96636

Наслідки взаємовідносин Золотої Орди і Галицько-Волинського князівства

Курсовая

История и СИД

Дана мета вимагає виконання таких завдань: по-перше вивчити основні джерела та літературу стосовно даної теми, проаналізувати основні версії і гіпотези які висловлювали дослідники, з’ясувати перебіг та наслідки походу татар на Східну Європу, по-друге, визначити, які були взаємовідносини Золотої орди та Галицько-Волинського князівства...

Украинкский

2015-10-08

814.5 KB

0 чел.

                                     Вступ

         Актуальність теми взаємовідносин Золотої Орди і Галицько-Волинського  князівства  полягає в тому, що вона є важливою складовою історії України  XIIIXIV ст. З приходом татарів на українські землі і утворенням Золотої Орди розпочалася нова епоха в історії України.

         Об’єктом мого дослідження є взаємовідносини Золотої Орди і  Галицько-Волинського  князівства.

       Предметом мого дослідження є похід татар на Східну Європу, перебіг воєнних подій, сутички татар з русичами та іншими народами та наслідки цього походу. Також політичні, економічні та дипломатичні відносини Золотої Орди з Галицько-Волинським  князівством.         

          Метою  мого дослідження є  з’ясувати перебіг воєнного походу татар на Східну Європу та його наслідки, а також суть взаємовідносин Галицько-Волинського  князівства і Золотої Орди. Зокрема їх політичні, економічні та дипломатичні аспекти.        

           Дана мета вимагає виконання таких завдань: по-перше  вивчити основні джерела та літературу стосовно даної теми, проаналізувати основні версії і гіпотези які висловлювали дослідники, з’ясувати перебіг та наслідки походу татар на Східну Європу , по-друге, визначити, які були  взаємовідносини Золотої орди та Галицько-Волинського  князівства, розкрити в чому полягала політична та економічна залежність від Золотої Орди, по-третє встановити причини та напрямки діяльності князів Данила Романовича та Лева Даниловича, які були спрямовані на визволення земель Південної Русі від політичної залежності від Золотої  Орди.

       Події які ми будемо описувати  розгортаються на великій території. Це південна та північна частина руських земель, степи Кипчаку, Кавказ, Литва, Польща, Угорщина і Німеччина та інші землі Західної Європи. Хронологія описаних подій  в основному охоплює  період з 1223 року до 1303 року.

            При написанні даної роботи я використовував  і  аналізував такі джерела: Галицько-Волинський літопис.1 В ньому є відомості про татар, про їхні походи, про їхні взаємовідносини  з князями та про їхню політику на руських землях. Недоліком цього джерела є однобоке відображення відносин татар і русичів, таке негативне зображення татар.  

        Ще одне джерело, яке я використовував  це праця Плано Карпіні. Історія монголів. та  Вільгема де Рубрука. Подорож до Східних країн2.

        В них є цікаві відомості про політичні та економічні взаємовідносини  Галицько-Волинського  князівства та Золотої Орди. Погляд з сторони Плано Карпіні, як сучасника на ці події є дуже важливий для вивчення нашої теми, адже будучи очевидцем цих  подій. Беззаперечно він подав дуже багато інформації про татар.  

       Історіографія теми взаємовідносин Галицько-Волинського  князівства і Золотої Орди є дуже обширна, вона розкриває багато аспектів цих взаємовідносин.

        Велику увагу цій темі приділив історик Михайло Грушевський  у третьому томі  Історія України —  Руси3. Він докладно описав похід татар на Східну Європу, його причини та наслідки для українських земель. Вважав, що роз’єднаність руських князів  завадила їм успішно протистояти татарській навалі.  

         Праця Віктора Пашуто 4 розкриває дипломатичні контакти хана Батия з європейськими володарями і які вони мали наслідки для руських князівств, також він досліджує  зв’язки руських князів з ханами.    

Праця Леоніда Гумільова5 цікава для нашої теми тим, що автор доводив, що татари не грабували і нищили всі міста підряд, лише ті міста, які чинили опір були знищені, ті же що здавалися татари,  після сплати десятини від усього добра залишалися неушкодженими.  

           Про економічну та політичну залежність руських земель є ґрунтовне дослідження Ольги Русиної6 в якому вона описує, які були податки на Русі, хто займався їх збором, які  руські землі підкорялися напряму хану, а не через князів.

         Праця Михайла Єльникова7 розказує нам, яким був адміністративний поділ Золотої Орди, його кордони, які саме руські землі відійшли до улусу Батия, а які були в васальній залежності.

           Один з сучасних істориків Леонтій Войтович у своїй праці  Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках8   описав боротьбу князя Данила Галицького з татарами, зробив висновки чому не вдалося створити сильну антитатарську коаліцію та причини невдачі спроби князя скинути політичну залежність руських  земель від Золотої Орди.  Також я використовував такі його праці як  Князь Лев Данилович 9 , Юрiй Львович та його полiтика10,і інші.

     Робота складається з трьох розділів: Завоювання Чингізидами Східної Європи , Відносини Золотої Орди і Данила Романовича і Відносини Золотої Орди і Галицько-Волинського князівства в кінці ХІІІ- на поч. ХІV ст.

                                        1 розділ

      Завоювання  Чінгізидів  у Східній Європі.

          У 1223 році  Руські князівства вперше зустрілися з новою загрозою, яка  прийшла з східних степів, цією загрозою були кочові племена, яких називали татарами. Передумовою цієї зустрічі був похід двох темників Чингісхана, Джебе і Субудая на Кипчак, володіння половців, а до того половці брали участь в  війні з Володарем Хорезма Магометом (1219). Як привід до війни, Чингісхан використав розграбований  ханський караван в пограничному хорезмійському місті. Протистояння було не дуже тривале хорезмійська армія, з своїми союзниками половцями була не здатна протистояти татарам.  Військо Магомета було знищене протягом кількох місяців,  завоювання Хорезма відкрило татарам шлях далі на захід, до чорноморських степів: які були частиною степів Туркестана (Кипчак).   

   Участь половців в війні на стороні Магомета проти татар вирішило їхню долю, Чингісхан за порадою Джебе і Субудая почав підготовку походу на Кавказ, і далі в землі кипчаків(половців).

        Чингісхан сам в похід вирішив не йти і задумав відправити свого сина Джучі, для керування каральною  експедицією проти половців і інших народів, але Джучі відмовився від участі в поході, і військо очолив  Субудай, один з найдосвідченіших темників Чингісхана. Підбиваючи й нищачи подорожні землі, він з Джебе, ще одним не менш славним темником, пройшов полудневим побережжям Каспійського моря на полудневий Кавказ.  

        Знищивши грузинське військо двома швидкими ударами і  взявши  Тіфліс, вони перейшли потім через Дербент у степи північного Кавказу, але тут їх зустріли об’єднані полки половців, ясів, черкесів й інших кавказьких народів11.   

              У цій битві татари не добилися перемоги і вирішили діяти дипломатичними шляхом для ослаблення свого ворога, татари почали умовляти половців і піддобрювати їх подарунками, аби вони, як союзники приєдналися до них  залишили своїх теперішніх союзників, ясів і касогів.

          Половці вагалися,  але врешті покинули своїх союзників і пішли від татар далі на захід, в чорноморські степи. Та татари  розгромивши тепер вже колишніх союзників, пішли за ними порушуючи домовленості, що і не дивно, адже це була улюблена тактика татар, розсварити своїх союзників і поодинці розбити їх.  

            На Дону татари здобули союзників. Це був етнос бродників,

нащадків православних хазар і предків низових болгар, за версією Михайла Грушевського 12. Бродники населяли прибережжя Дону. Обидва ці етноси ворогували між собою і тому бродники підтримали татар.

         Завдяки допомозі бродників татари вдарили по половецьких тилах  і в битві на р. Доні  в 1222 р, половці були розбиті, разом з ханами Юрієм Кончаковичем — найстаршим ханом, і Данилом Кобяковичом загинула більша частина боєздатного війська, лише старий хан Котян з рештками орди відступив на Дніпро, під захист руських кордонів, і звернувся за допомогою до руських князів, кажучи, що  небезпека від нового ворога чекає і їх, що після  погрому половців татари підуть на Русь.

        Руські князі вирішили допомогти половцям, адже були зв’язані з ними економічними та династичними союзами, зокрема хан Котян був тестем Мстислава Удатного. Також вони прекрасно розуміли, що якщо не зупинити татар на території половців то з часом доведеться воювати з ними на своїй.  

         Хоча тут є певні сумніви, адже є припущення Леоніда Гумільова , що татари ставили за мету розгромити половців, а не русичів13.

        Хоча у Русі не було приводу для війни з  Чингізидами і більше того, Джебе і Субудай прислали посольство з мирними пропозиціями, князі,  зібравшись на раду, вирішили виступити на захист половців і вбили послів14. 

Вони пішли на татар, які розгромивши половців,  залишися зимувати в подонських степах, а підчас цієї зимівки зробили похід у Крим, де знищили м. Судак.

          Даремно татари пропонували руським князям не втручатися в їхній конфлікт з своїми „хлопями і конюхами — поганими половцями” 15, як каже літописне оповідання. Судячи з нього, загальна думка на Русі теж не була прихильна до такої оборони руськими силами споконвічних ворогів Русі.  Руські князі на це не зважали і пішли глибоко в степи на татар. Після коротких сутичок і переможних для об’єднаних русько - половецьких військ сутичок, почали відступати і князі вирішили, що  перемогти татар буде легко і рушили далі розділивши свої війська.

На р. Калці відбулася генеральна битва, 31 травня 1224 року. Русь і Половці були розбиті, „обидва війська билися з нечуваною відвагою, і бій тягнувся кілька день, нарешті Татари взяли гору”, роповідає східне джерело16.

          Причини поразки русько -половецького війська були такі: у русичів не було загального командування, тому що три Мстислави - Галицький ( Удатний ), Чернігівський і Київський - перебували в такій сварці, що не могли змусити себе діяти спільно.

       Нарешті, у зраді русичами звинувачений отаман бродників Плоскиня, який вмовив Мстислава Київського здатися татарам, щоб ті його випустили за викуп17.

