96584

Фортеці, замки, монастирі та печери як краєзнавчо – туристичні об’єкти

Курсовая

Краеведение и историческая этнография

Характерною особливістю розвитку українського галицького краєзнавства у міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі на периферії: станом на 1939 р. Науково-методичну допомогу цим краєзнавчим музеям і товариствам надавали музей НТШ та Національний музей у Львові. музеєзнавці краю заснували Комітет українських обласних...

Украинкский

2015-10-07

306 KB

0 чел.

Зміст

Вступ

Розділ I Історія краєзнавства

2.1. Історія розбудови карпатської туристичної інфраструктури (друга половина XIX ст. —1939 р.)

2.2. Розвиток краєзнавства в Українській PCP у 1920—1940-х та повоєнних роках XX ст.

2..3. Туристично-краєзнавча діяльність товариства «Плай» та товариства «Пласт»

Розділ II Музеї як об’єкти краєзнавчо-туристичної діяльності

3.1.  Музеї-державні та громадські установи, що займаються краєзнавчо-освітньою діяльністю

3.2.  Роль музеїв у розвитку суспільства

3.3.  Визначні музеї України

Розділ III Фортеці, замки, монастирі та печери як краєзнавчо – туристичні об’єкти

4.1.  Використання замків і фортець в туризмі

4.2.  Історія вивчення печер України

Розділ IV Законодавча підтримка краєзнавства в Україні

Розділ V Краєзнавство в педагогіці

Розділ VI

Вступ

Історія краю, або краєзнавство, - один із найцікавіших напрямів сучасної науки. Обумовлено це тим, що ніколи не вичерпається допитливість людини, яка прагне дізнатися, що відбувалося на землі, де вона народилася і живе, що було до неї, як жили її прародичі, що переживали, з якими труднощами стикалися, як їх переборювали; про їх одяг, свята і будні - всю різнобарвну палітру життя.

Надбання наших предків не повинно втратити свого значення. Минуле, сьогодення і майбутнє тісно пов'язані між собою. Історія дає нам можливість пізнати самих себе. Це не просто інформація про минуле і не довідник про те, що було, а захоплюючий процес пізнання себе і своїх предків. Історія показує нам, яке глибоке коріння має наше життя. Незнання минулого неминуче призведе до не розуміння сучасного і майбутнього. А пізнати давнину ми зможемо лише тоді, коли вивчимо історію рідного краю, нашої "малої" батьківщини. Саме з таких історій можна скласти, як із цеглинок, великий будинок історії нашої країни.

Предметом краєзнавства є природа, населення та господарство, історичне минуле, мистецтво, культура. Все це об'єкти різних наук і відповідно при їх вивченні використовуються різні методи, властиві відповідним областям знань. Але в усіх напрямках краєзнавчої діяльності є загальний (спільний) предмет вивчення - край. Поняття "край" - умовне і залежить від того, хто і з якою метою його вивчає. Воно може бути навчальним, науковим, виховним і практичним. Виділяють краєзнавство комплексне і галузеве. Краєзнавчі організації поділяються на державні, громадські, шкільні та інші форми краєзнавчої роботи: краєзнавчі музеї, товариства, гуртки, виставки тощо.

Історичне краєзнавство займається об'єктами, які, з одного боку, належать до загального краєзнавства, з другого, - до історії. Як частина історичної науки воно базується на тих самих методологічних засадах, що й історична наука. Історичне краєзнавство та історична наука взаємозбагачують і взаємодоповнюють одне одного

Історики-краєзнавці звертаються до археологічного вивчення краю, спираючись на матеріали, які є у краєзнавчих музеях чи знайдені під час розкопок науковими експедиціями, а також до аналізу різних історичних подій на основі архівних документів, літописів, законодавчих актів, звітів, статистичних даних, спогадів, листів, місцевої преси, матеріалів діловодства, карт, особистих документів учасників подій, фото -, кінокадрів, звукозаписів, речових предметів, етнографічних джерел, пам'ятників історії та культури, ономастики тощо. Все це дає можливість всебічно пізнати край, визначити місце і роль жителів регіону у тих чи інших історичних подіях.

Історія краю становить доволі складний об'єкт краєзнавчої діяльності, відрізняється незвичайною місткістю змісту історично- краєзнавчого матеріалу, його хронологічним розмахом. Предметом конкретного дослідження може бути як історія краю в цілому чи різних періодів його історії, так і окремих населених пунктів, вулиць, фабрик, заводів, різних споруд, будівель, пам'ятних місць. Краєзнавчі дослідження можуть охоплювати більші хронологічні рамки та історичні періоди або, навпаки, обмежуватися подіями одного конкретного етапу місцевої історії.

Історичне краєзнавство має свої джерела. Можна загалом виділити 3 основні їх категорії:

1) джерела матеріальні (пам'ятки будівель, споруди, предмети, пов'язані з історичним розвитком науки та техніки, археологічні пам'ятки, витвори мистецтва, архітектурні ансамблі);

2) джерела писемні (стародавні рукописи, друки, акти органів державної влади і управління, інші письмові та графічні документи, рідкісні книги; з XX ст. - фото -, кіно-, відео-, аудіодокументи);

3) усні джерела (легенди, місцеві перекази, які передаються з покоління в покоління і пов'язані з рідним краєм).

Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. Збереглись описи найважливіших подій тих часів, мандрівок землепрохідців і купців, фольклорні твори. Ще автор "Велесової книги" писав: "Ми - не греки, не римляни, не перси, не варяги; ми є Руси! Тому маємо знати і шанувати землю свою, свою Вітчизну, своїх богів і батьків".

Багато цінної інформації про свій край зібрали служителі монастирів. Вони зосереджували її в так званих літописах. Літописи - описання по роках, ще їх називають аналами (від слова "ано" - рік). Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас.

агату й цінну інформацію про Україну містять зарубіжні літописи та хроніки: кримсько-татарська ("Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмеда Гаджі Сеная), німецька ("Театр Європи"), італійська (твори М.Бізачіоні) та ін.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Крім того, в XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

У теперішній час в Україні значну роботу з вивчення і пропагування історії рідного краю здійснюють краєзнавчі та історичні музеї. Сьогодні в Україні нараховується 223 краєзнавчі музеї та 82 історичні музеї. Музеї здійснюють активну виставкову діяльність, представляючи численні пам'ятки з історії свого краю, проводять археологічні експедиційно-пошукові роботи на території цього регіону. Хоча історико - краєзнавчі музеї мають ряд проблем, що заважає їм на належному рівні здійснювати свої функції. Основні з них — недостатнє фінансове забезпечення, недостатність експозиційних площ, відсутність надійної системи обліку і зберігання історичних пам'яток, неналежний рівень охорони, недостатній рівень кадрового й інформаційного забезпечення та ін.

Внесок у дослідження та розвиток історичного краєзнавства також вносять бібліотеки, що представляють значну кількість краєзнавчої літератури. Крім того, частина бібліотек представляють краєзнавчі матеріали в Інтернеті. Серед основних краєзнавчих ресурсів, представлених на бібліотечних сайтах України є електронні краєзнавчі путівникидовідники, тексти з історії краю, матеріали наукових і науково-практичних конференцій з історико - краєзнавчої тематики, посилання на інформацію про край в Інтернеті та ін. Значним внеском у розвиток історичного краєзнавства стало проведення Всеукраїнського конкурсу «Моя мала Батьківщина», організованого Національною бібліотекою України для дітей.

Значний вклад у розвиток історичного краєзнавства також вносять громадські організації, зокрема Національна спілка краєзнавців УкраїниУкраїнське товариство охорони пам'яток історії та культуриУкраїнський фонд культуриФонд імені Олеся Гончара та інші. Спільно з Інститутом історії України НАНУ й іншими зацікавленими інституціями було проведено низку всеукраїнських наукових конференцій: «Історичне краєзнавство і культура» «Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи», «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень» та інші.

 Проте більшу частину заходів та видання краєзнавчої літератури Національна спілка краєзнавців України здійснює практично за власний рахунок чи кошти спонсорів через неналежний рівень державного фінансування. Крім того спілка досі ще не має власних приміщень.

Ефективним шляхом формування історичної пам'яті є популяризація історичного краєзнавства через ЗМІ. Серед найвідоміших видань можна відзначити журнал «Краєзнавство», який зараз через відсутність стабільної матеріальної бази виходить нерегулярно, але натомість значно збільшив свій обсяг, вміщуючи ґрунтовні дослідження з усіх напрямів краєзнавства. На жаль краєзнавчі проблеми недостатньо висвітлюються в загальноукраїнських ЗМІ, тільки поодинокі газети (зокрема «День»«Дзеркало тижня»«Слово Просвіти» «Культура і життя»«Літературна Україна», та ін.) на постійній основі друкують краєзнавчі матеріали. Слід відзначити спеціалізований радіожурнал «Рідний край», який розповідає про історію та традиції різних областей країни. Незначна кількість матеріалів з історії різних регіонів транслюється на всеукраїнських каналах телебачення (зокрема на каналі УТ-1 час від часу створюються передачі краєзнавчого спрямування).

Розділ I Історія краєзнавства

Актуальною й для наших днів залишається проблема періодизації історії розвитку краєзнавства в Україні. Останнім часом українські науковці-краєзнавці (П. Тронько, Г. Денисюк, Я. Жупанський, Я. Мартиняк, М. Пістун, О. Шаблій, М. Костриця та ін.) у ряді праць оприлюднили своє бачення етапів періодизації історії краєзнавства в Україні.

Як і кожна наука, краєзнавство у своєму розвитку пройшло чотири основні етапи, а саме: витоки, зародження, становлення, організація. Ці чотири етапи М. Костриця та М. Пістун вважають відправними у визначенні періодизації історії краєзнавства (табл. 1.1).

Перші краєзнавчі відомості стародавніх людей на регіональному рівні мали прикладний характер і були пов'язані з їх насущними життєвими потребами — мисливством, рибальством, кочівним скотарством, примітивним землеробством. Для ведення господарства були необхідні знання про місцеві природні умови та погоду, особливості життя диких тварин, хід риби в річках та озерах, про родючість ґрунтів тощо.

Отже, можна стверджувати, що витоки краєзнавства зародилися разом з пізнанням навколишньої місцевості людиною. Прямих (писемних) доказів про природознавчу діяльність стародавніх людей не збереглося. Але матеріали, виявлені під час проведення археологічних розкопок у Середньому Подніпров'ї, Подільському Придністров'ї та на Волині, свідчать, що територія, яку займали окремі роди і племена наших пращурів, вже на ті часи була добре знайома їм, а її окремі ресурси продуктивно використовувалися для здобуття людьми необхідних засобів для свого існування і безпечного життя. Окремі знахідки кістяних пластинок з піктограмами дають українським археологам підстави стверджувати, що ще 30-20 тис. років тому в мешканців території сучасної України існувала передача інформації про свій рідний край від покоління до покоління з використанням примітивних кістяних картосхем-піктограм.

Таблиця 1.1. Періодизація національного краєзнавства

Періодизація національного краєзнавства

І етап

II етап

III етап

IV етап

Витоки краєзнавства (стихійно-описовий етап за М. Пістуном). Тут варто виокремлювати три періоди: найдавніший, античний, середньовічний — від появи найдавнішої людини (140 тис. років тому) — до ХУІІ ст.

Зародження наукового краєзнавства в Україні (цілеспрямовано-описовий етап за М. Пістуном). Цей етап також поділяється на три періоди: анкетно-описовий, експедиційний, статистичний. Він охоплює період від початку XVIII ст. до середини XIX ст.

Становлення українського краєзнавства. Охоплює останню третину XIX ст. — початок XX ст.

Організація краєзнавства в Україні. Період включає хронологічні межі від 20—30-х рр. XX ст. до сьогодення

Першим географом-краєзнавцем, істориком й етнографом, що описав терени України, по праву можна вважати античного логографа з малоазійського грецького Галікарнаса Геродота (484—425 рр. до Р. X.). В одній з книг свого 9-томного трактату "Історії" Геродот, на підставі відвідання причорноморського міста Ольвія, мандрівки у пониззя Дніпра та спілкування з місцевими мешканцями, описав природу, історію, культуру та побут населення Північного Причорномор'я (Великої Скіфії).

У добу Великої Скіфії (VII—ІП ст. до Р. X.) лісостепову частину України населяли праслов'янські племена, їх Геродот називав "скіфи-орачі" (на відміну від пастуших племен — "скіфів-кочівників" і панівної верхівки — "скіфів царських"). Орачі займалися експортно орієнтованим землеробством, вели жваву мінову торгівлю з країнами Егейського та Середземного узбережжя, мали розгалужену мережу селищ і укріплених городищ. Одне з таких городищ — град Гелон (сучасне Більське городище на Ворсклі у Полтавській області) — Геродот описав як величезне місто з дерев'яними стінами-зрубами, дерев'яними храмами й дерев'яними житловими будівлями-теремами.

