96608

Демократичний політичний режим

Курсовая

Политология и государственное регулирование

Проблеми утвердження демократії хвилюють сьогоднішнє суспільство як ніколи адже людство ставши на шлях тотальної демократизації зіткнулося із значними перешкодами щодо її втілення в життя або через неготовність до неї або нерозуміння її важливості для забезпечення мирного існування людства.

Украинкский

2015-10-08

183 KB

0 чел.

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Боротьба за становлення демократичного режиму в світі не може не привернути уваги. Проблеми утвердження демократії хвилюють сьогоднішнє суспільство як ніколи, адже людство, ставши на шлях тотальної демократизації зіткнулося із значними перешкодами щодо її втілення в життя або через неготовність до неї, або нерозуміння її важливості для забезпечення мирного існування людства. Проте це чи не єдина запорука забезпечення громадянських прав і свобод, рівності соціальної й економічної, становлення народовладдя взагалі. Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного режиму, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя.

Для утвердження демократичного режиму необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не зможе. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є засади функціонування демократичного політичного режиму.

Предметом дослідження курсової роботи є типологія демократичних політичних режимів, поняття демократичний політичний режим, новітні концепції демократії.

Метою дослідження курсової роботи є вивчення суті демократії та встановлення її основних переваг над іншими політичними режимами. Дослідження демократичного політичного режиму.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

  •  вивчити типологію демократичних політичних режимів;
  •  розглянути демократичний політичний режим;
  •  дослідити характеристику демократичного режиму;
  •  вивчити основні форми і типи демократії. Мінуси демократичного режиму;
  •  розглянути демократичні основи політичного життя суспільства та сучасні концепції демократії;
  •  вивчити проблеми формування демократичних політичних режимів.

.

Порівняльно-юридичний метод застосовувався при дослідженні сутності та ознак демократичного політичного режиму, його відмінність від інших політичних режимів. Системний метод використовувався при аналізі понять «демократія», «інститути демократії».

Джерельна  база. Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких відомих дослідників сучасності, як Скакун О.Ф., Сухонос В.В., Ткач О.І., Шляхтун П.П. тощо

Структура курсової роботи складається із вступу; основної частини, яка містить три розділи, підрозділи, висновки та список використаних джерел та загальним обсягом 30 аркушів.     


РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО РЕЖИМУ

1.1.Типологія демократичних державних режимів

Поняття «демократія» в широкому розумінні – це форма внутрішнього устрою не важливо якої суспільної організації, а має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя будується  на визнанні суспільства єдиним джерелом і верховним носієм влади в народі, суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє виконавчу  роль.

 Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у такому:

вищий державний законодавчий орган повинен бути обраний суспільством;

  1.  поряд з вищим державним законодавчим органом повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування;
  2.   виборче право повинно бути загальним, а виборці - рівними у правах;
  3.   всі виборці повинні мати рівне право голосу;
  4.  голосування повинне бути вільним;
  5.  вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування списком;
  6.  вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином;
  7.  рішення більшості обмежує права меншості;
  8.  орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади;
  9.  відносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади;
  10.  демократія існує під неперервним і пильним суспільським контролем;
  11.  держава й народ напрацьовують дієві механізми упередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і державних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо [2; с. 45].

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та управління, визначає правовий статус громадянина та принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного державного режиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних і громадських організацій, у тому числі опозиційних.

 Демократія дає кожній окремій людині певну міру свободи, свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, право діяти на власний розсуд в особистому житті, зібрань, асоціацій тощо.

Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права і свободи людей. Проте демократія – це не анархія і не  влада натовпу.

Ознакою демократичного режиму є процеси прийняття політичних рішень, чітке визначення всіх процедур. Демократія вимагає жорсткої системи державної субординації з розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів.

Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, гуманного ставлення до інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань.

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії.

Проте за будь-якої форми державного правління до числа, важливих спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством за демократичного політичного режиму.

Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем.

За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через  засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути  –  політичні партії,  групи  інтересів, засоби масової інформації.

На практиці кожен із трьох основних типів політичних режимів рідко трапляється у, так би мовити, чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання у тій чи іншій пропорції ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак того чи іншого режиму.

У зв'язку з цим виокремлюють також жорстко авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитарний, розгорнуто-демократичний та анархо-демократичний (спотворено демократичний, який призводить до дезорганізації суспільного життя і в кінцевому підсумку переростає в тоталітаризм або жорсткий авторитаризм) режими [5; с. 81].

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму.

Президентська і змішана (президентсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль є досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну  державність [1; с. 73].

Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії, Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією.

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р., з часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів.

З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові  структури.

З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени.

Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення подібних перетворень, наприклад, у Бразилії, Туреччині, Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига») [4; с. 73].

Швидкий розпад влади, або абдикація, означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо.

Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклендські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму – це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами.

Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби.

Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень.Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща [6; с. 47].

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії – це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократи істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи.

Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно, найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою.

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримуватисуспільний порядок                         тощо.

З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії, не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави.

Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб – це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося [7; с. 93].

1.2.Характеристика демократичного режиму

Ядром демократії, її засадничою ідеєю є суверенітет народу. Поняття демократії як власті суверенного народу включає:

  •  народ є єдиним і вищим джерелом влади в країні;
  •  державна влада лише тоді може вважатися легітимною, коли її формування і існування підтримане народом відповідно до норм права шляхом вільного волевиявлення виборців на вільних виборах;
  •  народ має безумовне право самостійно вирішувати свою долю, і по найважливіших для доль країни і народу питанням влада, як правило, обов'язково повинна спиратися на явно виражене схвалення народу;
  •  народ сам вибирає собі представників, має важелі реального впливу на їх діяльність, а також конкретні механізми контролю за діяльністю держави і коректування його діяльності в період між виборами;
  •  в період виборів і відповідно до норм права народ має безумовне право і реальний механізм зміни влади, а також структурної зміни характеру державній владі;
  •  в разі явного зловживання влади довірою народ, переростання влади з інструменту реалізації інтересів народу в інструмент тиранення над народом, народ має безумовне право достроково усунути від влади такий уряд.

Другою найважливішою характеристикою демократії є те, що епіцентром такого пристрою суспільства і такого способу організації влади є особа людини, яка визнається найвищою цінністю в країні. Це означає:

  •  суспільство і народ в цілому розглядаються не як деяка монолітна освіта,що виражає настільки ж монолітну єдину волю, а як сума незалежних індивідів,що відображає суму приватних інтересів окремих осіб;
  •  признається безумовний пріоритет інтересів особи, тобто пріоритет суми приватних інтересів окремих незалежних індивідів над інтересами держави;
  •  признається, що всяка особа від народження наділяється певною сумою прав і свобод і перш за все – сумою так званих природних і тому невід'ємних прав і свобод, серед яких основними є право на життя;
  •  право на особисту свободу, незалежність і недоторканість;
  •  право на приватну власність [11; c. 74].

Ця теорія природних прав визначає основи буття людини в суспільстві, забезпечуючи у тому числі і право на пошану гідності особи і право на те, аби прожити своє життя в гідних людини умовах; безумовне право жити в своїй країні, на своїй землі, в своєму будинку; нарешті, право на те, аби людина могла створити свою сім'ю і сам зміг виховати своїх дітей.

Оскільки джерелом цих природних і невід'ємних прав і свобод є не суспільство, не держава і навіть не сім'я кожного індивідуума, а сама природа людини, то ці права не лише не можуть бути поставлені під сумнів, обмежені або вилучені у індивіда, але фактично вони вилучаються з ведення суспільства і держави.

Окрім цього особа в демократичному суспільстві має і інші багато-чисельні права і свободи(політичні, цивільні, економічні соціальні т.п.), багато хто з яких фактично набуває статусу невід'ємних.

Поняття право людини означає сукупність правових норм взаємин вільних індивідів між собою, а також з державою і суспільством в цілому, що забезпечують можливість діяти на власний вибір і отримувати певні блага для життя.

Права, що забезпечують можливість вибору в поведінці і діяльності людини, складають свободи. Права і свободи людини, як найважливіший елемент демократії, утворюють цілісну систему, з якої не можна вилучити жодну ланку, аби не зруйнувати її.

Права особи діляться на негативні, охороняючи свободу індивіда і включаючи обов'язки суспільства, держави не здійснювати негативних по відношенню до особи дій (довільного арешту, тортур, жорсткого звернення і ін.) і позитивні, такі, що означають обов'язки держави, суспільства надавати індивідові певні блага (право на працю, на освіту, на відпочинок і т. д.).

Крім того, права і свободи підрозділяються на цивільні (особисті), політичні (пов'язані з можливістю участі в політиці), економічні, соціальні, культурні і ін.

Сучасна політико-правова концепція прав і свобод людини закріплена в документах ООН. Один із засадничих таких документів – Загальна Декларація прав людини, прийнята в 1948 р. (свого часу не підписана СРСР і визнана їм в президентство М. Горбачова).

У Декларації розкриваються цивільні і політичні права і свободи, перераховані негативні і позитивні свободи (у тому числі – свобода пересування, совісті, демонстрацій і ін.), розкривається вміст економічних, політичних і культурних прав, включаючи право на життєвий рівень, необхідний для підтримки добробуту і здоров'я і багато що інше.