          Отже, князь надіявся, що викупиться, а от про своїх воїнів, у яких грошей не було князь не подумав, але цього не відбулося,  і їх і самого князя було вбито доволі жорстоким способом, на них було покладено дошки і по них татари танцювали справляючи банкет в честь перемоги. Так невдало завершився похід руських князів на татар. 

    Татари після цієї перемоги дійшли аж до Дніпра, грабуючи села і міста,. Потім пішли на Поволжжя, на Велику Болгарію,  але при переправі через Волгу зазнали поразки від болгар. Після поразки від болгар, й північним побережжем Каспія пішли в Туркестан. Розвідка боєм дорого коштувала татарам, адже лише невелика кількість воїнів змогла вирватися з оточення і повернутися додому. Не відомо, чи діяли темники  керуючись наказу Чінґізхана, чи з таким малим військом самі його генерали не уважали можливим вдаватися в дальші авантюри.

           Для татар цей похід був по суті доволі успішний, вони просунулися далеко на Захід, дізналися про нові землі. Наслідками цього походу було те, що  західний Кипчак введено вже в план завоювань Чінґізхана, і його подальше освоєння і захоплення татарами від тепер було тільки справою часу.

      Перша зустріч русичів з татарами відбулася не на користь перших, руські князі не змогли ефективно протистояти новій загрозі, програючи татарам насамперед в координації. Татари діючи, як єдине ціле без перешкод розгромили русичів, можна відзначити, що руські князі не почерпнули для себе уроків від поразки тому, що об’єднання або якихось інших дій, які мали би протистояти натиску татарам в подальшому ми так і не побачили.  

         Другий     етап вторгнення татар в Східну Європу розпочався восени 1236 р. Це вже була не розвідка боєм, а повномасштабне вторгнення , основною метою татари ставили  підкорення половців.  Вже цього року татарські війська взяли Великий Булгар , а навесні 1237року  напали на алан і половців .

      У дельті Волги загинув « найхоробріший » з половецьких вождів - Бачман, а війська хана Котяна відступили за Дон . Втім,  фронтальний наступ татар на захід захлинувся18.

          Тоді татари застосували тактику обходу та оточення. Не послаблюючи натиску на половців у північнокавказьких степах, вони рушили загін на північ і восени 1237р. підпорядкували своїй владі буртасів, і мокшу, підійшовши до кордонів Рязанського князівства. Розпочався похід на Русь. На чолі татарського війська стояв онук Темуджіна Чингісхана - Бату ( Батий), а південною  армією командував його двоюрідний брат - Монке ( Мунке ) .

         План татарського командування полягав у тому, щоб у той час , коли половці тримали оборону на Дону, зайти до них у тил і вдарити по незахищеним придніпровським кочовищ. Чернігівське князівство було в союзі з половцями, отже, треба було пройти ще північніше - через Володимирське князівство. Можна припустити, що хан Батий не очікував активного опору від Юрія II , але  зустрівши його, зломив його у битві при Коломні і проклав дорогу своєму війську 19.

           Важливий факт, що татарські війська були розпорошені на дрібні загони, які в разі активного опору були б легко знищені. Хан Батий пішов на такий ризикований крок, очевидно, знаючи, що цим загонам серйозна небезпека не загрожує. Так воно і виявилося, досить відзначити, що хан Батий розгромив військо Рязанського князівства, взяв у Великому князівстві Володимирському 14 міст і розбив військо князя Юрія II на р . Сить, потім після двотижневої облоги 5 березня 1238 взяв Торжок .

         Хан Батий повернув на південь і сім тижнів облягав місто Козельськ, допомоги якому не подали ні смоленські князі, ні князь Михайло Чернігівський, ні Ярослав Всеволодович , який успадкував у Володимирі

своєму загиблому брату Юрію II, хоча у всіх цих князів війська були, наприклад, під час облоги міста Козельська, князь Ярослав Всеволодович здійснив переможний похід на Литву20.

        Влітку 1238 року хан Батий перейшов в степ і з'єднався з південною армією, після чого половці стали відходити до Угорщини. У 1239 р. татари взяли Чернігів, а в 1240 р. – Київ, попутно були розгромлені «чорні клобуки». Найбільше постраждало Чернігівське князівство. У 1238 р. був узятий Козельськ - «зле місто21 », а населення його винищено. Князь Михайло Чернігівський не прийшов на виручку своєму місту, відкинув мирні пропозиції татар, кинув свою землю і втік до Угорщини.   Коли ж прийшла звістка, що чужинці « зійшли суть і ( з) землі Руське»22, він повернувся до Києва. Після повернення татар з ​​походу в 1243 р. князь Михайло через Чернігів втік до Угорщини.

         У 1245 р. він з'явився в Ліоні, де просив у Папи Римського і собору допомоги проти татар, за що після повернення на Русь був страчений.  Покинуте їм князівство піддавалося розоренню і місцеве населення втікало на північ подалі від нової загрози .

         Крім того, значна частина татарського війська була відтягнута на Кавказ і до Криму. У 1241 р. монголи напали на Угорщину, витративши на шлях через Волинь всього 4 місяці . Так закінчився русько- татарський етап війни, але татарський похід на Захід тривав до 1242 р.

         Незважаючи на безпосередню небезпеку навали, в Південній Русі не було помітно жодних спроб об'єднатися для відображення ворога.

Тривали князівські усобиці, літописець поруч з розповіддю про розгром татарами Переяславця та Чернігова спокійно розповідає про похід Ярослава, під час якого той « град взяв Кам'янець, а княгиню Михайлову з безліччю полона приводі до своя сі »23.

             Також тривали усобиці в самому Києві. Київський князь Михайло Всеволодович утік « пред татари в Оугри », і звільнився київський стіл поспішив захопити один з смоленських князів, Ростислав Мстиславич, але був незабаром вигнаний ... Данилом Галицьким, нічого не зробили для підготовки міста до оборони, він навіть не залишився в Києві, залишивши за

себе « тисяцького Дмитра24 » .... Ніякої « допомоги від інших південно -руських князівств Київ не отримав » 25 . Прийнято звинувачувати за поразку феодалів князів, однак багаті приволзькі міста, що знаходилися у складі Володимирського князівства, - Ярославль, Ростов, Углич, Твер та інші - вступили в переговори татарами і уникли розгрому.

            Забігаючи наперед можна сказати, що татари дійшли аж до Адріатики, по дорозі  розоряючи території  Польщі й Угорщини – які були ленами Німецької імперії . Ці європейські держави зазнали куди більш нищівної поразки, ніж руські князі.  

         Частина руських князів , володіючи солідними військовими силами, вміло ухилилися від рішучих боїв з татари, очевидно міркуючи, що чим менше битв, тим менше спустошень, а татари все одно підуть і все буде, як і до вторгнення . Ця стратегія принесла успіх і значна частина руських князівств не була знищена і сплюндрована.

      Ті ж князі, які не хотіли воювати з татарами, ще більш розсудливо втекли на захід, де польсько -німецька армія Генріха Благочестивого зустріла татар при Лігниці 9 квітня 1241, а венгеро - хорватське військо Бели IV вирішило вразити інший корпус татар при Шайо 11 квітня 1241 г . Обидва війська були розбиті вщент, і населення, особливо в Угорщині, сильно постраждало.

        Похід на Угорщину був  здійснений за татарським принципом: « Друзі наших ворогів - наші вороги». Тому що Бела IV прийняв до себе половецьку орду хана Котяна.

         Половці, згідно з договором, хрестилися в католицтво і склали міцну силу, підпорядковану королю. Але угорські магнати, стурбовані посиленням корони, зрадницьки вбили в Пешті Котяна та інших неофітів.

        Дізнавшись про це, половці повстали і пішли на Балкани. Пізніше вцілілі    половці      надійшли на службу до імператора Нікеї Іоанна III Ватаца . Так само негостинно були зустрінуті руські князі, які просили Белу IV про допомогу і шлюбному союзі, - Михайло Всеволодович Чернігівський та Данило Романович Галицький. «Не б бе любови межа има » 26.

       Помилкою короля  Бели IV було те, що він позбувся багатьох союзників, які були йому і його магнатам несимпатичні. За це розплатився угорський народ, покинутий королем на розправу татарськими воїнами, розлюченими загибеллю своїх бойових товаришів у боях і при облог міст. « Багато було вбито в Польщі та Угорщині », - повідомляє посол папи до татарського хана, Плано Карпіні 27.

           Великі міста Угорщини - Пешт, Варадинов, Арад, Егрес , Темешвар , Дьюлафехервар -  були розорені. Потім зазнали розгрому Словаччина, Східна Чехія і Хорватія .

         

         Європа була в паніці, страх охопив не тільки Німеччину, але і Францію, Бургундію та Іспанію, і спричинив повний застій торгівлі Англії з континентом.  Виняток становив тільки імператор Фрідріх II, який вів з ханом Батиєм переписку, явну і таємну .

           Хан Батий, висловлюючись згідно з прийнятим тоді нормами етикету, зажадав від імператора Фрідріха покірності, що в перекладі на ділову мову означало пакт про ненапад. 28  

          Отже, між німцями і татарами велися таємні переговори, результатом яких були ізоляція Угорщини та її розгром і перемога Фрідріха II в Ломбардії, що спричинили втечу папи Інокентія IV в 1243 р. в Ліон, де він зміг піддати анафемі імператора і хана.  

        Хан не мав наміру залишатися на землях Західної Європи, тут не було степів, а отже не було де випасати великі стада  худоби, що робило утворення тут улусів для кочових татар неможливим. Ці землі цікавили хана і його орду тільки, як джерело по грабунку і як можливість захопити полонених для продажу в рабство. Тому  після смерті 11 листопада 1241 року верховного хана Угедея військові дії на цих землях були припинені до вибору нового хана.

       Хан  Батий, констатувавши знищення Половецької орди, визнав своє завдання виконаним і пішов з усім своїм військом через Боснію, Сербію і Молдавію на береги Нижньої Волги. На курултаї в Каракумі, хан Батий отримав в володіння землі руських князів, колишню територію Кипчаку29.     

               Було утворено нову державу на території Східної Європи Білу Орду, яка на довгий час загальмувала політичний і економічний розвиток руських князівств, тримаючи в стані страху перед новими походами весь християнський світ.