Чимало краєзнавчих описів ранньодержавних утворень давніх українців (що передували утворенню Київської Русі) донесли до наших днів путьові збірники арабських купців і мандрівників. Вони розповідають про три царства русів (Куяба, Славія, Артанія), про звички і традиції мешканців України, про їх ремесла, побут і вірування.

З огляду на те, що значна частина території України — Галичина — тривалий час була штучно відірвана від решти території України і перебувала у складі Австро-Угорської імперії, а згодом Польщі, неабиякий інтерес становить питання розвитку українського краєзнавчого руху на її теренах. Українське галицьке краєзнавство має славне минуле й традиції. У наукових краєзнавчих дослідженнях українських учених до 90-х рр. XX ст. галицький рух залишався однією з маловивчених сторінок вітчизняного краєзнавства. Водночас, аналіз доступних архівних матеріалів періодичних видань свідчить про існування.

Історія Галицького туристично-краєзнавчого руху як відносно новий об'єкт міждисциплінарних досліджень останнім часом знаходиться в центрі уваги історичної та географічної наук. Найбільш глибоко і системно проблеми розвитку галицького краєзнавства розглядаються в історичному аспекті, який передбачає дослідження:

  •  краєзнавчої бібліографії (А. Л. Блажке-вич, А. М. Козицький, А. Кузишин, Б. М. Гаврилів, В. Т. Петрикова);
  •  історії організації туристично-краєзнавчої роботи (М. Ю. Костриця, Я. В. Луцький, О. Лемешко, 3. Філіпов, Я. Серкіз тощо);
  •  український молодіжний і спортивний Рух (О. Вацебу, Я. Б. Боднар, М. Р. Гуйванюк, І. О. Андрухів, А. О. Кухтій, Р. С. Пальчевський, В. М. Окаринський, 1.1. Шумський, Б. Савчук, І. Г. Дутчак, Б. Є. Трофим'як, О. О. Киричук, М. С. Дядюк);
  •  діяльність окремих громадських організацій (А. В. Грицан, Р. М. Гарат, Л. Л. Крупа, Г. Л. Гладка, М. С Бандрівський, У. В. Мовна, І. П. Іванюх).

Періодизація етапів розвитку краєзнавства у Галичині ґрунтується на визначенні основних громадсько-політичних подій і фактів українського просвітництва, науки та діяльності окремих визначних постатей України.

Пропоновану періодизацію галицького краєзнавства як самобутнього етнокультурного феномену доведено нами до 1945 р. оскільки по завершенні Другої світової війни Галичина була остаточно інтегрована до складу УРСР і з цього часу розпочинається якісно новий радянський етап у розвитку наукового, шкільного й громадського українського краєзнавства. Зупинимося на характеристиці названих етапів розвитку краєзнавства на галицьких теренах детальніше.

Періодизація галицького краєзнавства

І етап

II етап

III етап

IV етап

V етап

Витоки галицького краєзнавства — просвітництво і перші хвилі національно-культурного руху в Галичині у кінці ХУІІІ ст. — 10—20-ті рр. XIX ст.

Розвиток народознавчого краєзнавства — від "Руської трійці" до виникнення Товариства "Просвіта" (1830-ті — 1868 рр.)

Становлення галицького краєзнавства у другій половині XIX ст. — на початку XX ст. — діяльність Товариства "Просвіта", І. Франка та ін. (1868—1914 рр.)

Розвиток галицького краєзнавства у міжвоєнний період —1918— 1939 рр.

Краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни (1939— 1945 рр.)

Значний вплив на активізацію народознавчих досліджень у Галичині мало перебування в 1818 р. одного з засновників слов'янської етнографії, археології і фольклористики Зоряна Доленги Ходаковського (Адама Чарноцького). Під його керівництвом розпочалося вивчення народних традицій, збирання пам'яток народної творчості, речових пам'яток, решток старовини, яке заклало підвалини майбутньої української і польської фольклористики.

Видатною постаттю українського туристичного краєзнавства є Іван Нечуй-Левицький (1838—1918 рр.) — талановитий письменник, етнолог-фольклорист, філолог і краєзнавець. І. Нечуй-Левицький здійснив цілий ряд краєзнавчо-експедиційних мандрівок теренами рідного краю, зокрема об'їхав більшу частину Східної Польщі (Галичину, Лемківщину, Холмщину, Підляшшя, Волинь, Поділля) та Молдови (Північна Буковина). Класичним туристично-краєзнавчим твором І. Нечуй-Левицького можна назвати його подорожній нарис "Мандрівка на українське Підлісся", надрукований на шпальтах львівського часопису "Правда".

Найбільшою заслугою І. Нечуй-Левицького як ученого-крає-знавця й етнолога є аргументоване наукове дослідження, що довело незаперечний зв'язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України. На той час ученому необхідна була неабияка відвага для подібних заяв та їх публічного відстоювання. Адже цим він промовисто засвідчував про існування окремого етнічно-єдиного українського народу на терені від Слобожанщини й Надазов'я до Холмщини й Лемківщини. Праці подібного змісту відкрили якісну нову сторінку наукового краєзнавства України.

Відомою постаттю українського туристичного краєзнавства у кінці XIX ст. став священик і громадський діяч І. Гавришкевич. Він здійснив перше систематичне експедиційне-мандрівницьке обстеження території Галичини й Буковини і першим з українців наше на карту близько 2 тис. висот цих земель. І. Гавришкевич залишив науково-краєзнавчі описи подорожей Самбірським і Стрийським повітами, опублікував ґрунтовний краєзнавчо-етнографічний нарис про Кам'янку-Вольську біля Рави-Руської, який не втратив і сьогодні свого пізнавального і наукового значення.

Краєзнавчі матеріали В. Площанського, В. Чернецького, І. Гавришкевича та інших українських краєзнавців кінця XIX ст. були використані при виданні фундаментального 16-томного польського Географічного словника (1880—1902 рр.).

Наприкінці XIX ст. започатковано проведення промислових і сільськогосподарських виставок. У 1880 р. в Коломиї була влаштована виставка домашнього промислу. Виставка мала комплексний краєзнавчий характер: крім етнографічних пам'яток, на ній були експоновані археологічні знахідки, твори живописців, фотографії, карти. Подібна виставка в Коломиї відбулася у вересні 1912 р.

На початку XX ст. у Галичині виникла низка молодіжних і спортивних організацій: "Сокіл", "Січ", "Луг" та ін.  У 1911 р. утворилося молодіжне товариство "Пласт" — патріотично-виховне за духом й спортивно-туристичне — за змістом діяльності. Члени "Пласту" під час туристичних походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництві, спостережництві тощо. Найголовнішими напрямками діяльності "Пласту" були: всебічне патріотичне самовиховання української молоді; плекання серед цієї молоді традицій і звичаїв, розуміння історії, культури, змагань та ідей українського народу; вишкіл молоді в мандрівках і таборах. Перша світова війна на певний час припинила діяльність Товариства "Пласт".

У квітні 1910 р. гурт шанувальників туристичних мандрівок Станіслава (суч. Івано-Франківськ) сформувала організаційний комітет для створення краєзнавчо-туристичного товариства "Чорногора". 20 травня 1910 р. у Станіславі відбулися Установчі збори, де було прийнято Статут Товариства "Чорногора" й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою Товариства став С. Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, І. Стасинець, Л. Гаяновський, Й. Білинський, В. Янович. Українське краєзнавчо-туристичне товариство "Чорногора" ставило перед собою такі завдання:

  •  пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр;
  •  збирання матеріалів про ці гори;
  •  агітацію та пропаганду серед туристів і дослідників природи;
  •  співпрацю з НТШ у Львові, "Угорським карпатським товариством" і польським "Татшанським товариством", обмін науковими матеріалами та досвідом роботи;
  •  надання методичної та практичної допомоги під час проведення мандрівок.

Для широкого загалу українських туристів на початку XX ст. почали виходити численні буклети, путівники, нариси, монографії з туристично-краєзнавчої проблематики. Серед них, зокрема, найбільшою популярністю користувалися такі: "Туристика" А. Гудзиновського, "Прогулянки в наші гори" І. Франка, "Галицьке краєзнавство" Ю. Целевича, "Опис рідного краю" та "Мала географія України" Р. Заклинського, "Провідник по Галичині" М. Орловича.

Варта уваги просвітницько-краєзнавча діяльність галицького педагога, фольклориста, географа, літератора і культурно-громадського діяча Богдана Романовича Заклинського (1886— 1946 рр.), знаного в Галичині як автора багатьох підручників, брошур та статей на ниві фольклористики, етнографії, краєзнавства. У книзі "Опис рідного краю" (Львів, 1913 р.), автор знайомить читача з фізико-географічною характеристикою українських земель, природними копалинами, рослинним і тваринним світом. У другому доповненому виданні "Маленька географія України" (Відень, 1915 р.) Б. Заклинський оживляє текст піснями, коломийками, етнографічними переказами про таємниці Чорногори, рослини, які використовують у народному лікуванні, гуцульські казки. Діяльність цієї відомої постаті українського галицького краєзнавства досі майже не вивчена. У 1914 р. Товариство "Чорногора", як і решта краєзнавчих товариств, припинило свою діяльність у зв'язку з початком Першої світової війни.

Після закінчення Першої світової війни суттєво змінилася політична карта Європи: на теренах Російської та Австро-Угорської імперій виникли нові держави з різним політичним і соціально-економічним ладом. У той час як краєзнавство і туризм на території УРСР все більше підпорядковувався сталінській адміністративно-командній системі управління, на західних українських землях у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії спостерігалися аналогічні за змістом, але відмінні за формою процеси. На цих землях краєзнавство і туризм залишалися справою передової громадськості. Характерним стало створення реґіональних краєзнавчих осередків, діяльність яких значно пожвавила туристично-екскурсійний рух.

Чимало краєзнавчих матеріалів міжвоєнного часу зберігаються нині в архівних фондах. Зокрема, у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА) містяться краєзнавчі матеріали НТШ (Ф. 309) і товариства "Просвіта" (Ф. 348); у Державному архіві Івано-Франківської області (ДАІФО) — краєзнавчі матеріали товариства "Друзі Гуцульщини" (Ф. 370) і станіславського курортно-туристичного товариства "Карпати Всходнє" (Ф. 369); у Державному архіві Тернопільської області — матеріали "Подільського краєзнавчо-туристичного товариства" (Ф. 36) і "Школи Людової" (Ф. 33).

До видатних краєзнавчих дослідників Галичини слід віднести географа-енциклопедиста, громадського діяча Володимира Кубійовича. Усе творче життя В. Кубійовича, на думку О. Шаблія, було пов'язане з подорожами. У житті В. Кубійовича, за твердженням Д. Струка, були три головні центри, з яких він вирушав у далекі і близькі землі: Краків, Львів, Париж (точніше, Сарсель).

Особливо полюбляв В. Кубійович мандрівки-екскурсії з учителями географії, студентами та учнями. Дуже подобалося В. Кубійовичу здійснювати екскурсії, походи в гори його рідної Лемківщини. В. Кубійович обходив і об'їздив усі Карпати, особливо Східні і Західні, вивчаючи географію цікавої сфери сільського життя — відгінного пастушества, дослідження якого проводив з 1921 р. з перервами до 1933 р. Цікавою була мандрівка В. Кубійовича на Холмщину разом з його колегою Юліаном Геник-Березовським, професором Ягеллонського університету. За результатами цих мандрівок він написав багато статей на різних іноземних мовах, а також декілька монографій.

Характерною особливістю розвитку українського галицького краєзнавства у міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі на периферії: станом на 1939 р. у краї діяло 47 публічних музеїв, художніх та етнографічних колекцій. У 1930-х рр. значну науково-освітню та краєзнавчо-етнографічну діяльність проводили товариства та музеї "Яворівщина", "Лемківщина", "Сянок", "Верховина" (Стрий), "Стривігор" (Перемишль), "Гуцульщина" (Коломия), Подільське туристично-краєзнавче товариство у Тернополі тощо. Науково-методичну допомогу цим краєзнавчим музеям і товариствам надавали музей НТШ та Національний музей у Львові.

У 1935 р. музеєзнавці краю заснували "Комітет українських обласних музеїв" (КУОМ), який об'єднав регіональні музейні товариства Галичини. Розповсюджувався машинописний "Бюлетень КУОМ", між музеями краю здійснювався регулярний обмін краєзнавчою літературою.

У роки Другої світової війни краєзнавча діяльність продовжувалася в умовах німецької окупації українських земель, але в значно менших масштабах. Навесні 1940 р. у Кракові був створений Український Центральний Комітет (УЦК), який очолив відомий географ В. Кубійович. УЦК представляв собою український заклад соціального забезпечення, освіти тощо. При УЦК був утворений "Відділ молоді", що керував "Куренями молоді". Після окупації німцями українських земель при Українському Крайовому Комітеті у Львові в 1942 р. був організований "Відділ молоді", яким керували пластові керівники. Згодом засновується організація "Виховна Спільнота Української Молоді" ("ВСУМ"), збудована за пластовим зразком.