Загальна Декларація прав людини є частиною міжнародного акту про права. Окрім її ООН були прийняті ряд інших Декларацій і Конвенцій, направлених на захист прав людини і його гідності.

Третя характерна риса всіх сучасних демократичних режимів – плюралізм (від латів. рluralis – множинний), що позначає визнання в суспільно-політичному житті безліч різних взаємозв'язаних і в той же час автономних, соціальних, політичних груп, партій, організацій, ідеї і установки яких знаходяться в постійному зіставленні, змаганні, конкурентній боротьбі. Плюралізм як принцип політичної демократії виступає антиподом монополізму в будь-якій його формі [19; c. 76].

До істотних ознак політичного плюралізму можна віднести:

  •  множинність і змагальність суб'єктів політики, розділення властей;
  •  виключення монополії на політичну владу який-небудь одній партії;
  •  багатопартійність політичної системи;
  •  різноманіття каналів вираження інтересів, вільний доступ до них для всіх;
  •  вільна боротьба політичних сил, змагальність еліт, можливість їх зміни;
  •  альтернативність політичних поглядів в рамках законності.

У нашій країні, як і у всіх країнах тих, що входили до складу СРСР, в процесі демократизації суспільства, після отримання незалежності став розвиватися і реальний політичний плюралізм. Проте цей процес відбувається в дуже складних умовах на всьому пострадянському просторі, де традиції тоталітарної системи ще дуже живучі.

Розглянуті вище три головні сутнісні принципи демократії в значній мірі визначають і її четвертую характерну рису – правовий характер і спосіб пристрою і організації суспільства і влади. Це означає, що вся діяльність влади досить жорсткий регламентується правом [16; c. 78].

При цьому під правом мається на увазі навіть не лише і не стільки сукупність законодавчих актів, яка в даному випадку виступає як формальний конституйованих норм права, а сума добре зрозумілих кожній людині положень, в основу яких закладені:

  •  пошана до особи і визнання її природних прав, свобод і законних інтересів; традиційні уявлення про добро і справедливість, про моральність і доброчесність, а також про розумний, природний порядок і хід речей, який дозволяє так організувати пристрій суспільства і держави, таким чином побудувати модель взаємовідношення між особою, владою і різними соціальними групами, що кожен з цих компонентів має можливість займатися своєю справою, не заважати один одному по взаємному динамічному розвитку, процвітанню і благоденствуванню.

Правовий характер демократичного режиму означає:

  •  безумовну юридичну рівність людей перед законом, що означає наявність однакових прав і однакових обов'язків і міри відповідальності громадян незалежно від підлоги і віку;
  •  приналежності до тієї або іншої соціальної, національної, расової, етнічної,мовної, релігійної, професійної групи;
  •  незалежно від соціального положення або походження, посади,віросповідання (або відсутність такого), ідеологічних переконань, членства в партії (або відсутність такого), рівня освіти, наявність заслуг перед суспільством і державою або відсутності таких. Одним з елементів сучасної демократії є принцип більшості одвічний, що змінив, здавалося б порядок в суспільстві – панування меншості над більшістю.

Принцип більшості в реальній політичній практиці не повинен застосовуватися формально і вимірюватися лише кількісною стороною (зведення демократії лише до панування більшості відкрило надалі дорогу в СРСР для маніпуляції масами правлячою державно-партійною верхівкою, на можливість чого звернув увагу російський філософ Н. Бердяєв ще в перші роки після "Великої жовтневої революції" – така небезпека не усунена і в наші дні). У зведенні демократії до влади більшості бачить небезпека і англійський філософ До. Поппер. Адже більшість може правити тиранічними методами – попереджає він, – і тому при демократії влада правлячих сил має бути обмежена [15; c. 76].

Проблема утиску більшістю інтересів меншості, що можна вважати постійним чинником порушення стабільності політичної і суспільної системи, викликала необхідність доповнення принципу більшості гарантією прав меншості. Французький політолог М. Дюверже фіксує цю вимогу в своєму визначенні демократії як владі більшості, що поважає право меншості.

У розвинених демократичних державах існує правовий захист меншості – економічного, політичного, ідеологічного, етнічного, релігійного і ін. Це виявляється, зокрема, і в законодавчому закріпленні прав опозиції («Тіньовий кабінет», керівництво парламентськими комітетами і ін.).

Такі основні сутнісні характеристики демократії, її базові принципи. Проте, зрозуміло, що ці принципи демократії не можуть бути реалізовані самі по собі, вони можуть втілитися в життя лише за допомогою діяльності людей, що спираються на певні економічні, соціальні, політичні і правові конструкції демократії. Такими опорами в економічній сфері є приватна власність громадян, власність яка створює реальні економічні основи для незалежності особи від влади і від різних соціальних, політичних, релігійних і тому подібних груп і інтересів.