      Отже, підсумовуючи наслідки походу татар на Захід можна сказати, що християнська Європа розділилася навпіл.  Нікейська імперія шукала союзу з татарами, також миру з ними прагнули князь Ярослав Всеволодович, великий князь Володимирський, і Гетум, цар Малої Вірменії  .

         Ряд італійських міст- держав, очолювані папою Інокентієм I, і південноруські князі Данило Галицький і Михайло Чернігівський всіма силами намагалися створити антитатарську коаліцію, але незважаючи на заклики Папи Римського до всіх володарів християнських держав об’єднатися і вирушити в Хрестовий похід на татар, як невірних і таких, що несуть загрозу Заходу, похід, як такий не відбувся.

      Причиною цього була складна політична ситуація в Європі і страх, що  похід може зазнати невдачі і спричинити нову агресію татар.  

                                  

                                           2 розділ.

Становище Галицько – Волинського князівства і політика Данила Романовича в умовах Ординського панування.

        Після утворення  улусу Батия, нової держави татар,  для підтвердження своїх прав на володіння князі мали  зявитися перед ханом Батиєм для отримання ярлика.

      По суті князі визнавали себе васалами хана і мали збирати податки для нього і надавати йому війська для походів. Улус хана Батия підпорядковувалася великому хану, частину своїх прибутків хан віддавав йому. З Каракума на Русь відправлялися «численники», особи, які проводили перепис населення, а баскаки або руські князі збирали податки, їх називали «виход».

         Перший перепис проводився в 1246 році. У “Житії” князя Михайла Чернігівського повідомляється, що вцілілих жителів татари перерахували і наложили на них данину30.

         Ще один сучасник тих часів,  Плано Карпіні свідчить, що татари вимагали десятину від усього, як від людей, так від майна31. Це означає, що крім  сплати зерном, хутром і іншими продуктами,   була людська десятина, з сімей забирали молодих юнаків для служби в татарській армії, або в рабство, в армію також забирали тих хто не міг сплатити податки.

        Отже руські землі попали під  економічну залежність від улусу Батия, яка проявлялася в сплаті податків, як зерном і хутром, так і людьми.

           На тих землях де не було представників князівської адміністрації данину збирали баскаки, які з військовими загонами об’їзджали поселення, водночас контролюючи територію. Вже за хана Батия на землях Південної Русі була створена ця суто татарська фіскальна система.

       Для її забезпечення створювали поселення, в яких перебував   баскак, там зупинялися татарські посланці і квартирували загони татарської армії.

       За хана Батия Подніпров’я було поділене на дві частини: по Задніпров’ю кочував темник Мауца, а степами Правобережжя кочував темник Куремса.

          Хан Батий формував улусну систему розділяючи свої землі на дрібніші частини для легшого управління державою. Руські князі були змушені їхати до хана за ярликом, для підтвердження свої прав, інакше їхні землі хан міг віддати іншим князям або баскакам32.

         Тому можна зробити висновок, що князівства Південної і Північної Русі, зокрема Галицько-Волинське, Чернігівське, Суздальське та інші попали не тільки в економічну, а і в політичну залежність від Золотої Орди.        

            Першими до хана Батия поїхали  князі Північно – Східних земель Русі Ярослав Всеволодович і князь Олександр Ярославович. Ці князі отримали ярлик на управління Києвом, князь Ярослав Всеволодович в 1245 році, а князь Олександр Ярославович в 1249 році після смерті батька. З Південно - Східних князів – Михайло Чернігівський і князь Данило Галицький, перший отримав ярлик на Чернігівське князівство, а другий на Галицько-Волинське33.

   Про князя Михайла Чернігівського літопис розповідає, що він перед поверненням хана Батия з Угорщини в степи сидів у Києві, згодом утік в  Угорщину, а повернувшись звідти, сів у Чернігові, тому, що на той час великокняжий   Київ Батий признав уже за Ярославом.

З Чернігова князь Михайло виїхав до Батия, „прося волости своєя отъ него”34.

Тут є певна загадка, на яку не можуть дати відповіді історики, це яку саме землю князь Михайло хотів просити на управління Чернігівську волость, чи може Київську35.

Які не були плани в князя Михайла виконати їх він не зміг, тому, що його було вбито татарами за відмову пройти через вогнище, що мало підтвердити його лояльність до хана36.    

     Можливо причина була  не у відмові князя проходити через  священний вогонь, а в тому що, розвідка хана, могла дізнатися про таємні контакти князя з Папою, якого він просив організувати хрестовий похід на Русь проти татар37.

Про мотиви подорожі князя Данила Галицького літопис розповідає „Коли Данило і Василько були в Дорогочині, прислав до них хан свого посла з жаданнєм: „дай Галич”38.

           Князь Данило дуже тим зажурився, бо не укріпив своєї землі городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия”39.

 Можна зробити висновок, що хан Батий хотів забрати у Галицького-Волинського правителя частину земель,зокрема Галицьку волость, але сумнівно, що для своєї орди тому, що татарам комфортніше було жити в степах. Вірогідно, що  якийсь з руських князів випросив собі  у хана Батия Галич, і тепер хан вимагав, щоб князь Данило з Галича поступився для ставленика орди. 

    Західні українські землі на той час ще не були підконтрольні Орді, і Плано Карпіні розповідає, що татари в 1246 р. готувалася до великого походу на західну Русь, Польщу, Угорщину, і далі на Захід40. Можливо хан Батий хотів поставити свого ставленика і таким чином домогтися залежності Галицьких земель від Орди, або змусити князя Данила визнати зверхність і таким чином без крові і втрат посилити свій улус.

        У князя Данила не було іншого виходу, як захищатися від татар або ж підкоритися волі хана, піддаючись під його руку разом з своїми землями, галицькими й волинськими.

            Починати боротьбу з татарами маючи таких ворогів, як Ростислав Чернігівський  з Угорщиною і боярську опозицію, було нерозумно.  

Князь Данило розумів, що на два фронти він не зможе воювати, тож він збирається в дорогу до хана Батия41.

         26 жовтня 1245 року він уже виїхав з своєї резиденції і за кілька днів був у Києві, де в Видубицькім монастирі наказав відправити службу Божу за себе — „видя бЂдy страшьну и грозну”42.

       Але незважаючи на побоювання, хан Батий прийняв Данила, як на свої звичаї дуже привітно, літописець так переказує слова його: „Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне

молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: „досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю”. Хан сказав: „Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!”, але потім прислав вина: ”не звикли ви пити молока, пий вино!43

      Літописець відзначає, що цей візит тяжко сприйнятим самим князем,

адже він християнський володар мусив підкоритися язичнику.

           Показана йому честь в Орді галицьким літописцем була відчута як тяжка обида: „О злЂє зла честь татарьская!” кличе він, „Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати”... З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє! ''

 Князь Данило був у хана Батия три тижні й дістав підтвердження своїх прав на всі свої землі, але за це мусив визнати себе „холопом татарським”, васалом татарського хана. ”І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тішилися, що вернув ся цїлий” 44.

Князь Данило Галицький задумав позбутися васальної залежності від татарського хана. Для цього він почав розбудовувати свої землі, укріплюючи старі і будуючи нові фортеці.

Також він почав шукати союзників на заході, думаючи створити велику антитатарську коаліцію.       

   Хоч і важко було князю підкорятися волі хана, і він вважав для себе це принизливим, але його подорож до Батия і підтвердження прав,підняли авторитет Данила в очах західно-европейських володарів, які боялися нового татарського походу, про який було проголошено на ліонськім соборі устами загадкового „руського епископа Петра”45.

          Папські посли до татар Плано Карпіні з товаришами, що їдучи до татар і зустріли Василька в Ленчиці у Конрада Мазовецького, потім на запрошення князя Василька гостювали у нього в перших днях 1246 року і при цьому намовляли самого князя Василька і руських єпископів до унії, читаючи їм папську буллу про злуку церков.

              Князь Василько відповів, що без князя Данила не зможе цієї справи вирішити. Зустрівши князя Данила на Подонні коли він повертався з Улусу Батия, Плано Карпіні і з ним мав переговори.

Звичайно, що сама унія мало цікавила князів, їх більше зацікавив цей союз з метою створення антитатарської коаліції.  

  Папа Римський, який збирав собор в Ліоні, з метою оголосити хрестовий похід міг стати тим каталізатором, який би допоміг Русі позбутися залежності татар.  

        Коли Плано Карпіні, вертаючись з Орди, знову побував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідався, що вони вислали до нього свого посла 46.

        Є серія папських булл з 3 травня 1246 р. , яка була результатом реляцій Плано Карпіні про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути .

          Папа Римський заявляє тут „руському королеви”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотів його скривдити, грозить гнівом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення” говорить він загально, обіцяючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм легатом поручає найти компроміс в справах релігійних і висловити йому свою гадку що до татар47 .

       Коронація Данила Галицького означала, що він пориває з татарським ханом, перестає бути його васалом і заявляє про своє право не тільки на Галицьке-Волинське князівство, а і на всі землі Київської русі крім північних, тому війна з  татарами була неминуча48.

       На той час хан Бату важко захворів і навколо нього розгорнулася боротьба за його спадщину.  

         Тому на  першому етапі, війни виступаючи в союзі з Литвою, король Данило Романович зумів завдати кілька поразок еміру Куремсі, також відбулися воєнні походи на Болохівську землю, яка знаходилася у верхів’ях р. Буг і Случі.

        Тамтешні жителі підтримували татар постачаючи їм продовольство, корм для коней, збирали для них інформацію. Король Данило Романович розумів, що  подібний анклав жителів, які напряму підкорялися татарам є небезпечним, тому він доклав всіх зусиль для його розгрому.

            Зокрема в 1253-1254 рр, в зиму відбувся похід у Ятвязьку землю проти князя Стекинта.  У ході цієї війни   княжич Лев за наказом короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком. В зиму 1254 -1255 рр. відбувся ще один каральний похід у Болохівську землю князі якої,як ординські данники підтримали хана Куремсу, цей похід також очолював Лев Данилович.  Ще один похід відбувся в 1256 році.

