96658

Умови відновлення діяльності УГКЦ

Курсовая

Религиоведение и мифология

Метою даної роботи є висвітлення історії легалізації УГКЦ у 1987–1991 рр. Виходячи з мети та хронологічних рамок дослідження нами були поставлені наступні завдання: розглянути початок боротьби УГКЦ за відродження (1987–1988 рр.); проаналізувати боротьбу за легалізацію УГКЦ у 1988–1989 рр.; дати характеристику діяльності УГКЦ у 1989–1991 рр.

Украинкский

2015-10-08

166 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 3

ВСТУП

Актуальність  теми. Українська Греко-Католицька Церква протягом багатьох століть була стрижнем національного відродження і відігравала важливу роль у розвитку національної ідеї, збереженні національної само ідентичності та патріотичному вихованні молодого покоління. На сучасному етапі УГКЦ переживає складний період своєї історії: канонізація та беатифікація цілого ряду новомучеників, встановлення патріархії та адміністративного розширення. Такі періоди історії вимагають звернення до минулого, щоб знайти відповіді для майбутнього.

Внаслідок репресивного тиску радянських властей УГКЦ офіційно “припинила своє існування” на неканонічному Львівському “соборі” 8-10 березня 1946 р. через “возз’єднання” з Російською Православною Церквою (РПЦ). Греко-католицька ієрархія та частина духовенства і вірних, які відмовилися від нав’язаної владою “православізації”, ніколи не визнавали “ліквідації” своєї Церкви. Після смерті Й. Сталіна та із відносною лібералізацією тоталітарного режиму в період “хрущовської відлиги” греко-католики розпочали добиватися офіційної леґалізації своєї Церкви. Численні заяви віруючих і духовенства, богослужіння, протиправні з точки зору радянського законодавства, відкрита душпастирська діяльність підпільних греко-католицьких священиків свідчили про те, що “катакомбна Церква” декларувала і боролася за відновлення своїх прав.

Однак лише в 1980-х рр. вдалося сформувати організаційні структури, які ставили перед собою завдання досягнути для УГКЦ леґального статусу в Радянському Союзі. Такою організацією, що взяла на себе відповідальність і фактично очолила боротьбу за леґалізацію УГКЦ, став КзУКЦ.

У зв’язку з цим актуальним є вивчення боротьби УГКЦ за легалізацію на західноукраїнських землях у період Горбачовської “відлиги”, об’єктивно-науковий аналіз як незаперечних здобутків у цій галузі, так і упущень.

Об’єктом даного дослідження є процеси повноцінного відновлення діяльності УГКЦ, а предметом дослідження є історичні умови відновлення діяльності УГКЦ, методи боротьби прихильників УГКЦ за свої права.

Метою даної роботи є висвітлення історії легалізації УГКЦ у 1987–1991 рр. Виходячи з мети та хронологічних рамок дослідження нами були поставлені наступні завдання:

- розглянути початок боротьби УГКЦ за відродження (1987–1988  рр.);

- проаналізувати боротьбу за легалізацію УГКЦ у 1988–1989 рр.;

- дати характеристику діяльності УГКЦ у 1989–1991 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із 1987 по 1991 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1987 р.) зумовлено заявою УГКЦ про вихід із підпілля, верхньої (1991 р.) – прийнятя Верховною Радою УРСР Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання».

Джерельною базою курсової  роботи є опубліковані видання збірки джерел, які дають змогу більш глибше розкрити дану проблему та зрозуміти особливості боротьби УГКЦ за власне відновлення та легалізацію.

Історіографія по даній проблематиці представлена колом наукових статей і монографічних видань. У радянській історіографії ця проблематика не стала пріорітетною для дослідження у зв’язку із відомими причинами. В українській діаспорній історичній літературі проблематика легалізації УГКЦ не є висвітленою . У сучасній українській історіографії тематика легалізації УКГЦ є актуальною тематикою. Зокрема слід вказати дослідження С. Кобути “Політичні аспекти легалізації Української греко-католицької церкви (1987–1991 рр.)”, “ Форми й методи протидії відродження”, В. Марчука “Українська греко-католицька церква. Історичний нарис.”, “Греко-католицька церква в суспільному розвитку України: відновлення і офіційне визнання на переломі 80-90-х рр. ХХ ст.” , “УГКЦ в 1945–1987 рр.”, Р. Бойко “Особливості  греко-католицького  підпілля  в  Україні  напередодні легалізації  УГКЦ ”, Т. Бублика “Легалізація української греко-католицької церкви у світлі стосунків греко-католиків та радянської влади в 1988–1989 роках” та В. Субботіна “Суспільно–релігійні настрої населення західних областей УРСР в контексті легалізації греко-католицької церкви (1987–1989)”.

Особливу увагу заслуговують праці І. Андрухіва, який подає легалізаційні процеси УГКЦ через призму історії регіональних особливостей  греко-католиків на Прикарпатті. Слід відзначити праці “Етнорелігійні та етноконфесійні обєднання на теренах Прикарпаття в 40-80 роках ХХ століття”, “Релігійне життя на Прикарпатті: 1944–1990 роках”, “Станіславська (Івано-Франківська) єпархія УГКЦ крізь призму століть: історико-релігійний аспект” та “Рух за відновлення УГКЦ на Станиславівщині в другій половині ХХ століття”.

У працях В. Пащенка Греко-католики в Україні: Від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів” та “Православна церква в тоталітарній державі” здійснено комплексний аналіз релігійної ситуації в Україні та проведений глибокий аналіз легалізаційних процесів УГКЦ та відношення до них православних церков.  

Методологічною основою дослідження є принцип історизму, всебічності, об’єктивності, узагальнення та порівняння. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом.