Як основні політичні стабілізатори і опори демократії виступають:

  •  по-перше, багатопартійна система, заснована на принципах ідейно-політичного плюралізму;
  •  по-друге, реалізований на практиці принцип розділення державної влади на три її незалежних гілці з паралельним створенням системи балансу влади, заборон і противаг для кожної з них;
  •  по-третє, система вільних виборів, що гарантує суспільству можливість вільного політичного волевиявлення і формування органів державної влади.

Правові гарантії демократії забезпечуються існуванням системи правових законів, заснованих на принципово-демократичній конституції країни, яку не можна змінювати залежно від політичної кон'юнктури, а також системою незалежного правосуддя [21; c. 62].

Розділ 2

основні форми та типи демократії

2.1.Демократичні основи державного життя суспільства

         Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу – суверенітету народу – вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.

Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії. До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про суть представницької демократії німецький політолог Ральф Дарендорф. Він вважає, що демократія – це не правління народу, якого просто не буває. Демократія – це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, демократія – це уряд зі своїм особистим курсом.

Наголосимо, що ні одна з цих форм у чистому вигляді не існує. Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечувати право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місце проживання громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливий атрибут демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну [22; c. 90].

Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівнів влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.

Такі основні принципи, критерії і цінності демократії. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але і вона може стати тиранією більшості, переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Із 180 незалежних держав світу тільки приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але, навіть, вони далекі від ідеалу, бо значною мірою третина населення приречена на вічну маргинальність. Побудувати суспільство, яке б було суспільством для всіх – неможливо, а сам процес демократизації тривалий і тяжкий. І все ж таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.

Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабоволодінння, яке було спільним. Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур`є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна [14; c. 74].

Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:

  •  заперечення автономності особистості;
  •  первинність народу у здійсненні влади;
  •  однорідність народу за складом;
  •  абсолютність влади більшості.

В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють особистість, суспільство, державу.

Одним з перших почав критикувати колективістську демократію Й.Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.

Загальні риси плюралістичноі концепції демократії зводяться до:

  •  відмові від прямої участі всіх у політичному процесі;
  •  визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;
  •  значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги конкурентних інтересів;
  •  турботі про формування демократичної культури, підтримки державою соціально-обмежених верств населення.

Плюралістична теорія демократії знайшла втілення в багатьох країнах світу, проте її ідеї критикуються деякими політологами за ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації. Ця теорія,на їх думку, далека від ідеалів народовладдя, вона недостатньо враховує нерівність політичного впливу різних суспільних груп, перш за все, пріоритетного впливу бізнесу, бюрократії,воєнно-промислового комплексу, профспілок, володіння ресурсами (гроші, знання, авторитет, засоби масової інформації тощо) [23; c. 68].

Молодь, пенсіонери, інваліди та деякі інші групи не мають такі ресурси, в той час як представники бізнесу володіють ними в повному обсязі. Критикується плюралістична модель демократії і за її консервативність, тому що для прийняття рішення вона потребує згоди всіх зацікавлених груп, що неможливо забезпечити на ділі. І ще один аргумент проти плюралістичної концепції демократії: в західних країнах політичне управління все більше залежить від бюрократії і лоббістів і все менше – від парламентів та партій.

З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов’язана з володарюванням або тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом.

Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:

  •  поділ суспільства на еліту і маси;
  •  тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;
  •  володіння владою завдяки приналежності до "обраної меншості";
  •  розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.

Таким чином, концепція елітарної демократії, по-суті, стверджує, що ідеал народовладдя в сучасну епоху (як і раніше) не реалізується значною мірою. Народ представляє в системі політичної влади пануюча еліта.

В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія «партіципаційної» демократії. Підпартіципацією в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) в політичному житті з метою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на автономію особистості [25; c. 60].

Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:

  •  визнання особистості основним джерелом влади;
  •  пріоритет прав людини над правами держави;
  •  обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян;
  •  пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;
  •  розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.

Таким чином, сучасний лібералізм зорієнтований виключно на індивідуалізм. Ліберальні концепції демократії, наголошуючи на особистості, випускають з уваги групу як головний суб`єкт реальної політичної влади.

2.2.Основні форми і типи демократії

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до Засобів Мосової інформації.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Відповідно до статті 8 Конституції України: В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Демократії притаманні такі форми:

  1.  Вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.

Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

  1.  По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.
  2.  По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

Деякі науковці, яких зазвичай називають «ревізіоністами», вважають що авторитаризм є невід'ємною ознакою демократії. Зокрема такі як Огюстен Кошен(1876–1916), Франсуа Фюре (1927–1997),Ігор Шафаревич (нар. 1923). Визначаючи демократію як латентну владу меншості над більшістю, котра утримує свою владу штучним формуванням громадської думки (зазвичай шляхом маніпуляцій) А коли довіра до правлячої меншини зникає у більшості громадян, то така меншина є схильною і до терору аби зберегти своє панування

2.3.Недоліки демократичного режиму

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

  •  на складність прийняття погоджених рішень;
  •  на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;
  •  на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;
  •  на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

  •  відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;
  •  пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;
  •  відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;
  •  зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

Недоліками прямої демократії є:

  1.  відсутність стійкого бажання,  у більшості населення займатися даною управлінською діяльністю. Не секрет, що на виборах будь-якого рівня (мається на увазі федеральні, регіональні, місцеві вибори) явка виборців складає в середньому 35-40%. Таким чином, навіть меншість може набрати більше голосів ніж більшість. Така політична апатія є наслідком «марність» участі у виборах. Будь-який кандидат ніколи не робить того, що обіцяє. Тому люди не хочуть брати участь реалізації свого права участі у виборах.
  2.  складність і дорожнеча проведених демократичних заходів, низька ефективність прийнятих рішень внаслідок непрофесійності більшості «правителів».

Представницька демократія дозволяє здійснювати владу представникам народу - депутатам, іншим виборним органам виконавчої та судової влади, які покликані виражати інтереси різних класів, соціальних груп, верств, політичних партій і громадських організацій.

  1.  До недоліків представницької демократії часто відносять такі риси:
  2.  можливо необмежену розвиток бюрократії та корупції;
  3.  відрив представників влади від своїх виборців;
  4.  прийняття рішень в інтересах не більшості громадян, а номенклатури, великого капіталу, різного роду лобістів.

У інституційному аспекті для характеристики політичного режиму, який відрізняється певною сукупністю політичних і правових ознак: зокрема – наявністю цивільного суспільства, принципом розділення властей, виборністю представницьких органів влади на альтернативній основі і т.д.

 У процесуально процедурному аспекті термін «демократія» використовується для характеристики життєдіяльності якої-небудь спільності (як на загальнодержавному, так і локальному рівні), включаючи і політичні партії і організації, де панує принцип підпорядкування меншини волі більшості, її члени наділені рівними правами і обов'язками і для них декларується рівний доступ до обговорення і ухвалення рішень;

У культурологічному аспекті демократія пов'язана з певною культурою суспільства (у тому числі і політичною культурою), заснованій на принципах автономії індивіда, терпимості і цивільної відповідальності;

У ціннісному аспекті разом з политико-інституційним, процедурно-процесуальний і культурологічний аспект поняття «демократія» указує також на певну політичну і соціальну цінність, нерозривно пов'язану з принципами свободи, прав людини і створенням максимальних умов для саморозвитку особи.

                                                         розділ 3  

Формування та сучасні концепції державних режимів   

                                                                                         

В сучасній політичній науці йде пошук нових форм демократії. Французький політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами масової інформації і виборцями – сердцевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення нової форми демократії. Її складовими частинами виступають загальне виборне право та вільна інформація. Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби масової інформації стали називати четвертою владою. Нову форму демократії М.Рокар називає інформаційною демократією.

Канадський проф. М.Бунге пропонує концепцію інтегральної технодемократії. Засоби її досягнення – це освічене володарювання народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність посередництвом кооперативної власності та самоуправління, політичної демократії і технічної експертизи [23; c.69].

В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Біл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

Таким чином, аналіз сучасних теоретичних концепцій демократії показує різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід – емпіричний підхід.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію – владу натовпу  й приводить до хаосу і анархії.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток і політичне керівництво.

Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти, пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил, методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв`язанні криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм найшвидшого переходу до неї. До того ж декретувати демократію за допомоги законів чи конституцій – це чергова міфотворчість [20; c. 76].

Ідеал демократії, що формується, не будучи ототожненим з реаліями, що виникають у процесі його реалізації, нерідко прямо протистоїть їм. Усвідомлюючи ту обставину, що структури ідеалу демократії досить складні та на них діє сильний вплив політичних і соціальних пріоритетів, спробуємо вичленити найбільш важливі компоненти.

Демократія – не самомета, не універсальний засіб вирішення усіх соціальних проблем, її можливості обмежені і умовами соціально-економічного розвитку, і державно-правовими інститутами, і ступенем розвитку прав і свобод громадян. Процес переходу від етатистської до ринкової системи характерний для Співдружності держав і для України. Процес не має історичного прецеденту. Соціалістична спадщина настільки своєрідна, наскільки і не вписується у системи сучасної цивілізації.