Відновлено організацію літніх таборів для молоді, виїпкільні табори й курси, а сітка гуртків і куренів ВСУМу поширилася на всі галицькі терени. Німецька окупаційна влада не дозволила українському "Пласту" офіційно здійснювати свою діяльність, і пластуни змушені були продовжувати нелегальну діяльність.

Історія розбудови карпатської туристичної інфраструктури (друга половина XIX ст. —1939 р.)

Історія розвитку карпатської туристичної інфраструктури в національній туристично-краєзнавчій літературі розроблена ще вкрай недостатньо. Зрозуміло, що розпочата робота в цьому напрямку потребує подальших спільних зусиль фахівців багатьох наук і суміжних дисциплін: краєзнавців, архіваріусів, істориків, етнографів, географів, туристів.

Українські Карпати завжди приваблювали своїми краєвидами, особливими барвами і красою в різні пори року; унікальними фольклорно-етнографічними особливостями етнічних груп українців, досить багатим історичним минулим багатьох видатних мандрівників, краєзнавців, поетів і просто туристів. Тема карпатських мандрівок часто трапляється в працях іноземних і українських учених, письменників і поетів, художників, відомих громадських діячів. Підвищений інтерес до мандрівок галицької інтелігенції, студентської молоді зумовив необхідність розвивати карпатську туристичну інфраструктуру (транспортні засоби, місця для відпочинку мандрівників, марковані туристичні шляхи, рятувальні служби, курси гірських провідників тощо).

Стараннями туристичних спілок Галичини з кінця XIX ст. була розпочата робота по спорудженню прихистків для туристів у хребті Чорногора, що в межах Карпатської дуги за туристичним "рейтингом" посідає друге місце після Татр.

Чорногорський хребет є найбільш цікавим, оригінальним і своєрідним районом з-поміж гірських районів Українських Карпат. Крім суто унікального природничого значення, Чорногора — це ще й реґіон з багатим на історичні події минулим (опришківський рух XVII—XIX ст., події світових воєн і визвольних змагань, історія туристичного руху на Гуцульщині тощо); а також збереженою матеріальною і духовною культурою гуцулів, колоритом їхнього побуту, звичаїв, традиціями ведення полонинського господарства.

Чорногора володіє великим краєзнавчо-туристичним потенціалом. Починаючи з середини XIX ст., вона стає основним осередком активного відпочинку та лікування на сході Австро-Угорщини, а пізніше — Польщі та Чехословаччини. Цьому сприяли створення Австрійського Альпійського союзу (Osterreichischer Alpenverein) — у 1869 р., австрійського Туристичного клубу (Osterreichischer Tovristenclub) — у 1869 р. і Польського Товариства Татранського (Polske Towarzystwo Tatranskie) — у 1873 р.

У 1880 р. Генріх Гоффбауер і Костянтин Сівіцький обладнали та промаркували першу туристичну стежку в Українських Карпатах (це перша екостежка в Україні). Маркування туристичних шляхів кольоровими смугами Чорногірський відділ розпочав у 1904 р., взявши за приклад татранський досвід. Найперше було промарковано маршрут: Ворохта — Кукул — Козьмеська — туристичний притулок в ур. Заросляк. У 1906 р. встановлено туристичний дороговказ у долині Прута, де розходяться стежки на г.Говерлу та г. Шпиці. У наступні роки збудовано подібні притулки для туристів в ур. Завоєля (долина Прута), на полонині Гропа (у південно-східному напрямку від г. Піп Іван, 1883 р.), під горою Смотрич (1900 р.), в ур. Заросляк під г. Говерлою (1879 р., пізніші реконструкції у 1911 р. та 1927 р.). У 1884 р. Леопольд Вайгель організував виготовлення та встановлення 56 туристичних дороговказів за маршрутом: Красний Луг — Говерла — Данцер — Шпиці — Піп Іван — Шибен-ний — Зелена.

Ще в кінці XIX ст. до туристичних мандрів часто залучалися місцеві жителі, яким були добре відомі гірські терени. Місцеві провідники за невелику плату найчастіше супроводжували туристів на г. Говерлу з Ворохти або Козьмеська, Лазещини (по північно-східному гребені Говерли). У той час великої популярності здобув гуцул Іван Житенюк — учасник мандрівки Г. Запаловича на гору Петрос в Альпах Роднятинських — 2305 м.

Популярним видом транспорту серед туристів на початку XX ст. стала вузькоколійна залізниця (ВЗ). Більшість дослідників, зокрема, М. Габрель, І. Чудійович, А. Басараб пов'язують будівництво ВЗ у Східній Галичині з інтенсивним розвитком лісової галузі (заготівля та первинна переробка сировини). Перша ВЗ з кінною тягою Шепот — долина Петровець з'явилася в Буковині в 1870 р. Перша ВЗ на паровозній тязі на території Східної Галичини була побудована у 1873 р. фірмою австрійського лісопромисловця Леопольда Поппера між містечками Долиною і Вигодою, довжиною 8,6 км.

Найдовшим напрямком головної лінії був відтинок Демня — Свіннік (18,7 км). Для пасажирського руху колією на цій ділянці діяло 7 спеціальних відкритих та 1 критий вагони. Широкий доступ до проїзду свідчив про велику популярність та значну кількість туристичних груп і відпочиваючих. Зупинки вздовж траси ВЗ проводилися за відзнакованими туристичними маршрутами на гори Парашка, Чорна Гора, Шебеля та інші. У 10—20-х рр. XX ст. в зв'язку із розвитком курортів на Сколівщині, в тому числі і на Зелем'янці, де було побудовано лічницю-курорт "Шматерівка", час від часу на лінії проводилися екскурсії. До паровоза чіпляли пасажирські вагони. Збереглася світлина, яка свідчить, що ця лінія обслуговувала туристів та дітей, які тут лікувалися.

Відновлення демонтованих і використання діючих вузькоколійних залізниць у Карпатах для потреб рекреації і туризму стає проблемою загальнокарпатського масштабу. Недарма проведено 3 міжнародні конференції "Карпатський трамвай", присвячені проблемі збереження та рекреаційного використання Карпатських вузькоколійок. На підставі комплексного аналізу орієнтовних норм допустимих навантажень на ландшафти, на думку М. Габреля та інших, відновлення ВЗ у гірських районах Львівської області дозволить створити 70 тис. нових місць для одночасного лікування, оздоровлення і відпочинку; перевезти 3 млн пасажирів у рік; на їх основі виникне 40 нових пішохідних, кінних, лижних і інших маршрути, ціла система місць короткочасного відпочинку, водночас відбудеться переосвоєння території з лісогосподарського на рекреаційно-туристичний напрямок з охопленням значних територій, де рекреаційне освоєння не відбулося.

У 1920—1930-ті рр. Розлуч досить швидко розвивається як курортно-відпочинковий центр Бескидів. У Розлучі функціонувало 14 пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська лещатарська база на 200 місць та юнацький табір на 100 місць. Село одноразово могло прийняти 2000—2500 відпочиваючих, а зарік — до 30 000. До послуг відпочиваючих були впорядковані лижні і санні траси. Організовувалися полювання на диких звірів, екскурсії до витоку Дністра, екзотичними селами, сходження на гори Піку й та Галич тощо.

З 13 липня 1933 р. відновлено рух спеціальних туристичних поїздів Львів — Сянки для забезпечення доїзду відпочиваючих у Карпати (туристичні вузькоколійки на Галичині виникли на початку XX ст.: Львів — Самбір, 1903 р.; Самбір — Сянки, 1905 р.; Сянки — Ужгород, 1905 р.). А з 1920-х рр. поширився кемпінговий туризм (у вагонах) на 3—10 днів з довготривалими зупинками в Ясениці Замковій, Розлучі, Соколівці, Сянках.

Надалі Сянки розвиваються як туристично-відпочинковий центр. У 1937 р. тут одночасно відпочивало 1,5 тис осіб. 16 березня 1936 р. у Сянках відкривається найкраща лещатарська база Польщі на 150 місць, функціонує 6 пансіонатів на 460 місць, 10 дачних будинків на 800 місць та 13 селянських хат на 120 осіб. До послуг відпочиваючих були: малий трамплін, санні траси, тенісні корти тощо. Постійно для любителів мандрівок організовувалися походи на гори Кінчук, Галич, Пікуй.

У роки Другої світової війни припинили своє існування майже всі туристичні споруди і туристичні транспортні шляхи Галицької карпатської туристичної інфраструктури внаслідок сильної руйнації. У повоєнні роки розпочався новий етап відбудови і подальшого розвитку туристичної інфраструктури України.

Розвиток краєзнавства в Українській PCP у 1920—1940-х та повоєнних роках XX ст.

Перша світова та інші війни спричинили повний застій у розвитку краєзнавства. Жовтнева революція 1917 р. дала поштовх спробі українських більшовиків поєднати український націоналізм ("українізацію") з комуністичною ідеологією. Основою краєзнавчих досліджень у цей час стає марксистсько-ленінська ідеологія.

Бурхливо в 1920-ті рр. розвивався краєзнавчий рух. Успішно впроваджувались як наукові, так і громадські форми краєзнавства. Краєзнавство стає масовим. Краєзнавчий рух в Україні у 1920-ті рр. вели Київське товариство природознавців, Історичне товариство Нестора Літописця та Українське Наукове товариство. На кінець 1920-х рр. в Україні налічувалося 30 тис. краєзнавців, працювало 51 товариство, 658 гуртків краєзнавства. Систематичну роботу в галузі краєзнавства в Україні розпочато після Першої Всеукраїнської краєзнавчої наради (Харків, 1925 р.), де було визначено напрям роботи та обрано перший Український комітет краєзнавства (УКК). Він керував роботою 32 регіональних краєзнавчих товариств. УКК мав свій друкований орган — журнал "Краєзнавство". За період 1927— 1930 рр. вийшло 28 номерів.

Краєзнавчими дослідженнями займалися науково-дослідні кафедри історико-географічного профілю. У Чернігові був створений Інститут краєзнавства — єдиний навчальний заклад у республіці такого профілю (діяв у 1924—1925 рр.).

У важких умовах денаціоналізації розвивалося у міжвоєнний період галицьке краєзнавство. Вивченням рідного краю займалися як окремі українські установи і товариства (НТШ, "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок" та ін.), так і національно свідомі представники інтелігенції і селянства.

Восени 1921 р. при Товаристві "Просвіта" виник "Кружок любителів Львова" (голова І. Крип'якевич), члени якого ставили за мету плекати любов до міста через поширення знання його історії, старовини й культури живим словом, письмом, у пресі й окремими виданнями. У 1925 р. під редакцією І. Кри-п'якевича вийшли три номери часопису "Туристика і краєзнавство" (як додаток до журналу "Новий час").

Характерною особливістю розвитку українського краєзнавства в Галичині у міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі у краї: на початку 1939 р. в Галичині діяло 47 публічних музеїв, художніх та етнографічних колекцій. Особливо плідно працював музей "Бойківщина" у Самборі, заснований у 1927 р. У 1930-х pp. значну науково-освітню та краєзнавчо-етнографічну діяльність проводили товариства і музеї "Яворівщина", "Лемківщина", "Верховина" (Стрий), "Стривігор" (Перемишль), "Гуцульщина" (Коломия), Подільське туристично-краєзнавче товариство у Тернополі.

Подальшому пожвавленню краєзнавчого руху сприяли видання краєзнавчої літератури: описи мандрівок, історико-географічні нариси, туристичні путівники, праці з теорії краєзнавства і туристики. Протягом 1931—1939 pp. Товариство "Бойківщина" видавало збірник "Літопис Бойківщини" (світ побачило 10 випусків). Робилася спроба серйозного видання історико-краєзнавчої бібліотеки "Наш рідний край" (вийшло 5 випусків), з'явилися перші путівники краєм, у тому числі "Історичні проходи по Львові" І. Крип'якевича.

У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був фактично припинений (в УРСР він був ліквідований ще в 1930-ті pp.). Лише в Галичині краєзнавча діяльність провадилась, але в значно менших масштабах. Вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі: "Історія Холмщини і Підляшшя", "Минуле і сучасне" М. Кордуби, "Сучасний Львів" О. Степанів. Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі "Дорога", на шпальтах газет "Наші дні", "Рідна Земля".

3 початку 1960-х рр. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, музейного будівництва. Створено ряд історико-етнографічних музеїв просто неба, так званих скансенів, які вважаються найбільш раціональною і дієвою формою комплексного показу явищ народної архітектури, побуту, знарядь праці в їх природному оточенні. Такі музеї почали діяти в Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Києві.

