96347

Банківська система: поняття, функції, специфічні риси

Курсовая

Банковское дело и рынок ценных бумаг

Історія розвитку банківської діяльності. Визначення сутності банківської системи та її функцій в сучасних умовах. Статус та організаційна структура національного банку України. Державне регулювання грошового обороту в Україні. Концептуальні підходи до формування грошово-кредитної політики. Цілі грошово-кредитної політики. Види грошово-кредитних стратегій.

Украинкский

2015-10-05

285 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT1

Колледж вищого навчального закладу

«Київський Університет Ринкових Відносин»

Курсова робота

На тему

«Банківська система: поняття, функції, специфічні риси»

Виконав студент 3 курсу

Групи КФ-01/12

Осипчук Олександр

Київ 2015

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………...

1.1. Історія розвитку банківської діяльності………………………………

1.2. Визначення сутності банківської системи та її функцій в сучасних умовах………………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІЇ І ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

2.1 Статус та організаційна структура національного банку України……

2.2 Державне регулювання грошового обороту в Україні………………..

РОЗДІЛ 3. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ....

3.1. Концептуальні підходи до формування грошово-кредитної політики

3.2. Цілі грошово-кредитної політики .............................................................

3.3. Види грошово-кредитних стратегій...........................................................

Висновок…………………………………………………………………….

Список використаної літератури……………………………………………

Вступ

Одне з центральних місць в економіці будь-якої країни належить банківській системі. Ця система вже сформувалася і функціонує тривалий період часу але потребує стабільного розвитку.

Поняття банківська система, як і більшість визначень в теорії банківської справи, не є єдиним і сталим. У міжнародній практиці найбільш поширеною є думка про те, що банківська система - це сукупність банківських і небанківських фінансових установ, що виконують окремі банківські операції. В останні роки спостерігається чітка тенденція до збільшення.

         В останні роки спостерігається чітка тенденція до збільшення економічної та політичної нестабільності на національному, регіональному і глобальному рівнях. Банківські системи, які акумулюють політичні, макроекономічні та інституціональні ризики, в умовах зростаючої нестабільності опиняються в найбільш несприятливому

становищі. При цьому виникнення нестабільності безпосередньо у банківському секторі призводить до негативних наслідків розвитку економіки в цілому, а в деяких випадках провокує соціально-політичну кризу.

         Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, вплив зовнішнього середовища, необхідність внутрішніх пе-ретворень зумовлюють постійне удосконалення банківської системи. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

         В умовах фінансової кризи банківська система України не мобілізувала і не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаються проблеми підвищення рівня капіталізації банків, управління ліквідністю, ефективності функціонування банківської системи, удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Отже, банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи банківської системи, запропонувати рекомендації щодо поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у

необхідне для економіки та суспільства русло.

         Сучасну банківську систему необхідно розглядати як велику динамічну цілеспрямовану відкриту систему, яка характеризується наявністю значної кількості елементів, що виконують різні функції і мають багаторівневу ієрархічну структуру; динамічністю поведінки елементів, підсистем і системи в цілому; наявністю складних взаємозв’язків, включаючи зворотні; нерегулярністю впливу зовнішнього середовища

та стохастичністю в поведінці системи, наявністю визначеної процедури прийняття рішень.  

         Банківська система постійно розвивається, навіть якщо даний процес переривається тимчасовими спадами і регресом, що в першу чергу пов’язано із відповідними змінами в економічній системі. Рівень розвитку банківської системи безпосередньо залежить від рівня економічних відносин у країні.

         Комерційні банки – основна складова кредитної системи держави.

У сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних

банках, від яких значною мірою залежить відновлення економічного зростання. Оптимальне вирішення проблеми може і повинно здійснюватися на основі програмно-цільового підходу, який включає багатофакторів. Поряд з ними велике значення має чітка система бухгалтерського обліку операцій у банках. Чіткий бухгалтерський облік і звітність – необхідна умова розвитку банківської системи, її надійності.

Розділ 1. Теоретичні аспекти розвитку банківської діяльності та формування банківської системи

  1.  ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Традиційно вважається, що слово “банк” походить від італ. banco, що означає лава, конторка, стіл, на якому середньовічні італійські міняйли розкладали свої монети . Поступово діяльність міняйл розширюється до приймання на зберігання грошових коштів, видачі позик за рахунок власних і залучених коштів. З’являються перші банки, які здійснюють розрахункові операції, видають кредити і приймають депозити. Вважається, що перший банк був заснований в 1171 р. у Венеції, а у XIV-XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою.       Однак у багатьох дослідженнях можна зустріти думку про те, що батьківщиною банківської справи була зовсім не Греція. На питання про період виникнення перших банків немає чіткої відповіді, дослідники наводять приклади надання банківських послуг у стародавніх Вавилоні, Греції, Римі, а розкид думок за часом складає більше двох тисяч років. Більшість дослідників вважають, що початок банківської діяльності сягає часів Стародавнього Вавилону, де храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов’язання чи заставу. Вже у VIII ст. до н.е. Вавилонський банк приймав внески, платив по них відсотки, видавав позики і навіть випускав банківські квитки (“гуду”) [10]. На думку деяких істориків, набагато раніше, ще за 2300 років до н.е., у халдеїв були торгові компанії, які разом з виконанням своїх безпосередніх функцій видавали також позики.

Виділяють чотири основні етапи розвитку банківської діяльності:

I етап – від античності до виникнення Венеціанського банку;

II етап – з 1156 р. до заснування Англійського банку в 1694 р.;

III етап – з 1694 р. до кінця XVIII ст.;

IV етап – з початку XIX ст. до теперішнього часу.

І етап розвитку банківської діяльності

(зародження банківництва)

У стародавніх Вавилоні і Греції першими банкірами були жерці. Храми одержували великі доходи від їх земельної власності, грошові штрафи, подарунки та ін. Завдання жерців полягало в тому, щоб шляхом умілого завідування майном, видачі позик і участі у вигідних підприємствах збільшити доходи і зібрати такі скарби, які давали б можливість гідно підтримувати пишність святині.     Наявні кошти використовувалися для видачі лихварських кредитів, які за рахунок великого відсотка приносили дохід. З’явилися нові види кредитів, наприклад, під заставу майна, яке переходило у власність церкви при неповерненні кредитів.    Грецькі храми приймали на зберігання гроші за певну процентну плату і зберігали їх в спеціальних підвалах-сховищах. Поступово з ослабленням храмів припинялася їх діяльність як банків.          У IV ст. до н.е. в Афінах конкурентами храмів стають трапецити (трапезити). Ця назва походить від грец. трапеза, що означає стіл, на якому міняйли проводили свої операції. Крім обмінних операцій, міняйли займалися зберіганням грошей та видачею кредитів.             Різноманітність банківських операцій призвела до спеціалізації трапецитів. Наприклад, існували аргираймоси, які займалися міняльною справою, і довейстаї, які видавали не тільки лихварські позики, але і промислові, здійснювали довгострокові інвестиції у промислові підприємства, за що одержували певні відсотки.   Подальший розвиток банківської справи зумовив появу і розповсюдження банків у Єгипті, де О. Македонський організовував “королівські банки”, якими управляли греки.              Банківська справа в Римі була організована на зразок банківської справи у Греції в III ст. до н.е. Банки називалися аргентарії або мензарії. Вони приймали гроші на зберігання, здійснювали обмінні операції і видавали позики – лихварські, промислові, під заставу нерухомості – іпотечні. Вони також займалися організацією і проведенням аукціонів. З аукціонів продавалося закладене майно свого та інших банків з отриманням комісійних.           Починаючи з епохи великого переселення до хрестових походів, банківська практика обмежувалася міняльною справою. З огляду на те, що перевезення грошей було пов’язане з величезним ризиком, міняйли займалися також видачею грошових переказів у міста, де відбувалися ярмарки або де у них були ділові відносини з місцевими міняйлами. Це було пов’язано з появою паперових грошей: золото стиралося і втрачало свою цінність, тому з’явилися дрібні золоті монети, потім їх замінили міддю і сріблом.           Грошові знаки, які використовувалися в кожній країні, мали свій грошовий зміст та назву, тому купцям доводилося не тільки перевозити, але й міняти гроші. У цьому їм допомагали міняйли або банкіри. В одному з документів про проведення такої операції записано: міняйло Симон Розі свідчить, що він одержав 34 генуезки і 32 динари, за які брат його Вільгельм у Палермо повинен сплатити пред’явнику цього папера 48 марок добрим сріблом. Записка, що відображає таку обмінну операцію, називалася “вексель”. Надалі такі обмінні операції набули досить значного поширення.    Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі – менсаріями. Із занепадом Римської імперії занепали і банківські ремесла.

