96622

Поняття і види правоохоронної діяльності і правоохоронних органів

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття, ознаки та значення правоохоронної діяльності. Поняття, завдання та функції правоохоронних органів. Система нормативно-правових актів, що регулюють правоохоронну діяльність та правоохоронні органи в Україні. Правова характеристика окремих видів правоохоронної діяльності. Теоретичні засади поділу правоохоронних органів на види.

Украинкский

2015-10-08

360 KB

4 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT35

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Навчально-науковий інститут права

Кафедра спеціальних юридичних дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Організація судових і правоохоронних органів України»

на тему: «Поняття і види правоохоронної діяльності і правоохоронних органів»

Виконав:

Студент ННІП

напряму підготовки «Право»

І курсу, групи ПР-12

Олексюк Роман Русланович

№ в списку групи 15

Перевірив:

Професор (доцент) кафедри спеціальних юридичних дисциплін

_________________________________

(оцінка)

______________ _______________________________

(число) (підпис) (прізвище та ініціали)

Рівне-2015р.


УДК 351.74:340

Олексюк Роман Русланович

студент напряму підготовки 6.030401 «Право»,

1-го курсу, групи П-11(12), ННІП

ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

В роботі розглянуто теоретичну сутність та значення правоохоронної діяльності, поняття, завдання та функції правоохоронних органів, виділено основні проблеми діяльності правоохоронних органів в Україні та на основі дослідження міжнародного досвіду організації правоохоронних органів запропоновано їх шляхи вдосконалення.

Ключові слова: правоохоронні органи, правоохоронна діяльність, спеціальна правоохоронна діяльність, міліція, корупція, СБУ, прокуратура, органи внутрішніх справ.


ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПОНЯТТЯ ТА ВИДІВ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ 6

1.1. Поняття, ознаки та значення правоохоронної діяльності 6

1.2. Поняття, завдання та функції правоохоронних органів 10

1.3. Система нормативно-правових актів, що регулюють

правоохоронну діяльність та правоохоронні органи в Україні 15

РОЗДІЛ 2 КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ПРАВООХОРОННОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ 17

2.1. Правова характеристика окремих видів правоохоронної діяльності 17

2.2. Теоретичні засади поділу правоохоронних органів на види 20

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРАВООХОРОННИХ

ОРГАНІВ В УКРАЇНІ 25

3.1. Міжнародний досвід функціонування правоохоронної діяльності 25

3.2. Основні проблеми функціонування правоохоронних органів

і правоохоронної діяльності та шляхи їх вдосконалення  31

ВИСНОВКИ 37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 39

ДОДАТКИ 43


ВСТУП

Традиційно, одне з центральних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із захисту прав i свобод людини, охорони прав i законних інтересів державних та недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями.

До певної міри умовно цей різновид державної діяльності в юридичному ужитку отримав найменування «правоохоронна діяльність», а заклади, що її здійснюють, – правоохоронні органи.

Але ці поняття перебувають ще в стадії становлення і навкруги них серед науковців точаться активні дискусії або припускаються певні спрощення на зразок «правоохоронні органи – це органи, які наділені державою компетенцією щодо охорони суспільних відносин, урегульованих правом»[40]. Із цього визначення витікає, начебто всю правозастосовну діяльність здійснюють правоохоронні органи.

Особливої актуальності ця проблема набуває за сучасних умов, коли шляхи забезпечення прав людини і громадянина пов’язуються передусім з успішним проведенням політичної, економічної та правової реформ, гарантуванням соціальної захищеності громадян, необхідністю застосовувати невідкладні заходи, спрямовані на зміцнення законності, правопорядку і подолання наслідків масових порушень прав людини, що мали місце в минулому.

Визначення сутності, поняття, ролі й місця правоохоронних органів в системі державних органів, як і правоохоронної діяльності, є об’єктом і вітчизняних, і зарубіжних юристів-науковців, а також практиків, зокрема В. Д. Басая, А. І. Берлача, Р. М. Білоконя, А. П. Геля, Н. І. Клименко, В. С. Ковальського, В. Г. Лукашевича, М. І. Мельника, В. В. Сухоноса, В. Я. Тація, Т. С. Чубара та ін.

Незважаючи на це, питання законодавчого визначення поняття і правоохоронного органу, і правоохоронної діяльності є проблематичним, що й визначає актуальність теми наукового дослідження. Тому, метою курсової роботи є дослідження вітчизняного та зарубіжного законодавства, розробок науковців із визначення поняття та видів правоохоронного органу, насамперед як кримінально-правової категорії та оптимізації правоохоронної діяльності як важливого завдання правової держави, якою має бути Україна, що припускає вдосконалення відповідної наукової бази й розвиток теорії визначення правоохоронної діяльності та її видів.

Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

розкрити теоретичну сутність та значення правоохоронної діяльності;

– дослідити поняття, завдання та функції правоохоронних органів;

– визначити систему нормативно-правових актів, що регулюють правоохоронну діяльність та правоохоронні органи;

– надати правову характеристику окремих видів правоохоронної діяльності;

– встановити теоретичні засади поділу правоохоронних органів на види;

систематизувати основні проблеми функціонування правоохоронних органів та правоохоронної діяльності;

– дослідити міжнародний досвід організації правоохоронних органів та запропонувати шляхи вдосконалення правоохоронних органів та правоохоронної діяльності в Україні.

Об’єкт дослідження – правоохоронна діяльність як діяльність компетентних державних органів та посадових осіб по відновленню порушеного права і справедливості, забезпеченню виконання юридичних обов’язків, застосування в необхідних випадках заходів державного примусу до осіб, які посягають на охоронювані законом інтереси, з метою охорони прав і свобод громадян, конституційного ладу, попередження правопорушень та морально-правового виховання населення.

Предмет дослідження – сукупність суспільно-правових відносин, які виникають у процесі правоохоронної діяльності та функціонування правоохоронних органів.

Методичне підґрунтя дослідження складає система загальнонаукових та спеціально наукових методів і підходів, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки теми, мети і задач дослідження використовувались такі методи: системний та структурний – для визначення сутності правоохоронної діяльності та правоохоронних органів; порівняльний – для дослідження міжнародного досвіду організації правоохоронних органів; абстрактно-логічний – для теоретичного узагальнення й формулювання висновків.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаної літератури, додатку. Загальний обсяг роботи – 39 аркушів. Список використаної літератури містить найменування.


РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА ВИДІВ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

1.1. Поняття, ознаки та значення правоохоронної діяльності 

Виконання завдань із захисту прав і свобод людини, охорони прав та законних інтересів державних і недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями посідає одне з чільних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави. Цей різновид державної діяльності в юридичному аспекті отримав найменування «правоохоронна діяльність», а заклади, що її здійснюють, – «правоохоронні органи».

Щоб зрозуміти суть критеріїв, якими варто було б керуватися при віднесенні тих або інших державних органів до числа правоохоронних, досить важливо усвідомити суть та ознаки поняття «правоохоронна діяльність». Воно введено в юридичний побут усього лише наприкінці 50-х – початку 60-х рр. Дане поняття є порівняно молодим. Саме цим і можна пояснити той факт, що хоча термін «правоохоронна діяльність» і зустрічається досить часто у сучасній юридичній літературі, проте єдиного підходу до визначення цього поняття та його ознак у правовій науці немає, що спричиняє численні дискусії з цього приводу. Ускладнюється ситуація відсутністю законодавчо визначеного поняття «правоохоронна діяльність», тим що іноді правоохоронну діяльність не відрізняють від судової та правозахисної.

Правоохоронна діяльність розглядається як вид державної діяльності, яка здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими державними органами шляхом застосування юридичних заходів впливу в точній відповідності із законом і за неухильного дотримання встановленого порядку. Це найзагальніше визначення поняття правоохоронної діяльності, що широко використовується в правовій літературі [23, с. 19].

Серед науковців точаться дискусії щодо визначення поняття правоохоронної діяльності. Так, В. Д. Басай дає наступне визначення правоохоронної діяльності: «Правоохоронна діяльність – це така переважно державна діяльність, яка здійснюється у встановленому законом порядку і на його основі уповноваженими державними органами з метою охорони і захисту прав, свобод та інтересів суб’єктів права шляхом застосування правових заходів впливу» [3, с. 121]. 

В. С. Ковальський дає інше визначення цього поняття: «Правоохоронна діяльність – це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням встановлених у законі процедур для цієї діяльності» [14, с. 320–321].

Н. І. Клименко під правоохоронною діяльністю розуміє таку державну діяльність, що здійснюється спеціально уповноваженими органами шляхом застосування згідно з нормами закону юридичних заходів з метою забезпечення законності та правопорядку в суспільстві, боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями, охорони та захисту прав і законних інтересів громадян, державних і громадських організацій[13]. 

З позиції сучасної теорії права правоохоронну діяльність розглядають як певний різновид правозастосовної діяльності, що є однією із специфічних форм реалізації права. Її відмінність від безпосередніх форм реалізації права – виконання, дотримання і використання, – полягає у тому, що це є одна із форм активної, організаційно-владної діяльності компетентних органів, які діють від імені держави за її уповноваженнями.

