96495

Право на працю як основне соціально-економічне право людини і громадянина

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі вивчення наукових праць з теорії права та науки трудового права, нормативно-правових актів України та судової практики здійснити комплексний аналіз сутності права на працю, дослідити способи і умови його ефективної реалізації та захисту, опрацювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення діючого...

Украинкский

2015-10-06

124 KB

0 чел.

ВСТУП

   Актуальність дослідження. Трудова діяльність людини є однією з найголовніших, адже саме вона визначає матеріальні умови буття людини і має прямий вплив на її становище в суспільстві. Праця - це основа матеріального розвитку і життя суспільства.

Безліч ознак праці дають підставу для розрізнення конкретних її видів, кількість яких нескінченна: праця фізична і розумова, індустріальна і сільськогосподарська, професійна і аматорська, легка і важка, складна і проста, кваліфікована і некваліфікована, виконавча і управлінська і т.д.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі вивчення наукових праць з теорії права та науки трудового права, нормативно-правових актів України та судової практики здійснити комплексний аналіз сутності права на працю, дослідити способи і умови його ефективної реалізації та захисту, опрацювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення діючого трудового законодавства, правотворчої, правозастосувальної та правоохоронної діяльності відповідних державних і недержавних органів у сфері праці.

Об’єктом дослідження є право на працю як основне соціально-економічне право людини і громадянина, система правовідносин у сфері реалізації права на працю.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні проблеми розуміння права на працю, чинне трудове законодавство України та міжнародні правові акти, що дають визначення права на працю і встановлюють механізм його реалізації та захисту в сучасних умовах.

Методологічна та теоретична основи дослідження. У процесі роботи застосовувались як загальнонаукові, так і спеціальні правові методи дослідження. Зокрема для досягнення мети і виконання задач дослідження були використані наступні наукові методи: історичний – для розкриття генезису права на працю; нормативно-порівняльного аналізу – при вивченні досвіду нормативно-правового врегулювання права на працю на міжнародному рівні та в законодавстві держав з ринковою економікою; структурно-функціональний аналіз - при визначенні юридичної природи права на працю, характеристиці трудового договору як основної форми реалізації права на працю, визначенні місця та сутності фактичних юридичних складів у механізмі реалізації права на працю; при тлумаченні правових норм застосовувався формально-логічний метод. Здобувачем використовувались також системний, формально-юридичний, абстрагування й узагальнення та інші методи пізнання.

РОЗДІЛ І. Правове регулювання конституційних прав громадян України в сфері праці.

Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозв’язаних нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці. Воно складається із загальних законів України та спеціальних законодавчих актів. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю України та Закон України «Про охорону праці».

Основним законом, що гарантує права громадян на безпечні й нешкідливі умови праці є Конституція України. Реалізація цих прав здійснюється через виконання вимог, викладених у законодавчих актах.

У Конституції України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. , підкреслюється, що людина, її життя і здоров’я… недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці (ст. 43); громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника (ст. 46); права і свободи людини захищаються судом (ст. 55).

Кодекс законів про працю (КЗпП) України проголошує правові засади та гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці; регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності.

Правове регулювання охорони праці розглядається не лише у главі ХІ «Охорона праці» Кодексу законів про працю . Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України, таких як «Трудовий договір» (глава ІІІ), «Робочий час» (глава ХІV), «Час відпочинку (глава V), «Праця жінок» (глава VІІ), «Праця молоді» (глава XІІI), «Професійні спілки» (глава XVI), «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю» (глава XVІІI).

Закон України «Про підприємства в Україні» (ст. 25) визначає, що підприємство зобов’язано забезпечити всім працюючим на ньому безпечні та нешкідливі умови праці й несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров’ю і працездатності.

Законом України «Про колективні договори і угоди» (ст. 7) передбачено, що в колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо охорони праці, а ст. 8 визначає, що в угодах на державному, галузевому та регіональному рівнях регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики, зокрема щодо умов охорони праці.