II етап розвитку банківської діяльності

(жирооборот)

Велику роль у відродженні банківської справи (фінансова активність в Європі занепала з розпадом Римської імперії) відіграли хрестоносці. У той час найкрупнішими банкірами були тамплієри. Орден тамплієрів – це релігійна і військова організація, яка не була банком у сучасному розумінні цього слова, оскільки її фінансові операції були лише побічною діяльністю. Гроші, віддані тамплієрам під заставу, не об’єднувалися в загальний фонд і не розміщувалися в інші операції, а залишалися в особистих сховищах власників та були доступні лише за їх згоди.   На початку своєї діяльності тамплієри використовували тільки звичайний депозит: вкладник, зберігаючи право власності на предмет внеску, сплачував організації певну суму за охорону. У подальшому вже італійські банкіри, які не були під впливом церкви, удосконалили цю операцію таким чином, що з’явився вклад до запитання, терміновий депозит з відчуженням власності, а також відновлюваний терміновий вклад. Фактично тамплієри були монопольними фінансистами хрестоносців і, крім того, знатними міняйлами. Вони сприйняли і ґрунтовно переробили теорію обміну, створену стародавніми греками, яку після розпаду Римської імперії успадкувала вся Європа через посередництво євреїв і ломбардів. Протягом декількох сторіч прийом вкладів на поточній і терміновій основі, обмін готівки здійснювалися за правилами, встановленими тамплієрами, оскільки не було необхідності змінювати їх. Використовувалися ці операції для надання позик солідним позичальникам, які, продовжуючи традиції монастирів, оперували сільськогосподарськими позиками і фінансово сприяли прогресу галузі.   Завдяки тамплієрам банківська справа була вдосконалена також в частині подвійного запису, тобто зазначалися одночасно джерела коштів і напрям їх використання. Касовий журнал штаб-квартири в Парижі у 1295-1296 рр., що зберігся до наших днів, відображає баланс рахунків короля з 1286 по 1295 р. На кожному аркуші журналу вказувалося ім’я окремого члена ордена, дата, надходження і виплати коштів за день. Для кожного внеску зазначалася сума, ім’я вкладника, походження коштів, ім’я утримувача рахунку призначення, регістр, де відображалася видана розписка про отримання коштів. Якщо вклад здійснювався за підсумками операції з обміну готівки, детально записувалися грошові знаки і курс обміну. Здійснюючи подібні фінансові операції, тамплієри стали дуже відомими, тому що їх послугами із збору, зберігання і транспортування грошей користувалися королі. Орден розробив систему збору, надійного зберігання і переправлення великих грошових сум грошей та інших цінностей із заходу на схід.          Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки зумовив відродження банківництва. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. Поступово банки з’явилися по всій Італії, особливо у великих торгових центрах, ганзейських містах – Генуї, Венеції, Флоренції, а потім – у Франції, Гамбурзі, Нідерландах, Англії.         Внаслідок того, що стан міжнародних грошових оборотів був не найкращим, а також через різнорідність мінової одиниці і зловживання міняйл, деякі міські управління і торгові класи відкрили громадські банки. До цього спонукало й те, що у банкірів поступово зосереджувалися всі наявні кошти торговців, які в результаті цього здійснювали між собою грошові розрахунки не готівкою, а безготівковими розрахунками, тобто шляхом письмового перенесення грошей в книгах банкірів з рахунку боржника на рахунок кредитора. Ця операція одержала назву жирооборот, що від грецького означає коло.              Перші громадські банки з’явилися в Італії. У 1156 р. у Венеції утворився жиробанк “Монтеньєва” – громадська установа, куди вносилися податки і де проводилися окремі банківські операції. У 1407 р. банк Святого Георгія був створений шляхом злиття дрібних банків і знаходився під заступництвом Генуї. Як кредитор республіки банк мав колосальні привілеї. Генуезький дож (мер) при вступі на посаду повинен був присягати, що він зобов’язується захищати самостійність банку Святого Георгія.         У 1463 р. Папа Римський надав банку право відлучати від церкви всіх боржників. Цим правом банк користувався 42 роки, тому боржників у нього не було. На жиробанк цей банк був перетворений тільки в 1675 р. У 1587 р. у Венеції після краху великого приватного банку Пізани був відкритий державний жиробанк з назвою “Banco di Rialto”.       Отже, можна зробити висновок про те, що банки не виникали раптово до конкретної історичної дати, а еволюціонували разом з розвитком грошового обігу, починаючи із первинних форм, які не були схожі на майбутні розвинені форми банківських установ, але зберігали їх суттєві риси.

II етап розвитку банківської діяльності

(державні банки)

У 1609 р. уряд Голландії внаслідок зловживань місцевих банкірів заснував Амстердамський банк під гарантію міста. У 1619 р. Гамбург за прикладом Амстердама з тих же причин заснував під гарантію міста жиробанк, який проіснував до 1812 р. Основними операціями, які виконували ці банки, були операції зі зберігання коштів та розрахункові операції, а саме:  

1. Банки приймали гроші на зберігання і забезпечували надійне їх зберігання у важкі часи. Це не були депозитні операції у сучасному розумінні, оскільки кошти приймалися лише на зберігання. Банк не користувався ними для проведення власних операцій, тому клієнти не одержували проценти, а навпаки сплачували банку комісійну винагороду за надійне зберігання.

2. Клас торговців, які мали гроші на своїх рахунках у банках, здійснював розрахункові операції через проведення переказів або за допомогою перенесення коштів із своїх рахунків на рахунки одержувачів, якщо ті мали рахунки в цьому ж банку. Отже, на цьому етапі розвитку банківської справи банки у Європі були тільки жиробанками, які створювалися в основному для проведення розрахунків та надійного зберігання коштів.

III етап розвитку банківської діяльності

(спеціалізовані банки)

Подальший розвиток банків відбувався в Англії. Основним банком, що з’явився у цей час, був Англійський банк, створений в 1694 р. шотландцем Уільямом Петерсоном для вирішення урядових фінансових проблем. Статутний капітал банку в сумі 1 200 000 фунтів стерлінгів був вилучений державою, внаслідок чого були випущені банківські квитки на таку ж суму. Банк розплачувався цими квитками, мав право торгувати золотом (був монополістом), дисконтувати векселі. З’явилося заставне право, тобто банк надавав позики під заставу майна з умовою його відчуження при неповерненні кредиту. Крім того, йому було дозволено приймати внески для поповнення свого капіталу і виплачувати по них відсотки.      Поступово виникають спеціалізовані банки: у Шотландії – Королівський (1695 р.), Банк Британської компанії для торгівлі полотном (1706 р.), Віденський банк (1703 р.), Прусський банк для морської торгівлі (1767 р.), Паризька облікова каса (1776 р.), Петербурзький банк (1780 р.).     У цих банках з’являється новий спосіб розрахунків: перенесення коштів з рахунку на рахунок за допомогою чекового обігу. Сьогодні за кордоном значна частка розрахунків здійснюється за чеками.        На даному етапі розвитку банківської справи з’являються депозитні операції, які раніше називалися операціями зі зберігання коштів. Після багаторічної практики банкіри зробили висновок про те, що сума грошей, які депонуються, майже не змінюється, виплати покриваються надходженнями, а залишок вкладу поступово навіть збільшується. Отже, значну частину довірених їм грошей можна без збитку для вкладників пустити в оборот шляхом обліку векселів і видачі позик.        Цей висновок одержав практичне втілення, і відразу змінився характер вкладних операцій та самих банків – вони перетворилися на депозитні банки. Вкладники, для яких ця зміна не була таємницею, відмовилися від сплати комісійних і зажадали виплати відсотків.        Депозитні операції набули значного поширення, оскільки стали вигідними і банкірам, і клієнтам. З’явилися три основні види депозитів: до запитання, строкові, ощадні.           Іще однією з характерних рис цього періоду була поява емісійних банків, основною функцією яких стала емісія банкнот.