Практичне значення отриманих результатів. Фактичний матеріал та висновки можуть бути використані в навчальному процесі при розробці та читанні лекційних курсів, а також при підготовці до практичних занять, написанні рефератів.

Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається з змісту, вступу, трьох розділів, висновків (29 сторінок основного тексту), списку використаних джерел (28 позицій).

РОЗДІЛ 1. Початок боротьби за відродження церкви (1987–1988  рр.)

Важливою складовою боротьби за незалежність України в кінці ХХ ст. став широкий суспільний рух за відновлення законної діяльності (легалізацію) Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Він набрав особливого розмаху на заході республіки, у межах трьох галицьких областей: Івано-Франківської, Львівської й Тернопільської, а також Закарпаття, що впродовж кількох століть вважалися традиційними територіями поширення греко-католицизму (уніатства).

Насильницька ліквідація комуністичною владою УГКЦ у 1946–1949 рр. спрямовувалася не тільки на знищення національної церкви, але й на підрив національної самобутності та духовного світогляду мільйонів українців. Тривала боротьба радянських владних структур “із залишками уніатства” на західноукраїнських землях протягом чотирьох десятків років залишалася частиною стратегії ідеологічної боротьби комуністичного режиму проти свідомого українця. Але, усупереч офіційним заявам про остаточне викорінення уніатства, у другій половині 1980-х років за легалізацію батьківської віри набрав масового характеру, ставши основою для фактичного відновлення структур і впливу УГКЦ на українській землі [18, c. 224]. 

Після Львівського церковного собору 1946 р. питання легалізації (виходу з підпілля) УГКЦ в УРСР не порушувалося до середини 1980-х років. Якщо “єпископи української православної церкви, духовенство і віруючи займали традиційну позицію лояльності до держави”, повага до існуючих законів, не давали втягти себе у різного роду політичні кампанії, то Греко-католицька церква асоціювалася з українським націоналізмом”. Влада, незважаючи на офіційний атеїстичний курс, всіляко сприяла православ’ю і робила все можливе, щоб не допустити відновлення уніатства [25, с. 423].

Перспективи відродження УГКЦ підтверджувалися наявністю підпільно діючої церковної організації та піднесенням релігійного руху віруючих у західних областях України. За даними Верховного архиєпископа і кардинала Мирослава-Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священників, тисячі двохсот монахів і монахинь та 4,5 млн. віруючих [17, с. 508].

Радянська сторона оперувала іншими цифрами. На середину 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 монахи і монахині, в Івано-Франківській – 45 священиків, 73 монахи, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих, в Тернопільській – 17 священиків, 38 монахів, 2-3 тис. вірян, в Закарпатській – 50 священиків, 20 монахів, 15-20 тис. віруючих [19, с. 25].

Розбіжність у даних щодо кількості греко-католицьких громад та віруючих у період легалізації церкви можна пояснити тим, що радянські органи влади намагалися показати Греко-Католицьку церкву як таку, що “вимирає”, “самоліквідовується”, тому й не має такої кількості релігійних громад

Протягом усього часу переслідувань радянською владою підпільно діючої УГКЦ остання демонструвала стійкість, а влада, проявляючи неабияку впертість, виявляла свою неспроможність подолати так звані “залишки греко-католицизму”. Ні активні, ні, крім того, “пасивні” методи боротьби з нелегальною діяльністю греко-католиків не приносили бажаного для влади результату. Викорінюючи релігійність мешканців західних областей УРСР, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі храми УГКЦ, насаджуючи атеїзм, система була впевнена у незворотності цього процесу. Випадки опору партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув’язненнями, утриманням у психіатричних закладах [23, с. 123].

За допомогою Апостольської Столиці і зарубіжної Української Католицької церкви, було відновлено структуру Греко-католицької церкви у підпіллі. Підпільно хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність, відновлювалися чернечі ордени, що організовували домашні церкви і чернечі осередки. У закритих греко-католицьких церквах проводилися недозволені владою богослужіння. Все це свідчить про активізацію протидії греко-католиків антирелігійній політиці радянської влади [11, с. 15].

У 1984 р. ЦК КПРС видав постанову “Про протидію антикомуністичним акціям Ватикану, його підривної роботи проти соціалістичної держави, наіонально-визвольного і антивоєнного руху”, на основі якої Рада у справі релігій при Раді Міністрів СРСР ухвалила свій документ “Про протизаконні дії уніатських елементів і заходи по їхньому припиненню”. Ці документи були відповідно про дубльовані на республіканському і обласному рівнях, містили ряд заходів щодо боротьби з прихильниками греко-католицької віри [18, c. 225].

Рух за легалізацію УГКЦ другої половини 1980-х рр. умовно можна поділити на два етапи: перший (1985–1987 рр.) – на тлі демократичних перетворень у СРСР священнослужителями і дисидентами здійснюються поодинокі, несміливі спроби заявити про незаконність рішення Львівського церковного собору 1946 р. У цей період вплив греко-католицької церкви на релігійну ситуацію в західних областях був незначний. Протягом другого етапу (1988–1991 рр.) – рух за легалізацію УГКЦ почав виходити за рамки суто релігійної проблеми і набирати політичного забарвлення” [25, с. 423–424].

Зайняття найвищого поста в партійному керівництві Михайлом Горбачовим і початок “перебудови” принесли багато політичних поступок. В 1986-1987 рр. майже всі українські політичні та релігійні в’язні були звільнені і довели, що є основою відновленого руху за людські, національні та релігійні права в Україні [8, c. 290].