По-перше, перехід до демократії від абсолютистсько-олігархічних систем в Західній Європі здійснювався на протязі століття. Створювалися системи цінностей, суспільні та державні інститути. Рух до демократії в Великобританії почався з прийняття Білля про права (1689 р.), в США – з Декларації про незалежність (1766 р.), в Франції – з Декларації прав людини і громадянина (1789 р.). І тільки до середини XX століття в Західній Європі закінчилося утворення демократичних інститутів і структур.

Тоді ж йшло поліпшення матеріального і духовного рівня життя населення, підвищувалася політична та правова культура населення, поширювались права і свободи особи тощо. Перехід до демократії від системи гранично жорсткого тоталітарного режиму в країнах Співдружності здійснюється в умовах розвалу економіки, руйнування господарських структур, інфляції і суперінфляції, падіння рівня життя населення, правової безмежності, корупції, конституційної анархії. Повністю зрозуміло проголошення двоєдиної мети на перехідний період: створити ринкову економіку і демократизувати політичне і соціальне життя.

По-друге, відсутність безпосереднього зв'язку між ринковою економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює реалізацію двоєдиної мети. Потрібно констатувати, що складові частини демократичного ідеалу по-різному взаємодіють з логікою ринкового господарства.

Окремі елементи ринкової економіки сприяють-появі та зміцненню демократичних інститутів і структур, немало елементів ринкової економіки виявляють відкритий опір демократизації [24; c. 75].

Звідси виникає усвідомлення необхідності конституційних механізмів, що стримують і обмежують роль ринку в демократичному суспільстві. Держава вже в період демократизації владних інститутів і структур повинна брати на себе турботу про ті соціальні верстви, які виявляються на найнижчих сходинках соціальної системи. Але це можливо лише тоді, коли ринкова система вже буде ефектно функціонувати і створювати умови для економічної стабільності демократичного ладу.

По-третє, процес демократизації при просуванні від тоталітарного режиму допускає вибір одного з двох шляхів: поступової лібералізації політичного режиму при практичних незмінних конституційних правах і свободах особи або перманентного розширення прав громадян при практично незмінних державно-політичних інститутах.

Відбувається диференціація засобів народження демократії. Перманентне розширення політичних прав і свобод громадян – найбільш розповсюджений засіб. Економічна база залишається від попереднього режиму і створює можливість без особливих економічних потрясінь вирішувати насущні завдання, в тому числі, і завдання, проблеми соціального забезпечення. Реформування політичної системи підкріплюється економічною базою політичного режиму, що зникає, а тому здійснюється без істотних соціальних потрясінь.

Еволюція суспільства на шляху демократизації допускає безперервний рух до дедалі більш складних форм соціальних зв'язків: посилюється диференціація та підвищується складність соціальної системи, утворюється широке поле вибору, проявляється багатогранність людської                   активності.

Демократії потрібно «нарощувати» нові елементи суспільної системи в економіці, політиці і культурі. Складність і суперечливість процесу демократизації безсумнівні. Сучасне політичне життя демонструє приклади химерного симбіозу тоталітаризму і демократії. Демократія нібито дарується владою, ще не стала органічною потребою суспільства. Характерна ознака демократії – її постійна незавершеність. Чим більш розвинуті демократичні інститути, тим гостріше проявляється невдоволеність мас їх віддаленістю від ідеалу.

По-четверте, щоб демократія ефектно функціонувала, необхідно дотримуватись деяких умов:

  •  повинен бути критерій, за яким можна оцінювати протилежні ідеї;
  •  повинно бути загальне бажання людей дотримуватись узвичаєного критерію.

Все це забезпечується інститутом голосування, що гарантується конституцією і вірою в демократію як засіб життя цивілізованого людства. Для існування демократії повинна бути її результативність в реалізації економічних, політичних і духовно-моральних проблем. Але ефективність демократії залежить не від указів, що спускаються згори, а від творчої ініціативи індивідів. Тому наслідки демократичних перетворень часто-густо непередбачувані. Багато залежить від суб'єктивного фактора.

Здійснювана в Україні стрибкоподібна демократизація ініціюється згори, і активні соціальні перетворення нерідко змінюються періодами застою, відкочуванням від уже досягнутого. Результативність демократизації суспільного життя України нерідко паліативна і в будь-який момент може бути перекреслена вольовими рішеннями владних структур.

Ідеальний же тип демократизації, характерний для США і країн Західної Європи, відрізняється збалансованістю, органічним протіканням процесу, відсутністю значних соціальних потрясінь, нічим не обґрунтованих руйнувань соціальних інститутів і мирним вирішенням конфліктів, що виникають.