14 жовтня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про охорону праці» , дія якого розповсюджується на всі підприємства, установи та організації незалежно від форм власності й видів їх діяльності, на всіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. Цей закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя й здоров’я в процесі трудової діяльності; регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки і гігієни праці та виробничого середовища; встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Закон «Про охорону праці» має численні нововведення:

впровадження економічних методів управління охороною праці на зміну адміністративно-командним;

застосування низки додаткових штрафних санкцій, а також пільг щодо оподаткування;

створення чіткої системи органів державного управління й нагляду за охороною праці та системи організації цієї роботи безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності;

суттєве розширення прав і соціальних гарантій працівників, насамперед осіб, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві або від професійного захворювання, та сімей загиблих;

визначення місця й ролі колективного договору підприємства у вирішенні завдань щодо поліпшення умов і безпеки праці, забезпечення встановлених законом прав та соціальних гарантій працівників, у тому числі на пільги й компенсації;

визначення правового статусу служб охорони праці на підприємствах і в органах державного управління всіх рівнів;

забезпечення навчання населення з питань охорони праці;

забезпечення активної участі профспілок та інших громадських формувань, широких кіл трудящих у вирішенні проблем охорони праці;

створення необхідних передумов для започаткування нових громадських інститутів і можливості обрання комісій охорони підприємств та уповноважених трудового колективу з цих питань тощо.

У Законі враховано основні вимоги конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, регулювання відносин охорони праці у передових промислово розвинутих країнах, досвід охорони праці в Україні у попередні роки.

Особливу увагу в Законі звернено на гарантії прав громадян на охорону праці:

право працівників на охорону праці при укладенні трудового договору (ст. 5);

право працівників на охорону праці під час роботи (ст. 6);

соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань (ст. 5);

право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці (ст. 7);

видача працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих та знешкоджуючих засобів (ст. 7);

відшкодування шкоди у випадку ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті (ст. 11, 12).

Закон України «Про охорону праці» визначає соціально-економічні, організаційно-технічні, санітарно-гігієнічні та лікувально-профілактичні заходи щодо охорони праці.

Соціально-економічними заходами щодо охорони праці передбачаються такі економічні методи управління охороною праці:

обов’язкове соціальне страхування працівників власником підприємства від нещасних випадків (ст. 5);

збереження середнього заробітку за працюючим за період простою в разі відсторонення його від дорученої роботи, якщо склалася виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров’я його самого або для людей, які його оточують (ст. 6);

виплата вихідної допомоги при розриві трудового договору за власним бажанням, якщо власник не виконує вимог законодавства або умов колективного договору з питань охорони праці (ст. 6);

безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням та інші пільги і компенсації працівникам, що зайняті на роботах з важкими й шкідливими умовами (ст. 7);

безплатна видача працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту на роботах із шкідливими й небезпечними умовами (ст. 8);

відшкодування власником шкоди у зв’язку з каліцтвом та іншим ушкодженням здоров’я працівника (або його сім’ї у разі смерті потерпілого), пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, а також моральної шкоди (ст. 9).

Організаційно-технічні заходи і засоби щодо охорони праці покликані забезпечити такий рівень організації праці на підприємстві й такі технічні рішення з охорони праці для всього технологічного процесу, окремого обладнання, інструментів, які виключали б вплив на працівників небезпечних виробничих факторів, а також виключали б або зменшували б до допустимих норм вплив на робітників шкідливих виробничих факторів.

До організаційних заходів з охорони праці належать: правильна поведінка працівників, чітке й своєчасне проведення інструктажів і контролю знань з охорони праці (ст. 18); правильне планування робочих місць; правильна організація праці; застосування безпечних способів праці; дотримання встановленого ходу технологічного процесу; справний стан засобів колективного та індивідуального захисту.

Технологічними (інженерними) заходами і засобами охорони праці є: застосування технічно досконалого та справного обладнання, інструментів і пристроїв, транспортних засобів колективного захисту (огорож, запобіжних пристроїв, блокування сигналізації, системи дистанційного управління, спеціальних засобів).