Першими пішли на загострення міжконфесійної ситуації у Західній Україні представники УПЦ. З метою дискредитації УГКЦ ними організовано святкування 40-річчя Львівського церковного собору (17–19 травня 1986). У ньому взяли участь усі архієреї українського екзархату РПЦ, у тому числі 7 учасників Львівського собору 1946 р. Також уперше в подібних заходах брали участь представники шести закордонних автокефальних православних церков (Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Александрійської й Антіохійської архієпархій), Грузинської автокефальної православної церкви й вірменської апостольської церкви [25, с. 424].

Здійснюються спроби штучним, насильницьким шляхом збільшити кількість парафій УПЦ у Західній Україні. Так спротив УПЦ і партійних органів, які взагалі не визнавали самого факту існування УГКЦ, пояснювався їхнім страхом, що реєстрація УГКЦ викликала б серйозний конфлікт, зокрема розкол за релігійно-конфесійною ознакою. Імовірно, розпочались б протистояння за сфери впливу, аж до фізичної боротьби за церковні споруди, масштаби й наслідки якої навіть важко спрогнозувати [25, с. 424].

Серед основних методів протидії уніатства вказувалося на потребу посилити контроль за релігійним середовищем, щоб “виявити всі підпільні товариства УКЦ, залишки уніатства, місця зборищ, “домашні церкви”, “монастирі”, домогтися повного її припинення; припинити антигромадські прояви з боку негативно налаштованих католиків і уніатів, використання знятих з реєстрації культових споруд для проведення богослужінь і обрядів,їх ремонт та облаштування, поширення предметів уніатського культу; завершити на протязі найближчих років освоєння знятих з реєстрації колишніх культових споруд уніатів і католиків” [19, С. 225].

Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в регіоні став феномен “грушівського дива” — поява 26 квітня 1987 р. на недіючій греко-католицькій капличці в с. Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день релігійного свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб. [18, с. 26].

 Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також в багатьох населених пунктах Старосамборського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську і їх районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області [18, c. 26].

На початку серпня 1987 p. група українських греко-католицьких священиків, ченців та світських осіб, серед яких були єпископи Павло Василик і Іван Семедій оголосила, що “виходить з підпілля”, та закликала Папу Римського, щоб він “підтримав всіма можливими способами легалізацію Української греко-католицької церкви в СРСР”. Незабаром інші українські католицькі єпископи, з поміж інших митрополит Володимир Стернюк зі Львова та єпископ Софрон Дмитерко з Івано-Франківська, долучилися до бажаючих леґалізації. Папа Іван Павло II багаторазово висловлювався стосовно українських католиків в СРСР, великі сподівання було пов’язано з майбутніми урочистостями з нагоди 1000-ліття хрещення України-Руси [23, с. 122].

Це був сміливий крок, який не підтримала більшість нелегальних єпископів у діаспорі та нелегальних в Україні. Заяву вважали нелегальною, такою, що може викрити підпільні структури церкви, спричинити чергові арешти, переслідування і не сприяти визнанню [24, с. 14].

Через те вона і не була визнана багатьма підпільними єпископами. Хоча факт поширення такої заяви свідчив про те, що церква вже не боролася підпільними методами, оскільки в нових політичних умовах вони фактично були неефективними. Заява адресувалася Святійшому Отцеві Іванові Павлу ІІ, Генеральному секретареві ЦК КРПС М. Горбачову, Президії Верховної Ради УРСР. Було оголошено про те, що церква виходить з підпілля, що вона була незаконно, злочинно репресована і спроба її ліквідувати не вдалася [11, с. 16].

Партійні органи спочатку розглядали цей ювілей як внутрішню справу Церкви, але згодом перейшли до акцентування позитивної ролі християнства у формуванні державності Київської Русі. Окремі публікації у пресі намагалися об’єктивно представляти релігійні аспекти життя радянського суспільства (навіть журнал атеїстичної пропаганди “Наука и религия” в цей час змінив позитивно свій ідеологічний напрям для релігійних кіл) [13, с. 269].

На офіційному рівні в газеті “Известия” від 21 січня 1988 р. в статті “Утверждаю свободу совести” присвяченій 70-річчю ратифікації закону “Об отделении Церкви от государства и школы от Церкви”, голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР Костянтин Харчев заявив, що цілком ефективний спосіб співпраці між Церквою і державою був вказаний ленінським рішенням, проте, поряд з тим, висловив жаль за “произвол” у ставленні до релігії в 1930-х рр. і в часи застою, підкреслив важливість Церкви в суспільстві, процесі боротьби за мир і збереженні історично-культурних пам’ятників тощо [28, c. 215–216.]

У той час, як зменшувалося побоювання перед масовими політичними репресіями, підпільна Церква ставала сміливішою і помітнішою. Опробовуючи межі реформ Горбачова, відновила активність Ініціативна Група, назва якої наприкінці 1987 p. – після виїзду Й. Терелі в Канаду – була змінена на “Комітет захисту Української католицької церкви”, на чолі котрого став недавно звільнений з ув’язнення політичний дисидент Іван Гель [29].

Комітет розпочав видавати нецензурований журнал Християнський голос, замість Хроніка. Користуючись настанням “гласності”, українські католицькі діячі організували кампанію повернення Церкві довоєнного статусу – відправляли публічні служби для великої кількості греко-католицьких вірян, особливо в місцях паломництв, збирали підписи під вимогами відновлення греко-католицьких церков, повної реабілітації та леґалізації Церкви, заохочували до публічної конфронтації з владою в сфері конституційного права українських католиків на релігійне визнання. Використовуючи підтримку неукраїнських дисидентських груп в Радянському Союзі, Комітет почав також надавати західним засобам масової інформації письмові та записані аудіо та відеокасети доказів існування масової підтримки для відновлення Греко-католицької церкви, а також свідчення про репресії щодо неї з боку радянських властей [22, с. 555].