Ця діяльність спрямована на вирішення юридичних справ шляхом видання індивідуальних правових приписів [1].

Окремі громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права, а у випадках застосування норм права в правоохоронній діяльності вони виступають як орган держави або як представник відповідного державного органу (суддя, прокурор, слідчий, дізнавач, інша посадова особа) [2].

Викликає сумнів існуюча серед певного кола юристів думка, що суб’єктом застосування норм права у правоохоронній діяльності можуть бути громадські організації [2, с. 127]. Це, уявляється, є данина минулому, коли, за існуючою в той час утопічною концепцією, державні органи, зокрема міністерство внутрішніх справ, мали поступово передавати свої функції громадським організаціям, наділяючи їх відповідними повноваженнями [25, с. 163–322], яскравим прикладом цього слугує діяльність радянських профспілок, влучно названих гібридом державної структури і громадської організації [11, с. 267]. Хоча треба зважити на реалії сьогодення, за яких існують деякі винятки, наприклад, функціонування адвокатських об’єднань тощо.

Свого часу в юридичній літературі була висловлена слушна думка, що застосування права реалізується у двох формах: оперативно-виконавчої та правоохоронної діяльності [26, с. 267–268].

Оперативно-виконавча діяльність розглядається як позитивне організуюче регулювання з боку держави – застосування приписів правових норм шляхом видання індивідуальних правових актів, що спрямовані на вирішення творчих задач із забезпечення розвитку суспільства та його головних сфер: економіки, політики, культури тощо. За допомогою її об’єднується та скеровується діяльність міністерств і відомств, підприємств й установ, добираються кадри, конкретизуються планові завдання, забезпечуються права особи і таке інше.

Правоохоронна діяльність – спрямована на захист встановлених у державі правових відносин шляхом застосування засобів державного примусу до правопорушників, забезпечення виконання призначених мір покарання (стягнення), а також уживання заходів попередження порушень у майбутньому. Така діяльність притаманна для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекції тощо).

Однак у реальному житті ці два види правозастосовної діяльності тісно переплітаються насамперед через те, що в багатьох випадках їх здійснює один і той же державний орган, наприклад, прокуратура, міністерство внутрішніх справ і деякі інші. Ця обставина, зокрема, ускладнює вирішення питання, який саме державний орган, чи може лише його певну частину (окремий підрозділ) можна віднести до правоохоронного органу [21].

Правоохоронну діяльність у науковій літературі можна ще розглядати з функціонально-цільового боку як різновид правової виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів державної виконавчої влади, які виконують передусім охоронну, виховну та певною мірою регулятивну функції.

Реалізуючись у сфері взаємних правовідносин між громадянином і державою під час здійснення останньою через свої інститути виконавчої влади, правоохоронна діяльність виконує роль управлінських (правових) стандартів (регулятивна функція), приписуючи суспільно схвалювану модель діяльності (поведінки).

Відповідні державні органи, серед яких чільне місце займають правоохоронні органи та інші повноважні суб’єкти, діючи в межах своєї компетенції, забезпечують захист суспільних відносин, що складаються у сфері державного управління, ведуть боротьбу з правопорушеннями та злочинами.

Головним змістом їхньої діяльності є: розгляд справ стосовно адміністративних правопорушень; розслідування карних злочинів; прийняття по них відповідних правових рішень згідно з законодавчо закріпленими повноваженнями.

Це визначає дві головні правові форми правоохоронної діяльності – кримінально-правова юрисдикція та адміністративно-правова юрисдикція [21].

Правоохоронна діяльність має суттєві особливості і ознаки. Основна ознака правоохоронної діяльності полягає в її властивості охороняти права фізичної або юридичної особи публічно встановленими процедурами. Вона впливає на поведінку людей за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності. Вона виступає своєрідним охоронним інструментом держави [22, с. 7].

Наступна ознака виявляється в тім, що така діяльність може здійснюватися не будь-яким способом, а лише за допомогою застосування юридичних заходів впливу. До них прийнято відносити примусові заходи і стягнення, регламентовані законами.

Третьою істотною ознакою правоохоронної діяльності є те, що застосовувані в ході її здійснення юридичні заходи впливу повинні строго відповідати розпорядженням закону або іншого правового акту. Тільки вони можуть служити підставою застосування конкретного заходу впливу і чітко визначати її зміст. Орган, що застосовує такий вплив, зобов’язаний пунктуально виконувати відповідні розпорядження.

По-четверте, характерним для правоохоронної діяльності є визначеність правоохоронної діяльності у регламентованих законом процедурних межах і формах [13]. 

П’ятою ознакою правоохоронної діяльності є можливість застосування заходів державного примусу. Використання державного примусу під час правоохоронної діяльності зумовлене необхідністю вчинення відповідних дій, спрямованих на захист порушеного права, поза волею правопорушника.

Нарешті, істотною ознакою правоохоронної діяльності вважається те, що її реалізація покладається насамперед на спеціально уповноважені державні органи, що комплектуються відповідним чином підготовленими службовцями – більшою мірою юристами, а також фахівцями, що володіють пізнаннями в інших областях. У їхнє розпорядження надаються необхідні матеріальні і технічні засоби [37].

Таким чином, правоохоронна діяльність – це різновид правозастосовної організаційно-правової державно-владної діяльності, що базується на примусі та здійснюється компетентними органами в спеціально встановлених формах. Варто зазначити, що значення правоохоронної діяльності як важливої функції держави полягає в тому, що саме завдяки цій діяльності забезпечується законність і правопорядок, захист прав і свобод громадян, державних та суспільних інтересів, боротьба із злочинністю та іншими правопорушеннями. Для того, щоб всі ці цілі були досягнуті, необхідно мати чітку структуру правоохоронних органів, чітку їх централізацію і здійснювати нагляд за цими органами. Держава не може існувати без наявності правоохоронних органів.

1.2. Сутність, завдання та функції правоохоронних органів

Ст. 1 Конституції України проголошує Україну правовою державою, в якій одним із головних завдань є створення реального та діючого механізму захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. Центральне місце в сфері правового захисту в державі посідають правоохоронні органи [16]. 

Термін «правоохоронні органи» є одним із найуживаніших у праві, але в Україні ще не склалося чітке уявлення про його сутність, насамперед через відсутність його законодавчого визначення. Розвиток теорії та практики зумовив появу в кримінальному праві терміна «правоохоронний орган», який був уведений у 1991 р. до Кримінального кодексу України 1960 р. Уведення цього терміна в КК обумовлено прагненням законодавця забезпечити захист працівників правоохоронних органів, підкреслюючи тим самим їхню суспільно корисну діяльність [20].

У зв’язку з використанням у чинному кримінальному законодавстві цього терміна (не розкриваючи його) та недостатньою спробою законодавця його визначення, яке дається в єдиному на сьогодні Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. (із відповідними подальшими змінами від 11 грудня 1998 по 21 січня 2015 р.), де наведено перелік правоохоронних органів, незавершеність якого очевидна.

Згідно зі ст. 2 цього Закону, до правоохоронних органів віднесено: органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України (далі – СБУ), Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів (нині – органи державної фіскальної служби України відповідно до постанови КМУ «Про державну фіскальну службу України» від 21.05.2014 р. № 236), органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [31]. Це підкреслюється тим, що до правоохоронних органів законодавець відносить «інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції», а тому, безумовно, виникає необхідність законодавчого визначення поняття «правоохоронний орган».

Утім неповнота переліку не викликає ніяких сумнівів, оскільки слід узяти до уваги те, що окремі правоохоронні функції виконуються багатьма державними органами поряд із розв’язанням основних завдань, а правозастосовні функції здійснюються практично всіма без винятку державними органами. В Україні немає жодного державного (і не тільки державного) органу, який би у своїй діяльності не застосовував правові норми[4].

І, як слушно зауважує А. І. Берлач, механічне включення таких різних за своїми завданнями, функціями та повноваженнями органів не розв’язує зазначену проблему, більше того – створює умови для різного тлумачення правових норм, що особливо загострює ситуацію в правозастосовній сфері. Варто наголосити, що наведений законодавцем перелік правоохоронних органів не є вичерпним, що не характеризує вказаний нормативно-правовий акт як ефективний засіб правового регулювання правоохоронної діяльності [4, с. 10–14].

Питання про визначення поняття «правоохоронні органи» є на сьогодні дискусійним. Немає однозначності в його розумінні не лише серед теоретиків, а й поміж практиків – працівників самих правоохоронних органів. Відсутнє й конституційне закріплення цього поняття та системи правоохоронних органів. У чинній Конституції України поняття «правоохоронні органи» зазначено лише раз, у ч. 3 ст. 17, де спеціальне завдання стосовно забезпечення державної безпеки й захисту державного кордону покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація й порядок яких визначені законом [18].