Санітарно-гігієнічні заходи щодо охорони праці передбачають дослідження впливу виробничих факторів на людину та встановлення допустимих значень цих факторів на робочих місцях, визначення конкретних параметрів виробничих факторів на робочих місцях, а також відповідності умов на робочих місцях вимогам нормативних документів.

Лікувально-профілактичними заходами щодо охорони праці є відповідні попередні та періодичні медичні огляди працівників; переведення працівників на легшу роботу за станом здоров’я; безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням працівників на роботах з тяжкими і шкідливими умовами праці; відшкодування потерпілому працівникові витрат на лікування; особливі вимоги з охорони праці жінок, неповнолітніх та інвалідів.

Серед законодавчих актів, що регулюють охорону праці слід виділити Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» і Закон «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» .

Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» регулює взаємовідносини:

потерпілих на виробництві, роботодавців і страховика з питань відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю працівника під час виконання ним трудових обов’язків;

роботодавців і страховика з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.

Основними принципами Закон проголошує:

обов’язковий порядок страхування всіх працівників, учнів та студентів навчальних закладів, коли вони набувають професійних навичок, а також добровільне страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

сплату страхових внесків лише роботодавцями;

формування й витрачання страхових коштів на солідарній основі;

управління страхуванням представниками працівників, роботодавців та державних органів на основі соціального партнерства і на паритетних засадах під наглядом держави;

економічну заінтересованість суб’єктів страхування в поліпшенні умов та безпеки праці;

надання державних гарантій застрахованим громадянам у реалізації їх прав.

Крім законодавчих актів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюються підзаконними нормативними актами: указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями уряду України, нормативними актами міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Законодавство України про охорону праці за роки незалежності України суттєво обновилося. Водночас зберігають чинність нормативні акти СРСР з питань, не врегульованих законодавчими актами України, за умови, що відповідні акти СРСР не суперечать законодавству України.

Значна робота проводиться з удосконалення законодавчої бази з питань охорони праці, адаптації українського законодавства з охорони праці до вимог Європейського Союзу.

Розробляються три концепції, які мають стати базою для подальшої розробки законів і нормативних документів: «Концепція управління охороною праці», «Концепція державного нагляду за охороною праці» та «Концепція державного нагляду за охороною надр».

  1.  Поняття конституційного права на працю

Право на працю - одне з фундаментальних конституційних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами, Конституцією України і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Забезпечення цього права набуває особливої гостроти в умовах економічної кризи, зростання рівня безробіття, масового порушення трудових прав працівників. І особливо важливою тут видається роль держави, яка має здійснити усіх можливих заходів щодо захисту і реалізації правана працю, і зробити усе від неї залежне щоб, була повага до цього права. Очевидно, що економічні можливості держави обумовлюють нереальність вимоги надання роботи усім бажаючим.

Слабкий захист трудових прав в окремих сферах економіки призвів до стрімкого збільшення кількості безробітних. Окрім того, поглиблення територіальних і галузевих диспропорцій серед незайнятого населення ускладнило проблему їх працевлаштування. Також слід звернути увагу, що розмір допомоги по безробіттю є дуже низьким і аж ніяк не забезпечує навіть мінімальної підтримки безробітних.

Важливою у цьому контексті видається роль профспілок, які мали б стати дієвим механізмом захисту порушених трудових прав. Але необхідно констатувати, що профспілки на сьогодні не стали силою, здатною протидіяти свавіллю роботодавців. Існують значні конфлікти всередині профспілкового руху, а також з’явилося багато «жовтих» профспілок, що створені чи найняті самими працедавцями, які за своєю суттю неспроможні захистити права простого працівника.

  1.  Історичний розвиток і сьогоднішній стан трудових прав

За своєю природою і соціальним призначенням трудове право має гуманістичний характер. У своїй основі воно спрямоване на за-хист інтересів осіб, змушених в силу об'єктивних обставин продава-ти свою робочу силу.