IV етап розвитку банківської діяльності

(розширення повноважень банків)

На даному етапі особливого поширення набули депозитні банки в Англії, Шотландії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, а також у Північній Америці.   На початку XIX ст. з’явилися центральні банки, які монопольно виконували функцію емісії банкнот. Наприклад, у Франції Центральний банк був створений Наполеоном у 1800 р., Австрійський банк – у 1806 р., Російський державний банк – у 1860 р.           Виникали і спеціалізовані банки: іпотечні (під заставу нерухомості), народні, які обслуговували населення, ремісничі – для ремісників. Функціонували також позикові каси, які видавали кредити. Ощадні каси, які приймали внески від населення і не мали права займатися кредитуванням, були державними установами і розміщували гроші у державні цінні папери. У 1848 р. у Пруссії з’явилися ломбарди, які стали дуже популярними і швидко розповсюдилися в інших країнах.          Отже, у ХІХ ст. у Європі та Північній Америці існувало немало банків. Крім того, у деяких країнах починають формуватися повноцінні банківські системи, до яких входили центральні банки, універсальні та спеціалізовані банки.

V етап розвитку банківської діяльності

(ринок цінних паперів )

Конкуренція серед банків призводить до універсалізації банків, в процесі якої депозитні операції все більше переплітаються з чековими і переказами, розширюються депозитні і кредитні операції, з’являються нові види банківських операцій.          Так, у 1877 р. були запроваджені лізингові операції, а пізніше банки починають проводити факторингові операції. Розвиток ринку цінних паперів зумовив розширення операцій з цінними паперами, а згодом, у 70-ті рр. XX ст., і сек’юритизацію активів.       Законодавчі обмеження участі банків на ринку цінних паперів, участь в капіталах підприємств сприяли виникненню трастових операцій. Банки розширювали торгівлю золотом, займалися валютними операціями, розвивали кореспондентські відносини.           Отже, постійне удосконалення банківської діяльності зумовило формування сучасних банків як установ, які займаються досить широким колом фінансових питань, здійснюють розрахунково-касове обслуговування клієнтів і відіграють значну роль у розвитку економіки. Особливий статус банків пов’язаний з їх відповідальністю за стан економіки, оскільки вони впливають на масу грошей в обігу. Саме тому необхідна була особлива система контролю і регулювання діяльності банків – банківська система.

1.2. ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ

СИСТЕМИ ТА ЇЇ ФУНКЦІЙ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Ефективна діяльність банківської системи забезпечується на законодавчому рівні, який відображає національні потреби в її управлінні та організації. У розвинених країнах існують дві найбільш поширені моделі організаційної структури банківських систем, які визначаються особливостями функцій, які вони виконують.         Згідно з першою моделлю центральний банк країни проводить грошово-кредитну політику, що є частиною інструментарію, яким володіють органи влади для регулювання економіки. При цьому грошово-кредитна політика пов’язана із структурною, бюджетною, кон’юнктурною політиками, хоча використовується для виконання економічних і соціальних завдань уряду. Дана модель організації центральних банків характерна для таких країн, як Франція, Великобританія, Японія.           Відповідно до другої моделі основною метою центрального банку є підтримання стабільності цін за допомогою використання НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ Перший рівень Другий рівень Державні банки (100 % статутного капіталу належить державі) Банківські об’єднання (банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група) Спеціалізовані банки (ощадні, іпотечні, клірингові, інвестиційні – більше 50 % – активи одного виду; ощадний – більше 50 % пасивів – вклади населення) Універсальні банки Філії іноземних банків створені і діють на території України відповідно до вимог ЗУ “Про банки і банківську діяльність” 18 інструментів грошово-кредитної політики, яка не залежить від уряду. У рамках цієї моделі, яка характерна для Німеччини та Нідерландів, центральний банк є незалежним, але при цьому виконує чітко визначені завдання.   Розглядаючи банківську систему України, яка почала формуватися ще у 1991 р. після проголошення незалежності, слід зауважити, що основним завдання Національного банку, який знаходиться на першому рівні, є підтримання стабільності національної грошової одиниці – гривні. Однак, враховуючи ситуацію, що склалася внаслідок фінансової кризи, одним із основних завдань також є стримування темпів інфляції. При цьому грошово-кредитна політика повинна узгоджуватися з урядом. Отже, можна стверджувати, що в Україні існує специфічна модель організаційної побудови банківської системи.          Загальносистемна інфраструктура, яка має міжбанківське призначення, забезпечує координацію та об’єднання зусиль усіх банків як посередників на грошовому ринку, дозволяє банківській системі виконувати функції, які властиві лише їй. До таких функцій банківської системи належать:   · трансформаційна;          · створення платіжних засобів;        · регулювання грошової маси в обігу;       · стабілізаційна.       

Трансформаційна функція банківської системи ґрунтується на аналогічній функції окремих банків. Однак це не сума від механічного складання подібних функцій всіх банків, які входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації – більш масштабна, більш глибока, більш завершена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окремих банків, що зумовлено певними обставинами.        Зокрема у трансформаційний процес включається центральний банк. Він є банком банків і активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Застосовуючи механізми рефінансування шляхом проведення кредитних аукціонів, тендерів, кредитування через “облікове вікно”, прямого надання кредитів, центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками в регіональному аспекті у більших масштабах, ніж окремі комерційні банки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошового ринку, які були розпочаті комерційними банками.         Банківська система істотно підвищує трансформаційний потенціал вузькоспеціалізованих банків. Саме тому спеціалізовані банки 19 мають можливість виконувати дану функцію в кооперації з універсальними банками. Наприклад, Ощадбанк України, спеціалізуючись на депозитних операціях, у межах системи має можливість запропонувати мобілізовані кошти банкам, які здійснюють кредитні операції. Як складові системи спільно ці банки можуть забезпечити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку.  Отже, дана функція особливо актуальна в Україні в умовах фінансової кризи, оскільки значна кількість банків мають недостатню ресурсну базу для здійснення активних операцій. Національний банк України через вищезазначені механізми проводить рефінансування банків, забезпечуючи таким чином ресурсний потенціал банків другого рівня.       Функція створення платіжних засобів, або емісійна, полягає у випуску платіжних інструментів. У її виконанні беруть участь усі ланки системи – центральний банк, який здійснює готівкову емісію, оскільки він має монопольне право на її випуск, а також банки другого рівня, які випускають кредитні платіжні інструменти.         Слід зазначити, що дана функція нерозривно пов’язана з функцією регулювання грошового обороту, яка полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Банківська система здатна управляти пропозицією грошей залежно від потреб економіки. Дана функція банківської системи якісно відрізняється від аналогічної функції окремого банку. Кожний банк здатний брати участь у формуванні пропозиції грошей і навіть зацікавлений у розширенні своєї діяльності, оскільки це дає йому можливість отримати додатковий прибуток. У цьому випадку лише в системі можна визначити межі такої діяльності, що адекватні попиту на гроші, і обмежити емісійну функцію кожного банку. Це досягається шляхом використання інструментів грошово-кредитної політики центрального банку.    Особливої актуальності дана функція набуває у сучасних умовах, оскільки одним із завдань у даний період є недопущення різкого збільшення грошової маси в обігу з метою стримування темпів інфляції. З цієї причини значно зменшується кредитна емісія банків другого рівня, водночас як Національний банк проводить рефінансування в основному проблемних банків.  Функція забезпечення стабільної банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна функція) випливає з надзвичайно високих ризиків у банківській діяльності. Існує загроза того, що наслідком дестабілізації цієї діяльності може бути розбалансування грошового ринку, що спровокує загальноекономічну кризу. Як посередники на 20 грошовому ринку банки функціонують переважно за рахунок чужих капіталів – акціонерного капіталу, залучених коштів вкладників та позичок інших банків. Тому вони перебувають під постійним контролем і тиском з боку великої кількості клієнтів та акціонерів, дії яких визначаються не тільки економічними розрахунками, а й чутками, очікуваннями, припущеннями. Отже, діяльність банків залежить від великої кількості зовнішніх факторів, які зумовлюють значне вилучення депозитів з банків. Сьогодні це призвело до зменшення фінансових ресурсів у банках та запровадження у деяких з них тимчасової адміністрації і призначення кураторів з метою недопущення банкрутства, яке негативно позначиться на економічній системі. Тому забезпечення високої довіри до банків – це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи.     Банки як посередники на грошового ринку повинні брати на себе відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Завдяки широким масштабам своєї діяльності банки потенційно можуть диверсифікувати ці ризики і максимально пом’якшити їх для інвесторів. Однак успіху в цьому можна досягти лише завдяки зусиллям всієї банківської системи. Тільки в межах банківської система можна створити дієвий механізм страхування банківських ризиків та банківських депозитів.    Стабілізаційна функція банківської системи здійснюється шляхом прийняття низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок, – від центрального банку до вузько- спеціалізованих комерційних банків, а також створення дієвого механізму контролю і нагляду за дотриманням цих законів і діяльністю банків у цілому.