У 1966 p. у Львові в Шевченківському гаї був створений Музей етнографії та народного промислу. Нині в цьому Музеї на площі 50 га експонується 124 архітектурні об'єкти в 10 експозиційних відділах. На території Музею організовуються виступи самодіяльних фольклорно-етнографічних ансамблів, проводяться традиційні етнографічні свята.

Масового характеру у 1960—1980 pp. набрало шкільне краєзнавство, туристично-краєзнавча робота школярів. З метою виконання конкретних завдань дослідницького характеру з кінця 1960-х pp. стали систематично проводитися так звані екскурсії-експедиції, активізувалася робота пошукових загонів, різних клубів за інтересами, кімнат і музеїв, були запроваджені щорічні олімпіади юних краєзнавців тощо. Зрозуміло, що туристично-краєзнавча діяльність школярів у ті роки була надмірно заполітизована. Поряд із цим, на перешкоді повноцінному та об'єктивному розвитку краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість, класово-партійний підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.

Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в країні активізувалася. Характерна риса пострадянського періоду розвитку національного краєзнавства — повернення до його історичних витоків, відродження "забутої" краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти українського народу.

Туристично-краєзнавча діяльність товариства «Плай»

Старанням багатьох галицьких краєзнавців (С. Старосольський, К. Паньківський) у жовтні 1924 р. у Львові було засновано Українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство "Плай", яке працювало до 1939 р. і мало філії у Перемишлі, Самборі, Стрию і Тернополі. Це товариство розгорнуло широку екскурсійну, видавничу і пропагандистську діяльність. Був організований спеціальний курс львовознавства, який включав цикл лекцій з археології, геології, історії, мистецтвознавства Львова.

Спільними зусиллями аматорів галицької старовини, а також С. Старосольського, К. Паньківського у жовтні 1924 р. у Львові було засновано українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство "Плай". Першим головою Товариства було обрано Р. Старосольського. Статут "Плаю" передбачав поширення діяльності Товариства на всю територію Львівського, Тернопільського, Станіславського та Краківського воєводств.

Мету діяльності "Плаю" було сформульовано таким чином: "дослідження рідного краю та інших земель, розповсюдження зібраних про них відомостей, нагромадження та опрацювання наукових та туристичних матеріалів". Члени Товариства розпочали збір матеріалів, необхідних для розробки екскурсійних маршрутів. Систематично проводилися екскурсії спочатку Львовом, пізніше — околицями міста й Львівщиною.

Через брак коштів "Плай" не зміг заснувати окремого власного часопису. У лютому 1925 р. вийшов перший номер "Туристики і краєзнавства" як додаток до газети "Діло". Редактором видання став І. Крип'якевич. "Туристика і краєзнавство" публікувала матеріали, присвячені окремим місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму і краєзнавства, хроніку краєзнавчого життя. Поряд з цим часописом, з липня 1931 р. у газеті "Новий час" з'являється рубрика "З мандрівок по рідному краю".

У 1937 р. "Плай" знайшов можливості для видання власного часопису "Наша Батьківщина" (головний редактор В. Щурат). Крім наукових досліджень у галузі місцевої історії, цей часопис друкував методичні порадники та програмні статті з питань теоретичної підготовки й організації туристично-краєзнавчого руху. Товариство видало історико-краєзнавчу бібліотеку "Наш рідний край" (5 випусків), з'явилися перші путівники краєм, у тому числі "Історичні проходи по Львові" І. Крип'якевича, "Долиною Опору і Стрия" Є. Пеленського, бібліографічні покажчики краєзнавчої літератури, методичні розробки з організації краєзнавства і музейництва. Окремі громади збирали кошти і з допомогою письменників та вчених видали історії своїх сіл.

Ставлення польських властей до українського краєзнавства в 1930-ті рр. було прохолодним. У польських чиновників викликали підозру будь-які прояви національного руху. Поліція проводила постійні перевірки діяльності "Плаю". Але остаточного удару товариству було завдано восени 1939 р. після приходу на Галичину радянської влади — краєзнавчо-туристичне об'єднання "Плай" було розпущене.

У 1925 р. у Тернополі було утворено Подільське туристичне товариство, яке мало свої філії в інших місцях. Завданням цього товариства було ознайомлення з історією та природою Тернопільщини. Центральний відділ знаходився в Тернополі. Він мав такі секції, як туристичну, екскурсійну, охорони природи, догляду за старовиною, краєзнавчу та інші. Це товариство велику увагу надавало пропаганді туристично-краєзнавчої роботи, організовувало та проводило екскурсії та мандрівки, займалося охороною природи та старовини, мало музей і бібліотеки, пункти прокату туристичного спорядження. Крім того, воно мало своє видавництво, в якому друкували путівники, карти, буклети та літературу на туристично-краєзнавчу тематику. Подільське туристичне товариство тримало бази та притулки у Тернополі, Чорткові, Заліщиках, Теребовлі, Бережанах, Бучачі, Кривчі та в інших містах і селах, де надавалися платні послуги (нічліг, харчування, екскурсії, транспортні послуги тощо).

Туристично-краєзнавча діяльність товариства «Пласт»

Молодіжна організація "Пласт" відновлює діяльність у Західній Україні в 1918 р. У "Пласті" гуртується українська шкільна, селянська та робітнича молодь. Постають окремі Уладиновацтва, юнацтва та старших пластунів під проводом Верховної Пластової Команди. Організовуються мандрівні та постійні табори, починає виходити ряд пластових публікацій, зокрема, з 1921 р. — офіційний пластовий орган "Молоде Життя" (редактор С Тисовський).

Великим опікуном і добродієм українського "Пласту" був митрополит галицької землі, граф Андрей Шептицький. Він подарував "Пласту" власну велику площу на горі Соколі біля Підлютого, де з його будівельного матеріалу було побудовано табір для юнацтва, а в Остодорі — табір для новацтва. Табори, через які проходили тисячі молоді, давали учасникам вишкіл та незабутні хвилини перебування у пластовому дружному середовищі серед мальовничої карпатської природи.

У розпорядок дня пластунів входили одноденні походи на вершини гір Грофа, Висока, Ігровище, Сивуля та ін. Поряд з одноденними, широко практикувалися багатоденні походи Ґорґанами. Найпопулярніші багатоденні карпатські туристичні маршрути, "протоптані" пластунами:

  •  с. Осмолода — Грофа — Паренки — Попадя — Сплай — Висока — Ігровище — с. Гута — Ріпна — Чортка — Бух-тивецький водоспад — Манявський водоспад — с. Манява — с. Сливки — с. Перегінське;
  •  с. Підлюте — Висока — Ігровище — Сивуля — с. Зелена — Довбушанка — Хом'як — м. Яремча — с. Манява;
  •  с. Підлюте — Висока — Ігровище — Сивуля — Клива — Попадя — Шскава — Яворова — Кичера — Мшана — Яйце — с. Людвіківка — Магура — с. Либохора — Маківка;
  •  с. Підлюте — Висока — Ігровище — Сивуля — Боярин — м. Яремча — с. Микуличин — с. Ворохта — Говерла — Туркул — Шпиці — Піп Іван — с. Бистрець — с. Жаб'є — с. Яворів — с. Косів (протяжність 170 км, 7-денний);
  •  с. Підлюте — Висока — Ігровище — с. Гута — с. Пороги — с. Кричка — с. Манява.

Широко практикувалися подорожі-зустрічі, що давали змогу пластунам обмінюватися туристичним досвідом і зміцнювати національну патріотичну самосвідомість. Зокрема, популярними були зустрічі куренів старших пластунів із Львівщини і Станіславщини на шпилі Говерли з закарпатськими пластунами. Після таких зустрічей прикордонні стовпи на Говерлі змінювали свої символи і написи, замість польського орла і літери "П" на одному боці та лева і літер "ЧСР" на другому, з'являлися з обох боків тризуби і написи "Україна".

По завершенню табірного вишколу пластуни здавали іспити з табірництва, які включали в себе такі елементи туристичної підготовки, як встановлення намету, будівництво куреню, розведення ватри, приготування їжі у похідних умовах, надання першої медичної допомоги. З кінця 1928 р. з'являються зимові пластові табори. Зокрема, І. Чмола в Славську організував табір, де пластунів навчали техніки лещатарського спорту.

Та не тільки в Карпатах мандрувала пластунська молодь. Поряд із гірськими існували водно-туристичні пластові табори, зокрема, перший — у 1924 р. на Стрию біля с. Іванівці. А перший обласний водний пластовий табір відбувся у 1927 р. в с. Монастирець на Дністрі. У цьому таборі проводилися заняття з плавання, веслування, шкіперування. Пластом організовуються мандрівки човнами Західним Бугом на Волинь і Полісся.

Паралельно зі спортивно-табірним вишколом пластуни проводили активну культурно-просвітницьку роботу по ближніх селах, збирали краєзнавчі, етнографічні матеріали. Учасники літніх і зимових таборів, які складали табірний іспит, отримували спеціальні табірні листки (посвідчення. — Авт.), які надавали їм право виступати організаторами пластового руху серед новачків.

Програма табірних занять з кожним роком урізноманітнювалася. Удосконалювалися вимоги до проведення туристичних походів. Кожен пластун повинен був пройти пробу-іспит на:

1. Самостійний тижневий похід пластуна з усім спорядженням.

2. Нічліг без намету під відкритим небом, а у випадку дощу, можливо, піддеревом.

3. Проходження за день мінімум 10 км.

4. Проведення записів, складання стрічки маршруту з детальними записами.

5. Складання карти пройденого маршруту та визначення місця ночівлі].

Швидкий широкомасштабний розвиток пластового руху на Галичині викликав неабияке занепокоєння польських чиновників. 26 вересня 1930 р. була заборонена легальна діяльність "Пласту" в Галичині. У 1930—1944 рр. "Пласт" продовжував працювати нелегально під проводом конспіративного Пластового Центру. Чимало пластунів влилися у туристичне товариство "Чорногора", спортивно-гімнастичне товариство "Сокіл", спортивно-пожежне товариство "Луг", відділ молоді при "Просвіті", а дівчата-пластунки — у численні крайові філії "Союзу українок".

Багато зусиль і коштів товариство "Плай" вклало у будівництво першого українського високогірного прихистку (туристичної бази) на мальовничій полонині Плісце в Ґорґанах під горою Грофою за проектом інженера О. Пежанського. Урочисте відкриття будинку-прихистку відбулося у серпні 1935 р.

Станіславське товариство "Чорногора" у співпраці з товариством "Плай" будували туристичні притулки та домівки, зокрема, біля гір Грофи, Довбушанки, Сивулі та на перевалах "Рижі" й "Столи", встановлювали дороговкази та маркували синіми й жовтими кольорами маршрути з с. Ос молоди через Ґор-ґани до с. Тангарова, утримували штатних працівників — гірську сторожу та провідників.

Розділ II Музеї-державні та громадські установи, що займаються краєзнавчо-освітньою діяльністю

МУЗЕЇ — ДЕРЖАВНІ ТА ГРОМАДСЬКІ УСТАНОВИ, ЩО ЗАЙМАЮТЬСЯ КРАЄЗНАВЧО-ОСВІТНЬОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Щоденно десятки тисяч громадян України, іноземні туристи, прагнучи збагатити свої знання, зустрітися з прекрасним, відвідують музеї. Музеї дають змогу побувати в давньому минулому, побачити сьогодення людства, його здобутки і навіть заглянути у майбутнє.

Термін "музей" в перекладі з грецької мови означає місце, присвячене музам, дочкам богині пам'яті Мнемозіти. Вважаючи їх покровительками науки і мистецтва, греки будували на їхню честь храми, які називали музейонами. Саме звідси й походить термін "музей".

У наш час зміст поняття "музей" змінився і розширився.

Закон України "Про музеї і музейну справу" від 29.06.1995 р. № 249/95-ВР регулює суспільні відносини в галузі музейної справи.

"Музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини".

Основними напрямами музейної справи є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'ятко-охоронна робота.

Музейна справа — це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури.

Функції музею доволі складні, а форми діяльності різноманітні. Музеї мають багато особливостей і специфічних рис, які зумовлюють їхні наукові, культурно-освітні функції і зближують з відповідними закладами.

Найголовніша особливість музеїв полягає в тому, що вони збирають, вивчають та експонують першоджерела або оригінали, тобто пам'ятки, які безпосередньо пов'язані з розвитком природи, життям людського суспільства. За цією особливістю музеї близькі до науково-дослідних установ, які також вивчають (у своїх аспектах) першоджерела.

Друга особливість музеїв полягає в тому, що вони працюють над дуже різнорідними першоджерелами — використовують геологічні, палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції, пам'ятки матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі вироби, зброю, побутові речі тощо), пам'ятки духовної культури (твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва тощо), а також рукописні та друковані документи, книги. Види і форми першоджерел надзвичайно різноманітні, кількість їх величезна.