На сьогодні в правовій літературі існує декілька точок зору щодо розуміння поняття «правоохоронний орган». Окремі науковці, даючи визначення терміна «правоохоронний орган», характеризують правоохоронні органи як систему органів, які уповноважені здійснювати нагляд і контроль за точним та неухильним додержанням законів усіма громадянами, посадовими особами, підприємствами, установами й організаціями, забезпечувати правопорядок, застосовувати засоби державного примусу до правопорушників, стверджуючи, при цьому, що правоохоронними органами є всі державні органи, певною мірою наділені правоохоронними функціями, а також, що до цієї системи входять не тільки державні органи, а й громадські організації [18].

Представники другої ідеї вважають, що правоохоронними органами є виключно державні органи. Однак і в них немає єдності поглядів: одні науковці пропонують розуміти під правоохоронними органами всі державні органи, наділені певними повноваженнями в галузі контролю за додержанням законності й правопорядку (широке визначення), а також боротьби зі злочинністю та яким для цього надано повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу й перевиховання правопорушників (суд, органи прокуратури, внутрішніх справ, безпеки (вузьке визначення)) [18].

Визначаючи поняття правоохоронних органів різні науковці формулюють його як: існуючі в суспільстві і державі установи та організації, що здійснюють правозастосовну та правоохоронну функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями [7, с. 164]; державні органи, які реалізують правоохоронну і правозахисну функцію держави, вживають заходи щодо виявлення і запобігання злочинам та іншим правопорушенням, а також причинам, що їм сприяли, і наділені законом правом у разі необхідності застосовувати державний примус і здійснювати притягнення винних до певної відповідальності [38, с. 25]; державні органи, які у встановленому законом порядку здійснюють правоохоронну функцію держави, спрямовану на охорону законності та забезпечення правопорядку в суспільстві [5, с. 14].

Як видно, науковці спільні в тому, що головною підставою віднесення того чи іншого органу до правоохоронного є здійснення ним правоохоронної функції, але як в такому разі бути з тими органами, які виконують тільки правозахисну функцію? Вихід із цієї ситуації пропонує В. Тацій через виокремлення з поняття «правоохоронні органи»: 1) органів охорони правопорядку; 2) контрольних (юрисдикційних) органів виконавчої влади; 3) органів охорони Конституції та державного контролю і вирішення питання про конституційний статус органів охорони правопорядку шляхом доповнення розділу VI Конституції України «Кабінет Міністрів України». Інші органи виконавчої влади», а також запровадження в структурі Конституції України нового спеціального розділу «Охорона Конституції. Державний контроль» [39, с. 9].

Запропонований В. Я. Тацієм підхід до вирішення зазначених питань, безумовно, заслуговує на увагу, особливо в контексті подальшого реформування правоохоронних органів, але, на нашу думку, цей шлях є досить складним і непростим, адже для цього потрібно доповнювати діючі розділи Конституції та запроваджувати нові, що завжди було непростим питанням, а особливо в теперішній період[39].

Варто зауважити, що діюча редакція Конституції зазначає, що організація і порядок діяльності правоохоронних органів визначається законом. Тобто сам собою напрошується висновок про те, що простіше прийняти один спеціальний Закон «Про правоохоронні органи та правоохоронну діяльність», у якому визначити поняття та вичерпний перелік правоохоронних органів, їх загальну мету діяльності та завдання, функції та принципи їх правоохоронної діяльності, порядок взаємодії та координації між ними, а також правовий статус та соціально-правовий статус їх персоналу.

Прийняття такого закону призведе до суттєвого зменшення суперечностей, які існують на теперішній час в законодавстві та науковій літературі. При цьому цей шлях є цілком конституційний, оскільки повністю відповідає вимогам Конституції.

Виділимо функції, які виконують правоохоронні органи: 1) запобігання кримінальним правопорушенням та проступкам, їх припинення та розкриття; 2) розшук осіб, які вчинили правопорушення; 3) охорона особливо важливих державних об’єктів та окремих, передбачених законодавством, посадових осіб; 4) оперативно-розшукова та розвідувальна діяльність; 5) охорона громадського порядку і громадської безпеки; 6) виконання кримінальних покарань; 7) контроль за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; 8) протипожежний та цивільний захист населення; 9) нагляд за виконанням законів [6, с. 23–29].

Такі функції є приорітетними і виконуються повсякденно. Правоохоронні функції насамперед залежать від завдань, які покладено на той чи інший правоохоронний орган, тобто від його місця та ролі в охороні (підтриманні) правопорядку.

Головні завдання державних органів, які здійснюють правоохоронну діяльність в сучасний період розбудови правової держави, пролягають у площині: охорони всієї системи національного права України, її Конституції, законів та інших нормативних актів, пов’язаних з організацією і здійсненням державної влади всіма гілками влади; забезпечення особистої безпеки людини; її соціально-економічних, культурних та особистих прав, свобод і законних інтересів, як громадянина суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави.

Отже, правоохоронний орган – це юрисдикційний державний орган, на який законодавчими актами покладено виконання функції або завдання з охорони права, охорони правопорядку, розслідування або запобігання правопорушень, захист національної безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.

1.3. Система нормативно-правових актів, що регулюють правоохоронну діяльність та правоохоронні органи в Україні

Правоохоронні органи виконують дуже важливу діяльність, яка потребує ретельної правової регламентації. 

Особливе місце серед законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють правоохоронну діяльність та правоохоронні органи в Україні займає Конституція України. В ній вирішені найбільш принципові питання державного та суспільного життя. Значення конституційних приписів полягає у тому, що вони мають по відношенню до усіх правових актів України вищу юридичну силу, є обов’язковими те тільки для громадян та державних органів, але й для тих, хто видає їх.

Так, у Конституції України статті 3, 5, 6, 8, 13-19, 21-68, 76, 78, 80, 81, 85, 87-89, 92, 95, 98, 101, 105-108, 111, 116, 119, 121-131, 145, 147- 153 стосуються різних аспектів цієї діяльності. Найбільший обсяг повноважень у цій сфері має Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, Верховний Головнокомандувач, політичний керівник Ради національної безпеки і оборони України[16].

В останні роки все більше уваги приділяється міжнародним угодам. Серед них особливе місце посідають Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. Він ратифікований і є обов’язковим для виконання на всій території України всіма державними органами.

Засади діяльності правоохоронних і правозахисних органів передбачено в таких нормативно-правових актах: Конституція України; Кримінальний кодекс України; Кримінально-виконавчий Кодекс; Кодекс України про адміністративні правопорушення; Кримінальний процесуальний кодекс України; Цивільний процесуальний кодекс України; Закон України «Про основи національної безпеки України»; Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Прокурорську діяльність визначено в Законі України «Про прокуратуру України»; Постановах Верховної Ради України «Про затвердження Положення про класні чини працівників прокуратури України» та «Про затвердження дисциплінарного статуту прокуратури України»; Наказах Генерального прокурора України.

Виявлення та розслідування злочинів і правопорушень передбачено в: Кримінальному процесуальному кодексі України; Кодексі України про адміністративні правопорушення; Законах України: «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державну фіскальну службу в Україні», «Про попереднє ув’язнення», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», «Про розвідувальні органи України» та інших нормативно-правових актах.

Охорону державної безпеки та правопорядку визначено законами України: «Про Раду національної безпеки і оборони», «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», Кодекс Цивільного захисту України, «Про Національну гвардію України», «Про державний кордон України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» та інші.

Отже, розглянувши систему нормативно-правових актів, що регулюють правоохоронну діяльність та правоохоронні органи ми помітили, що в жодному з них немає чіткого визначення поняття «правоохоронні органи», їх конкретного переліку, функцій та завдань. Саме тому, ми вважаємо за необхідне прийняття нового нормативно-правового акту – Закону України «Про правоохоронні органи та правоохоронну діяльність», у якому будуть чітко визначеними сутність, основні завдання, функції, повноваження та перелік правоохоронних органів.


РОЗДІЛ 2

КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ПРАВООХОРОННОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

2.1. Правова характеристика окремих видів правоохоронної діяльності

Правоохоронна діяльність, яка здійснюється тим чи іншим органом правоохорони, не є за своїм змістом однорідною. Навпаки, вона є дуже різноманітною, оскільки вказані органи та установи хоча й вирішують одне конституційне завдання – захист прав, свобод і законних інтересів особи, – реалізують його різними засобами.

Можна виокремити такі види правоохоронної діяльності:

  •   конституційний контроль;
  •   правосуддя (у т. ч. судовий контроль);
  •   прокурорський нагляд, підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадянина або держави;
  •   охорона громадського порядку;
  •   викриття та розслідування злочинів;
  •   захист прав і законних інтересів громадян і організацій та надання їм юридичної допомоги;
  •   правова робота і деякі інші.

Усі перелічені напрямки правоохоронної діяльності взаємопов’язані і доповнюють один одного. Так, під час розслідування кримінального провадження одночасно можуть реалізовуватися декілька видів правоохоронної діяльності: слідчий провадить, власне, розслідування провадження, прокурор здійснює нагляд за додержанням законів органом, що здійснює досудове слідство, адвокат забезпечує захист обвинуваченого або представляє інтереси потерпілого, а суд розглядає скарги на дії та рішення слідчого чи прокурора або постановляє рішення, в якому дозволяє провести обшук чи обрати міру запобіжного заходу – взяття під варту.