Наприкінці XVIII ст. буржуазна революція у Франції проголо-сила свободу праці, чим було забезпечено свободу попиту і прода-жу робочої сили. З моменту проголошення свободи праці трудові відносини складались без порушення інтересів буржуазії, оскільки, залишившись без засобів виробництва, працівник змушений був по-годжуватись на запропоновані йому умови. При цьому формально «права і обов'язки» визначались угодою сторін, тому державу тру-дові відносини в той час не цікавили. У цих умовах трудові відносини регулювались лише за допомо-гою цивільного права. Договір найму, або, як його називав законоТрудове право України давець, – договір про найом послуг (ст. 1779 Кодексу Наполеона), розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар – робоча сила. Робоча сила, яка була прирівнена до товару, не знаходила по-питу. З’явилися перші безробітні. Нелегально стали створюватися робітничі організації, виникають страйки, які спочатку були спря-мовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава змушена була зробити деякі поступки робітничому рухові. Приймається низка законів, спрямованих на регулювання трудових відносин. Спочатку система нових норм спрямовувалась на регу-лювання праці фабричних робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін «промислове законодавство», хоча приписи цих норм охоплювали значно ширше коло відносин, аніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін «робітниче право», термін більш широкий, тому що він охоплював працю не тільки ро-бітників, але й людей розумової праці. В середині XX ст. значного поширення набуває термін «соці-альне право», що пов'язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про со-ціальне страхування та забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші категорії громадян, економічне становище яких наближалося до становища робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові відносини в суспільному виробництві. Після Другової світової війни міцно закріплюється термін «тру-дове право». Воно регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа по-годилася виконувати роботу і яку саме роботу: службовця чи робіт-ника (за неформальною класифікацією законодавства розвинутих країн – «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився досить вдалим, бо в ньому чітко і точно відбивається основний зміст регламентованих ним відносин – відносин у сфері праці. Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат пра-цівником при виконанні ним трудової функції розумової та фізич-ної енергії, які створюють спрямований до певної мети виробничий процес. Трудова функція, що виконується тим чи іншим працівни-ком, відображає конкретний зміст його праці. Вона поділяє працюТема 1. Трудове право: загальні положення на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник – робітником («синій комірець»). Якщо ж функція пра-цівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати сам ви-робничий процес або цикл, налагоджувати і налаштовувати систе-му машин чи комплекс автоматизованих механізмів, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без його без-посередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею і є службовцем («білий комірець»). Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє ві-дображення в нормах трудового права, що регламентують тарифіка-цію робіт і професій робітників, посадові обов'язки відповідних ка-тегорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Цим право певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго залишатиметься тільки фізичною або розумовою.

Законом України від 14 вересня 2006 р. № 137-У Європейську соціальну хартію (переглянуту) ратифіковано. Окремі положення щодо прав людини в сфері праці закріплені у Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Рада Європи, 1950 р.). Україною ратифіковано Конвенцію, низку протоколів до Конвенції, а також визнано компетенцію Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Особливе значення для визнання та захисту права на працю має діяльність Міжнародної організації праці (МОП). За роки існування з 1919 р. і станом на грудень 2007 р. МОП ухвалила 187 конвенцій та 199 рекомендацій з різноманітних питань праці. Вищий орган МОП - Міжнародна конференція праці (МКП) на своїй 91-й сесії в червні 2003 р. в черговий раз підтвердила, що захист трудящих є наріжним каменем мандата МОП. В рамках Програми МОП щодо забезпечення гідної праці, усі працівники, незалежно від типу зайнятості, повинні працювати в умовах поваги до своєї гідності. На 95-й сесії МКП (2006 р.) розглядалися актуальні питання щодо трудових відносин та зміни моделей та структур у сфері праці, а на 96-й сесії 10 травня 2007 р. була представлена для обговорення Глобальна доповідь "Про рівність у сфері праці", яка включає серед іншого питання про дискримінацію на робочих місцях в країнах Європи.