Україна, переживаючи глибоку економічну кризу і здійснюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво громадського суспільства, що має тиск на формування і розвиток нових владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в свідомості громадян України, псино, стане ослабленням соціальної напруги і стабілізації процесу                           демократизації [26; c. 99].

В сучасній політичній науці йде пошук нових форм демократії. Французький політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами масової інформації і виборцями – сердцевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення нової форми демократії. Її складовими частинами виступають загальне виборне право та вільна інформація. Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби масової інформації стали називати четвертою владою. Нову форму демократії М.Рокар називає інформаційною демократією.

Канадський проф. М.Бунге пропонує концепцію інтегральної технодемократії. Засоби її досягнення – це освічене володарювання народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність посередництвом кооперативної власності та самоуправління, політичної демократії і технічної експертизи [23; c.69].

В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Біл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

Таким чином, аналіз сучасних теоретичних концепцій демократії показує різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід – емпіричний підхід.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію – владу натовпу  й приводить до хаосу і анархії.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток і політичне керівництво.

Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти, пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил, методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв`язанні криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм найшвидшого переходу до неї. До того ж декретувати демократію за допомоги законів чи конституцій – це чергова міфотворчість [20; c. 76].

                                           Висновки

Отже, головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава слабша, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, не лише хибне, а й небезпечне. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі.

Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних                     норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереження порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв’язання виниклих конфліктів – з іншого.

Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб’єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

Демократія – це форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни.

Демократичному режиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманні широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: що ширше його соціальна база, то демократичнішим він є. У розвинених демократичних державах ця база — весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта – народу – іншому суб'єкту – державі. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суверенітет держави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав людини, на участі населення у формуванні й діяльності державних органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю, не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового за змістом,                  законодавства.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток і політичне керівництво. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти, пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил, методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв`язанні криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм найшвидшого переходу до неї. До того ж декретувати демократію за допомоги законів чи конституцій – це чергова міфотворчість.

Таким чином, аналіз сучасних теоретичних концепцій демократії показує різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід – емпіричний підхід.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку – вона перероджується в охлократію – владу натовпу – й приводить до хаосу і анархії.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток і політичне керівництво.

              СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Абдулаев, М. И. Теория государства и права [Текст] : учебник для высших учебных заведений. – М. : Финансовый контроль, 2004. – 410 с.
  2.  Бабкіна О.В. Політологія [Текст] : посібник для студентів вищих навчальних закладів / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К. : Видавничий центр «Академія», 1998.
  3.  Бостан С.К. Актуальні проблеми теорії держави та права. Ч. 1 : Актуальні проблеми теорії держави [Текст] : навчальний посібник / С. М. Тимченко, С. К. Бостан, С. М. Легуша ; (2-е вид., стереотип.). – К. : КНТ, 2008. – 288 с.
  4.  Венгеров, А. Б. Теория государства и права [Текст] : учебник /                     А. Б. Венгеров. – 3-е изд. – М. : Юриспруденция, 2000. – 528 с.
  5.  Енгибарян, Р.В. Теория государства и права [Текст] : учебное пособие / Навчальне видання. – М. : Юристъ, 2007.
  6.  Кельман, М.С. Загальна теорія держави та права [Текст] : Підручник. – [3тє видання, стереотипне]. – Львів : «Новий Світ 2000», 2007. – 583 c.
  7.  Марченко М.Н. Теория государства и права [Текст] : элементарный курс: учеб. пособие / М. Н. Марченко ; МГУ им. М.В. Ломоносова. – 2-е изд., доп. - М. : Норма, 2007. – 383 с.
  8.  Матузов, Н. И., Малько А. В. Теория государства и права [Текст] : курс лекций. — М. : Юристь, 1997. – ISBN 5-7357-01967.
  9.  Мелехин, А. В. Теория государства и права [Текст] : учебник. – М. : Маркет ДС корпорейшн, 2007.
  10.  Казьмин  И.Ф. Общая теория права [Текст] : Учебник для юридических вузов / Ю. А. Дмитриев, И. Ф. Казьмин, В. В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А. С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1998. – 384 с.
  11.  Кирилюк Ф.М. Політологія [Текст] : підруч. для вищ. навч. закл. III – IV рівнів акредитації / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін. ; за ред. Ф. М. Кирилюка. – 2-ге вид., переробл. і доповн. – К. : Здоров’я, 2004. – 776 с.
  12.  Колодій А.М. Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; за заг. ред.                С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003.
  13.  Лазарева  В.В. Общая теория права и государства [Текст] : учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристь, 1996. –              472 с.
  14.  Логвина Л.В. Політологія [Текст] : навчальний посібник / В. ЛЛогвина. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 304 с.
  15.  Піча В.М. Політологія [Текст] : навчальний посiбник / В. М. Піча, Хома, Н. М. – К. : "Каравела " : Львiв : "Новий свiт – 2000", 2001. – 344с.
  16.  Протасов, В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства : Вопросы и ответы [Текст]. – М. : Новый Юрист, 1999. – 240 с.
  17.  Семківа О.І. Політологія / За ред. О. І. Семківа [Текст]. – 2-е вид. –                  [Б. м.] : Світ, 1994. – 589 с.
  18.  Скакун, О.Ф. Теорія держави і права (Енцеклопедичний курс) [Текст] : Підручник. – Харків : Еспада, 2006. – 656 с.
  19.  Сухонос, В. В. Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – 536 с.
  20.  Ткач, О. І. Політологія [Текст] / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга, Ніка-центр, 2003. – 264 с.
  21.  Хантингтон, С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века [Текст]. – М. : РОССПЕН, 2003. – 368 с.
  22.  Холод В.В. Лекції з політології [Текст] : Навчальний посібник. – 2-ге вид., стер. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2001. – 275 с.
  23.  Хома Н. М. Загальна теорія держави та права [Текст] : Підручник. – 3тє видання, стереотипне. – Львів: «Новий Світ 2000», 2007. – 602 с.
  24.  Херпфер Х. Новый индекс демократии. Демократизация общественности в пятнадцати государствах Европы (1991 р.
  25.  Черданцев А.Ф. Теория государства и права [Текст] : Учебник для вузов: навчальне видання. – М. : Юрайт, 2000. – 432 с.
  26.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичнї науки) [Текст] : підручник для студ. внз / П.П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – 576 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