Підтримували українських греко-католиків і українські зарубіжні релігійні центри, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в засобах масової інформації західних країн. Так, в одному із щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які подавались в ЦК КПУ, відзначалось, що на кінець 1987 р. “ватиканські кола зайняли відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ” [18, с. 26].

Небажання  влади  змиритися  із  зростаючим  впливом  УГКЦ  в  регіоні,  як церкви  що  асоціювалася  в  свідомості  радянських партчиновників  із українським  націоналізмом, спонукала  католиків  східного  обряду вдаватися  до  значно  рішучіших  методів  у  боротьбі  за  визнання.  Союзникомцеркви  стали  дисиденти  та  політв’язні,  більшість  із  яких  повернулися  іззаслання,  відбуваючи покарання  за  антирадянську  діяльність.  Зокрема,  тількивпродовж  1987  р.  із  концтаборів  були  звільнені  близько  300  політв’язнів [16, с. 603].

Завдяки  спільним  зусиллям  дисидентів  і  священнослужителів  наприкінці грудня 1987 р., у Львові відновив роботу Комітет захисту УГКЦ, який очолив І. Гель. Одразу ж після обрання колишній дисидент підготував один із перших програмних  документів  греко-католицької  церкви.  У  ньому  наголошено  на необхідності визнання неправомірним скликання та рішення т.зв. Львівського Собору  1946  р.;  визнання  УГКЦ  юридичною  особою  і  повернення  їй конфіскованого  майна; відновлення духовної академії і семінарії,  монастирів,  видавництв,  повернення  церкві  тих  будівель,  у  яких  ці інституції функціонували; створення умов для повернення в Україну з вигнання ієрархів  УГКЦ [31].

Отже, зміни у Радянському Союзі, принесені М. Горбачовим, безпосередньо вплинули на національно-культурний розвиток та піднесення  релігійних обєднань, які були заборонені. Розпущена ще із 1946 р. УГКЦ, при підтримці Апостольського престолу та спираючись на політику гласності у 1987 р. почала виходити із підпілля. Було утворено  Комісію захисту Української Католицької церкви, мета якої передбачала – повну легалізацію УГКЦ.

Розділ 2. Боротьба за легалізацію УГКЦ у 1988–1989 рр.

Апостольська Столиця постійно порушувала питання прав українських греко-католиків у численних контактах з Кремлем з моменту потепління радянсько-ватиканських стосунків на початку 1960-х рp. – хоч і без належного відгуку. В червні 1988 р. Ватикан вкотре оголосив про своє прагнення леґалізації УГКЦ, коли делегація під проводом кардиналів Казаролі і Віллебрандса брала участь в урочистостях в Москві з нагоди 1000-ліття Хрещення Київської Русі.

Папа святкував тисячоліття спільно з достойниками Української греко-католицької церкви і пілігримами в Римі в липні 1988 p. Свій приїзд він узалежнив від можливості складання пастирського візиту в Українській греко-католицькій церкві, а також зажадав символічної плати за надсилання делегації високого рангу на урочистості в Москві та Києві – офіційної зустрічі між кардиналами Агостіно Казаролі і Йоханнесом Віллебрандсом, та делегацією Української греко-католицької церкви під керівництвом єпископів Филимона Курчаби i Павла Василика, котра мала відбутися в Москві 10 червня 1988 p. [26, с. 490]

17 вересня 1988 p. владика Павло Василик був запрошений до Москви, де за круглим столом обговорено справи повязані з УКГЦ в СРСР. Учасниками цієї зустрічі також були четверо американських сенаторів і представники Верховної Ради СРСР [3, c. 1].

Однак радянські можновладці в Москві та в Україні, котрі довго заперечували існування Української греко-католицької церкви, відкинули ініціативи стосовно леґалізації. Радянський прес-секретар арґументував, що леґалізація є внутрішньою справою Російської православної церкви, а та – проти яких-небудь змін існуючого становища в Західній Україні. Посадовці заявили, що Українська греко-католицька церква не є релігійною організацією, а “чисто політичною”, “націоналістичною” і “сепаратистською” і тому не підлягає реєстрації як віросповідання – і надалі стверджувалося, що Уніатська церква підтримує націоналістичних лідерів в Україні й за кордоном [2, c. 16].

Другий етап (1988–1989 рр.) боротьби за легалізацію греко-католицької церкви характеризувався, на думку партійних керівників “дедалі більшою агресивністю, переходу намову ультиматумів, намагання тиснути на органи державної влади”. Це змусило керівників Руської православної церкви, які досі заперечували існування УКЦ, урешті визнати цю проблему. Питання легалізації УГКЦ, як уже зазначалося, перетворюється із суто релігійного у політичне [25, с. 424]. 

Активізації віруючих греко-католицьких віруючих сприяло відзначення християнським світом у 1988 р. тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі. Радіо “Свобода” повідомляло, що “серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення спонтанно люди збирають підписи і їдуть із зверненням до Москви домагатися легалізації їхньої парафії”, і що протягом перших місяців 1988 р. у галицьких областях і Закарпатті було зібрано близько 10 тис. на підтримку УГКЦ [19, с. 227].

8  вересня  1988  р. підполковник  КГБ  УРСР  М. Стрельчук  підготував “Справку  про  самодіяльні  організації  негативної  спрямованості  (станом  на  6 вересня 1988 р.)”, в якій відзначено: “Взявши на себе організаційну роль і пристосовуючись  до  процесів  демократизації  і  гласності,  які відбуваються  в нашій  країні,  вони  (неформали)  підштовхують  прихильників  унії  до активних  виступів  за  відродження  уніатської  Церкви,  організовують  з  цією метою  масові  акції,  збір  підписів  у  партійно-радянські  органи,  направляють групи жалобників в урядові інстанції, інспірують проведення масових відправ у знятих з реєстрації культових спорудах і т.зв. “святих місцях” [4, с. 182].