Станом на грудень 2007 р. Україна ратифікувала 63 конвенції МОП. Отже, вони, згідно зі ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що "кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професії та занять" (ст. 1).

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, обирати собі працю або вільно на таку працю погоджуватися, обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у сфері забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу.

Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має сенс у тому, що обов'язок держави полягає не лише у визнанні цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку, а й, головним чином, у застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи соціально-економічних прав людини, і ця подвійність - економічна та соціальна складові - свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини.

РОЗДІЛ ІІ Обмеження трудових прав громадян як умова функціонування суспільства і держави

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумок здійсненого дослідження зазначимо, що таке соціально-економічне право людини як право на працю є (і повинно бути) фундаментом, на якому будується вся система трудового права, а тому питання тісно пов’язані з ним -  одні з найскладніших і найважливіших з точки зору теоретичного аналізу. В умовах же здійснення змін у соціально-політичній та економічній сферах життя суспільства - побудова незалежної держави - Україна, становлення ринкових відносин в економіці, проголошення України правовою державою, основний зміст діяльності якої визначається правами і свободами людини та їх гарантіями – актуальність дослідження права на працю зростає, бо вказані зміни потребують реформування національного законодавства, в тому числі і трудового.

В представленій роботі здійснена спроба проаналізувати юридичну природу права на працю, а також механізм його реалізації та захисту в правовідносинах, врегульованих нормами трудового законодавства.

Проведене дослідження надало можливість сформулювати наступні теоретичні висновки:  

1. В історії розвитку законодавчого врегулювання права на працю склалося два різних підходи до змісту даного права: - у радянському праві право на працю, насамперед, прив'язувалося до обов'язку держави надати всім працездатним громадянам роботу; - у праві держав з ринковою економікою і міжнародному праві право на працю розуміється, перед усім, як право на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці, при цьому держави беруть на себе обов’язок проводити активну політику, спрямовану на сприяння повної, продуктивної і вільної зайнятості. Україна, на сьогодняшній день, в ст. 43 Конституції 1996 р. визначила: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; усі громадяни мають право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності і професію; примусова праця заборонена; кожен має право на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки і гігієни, на винагороду за працю не нижче встановленого законом мінімального розміру оплати праці; гарантується захист від незаконного звільнення. Тобто наша держава поділяє підхід до розуміння права на працю міжнародними організаціями і провідними країнами з ринковою економікою.

2. Право на працю - це встановлена Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами держави рівна можливість кожної людини, яка має фізичну і розумову здатність, працювати, заробляти собі на життя, при цьому, при наявності конкретної ситуації, вільно, на свій вибір виконувати правомірні дії, спрямовані на реалізацію своєї здатності до праці.

3. Право на працю і право на роботу поняття не тотожні. Право на працю знаходить свій прояв (в тому числі, але не тільки) у праві на роботу, тобто право на роботу, по суті, є похідним від права на працю.

4. Право на працю – це елемент правоздатності громадянина. Цьому праву не протистоїть будь-чий конкретний правовий обов'язок. Можливість домагання до конкретного підприємства, установи, організації з'являється в громадянина лише в тому випадку, коли нормативно визначені умови, при наявності яких у громадянина виникає право, а у власника підприємства, установи, організації чи фізичної особи-роботодавця – обов'язок по прийому на роботу. 

5. Зміст права на працю розкривається через регламентації розвиваючі і конкретизуючі його, закріплені в нормативно-правових актах. У тому числі, до таких регламентацій відносяться і положення ст. 43 Конституції України, в яких закріплені: свобода вибору праці (вибір професії і роду трудової діяльності); заборона примусової праці; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на своєчасне одержання винагороди, причому заробітна плата не може бути нижче встановленого законом мінімального розміру; захист від незаконного звільнення.