Якщо справа вже розглядається в суді, то прокурор підтримує державне обвинувачення щодо певної особи (обвинуваченого), адвокат здійснює її захист або представляє інтереси потерпілого, а суд на підставі розгляду справи вирішує її, тобто здійснює правосуддя [18].

Конституційний контроль являє собою спеціальний вид державної діяльності, спрямований на забезпечення правильного застосування Конституції України і прийнятих на її основі законів, на захист закріпленого в них конституційного ладу держави. Цей контроль здійснюється Конституційним Судом України.

Поміж усіх видів правоохоронної діяльності пріоритетне значення має правосуддя – найважливіший напрям правоохоронної діяльності держави, оскільки його реалізує тільки суд в особливому процесуальному порядку з правом застосовувати до правопорушників державний примус, у тому числі і у формі кримінального покарання.

Правосуддя має ряд специфічних ознак:

– Здійснюється тільки зазначеними в законі способами: розгляд цивільних справ, розглядом кримінальних справ, розглядом справ про адміністративні правопорушення;

– Реалізується з дотриманням особливого порядку (процедури), встановленого процесуальним законодавством;

– Здійснюється тільки особливим органом – судом.

Усі інші види правоохоронної діяльності певною мірою підпорядковані виконанню завдань із забезпечення правосуддя.

Певні види правоохоронної діяльності або передують, або сприяють, або супроводжують здійснення правосуддя, тому орган, якому належить виключне повноваження – здійснювати правосуддя, посідає особливе місце в системі органів правової охорони. Це наводить деяких науковців на думку про необхідність відокремлення суду від інших органів правоохорони, виведення його за межі класифікації, визначення його місця в системі державних механізмів формулою: «Суд та правоохоронні органи». Інші вважають, що суд відповідає всім ознакам державного правоохоронного органу і тому виведення його за дужки у класифікації правоохоронних органів є порушенням принципів класифікації і нічого не додає для визначення місця суду в системі державного механізму правоохорони.

Дійсно, суд повністю відповідає усім ознакам правоохоронного органу. Більш того, саме суд є взірцем наявності усіх за переліком і змістом ознак такого органу. Але наукова класифікація не може не відчувати політичної, культурологічної, соціальної, ментальної та інших характеристик того чи іншого правоохоронного органу. Закріплення на конституційному рівні прагнення побудови правової держави, поділу єдиної державної влади на три гілки, одна з яких є судовою, надання судовій владі повноважень оцінювати конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативних актів та актів індивідуального застосування права центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб насправді розкриває особливу роль судової влади у забезпеченні правового порядку в державі. Що стосується взаємовідносин судів та інших органів, що здійснюють правоохоронну діяльність, то суди мають право: контролювати додержання прав осіб, які є учасниками кримінального процесу, на підставі їх скарг на дії та рішення особи, котра провадить дізнання, досудове слідство чи прокурора; приймати рішення за поданням органів дізнання та досудового слідства щодо можливості обмеження конституційних прав осіб на недоторканність житла, свободу і особисту недоторканність, на таємницю особистого життя. Саме це право контролю одного органу правової охорони за діяльністю інших правоохоронних органів і дозволяє усвідомити місце суду в механізмі реалізації правоохоронної функції формулою «Суди та інші правоохоронні органи» [7, с. 261–264].

Прокурорський нагляд спрямований на опротестування і скасування суперечливих закону актів органів державного управління, громадських організацій, а також запобігання і припинення протиправних дій посадових осіб і громадян. Цей нагляд здійснюється Генеральним прокурором України і всіма підлеглими йому прокурорами.

Охорона громадського порядку – це діяльність щодо запобігання та припинення правопорушень. Вона покладена на органи Міністерства внутрішніх справ.

Розслідування злочинів – діяльність особливих посадових осіб – слідчих і оперативних уповноважених, здійснювана з метою розкриття злочинів, викриття осіб, які їх вчинили, для віддання їх до суду або реабілітації невинних.

Захист прав і законних інтересів громадян і організацій та надання їм юридичної допомоги здійснюється, насамперед, адвокатурою в формі надання консультацій з правових питань, складання різного роду ділових паперів, виступи адвокатів на суді в якості захисників у кримінальних справах та представників у цивільних справах. Адвокатура є професійним співтовариством адвокатів, інститутом громадянського суспільства і не входить структурно до системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вона спрямована на забезпечення законності в цивільному обороті, особливо у сфері договірних відносин підприємств, установ, організацій, фірм. Юрисконсульти сприяють правопорядку в організаціях шляхом складання договорів, візування наказів, консультування співробітників та ін. [7].

Інші напрямки правоохоронної діяльності забезпечуються органами державної фіскальної служби, Служби безпеки України, нотаріатом та ін.

2.2. Теоретичні засади поділу правоохоронних органів на види

Правоохоронні органи мають свою систему, яка включає різні за природою та характером діяльності органи державної влади. Для того, щоб детальніше дослідити види правоохоронних органів слід визначити окремі класифікаційні ознаки, за якими можна здійснити їх теоретичний поділ та охарактеризувати ознаки тих чи інших правоохоронних органів.

Зокрема, якщо досліджувати нормативне визначення та закріплення видів правоохоронних органів, то у Законі України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів»[31] подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:

– органи прокуратури;

– органи внутрішніх справ;

– органи служби безпеки;

Військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

– органи доходів і зборів;

– органи охорони державного кордону;

– органи і установи виконання покарань;

– слідчі ізолятори;

органи державного фінансового контролю;

органи рибоохорони;

органи державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [31].

Прокуратура  система державних органів, які від імені держави здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення та притягнення винних до відповідальності.

Конституція України розглядає прокуратуру як організаційно самостійну державно-правову інституцію, що забезпечує дотримання режиму законності в нашій державі. Прокуратура України становить єдину систему, котру очолює Генеральний прокурор України, якого призначає та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України (ст. 122 Конституції України) [16].

Систему органів прокуратури становлять (див. Додаток А.1):

  •  Генеральна прокуратура України;
  •  прокуратури Автономної Республіки Крим;
  •  областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних);
  •  міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.

До військових прокуратур належать:

  •  Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України),
  •  військові прокуратури регіонів (на правах обласних),
  •  військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів [35].

Щодо системи органів внутрішніх справ, то центральним органом виступає Міністерство внутрішніх справ, статус якого детально врегульовано «Положенням про Міністерство внутрішніх справ України» (затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1338/2000 [33].

Основне місце у системі органів внутрішніх справ належить міліції – державному озброєному органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Міліція – єдина система органів, що входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінальну процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Вона складається з таких підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки; транспортної міліції; державної автомобільної інспекції; міліції охорони; судової міліції; спеціальної міліції [32].

Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення. СБУ підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді. Постійний контроль за діяльністю Служби безпеки України здійснює комітет Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки. Голова СБУ щорічно подає до Верховної Ради України та Президенту України звіт про діяльність СБУ. Вищий нагляд за дотриманням законів Службою безпеки України здійснює Генеральний прокурор України й уповноважені ним прокурори.

Діяльність СБУ, врегульована Законом України від 25 березня 1992 р. «Про службу безпеки України»[31], ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України. В оперативно-службовій діяльності СБУ дотримується принципів поєднання єдиноначальності, колегіальності, гласності, конспірації.

До системи СБУ належить Центральне управління СБУ, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади. Для організації й проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб’єктів, які провадять боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при Службі безпеки України функціонує Антитерористичний центр. Керівництво всією діяльністю СБУ, її Центральним управлінням здійснює Голова СБУ. Голову СБУ призначає Верховна Рада України за поданням Президента України [36].

Серед суб’єктів правоохоронної діяльності особливе місце посідають органи, які здійснюють спеціальну правоохоронну діяльність. Такі органи мають особливий статус, визначений законодавчо. Так, у Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» до підрозділів, які можуть здійснювати такі дії, належать:

  •   Міністерства внутрішніх справ України кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, підрозділами внутрішньої безпеки, судовою міліцією;
  •   Служби безпеки України контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів
  •  Служби зовнішньої розвідки України – агентурної розвідки, оперативно-технічними, власної безпеки; 
  •  Державної прикордонної служби України – розвідувальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону (агентурної розвідки, оперативно-технічним, власної безпеки), оперативно-розшуковими підрозділами відповідно спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону та його територіальних органів, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічними;
  •  управління державної охорони – підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;
  •   органів доходів і зборів – оперативними підрозділами податкової міліції та підрозділами, які ведуть боротьбу з контрабандою органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної пенітенціарної служби України; 
  •  розвідувального органу Міністерства оборони України – оперативними, оперативно-технічними, власної безпеки [34].