Розділ 2. ФУНКЦІЇ І ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

2.1. СТАТУС ТА ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Ефективне функціонування банківської системи – необхідна умова розвитку ринкових відносин в Україні, яка об’єктивно визначає ключову роль центрального банку щодо регулювання банківської діяльності.     Центральні банки в їх сучасному вигляді існують відносно недавно. На ранніх стадіях розвитку капіталізму чіткого розмежування між центральними і комерційними банками не було. Комерційні банки здійснювали випуск банкнот в обіг з метою накопичення капіталу, у міру розвитку кредитної системи відбувався процес централізації банківської емісії в окремих з них. Підсумком цього процесу стало закріплення за одним банком монопольного права на випуск грошових знаків, що призвело до виникнення центральних банків у державах.            Після отримання незалежності в Україні виникла нагальна потреба у формуванні дворівневої банківської системи, яка б відповідала світовим стандартам. У результаті відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” у березні 1991 р. на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР утворено Національний банк України, який є державною установою. Цей закон визначає статус і принципи діяльності Національного банку України. Основні функції, завдання та організаційно-правові засади діяльності Національного банку України визначені в Законі України “Про Національний банк України”, який був прийнятий Верховною Радою в 1999 р.    Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. Юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації його визначаються Конституцією України, Законом України “Про бан- ки і банківську діяльність”, Законом України “Про Національний банк України”, Статутом Національного банку України, який затверджений постановою Президії Верховної Ради України 7 жовтня 1991 р          Вищим органом управління Національного банку є Рада Національного банку України, яка складається з чотирнадцяти осіб. Її членом може бути громадянин України, який має вищу економічну освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів, досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах в органах центральної виконавчої влади України, або в банківських установах.             Сім членів Ради Національного банку України призначає Президент України шляхом прийняття відповідного Указу. Серед них – Голова Національного банку України за посадою.        Кандидатури в члени Ради Національного банку України, які підлягають затвердженню Верховною Радою України, обговорюються на спеціальному відкритому засіданні профільного комітету Верховної Ради України.

 

2.2. ЗАВДАННЯ І ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Завдання, які стоять перед Національним банком України, визначають його роль та місце в економічній системі України. Виконуючи відповідні функції та операції, Національний банк впливає на всі сфери економічного життя країни і передусім забезпечує стабільність національної грошової одиниці.             Оскільки Національний банк є центральним банком нашої країни, він виконує традиційні функції, які притаманні центральному банку будь-якої країни.             Серед багатьох функцій центральних банків слід визначити основні, без яких неможливе виконання головного завдання центрального банку – забезпечення стабільності національної грошової одиниці та цінової стабільності, і додаткові, які допомагають вирішенню цього завдання.   Враховуючи те, що банківська система займає важливе місце в економіці країни, а також високий рівень залежності економічної і загальної безпеки держави від стану банківської системи, надзвичайної важливості набуває питання організації державного управління у цій сфері. Вирішення цього завдання покладено на Національний банк України як особливий орган державного управління, основною функцією якого відповідно до Закону України “Про Національний банк України” є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк України сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень – цінової стабільності.      Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку “Основних засад грошово-кредитної політики” визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної, банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

12)здійснює валютне регулювання відповідно до визначених спеціальним законом повноважень, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

13)забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

15) організовує інкасацію і перевезення банкнот, монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет, інших цінностей;

16) реалізовує державну політику щодо питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

18)здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, яка визначена законом.         Усі вищенаведені функції Національного банку України можна умовно поділити на дві групи. Перша група – це функції, притаманні Національному банку України як банківській установі (кредитування, операції з валютою та банківськими металами, інкасація тощо). Друга група – це функції, які характеризують Національний банк України як орган державного управління. Головною функцією його є здійснення банківського регулювання та нагляду.        

Розділ 3. Проблеми державного регулювання грошового обороту в Україні

3.1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ

У світовій економічній науці чітко визначені два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники одного з них шукають відповіді на питання, пов’язані з внутрішньою природою грошей: що таке гроші; чому вони з’явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає і як формується вартість грошей тощо. Для цього напряму в теорії грошей характерне явне перебільшення уваги до внутрішніх аспектів явища грошей і недооцінка їх зовнішніх аспектів, що проявляються у впливі грошей на економічні процеси. Цей підхід до вивчення природи грошей можна назвати абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є такі теорії: номіналістична, металістична, державна, функціональна, марксистська та ін. Представники другого напряму сприймають гроші такими, якими вони є, і, не заглиблюючись у дослідження їхньої природи, шукають відповіді на питання, які пов’язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі. Гроші – це проста вуаль на реальній економіці або активний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни: якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку (передатний механізм); чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв’язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем можна назвати прикладною теорією грошей. У західній літературі вона називається монетаристською теорією.   Монетаристська теорія не тільки посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, а й справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Жодне з наукових чи навчальних видань XX ст. з економічної теорії, макроекономіки не обійшлося без аналізу впливу на економіку грошових факторів попиту та пропозиції грошей, процента, фінансового ринку та ін.