6. Трудовий договір являється переважною формою реалізації права на працю. Характерною відмінністю трудового договору як юридичного факту від інших юридичних фактів є те, що він являється не тільки підставою виникнення трудових відносин, але й угодою про їхній зміст. Трудовий договір являє собою юридичну базу для існування трудових правовідносин і реалізації права на працю. Доти, поки діє договір, функціонують і трудові правовідносини, відбувається здійснення права на працю, звільнення  ж  припиняє  трудові  правовідносини  і реалізацію права на працю на даному підприємстві, в установі, організації. Момент укладення трудового договору (у належній чи неналежній формі) і момент його оформлення - не рівнозначні поняття, що не збігаються в часі.

7. Перевага контракту перед звичайним трудовим договором проявляється у тому, що контракт дозволяє максимально індивідуалізувати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її специфічним змістом. Тому контракт повинен бути дійовим засобом поліпшення у договірному порядку правового статусу працівника порівняно із законодавством і колективним договором. Але, на жаль в сучасних умовах, він досить часто укладається з протилежною метою, як спосіб порушення трудових прав і свобод людини, обмеження прав працівника в часі.

8. Учнівський договір не слід розглядати як особливу, відмінну від трудового договору правову форму реалізації права на працю. Трудовий договір, в свою чергу, слід відрізняти від трудових договорів, укладених з громадянами, призваними на альтернативну (невійськову) службу та з особами, засудженими до виправних робіт, бо в зазначених юридичних актах присутні елементи позаекономічного примусу.

9. В цілому ряді випадків право на працю реалізується на підставі складних юридичних фактичних складів, до яких можна віднести направлення на роботу після закінчення навчального закладу, обрання на посаду, конкурсне заміщення посади, призначення на посаду, прийняття-вступ у члени, якщо членство зумовлене обов’язковістю особистої праці та ін. Усі вони становлять собою правомірне волевиявлення, що здійснюється саме з метою реалізації права на працю. Таким чином, трудовий договір не є єдиною підставою реалізації права на працю, але саме трудовий договір виступає в якості необхідного юридичнго факту в механізмі реалізації права на працю, що зумовлює виникнення трудових правовідносин.

10. Реалізація права на працю громадянами України за кордоном здійснюється, як правило, на підставі трудового договору, що укладається безпосередньо з роботодавцем. 

11. Свобода працівника при реалізації права на працю в трудових відносинах гарантується його свободою перед укладенням, в період укладення договору, протягом терміну дії договору, безпосередньо при його припиненні. На кожнім з вищевказаних етапах існує свій ступінь захисту права на працю.

12. Головним підходом щодо вдосканалення законодавства  в сфері захисту права на працю повинно стати вирішення  проблеми гармонійного поєднання правових засобів захисту працівника, адекватних новим соціально-економічним умовам, з гарантіями ефективного використання його праці.

На основі дисертаційного дослідження опрацьовані також наступні рекомендації та пропозиції з розвитку та вдосконалення законодавства про працю:

1. Необхідно включити в КЗпП України статтю, яка б містила наступне визначення дискримінації в галузі праці: „Дискримінацією визнається будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг чи розрізнень в галузі праці і зайнятості, заснованих на ознаках статі, віку, раси, національності, мови, походження, майнового чи посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, а також інших обставинах, не пов'язаних з діловими якостями працівника. Не є дискримінацією необхідні обмеження чи переваги, пов'язані зі специфікою трудової діяльності працівника або обумовлені особливою турботою держави про осіб, що потребують додаткового соціального і правового захисту.

2. Виходячи з незаконності будь-якої необґрунтованої відмови при укладенні трудового договору, є потреба в трудовому законодавстві передбачити обов'язкове письмове мотивування відмови і критерії її обґрунтованості - у зв'язку з відсутністю вакансій; непереборними чи не усунутими з вини громадянина причинами, породженими застосуванням загальних і спеціальних правил прийому на роботу (наприклад, необрання на так звану виборну посаду); невідповідність ділових якостей суб'єкта, підтверджених записами в його трудовій книжці чи іншими документами, необхідними при прийомі на роботу, або виявлених у результаті професійного добору; більш високому рівні зазначених якостей (або правом на обов'язковий вступ на роботу) в інших претендентів на одержання тієї ж посади чи роботи.