Третьою особливістю музеїв є те, що вони використовують свої фонди для популяризації першоджерел — показу їх в експозиційних залах, на спеціальних виставках, за допомогою екскурсій, лекцій або інших видів інформування.

Специфіка музеїв виявляється також у тому, що в їхній діяльності науково-дослідні й освітні функції тісно поєднуються. Збираючи першоджерела, створюючи таким чином джерельну базу для наукових досліджень і проводячи власні дослідження, музеї водночас займаються широкою популяризаторською діяльністю.

Науково-дослідна робота є основою діяльності музеїв, кожного виду зокрема. Організація всієї діяльності музеїв на науковій основі — головне досягнення музеєзнавства.

Завданнями наукової роботи музеїв є:

  •  глибоке вивчення історії краю, міста чи села;
  •  дослідження музейних колекцій та їх наукова обробка;
  •  опрацювання окремих тем, пов'язаних з експозицією музею;
  •  розробка експозицій (складання тематичних структур та тематико-експозиційних планів);
  •  розробка питань методики і техніки музейної справи.

Уся науково-дослідна робота в музеях здійснюється за певним планом, який затверджує вчена рада музею. Наукова робота в музеях на сучасному етапі здійснюється: за допомогою розвідок на місці подій; експедицій; за допомогою архівних досліджень; вивчення матеріалів у бібліотеках, науково-дослідних інститутах, культурно-освітніх установах та закладах. Результати науково-дослідної роботи працівники музеїв оформляють у вигляді нових виставок, розділів експозицій, каталогів, методичних розробок екскурсій, наукового опису цінних експонатів, а також статей та монографій, буклетів, наукових праць тощо.

Розвиток культурно-освітньої роботи музеїв України сприяв виникненню її різноманітних форм і видів. Найбільш поширеними з них є: екскурсії, лекції, систематичні зустрічі з відвідувачами, тематичні вечори й конференції, робота пересувних музеїв, зустрічі з видатними людьми, тематичні виставки, дні відчинених дверей тощо.

Екскурсійна робота — це основний вид культурно-освітньої діяльності музеїв. Найбільш поширеними е оглядові екскурсії.

Історія розвитку музеїв, теорія та методика музейної роботи становлять предмет дослідження особливої науки — музеєзнавства.

Музеєзнавство вивчає історію та закономірності розвитку музеїв, їх внутрішню організацію, систему наукового комплектування музейних фондів, документування й зберігання колекцій, а також опрацювання методики побудови музейних експозицій, виставок, різних видів і форм науково-освітньої діяльності музеїв.

Музеєзнавство — порівняно молода історична дисципліна. В Україні воно виникло в другій половині XIX ст.

Роль музеїв у розвитку суспільства

Попередниками сучасних музеїв в Україні більшість учених вважають колекції книг, картин, художніх виробів тощо, які зберігалися в храмах ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі та ін. У ХУП—XVIII ст. великі приватні збірки художніх творів знаходились у феодальних замках та династичних маєтках (Я. Собєського у Жовкві, Синявських у Бережанському замку, Вишневецьких у замку в Вишнівці, галерея Сапег у Кодні, К. Розу-мовського у Батурині тощо).

Власне музеї в Україні почали виникати в першій половині XIX ст. У цей час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у тому числі Миколаївський (1806 p.), Феодосіївський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.), Музей старожитностей Катеринославської губернії (1849 p.). Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних розкопок.

У першій половині XIX ст. в Україні виникають університетські музеї. У 1807 р. при Харківському університеті завдяки зусиллям громадського діяча В. Н. Каразіна відкрито кілька музеїв — Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. У 1834—1837 pp. при Київському університеті завдяки його першому ректорові М. О. Максимовичу також було створено музеї: Старожитностей, Нумізматичний, Образотворчих мистецтв, Зоологічний та ін.

Більш інтенсивно розвивається музейна справа в Україні у другій половині XIX ст. — на початку XX ст. У цей час було відкрито ряд історичних та природничих музеїв: Херсонський музей старожитностей (1890 р.), Херсонський археологічний музей (1893 p.), Львівський історичний музей (1893 p.), у Чернігові — музей Архівної комісії (1897 р.) та музей українських старожитностей В. В. Тарнавського (1902 p.). Серед інших українських музеїв одним з найбільших був Полтавський природничий музей (1891 p.). У Севастополі у 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту, в 1905 р. — музей героїчної оборони і визволення міста.

На базі приватних колекцій творів мистецтва в Україні в кінці XIX — на початку XX ст. було організовано ряд художніх музеїв: у Харкові — перший в Україні міський художній музей (1886 p.), у Києві — Міський музей старовини і мистецтв (1899 p.), в Одесі — Міський музей красних мистецтв (1899 p.), в Феодосії — картинну галерею творів І. К. Айвазовського, ним засновану. Художні галереї були відкриті й у Миколаєві, Катеринославі.

Щодо теорії музейної справи, то вона перебувала ще в зародковому стані.

Після 1917 р. в умовах політики українізації, відносного підвищення уваги уряду до проблем освіти, охорони пам'яток музейного будівництва, масового краєзнавчого руху і широкої аматорської ініціативи зі створення музейних осередків на місцях спостерігалося значне зростання музейної мережі.

Першими історико-культурними заповідниками було оголошено стародавнє місто Ольвія разом з некрополем на Миколаївщині (1924 р.) і Києво-Печерську лавру (1926 р.).

У 1920—1930-х рр. в Україні засновано перші літературно-меморіальні музеї. Серед них — Музей-заповідник на могилі

У 1920—1930-х pp. зростає увага до теорії і методики музейної справи. Діяльність музеїв урізноманітнюється й активізується; постійно вводиться в практику музейної справи культурно-освітня діяльність. Велике значення для розвитку музейної справи в цей період мав перший Музейний з'їзд (1930 p., Москва). На з'їзді обговорювалися питання побудови екскурсій, організації різних виявів музейної роботи. Широкого розмаху набула науково-дослідна робота музеїв. Слід відзначити видання щоденних збірників, програм, методичних розробок, каталогів і путівників.

У роки Другої світової війни (1939—1945 рр.) фашистами було зруйновано і розграбовано десятки музеїв України. Особливо потерпіли історичні та художні музеї. У повоєнні роки відбудовано зруйновані музеї, частково повернуто вивезені колекції, зібрано нові експонати, створено нові експозиції. Станом на i960 р. в Україні працювало 137 музеїв.

У повоєнні роки створено також нові історичні, краєзнавчі, художні, літературно-меморіальні музеї. Серед літературно-меморіальних: Музей Ю. А. Федьковича у Чернівцях (1945 p.), Музей І. П. Котляревського в Полтаві (1952 p.), Музеї Т. Г. Шевченка (1962 p.), M. T. Рильського (1960 p.), музей І. Франка в Нагуєвичах (1946 p.), Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному на Волині (1949 p.). Серед художніх музеїв — Закарпатська картинна галерея в Ужгороді (1948 p.), Державний музей Українського декоративного мистецтва у Києві (1954 p.), Донецький художній музей (1960 р.) тощо.

У 1960—1990-ті pp. великого поширення набули народні музеї, які створювалися з ініціативи Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, окремих наукових установ чи науковців, ентузіастів-аматорів і працювали на громадських засадах.

"На початок 1986 р. в Україні налічувалось 7924 громадські музеї, 396 з них здобули почесне звання "народний". З 470 райцентрів 387 мали краєзнавчі громадські музеї. В Громадських музеях України — близько 2200 тис. оригінальних експонатів..." , — писав П. Т, Тронько у своїй праці "Історичне краєзнавство в Українській PCP".

Нині Україні вкрай потрібні музеї нового типу — історико-анімаційні скансени, які б репрезентували світові понад п'яти-тисячолітню історико-культурну спадщину нашої країни.

Козацькі скансени в Україні вже є (Національний заповідник "Хортиця"), їх розвиток триватиме й надалі (скажімо, в одній лише Донецькій області зусиллями Донського козацтва розроблені проекти двох подібних скансенів — Музею козацького побуту під відкритим небом на Савур-могилі та меморіального комплексу "Козацька пристань" в Райгородку).

Що ж до попередніх історичних епох формування українського етносу, проблема їх адекватної туристичної репрезентації стоїть набагато гостріше.

Нині українська громадськість впритул наблизилася до усвідомлення необхідності початку реалізації проекту історичної реконструкції трипільського протоміста на Київщині біля Ржищева (чи деінде). Над цим проектом плідно працюють як археологи Інституту археології HAH України, так і активісти громадської організації. Зазначимо, що за умови втілення цього проекту у життя й активного інформаційно-рекламного просування нового турпродукту, Трипільське протомісто-скансен одразу стане наймасовішим об'єктом туристичного інтересу України, особливо серед школярів та студентської молоді"

Існує потреба в організації Скіфського скансена, що репрезентуватиме яскраву сторінку історії нашої країни. Оптимальним чином для цієї потреби може підійти частина території Нільського городища на Ворсклі — найбільшого міста Європи першої половини І тис. до н. е., довжина валів якого сягає 35 км, а висота перевищує 10—12 м. Діяльність подібного скансена слід розвивати в руслі пропагування активного кінного туризму й анімаційних фестивалів за участю членів українських клубів історичного фехтування.

На наше переконання, доцільно організувати щонайменше два давньоруські скансени: Тустань й "Замок князя Володимира Великого”.

Уся необхідна проектна документація щодо відродження унікальної наскельної давньоруської фортеці Тустань у Карпатах біля Урича на Львівщині вже розроблена дослідником пам'ятки — археологом Михайлом Рожком. Цей скансен має вигідне транспортне положення, завдяки чому притягуватиме до себе масові туристичні потоки рекреантів, які відпочиватимуть у Карпатах і курортних закладах Трускавця, Моршина й Схід-ниці, а також значну частку українських й іноземних туристів, які приїжджатимуть на кілька днів у Львів.

У X—XI ст. Білгород був одним з найбільших міст Київської Русі, за своїм розміром (120 га) перевершував такі давньоруські міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, і не поступався перед багатьма середньовічними західноєвропейськими столицями. Він був головною богатирською заставою князя Володимира "Красне Сонечко", де стояв гарнізон новгородців на чолі з билинним Альошею Поповичем. Тож саме тут, після організації анімацій-но-історичного скансена, мають "ожити" й розважати туристів знайомі всім нам з дитинства персонажі давньоукраїнських билин "Київського циклу", ґрунтовно опрацьовані сучасним українським дослідником і письменником В. Шевчуком.

Креслення історичних реконструкцій літописного Білгорода підготовані завдяки багаторічній праці Білгородської археологічної експедиції Київського національного університету імені Т. Шевченка під керівництвом Г. Г. Мезенцевої.

Для відродження дерев'яно-земляної фортеці-скансена тут теж існують усі необхідні передумови — збереглися вали зі зрубами, фундамент надбрамної башти, обмірні креслення наукових реконструкцій укріплень і внутрішньої житлової забудови здійснені після комплексного вивчення пам'ятки експедицією під керівництвом академіка Б. Рибакова.

Комерційна окупність названих інвестиційних проектів організації в Україні історично-туристичних скансенів, з огляду на невпинне пожавлення туристичного руху в державі, не перевищує 10 років (для Білгорода — 5—6 років). Тож справа лише за урядовою підтримкою проектів у рамках Державної програми збереження і використання замків.

Визначні музеї України

Географічна мережа музеїв України доволі розгалужена. Практично кожний районний центр має свій краєзнавчий музей. А визначні музейні колекції зосереджені в музеях столиці й найбільших регіональних центрів держави. Виділяються й окремі ареали найбільшого згущення музеїв національного значення — це Середнє Подніпров'я, Карпатський туристичний реґіон, АР Крим.

Нижче розглянемо географічну мережу визначних музеїв нашої країни, особливу увагу приділяючи музеям названих ареалів.

Кримський півострів — унікальний за полікультурною спадщиною геоетнофеномен України. В історії й культурі цього терену залишили свій слід десятки народів від таврів і скіфів до татарів і росіян. Нині з цією спадщиною гості сонячного півострова мають нагоду знайомитися в численних музеях краю.

Музейною "столицею" Криму є місто-герой Севастополь. Його спадщина знайомить з багатотисячолітньою історією півострова від появи його перших поселенців до подій Другої світової війни.

Пам'ятник світового значення — Національний історико-археологічний музей-заповідник "Херсонес" — розташований в історичному центрі Севастополя. Під охороною держави тут перебувають залишки одного з найбагатших давньогрецьких міст-держав — Херсонесе, що проіснував майже дві тисячі років з V ст. до н. е. до XIV ст.

У заповідник входять городище, середньовічні фортеці Каламіта і Чембало та історико-археологічний музей, фонди якого нараховують близько 200 тис. предметів. Серед експонатів багато унікальних: фрагменти фрескового розпису, зразки грецької мозаїки тощо. Особливий інтерес у відвідувачів викликають руїни міста античного й візантійського періодів з його вулицями, площами й окремими спорудами; колони базиліки, монетний двір, театр III—II ст. до н. е. — єдиний античний театр, знайдений на території нашої країни. У південно-східній частині міста добре збереглися ділянки оборонних стін, вежа Зенона, ворота (IV—III ст. до н. е.).