Владою постійно наголошувалося на тому, що віруючі стосовно влади вели себе агресивно (щоправда, цей факт не викликає у нас довіри, оскільки партчиновники, прагнучи показати “значущість” своєї роботи, явно перебільшували події), на зауваження про порушення закону не реагували. Масові недозволені владою богослужіння, що проводилося греко-католиками, показали початок масового руху за відродження УГКЦ. Примітно, що влада не могла їх повністю заборонити: вона не мала для цього достатньо засобів. Віруючі використовували для проведення богослужінь будь-яку можливість [11, с. 17].

Агресивність греко-католицького  кліру  посилилася  після організаційного  оформлення  перших  неформальних  громадсько-політичних організацій.  Зокрема  11–12  червня  1988  р.  у  Львові  відбулася  третя  нарада Міжнаціонального  комітету  захисту  прав  політв’язнів,  до  складу  якого  від УРСР  входили  брати  Горині,  С. Хмара,  В. Чорновіл,  З. Красівський  та  ін. дисиденти. У підсумковій заяві учасники Комітету вимагали від влади не тільки пом’якшення  політичного  клімату  в  країні,  але  й забезпечення  повного суверенітету республік  у  релігійних  питаннях. Ця  ж  вимога  була озвучена у відкритому листі президенту США Р. Рейгану [31].

13 червня  1988  р.  в  УРСР  розпочався  умовний відлік  хвилі  т. зв. “мітингової демократії”. 23 червня того ж року біля братської могили жертв  сталінського  терору  на  Личаківському  цвинтарі  було  проведено панахиду.  Згодом  В. Чорновіл  згадуючи  події  перших  львівських  мітингів писав: “Десятиденка, що розпочалася 13 червня 1988 р. стихійним мітингом львів’ян біль пам’ятника Іванові Франкові, увійде світлою сторінкою в історію міста” [6, с. 12].

Ще одним кроком у боротьбі за власну церкву стали звернення віруючих про реєстрацію греко-католицьких громад. Не зважаючи на психологічний тиск з боку органів влади, за перший квартал 1988 року було подано 15 заяв про реєстрацію греко-католицьких громад, які не були задоволені [19, с. 227].

Продовжувалася практика проведення не санкціонованих богослужінь у тих місцях і населених пунктах, де були розташовані колишні закриті культві споруди УГКЦ, а жителі домагалися реєстрації релігійних громад. Найбільш масові з них, присвячені 1000-літтю хрещення Русі, мали значний резонансний характер як, наприклад, п’ятитисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на Ясній горі на території колишнього Гошівського монастиря. У цей самий час, незважаючи наперешкоди з боку міліції, з ініціативи духовенства УГКЦ і Комітету захисту УКЦ тисячу при карпатців узяли участь у масовому святковому богослужінні в Зарваниці на Тернопільщині [19, с. 227].

Тривало поширення закликів щодо відродження УГКЦ. 16–17 липня 1988 р. під час богослужіння в с. Зарваниця Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. звучали вимоги визнати УГКЦ, збирали для цього підписи учасників богослужіння, заклики агітувати за українську церкву. У січні 1989 р. підпільні священики Г. Мороз, М. Бабій та А. Дячишин звернулися до Львівського митрополита РПЦ з проханням відправити молебень до Богородиці за народ України. Звернення залишилося без жодної реакції з боку влади [8, с. 18]

Щоб запобігти наростанню греко-католицького руху, комуністична влада вдалася до послуг Російської православної церкви (РПЦ). За рекомендацією ЦК КПУ місцевим органам пропонувалося спростити процедуру реєстрації та відкриття у населених пунктах, охоплених уніатством, приходів РПЦ, підтримати видання українською мовою православної церковної літургії, календарів, збільшити набори слухачів у духовні семінарії, зорієнтовані на роботу у Західній Україні [19, с. 227].

Вважалося за необхідне надати фінансову підтримку екзархату у виданні друкованої продукції українською мовою. Зокрема, Молитслова (100 тис. прим.), збірників антиуніанських документів, статей (5 тис. прим.), брошури Львів Православний (5 тис. прим.). Планувалась також поїздка митрополита Філарета в Рим для зустрічі та переговорів із папо Іваном Павлом ІІ із метою добитися зміни позиції останнього в питанні легалізації греко-католицької церкви [25, с. 425].    

Значна роль у боротьбі проти УГКЦ відводилася правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ. Ставлячи за мету “попередження групових анти громадянських проявів зі сторони українських націоналістів, екстремістів з числа… церковників і сектантів”, партійне керівництво визначало цим органам завдання: виявити інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечити постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд і проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, монахів і монахинь; рішуче припиняти факти проведення ними нелегальних зібрань і відправи релігійних обрядів [19, с. 227].

Форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що мала завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. Протягом 1988 – першої половини 1989 рр. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ, з них 1 100 названих західноукраїнських областях, здебільшого в населених пунктах, які відзначалися прихильністю до УГКЦ. Так, в Івано-Франківській області за 1989 р. було зареєстровано 223 православних громади, їх загальна кількість склала 619 громад [19, с. 228].

Таким чином, партійно-державними органами свідомо провокувалися конфліктні ситуації на релігійному грунті, у яких вони були на боці прихильників РПЦ. При цьому ЦК КПУ заявлялося, що його позиція стосовно УГКЦ – “це не обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях”, бо можлива реєстрація УГКЦ викликала б “серйозний конфлікт,почався би розкол віруючих по релігійно-національній ознаці”, а її прихильники “попали б в підпорядкування реакційному емігрантському центрі УКЦ” [19, с. 228].  