3. Для правозастосувальної практики варто законодавчо визначити механізм відшкодування збитку працівнику, права якого були порушені необґрунтованою відмовою у прийомі на роботу. 

4. В КЗпП України, Законі Про зайнятість населення доцільно ввести особливу статтю про примусову й обов'язкову працю, у якій примусова праця розкривалася б як будь-яка робота чи служба, яка вимагається від громадянина під погрозою покарання, а обов'язкова - як будь-яка робота чи служба, для якої громадянин не пропонував і не пропонує добровільно використовувати свою здатність до праці. У такій статті важливо передбачити виключення: 1) робота, пов'язана з військовою службою і виконувана в сугубо військових цілях; 2) робота, що випливає з необхідності здійснення інших конституційних обов'язків громадян; 3) праця на підставі норм кримінально-виправного права; 4) праця при оголошенні у встановленому порядку надзвичайного стану.

5. Перелік випадків примусу до праці, що допускаються законодавством України слід визнати гарантією права громадян на працю і закріпити дані випадки в КЗпП України.

6. Урядом України необхідно розробити і прийняти  єдиний комплексний нормативний акт - Положення про порядок працевлаштування громадян України за кордоном.

7. Враховуючи, що багато положень Указів Президії Верховної Ради СРСР „Про умови праці тимчасових робітників і службовців” та „Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах” застаріли, бажано було б закріпити особливості трудового договору з тимчасовими та сезонними працівниками у Кодексі законів про працю, або прийняти нові відповідні нормативні акти.

8. В інтересах захисту прав працівників, фактично допущених до роботи не уповноваженими на те посадовими особами, необхідно передбачити відповідальність власника підприємства, установи, організації за дії таких осіб. Така відповідальність може виражатися або в обов'язковому схваленні  власником чи уповноваженим органом дії не уповноваженої особи, якщо вона діяла в інтересах підприємства, установи, організації, або ж такий договір може бути визнаний недійсним тільки на майбутнє, а не з моменту укладення, тому що працівник затратив свою розумову і (чи) фізичну енергію, отже, його праця повинна бути оплачена як по дійсному трудовому договору, включена в трудовий стаж і т.д.

9. Законодавство також не містить відповідальності роботодавця за неналежне оформлення трудових відносин, тому необхідно у випадку фактичного допущення до роботи для захисту інтересів працівника в законодавчому порядку зобов'язати роботодавця конкретним терміном для укладення трудового договору (за прикладом обов'язку завести трудову книжку у визначений термін).

10. Представляється доцільним і необхідним внести зміни в ст. 23 КЗпП України, з таким розрахунком, щоб вона не містила такої підстави укладення строкового трудового договору, як урахування інтересів працівника”.

11. Вимогу законодавця про вказівку про обов'язкове включення в наказ умови про випробування необхідно визнати зайвою і внести відповідні зміни в ст. 26 КЗпП України.

12. Є необхідність включити в КЗпП України особливу підставу припинення трудових правовідносин і сформулювати її в такий спосіб: „Трудові правовідносини припиняються в силу недійсності трудового договору або недійсності його умов, якщо незаконні умови не можуть бути приведені у відповідність з чинним законодавством. Трудові правовідносини припиняються на майбутнє, якщо інше не встановлено законом.

13. У проекті Трудового Кодексу України необхідно передбачити право працівника на розірвання трудового договору з ініціативи працівника, де у працівника повинні бути рівні можливості в розірванні як термінового, так і трудового договору, що укладається на невизначений термін.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