Херсонеський музей заснований у 1892 р. стараннями видатного вченого К. К. Костюшко-Валюжанича. У 1978 р. рішенням українського уряду музей був перетворений у державний історико-археологічний заповідник, а в 1994 р. — у національний заповідник.

Севастопольська картинна галерея була створена в 1927 р., з 1965 р. це художній музей. Колекція музею нараховує понад 8 тис. творів образотворчого мистецтва. Західноєвропейське мистецтво представлене полотнами голландських, італійських, французьких і німецьких художників XVI—XIX ст. В експозиції класичного російського й українського мистецтва зібрані полотна А. Васнецова, І. Рєпіна, В. Верещагіна, В. Орловського, В. Маковського тощо.

Музей героїчної оборони і звільнення Севастополя відкритий у 1960 р. у результаті об'єднання панорами "Оборона Севастополя 1854—1855 рр." і діорами "Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 року", що стали відділами музею. Пізніше були утворені й інші відділи. У фондах музею зберігається понад 80 тис. експонатів.

Севастопольська панорама — унікальне творіння батального живопису. Площа полотна — 1610 м2 (14 х 115 м). Панорама присвячена одному з найбільш значних епізодів оборони міста — відбиттю ворожого штурму бастіону Малахового кургану 6 липня 1855 р. Створив панораму французький художник Франц Рубо. А спеціальний будинок для панорами побудовано за проектом військового інженера О. І. Бнберга з участю архітектора В. А. Фельдмана.

Діорама "Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 року" знаходиться на Сапун-горі і розповідає про героїчну оборону міста радянськими воїнами 51-ї і Приморської армій, які грудьми прикрили відступ основних частин із знекровленого міста. Довжина полотна — 25 м, висота — 5,5 м.

Історичний центр Керчі — державний історико-культурний заповідник й міжнародний туристичний центр — включає в себе музейну й антично-містобудівну спадщину. Сюди входять Історико-археологічний музей, Музей історії оборони Аджимушкайських каменоломень, Картинна галерея й Музей історії Ельтигенського десанту.

Керченський історико-археологічний музей — один з найстарших музеїв нашої країни. Він створений у 1826 р. як Музей старожитностей. Його експонатами стали археологічні знахідки, отримані з початком археологічних розкопок античного Пантікапея у 1816 р. французом Полем Доброксом. На горі Мітридат для музею був побудований спеціальний будинок, що відтворював афінський храм Тезея (зруйнований під час Кримської війни при бомбардуванні міста англійськими кораблями).

Зараз фонди Керченського історико-археологічного музею нараховують понад 130 тис. предметів. Серед них окремо виділимо без перебільшення унікальну в античній спадщині Європи колекцію лапідарних пам'ятників світового значення, що нараховує близько 2 тис кам'яних стел і надгробків.

Гора Мітридат — символ Керчі. Тут знаходяться руїни античного Пантікапея. На вершину гори ведуть Великі Мітридатові сходи, що нараховують понад 400 сходин. Гору названо на честь понтійського царя Мітридата VI Евпатора (132—63 рр. до н. е.), який вів завзяту багаторічну боротьбу з Римом, намагаючись розтрощити могутню імперію, але зрештою був розгромлений сам.

На весь світ прославили Керч кургани-поховання боспорських царів і скіфських вождів. Ці пам'ятки еквівалентні Долині пірамід древнього Єгипте. Найвеличнішим серед античних поховань є Царський курган, що знаходиться за 5 км від Керчі у с. Аршинцево. Усипальниця одного з боспорських царів, побудована в IV ст. до н. е., визнана шедевром античного зодчества. Висота кургану становить 18 м, периметр при основі — 250 м. Углиб кургану до підземного склепу, де знаходилася гробниця царя, веде кам'яний коридор-дромос (його первісна довжина становила 36 м, теперішня — 20 м). На думку археологів, тут було поховано наймогутнішого з боспорських царів — Левконаї (389—349 рр. до н. е.). Саме поховання було розграбоване ще в давнину (сарматами або готами). Нині тут експонуються пам'ятки античної епіграфіки, навічно викарбувані на кам'яних плитах, та колекція античних саркофагів (лапідарій).

Мелек-Чесменський курган за архітектурою схожий на Царський, але поступається йому за величиною. У ньому виявлене поховання знатного боспорця, що відноситься до IV чи Піст, до н. е.

Неабияку художню цінність має мистецька спадщина Феодосії — міста, давнішого і за Пантікапей, і за Херсонес, яке заснували ще древні кіммерійці і таври (тоді воно називалося Ардабра) й у 529 р. до н. е. розбудували мілетські колоністи.

Феодосійська картинна галерея імені І. К.Айвазовського володіє найбільшою колекцією полотен видатного художника-мариніста. Вона експонується у будинку, який в 1845 р. І. Айвазовський побудував своїм коштом і подарував місту. Його заповіт написаний на меморіальній дошці: "Моє щире бажання, щоб будинок моєї картинної галереї в місті Феодосії з усіма його картинами, статуями й іншими творами мистецтва, що знаходяться в цій галереї, складали повну власність міста Феодосії, і в пам'ять про мене, Айвазовського, заповідаю місту Феодосії, моєму рідному місту". У фондах галереї є також полотнаМ. А. Волошина, К. Б. Богаєвського, Л. Ф. Лагоріо, А. І. Куїнджі й інших художників.

Літературно-меморіальний музей А. С. Гріна відкрито в будинку, інтер'єр якого нагадує фантастичний корабель. Його експозиція знайомить з особистими речами, документами й рукописами письменника.

Державний музей дельтапланеризму і парапланеризму — унікальний у своєму роді музей, що знайомить з історією світового й російського повітроплавання і першими літальними апаратами XIX — початку XX ст.

Ялтинський історичний музей знаходиться на пагорбі Дар-сан, куди з набережої веде канатна дорога. Тут розгорнута експозиція "Таврика — античність і середньовіччя", що знайомить із археологічними знахідками з розкопок перевалу Гурзуфська сідловина (в античну добу тут знаходився храм-скарбниця таврської богині Діви, якій таври приносили у пожертву все найкоштовніше з розбитих грецьких галер). Окрасою музею є нумізматична колекція античних і середньовічних монет, античне скло, срібні і бронзові статуетки богів грецького пантеону.

Музей природи Ялтинського гірсько-лісового заповідника на Грушевій галявині в околиці Ялти розповідає про біотичне багатство Кримських гір. А музей "Галявини Казок" знайомить із скульптурною колекцією персонажів світових казок.

Однак, найбільшою популярністю серед гостей півострова користуються палаци-музеї Південного берега Криму: Лівадійський, Масандрівський й Алупкинський.

Експонати Масандрівського палацу знайомлять з курортим побутом російського імпратора Олександра III.

Білокам'яний Лівадійський палац є літньою резиденцією останнього російського імператора Миколи II, він перебудований у 1910 р. архітектором М. Красновим на місці викупленого палацу українського магната Потоцького. Експозиція палацу знайомить з побутом імператора і його родини, а також розповідає про хід історичної Ялтинської конференції Сталіна, Рузвельта і Черчілля про повоєнне облаштування Європи й домовленість про створення Організації Об'єднаних Націй.

Алупкинський палац належав графу Воронцову — генерал-губернатору Новоросії (до її складу входив весь південь України, включаючи Крим) (рис. 8.15). Проект палацу виконав англійський архітектор Едуард Блор. Алупкинський палац побудований із блоків сіро-зеленого діабазу. Кожен його корпус нагадує визначену епоху в англійській архітектурі — від веж феодального замка XIV—XV ст. з їхніми оборонними стінами до вишуканого будинку головного корпусу, побудованого в єлизаветинському стилі. Тому у його відвідувачів створюється враження, наче палац будувався не в XIX ст., а протягом багатьох сторіч. Такого динамізму в часі, відбитого в архітектурі, більше ніде не існує у світовому зодчестві. Найрозкішніший південний фасад палацу нагадує портал мечеті Джамі Масджид у Делі, його прикрашають напис арабською мовою "Немає переможця, окрім Аллаха" та мармурові леви, привезені з Італії.

Палац оточує Алупкинський парк — пам'ятка садово-паркового мистецтва площею 40 га, спроектований німецьким інженером-садівником Карлом Кебахом. У парку нараховується близько 200 екзотичних деревно-чагарникових видів, різновидів і садових форм. Тут акліматизовано безліч рослин з країн Середземномор'я, Північної і Південної Америки, Східної Азії. Тут завжди панують прохолода і тиша, що порушується лише дзюрчанням численних струмків і шумом невеликих водоспадів. У "Бахчисарайському дворику" парку, в альтанці, повитій гліцинією, можна побачити "Фонтан сліз" — копію славнозвісного Бахчисарайського фонтану. А на нижній терасі перед палацом знаходиться "Фонтан амурів" італійської роботи XVI ст., виконаний у вигляді барельєфа з дельфінами й амурами.

На південній окраїні Алупкинського парку на березі моря розташований "Чайний будиночок", побудований у стилі класицизму в 1834 р. архітектором Ф. Зльсоном. У цьому павільйоні періодично влаштовуються виставки робіт кримських художників.

Музейною столицею Півдня України є Одеса. Тут функціонують такі музеї: археологічний HAH України, обласний краєзнавчий, обласний художній, західного і східного мистецтва, Муніципальний музей приватних колекцій імені А. Блещунова, державний літературний, літературно-меморіальний музей О. Пушкіна, Воєнно-історичний та морського флота України, Меморіал героїчної оборони Одеси тощо, а на території області — Білгород-Дністровський краєзнавчий, Ізмаїлський краєзнавчий музей Придунав'я, Ізмаїлська художня галерея та Діорама "Штурм Ізмаїла", Белградський історико-етнографічний музей, Ананьївський історико-художній, Іллічівський витончених мистецтв та ін.

Одеський археологічний музей HAH України — найстаріший в країні, заснований ще в 1825 р. Розвитку музею сприяло засноване у 1839 р. Одеське товариство історії та старожитностей, яке мало право здійснювати розкопки на півдні імперії.

Фонди музею налічують понад 160 тис. експонатів, серед яких — колекції пам'яток степових культур доби міді, бронзи, заліза та багатої античної спадщини грецьких колоній Північного Причорномор'я, колекції предметів Древнього Єгипту, Древньої Греції та Римської імперії, нумізматичні колекції (50 тис. монет) тощо.

Славу музеєві принесла унікальна збірка предметів з Єгипту доби фараонів, представлена дерев'яними й кам'яними саркофагами, погребальним інвентарем, фрагментами папірусів з ієрогліфічними текстами. Окрасою музею є коштовні прикраси зі скіфських, сарматських поховань, поховань хазарів, печенігів і половців, вироби антів черняхівської культури та слов'ян V—XIII ст., античні грецькі і римські, середньовічні візантійські монети і давньоруські гривні й монета-злотник князя Володимира Великого тощо. А кращі зразки античної скульптури, знайдені на території України, експонуються у вестибюлі палацу-музею.

Одеський державний історико-краєзнавчий музей відкрито в 1944 р. у колишньому палаці О. Я. Новікова — пам'ятнику архітектури 1876 р. з внутрішнім двориком-парком із витонченим фонтаном "Грот" (архітектор Ф. Гонсіоровський). Експозиція музею складається з документів з історії міста і краю, предметів прикладного й образотворчого мистецтва, колекцій грошових знаків і зброї ХУП—XIX ст., українських першодруків — Острозької Біблії (1581р.) і Требника (1606 р.), Універсалів УНР, її грошових знаків, фотографій першого Президента України М. Грушевського, а також керівників Центральної Ради В. Винниченка і С. Петлюри, законодавчих актів, герба і прапора Української держави гетьмана П. Скоропадського, історичних матеріалів періоду Директорії (маніфести, військові знаки відмінності, зразок паспорта громадянина Української Народної Республіки та ін.) й ранніх етапів історії УРСР тощо.

Одеський художній музей відкритий у 1899 р. у палаці — пам'ятнику архітектури початку XIX ст. — зі штучним підземним гротом, що імітував природну печеру зі штучним водоспадом (нині грот доступний для відвідування). Першою власницею цього романтичного палацу була графиня О. С. Потоцька. Художній музей володіє кращою в державі колекцією (понад 10 тис. предметів) українського й російського образотворчого мистецтва XVI—XX ст. (живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, іконопис). Експозиція розміщена в 26 залах на двох поверхах. Вона побудована в історико-хронологічній послідовності. Окрасою експозиції є великі полотна художників Петербурзької академії мистецтв.