           В ході цих війн королю Данилу Романовичу і його сину вдалося знищити цього небезпечного внутрішнього ворога ,що підтверджує літопис, тому що після 60 рр. XIII ст. згадок про Болохівську землю в літописі вже не зустрічаються, що дає змогу визнати за беззаперечним цей факт49.

Проте ситуація змінилася, коли у 1258 р. брат Бату  Берке  став ханом Золотої Орди.

             Розпочинаючи усобицю з Хулагуїдами за Азербайджан, хан Берке вирішив навести порядок у своїх тилах. Тому на Волинь було послано одного з кращих ординських полководців Бурундая.

             У 1258 р.“приде Боуранда со силою великою”50 .Ординська загроза налякала Європу і Папа Інокентій ІV докладав всіх зусиль щоб об’єднати всі  сили християнської Європи, для хрестового походу.

         Розпочалися активні переговори з руськими князями, які мали стати авангардом майбутньої коаліції. Крім того, Папська курія вдалася до мобілізації власних наявних сил.

         У Прибалтиці розгортав свої загони Тевтонський Орден, лицарі якого вели боротьбу з пруссами. Проте за таких умов і пруські язичники відходили на задній план, адже татари становили куди більшу загрозу

          В січні 1248 р. на переговорах з галицько-волинським князем Данилом Романовичем і новгородським князем Александром Ярославичем папські представники просили руських князів попередити Тевтонський Орден про татарський наступ, який за розвідданими Римської курії невдовзі мав розпочатися.

          Хан Берке не мав намірів повторно завойовувати Галицько-Волинську землю.

Він готувався до боротьби за Азербайджан і не міг втягуватися у довгу виснажливу боротьбу. Для швидкого підкорення руських земель він вислав одного з найкращих своїх темників Бурундая. 

         Татарська розвідка діяла дуже оперативно, а сам полководець проявив значні дипломатичні здібності для розірвання союзу між Литвою і Галицьео – Волинським князівством. Бурундай оголосив через своїх послів: “идоу на Литвоу ѡ же еси миренъ поиди со мною” 51. Литва була найбільш реальним і дієвим союзником короля Данила, з її допомогою він воював проти хана Куремси та його васалів  болохівських князів.

          Іти з татарами проти своїх основних союзників було небажаним для князів , але потрібно було виграти час і вберегти свої землі від татарського розорення.  Тому до Бурундая приєднався лише князь Василько Романович, але й той, побоюючись репресій з сторони Бурундая, залишив дружину та сина з королем Данилом.

          

          Участь галицько-волинських військ у війні з Литвою вирішила долю князя Романа Даниловича, який тримав Новогрудське князівство. “… ѩ Вышелгъ сна его Романа” 52. Литва розцінила участь волинського війська в поході татар, як зраду союзним домовленостям і розпочала війну проти Галицько- Волинського князівства.

             Король  Данило Романович був змушений розпочати бойові дії проти князя Войшелка. Його військо зосередилося поблизу Мельника, так король  Данило втратив свого єдиного реального союзника і сина Романа, інші ж його союзники тільки заявляли про свої наміри, проте  не поспішали прийти йому на допомогу.

           Король Данило очікував на допомогу з Заходу тому, що своїх сил не вистачало для боротьби. Вже в грудні 1259 р. Папа Римський рекомендував Тевтонському Ордену боротися з татарами разом з усіма прикордонними християнськими державами .

          Невеликі загони Ордену брали участь в бойових діях тому король Данило в очікуванні підмоги перебував в околицях Холму в Забужжі 53, бо Папа Римський у січні 1260 р. оголосив під захистом святого престолу й ті орденські землі, які будуть надані Ордену руськими князями.

       При можливих відвойованих Орденом у татар нових територій їх приєднання могло відбутися тільки за згодою їхніх колишніх християнських

володарів 54.

       У березні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами були зібрані на південних кордонах під командуванням магістра Гартмана фон Грумбаха.

          Також прибували загони тамплієрів та іоаннітів, а також загони Ордену Калатрава,їх  було мало тому, що вони воювали з маврами в Іспанії. Чисельність всіх цих сил булла невеликою і вони вирішили не виступати на допомогу королю Данилу побоюючись розгрому.  

         Зусилля Папи Римського збільшити це військо були невдалими тому, що християнську володарі мали свої проблеми, до того ж вони побоювалися агресії  татар.

        У вересні 1260 р. Папа Римський обмежився попередженням короля Чехії Пшемисла Оттокара ІІ та маркграфа Бранденбургу Іогана І, вимагаючи від них не перешкоджати братам жебруючих орденів  домініканцям і францисканцям вербувати волонтерів у Пруссію та Лівонію .

            Та ці заходи не принесли збільшення сил коаліції, тим часом Бурундай  діяв швидко, не даючи часу на зібрання сил антитатарської коаліції.

              Бурундай не задовольнився тим, що укріплення Володимира та інших міст були зруйновані. Він змусив князя Василька Романовича взяти участь у поході на Холм, намагаючись так розсварити братів і ослабити руські війська.  Місто було добре укріплене, а його кам’яні вежі і стіни − достатньо потужні. За князем Васильком Романовичем слідкували ординські достойники “Коуичиѩ , Ашика Болюѩ и к томоу толмач розоумѣ юща

Роусскыи ѩ зь” 55.

          Князь Василько Романович мусив вимагати здачі міста у бояр Костянтина та Луки Івановича, які його обороняли. Оборонці зрозуміли з поведінки князя, що татари, певно, не штурмуватимуть Холм, тому що відповідь їхня була призначена, радше, для вух ординських достойників: “поѣ дь прочь аже боудеть ти каменемь в чело, ты оуже не братъ еси братоу своему, но ратьныи есь” 56.

       Метальна артилерія на стінах Холму була тим фактором, яка змусила ординського воєначальника відступити від міста.

        Згодом татари вирушили проти польських князів, їхня розвідка вже знала, що в польських землях перебуває сам король Данило і польські князі збираються виступити йому на допомогу. Тому Бурундай вирішив завершити похід перемогою, яка би відбила бажання у польських правителів мати справу з татарами.

        Татари знали, що зібрані великим магістром війська не зможуть виступити на допомогу ні польським князям, ні королю Данилові. Татарським розвідникам вдалося підбурити до виступу прусських язичників.

        Прусси, скориставшися проблемами Ордену та його союзників, розгорнули велике повстання під проводом Геркуса Мантиса. Повстання не випадково розпочалося 20 вересня 1260 р., 22 січня 1260 р. Хрестоносці потерпіли поразку під Кенігсбергом. Незабаром були обложені Торунь, Кенігсберг, Кульм та Ельбінг.

         У 1262 р. пруси вторгнулися в мазовецькі землі, Геркусу Мантасу вдалося у 1260–1264 рр. завдати хрестоносцям декілька відчутних поразок 57.

Усі війська хрестоносців надовго зав’язли в цій боротьбі, вже в   1265 р. вони звернулися за допомогою до німецьких князів.

           Тільки у 1274 р. хрестоносцям вдалося розгромити пруссів. За таких умов допомогу  хрестоносці і союзні мазовецькі князі не могли надати королю Данилові. 

       Татари оточили Сандомир “и ѡ бьстоупиша исо всѣ сторонѡ и ѡ городиша и коло своимъ городом, и порокъ поставиша и пороком же бьющтмъ не ѡ слабно днь и нощъ, а стрѣ ламъ не дадоущимъ выникноути изъ заборолъ. И биша по четырѣ дни. 

            В четвертыи же днь сбиша заборола с города. Татаровѣ же начаша лествицѣ приставливати к городоу и тако полѣ зоша на горо напередь же возлѣ зоста два Татарина на городъ с хороуговью…” 58.

          Після прориву зовнішньої лінії оборони залишки захисників кинулися до дитинця, і багато людей загинуло на мосту через рів.

Пожежа охопила місто, люди рятувалися в кам’яних церквах, здавались татарам і покидали місто.  

         Після цього татарське військо покинуло польські землі і, ніде не затримуючись, рушило на Нижню Волгу. Хан Берке прийняв рішення про вторгнення в Азербайджан і йому був потрібний Бурундай з військом.

            Війна з Золотою Ордою у 1258–1260 рр. завершилася поразкою короля Данила Романовича. Хану Берке вдалося відновити панування ординців у Галицько-Волинській державі, це заслуга полководця Бурундая, який  підірвав обороноздатність  та зміг розірвати політичні союзи з найближчими сусідами,що поставило під сумнів спробі короля Данила створити антитатарську коаліцію.  

        Татари змусили волинських князів разом із ними атакувати литовські землі, розгорнули велике повстання пруссів, зв’язавши цим сили Тевтонського Ордену, і жорстоким штурмом та різаниною в Сандомирі стримали польських князів59.

           Король Данило Романович не встиг прикрити свої південно-східні кордони низкою потужних фортець із кам’яними стінами та метальною артилерією, як було в Холмі.

         

           Його західні союзники занадто повільно збирали свої сили, певною мірою через позицію Папи Олександра ІV, який на відміну від свого попередника Інокентія ІV, не зміг оцінити історичної перспективи укладеного союзу, а свою енергію спрямував на другорядні питання – прийняття в руських церквах латинської меси замість літургії св. Іоанна Златоустого 60.

         Така неузгодженість дій союзників з вини Папи Римського спричинила певні непорозуміння між королем Данилом Романовичем та  князем Міндовгом, які  почалися ще до походу Бурундая, при чому значна вина саме Олександра ІV, призвела до того, що всі заходи короля Данила, які він  втілював у життя протягом 1247–1258 рр., виявилися марними, а самому королю Данило довелося емігрувати в Угорщину, звідки він повернувся аж пізньої осені 1262 р., коли монголи надовго осіли в Азербайджані 61.            

        Однак доти князеві Василькові Романовичу довелося воювати з Литвою. Галицькі та волинські міста лежали в руїнах і без укріплень. Тевтонський Орден і мазовецькі князі воювали з пруссами, а Папська Курія так нічого й не зробила, щоби залучити до боротьби з татарами інші європейські країни.