26268. Контроль сорной растительности в агроценозах 233.5 KB
  Рассматриваются наиболее типичные условия засоренности агроценозов экономические пороги вредоностности сорняков предупредительные и истребительные методы контроля сорняков в том числе агротехнические биологические и химические. Контроль сорной растительности в агроценозах Среди всех агрономических проблем одна из самых сложных – контроль сорняков причем при снижении интенсивности обработки почвы она обостряется. Методы контроля сорняков подразделяются на предупредительные и истребительные. Предупредительные методы контроля сорняков Они...
26269. Регулирование минерального питания растений в процессе вегетации 109 KB
  Цель тканевой диагностики выявление необходимости ранней азотной подкормки. Азотные подкормки проводят при показаниях прибора ОАП1 от 1 до 4 баллов или при бледнорозовой окраске индикаторной бумаги. При 41 55 балла применение поздней азотной некорневой подкормки улучшает качество зерна. Необходимость подкормки для улучшения качества зерна определяют по количеству общего азота в листьях пшеницы в фазы колошения – цветения.
26270. Особенности почвенно-ландшафтного картографирования и формирования агроГИС для проектирования агротехнологий 72.5 KB
  Сформировать представление о почвенноландшафтном картографировании земель и умение пользоваться агроГИС для проектирования агротехнологий. Ключевые слова: агропроизводственные группировки почв; почвенноландшафтные карты АгроГИС электронные картслои лцифровка GPS Геоморфологическая карта карта СПП карта видов земель базы данных. Разработать карту агроэкологических видов земель в агроГИС на основе материалов почвенноландшафтного картографирования и набора тиматических электронных карт земельного массива фонды кафедры почвоведения...
26271. Абиотические и биотические факторы стресса, влияющие на продуктивность растений 602 KB
  Лекция: Абиотические и биотические факторы стресса влияющие на продуктивность растений Цели и задачи. Технологические повреждения растений. Под стрессом понимают нагрузку на организм которая вызывает сначала дестабилизацию потом нормализацию и повышение устойчивости а при превышении приспособляемости адаптируемости и способности соответствующих механизмов к компенсации отрицательного влияния отмирание целых растений или их частей. С одной стороны стресс мешает максимальной реализации генетического потенциала культурных растений но с...
26272. Применение сенсорной техники при дифференцированном внесении гербицидов (сенсоры сорняков) 120 KB
  Если имеется гетерогенное распределение сорняков при периодической борьбе с сорняками дифференциация расхода гербицида приносит экономические преимущества экономия производственных средств. Внесение гербицидов по потребности требует при дозировке ориентироваться на наличие сорняков. Это предполагает мелкоплощадное установление наличия сорняков.
26273. Точное земледелие 418 KB
  GPSприёмник и бортовой компьютер с программным обеспечением. Например с помощью мобильного радиоуправляемого самолета смонтированных на нем GPSприемника и видеокамеры можно получить информацию о распределении сорняков в пределах заданного поля. Наличие же GPSприемников совершенно необходимо для рассмотренного выше режима offline . Этапы 12 выполняются по стандартным методикам с использованием мобильного GPSнавигатора.
26274. Урожайность яровой пшеницы (т/га) на выщелоченных черноземах в производственных опытах СибНИИЗХим, Новосибирская область 263.5 KB
  Порядок формирования технологий возделывания сельскохозяйственных культур, их региональные и федеральные регистры. Наборы технологий разрабатывают применительно к различным агроэкологическим группам земель, для разных уровней интенсификации производства и категорий товаропроизводителей на основе нормативов.
26275. Архивное законодательство в 2000-е гг 56 KB
  Последнему непосредственно подчинены 15 федеральных государственных архивов Архивы в системе архивной службы РФ Федеральному архивному агентству непосредственно подчиняются 15 федеральных государственных архивов Всероссийский научноисследовательский институт документоведения и архивного дела ВНИИДАД и 1 обслуживающая организация.2004 Положение о ФАА – положение регламентирует отношения сроки сферу использования сеть архивов обязанности сторон отраслевые фонды –имеющие право постоянного хранения документов. принимает решение о выдаче...
26276. Организация комплектования Архивного Фонда Российской Федерации и других архивных документов 21.85 KB
  Целью комплектования является наиболее полная концентрация в архиве профильных ему документов. Мероприятия входящие в понятие комплектования: Определение состава источников; ЭЦД и НТО; Прием документов в государственные муниципальные архивы. Понятие источник комплектования появилось в 1940ые годы это учреждения или лица непосредственно передающие документы в государственные или ведомственные архивы.