Ця теорія також створює наукову та методологічну базу грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Сьогодні жодний уряд в західних країнах не розпочне реалізацію своєї економічної політики, поки чітко не визначиться, на яких монетаристських рекомендаціях він буде її будувати.           Монетаристська теорія не однозначно монолітна, а має кілька напрямів, кожний з яких розглядається як окрема теорія. Найбільш відомим, ключовим напрямом монетаристської теорії є кількісна теорія, яка у свою чергу залежно від етапів її розвитку поділяється на класичну кількісну теорію, неокласичну кількісну теорію та сучасний монетаризм. Одночасно з неокласичним напрямом кількісної теорії грошей як її відносно самостійне відгалуження сформувалася спочатку кейнсіанська, а потім і неокейнсіанська концепція монетаристської теорії.              У літературі кейнсіанську концепцію грошей нерідко протиставляють неокласичній кількісній теорії і розглядають їх як дві альтернативні теорії. Проте обидві вони мають єдину методологічну базу прикладну теорію грошей, що більше їх зближує, ніж роз’єднує. Завдяки їх зближенню на сучасному етапі формується третій напрям монетаристської теорії, який отримав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.         Грошово-кредитна політика України в перехідний період пройшла складний шлях розвитку. Зробимо спробу оцінити характер її на окремих етапах розвитку під кутом зору відповідності основним положенням кейнсіанської та монетаристської концепцій.      На першому етапі (1991-1994 рр.) підходи до вирішення завдань економічної політики в Україні мали переважно кейнсіанську концепцію. На цьому етапі вирішальну роль при прийнятті владними структурами економічних рішень відігравали поточні переважно короткострокові цілі, що визначалися в основному політичними чи соціальними міркуваннями. Довгострокові стратегічні цілі (стабілізація цін, макроекономічна стабілізація, забезпечення економічного зростання, підвищення зайнятості тощо) відходили на другий план. Навіть перехід до ринкової економіки і запровадження ринкових методі господарювання, проголошені як стратегічна ціль економічної політики, найчастіше не враховувалися при прийнятті тактичних рішень. Це проявлялося у надмірному втручанні органів державного управління в господарські процеси, переважно ручному управлінні при вирішення конкретних економічних завдань, замість того, щоб створити ринковий механізм економічного розвитку і забезпечити його функціонування на засадах саморегулювання. Такий підхід зумовлював надто повільний перебіг ринкових реформ в Україні, сприяв поглибленню економічної кризи.     У цей період явно перебільшувалася роль та можливості держави в регулюванні економіки, переоцінювалися можливості фіскально-бюджетного механізму у вирішенні всіх соціально-економічних завдань – тактичних і стратегічних, доводилися доцільність і ефективність прямого втручання державних органів в економічні процеси. Оскільки такі методи управління економікою в нових умовах не спрацьовували, економічне життя країни виявилося некерованим і опинилося у вкрай складному становищі: ринки розбалансовані, державні фінанси підірвані, бюджет непомірно дефіцитний, сфера обігу переповнена зайвими грошима, виробництво швидко скорочується.  Кейнсіанський підхід проявлявся також у ставленні до інфляції, загроза якої явно недооцінювалася. Емісія грошей широко використовувалася для фінансування всіх поточних потреб, які не були передбачені державним бюджетом, та для покриття бюджетного дефіциту.       У руслі кейнсіанського підходу вживалися конкретні заходи в монетарній політиці – жорстка фіксація валютного курсу в 1993-1994 рр., переважне використання адміністративно-обмежувальних монетарних інструментів: висока норма обов’язкового резервування та часті її зміни, пряме обмеження кредитної діяльності комерційних банків через установлення кредитних стель, обмеження доступу банків до централізованих кредитних ресурсів тощо.   З 1994 р. в економічній політиці відбулися певні зміни, особливо в монетарній сфері:             · у загальноекономічній політиці був проголошений курс на макроекономічну стабілізацію, на прискорення ринкових реформ та формування ринкового механізму функціонування економіки;      · у фіскально-бюджетній політиці визнавалося необхідним переорієнтування на подолання бюджетного дефіциту і послаблення дефіцитного фінансування економіки, зменшення податкового тиску і переведення суб’єктів господарювання на самофінансування;      · у грошово-кредитній політиці було взято курс на подолання гіперінфляції, лібералізацію кредитного та валютного ринків, формування ринку цінних паперів, відмежування емісійного механізму НБУ від бюджетного механізму і скорочення фінансування бюджетного дефіциту за рахунок сеньйоражу.             Ці зміни більше відповідали монетаристському підходу, ніж кейнсіанському. Однак подальший розвиток подій показав, що досить послідовно проголошеного курсу дотримувався лише Національний банк України. У загальноекономічній та фіскально-бюджетній політиці суттєвих змін щодо посилення засад ринкового саморегулювання не відбувалося.   Отже, є підстави вважати, що на другому етапі перехідного періоду, який розпочався з 1994 р., економічна політика в Україні проводилася на дуальних засадах: управління реальною економікою та фіскально-бюджетною сферою здійснювалося більше в руслі кейнсіанських підходів, а управління монетарною сферою – у руслі монетаристських підходів. Це негативно вплинуло на хід ринкової трансформації економіки, на стан макроекономічної стабілізації та оздоровлення державних фінансів, поглибився розрив між сектором реальної економіки та грошово-кредитним сектором. Механізм ринкової саморегуляції економіки як неминуча передумова монетаристських ідей грошово-кредитного регулювання не був створений. Це істотно знизило результативність антиінфляційної політики, обмежило її позитивні наслідки переважно монетарною сферою.           Орієнтація грошово-кредитної політики в Україні на монетаристські підходи до економічного регулювання проявилася в багатьох діях і рішеннях Національного банку України. Це насамперед перехід до жорсткої грошово-кредитної політики та орієнтація її на регулювання грошової маси в обороті відповідно до динаміки обсягу ВВП. Однак мова не йде про дотримання НБУ “грошового правила” М. Фрідмана, адже для цього ще було достатніх передумов, проте орієнтація динаміки пропозиції грошей на динаміку ВВП досить чітко відповідає підходам сучасних монетаристів.  Як адекватну монетаристській концепції можна оцінити послідовну орієнтацію Національного банку України на утвердження своєї самостійності у проведенні монетарної політики, збереження незалежності від органів виконавчої влади, лібералізацію кредитного і валютного ринків, запровадження режиму плаваючого валютного курсу, розвиток ринку цінних паперів, на посилення ролі суто економічних інструментів грошово-кредитного регулювання тощо. Позитивними наслідками такої політики Національного банку України були:   · поступове (протягом 1994-1995 pp.) зниження інфляції з гіпервисокого рівня (10 260 % у 1993 р.) до помірного (139 % у 1996 р.);    · помітна стабілізація валютного курсу гривні; · формування авторитету Національного банку України як органу монетарного управління серед українських та міжнародних банків та інших фінансових структур;    · утвердження самостійного статусу Національного банку України як органу державного управління економікою.        Щоб реалізувати ці досягнення в грошово-кредитній сфері і вивести економіку зі стану тривалої стагнації, потрібно прискорити формування ринкового механізму функціонування економіки України. Тільки за цієї умови можна довести, що результативність монетаристських підходів не обмежується лише грошово-кредитною сферою, а проявляється у сфері реальної економіки. Необхідно також більш ефективно використовувати рекомендації представників обох напрямів сучасної монетаристської теорії, що формуються на засадах кейнсіансько-неокласичного синтезу.     Враховуючи це, можна зробити такі висновки:        1. Кількісна теорія грошей – це не окрема концепція, а загально-методологічний підхід в економічній теорії, згідно з яким гроші впливають на економіку лише своєю кількістю. Тому функціонування економічних систем вивчається у взаємозв’зку зі зміною маси грошей в обороті (кількісним фактором).               2. Залежно від того, як прибічники кількісної теорії пояснюють механізм впливу маси грошей на сферу реальної економіки, виділяється кілька її напрямів:             · класична кількісна теорія;           · неокласична кількісна теорія;          · кейнсіанський напрям;           · сучасний монетаризм;           · кейнсіансько-монетаристський синтез.     3. Класична кількісна теорія грошей зміну цін пояснює лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому вплив кількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобто однаково дійсним для всіх товарів. Механізм впливу кількості грошей на ціни та наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія не вивчає.          4. Сутність неокласичної кількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливу кількості грошей на ціни, а цін на виробництво, визнає, що цей вплив не є прямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах і залежить від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розробленні рекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання.            5. Кейнсіанський напрям у кількісній теорії грошей характерний тим, що, не заперечуючи принципово значення кількісного чинника впливу на ціни і реальну економіку, зовсім по-іншому трактує механізм цього впливу і його значення. Дж. М. Кейнс виходив з того, що ринковій економіці внутрішньо властива розбалансованість та нерівномірність (циклічність) відтворювального процесу, який зумовлює низьку ефективність монетарних факторів економічного регулювання, особливо на коротких часових інтервалах, і вимагає більш прямого і потужного втручання держави в економічні процеси, зокрема через механізм фіскально-бюджетної політики. У самому механізмі впливу кількісного фактора на економіку Кейнс на перше місце ставив незміну цін, а динаміку процентної ставки та пов’язаний з нею інвестиційний процес.      6. Представники сучасного монетаризму відновили ключову ідею класичної теорії про здатність ринкової економіки до саморегулювання і на цій підставі в першу чергу розглядали кількісний чинник і монетарну політику. У “передатному” механізмі впливу грошей на економіку вони повернулися до прямого зв’язку між кількістю грошей і цінами, істотно конкретизували механізм цього зв’язку через зміну попиту і пропозиції на гроші та зміну структури активів. Практичні рекомендації представників сучасного монетаризму полягають насамперед у:          · проведенні жорсткої монетарної політики, основою якої є сформульоване М. Фрідманом “грошове правило”;        · максимальному обмеженні прямого адміністративного втручання держави у процеси суспільного відтворення, лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо.          7. Загальноекономічна та грошово-кредитна політика, що проводилася в Україні у перехідний період, поступово трансформувалася від суто кейнсіанського спрямування до монетаристського та кейнсіансько-монетаристського синтезу. На першому етапі (1991-1994 pp.) у ній переважали настрої недооцінки стабільності грошей та монетарної політики, пріоритетності прямого державного регулювання економіки, перебільшення значення фіскально-бюджетної політики тощо. На другому етапі (1995-1999 pp.) був проголошений курс на прискорене формування ринкового механізму, проведення жорсткої антиінфляційної політики, стимулювання розвитку підприємництва, посилення стимулюючих якостей податкового механізму та підвищення ролі монетарної політики в системі економічного регулювання. Подібна переорієнтація адекватна ідеям сучасного монетаризму, проте більшменш послідовно вона була реалізована лише у сфері монетарної політики. У цей період антиінфляційна спрямованість монетарної політики Національного банку України набула послідовного характеру й ґрунтувалася на таких засадах:             1) запровадження практики обов’язкового резервування для валютних депозитів, що є умовою зниження надлишкової ліквідності комерційних банків;  2) встановлення порядку, згідно з яким комерційні банки зобов’язані коригувати власні процентні ставки відповідно до змін облікової політики НБУ, яка у свою чергу коригується стосовно темпів зростання цін, що дозволило вивести процентні ставки банківської системи на позитивний рівень, стимулюючи заощадження;           3) використання державних цінних паперів як інструмента фінансування дефіциту бюджету шляхом мобілізації тимчасово вільних коштів суб’єктів ринку;              4) запровадження ломбардного кредитування комерційних банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики;       5) лібералізація і децентралізація валютного ринку, відновлення торгів на Українській міжбанківській валютній біржі та міжбанківському валютному ринку, встановлення обмінного курсу під впливом попиту і пропозиції, проведення стабільного курсу гривні;         6) оптимізація структури кредитів, наданих Національним банком України шляхом зниження частки прямих кредитів на покриття дефіциту державного бюджету.    На третьому етапі (2000-2006 рр.) спостерігається перехід у фазу економічного зростання. Цьому певною мірою сприяла лібералізація монетарної політики НБУ. Її заходи зокрема передбачали: зниження і встановлення диференційованих норм мінімальних обов’язкових резервів, зниження облікової ставки, збільшення обсягів рефінансування тощо. Як результат, обсяг кредитних вкладень в економіку України зріс до 19,5 млрд. грн. у 2000 р. і до 245 млрд. грн. у 2006 р., тобто у 12 разів.     Істотно збільшився коефіцієнт монетизації економіки, який на початку 2007 р. становив понад 48 %. Фактично мова йде про процес демонетизації економіки.               Збільшення коефіцієнта монетизації свідчить про те, що національна валюта поступово посилює свої позиції з точку зору виконання нею класичних грошових функцій.            Слід зазначити, що певною мірою на інфляцію 2007 р. вплинули несприятливі чинники зовнішнього походження, зокрема загально-світові тенденції до зростання цін на енергоносії та продовольчі товари. На індекс споживчих цін у 2007 р. також істотно вплинули ціни виробників промислової продукції, які зросли на 23,3 % за рік.         Однак головні причини прискорення інфляції полягають насамперед у накопиченні макроекономічних дисбалансів, зумовлених неефективним управлінням економікою впродовж останніх років. Невідповідність темпів зростання зарплати та продуктивності праці впливала на пропозицію (ціну виробників) внаслідок збільшення вартості трудових ресурсів, а неадекватність співвідношення зростання ВВП та доходів населення – на попит (споживчі ціни).