           До причин поразки відноситься і мала чисельність військ  в порівнянні з татарами, адже об’єднане галицько-волинське вiйсько з ополченням (виходячи з числа удiлiв, якi входили в Галицько-Волинську землю i

приймаючи мобiлiзацiйнi можливостi 1241 р. в Теребовельському князiвствi в 3300 воїнiв) в часи короля Данила Романовича та його сина Лева Даниловича могло виставити до 30 тис. польової ратi. У ХIII ст. бiльше вiйська не мiг виставити жоден князь62.

          Для боротьби з угорцями чи сусiднiми польськими князями цих сил вистачало. Але проти потужних ударiв татарського вiйська, яке могло зосередити в одному місці 60-120 тис., цих сил виявилося замало.

        Поразка у війні з татарами в 1258–1260 рр. спричинила до того, що наступники короля Данила Романовича після його смерті змушені були залишатися й надалі татарськими васалами.

        Несприятливі обставини на міжнародній арені не дозволили королю Данилу втілити свій план по позбавлення залежності від Білої орди, в 1264 році після тяжкої хвороби він помирає в місті Холмі . Лише його наступники, зокрема вже у 1301 р. прийняттям королівської корони внук Данила Романовича – Юрій Львович − відзначив звільнення від ординської опіки 63.

         І хоча остаточний розрив з татарами настав у середині ХІV ст. – на землях Галицько – Волинського князівства це відбулося раніше, ніж в інших землях, і це було наслідком політики короля Данила Романовича, який заложив той фундамент боротьби, який допоміг Південно- Руським землям позбутися політичної і економічної залежності від Білої Орди, яка полягала в сплаті десятини від майна, хутром і зерном. Також була людська десятина, яка  полягала в тому, що забирали чоловіків для служби в армії. Політична же залежність була в тому, що князі мали діставати ярлик, підтвердження своїх прав і надавати свої армії для походів татар.

                                  3 розділ

Відносини Золотої Орди і Галицько-Волинського князівства в кінці ХІІІ- на поч. ХІV ст.

          

    Відносини Золотої Орди і Галицько-Волинського князівства в кінці ХІІІ- на поч. ХІV ст. тісно пов’язані з особою, князя  Лева Даниловича, який після смерті свого батька Данила Романовича і його брата князя Василька сконцентрував в своїх руках всю повноту влади.   

          Діяльність князя Лева Даниловича розпочалася в період перших десятиріч татарського панування, в умовах майже безперервних війн, коли почала розформовуватися  зібрана з такими труднощами держава короля Данила, а надії позбутися татарської опіки та отримати допомогу з Заходу стали примарними.

         Можливо тому князь Лев не потурбувався про власного літописця, а волинські редактори, на догоду князям –молодшим братам Лева, які дуже неприхильно ставилися до нього, перенесли цю неприязнь на сторінки Галицько-Волинського літопису.

        Точно не відомо коли народився князь Лев Данилович, дослідник

Д. Домбровський відніс час народження князя до періоду між 1225 та 1229 рр.64

     Він був другим сином Данила Романовича і дочки Мстислава Удатного Анни, після смерті старшого брата Іраклія був наслідником короля. Іменем Лева названо місто Львів, довкола цього імені і досі ведеться тривала дискусія.      

            Пізніші хроністи (Мартин Ґруневеґ, Мартин Кромер, Йоганн Альнпех, Симеон Окольський, Бартоломей Зіморович) та літописці (літописи Археологічного товариства, Рачинського, Ольшевський, Євреїновський та Румянцівський), поети XVI–ХVII ст., один актовий документ кінця XVI ст. подають, як засновника міста князя Лева.

         Латинський напис на Галицькій брамі, “Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім’я Леонтополіс”, також підтверджував таку думку. Зрештою, місто стало столицею Галицького королiвства ще в останнiй

чвертi ХIII ст. за часів князя Лева65 . Але панівною залишається версія, що воно було засноване королем Данилом Романовичем66.

         Князь Лев Данилович був князем перемишльським (бл.1240–1269), белзьким (пiсля 1245–1269) i галицьким (1264 – бл.1301), претендував на литовську (1269) та польську (1289) спадщину, здобув володiння на Закарпаттi та Люблiнську землю.

       В останні роки свого життя йому, очевидно, вдалося відновити Галицько-Волинську державу, навіть у більших, ніж раніше, територіальних розмірах.

         Між самими татарами точилася гостра міжусобна війна, яка не дозволяла їм проводити активні бойові дії на руських землях, так в 1261- 1265 рр.  між ханом Берке і татарським ханом Персії Гулагу, що дозволило князю Леву впорядкувати свої землі після смерті батька.  

      Практично все життя провівши у сідлі з мечем в руках, “князь думен и хоробор а рати, немало бо показа мужьство свое во многых ратех”67 , винахідник машин для здобування фортець, брав участь майже у всіх походах свого батька, а пізніше йому доводилося воювати майже весь час.

      1 похід Лева був в 1244 р. проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича і невдала битва на р.Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

          Незважаючи на поразку Лев Данилович зумів зупинити на деякий час Ростислава Михайловича і дати змогу батькові зібрати війська і здійснити візит до хана Батия, щоб убезпечити землі від нападу татар.

            У 1245 р. він брав участь у знаменитій битві під Ярославом, де князь Лев, разом з боярином Васильком Гавриловичем, командував полком лівої руки, який зіграв у цій битві одну з вирішальних ролей. Битва розпочалася атакою полку претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича, котрий хотів ударити на Головний полк і про рвати центр галицько-волинського війська. Назустріч йому виступив Передовий полк двірського Андрія, який, напевно, пройшов в інтервалах  між полками Данила і Василька Романовичів.  

          Навально атакуючи, претендент став перемагати Передовий полк,

одночасно польський полк зв’язав сили волинян князя Василька.

       Побачивши, що двірський Андрій зазнає поразки, Данило Романович

почав посилати йому на допомогу частини з Головного полку. Але й вони не витримали і почали відступ до Сяну. Палатин Фільній, який командував угорцями, вирішив, що наступив переломний момент і ввів в дію головні сили, підтримавши атаку князя Ростислава. Тоді у битву вступив Головний полк і битва перетворилася на два зіткнення: Фільнія і Ростислава Михайловича з рештками Передового та Головним полками і поляків з полком Василька Романовича.

        Долю битви вирішила атака ще одного полку Лева Даниловича, який ударив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Угорський полководець потрапив у полон, а князь Ростислав почав тікати. Тоді і поляки відступили перед волинянами 68.  Близько 1247 року Лев Данилович одружився з Констанцiєю, дочкою угорського короля Бели IV у замку Зволен. Вона померла трохи раніше від свого чоловіка десь у 128869.

            Цей шлюб був вдалим дипломатичним альянсом, що закінчив довгий період галицько-угорської конфронтації і зміцнив становище Лева Даниловича, як князя , про це свідчать булли Папи Римського Іннокентія ІV від 27 серпня  1247 року де князь Лев Данилович  був названий серед адресатів після князів Данила і Василька70.

             В 1249 р.  князь очолив похід на Слонім у складі галицько-волинських військ, які взяли часть у литовській усобиці на стороні Товтивила, а в 1251–1252 рр., він брав  участь у поході проти литовських військ на підтримку Товтивила з пінськими князями, битви на озері Зьяті та р. Щар’ї71.

          В 1253 р. Князь Лев Данилович брав активну участь у чеському поході на підтримку брата Романа у війні за Австрійську спадщину72, вона затягнулася надовго і плани короля Данила щодо Австрії не були виконані , адже війська були потрібні для боротьби з татарами.

         В 1253–1254 рр., зима – похід у Ятвязьку землю проти князя Стекинта, у ході цієї війни князь Лев за наказу короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком. В 1254–1255 рр., взимку відбувся каральний похід у Болохівську землю, князі якої, як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу).

         В 1255–1256 рр., зима – похід до Новогрудка на допомогу братові Романові та війна з ятвягами. В 1256 р., літо – осінь – похід до Возвягля у новій війні проти болохівських князів, після цього походу їх остаточно було упокорено, було завдано удару по підтримці татарами на цих землях, але це не вирішило хід війни.  

           Він очолив оборону східних кордонів проти татар в 1258 р. Після походів темника Бурундая ординське панування було відновлено, і князь Лев Данилович мусив руйнувати укріплення Львова та інших міст.

        По смерті короля Данила в 1264 році його держава почала розпадатися. Князь Василько Романович з сином Володимиром зберегли Західну Волинь.

           Східна Волинь опинилася в руках Мстислава Даниловича, а Шварно Данилович володів Холмом і, спираючись на родинні стосунки з Войшелком Міндовговичем, який передав йому литовський престол, взагалі претендував на першість. Левові Даниловичу дісталися Галицьке, Перемишльське та Белзьке князівства.

           Його кордони були найдоступнішими для ординських нападів, але він блискуче використав зміну політичної ситуації у південних степах у кінці 1260-х рр на свою користь.

           Ногай, внук Бувала, молодшого брата Бату і Берке, один з головних полководців Берке, у кінці 1260-х – на початку 1270-х рр. перебрався у свої володіння у Причорномор’ї, розмістивши ставку в Ісакчі в дельті Дунаю73.

          До 1280 р. його васалами стали болгарськi держави – Тирновське царство, Вiдинське i Бранiчевське князiвства.74 Болгарський цар Георгій І Тертер (1280–1292) спочатку змушений був видати свою дочку за сина Ногая – Джеке, а потім вислати свого сина і співправителя Тодора Святослава заложником у Ісакчі.

       У 1292 р. данником Ногая став і князь Сербії Стефан Нєманя, також приславши йому в заручники сина та великих бояр75. 

         Візантійська імперія перебувала під впливом Ногая, і спроби ухилитися від цього каралися походами на зразок походу 1297 р., в якому взяли участь болгарські війська.

       Ногай збирав податки і з Криму76. Претендуючи на чільне місце у чорноморській торгівлі, він зруйнував генуезькі факторії у Криму в 1299 р.     

        Можливо, що тут свою роль зіграли і постійні суперники Генуї венеціанці, які з 1294 р. встановили з Ногаєм приязні стосунки 77. Вiйсько Ногая складало 30 туменiв, що натой час було дуже вагомою силою.