Звичними у західному регіоні України ставали панахиди на символічних могилах Січових стрільців, молитви біля визначних пам’ятних місць національної історії. Крім релігійної проблематики, за них практично завжди порушувалося питання національної символіки, мови, забутої історії, екології тощо [25, с. 425].

Крім релігійної проблематики практично завжди на таких велелюдних зібраннях порушувалися питання  національної  символіки,  мови,  трагічних  сторінок  історії,  екології. Набували дедалі більшого поширення поїздки священнослужителів та віруючих Львівщини  в  інші  регіони  України  для  зміцнення  авторитету  церкви  та навернення віруючих в лоно УГКЦ [31].

Непоступливість позицій республіканської влади по відношенню до УГКЦ зумовлювала зростання напруженості не тільки у внутрішньому житті республіки, але й у зовнішньополітичній сфері. На початку липня 1989 р. в ЦК КПУ була подана доповідна “Про негативні наслідки ситуації, що склалась навколо УКЦ”. Її автор, завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А. Меркулов, повідомляв, що “на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви” [15, c. 92]. 

Він наводив приклади: звернення 14 американських сенаторів до М.Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в звязку з ущемленням прав віруючих УКЦ”. Більше того, А. Меркулов визнавав, що “підстав для відмов в реєстрації УКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає”, а аргументи проти УКЦ (співпраця з нацистами, саморозпуск) не є “достатньо переконливими” [18, с. 27].

Вирішальним для долі греко–католицької церкви став 1989 рік. У березні на  повну  силу  постало  питання  про  необхідність  рішучих  дій  під  час проведення передвиборчої кампанії, пов’язаної з виборами до Верховної Ради СРСР, – відзначав М.Горинь [4, с. 315].

У лютому 1989 р. міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму АОН при ЦК КПРС у м. Києві оприлюднив результати власних соціологічних досліджень  присвячених  атеїстичній  роботі.  Науковці  визнали,  що прийшла зміна по відношенню до релігії і атеїзму у суспільстві. За останні вісім років за даними  соціологічних  опитувань  серед  молоді  кількість  осіб,  які  позитивно оцінюють  роль  релігії  зросла  на  18–25%,  інтелігенції – 36%.  Чиновники рекомендували  владі протистояти  спробам  маніпулювати  релігією  для псевдоперебудовчої демагогії, шантажу, залякування людей [15, с. 54].

Однак рух за легалізацію УГКЦ набирав обертів. 20 квітня 1989 р. у Львові відбулося  перше  відкрите  посвячення  Пасок  біля  пам’ятника  І. Федорову.  Із травня  1989  р.  у  центрі  Львова  біля  монастиря  Кармелітів  Босих,  греко-католицькі  священики  розпочали  щотижневі  літургії  та  молебні. Парадоксально, проте у червні 1989 р. львівський обком КПУ переконував ЦК КПУ  у  тому,  що володіє  і  управляє  ситуацією  в  області.  Водночас наголошено,  що “нам  не  треба  такої  (греко-католицької)  релігії […]  Це  ми повинні  знати, хоч  на  мітингах,  можливо,  не  слід  про  це  наголошувати, адже не всі ще до кінця переконалися в реакційності, шкідливості уніатства” [31].

Серед тогочасних релігійних акцій організованих Комітетом захисту УКЦ виділимо  архієрейську  Службу  Божу  та  віче  на  Білій  горі  біля  пам’ятника Маркіяну  Шашкевичу  6  серпня  1989  р.  за  участю  близько  60  тис.  осіб. Святу  літургію відправляли  владики  П. Василик,  брати Сімкайли  та  І. Білик.  Згодом цю  архієрейську  Службу  Божу  І. Гель  назве генеральною  репетицією  маніфестації  17  вересня  1989  р.  у  Львові [7, с. 94].

Однак не всі заходи Комітету відбувалися настільки вдало. Зокрема сучасники подій  негативно  оцінили  несанкціонований  мітинг “Права  віруючих”,  який відбувся 27 серпня 1989 р. у Львові на площі біля стадіону “Дружбa”. “Мітинг справив  гнітюче  враження, – згадував  згодом  його  безпосередній  учасник Б. Горинь, – Кожен із виступаючих вирішив показати себе, а не заглибитись у релігійні  проблеми.  Намагання  принизити  одну  конфесію,  щоб  винагородити іншу, мало дуже непривабливий вигляд” [4, с. 506].

7  вересня  1989  р.  УКГБ  направило  львівському  обкому  КПУ  доповідну записку “Про плани і наміри лідерів УГС організувати у Львові антигромадські акції  17  вересня  1989  р.”,  в  якій  С. Малик  проінформував  владу  міста  про план  опозиційних  сил  провести  у  цей  день  масштабні  заходи  у  політично-релігійній  площині.  КДБ  попереджало,  що  Комітет  захисту  УКЦ  має намір зібрати  на  мітингу  біля  Порохової  вежі  близько  100  тис  демонстрантів  і “захопити” Собор  Святого  Юра  для  проведення  уніатського  богослужіння [4, с.579].

Мітинг,  де-факто,  остаточно  вирішив  долю  УГКЦ.  Масова  150  тисячна маніфестація  греко-католицьких віруючих  (за  даними  спецслужб  чисельність демонстрації сягала 250–260 тис. осіб), організована Комітетом захисту УГКЦ в день 50–ї річниці окупації радянськими військами Західної України привернула увагу громадськості до катакомбної церкви. Попередні спроби зірвати акцію силовими  структурами,  заарештувати  її  організаторів,  зазнали  невдачі, незважаючи  навіть  на  приїзд  до  Львова першого  заступника  МВС  УРСР В. Дурдинця. Крім  жителів  Львівщини,  значний  відсоток маніфестантів становили вихідці із інших областей західної України. Телетрансляцію маніфестації здійснювали провідні канали світу [31].