Отже, високі темпи кредитування населення були наслідком не м’якої монетарної політики, а посилення соціалізації економічної політики. Однак вплив процесів розширення кредитування населення на інфляцію був обмежений, оскільки переважна частина отриманих коштів спрямовувалася на купівлю нерухомості та товарів, ціни наякі мають незначний вплив на загальний індекс споживчих цін (імпортна побутова техніка, автомобілі тощо).

3.2. ЦІЛІ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ

Завдання монетарної політики полягає у створенні умов, при яких економічні агенти (громадяни, підприємці, суспільні і громадські органи), реалізуючи свободу вибору, здійснюють дії, що співпадають з цілями економічної політики держави. Грошово-кредитне регулювання є індикативним і не має примусового характеру.      Грошово-кредитна (монетарна) політика центрального банку не є автономною. Кінцева мета грошово-кредитного регулювання економіки збігається з основоположними цілями макроекономічної політики держави. Тобто центральний банк, виступаючи функціональним органом країни з регулювання грошового обігу, прагне досягти цілей, які ставить перед собою уряд.        Для з’ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними органами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями грошово-кредитної політики. У цілому їх можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні

Стратегічними цілями грошово-кредитної політики центрального банку повинні бути кінцеві цілі економічної політики держави, досягнення такого економічного зростання, при якому забезпечуватиметься висока зайнятість населення, стабільність цін і обмінного курсу грошової одиниці. Центральний банк повинен сприяти досягненню вказаних цілей. У нього не повинно бути розбіжностей з урядом щодо стратегічних цілей.