         Укріпившись у причорноморських степах, Ногай почав провадити власну полiтику, не звертаючи уваги на ханiв Золотої Орди. Архімандрит Леонiд вважав, що Ногай взагалi у 1270 р. вiддiлився вiд Золотої Орди, утворивши власну державу78.

      З цією думкою не погоджувався Сафаргалiєв Марат , він вважав, що  Ногаєві не було потреби утворювати окрему державу. Будучи фактично незалежним i найстаршим серед нащадкiв Джучi, вiн ставив на престол ханiв, як колись Бату – каганiв79.

        Проте залишилося  багато свідчень щодо намагань Ногая відділитися від Золотої Орди і створити власну державу80.  Одним з головних доказів залишаються монети, які Ногай та його син Джеке карбували з 1285 до 1301 рр.

          Якщо атрибутація анонiмних монет з першої половини 1290-х рр., що карбувалися в Криму, виглядала ще сумнівною, і здогадку Олексія  Маркова. 81 намагався спростувати Микола Веселовський82, то атрибутація монет, карбованих в Ісакчі на Дунаї між 30 жовтня 1296 р. та 8 серпня 1301 р., дає всі підстави стверджувати на самостійницьку діяльність Ногая.  

          Більше того, з огляду на потреби розвитку цього регіону, Токта, його брат Саси-Бука та їхні наступники були змушені карбувати монети в Ісакчі майже до 1312 р.

        Ногай все ж таки мав приховане бажання стати ханом Золотої Орди.

Князь Лев Данилович також визнав зверхність Ногая, бачачи в ньому силу, яку можна використати в своїх інтересах.  В 1268 році князь Лев Данилович вбиває литовського князя Войшелка за те, що він саджає на литовський престол свого брата Шварно, в 1267 р. який був одружений на сестрі  Войшелка, дочці Міндовга83.

       Тут літопис зображує князя Лева Даниловича , як підлого вбивцю, адже Войшелк рахувався , йому як кум і за версією літопису був вбитий  через заздрість до Шварна,  якому дістався литовський трон. Важко повірити, що Лев Данилович спланував таке холоднокровне вбивство, адже Войшелк на той час був ченцем, реальної влади не мав і не було причин його вбивати тим паче, що після його смерті трон залишався би у Шварно .      

          Можна припустити, що вбивство було випадковим, під впливом вина, якого багато випили і Лев Данилович і Войшелк у суперечці. Мабуть, Лев  Данилович намагався переконати Войшелка віддати литовський трон йому, на що той не пристав.

       

        Хоча це не виправдовує вчинку князя Лева Даниловича. Версія  Віктора Пашуто84, що князь Лев мстив за свого брата Романа не виглядає достовірною, все таки пройшло 10 років після цієї події, змінилися політичні реалії.

       Навіть укладачі  Волинського літопису, які досить  негативно відобразили особу Лева Даниловича, через неприязнь з боку волинських князів не написали, що вбивство було заплановане. На жаль при дворі Лева Даниловича літописця не було і спростувати чи  підтвердити цю інформацію не має змоги, що залишає це питання досить дискусійним і неоднозначним.

      1269 р.  князь Шварно помирає і на престол в 1270 році сідає князь Тройден , що порушило плани Лева Даниловича, адже той після смерті брата претендував на Литву. 

           У 1270-х рр. за допомогою Ногая князь Лев Данилович приєднав Київську і Переяславську землі.

           Вони входили до складу його держави (можливо з васальними князями в Овручі та на Пороссі – нащадками Володимира Рюриковича) аж до 1300–1301 рр., коли Київ при підтримці хана Токти отримала путивльська династія в особі князя Володимира-Івана Івановича85.

        Лев Данилович зумів зберегти і значну частину володінь у Пониззі Дністра та Дунаю. Напевно, не тільки Білгород, але й інші міста колишньої Дністровсько- Бирладської волості поступово переходили у пряму ординську залежність(археологічний матеріал незаперечно свідчить про піднесення та інтенсивну забудову міста в кінці ХІІІ ст. 

         Характер цього будівництва і знайдені матеріали не полишають сумнівів щодо його подібності з іншими ординським поліетнічними містами86, щоправда, у місті було й слов’янське населення, і більшість знахідок зброї або її елементів руського походження.

        Також ординські монети, знайдені у місті, починаються з епохи хана Узбека (1313–1339), на портоланах Маріно Сануда (1321), Піцігані (початок 1330-х рр.) та Весконте (1327) місто Маврокастро зображено з прапором, на якому джучідська тамга і півмісяць87. Отже можна зробити висновок, що процес переходу міста під пряме ординське панування почався в часи Ногая і завершився за Узбека.

        Також  можна припустити, що певний час зберігалася подвійна підпорядкованість, а деякі частини цієї волості залишалися в складі Галицько-Волинської держави до початку ХІV ст. 

           Так, джерело “Flos historiаrum Terrae Orientis” відзначило:

“Русь – величезна країна, межує з Грецією, Болгарією, ця країна ... тепер платить данину татарам, а князем її є Лев 88. Про давню належність цих територій до Галицької землі свідчать й інші аргументи, зокрема топонімічні , а також включення вірменських парафій у Сереті, Сочаві (Сучаві) та Молдові до львівської вірменської єпископії у кондаку від 13 серпня 1388 р. католікоса Теодорова ІІ.

         В ній також було згадано про Львів, як “найблагословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст християнських королів”, що відбиває часи Галицько-Волинської держави89.

      У 1275 р., у відповідь на здобуття Дрогичина великим литовським князем Тройденом, галицький князь з допомогою татарських вiйськ здiйснив похiд у Литву. У 1280 р., продовжуючи боротьбу за польський престол, вiн знову з татарами ходив у похiд до Польщі.

        Як і батько, Лев Данилович приділяв значну увагу впровадженню технічних новинок у галузі озброєння. На підставі джерел важко сказати, що саме було запроваджено в часи короля Данила, а що при Левові.

           У ХІІІ ст. з’явилися високi стоячi комiри, кольчужнi панчохи (нагавицi), збiльшилась довжина кольчуги. Її вага зросла з 5,5-6,5 до 10 кг.

        Почали також використовувати “дощатi бронi” - пластинчатi лати, в яких пластини при скрiпленнi находили одна на одну, подвоюючи захист. Випуклість пластин пом’якшувала силу удару. Розвиток такого типу панцирiв призвiв до появи лусковидних лат, котрі вiдрiзнялися вiд пластинчатих однаковими розмiрами лусок-пластин (6 x 4-6 см) i способом крiплення до шкiряної або полотняної основи шнурiвкою з одного краю i одним чи двома шарнiрами-заклепками90.

       У дотатарський перiод конi не мали спецiального захисту. Король Данило Романович  першим ввiв “личини” i шкiрянi “кояри” для захисту коней, запозичивши їх вiд татар. За князя Лева Даниловича такий захист коней став звичним. Шкіряні “кояри” повністю захищали круп коня, а “личини” – голову.

           Великий комплекс з переробки шкіри,  знайдений у Львові,  свідчить про гігантську роботу в переозброєнні війська, здійснену князем Левом Даниловичем91.

       Удосконалювалася і стрілецька зброя, з’явилися самостріли-арбалети. Судячи з численних знахiдок арбалетних стріл, виявлених експедицiєю М. Ф. Рожка в  Уричi, цей вид зброї при обороні галицьких фортець використовувався досить часто.

          Запроваджувалася метальна артилерія. Данило Романович та Лев Данилович чи не першими почали застосовувати мобiльнi метальні машини, і це не впливало на темп маршу їхнього війська, яке, наприклад, у 1244 р. з такими машинами подолало за день 60 км вiд Холма до Люблiна92.

         У 1282 та 1285 рр. походи Лева Даниловича в Угорщину з вiйськом Ногая також здiйснювалися бiльше в iнтересах галицького князя, нiж в інтересах Ногая93, що свідчить про підтримку ним князя Лева.

         Не виключено, що, розраховуючи реалізувати свої плани у майбутньому, Ногай розглядав потужного галицького князя

більше як союзника, ніж васала, на чию допомогу він міг розраховувати, в тому числі на Балканах і Дунаї тому і допомагав князю Леву Даниловичу в його походах..

         Ногай поставив на золотоординський престол Туде-Менгу (1282–1287), а коли останнього усунули царевичi на чолi з Телебугою, зiткнувся зi спробами нового хана розпоряджатися його улусбеком i вiйськом.

       Ногай двiчi обдурив хана Телебугу в походах на Угорщину i Польщу.

          Двотижнева облога Львова вiйськом золотоординського хана у 1287 р., напевно, була реакцiєю Телебуги на невдачі походу в Угорщину, коли татарськi вiйська зазнали страшних втрат при переходi через

гори94.

          Ймовірно, що на той час Лев Данилович залишався союзником Ногая, який зiграв свою роль в татарських втратах у 1287 році. Виступ Ногая завершився невдачею . Лев Данилович i його брати знову стали безпосередніми татарськими васалами, а Ногай також був змушений вислати свої вiйська у похiд проти Хулагiдiв, де зложив голову емір Бурундай.

         Ногай не тільки скинув, але й видав на жорстоку розправу Телебузі   царевичів, які його підтримували, аби довести свою відданість хану.                Залишаючись татарським васалом, Лев Данилович не міг офіційно приймати королівську корону та титул, але вміло використовуючи васально-союзницькі стосунки з Ногаєм, він не тільки об’єднав Галицько-Волинську державу, яка роздробилася по смерті короля Данила, але й значно розширив її межі.

        Князь  Лев Данилович, якого західні джерела титулували “королем”, так і не прийняв королівської корони, тоді як її носив його батько, Данило який не просто розривав з ординською залежністю, але й декларував свої права на всю Русь, яку сподівався звільнити від ординської залежності з допомогою папи і Заходу95.

          Не випадково після походів Бурундая йому довелося емігрувати в Угорщину, звідки він повернувся тільки у 1262 р. Це було порушенням прав сюзерена Золотої Орди, тому Лев Данилович не міг піти на такий прецендент, адже це би викликало гнів татар.

        В 1287 році  князь разом з татарським військом здійснив  похід у Польщу,а в 1289 році . брав участь у польській міжусобиці.