Одеський державний літературний музей відкрито в 1977 р. у колишньому палаці князя Д. І. Гагаріна — пам'ятнику архітектури середини XIX ст. у стилі еклектики, тобто художнього поєднання кращих елементів бароко, класицизму й ампіру (архітектор Людвіг Оттон). Експозиція музею розміщена в 20 залах і складається з рукописів, книг, фотографій та особистих речей письменників. Відкритий також меморіальний Золотий зал у розкішному бароковому стилі, що був "серцем" мистецького життя Одеси XIX — початку XX ст.

Муніципальний музей приватних колекцій імені О. В. Влещу нова відкрито після того, як власник у 1989 р. подарував місту свою розкішну колекцію. Кожен зал цього музею розповідає про духовну та матеріальну культуру різних країн і народів. Зокрема, зал "Україна" знайомить з вишиваними національними костюмами українців, кролевецькими рушниками, виробами з бісеру і дерева, розписною керамікою з Опішні й Косова, колекцією писанок та народних полотняних ікон XIX ст. А в залі "Російська старовина" зібрані предмети побуту одеситів XIX — початку XX ст.

Зал "Західна Європа" репрезентований порцеляною першої половини XVIII ст. з Відня і Берліна, фаянсовими виробами з Голландії й Англії, художнім склом з Італії і Німеччини, колекцією мініатюрних портретів, ювелірними виробами тощо.

Зал "Мусульманський Схід" представлений іранськими, туркменськими, афганськими килимами XVIII—XIX ст., срібними поясами, бронзовими глеками, пишно прикрашеними піхвами кинджалів, кінською збруєю, срібними прикрасами з бірюзовими і сердоліковими вставками.

Зал "Буддійський Схід" присвячений культурі Китаю, Японії, Монголії, Тибету, тут виставлені статуетки Будди і предмети ритуального призначення, рідкісні ієрогліфічні сувої, порцеляна, лакові вироби, різьблення зі слонової кістки, флакони для нюхального тютюну, емалеві вази Сходу. Натомість, зал "Християнство" знайомить з предметами православного культу, серед яких чільне місце займають старообрядницькі ікони,

Найбагатшим музеєм Середнього Подніпров'я є Дніпропетровський історичний музей імені Д. Яворницького. Скажімо, тут зібрана найбільша в Україні колекція кам'яних статуй (85 експонатів) від стел доби міді (III тис. до н. е.) до половецьких "кам'яних баб".

Експозиція історичного музею побудована за тематично-хронологічним принципом. Зал археології знайомить з пам'ятками дописемної древньої історії степової України від палеоліту до доби Київської Русі. Раритетом виставки є Керносовський ідол — скульптура верховного божества-воїна — Індри— індоорійських племен степової України середини III тис. до н. е. Його зображення (як і Збруцького ідола) ввійшло у всі світові підручники зі стародавньої історії Східної Європи. Вражає багатством скіфська колекція (VI—IV ст. до н. е.): п'ять кам'яних статуй божеств, мечі, кинджали, навершя стріл, дротиків, сулиць, елементи кінської збруї, прикраси у "звіриному стилі". Унікальною є колекція інвентарю зі срібла і золота (чаші, пластини, прикраси, зброя і збруя) з поховань вождів кочових угрів (угорців) IX ст. (ще до їх переходу зі степового Лівобережжя через Карпати на свою сучасну батьківщину).

А найвидатнішими музеями цього козацького краю є Національний заповідник "Хортиця", історико-археологічний музей-заповідник "Кам'яна могила", Запорізький обласний краєзнавчий музей і Кам'янко-Дніпровський історико-археологічний музей.

У заповіднику "Кам'яна могила" державою охороняються унікальні пам'ятки V—II тис. до н. е., пов'язані з етно- й культурогенезом племен індоєвропейської спільноти. Археологічний музей у Кам'янці-Дніпровській знайомить з пам'ятками найбагатшого міста-фортеці пізньої Скіфії, її імовірною столицею, нанесеною на карти й описаною античним географом Птолемеєм.

Музей історії запорізького козацтва Національного заповідника "Хортиця", незважаючи на 20-річний тоталітарний тиск і цькування його першозасновників, відкрив свої двері для відвідувачів у 1983 р., але лише з 1988 р. на хвилі національного відродження його вдалося перепрофілювати на суто козацький, звільнивши половину виставкових площ від революційно-ідеологічних експонатів радянської доби.

Острів Хортиця — це національна святиня України на рівні з Софійським собором та Києво-Печерською лаврою. Це кам'яний літопис нашої багатотисячолітньої історії, де збереглися індоорійські поховання доби міді-бронзи, скіфська фортеця на Совутиній скелі, пам'ятки ранньослов'янської і давньоруської доби. Про значення цього острова для українців першим згадує ще в X ст. візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний (хресний батько княгині Ольги) у своїй книзі "Про управління імперією", де оповідається, що після подолання важких порогів руси зупиняються на перепочинок на священному острові Святого Григорія (Юр-Хорс) і там під величезним дубом вшановують жертвоприношеннями своїх божеств.

Експозицію хортицького Музею історії запорізького козацтва складають такі розділи: "Запорізький край у найдавніші часи", "Запоріжжя в період Київської Русі", "Запоріжжя в козацькі часи", "Заселення Запорізького краю в кінці XVIII— XX ст.", е чотири діорами (у тому числі "Битва київського князя Святослава" та "Військова рада на Січі").

До найбільш цінних зібрань музейних фондів належать: морська козацька чайка першої половини XVIII ст. довжиною понад 17,5 м; колекція кам'яної скульптури доби бронзи, античності й середньовіччя; колекція предметів віри православної: вбрання священиків, церковне начиння (потири, підсвічники, натільні хрести та іконки, надбанні хрести ХПІ—XIX ст.), козацькі надгробні хрести; колекція іконопису XVIII — початку XX ст.; колекція стародруків XVII—XVIII ст.; колекція козацької зброї ХУП—XVIII ст. (порохівниці, шаблі, ятагани, гармати, рушниці, пищалі, кам'яні гарматні ядра, вістря списів); колекція одягу XVIII — початку XX ст.; колекція монет XVI—XX ст. тощо.

На початку XXI ст. на території Національного заповідника "Хортиця" започатковано реалізацію анімаційно-туристичного проекту будівництва історико-культурного скансена "Запорізька Січ", що складатиметься з внутрішнього Кошу, оточеного земляним валом, ровом та засікою, та торгово-ремісничого Передмістя.

Дуже багатий унікальними музейними колекціями Слобожанський край, що включає в себе Полтавську, Сумську й Харківську області.

Найціннішу етнокультурну спадщину Слобідської України репрезентують краєзнавчі музеї Полтавщини: Полтавський обласний, Диканьський, Миргородський, Кременчуцький, Лубенський, Лохвицький, а також Чорнухинський музей Г. Сковороди, полтавські літературно-меморіальні музеї Панаса Мирного й І. Котляревського, державний музей-заповідник М. Гоголя в с. Гоголеве Шишацького району та Великосорочинський літературно-меморіальний музей М. Гоголя у Великих Сорочинцях Миргородського району, літературний музей родини Драгоманових у Гадячі тощо. Прославили Полтавський край державний історико-культурний заповідник "Поле Полтавської битви", національний музей-заповідник українського гончарства в Опішні й Полтавський художній музей.

Харківщина — це край, який є визнаним родоначальником організації музейної справи в Україні. Сьогодні експозиційну спадщину Харківщини представляють краєзнавчі музеї в Ізюмі, Змієві, Барвінковому, Богодухові, Люботині, Червонограді, 30-лочеві, Первомайську, Лозові, Валці, Балаклеї, Чугуєві й Куп'янську.

Етнографічним осередком Слобожанщини стали сільські музеї-заповідники Золочівського району, а саме Етнографічний музей "Українська Слобода" у Писарівці, де зібрано кращі зразки народної архітектури й побуту Слобідського краю, та Літературно-меморіальний музей видатного народного мислителя Григорія Сковороди у Сковородинівці. А прадавню історію Харківщини висвітлює історико-археологічний музей-заповідник "Верхній Салтов" у Верхньому Салтові, створений на місці залишків могутнього міста-фортеці епохи Руського каганату (УП—IX ст.), створеного аланами-русами й місцевим слов'янським населенням верхів'їв Сіверського Дінця й Дону.

Харків — це східноукраїнська музейна "столиця" України. Тут знаходяться Історичний музей, Художній музей і його філія — Музей народного мистецтва Слобожанщини, Художня галерея, Літературний музей, Музей природи Харківського національного університету тощо.

Лідером за експозиційним багатством музеїв Середнього Подніпров'я є невелика Черкаська область. Це осередок розквіту Трипільської культури з її велетенськими землеробськими протомістами (V—Ш тис. до н. е.) та індоєвропейських культур епохи бронзи, терен етногенезу праслов'янської й ранньослов'янської культур, територія, на якій сформувалися царство скі-фів-орачів (VII—III ст. до н. е.) та Антське царство (Ш—V ст.), зі система богатирських застав Київської Русі X ст., де зародився національно-визвольний козацький рух й увінчалися славою перші гетьманські столиці України, зрештою край, що подарував українському народові його духовного подвижника Тараса Григоровича Шевченка.

Серед кращих музеїв області назвемо: Музей "Кобзаря" Т.Г.Шевченко в Черкасах, Черкаський обласний художній, Державний історико-культурний заповідник в Кам'янці, Чигиринський краєзнавчий, Уманський краєзнавчий, Чорнобаївський краєзнавчий, Драбівський краєзнавчий, Городищенський краєзнавчий, Звенигородський краєзнавчий, Золотонішський краєзнавчий, Катеринопільський краєзнавчий, Монастирищенський краєзнавчий, Смілянський краєзнавчий, Канівський музей народного декоративного мистецтва, Стецівський етнографічний, Ватутинський історичний, Лисянський історичний, Жашківський історичний, Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка у Черкасах, Стеблівський літературно-меморіальний музей Івана Нечуя-Левицького, Городищенський літературно-меморіальний музей письменика Івана Ле, Кам'янський літературно-меморіальний музей О. Пушкіна і П. Чайковського, Меморіальний будинок-музей Л. П. Симиренко, Музей історії села Старосілля, Уманська картинна галерея тощо.

Державний історико-культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка" створений у 1992 р. на площі 27 га. Під охороною заповідника перебувають пам'ятки, пов'язані з життям і творчою діяльністю Т. Г. Шевченка, зокрема могили батьків поета, хата дяка, садиба Бнгельгардта в с. Будище тощо. Ядром заповідника є Моринці, в якому народився Тарас Шевченко, та Кирилівка, в якому пройшли його дитячі літа. В обох селах створені меморіальні музеї.

Шевченківський національний заповідник "Тарасова гора" в Каневі створено на місці, де, згідно із заповітом, було поховано подвижника українського народу. Відтоді це місце — центр національно-патріотичного паломництва українців з усіх куточків нашої держави та інших країн світу. На вершині Тарасової гори відкрито Літературно-меморіальний музей Т. Шевченка, фонди якого нараховують 17 тис. експонатів.

Музей "Кобзаря" Т.Г.Шевченка в Черкасах — це єдиний у світі музей однієї книги. Відкрито його в 1989 р. у меморіальному будинку, в якому з 18 до 22 липня 1869 р. жив у родині Цибульських Т. Г. Шевченко. Тут можна побачити всі видання "Кобзаря" та ілюстрації до них, а також "Кобзарі" у перекладах на мови народів світу. Гордістю музею є раритетне перше видання "Кобзаря" в Петербурзі в 1840 р. У фондах музею зберігаються великі колекції шевченківських листівок, значків, медалей тощо, з яких періодично комплектуються тематичні виставки.

Національний історико-культурний заповідник "Чигирин" створений у 1989 р. на площі 1160 га. Під охороною заповідника перебувають пам'ятки історії і культури, пов'язані з національно-визвольною боротьбою українського народу в XVII ст., серед них — усипальниця Богдана Хмельницького в Іллінській церкві в Суботові, Богданова гора в Чигирині та урочище Холодний Яр, в якому знаходиться Мотронінський монастир (заснований у 1568 р.), Мотронінське городище скіфів-орачів та інші пам'ятки археології. У ХУЛІ ст. козацькі онуки, очолені М. Залізняком, освячували ножі в Холодному Яру для праведної боротьби за свою свободу проти покріпачення — цей народний рух увійшов в історію під назвою "Коліївщина" (ножі-колії, якими українці зазвичай колють свиней) й після ретельних досліджень творчо відображений Т. Шевченком у поезіях "Холодний Яр" та "Гайдамаки". У 1992 р. в Холодному Яру встановлено меморіальний знак УНР на місці головного штабу армії Української Народної Республіки. У складі заповідника відкрито музей Б. Хмельницького в Чигирині та три краєзнавчі музеї.