Отже, протягом 1988–1989 рр. УГКЦ проводить активні дії, розширюючи власні центри впливу, організовує релігійні акції та відновлює храми, забарвлюючи боротьбу і в політичний відтінок. Святкування 1000 ліття Хрещення Русі, дії збоку Ватикану, звернули уваги громадськості на проблеми УГКЦ та розпочали боротьбу за її легалізацію. Поряд із цим РПЦ, підтримана радянськими спецслужбами вела явну ворожу боротьбу проти УГКЦ, використовуючи усякі методи. На початок 1989 р. рух за легалізацію набирав все більшого оберту, не санкціоновано проводяться богослужіння та святкування національних свят, розпочинається процес захоплення та звільнення храмів.

РОЗДІЛ 3. Діяльність УГКЦ у 1989-1991 рр.

Кінець 1989 – початок 1990 рр. ознаменувався загостренням боротьби усіх регіонів західної України між греко-католиками і православними за культові споруди. Ситуація не змінилась і після візиту генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова до Ватикану 1 грудня 1989 р., підчас якого було оголошено про легалізацію УГКЦ в УРСР. Газети “Нью-Йорк Таймс” та “Інтернешенл геральд трибун” (від 10 листопада 1989) у статті У. Сафайера “Горбачов хоче, щоб Папа допоміг заспокоїти Україну” зазначали, що “візит мав явно виражену політичну мету і розрахований на те, щоб заручитися підтримкою Папи в умиротворенні неспокійної України” [25, с. 426].

12 листопада 1989 р. кардинал М. Любачівський зазначав, виступаючи на одній з радіостанцій Ватикану, цілком схвалив Комітет УГКЦ, а в інтерв’ю італійському щотижневику “Панорама” зазначив: “Ми можемо лише надіятись, що Московський патріарх стане на нашу сторону, змінивши свою позицію в дусі християнської любові”. Тим самим священнослужитель ще раз схвалив дії Комітету [25, с. 426].  

Починаючи з весни 1989 р., в Москві групами греко-католицьких віруючих із Західної України проводились постійні пікетування державних установ з метою привернення уваги союзного керівництва до проблем своєї віри. Однак на сторінках центральної та республіканської преси греко-католицька церква та її прихильники і надалі піддавались звичним для комуністичної пропаганди звинуваченням [22, c, 558].

Так, перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І. Посторонко заявляв, що “уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму”, а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник був категоричний: “У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає”. Не припускав можливості її відновлення і митрополит Київський та Галицький Філарет, залякуючи зі сторінок газет: “А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська католицька церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді” [5, c. 124].

Із січня 1989 р. починається захоплення церков РПЦ греко-католицькими громадами. На ґрунті цього частими були і конфлікти греко-католиків із православними. Із звернення православного духовенства та віруючих, опублікованого в “Православному віснику” в 1990 р.,  дізнаємося, що в січні 1989 р. греко-католики вирішили “завдати удару” Російській православній церкві. Стаття була переповнена висловлюваннями різкого характеру: “... вожаки уніатів збирають людей нецерковного духу... закликають їх почати з того, щоб бити і гнати православних з їхнім владикою...” [27, c. 348].

Також  одним із перших, хто перейшов до УГКЦ разом з громадою ще 5  травня 1989 р., був о. Михайло Низькогус, парох с. Стара Сіль Старосамбірського району. Випадки переходу православних до УГКЦ були досить масовими. Упадає в очі антиправославна спрямованість боротьби віруючих за відновлення церкви. Так, коли 2 липня 1989 р. митрополит Львівський оголосив про богослужіння в с. Мшана Городоцького району Львівської обл., греко-католики розклеїли по Львову листівки, де закликали чинити опір намаганням православних проводити богослужіння [31].

30 липня 1989 р. в м. Яворів Львівської обл. греко-католики вдерлися до православного храму, порвали ризи та антимінс, інші церковні речі. Коли ж вони переконалися, що подібні випадки проходять для них безкарно, вони на мітингах стали закликати до захоплення православного Свято-Юрського собору [29].

29 жовтня 1989 р. група прибічників УГКЦ захопили під час богослужіння Преображенську церкву м. Львова, що належала РПЦ, силою вигнали з неї православних прихожан. У церкві почали проводитися богослужіння за греко-католицькими канонами, і, навіть за словами автора “Православного вісника”, звучали образи на адресу православної церкви та її священнослужителів, заклики захоплювати інші православні храми м. Львова [31].

Захоплення православних храмів у 1988 – 1989 рр. відбувалося також і в інших районах західних областей України. В інформації КДБ УРСР від 6 січня 1990 р. зазначалося, що захоплення церков нерідко супроводжувалося шантажем, погрозами, фізичним насильством над священиками та парафіянами РПЦ. Доходило навіть до того, що внаслідок завданої греко-католиками моральної і фізичної шкоди при захопленні православного храму в с. Залісся Золочівського району Львівської обл. від серцевого нападу помер священик В. Бочало [26, c. 453].