Отже, теоретичні засади поділу правоохоронних органів на види займає провідне місце, оскільки дозволяє на основі нормативного аналізу окремих правоохоронних органів надати комплексну характеристику кожного органу та охарактеризувати їх структуру, що дозволяє виділити основні функції, права та обов’язки, які вони виконують в правоохоронній сфері для захисту основоположних прав та свобод людини і громадянина. Провівши комплексний аналіз кожного правоохоронного органу, ми виділили ті, які забезпечують основні функції та виконують спеціальні оперативно-розшукові заходи у правоохоронній та правозастосовній сфері.


РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ В УКРАЇНІ

3.1. Міжнародний досвід організації правоохоронної діяльності

На сьогодні в Україні проводиться реформування всіх сторін життєдіяльності суспільства і держави. Одним із головних завдань цих реформ є удосконалення системи правоохоронних органів, у тому числі органів внутрішніх справ. Так, до цього часу проблемою залишається визначення критерію, за яким той чи інший державний орган можна віднести до правоохоронного, ознак та функцій правоохоронного органу та його місця в системі державного управління. Основні напрями реформування системи правоохоронних органів не повинні розходитися з іншими складовими державно-правової реформи в Україні, а саме парламентською, адміністративною, муніципальною реформами, а також певними реформами економічної та політичної систем України. Важливим напрямом у такому процесі є підхід, за яким вирішення вищенаведених проблем досягається через дослідження, аналіз і впровадження передового міжнародного досвіду організації правоохоронної діяльності в Україні.

В європейських країнах завжди критерієм виділення правоохоронних органів із загальної маси органів держави є, перш за все, коло завдань, яке й визначає сукупність державних органів, покликаних ці завдання виконувати. Зазвичай, виділяють правоохоронні органи відповідно до основних функцій правоохоронної діяльності, тобто для виконання функцій правоохоронної діяльності існують конкретні органи, які і називаються правоохоронними. Саме тому правоохоронними органами прийнято вважати функціонуючі в суспільстві та державі установи й організації, основним завданням діяльності яких є забезпечення законності, боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Саме тому сутність правоохоронної функції в суспільстві є гарантування системного, законодавчо врегульованого функціонування суспільних відносин на засадах дотримання національного законодавства у сфері громадської безпеки [40].

Сьогодні відповідно до прагматичного підходу до завдань і компетенції правоохоронних органів, який переважає в доктрині контролю над злочинністю, відбувається юридичне і фактичне розширення повноважень поліції. Це виражається в тому, що в ряді країн, зокрема, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії та ін. поліцейські службовці на практиці майже в повному обсязі здійснюють розслідування більшої частини кримінальних справ, оскільки судова влада і прокуратура делегують поліції більшість своїх функцій. Власне кажучи, склалося положення, при якому суддя змушений як глядач очікувати результатів поліцейського розслідування події, про яку його попередньо інформували, і розслідування якої він сам повинен був би спрямовувати і координувати.

У скандинавських державах арешт з метою подальшого доставляння правопорушника в суд для притягнення його до відповідальності може бути здійснений за розсудом поліцейського, якщо особу було затримано при вчиненні правопорушення чи були підстави підозрювати її в цьому.

У Німеччині та Італії закони про боротьбу з тероризмом надають поліції право без письмової вказівки судової інстанції робити обшуки громадян, їх житла, автотранспорту і затримувати підозрюваних.

У Франції Кримінально-процесуальний кодекс надає право працівнику поліції затримувати на добу будь-яку особу, яка може надати відомості про обставини справи або про вилучені предмети і документи, а також особу, яку він вважає за необхідне перевірити.

Характерно і те, що в більшості зарубіжних країн існує спрощений порядок розгляду судами справ про протиправні дії, що визнаються не тяжкими і свідчення поліцейських використовуються найчастіше як єдина і основна доказова база обвинувачення.

За таких умов дуже актуальною стає проблема дотримання законності самою поліцією. Стан справ в цій сфері в зарубіжних державах далеко не ідеальний. Наприклад, в США щорічно реєструється до 20,5 тис. випадків порушення поліцейськими прав людини. Усе це дає підстави зробити висновок про те, що порушення законності і прав людини до теперішнього часу є невід’ємним атрибутом поліцейської діяльності [8, с. 124–141].

Аналіз зарубіжного досвіду показує, що існує ряд умов ефективного функціонування поліції:

– наявність правової бази, що базується на вимогах суспільства до поліції. Наприклад, обмежуючи в кримінальному законодавстві коло діянь, які є небезпечними для суспільства, та відносячи їх до об’єктів поліцейської діяльності, визначається загальна компетенція даного державного інституту.

– чітке управління з боку вищої національної і регіональної адміністрації. Без цього діяльність поліції втрачає зміст, оскільки її головне призначення – захист населення від правопорушень – об’єктивно не може реалізуватися поза загальним керівництвом і контролем інстанцій, що репрезентують волю населення і діють від Його імені. В іншому випадку поліцейський апарат може перетворитися на машину, замкнуту на себе, яка не враховує інтереси народу;

– соціальна довіра. Необхідність у ній очевидна, оскільки її відсутність, безумовно, означає, що поліція є якимось паразитичним організмом, що приносить лише шкоду суспільству, оскільки вимагає значних матеріальних ресурсів на утримання, не задовольняє його потребу в захисті від правопорушень тощо. Ставлення населення до поліцейських органів - це своєрідний індикатор відносин до влади взагалі. Причому, доволі чуттєвий і точний, оскільки поліція - це той державний інститут, який повсякденно, безпосередньо і в усіх сферах вступає в контакти з населенням;

– достатнє фінансування і оснащення необхідними засобами озброєння, зв’язку, транспорту, криміналістичної техніки тощо. Інше може бути виправдано лише у військовий період, та й то не завжди.

Фахівці Великобританії пропонують оцінювати результати діяльності підрозділів кримінальної поліції (і кожного конкретного співробітника) не тільки за кількістю злочинів, розкритих за певний час, але й враховувати фактор складності, для чого визнається доцільним розробити спеціальну таблицю коефіцієнтів. Без сумніву, що оцінка роботи щодо розкриття злочинів має бути індивідуалізована. Це дозволило б більш справедливо заохочувати тих, хто відзначився, раціональніше розподіляти оперативний склад. Але в дійсності, на жаль, в усьому світі внесок поліцейських у розкриття злочинів найчастіше залишається знеособленим. Зміст адміністративної діяльності поліції Великобританії можна визначити як юрисдикційну діяльність, спрямовану на фіксування правопорушень та підготовчу роботу щодо притягнення правопорушників до відповідальності. Як свідчить статистика, робота щодо попередження злочинів та інших правопорушень, охорони громадського порядку та громадської безпеки займає понад 55–60 % всього робочого часу поліції Великобританії. До адміністративної діяльності в даному випадку включається проведення різних нарад, підготовка матеріалів для розгляду в судах, виконання різних доручень, свідчення в судах, спілкування з потерпілими, їх допит, допит свідків та правопорушників, написання рапортів та збирання різних довідок тощо.

У США поліцейські відомства стверджують, що їх основне завдання – це протидія злочинності. Але, як свідчить статистика, понад 50 % усієї роботи поліції США – це рутинна повсякденна діяльність, спрямована на охорону громадського порядку та громадської безпеки, виявлення, попередження та припинення дрібних правопорушень, підготовка матеріалів для розгляду в судах тощо. У більшості випадків вона зветься охороною публічного (громадського) порядку.

В Україні працівники міліції в основному витрачають час на виконання службових обов’язків пов’язаних з розкриття вже скоєних злочинів. Це пов’язано з некомплектністю підрозділів міліції, слабким технічним забезпеченням, низьким соціальним захистом самих працівників міліції і т.п.

Одним з основних напрямів підвищення ефективності адміністративної діяльності поліції є спроба залучення до роботи з охорони громадського порядку та громадської безпеки широких верств населення (комунальне поліціювання).

У Великобританії, США, Канаді та Франції є певні відмінності в організаційних структурах поліції, на багатьох поліцейських дільницях відсутні чергові, які є організаторами роботи щодо охорони громадського порядку. Чергування здійснюється всіма працівниками поліцейської дільниці згідно з графіком. Особливістю діяльності поліції зарубіжних країн щодо охорони громадського порядку є те, що більшість поліцейських задіяна для цього у вечірній час та вихідні дні.

Поліція лише виявляє правопорушення, але ніколи не приймає рішення щодо правопорушників. Для цього існують спеціальні органи (магістрати, префекти, поліцейські трибунали тощо).

В юридичній літературі зарубіжних країн темі попередження правопорушень приділяється значна увага. Майже кожен з видів попереджувальної діяльності обговорюється у спеціальних журналах та виданнях, присвячених роботі поліції. Пропонуються різні варіанти посилення ефективності роботи поліції щодо попередження правопорушень.

Досить різноманітними є заходи припинення правопорушень, що використовує поліція зарубіжних країн. Це, зокрема:

– затримання і арешт правопорушника;

– особистий огляд та обшук;

– огляд і пошук речей та документів, що мають відношення до вчиненого правопорушення;

– вилучення речей та документів, які мають відношення до вчиненого правопорушення;

– затримання транспортних засобів у разі вчинення правопорушень з їх використанням та відсторонення водіїв від керування ними;

– застосування сили та спеціальних засобів і вогнепальної зброї, якщо іншими заходами правопорушення припинити неможливо.