Також князь у 1290 році брав  участь   у польсько-чеській війні, зустрічався з чеським королем в Опаві наслідком чого стало. – приєднання Люблінської землі  в 1292 році.В 1299 р.  князь Лев Данилович  зустрічався у Брно з королем Вацлавом ІІ96.  

           До самої загибелі Ногая, в найдраматичніші моменти його життя (під час боротьби з Токтою  у 1299–1300 рр., у битві у місцевості Куканлик (Куяльник?), галицькі-волинські  війська були з Ногаєм.

        Після загибелі Ногая, коли хани Токта і Саси-Бука зв’язали свої сили у боротьбі з нащадками Ногая, князь Лев пішов у монастир Святого Онуфрія, а його син Юрій в 1301 році надягнув королівську корону і організував окрему митрополію, куди ввійшли єпархії земель, що вже не перебували в татарській залежності.

                                            Висновок

        

           Отже, можна зробити висновок, що похід татарів на Східну Європу призвів до створення нової геополітичної  сили на її землях. Ця держава називалася улус Батия, або Золота Орда. Вона була найбільшою за розмірами і військовою могутністю, в Східній Європі.

       Татарами було завойовано землі половців, степи Кипчаку, Кавказ, Крим, такі руські князівства, як Київське, Чернігівське та Галицько- Волинське  потрапили під васальну залежність до хана. Також Північно –руські князівства,  Володимиро - Суздальське, Разянське та інші потрапили під васальну залежність .  

        Татари вторглися і в західно - європейські землі, в Польщу, Угорщину і дійшли аж до Адріатичного Моря руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху.  Під час свого походу на Захід татари не руйнували міст, які опиралися, ця тактика виявилася успішною, жителі не вступали з ними в бій, а неузгодженість між князями призвела до того, що русичі не змогли активно протистояти татарам.

  Проблемою взаємовідносин Золотої Орди та Галицько- Волинського князівства було те, що руські князівства в цих відносинах виступали на другому плані, тобто татари  диктували їм свою волю. Руські князівства сплачували податки хану, як зерном так і людьми, руські князі були васалами хана, мали їздити до нього за підтвердженням своїх прав  на землю. Також вони надавали татарам свої війська для загарбницьких походів.

Спроби Данила Романовича і Лева Даниловича утворити антитатарський союз були невдалими, роз`єднаність між собою та нерішучі дії Західних держав, призвели до того, що руські князівства не змогли  позбутися політичної залежності від Золотої Орди та об`єднати в одне ціле руські землі.             

                   

Список  Використаної Літератури та джерел

А)Джерела

1. Галицько-Волинський літопис.С.368 —452. Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI. —591с .

2.Плано Карпіні. Історія монголів. Вільгема де Рубрук.  Подорож до Східних країн. Перекл.А.І.Малеіна. Вид: А.С. Суворина. —Санкт-Петербург. 1911. —220 с.

 

Б) Література

3. Большакова С. А. Папские послания галицькому князю как исторический источник // Древнейшие государства на территории СССР. 1975 г. Москва, 1976. - С.112-129.

4. Войтович Л.В. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави :Князь Лев Данилович. / Вісник Національного Університету „Львівська політехніка”. - № 502. Держава та армія. – Львів, 2004. –С.13-18

5. Войтович. Л. В.   Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках. // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. № 22. – Луцьк, 2010. – С.9-14.

6. Войтович Л.В. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ–ХVI ст. Історико-генеалогічне дослідження. Львів, 1996.-256с.

7. Войтович Л.В. Князь Лев Данилович. Львів: НАН України. Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевич, 2012. – 181 с.

8.Войтович Л. В. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів / Л. В. Войтович. – Львів.2004.249с.

9. Войтович Л. В. Київські князі з путивльської династії // Київ. 1991. № 8.- С. 149-150.

10. Войтович Л. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. // Вісник національного університету “Львівська політехніка”. № 571. Держава та армія. Львів, 2006. С.89–93.

11.Войтович Л. В. Юрiй Львович та його полiтика / Л. Войтович // Галичина i Волинь в добу середньовiччя. До 800-рiччя з дня народження Данила Галицького. – Вип. 3. – Львiв, 2001.С.70-78.

12. Войтович Л. В. Остання еміграція короля Данила Романовича / Л. Войтович // Наук. вісн. Волин. нац.ун-ту ім. Лесі Українки. Історичні науки. – № 13. –Луцьк, 2009. – С. 89–96.

13. Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів. 15/2006-2007.- С. 115-124.

14. Войтович Л. В. Княжі портрети: еліта нації. — Біла Церква. Видавець :Олександр Пшонківський .2006 . – 782c.

15. Войтович Л.В. Данило Галицький. Загадки i проблеми // Галицька брама. – 2001. – №9-10. Король Данило та його син Лев. – С.12-16.

16. Войтович Л.В. Королівство Русі: реальність і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич. 2003. Вип. 7. - С. 63-71.

17. Веселовский Н. И. Хан из темников Золотой Орды. Ногай и его время. Петроград, 1922. – 64с.

18.Грушевський Михайло І. Історія України  Руси. Том III. Львів. 1905. 588с. 

19.Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь М.: Мысль. 1989. 368 c.

20.Горский А. А. Гибель Михаила Черниговского в контексте первых русских князей с Ордой//Средневековая Русь, 6, 2006. С.138—154.

21. Крип’якевич I.. Галицько-Волинське князiвство. Львiв, 1999. -176с.

22. Коновалова И. Г., Руссев Н. Д. О политическом положении региона днепровско-дунайских степей в первой трети XIV в. // Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. Кишинев, 1988. –С. 33-45.

23. Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси в ХІІІ–ХV вв. – 104с.

24. Матузова В. І. Тевтонський орден у зовнішній політиці князя Данила Галицького / В. І. Матузова // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. – Чернівці, 1998. – Т. 1. – С. 152-157.

25. Марков А. К.. О монетах хана Ногая. Москва, 1902. –С. 3. (Оттиск из ІІІ тома “Трудов Московского нумизматического общества”).- С.179-186.

26.Насонов А.Н. Монголы и Русь. История татарской политики на Руси.М:АН СССР. 1940.178с.

27. Русина О.В. Україна крізь віки:між Татарами та Литвою. К: Вид. “Альтернативи’’. 1998.320с.

28. Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ ст. - І. Паславський – Львів, 2003. 111с.

29.Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси.-М., 1968.- 472с.

30. Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва, 1950. 329с.

31. Пашуто В. Т. Монгольский поход в глубь Европы//Татаромонголы в Азии и Европе. М., 1970. – С.204– 206.

32. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960.- 279с.

33.Руссев  Н. Д. Молдавия в “темне века”: Материалы к осмыслению культурно-исторических процессов // Stratum plus. Кишинев, 1999. № 5: Неславянское в славянском мире. – С. 379-407.

34. Єльников. М. В. Золотоординські часи на українських землях.  Київ: Наш час. 2008.176с.

35.Егоров Л. В.. Историческая география Золотой Орды в ХIII–XIV вв. Москва, 1985. С. 248с.

1 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI. —591с .

2 Плано Карпіні. Історія монголів. Вільгем де Рубрук.  Подорож до Східних країн. Перекл.А.І.Малеіна. Вид: А.С. Суворина. —Санкт-Петербург. 1911. — 220 с.

3 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том III. — Львів. 1905. —588с.

4 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси.-М., 1968.-472с.

5 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь- М.: Мысль. 1989. 368 c.

6 Русина. О.В. Україна крізь віки:між Татарами та Литвою. — К.Вид. “Альтернативи’’. —1998. —320с.

7 Єльников. М. В. Золотоординські часи на українських землях. —  Київ: Наш час. — 2008. — С.176.

8 Войтович. Л.В. — Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках. // Науковий вісник


Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки.


– № 22. – Луцьк, 2010. – С.9-14c.

9 Войтович Л.В. Князь Лев Данилович. Львів: НАН України. Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевич, 2012. – 181 с.

10 Войтович Л. В. Юрiй Львович та його полiтика / Л. Войтович // Галичина i Волинь в добу середньовiччя.


До 800-рiччя з дня народження Данила Галицького. – Вип. 3. – Львiв, 2001. —С.70-78.

11 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том II. - С. 538.

12 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том II. - С.531.

13 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь- М.: Мысль. 1989. – С.308.

14 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том II. - С.532.

15 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI. —С.379.

16 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том II. - С.533.

17 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том II. - С.536.

18 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь- М.: Мысль. 1989. – С.311.

19 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь- М.: Мысль. 1989. –С. 326

20 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь.–С.529.

21 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С.394

22 Літопис Руський. Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С.395.

23 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С.394.

24 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С.396.

25 Насонов Л.Н. Монголы и Русь. –С.36 .

26 Пашуто В. Т. Монгольский поход в глубь Европы//Татаромонголы в Азии и Европе. М., 1970. –С.204– 206.

27 Плано Карпіні. Історія монголів.—Санкт-Петербург. 1911. — С. 36 .

28 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси.-М., 1968. –С.287.

29 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь— М.: Мысль. 1989. – С.318.

30 Горский А. А. Гибель Михаила Черниговского в контексте первых русских князей с Ордой//Средневековая Русь. 6. 2006. —С.140.

31 Історія монголів. Плано Карпіні. Перекл.А.І.Малеіна. — С.42.

32 Русина.О.В. Україна крізь віки:між Татарами та Литвою. — К.Вид. “Альтернативи’’. —C.20-21.

33 Єльников. М. В. Золотоординські часи на українських землях. —  Київ: Наш час. — 2008. — С.70.

34 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI. —С.401.

35 Войтович .Л.В. Княжі портрети :еліта нації. — Біла Церква .Видавець :Олександр Пшонківський .v2006 . С.408.

36 Єльников. М. В. Золотоординські часи на українських землях. —  Київ: Наш час. — 2008. — С.70.

37 Гумільов Л. М.Древняя Русь и Великая степь- М.: Мысль. 1989. – С.321.

38 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С. 404.

39Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С. 404.

40 Історія монголів. Плано Карпіні. Перекл.А.І.Малеіна. — .С.42.