3.3. ВИДИ ГРОШОВО-КРЕДИТНИХ СТРАТЕГІЙ

Стратегія монетарної політики – метод довгострокової дії, на основі якого приймаються рішення щодо інструментів, які слід використовувати для досягнення поставленої мети.          Валютно-курсова політика нині залишається головним інструментом реалізації монетарної політики Національного банку України. За цих обставин особливо загострюється проблема правильного вибору найоптимальнішого орієнтира монетарної політики, що передбачає таргетування центральним банком одного з трьох основних макроекономічних параметрів: грошової маси, рівня інфляції, валютного курсу. Це передбачає використання одного з основних режимів монетарної політики.           Таргетування обмінного курсу передбачає або фіксацію обмінного курсу національної валюти щодо валюти країни з низьким рівнем інфляції в розрахунку на те, що внутрішні темпи зростання поступово зрівняються з рівнем інфляції в країні валюти-якоря, або встановлення горизонтального чи похилого коридору, в межах якого обмінний курс національної валюти може змінюватися. У цьому випадку можлива ситуація, коли внутрішня інфляція перевищуватиме темпи зростання цін в країні іноземної валюти.    Слід зазначити, що вибір конкретного режиму повинен здійснюватися із урахуванням особливостей перехідної економіки і стадії її розвитку. Так, політика таргетування обмінних курсів застосовується в країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою, тоді як грошове таргетування і таргетування інфляції застосовується в основному в розвинених країнах і не завжди успішне в країнах з перехідною економікою. На початку перехідного процесу, коли відбувається швидка доларизація економіки, політика таргетування обмінного курсу може бути найефективнішою для країни. Вона відіграє суттєву роль у скороченні інфляції, оскільки інфляційні ефекти від девальвації внутрішньої валюти пом’якшуються. Крім того, фіксований курс здійснює дисциплінуючий вплив на економіку. Якщо грошова і фіскальна політики не спрямовані на зниження інфляції, зростає реальний курс національної валюти, а тому скорочується попит на товари внутрішнього виробництва і зростає попит на імпорт, що призводить до рецесії в країні. Може також виникати загроза збільшення дефіциту платіжного балансу. Система фіксованого валютного курсу допомагає стримати інфляцію.     Центральний банк не може проводити політику, яка не залежить від політики країни, валюта якої використовується як якір. Це означає, що пропозиція грошей на внутрішньому ринку стає ендогенною змінною, що визначається станом платіжного балансу, виходячи з мети підтримки стабільності обмінного курсу. Отже, цінова стабільність в окремій країні визначається зростанням грошової пропозиції в країні-якорі.     Для успішного досягнення цілей за допомогою таргетування обмінного курсу необхідні: достатній обсяг валютних резервів, сувора фіскальна дисципліна і незалежність грошової політики.        Таргетування обмінного курсу має очевидні переваги:      1) встановлення номінального якоря, який прив’язує внутрішній рівень інфляції до темпів зростання цін і таким чином стримує інфляцію;    2) якщо є довіра до політики таргетування обмінного курсу, очікування майбутньої інфляції наближається до рівня інфляції в країні валюти-якоря.            Особливо ефективно таргетування обмінного курсу застосовується у боротьбі з високою інфляцією.          Міжнародний досвід застосування таргетування обмінного курсу дозволив виявити серйозні недоліки цього режиму:        1) грошова влада фактично позбавляється можливості управляти внутрішньою грошово-кредитною політикою;         2) таргетування обмінного курсу надає можливість валютним спекулянтам для атаки на національну валюту.       Таргетування грошових агрегатів. Якщо політика фіксованого курсу неприйнятна, можливою альтернативою може стати грошове таргетування. Переваги грошового таргетування, як і таргетування обмінного курсу, полягають у простоті і прозорості. Сигнали щодо позицій грошової політики і намірів влади тримати інфляцію під контролем майже миттєво отримають населення і ринки. Ці сигнали можуть допомогти фіксувати очікування інфляції і забезпечити менший її рівень. Незважаючи на очевидні успіхи грошової стабілізації в багатьох країнах, більшість економістів висловлюють сумніви щодо успішного застосування грошового таргетування в перехідних економіках. Вони вважають, що для досягнення первинних цілей необхідно, щоб в економіці існував надійний взаємозв’язок між цільовою змінною (інфляцією) і таргетованим агрегатом. Однак усі перехідні економіки стикаються з проблемою нестабільного попиту на гроші, тому взаємозв’язок між грошовим агрегатом та інфляцією слабкий, а грошове таргетування не ефективне. Крім того, при відсутності інструментів грошове регулювання у перехідних економіках часто стає неможливим. Недоліком грошового таргетування є неможливість проведення швидкої дезінфляції.     В умовах помірної інфляції грошове таргетування миттєво призводить до високих витрат, пов’язаних із зниженням економічної активності і різким зростанням процентних ставок. Якщо номінальна пропозиція грошей незмінна і при цьому ціни знижуються, реальна грошова пропозиція скорочується. У результаті процентні ставки зростають, а це у свою чергу призводить до зменшення випуску продукції.         Аналіз міжнародного досвіду показує, що таргетування грошових агрегатів у розвинених країнах є рецесійним, тобто призводить до зниження темпів зростання реального агрегованого випуску.       Безрецесійне скорочення інфляції можливе, якщо воно проводиться поступово, точно формує інфляційні очікування на майбутнє і прив’язане до структури доходів населення.          Рецесійний ефект від стабілізаційних програм, за якими здійснюється контроль за грошовими агрегатами, спостерігається не тільки в розвинених країнах, аналогічне зниження економічної активності при стабілізації відбувалося і в країнах із хронічною інфляцією.       Якщо номінальний обмінний курс під час проведення стабілізаційної програми не фіксується, при контролі за грошовими агрегатами, крім рецесії, спостерігається збільшення реальних процентних ставок і зміцнення реального обмінного курсу.              Таргетування інфляції – це встановлення цільових орієнтирів щодо показників допустимих рівнів інфляції та здійснення комплексу заходів для запобігання можливому фактичному відхиленню від показників.    Останнім часом все більше країн переходять до політики прямого таргетування інфляції. Інфляційне таргетування як спосіб проведення грошової політики набуло поширення на початку 1990-х років і використовувалося в основному розвиненими країнами. Інфляційне таргетування в перехідних економіках досить привабливе, оскільки в даному випадку його мета прозора і зрозуміла для населення. Однак існує необхідність дотримання ряду умов, які обмежують можливість його застосування в країнах з перехідною економікою на початковому етапі розвитку ринкових відносин.          По-перше, центральний банк повинен проводити незалежну грошову політику, зокрема незалежну від рішення фіскальних органів влади. У більшості країн з перехідною економікою проблема незалежності центрального банку залишається невирішеною протягом тривалого часу, що є перешкодою для успішного досягнення первиннихцілей за допомогою таргетування інфляції.             По-друге, центральний банк повинен дотримуватися суворих правил при таргетуванні інфляції. Зокрема, не повинно бути інших номінальних якорів, центральний банк повинен правильно прогнозувати і контролювати майбутню інфляцію, а також визначати лаг реагування первинної мети на зміни в таргетованому агрегаті. На початковому етапі переходу економіка має високий ступінь нестабільності, в результаті чого спрогнозувати найближче майбутнє неможливо. Однак передові країни з перехідною економікою можуть досить успішно застосовувати таргетування інфляції як проміжну мету для досягнення цінової і фінансової стабільності.          При виборі таргетованого показника інфляції центральний банк повинен знаходити компроміс між його прозорістю і здатністю контролювати інфляцію. Перевагою індексу споживчих цін є те, що його значення зрозуміле населенню. Недоліком використання індексу споживчих цін як таргетованого показника є те, що короткострокові коливання можуть відображати вплив чинників, які не пов’язані з грошовою політикою. Нижча інфляція могла б краще відображати вплив грошової політики, однак вона буде менш зрозумілою для населення, що може проявитися таким серйозним недоліком, як недовіра до центрального банку.             Необхідно також визначитися у виборі точкового або інтервального таргетування інфляції. Проблема вибору між точковим або інтервальним таргетуванням не така гостра для країн з перехідною економікою, як для розвинених. Це зумовлено високим ступенем невизначеності при перехідній економіці і відповідно більшою вірогідністю вийти за межі таргетованого інтервалу. Достатньо широкий інтервал таргетування полегшує стримування інфляції, але зменшує можливість контролю інфляційних очікувань. Вузький таргетований інтервал для інфляційних очікувань може часто порушуватися. При цьому вихід за межі таргетованого інтервалу інфляції небезпечний з погляду довіри до грошової влади у порівнянні з відхиленням від точкової цілі. Крім того, таргетування досить вузького інтервалу не має сенсу в умовах нестабільності перехідної економіки.         Не менш важливим питанням є вибір тимчасового горизонту таргетування інфляції. На відміну від країн із розвиненою економікою, в країнах з перехідною економікою лаг впливу грошової політики на інфляцію менший. Автори виділяють декілька негативних моментів, пов’язаних з коротким впливом лага. По-перше, це проблема регулювання, адже інфляційна ціль порушується дуже часто, навіть в тому випадку, коли грошова політика оптимальна. По-друге, це висока волатильність інструментів, яка проявляється тим, що грошова влада постійно змінює регульований параметр, тобто застосовується певний інструмент грошово-кредитної політики до окремого значення для утримання цільового значення інфляції в короткостроковому періоді. По-третє, занадто короткий період передбачає, що частка флуктуацій випуску у втратах центрального банку дуже невелика. Для усунення занадто короткого лага впливу грошової політики на інфляцію необхідно встановити цільову інфляцію на два або й більше роки наперед, а також збільшити частку флуктуацій випуску у втратах центрального банку.       Політика обмінного курсу при інфляційному таргетуванні не повинна бути занадто активною. Надмірний контроль обмінного курсу може призвести до нестабільності інструментів грошової політики і реального обмінного курсу. Надмірний контроль за динамікою обмінного курсу може перевести очікування населення з інфляції на обмінний курс. Існує також ризик неправильного розуміння причин шоків обмінного курсу і подальшого неправильного його корегування, що може призвести до погіршення економічної ситуації в країні з перехідною економікою. Проте контроль курсу з боку грошової влади все таки необхідний, тому що міра участі центрального банку в динаміці обмінного курсу повинна відповідати ступеню відкритості економіки.     Режим інфляційного таргетування передбачає плаваючий курс. Динаміка обмінного курсу в країнах, які запровадили цей режим, дозволяє припустити необхідність вибору між прагненнями девальвувати курс і знизити інфляцію.  Відмова від активної участі центрального банку від операцій на валютному ринку передбачає підвищену увагу до інструментів грошового ринку. Досить успішно з цією метою використовуються процентні ставки. Необхідно зазначити, що основним інструментом є ставки із залучення, тобто ставки за короткостроковими депозитами центральних банків. Ставки міжбанківського ринку за обраної моделі знаходяться в межах досить вузького коридору.            Класифікуючи методи таргетування, деякі автори відмічають суворе таргетування, за якого показник інфляції є ексклюзивним завданням, яке обов’язкове для дотримання, та гнучке таргетування, при якому орієнтир має певні межі коливання або періодично коригується.       У публікаціях Міжнародного валютного фонду прийнято розрізняти такі методи таргетування інфляції:           1) повноцінне таргетування інфляції – чітке зобов’язання центральних банків з встановлення і дотримання цільових показників інфляції та інституалізація цих зобов’язань у формі прозорої монетарної структури;    2) еклектичне (замасковане) таргетування інфляції – країни можуть знизити рівень інфляції та стабілізувати його без повної прозорості і звітності про цільові показники інфляції. При цьому мають на увазі стабілізацію як цін, так і обсягів виробництва.            3) експериментальне таргетування інфляції – проголошення широких інфляційних завдань при невисокому ступені довіри до центрального банку, що не дозволяє внести цільові показники інфляції до переліку головних політичних цілей.               Три режими таргетування відрізняються і за вагомістю можливих політичних завдань. Наприклад. повноцінне таргетування інфляції передбачає високий або середній ступінь довіри до центрального банку та високий рівень фінансової стабільності в країні, яка не в змозі досягти низької інфляції, не взявши чітких зобов’язань щодо цього.         Еклектичне таргетування інфляції варто використовувати тоді, коли країна має низький рівень інфляції та фінансову стабільність і може впевнено декларувати цінову стабільність як свою мету. Зрештою, режим експериментального таргетування інфляції доречний тоді, коли країні, щоб досягти низької інфляції, не вистачає необхідної довіри, оскільки її економіка дуже вразлива до фінансових та циклічних шоків. Така країна не проголошує низьку інфляцію своєю метою.        Грошово-кредитна політика без явного номінального якоря передбачає відмову грошової влади від прийняття будь-яких зобов’язань про досягнення конкретних значень номінальних показників: обмінного курсу, рівня інфляції, темпів зростання грошових агрегатів.         Серйозними недоліками даного режиму грошової політики є:     1) відсутність прозорості в діях грошової влади;      2) поточна грошово-кредитна політика потрапляє у велику залежність від переваг, навичок і політичних поглядів осіб, які очолюють центральний банк.              Аналізуючи існування різних режимів грошової політики в країнах з перехідною економікою, можна зробити висновок про те, що на початковому етапі переходу до ринкових відносин переважає політика таргетування обмінного курсу або грошове таргетування. Країни, в яких завершена перша стадія цього переходу, повинні поступово переходити до плаваючого курсу, встановлюючи валютні коридори або системи змінного фіксованого курсу. Відповідно інфляційне таргетування розглядається як можливий режим лише для найрозвиненіших країн з перехідною економікою.