Поліція більшості зарубіжних країн не використовує такий захід, як адміністративне затримання. Людина заарештовується поліцією і доставляється до поліцейської дільниці для оформлення необхідних процесуальних документів, після цього її доставляють до суду і саме суд вирішує питання про подальше затримання чи звільнення з під варти.

Компетенція поліції зарубіжних країн в питаннях затримання особи дещо звужена, поняття попереднього чи адміністративного затримання там не існує. Така практика має свої позитивні сторони тому, що під час арешту особи допускається менше порушень прав людини [28].

Аналіз основних напрямів внутрішніх справ у європейських країнах доводить, що основним завданням майже всіх органів внутрішніх справ є здійснення заходів щодо боротьби зі злочинністю. У структурі всіх міністерств внутрішніх справ є підрозділи кримінальної поліції (дирекції, головні управління, бюро, департаменти) [24]. Однак, крім як в Україні та Російській федерації, окремо не виділяються завдання боротьби з економічною і загальнокримінальною злочинністю. Важливим завданням міністерств є організація діяльності муніципальної (місцевої) територіальної поліції (Франція, Німеччина, Польща, Велика Британія). Майже в усіх країнах значна увага в роботі міліції приділяється охороні конституційного устрою, забезпечення громадського правопорядку, у тому числі на автошляхах.

Значна увага приділяється боротьбі з організованою злочинністю та наркобізнесом, ліквідації кримінальних структур злочинного типу. Дослідження показало, що в усіх європейських країнах підрозділи з боротьби з організованою злочинністю є елементом централізованої системи вертикального підпорядкування і не входять до структури територіальних органів поліції. А в Італії та Німеччині це окремі правоохоронні структури, які не входять до структури МВС. Підрозділи пожежної охорони входять до структури МВС у Румунії, Франції, Великій Британії, Данії, Литві, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Угорщині, не входять до структури МВС та підпорядковані: місцевій владі – у Швейцарії, Норвегії; Міністерству юстиції – у Греції; Міністерству безпеки – у Швеції; Міністерству охорони навколишнього середовища – в Ірландії; Міністерству з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи – в Україні. Підрозділ прикордонної охорони входять до структури МВС у Польщі, Латвії, Угорщині, Німеччині, Румунії, Італії, Ізраїлі. Підрозділи з боротьби з тероризмом є тільки в структурі МВС Франції [40].

Отже, вивчення міжнародного досвіду організації правоохоронної діяльності дає змогу зробити висновок, що організаційна структура правоохоронних органів України має суттєві недоліки, пов’язані зі збереженням принципів їх побудови, сформованих за радянські часи. Найбільше недоліків, зокрема, спостерігається в системі Міністерства внутрішніх справ України: значна кількість підрозділів з питань організації контролю, перевірок – апарат Міністерства, Головний штаб, організаційно-інспекторські управління (на противагу цьому в міністерствах внутрішніх справ зарубіжних країн (Франція, Велика Британія тощо) контрольні функції виконують бюро, апарат Міністра, дирекція або інспекція); відсутність підрозділів з боротьби з тероризмом; перед кадровими апаратами не поставлено завдання щодо організації роботи із захисту конституційних прав та свобод громадян [40]. Тому подальше вдосконалення системи державного управління потребує реформування системи правоохоронних органів країни, у тому числі її складової частини – органів внутрішніх справ України.

3.2. Проблеми діяльності правоохоронних органів і правоохоронної діяльності та шляхи їх вдосконалення

Нині існуюча в Україні модель правоохоронної системи за багатьма критеріями не відповідає зростаючим потребам суспільства та загальновизнаним міжнародним демократичним стандартам у цій сфері. Це найближчим часом може стати перешкодою для подальшого розвитку правовідносин в економічній, соціально-політичній та інших сферах суспільного й державного життя, формування повноцінного громадянського суспільства.

Сучасні зміни соціально-економічних і політико-правових умов функціонування правоохоронної системи, курс нашої держави на євроінтеграцію детермінують потребу в реформуванні системи правоохоронних органів, адаптації її до суспільних потреб і можливостей держави.

Характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом лише його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Потрібен, насамперед, системно-функціональний підхід, який надасть змогу вдосконалити діяльність правоохоронних органів шляхом оптимізації завдань та функцій, структури й чисельності, фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового та кадрового забезпечення.

Однією з найбільш поширених проблем у діяльності правоохоронних органів України, зокрема, в їх структурній частині Міністерстві внутрішніх справ є корупція. Поширення корупції в органах внутрішніх справ пов’язане з наступними обставинами: по-перше, органи внутрішніх справ – найбільш чисельне правоохоронне відомство; по-друге, сфера діяльності органів внутрішніх справ доволі різноманітна і пов’язана із здійсненням контролю за дотриманням різноманітних правил і приписів у різних сферах (серед них – безпека дорожнього руху, торгівля, міграція населення, охорона громадського порядку, в тому числі превенція правопорушень), в яких зачіпаються найважливіші права і свободи громадян.

Питання визначення причин та умов, які зумовлюють корупційні прояви серед працівників органів внутрішніх справ, тісно пов’язане з тими, які характерні для всіх категорій працівників державного апарату.

Виділяють два рівні корупції в органах внутрішніх справ: номенклатурна, яка мало виявляється і винні (зазвичай керівник органу внутрішніх справ) рідко притягаються до відповідальності; низова, яка «демонструється» рядовими співробітниками, чия «діяльність» частіше відображується у вироку суду.

Важко визначити, яка з них є небезпечніша – номенклатурна, яка спричиняє більші збитки суспільству, чи низова, яка дуже поширена і з якою щоденно зіштовхуються громадяни держави. Збитки, які корупція серед правоохоронних органів завдає суспільству, неможливо виміряти загальною статистикою. Найбільша шкода від цього явища полягає у тому, що це значним чином негативно позначається на довірі суспільства до міліції.

Звернімо увагу на двох найхарактерніших і найнебезпечніших проявах корупції в ОВС, що відображають професійну деформацію особистості в її негативному прояві – на отриманні хабара і на зловживанні посадовими повноваженнями.

Хабар – угода двохстороння, в якій кожна зі сторін намагається отримати вигоду. Ініціатива у здійсненні подібної «угоди», як правило, виходить від громадян, зацікавлених у «послугах» співробітника ОВС, а саме у нейтралізації слідчих дій, оперативно-розшукових заходів, забезпеченні та отриманні офіційного прикриття і т.д. Часто отримання хабара співробітником міліції спровоковано його вимогою, тобто ініціатором отримання винагороди в такому випадку є сам співробітник, і давання хабара відбувається не на добровільних засадах, а з примусу зі сторони посадової особи.

Левова частка зловживань, які вчинюються правоохоронцями, пов’язана з прагненням отримання матеріальної винагороди. Рядові співробітники ОВС, використовуючи формений одяг, табельну зброю, спеціальні засоби, здійснюють охорону підприємців або офісів, чинять «протекцію», створюючи так званий «дах» комерційним підприємствам і окремим підприємцям. Використовуючи своє службове становище, вони організовують перевезення і охорону фальсифікованої алкогольної продукції, наркотиків, зброї, забезпечуючи їх безперешкодний пропуск через контрольно-пропускні пункти міліції, справляють заборгованість з осіб, які заборгували їх друзям, знайомим за відповідний процент - будь-яким громадянам, які звернулися до них з таким проханням.

Окремі співробітники ДАІ, використовуючи службове становище, ставлять на облік викрадені автомобілі або автомобілі, які не пройшли митної реєстрації, не вносять в інформаційний банк дані про викрадені автомобілі, інформують злочинців про осіб, які їх цікавлять, забезпечують форменим одягом, спецзасобами і навіть зброєю. Керівники органів внутрішніх справ і їх структурних підрозділів дають накази своїм підлеглим про припинення кримінального переслідування стосовно певних осіб, в яких вони зацікавлені, в тому числі і членів організованих злочинних угрупувань [9, с. 5–9].

В останні роки спостерігається все більш тісне «зближення» співробітників органів внутрішніх справ з представниками організованої злочинності, що є однією із форм деформації професійної субкультури правоохоронців. Кожен з них намагається використати іншого в своїх особистих цілях. Це проявляється не тільки в окремих дружніх стосунках міліціонера з представником організованого злочинного угрупування (наприклад, його колишнім товаришем, однокласником, товаришем по службі), що, до речі, досить розповсюджене. Відслідковується встановлення «професійних» стосунків між співробітниками органів внутрішніх справ і організованими злочинними угрупуваннями. Відомі випадки, коли співробітники міліції навіть протегують організованим злочинним угрупуванням і ті «працюють» під їх контролем. Співробітники не тільки надають їм допомогу в частині уникнення кримінальної відповідальності, а часто замість них виїжджають на так звані «розбори», арештовуючи конкурентів своїх «підшефних». Також від співробітників органів внутрішніх справ злочинці нерідко отримують оперативно-слідчу інформацію, яка їх цікавить і використовують її в злочинних цілях. За ці дії співробітники не тільки винагороджуються грошима й іншими матеріальними благами, але також отримують інформацію про діяльність інших організованих злочинних угрупуваннях, окремих злочинців, яку вони можуть реалізувати, демонструючи таким чином результативність своєї оперативно-розшукової діяльності.