41 Войтович .Л.В. Данило Галицький. Загадки i проблеми // Галицька брама. – 2001. – №9-10. Король Данило та його син Лев. – С.12-16.

42 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С. 405.

43 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . — С. 405.

44 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . — С.405.

45 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том III. —С. 62.

46 Історія монголів. Плано Карпіні. Перекл.А.І.Малеіна. —С.67.

47 Грушевський Михайло І. — Історія України —  Руси. Том III. — С.65.

48 Войтович. Л.В. — Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках. // Науковий вісник


Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки.– № 22. – Луцьк, 2010. – С.9

49 Русина О.В. Україна крізь віки:між Татарами та Литвою. — К.Вид. “Альтернативи’’. —C.36.

50 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . — С.420.

51 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С.421.

52 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . — С.420.

53 Войтович Л. Остання еміграція короля Данила Романовича / Л. Войтович // Наук. вісн. Волин. нац.


ун-ту ім. Лесі Українки. Історичні науки. – № 13. – Луцьк, 2009. – С. 89–96.

54 Матузова В. І. Тевтонський орден у зовнішній політиці князя Данила Галицького / В. І. Матузова //


Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. – Чернівці, 1998. – Т. 1. –


С. 153.

55 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —.С.422.

56Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . — С. 422.

57 Матузова В. І. Тевтонський орден у зовнішній політиці князя Данила Галицького / В. І. Матузова //


Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. – Чернівці, 1998. – Т. 1. –


С. 155.

58 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . — С. 423.

59 Войтович Л. Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках. // Науковий вісник


Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки.– № 22. – Луцьк, 2010. – С.9

60 Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ ст. /


І. Паславський – Львів, 2003. —С.80.

61 Войтович Л.В. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів / Л. Войтович. – Львів,


2004. —С.105.

62 Войтович Л.В. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави :Князь Лев Данилович. / Вісник Національного Університету „Львівська політехніка”. - № 502. Держава та армія. – Львів, 2004. –С.15

63 Войтович Л.В. Юрiй Львович та його полiтика / Л. Войтович // Галичина i Волинь в добу середньовiччя.


До 800-рiччя з дня народження Данила Галицького. – Вип. 3. – Львiв, 2001. — С.75.

64 Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів. 15/2006-2007.- С. 115

65 Войтович Л.В. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ–ХVI ст. Історико-


генеалогічне дослідження. Львів, 1996. С. 89-90

66 Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів. 15/2006-2007.- С. 116

67 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С. 426.

68 Войтович Л.В. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави.- С. 16-17.

69 Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  .- С. 124.

70 Большакова С. А. Папские послания галицькому князю как исторический источ-


ник // Древнейшие государства на территории СССР. 1975 г. Москва, 1976. - С.126.

71 Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів. 15/2006-2007.- С. 117

72 Войтович Л.В. Князь Лев Данилович. Львів: НАН України. ІнститутУкраїнознавства ім. І. Крип’якевич, 2012. – С. 35.

73 Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  .- С. 118

74 Ников.  П. . Татаро-български отношения презъ средните векове съ огледъ къмъ царуваннего


на Смилеца // Годишник на Софийската университет. Историко-филологически факультет.София, 1921. Т. 15/16. -С. 15.

75 Ников П. Татаро-български отношения презъ средните векове съ огледъ къмъ царуваннего


на Смилеца. София, 1921.  - С.25

76 Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к историии Золотой Орды. Санкт.Петербург, 1884. Т. 1: Извлечения из сочинений арабских. -С. 111.

77 Коновалова И. Г., Руссев  Н. Д.  О политическом положении региона днепровско-дунайских


степей в первой трети XIV в. // Социально-экономическая и политическая история Молдавии


периода феодализма. Кишинев, 1988.- С. 35.

78 Леонид, архимандрит. Хан Ногай и его влияние на Россию и южных славян // Чтения в


Московском обществе истории и древностей Российских. Москва, 1863. Кн. 3.- С. 37.

79 Сафаргалиев М. Г.  Распад Золотой Орды.-С. 59.

80 Руссев Н. Д. Молдавия в “темне века”: Материалы к осмыслению культурно-исторических


процессов // Stratum plus. Кишинев, 1999. № 5: Неславянское в славянском мире. -С. 379-407.

81 Марков А. К.. О монетах хана Ногая. Москва, 1902. -С. 3. (Оттиск из ІІІ тома “Трудов


Московского нумизматического общества”).

82 Веселовский Н. И. Хан из темников Золотой Орды. Ногай и его время. Петроград, 1922.


- С. 39-51, 54.

83 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С. 427.

84 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва, 1950. С.114.

85 Войтович  Л. В. Київські князі з путивльської династії // Київ. 1991. № 8.- С. 149-150.

86 Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в ХIII–XIV вв. Москва, 1985. -С. 80.

87 Войтович  Л. В. Князь Лев Данилович – Полководець і політик.  .- С. 123

88 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва. 1950.- С. 302.

89 Дашкевич. Я.. Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчацьких джерелах // Україна в минулому. Київ; Львів, 1992. Вип. 1.- С. 10-11.

90 Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси в ХІІІ–ХV вв. -С.8.

91 Войтович Л.В. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. // Вісник національного університету “Львівська політехніка”. № 571. Держава та армія. Львів, 2006. — С.91.

92 Войтович.Л.В. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави..-С. 16.

93 Войтович Л.В. Удiльнi князiвства.. - С. 89-90.

94 Літопис Руський.Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця . —С.435.

95 Войтович Л.В. Королівство Русі: реальність і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник.


Дрогобич, 2003. Вип. 7. -С. 65.

96 I. Крип’якевич. Галицько-Волинське князiвство. Львiв, 1999. -С. 116.

49


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

26805. Многомерные задачи оптимизации 142.5 KB
  Многие идеи хорошо иллюстрируются на двумерной задаче, но становятся и труднообъяснимыми, и малоэффективными при повышении размерности. Для двумерных задач понятны алгоритмы наискорейшего спуска и движения по градиенту
26806. Линейное программирование. Рассмотрим основные понятия, характеризующие строение и функционирование систем 101 KB
  Для организационных систем и ИС удобно в определении системы учитывать цели и планы внешние и внутренние ресурсы исполнителей непосредственно процесс помехи контроль управление и эффект. Интегративное свойство системы обеспечивает ее целостность качественно новое образование по сравнению с составляющими ее частями. Под элементом принято понимать простейшую неделимую часть системы. Это часть системы обладающая внутренней структурой.
26807. Методы отделения корней уравнения 81 KB
  Если уравнение y = fx получено из практических инженерных нужд а не является выдумкой ради того чтобы подловить студента то составитель уравнения наверное знает приблизительно в каком интервале [a b] лежит корень и имеет основания думать что корень в этом интервале один. В тот момент когда окажется fаifbi 0 можно считать что корень отделён. А если в какойто точке в процессе этих вычислений fx окажется равной нулю то это значит что вам повезло и вы уже наткнулись на корень Методы отделения корней уравнения. Во многих...
26808. Уточнение корней уравнения. Метод деления отрезка пополам, метод секущих 115 KB
  В общем случае типовые программные компоненты ИС включают: диалоговый вводвывод логику диалога прикладную логику обработки данных логику управления данными операции с файлами и или БД. развитие сетевых технологий и систем передачи данных; 4. Основными из этих принципов являются следующие: принцип абстрагирования заключается в выделении существенных аспектов системы и отвлечения от несущественных; принцип непротиворечивости заключается в обоснованности и согласованности элементов; принцип структурирования данных ...
26809. Уточнение корней уравнения. Методы касательных (Ньютона) 160.5 KB
  Для групповых и корпоративных ИС существенно повышаются требования к надежности функционирования и сохранности данных. Эти свойства обеспечиваются поддержкой целостности данных ссылок и транзакций в серверах БД. Классификация по сфере применения Системы обработки транзакций по оперативности обработки данных делятся на пакетные ИС и оперативные ИС. Системы поддержки принятия решений представляют собой тип ИС в которых с помощью довольно сложных запросов производится отбор и анализ данных в различных разрезах: временных географических и по др.
26810. Аппроксимация функций. Основные задачи протокола IP 159 KB
  Архитектура файлсервер имеет существенный недостаток: при выполнении некоторых запросов к БД клиенту могут передаваться большие объемы данных что загружает сеть и приводит к непредсказуемости времени реакции. средний уровень представляет собой сервер приложений на котором выполняется прикладная логика BL и с которого логика обработки данных DL вызывает операции с БД DS; верхний уровень представляет собой специализированный сервер БД выделенный для услуг обработки данных DS и файловых операций FS без риска использования хранимых...
26811. Квадратичная аппроксимация (МНК). Методология IDEF 1 80.5 KB
  Нужно найти уравнение либо прямой линии либо кривой второй степени параболы либо еще более высокой степени полином алгебраический многочлен который лучше всего передавал бы на чертеже наиболее характерные свойства расположения заданных экспериментальных точек. Управление маркетингом подразумевает сбор и анализ данных о фирмахконкурентах их продукции и ценовой политике а также моделирование параметров внешнего окружения для определения оптимального уровня цен прогнозирования прибыли и планирования рекламных кампаний.Методология IDEF...
26812. Системный подход, системные исследования и системный анализ 21.87 KB
  Системный подход системные исследования и системный анализ Для анализа сложных объектов и процессов применяются системный подход системные исследования и системный анализ. Системный подход к исследованиям предполагает необходимость исследования объекта с разных сторон комплексно в отличие от ранее принятого разделения исследований на физические химические и другие. Однако заимствованные при таком подходе понятия теории систем вводились не строго не исследовался вопрос каким классом систем лучше отобразить объект какие свойства и...
26813. Методы и модели описания систем. Качественные методы описания систем 175.47 KB
  Однако позднее обязательное требование явно выраженных временных координат было снято и сценарием стали называть любой документ содержащий анализ рассматриваемой проблемы или предложения по ее решению по развитию системы независимо от того в какой форме он представлен. Таким образом сценарий помогает составить представление о проблеме а затем приступить к более формализованному представлению системы в виде графиков таблиц для проведения экспертного опроса и других методов системного анализа. Основная идея морфологических методов –...