Висновок

1. Міжнародні та регіональні валютно-кредитні установи з'явилися у XX ст. Вони створені та діють на основі міждержавних угод та покликані регулювати міжнародні економічні відносини, їх мета - сприяти розвитку зовнішньої торгівлі й міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримувати рівновагу платіжних балансів країн, що входять до них, регулювати курси їхніх валют, надавати кредити цим країнам і гарантувати приватні позики за кордоном.

2. Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації мають свої цілі, вирішують різні завдання та діють на глобальному та регіональному рівнях, їх діяльність є важливою складовою світового та регіонального співробітництва й інтеграції. Україна, розвиваючи співробітництво з багатьма з них, намагається інтегруватися у світову економічну систему.

3. Найважливішу роль серед названих міжнародних організацій відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який є головною установою Групи Світового банку. Окрім МБРР, до структури Групи Світового банку входять Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАП), а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК).

4. МВФ - міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи ООН. МВФ сприяє міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, підвищенню ступеня їх конвертованості, підтримує рівновагу платіжних балансів країн-членів Фонду, надає короткострокові кредити країнам-членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їхніх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організовує консультативну допомогу з фінансових і валютних питань.

5. МБРР - одна з найбільших і найвпливовіших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові позики під державні програми тільки урядам і центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. Основна різниця між МВФ та МБРР полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткострокової фінансової стабільності в країнах, тоді як МБРР зосереджується переважно на середньо- та довгострокових проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн-членів. Якщо з якихось причин МВФ призупиняє свої програми в будь-якій країні, це призвддить до припинення програм кредитування з боку МБРР.

6. Регіональні міжнародні кредитно-фінансові установи створюються поступово, відповідно до певних етапів розвитку світогосподарських зв'язків та інтенсивності інтеграційних процесів. Вони мають схожі цілі - це розвиток економіки, економічного співробітництва та інтеграції у регіоні. У них однотипний порядок формування пасивів, однакова форма правління, ідентичні об'єкти кредитування - переважно інфраструктура, сільське господарство, добувна промисловість. Кредити надаються лише країнам-членам.

7. До найвідоміших регіональних кредитно-фінансових установ належать Міжамериканський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку. У межах європейського економічного співробітництва діють кілька регіональних міжнародних валютно-кредитних установ, основними з яких є Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва та ін. Для сприяння країнам Центральної та Східної Європи у становленні ринкової економіки європейськими країнами було створено у 1991 р. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Країнами Чорноморського басейну засновано Чорноморський банк торгівлі та розвитку. Україна є однією з країн-засновниць цього банку. Його створено з метою поглиблення інтеграції та зміцнення зв'язків між країнами Чорноморського економічного співробітництва.

8. Банк Міжнародних розрахунків є найдавнішою міжнародною організацією, основною функцією якої є регулювання платежів центральних банків та розроблення нормативних документів з банківського нагляду.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про Національний банк України».

2. Закон України «Про банки й банківську діяльність».

3. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу».

4. Аналіз банківської діяльності : підручник / Мін-во освіти і науки України, КНЕУ ; ред. А. М. Герасимович. – К. : КНЕУ, 2005. – 599 с..

5. Банківські операції : підручник / ред. В. І. Міщенко. – К. : Знання, 2006. – 727 с. – (Вища освіта ХХI століття).

6. Гроші та кредит : підручник / ред. Б. С. Івасів ; НБУ, Мін-во освіти України, Тернопільська академія нар. госп. – К. : КНЕУ, 2007. – 404 с.

7. Гроші та кредит : підручник / ред. М. І. Савлук ; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К. : КНЕУ, 2002. – 598 с.

8. Енциклопедія банківської справи України : ред. В. С. Стельмах ; НБУ, Ін-т незалежних експертів. – К. : Молодь : Ін Юре, 2001. – 680 с. (додаток “Моральний кодекс банкіра”).

9. Єпіфанов, А. О. Гроші, кредит, грошово-кредитні системи : навч. посіб. / А. О. Єпіфанов, В. Л. Маяровський. – Суми : Ініціатива, 2000. – 354 с.

10. О. Єпіфанов, Н. Г. Маслак, І. В. Сало. – Суми : Університетська книга, 2007. – 523c.

11. Коваленко, В. В. Антикризове управління в забезпеченні фінансової стійкості банківської системи: монографія /

В. В. Коваленко, О. В. Крухмаль. – Суми : УАБС НБУ, 2007. – 198 с.

12. Коваленко, В. В. Банківська криза та інструменти антикризового управління / В. В. Коваленко, О. Г. Коренєва, О. В. Крухмаль // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 2. – С. 144–151.

13. Коваленко, В. В. Центральний банк і грошово-кредитна політика : навч. посіб. / В. В. Коваленко / УАБС НБУ. – К. : Знання України, 2006. – 332 с.

14. Мельникова, О. В. Проблеми реформування бухгалтерського облі-

ку банківської системи України // Фінанси. Економіка. Право. – 2006 – № 8 – С. 9–10.

15. Мещеряков, А. А. Організація діяльності комерційного банку : навч. посіб. / А. А. Мещеряков. – К. : ЦУЛ, – 2007. – 608 с.

16. Облік і аудит у банках : навч. посіб. / О. Г. Коренєва, Н. Г. Славянська, Н. Г. Євченко, О. В. Карпенко. – Суми : Університетська книга, 2007. – 493 с.

17. Організаційна структура Національного банку України [Електронний ресурс] : сайт Національного банку України. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/NBU/index.htm.

18. Організація обліку в банку : навч. посіб. / О. Г. Коренєва, О. В. Мірошниченко, Т. Г. Савченко. – Суми : ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, 2008. – 273 с.

19. Петрик, О. Історія монетарного устрою в Україні // Вісник Національного банку України. – 2007. – № 1. – С. 5.

20. Пронін, О. Ю. Особливості процесів злиття та поглинання у фінансово-банківському секторі // О. Ю. Пронін // Фінанси України. – 2005. – № 8. – С. 106–123.

21. Сало, І. В. Фінансовий менеджмент банку // І. В. Сало, О. А. Криклій : навч. посіб. – Суми : Університетська книга, 2007. – 314 c.

22. Семко, Т. В. Гроші та кредит у схемах та таблицях: навч. посіб. / Т. В. Семко, М. В. Руденко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 158 с.

23. Сенищ, П. Реформа, що за значущістю не поступається грошовій / П. Сенищ, В. Ричаківська // Вісник Національного банку України. – 2007 – № 11 – С. 3–7.

24. Черкашина, К. Ф. Банківський холдинг: переваги та недоліки для банківського сектора України / К. Ф. Черкашина // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 1. – С. 42–45.

25. Мишкін, Ф. С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Ф. С. Мишкін ; пер. з англ. С. Панчишина. – К. : Основи, 1998. – 963 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

46723. История развития рекламы в России 27.54 KB
  Формы рекламы такие как этикетка. Золотой век фото рекламы в Р. относят новый вид фоторекламы это брошюры буклеты каталоги с использованием фотоснимков.
46724. Организационные структуры предприятий 27.73 KB
  Большую часть организационных структур механического бюрократического типа можно разделить на две категории: функциональные и дивизиональные структуры см. Этот вид структуры результат департаментации разделения управления на элементы отделы каждый из которых имеет свою определенную задачу в управлении то есть выполняет определенную функцию. Выделяют 4 принципа деления структуры предприятия: 1 функциональный исходя из функций образуют финансовое подразделение производственные подразделения отдел маркетинга и т.
46726. Литература 18 века 28 KB
  С последовательностью и разносторонностью ученого Радищев рассмотрел и подверг уничтожающей критике в Путешествии всю самодержавнокрепостническую общественную систему несущую народу горе. С присуще ему аналитической глубиной Радищев осветил связь таких явлений как падение нравственности народа и разврат верхов нижние заражаются от верхних а от них язва разврата достает и до деревень как взаимная зависимость самодержавия и церкви. Наблюдая вакханалию угнетения крестьянства видя моральную деградацию верхов Радищев находил...