Розділ IV Законодавча підтримка краєзнавства в Україні

На державному рівні за часів незалежності України вироблено низку системних заходів щодо розвитку історичного краєзнавства. У 2001 році було видано Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні». Для виконання Указу урядом була затверджена «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року». Метою даної Програми була активізація наукової діяльності, спрямованої на розвиток краєзнавства, залучення широкої громадськості до національної, культурної спадщини, здійснення науково-організаційних і видавничих заходів. Координація краєзнавчої роботи була покладена на Національну академію наук. З метою координації наукових досліджень Президія НАН України створила міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства. Відповідні програми місцевого значення були затверджені на обласних та районних рівнях. Забезпечуючи виконання Програми розвитку краєзнавства Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту також реалізує ряд краєзнавчих заходів, спрямованих на залучення української молоді до збереження пам'яток культури, знайомства її з визначними історичними місцями різних регіонів України. Зокрема влітку 2008 року була проведена Всеукраїнська акція молодіжних трудових загонів «Збережемо й відродимо культурну спадщину України». У рамках цієї акції були впорядковані Музей народної архітектури та побуту в селі Пироговіісторико-культурний комплекс «Запорізька Січ» на острові ХортиціЛуцький замок,музей народної архітектури під відкритим небом в с.Рокині та інші історичні і культурні пам'ятки.

На підтримку краєзнавства Кабінетом міністрів України була затверджена Міжгалузева програма «Пізнай свою країну» на 20072012 роки. Серед основних завдань програми є залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об'єктів і явищ соціального життя, проведення краєзнавчих наукових досліджень. Основними розпорядниками даної програми є Міністерство освіти і наукиМіністерство культури і туризмуМіністерство у справах молоді та спортуНаціональна академія наук. Крім цього дані органи влади здійснюють реалізацію заходів для забезпечення виконання Програми розвитку краєзнавства. Зокрема, Міністерством освіти і науки України і Академією педагогічних наук проводиться робота з розробки науково-методичного забезпечення викладання краєзнавства у ВНЗпрофесійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладів. Відбувається відкриття кафедр краєзнавства у вишах, здійснюється написання програм та навчальних посібників з курсу «Краєзнавство», «Історичне краєзнавство».

Для забезпечення історико-краєзнавчої роботи у Міністерстві освіти і науки була створена Всеукраїнська координаційно-методична рада з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій головними завданнями якої є реалізація державної політики в галузі освіти засобами туризму, краєзнавства й екскурсій, організації науково-методичного, програмного та інформаційного забезпечення навчальних закладів з туристично-краєзнавчого напряму позашкільної освіти. Під керівництвом цієї ради розроблені програма і методичні рекомендації проведення факультативних занять з краєзнавства у школах, що включають в себе різноманітні форми і методи навчання. Серед них визначальними є:

  •  методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об'єктів
  •  екскурсії до краєзнавчого музею, практикуми в місцевому архіві
  •  тематичні походи та експедиції, конференції з історії краю
  •  організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю та ін.

В процесі виконання цієї роботи з учнями проводяться факультативні заняття на тему: «Історія села (міста) — історія нашої Батьківщини», «Роль і місце вивчення історії села(міста) в нашому житті»,«Історія села (міста) в народних пісняхпереказахлегендахвіршахоповіданнях». Факультативні краєзнавчі заняття проводяться не у всіх школах, оскільки не існує відповідного наказу міністерства про закріплення його як основного курсу середньої школи.

Значну кількість заходів історико-краєзнавчого спрямування проводить Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. За сприяння даного Центру був створений Рух за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля — земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України». 104 центри туризму і краєзнавства учнівської молоді України залучають дітей та юнацтво до вивчення історичної, культурної та природної спадщини в регіонах.

Крім того Міністерством освіти і науки проводиться значна робота з ознайомлення учнів та студентів з визначними історичними місцями України, що сприяє формування історичної пам'яті молоді. Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України № 286 від 06.04.2007 р Про поліпшення туристично-краєзнавчої роботи у навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України. Була розроблена програма проведення комплексних навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя країна — Україна» (з відвідуванням визначних краєзнавчих та історичних об'єктів). Зокрема відповідно до програми проводяться такі екскурсії: «Шляхами козацької звитяги» (Луцьк — Берестечко — Пляшева), «Шляхами козацької слави», (Регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя»), Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви», Острів Хортиця — Національний заповідник України та інші.

Значну кількість заходів з розвитку історичного краєзнавства реалізує Міністерство культури та туризму. У 2002 році була затверджена Державна програма розвитку туризму на 20022010 роки, (Постанова КМУ від 29.04.2002 р. № 583) одним з напрямків якої є розвиток структури регіонального туризму, спрямованого на знайомство туристів з визначними історичними пам'ятками різних областей України.

У «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» (Постанова КМУ від 21.07.2006 р. № 1001) згадується значна кількість пам'яток історії та культури різних регіонів України (понад 130 тис. пам'яток), які можуть привабити іноземних та вітчизняних туристів. Але туристичне охоплення різних регіонів є нерівномірним, найбільш охопленими є декілька регіонів: АР КримВолинськаЗакарпатськаІвано-ФранківськаЛьвівськаОдеська,Херсонська області та м. Севастополь. Відсутній належний рівень інформаційного та рекламного супроводу регіонального туризму, що не дає можливість туристам отримувати повну інформацію про визначні історичні пам'ятки деяких регіонів України. Зокрема на 2009 рік з 418-ти пам'яток археології національного значення лише 54 використовуються як туристичні об'єкти; з 147 пам'яток історії національного значення туристичними об'єктами є 98, а з 45 пам'яток монументального мистецтва національного значення в туристичній інфраструктурі представлено 28.

Розділ V Краєзнавство в педагогіці

Першим, хто звернув увагу на краєзнавство в педагогіці став творець народної національної школи в Україні, видатний педагог Костянтин Ушинський), який теоретично обґрунтував необхідність використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі та поклав початок практиці шкільного краєзнавства. Краєзнавство як педагогічне явище Ушинський розглядав всебічно, вбачаючи в ньому могутній засіб вивчення Вітчизни. Він першим запропонував увести до навчальних планів початкових шкіл України предмет вітчизнознавство.

Інший видатний український педагог — Софія Русова нерозривно пов'язувала вивчення географії з краєзнавством. Вона запропонувала створити товариство організації подорожей — прототип сучасних центрів туризму і краєзнавства сучасної молоді.

Але лише Степана Рудницького можна вважати фундатором українського географічного краєзнавства. Саме він розробив дидактико-методичні основи навчання географії у школах різних рівнів, підготував і видав навчальні посібники з географії і популярні книги з географії України, розробив шкільні географічні карти («Початкова географія для народних шкіл»1919 р., «Україна — наш рідний край», 1921 р.; «Коротка географія України» у 2-х томах, 1924 p., «Основи землезнання України», 1926 p.). Краєзнавство Рудницький розглядав у тісному зв'язку з географічною освітою, оскільки в Академії наук він очолював відділ краєзнавства, Рудницький відстоював позицію комплексного краєзнавства («Нинішня географія»,1905 р.), яке б ґрунтувалося на синтезі всіх його видів —етнографічногоісторичногоприродознавчого та ін.

Крім того, значний внесок у розвиток шкільного краєнавства зробив в 1930-ті роки Антон Макаренко, який разом із вихованцями комуни імені Фелікса Дзержинського щорічно проводив літні туристські подорожі, перетворюючи їх на частину навчально-виховної роботи.

У післявоєнний час шкільне краєзнавство стало засобом, найефективнішим для подолання формалізму у викладанні географії. Тому зростає кількість шкіл, що ведуть краєзнавчі дослідження. Організаційно-методичну допомогу школам надають дитячі екскурсійно-туристичні станції та будинки піонерів. У навчальні програми з географії 1957 р. введено обов'язкові екскурсії поблизу школи, завданнями яких стало забезпечення краєзнавчого підходу у викладанні географії.

Проблеми шкільного краєзнавства розглядалися на з'їздах Географічного товариства СРСР. Згідно з резолюцією III з'їзду, було намічено посилити краєзнавчі елементи у шкільних програмах з географії, рекомендовано розгорнути у школах краєзнавчу роботу різних форм, а товариству — надавати постійну допомогу школам у здійсненні намічених завдань. Наступні з'їзди Географічного товариства СРСР у своїх резолюціях підтверджують рішення III з'їзду з питань краєзнавства і вважають, що товариство та його філіали повинні очолити краєзнавчий рух на місцях.

Особливо велику увагу шкільному краєзнавству приділяв учений-географ Олександр Барков, який одним з перших науково розробив зміст, методи та організацію краєзнавчої роботи (статті «Про наукове краєзнавство», 1946 р., «Ще про наукове краєзнавство», 1949 р.). Він надав винятково важливого значення краєзнавству як могутньому засобу патріотичного виховання. Барков вважав, що між Батьківщиною і рідним краєм існує нерозривний зв'язок. Любов починається з рідної місцевості, розширюється до меж всієї країни. Любов до рідного краю живить любов до Батьківщини.

Підкреслюючи велике освітнє та виховне значення краєзнавства, Олександр Барков наголошував, що воно тільки тоді може успішно розвиватися, коли спиратиметься на наукові знання і буде пов'язане з практикою. Він закликав учителів активно приєднуватися до краєзнавчого руху.

Географ-методист О. С. Половинкін, пов'язуючи організацію і методику краєзнавства з викладанням географії в школі, так само, як і О. С. Барков, високо оцінював роль краєзнавчого напряму в шкільній роботі як важливого засобу боротьби з формалізмом у викладанні предмета.

Великий внесок у розвиток краєзнавства видатного економіста-географа, члена-кореспондента АН СРСР М. М. Баранського, який вважав, що по кожному великому району країни на допомогу школі повинні бути підготовлені краєзнавчі посібники, що розкривали б специфічний зміст краєзнавчих матеріалів і методику їх використання з навчально-виховною метою. Його фундаментальна праця «Методика преподавания зкономической географии» (1960 р.) містить розділ, в якому розкривається зміст географічного краєзнавства, значення краєзнавчого підходу та заходи щодо посилення його у викладанні географії. Баранський підкреслював, що в основу шкільного краєзнавства закладена думка, що своє зрозуміліше, простіше, ніж чуже і далеке.

З 19601980-их років шкільне краєзнавство та туристично-краєзнавча робота школярів набрали масового характеру. З метою виконання конкретних завдань дослідницького характеру стали систематично проводитися так звані екскурсії-експедиції, активізувалася робота пошукових загонів, різних клубів за інтересами, кімнат і музеїв, були запроваджені щорічні олімпіади юних краєзнавців тощо.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

5294. Организация строительного производства. Проектирование строительных. Генеральных планов 438.5 KB
  Введение Настоящие методические указания определяют состав, содержание, объем, последовательность и методику проектирования строительного генерального плана в курсовом и дипломном проектах по организации строительства. Предлагаемые методические указ...
5295. Эпоха Петра Великого 81 KB
  Задание №1 Что означают эти понятия. Адмиралтейство, ассамблеи, Берг-коллегия, великое посольство, всешутейший и всепьянейший собор, Генерал-прокурор, генералиссимус, Генеральный регламент, Главный магистрат, гражданская азбука, князь-кесарь...
5296. Комплексная оценка основных показателей качества бензина 310.88 KB
  Комплексная оценка основных показателей качества бензина. Цель работы, изучение технических норм на бензин, методик и приборов, выполнение испытания по определению плотности, фракционного состава, наличия водорастворимых кислот и щелочей, октанового...
5297. Машины для укладки рельсошпальной решетки 2.52 MB
  Введение Данная курсовая работа посвящена изучению путевых машин и механизированных комплексов выполняющих различные работы в путевом хозяйстве. Тема работы - машины для укладки рельсошпальной решётки. Целью работы является подробное изучение к...
5298. Комплексная оценка основных свойств пластичных смазок 43.68 KB
  Комплексная оценка основных свойств пластичных смазок Цель работы. овладение методами комплексной оценки эксплуатационных свойств смазочных материалов, по которым определяется пригодность этих продуктов для использования. Теоретическое введение Плас...
5299. Комплексная оценка основных свойств моторного масла 368.44 KB
  Комплексная оценка основных свойств моторного масла Цель работы. Изучить ассортимент и технические нормы на масла для двигателей внутреннего сгорания. Задание: определить основные показатели качества моторных масел изучить аппаратуры и методики опр...
5301. Комплексная оценка основных свойств дизельного топлива 511.5 KB
  Комплексная оценка основных свойств дизельного топлива Цель работы: изучить стандартные методы определения основных показателей качества, ассортимент дизельных топлив. Теоретическое введение. Дизельное топливо - нефтяная фракция, основу которой...
5302. Определение качества низкозамерзающей охлаждающей жидкости 431.51 KB
  Определение качества низкозамерзающей охлаждающей жидкости Цель работы: оценка качества антифриза по внешнему виду, температуре кристаллизации, выполнение расчета добавки воды для исправления антифриза. Теоретическое введение При сгорании топлива в ...