Отже, у своєму розвитку корупція й організована злочинність ідуть назустріч одне одному і неодмінно стикуються на певному етапі розвитку, а зустрівшись інтегрують свої зусилля, багаторазово збільшуючи свій злочинний потенціал. Цей рух назустріч один одному є вигідним обом сторонам. І далеко не завжди, як це інколи стверджують науковці, ініціатива належить організованим угрупуванням. Посадові особи ОВС, як свідчить практика, і самі досить часто шукають контакти з кримінальними елементами, щоб дорожче продати свої послуги.

Відстежується симбіоз двох, на перший погляд, непримиренних ворогів – організованої злочинності і органів внутрішніх справ, які з нею борються, а в його основі лежить корупція. В основі корупції – негативний продукт хибної побудови соціально-психологічних взаємозв’язків співробітника ОВС, і, як наслідок, девіантна професійна поведінка.

Корупція у правоохоронних відомствах викликає занепокоєння суспільства, адже ураження цим явищем значною мірою позначається на дотриманні принципу верховенства права в державі. Сьогодні в структурі практично всіх правоохоронних органів створено спеціальні підрозділи – органи внутрішньої безпеки, які здійснюють нагляд за додержанням законності у процесі дізнання і досудового слідства, оперативно-розшуковій діяльності та адміністративні практиці, а загалом за дотриманням законності у всіх сферах їхньої діяльності. Але якість роботи цих підрозділів ще не відповідає потребам дня, рівень корумпованості працівників правоохоронних органів значно вищий ніж серед суб’єктів корупції. З метою недопущення випадків корупції серед працівників внутрішніх справ необхідно застосовувати комплекс заходів, який спрямований на усунення причин, що спонукають правоохоронців до зловживань та порушень.

Ефективна боротьба з посадовими злочинами не може бути здійснена в результаті разових і короткочасних акцій будь-якого ступеня активності та суворості на будь-якому рівні, а потребує довготривалих соціально-економічних, політичних і правових перетворень. Ця діяльність повинна базуватися на поєднанні профілактичних і репресивних заходів.

На нашу думку, ефективність запровадження заходів протидії корупції серед співробітників органів внутрішніх справ залежатиме від системності та узгодженості цих заходів з іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання організації проходження служби в підрозділах органів внутрішніх справ. Основними напрямами протидії корупції серед співробітників органів внутрішніх справ мають бути:

– удосконалення антикорупційного законодавства;

– формування в органах внутрішніх справ сучасного управлінського апарату;

– удосконалення заходів щодо виявлення, розслідування, розгляду фактів корупційних діянь;

– притягнення винних осіб до передбаченої законом відповідальності за корупційні правопорушення у всіх випадках їх вчинення [12].

Ми вважаємо, що подолавши проблему корупції у системі правоохоронних органів можна буде побудувати дійсно демократичну правову державу.

Також, необхідно провести оптимізацію структури правоохоронних органів України шляхом:

– реформування структурних ланок правоохоронних органів відповідно до сформованих світовою практикою засад функціонування;

– чіткого визначення функціональних обов’язків і повноважень усіх правоохоронних органів та їх структурних підрозділів;

– усунення дублювання та паралелізму в роботі окремих правоохоронних органів, а також залучення працівників до виконання не властивих їм функцій;

– визначення оптимальної та обґрунтованої штатної чисельності служб і підрозділів кожного правоохоронного органу;

– поступового запровадження диференційованих нормативів штатної чисельності та навантаження залежно від характеру покладених завдань;

– оптимізації навантаження на працівників усіх рівнів системи правоохоронних органів, усунення другорядних функцій, що не впливають на остаточні результати роботи.

Для досягнення мети реформування правоохоронних органів у процесі її проведення має бути розв’язано низку завдань:

  •   формування сучасної ефективної системи правоохоронних органів;
  •   запровадження нової ідеології функціонування системи правоохоронних органів як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, зміцнення демократичних інститутів, запобігання можливим зловживанням;
  •   організація на нових засадах служби у правоохоронних органах;
  •   створення сучасної системи підготовки та перепідготовки кадрів для системи правоохоронних органів;
  •   запровадження дієвої системи державного та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів [17].


ВИСНОВКИ

У курсовій роботі детально досліджено поняття та види правоохоронної діяльності та правоохоронних органів і на основі дослідження було прийнято наступні висновки та рекомендації, які спрямовані на удосконалення правоохоронної діяльності в Україні.

Посилаючись на результати проведеного нами дослідження, ми прийшли до висновку, що сьогодні відсутнє конституційне закріплення поняття і системи правоохоронних органів. Взагалі в усіх попередніх конституціях термін «правоохоронні органи» не вживався. У діючій Конституції України цей термін вживається лише один раз у ч. 3 ст. 17, де спеціальне завдання щодо забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Конституційне закріплення принципу розподілу влад розводить державні установи, які традиційно відносять до правоохоронних органів, до різних гілок влади, що потребує переосмислення підходів до визначення їхніх функцій та напрямів взаємодії з іншими владними структурами. Так, наприклад, прокуратура, на яку раніше покладалась найважливіша функція координації діяльності всіх правоохоронних органів, сьогодні не тільки втратила її, та ряд інших, але й взагалі позбулася місця серед гілок державної влади. Також на принципово нових конституційних засадах має функціонувати і судова влада.

Практично відсутня і потребує розбудови система правоохоронних органів регіонального рівня, яка б функціонувала в межах місцевого самоврядування. Існуючі в деяких регіонах підрозділи, або службовці муніципальної міліції лише утримуються за місцеві кошти, а підпорядковуються за вертикальним принципом і керуються наказами й інструкціями Міністерства внутрішніх справ України.

Зростання окремих видів злочинності спричинило створення цілої низки нових, відносно самостійних правоохоронних органів і служб. Серед них підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, екологічна міліція, податкова міліція тощо.

Ускладнює проблему і те, що розглянувши систему нормативно-правових актів, що регулюють правоохоронну діяльність та правоохоронні органи ми помітили, що в жодному з них немає чіткого визначення понять «правоохоронна діяльність», «правоохоронні органи», їх конкретного переліку, функцій та завдань. Саме тому, ми вважаємо за необхідне прийняття нового нормативно-правового акту – Закону України «Про правоохоронні органи та правоохоронну діяльність», у якому будуть чітко визначеними сутність, основні завдання, функції, повноваження та перелік правоохоронних органів.

У роботі ми надали правову характеристику окремих видів правоохоронної діяльності, а також встановили, що теоретичні засади поділу правоохоронних органів на види займає провідне місце, оскільки дозволяє на основі нормативного аналізу окремих правоохоронних органів надати комплексну характеристику кожного органу та охарактеризувати їх структуру, що дозволяє виділити основні функції, права та обов’язки, які вони виконують в правоохоронній сфері для захисту основоположних прав та свобод людини і громадянина. Провівши комплексний аналіз кожного правоохоронного органу, ми виділили ті, які забезпечують основні функції та виконують спеціальні оперативно-розшукові заходи у правоохоронній та правозастосовній сфері.

За допомогою вивчення міжнародного досвіду організації правоохоронної діяльності ми дійшли логічного висновку, що організаційна структура правоохоронних органів України має суттєві недоліки, пов’язані зі збереженням принципів їх побудови, сформованих за радянські часи. Тому подальше вдосконалення системи державного управління потребує реформування системи правоохоронних органів країни, у тому числі її складової частини – органів внутрішніх справ України, спираючись на міжнародний досвід.