55364. Володимир Сосюра – співець землі донецької 100 KB
  Мета проекту: дослідити, вивчити й узагальнити факти з життя В.Сосюри; ознайомитись із творчим доробком поета, тематикою його творів; на основі цих досліджень розробити урок літератури рідного краю
55366. Та сторона мила, де мати народила 35 KB
  Мета проекту: - виховати почуття поваги до звичаїв та обрядів; - відчуття належності до України; - сформувати у школярів гуманістичні громадянські орієнтири.
55367. ЧОРНОБИЛЬ-ДОВГИЙ СЛІД ТРАГЕДІЇ 68 KB
  За 25 років після Чорнобильського вибуху світ принципово змінив свої підходи як щодо використання ядерної енергії, так і щодо ядерної та радіаційної безпеки. На даному етапі розвитку людства ядерну енергетику не можна розглядати як безпечну та перспективну...
55368. Інтернет. Соціальні мережі 232.5 KB
  Мета уроку: підвести підсумки роботи над проектом Інтернет. В цьому навчальному році в школі відбулись великі зміни ми маємо під’єднання шкільної мережі до швидкісного Інтернету.
55369. У душах людських хай палає тепло, людське милосердя хай творить добро 138.5 KB
  Мета: розвивати в учнів доброзичливість вміння співчувати милосердя; виховувати дітей у дусі відродження українських традицій благодійності; залучати школярів до практичної благодійності. Бесіда на тему Що таке милосердя?
55370. ФОРМУВАННЯ ЖИТТЄВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ ЧЕРЕЗ ОРГАНІЗАЦІЮ РОБОТИ ОРГАНІВ УЧНІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ «ШКІЛЬНОГО МІСТЕЧКА» 169 KB
  Принцип самоврядування є основним в діяльності будь якої дитячої громадської організації яка призвана захищати права та інтереси дітей і підлітків; розвивати їх здібності.
55371. Добро починається з тебе, волонтерський проект 338.5 KB
  Мета проекту: Освітня Поглибити знання учнів про волонтерський рух в Україні та світі. Дізнатися про діючі волонтерські фонди на території України. Поглибити знання учнів про добро і зло, розвивати вміння визначати прояви добра і зла
55372. ВЕЛИКІ КНЯЗІ КИЇВСЬКІ. ПРОЕКТ 216.5 KB
  ТИП ПРОЕКТУ: інформаційний ТЕРМІН ПРОВЕДЕННЯ ПРОЕКТУ: листопадгрудень УЧАСНИКИ ПРОЕКТУ: учні 7х класів МЕТОДИ ОТРИМАННЯ ІНФОРМАЦІЇ: опрацювання історичних та літературних джерел довідників ілюстрацій. АКТУАЛЬНІСТЬ РОБОТИ З ДЖЕРЕЛАМИ ІНФОРМАЦІЇ Метою викладання історії є не передавати загальноприйняті істини про минуле а залу чати учнів до процесу реконструкції та пояс нення цього минулого. Тому використання джерел інформації на уроках історії є зараз надзвичайно актуальним. Робота з джерелами інформації на уроках сприятиме набуттю...