Опрацювавши дане питання, ми з’ясували, що основною проблемою є недостатнє фінансування правоохоронних органів, яке спричиняє корупцію серед її працівників, взаємодію між працівниками ОВС та представниками організованої злочинності. В роботі наведено основні шляхи подолання даної проблеми і основні ідеї розвитку правоохоронної діяльності та правоохоронних органів в Україні.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1.  Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 220 с.
  2.  Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права / Т. Г. Андрусяк. – Львів: Фонд «Право для України», 1997. – 197 с.
  3.  Басай В. Д. Судові та правоохоронні органи України: підручник; У 2-х кн. – Книга 2. «Правоохоронна діяльність та правоохоронні органи в Україні» / В. Д. Басай. – Івано-Франківськ, 2004. – 366 с.
  4.  Берлач А. І. Принципи діяльності правоохоронних органів у контексті адміністративної реформи в Україні / А. І. Берлач // Кримський юрид. вісн. «Адміністративна реформа та проблеми вдосконалення діяльності правоохоронних органів». – Сімферополь, 2008. – Вип. 2. – С. 10–14.
  5.  Білокінь Р. М. Поняття правоохоронних органів / Р. М. Білокінь // Вісник прокуратури. – 2011. – № 11. – С. 13–15.
  6.  Бурбика М. М. Ще раз до визначення поняття «правоохоронні органи» / М. М. Бурбика //Актуальні проблеми права: теорія і практика. – 2013. – № 27. – С. 23–29.
  7.  Гель А. П. Судові та правоохоронні органи України: навч. посібн. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. – К.: МАУП, 2004. – 272 с.
  8.  Джурканин Т. Кадровое обеспечение полиции: монография / Т. Джурканин, А. Негодченко, В. Сергевнин; за ред. А. Негодченко. – Д.: Вид-во Юрид. акад. МВС, 2003. – 360 с.
  9.  Долгова А. И. Определение коррупции и законодательство о борьбе с ней / А. И. Долгова // Коррупция и борьба с ней: межвуз. сб. науч. тр. – М., 2006. – С. 5–9.
  10.  Жеругов Р. Т. Теория государства и права / Р. Т. Жеругов. – Москва-Нальчик: Изд-во «ЭЛЬФА», 1995. – 482 с.
  11.  Історія держави і права України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1996. – 304 с.
  12.  Кісіль З. Р. Корупція в органах внутрішніх справ: проблеми протидії / З. Р. Кісіль http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-pravo/493-stetsenko/21334-koruptsiya-problemy-protydiyi.html.
  13.  Клименко Н. І. Правоохоронні органи України [Текст] : навч. посібник / Н. І. Клименко; Європейський ун-т. – К. : Видавництво Європейського ун-ту, 2002. – 194 с.
  14.  Ковальський В. С. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / В. С. Ковальський. – К., 2002. – С. 320–321.
  15.  Колодій А. М. Теорія держави і права / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков, В. П. Пастухов, В. О. Сумін, О. Д. Тихомиров. – К.: Юрінформ, 1995. – 189 с.
  16.  Конституція України (прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 червня 1996 p. № 254к/96-ВР) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80]. 
  17.  Концепція реформування правоохоронних органів України (система кримінальної юстиції) (проект) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrprison.org.ua/index.php?id=1285058160.
  18.  Копетюк М. Нормативно-правові аспекти визначення поняття правоохоронного органу й правоохоронної діяльності / М. Копетюк // Історико-правовий часопис [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.stattionline.org.ua/histori/113/21063-normativno-pravovi-aspekti-viznachennya-ponyattya-pravooxoronnogo-organu-j-pravooxoronno%D1%97-diyalnosti.html.
  19.  Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій / В. О. Котюк. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
  20.  Кримінальний кодекс України: Закон від 05.04.2001 р. № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
  21.  Лукашевич В. Г. Поняття правоохоронної діяльності та органів, що її забезпечують: сучасні проблеми і визначення / В. Г. Лукашевич // Вісник Запорізького національного університету [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.stattionline.org.ua/index.php/filologiya/79/13545-ponyattya-pravooxoronno%D1%97-diyalnosti-ta-organiv-shho-%D1%97%D1%97-zabezpechuyut-suchasni-problemi-viznachennya.html.
  22.  Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. – Київ: Юрінком Інтер. – 2004. – С. 7–69.
  23.  Мельник М. І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: навч. посіб. / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. – К., 2002. – С. 19.
  24.  Негодченко О. В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: монографія / О. В. Негодченко. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – 448 с.
  25.  Нерсесянц В. С. Философия права / В. С. Нерсесянц. – М.: ИНФРА, 1997. – 627 с.
  26.  Общая теория права / Ю. А. Дмитриев, И. Ф. Кузьмин, В. В. Лазарев и др.: под общ. ред. А. С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ им. Н. Э. Баумана, 1996. – 384 с.
  27.  Основные направления (виды) правоохранительной деятельности [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://cde.osu.ru/demoversion/course136/3_2.html.
  28.  Особливості організації та здійснення правоохоронної діяльності в деяких країнах світу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1421092345121/pravo/osoblivosti_organizatsiyi_zdiysnennya_pravoohoronnoyi_diyalnosti_deyakih_krayinah_svitu.
  29.  Офіційний сайт Міністерства внутрішніх справ Україн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/524421.
  30.  Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. № 3781-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3781-12.
  31.  Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 року № 3781-XII з останніми змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3781-12.
  32.  Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-XII (з останніми змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/565-12.
  33.  Про Міністерство внутрішніх справ: Положення від 6 квітня 2011 року, затверджене Указом Президента від 6 квітня 2011 року № 383/2011 (в редакції від 03 серпня 2012 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/383/2011.
  34.  Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII (з останніми зміннами та доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2135-12.
  35.  Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2015 року № 1789-XII [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1789-12.
  36.  Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 року № 2229-XII. (Редакція від 26 жовтня 2014 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2229-12.
  37.  Судові та правоохоронні органи України [Текст] : навч.-метод. матеріали до семінарських занять / уклад. М. Й. Курочка [та ін.] ; Луганський держ. ун-т внутрішніх справ. Кафедра кримінального процесу та правосуддя. – Луганськ : РВВ ЛДУВС, 2006. – 182 с.
  38.  Сухонос В. В. Взаємодія прокуратури з правоохоронними органами в умовах розбудови Україною правової, незалежної, демократичної держави / В.В. Сухонос // Правовий вісник Української академії банківської справи. – 2008. – № 1. – С. 25–27.
  39.  Тацій В. Я. Прокуратура та органи правопорядку в системі правоохоронних органів / В. Я. Тацій // Вісник прокуратури. – 2013. – № 3. – С. 3–15.
  40.  Чубара Т. С. Загальноєвропейські тенденції формування служб охорони порядку в системі публічної влади / Т. С. Чубара [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2010-02/10ctsspv.pdf.

ДОДАТКИ

Додаток А. 1


Рис. Структура Міністерства внутрішніх справ України (станом на 13 листопада 2014 року) [29]

PAGE   \* MERGEFORMAT3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47751. ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ 177.5 KB
  Ідея наділити подібні інструменти інтелектуальністю матеріалізувалася в 1940х роках у вигляді компютера який використовує електронний носій інформації залишаючи напір лише для представлення даних у більш зручному вигляді. Основні риси людської інформаційної цивілізації: 1 зміна основного предмета праці в суспільному виробництві приводить не до спаду виробництва а до зростання його ефективності за рахунок застосування передових технологій роботизації й підвищення кваліфікації працюючих збільшуючи одночасно масу вільного часу громадян...
47752. Инвестиции. Понятие об инвестициях 271 KB
  Можно выделить 3 варианта: 1 активные инвестиции 2 и 3 пассивные инвестиции Этапы реализации инвестиционного проекта. Предварительная подготовка проекта. Это решается после разработки бизнесплана предполагаемого инвестиционного проекта. Бизнесплан инвестиционного проекта имеет определённую структуру которая зависит от специфики реализуемого бизнеса и масштабов проекта.
47753. История зарубежной журналистики 867.5 KB
  После возникновения книгопечатания печатные газеты вытесняют рукописные листки новостей периодическая печать в XVIXVIII веках является в 3 основных типах еженедельная и ежедневная газета журнал. Сегодня она распространяется по всей стране как и некоторые другие газеты. К качественной прессе кроме Таймса можно отнести ежедневные газеты Дейли телеграф Ежедневный телеграф 1855 год основания Гардиан Страж 1821 Файнэншл Таймс Финансовое время 1888 Индепендент Независимый. Период 18701914 годов отмеченным...
47754. ОСНОВЫ ПРАВА. КОНСПЕКТ ЛЕКЦИЙ 842.5 KB
  Это потребует высокопрофессионального состава юристов и достаточной правовой грамотности государственных служащих и других лиц, занятых юридической и иной деятельностью
47755. Господарський облік, його суть і характеристика 728.5 KB
  Загальна характерстика господарського обліку та основні етапи його розвитку 1. Види господарського обліку і їх характеристика 1. Загальна характерстика господарського обліку та основні етапи його розвитку Необхідність в обліку виникла в глибоку давнину в процесі матеріального виробництва а господарська діяльність сприяла його поширенню. Вперше бухгалтерський облік як окрему складову господарського обліку визначив італійський чернець і математик Лука Пачолі.
47757. PRESENT SIMPLE AND PRESENT CONTINUOUS 198.5 KB
  Систематизувати знання студентів за темою Present simple and continuous Навчити утворювати стверджувальні, питальні та заперечні речення з даною граматичною структурою. Навчити вживати дану граматичну структуру в мовленні
47758. ОСНОВИ ФІНАНСІВ ПІДПРИЄМСТВ 1.28 MB
  Субєктами таких відносин можуть бути підприємства та організації банківські установи та страхові компанії позабюджетні фонди інвестиційні фонди аудиторські організації інші суб'єкти господарювання які є юридичними особами. Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час формування статутного фонду а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів у основні та оборотні фонди використання доходів на формування резервного фонду фонду споживання і фонду накопичення. Формування...
47759. Криминалистика. Конспект лекций 549 KB
  Понятие принципы элементы и значение планирования расследования преступлений. Техника планирования расследования. Информационно-компьютерное обеспечение раскрытия и расследования преступлений. Роль автоматизированных информационно-поисковых систем АИПС в информационном обеспечении раскрытия и расследования преступлений.