Вказувалося також, що хуліганські та “інші протиправні дії” допускалися греко-католиками в Івано-Франківську, Львові, селах Мшана Городоцького району, Водяне, Оброшино Пустомитівського р-ну, м. Стебнику Дрогобицького району Львівської обл. Знову ж таки, інформація КДБ УРСР, очевидно, для того, щоб показати “великі масштаби” своєї роботи, явно перебільшувала масштаби наслідків діяльності греко-католиків у 1989 р. [26, c. 456]

На 1 лютого 1990 р. в регіоні на реєстрацію греко-католицьких громад, було подано 435 заяв, а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості, перейшли до УГКЦ. На початку лютого оголосили про вихід з-під влади РПЦ і перехід у відновлювану Українську автокефальну церкву 312 парафій та 232 священики у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях.

Як першочергове, поставало питання розподілу церковного майна та культових споруд, що різко загострило ситуацію, породжуючи небезпеку зіткнень на міжконфесійному грунті. Поодинокі випадки розв’язання цієї проблеми шляхом компромісу, як це було з кафедральним собором в Івано-Франківську, ще не визначали загальної тенденції до нормалізації становища [23, c. 96]

Апеляції з питань релігійних відносин стали характерним явищем під час проведення виборчої кампанії 1990 р., всього процесу боротьби за політичну владу в регіоні і республіці. Новообрані демократичні ради Галичини намагалися розв’язати ці проблеми, виходячи не стільки з букви закону, який уже застарів, а з інтересів більшості членів релігійних громад в конкретному населеному пункті. Це викликало негативну реакцію у вищих владних структур, але знімало напругу на місцях.

Найбільш грандіозним за чисельністю та значенням став похід вулицями Львова до собору Св. Юра 17 вересня 1989 р., який зібрав від 250 до 300 тисяч людей під гаслом свободи віросповідання для греко-католиків. За словами тодішнього голови Львівського міськвиконкому Богдана Котика, ця акція стала переломним моментом у справі леґалізації, засвідчила широку підтримку катакомбної Церкви народом та була своєрідним “останнім попередженням” для влади та сигналом для переходу в лоно УГКЦ православного духовенства Західної України (за неофіційними даними Марка Бойкуна, британського експерта, на 21 грудня 1989 р. 200 священиків РПЦ заявили про свій перехід до УГКЦ [31].

У липні  1989  р.  Прокуратура  УРСР  повідомляла  львівський  обком  КПУ про подальше загострення суспільно-політичної ситуації в республіці, адже у низці  західних  областей окремі  громадяни  намагаються  використовувати демократію  і  гласність  на  шкоду  перебудові,  штучно  загострюють  ситуацію, спекулюють  на  національних  і  релігійних  почуттях. Відзначимо, що  загалом  у  липні  того  ж  року  у  республіці  проведено  73  молебні  (68 – несанкціоновані  владою),  з  них  13  (усі  несанкціоновані  владою)  у  Львівській області” [18, c. 27].

У документі “Про антигромадську акцію 17 вересня ц. р. у м. Львові” від 20 вересня 1989 р. УКДБ повідомляв обком партії про масштаби акції Комітету захисту УКЦ. Згідно інформації силових структур у заході взяли участь близько 50 тис. осіб, серед яких – представники Івано-Франківської, Тернопільської та інших областей.

Біля собору св. Юра виступив І. Гель, який заявив, що “Львів і Св.  Юра – серце  Західної  України  і  уніатської  церкви […]”.  На  пресс-конференції  голова  Комітету  захисту  УКЦ  повідомив  присутніх  журналістів, що  аналогічні  заходи  пройдуть  1  жовтня  в  Івано-Франківську,  15  жовтня –Тернополі,  а  згодом,  в  залежності  від  результатів  поїздки  М.  Горбачова  в Італії,  на  Сході  України [27, c. 456].  

Відзначимо,  що  на  пресс-конференції  були  присутні 200  осіб  і  20  іноземних  журналістів.  Напередодні  мітингу  в  І. Геля  взяли інтерв’ю  кореспондент “Бі–Бі–Сі” Д. Кемпел  та “Ен–Бі–Сі” С. Коплен. 1 жовтня 1989 р., як і передбачалося, масове богослужіння і похід у Дем’янів Лаз відбувся в Івано-Франківську (церковно–релігійний захід зібрав понад  50  тис.  осіб).  14  жовтня  за  участю  70  тис.  осіб  біля могил Січових Стрільців відбулося богослужіння у Тернополі [30, c. 329].

В умовах подальшого росту напруження між православними і греко-католиками 10 вересня 1990 p. в Москві знову зустрілися делегації Ватикану і Московського патріархату, згодом до них долучилися три греко-католицькі єпископи та їх православні партнери. Але 14 вересня 1990 p. російські православні делегати залишили переговори після того, як греко-католицька сторона одностайно відкинула їхню вимогу повернення тогочасних уніатських храмів у Львові та Івано-Франківську. Невдовзі тристороння міжконфесійна львівська окружна комісія розпалася, бо представники УПЦ і УАПЦ вийшли з неї скаржачись, що місцева влада симпатизує Греко-Католицькій Церкві при розподілі церковних храмів [31]

Логічним завершенням діяльності КзУКЦ стало проголошення Заяви Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР від 28 листопада 1989 р., за якою греко-католики отримували можливість реєструвати свої громади. Однак І. Гель негативно оцінив її, оскільки Заява не розв’язувала всіх вимог, висунутих лідерами руху за леґалізацію. Наприклад, у документі Ради нічого не говорилося про вже існуючі греко-католицькі ієрархічні структури, про реабілітацію Церкви, а саме моральну і матеріальну реституцію тощо. Мирянський актив поставив під сумнів щирість радянських чиновників у їх прагненні вирішити питання греко-католиків. Тривале зволікання привело, на їхню думку, до загострення релігійної ситуації, що в свою чергу провадить до національних і соціальних заворушень [18, c. 28].

Однак, незважаючи на всі претензії з боку греко-католиків, УГКЦ отримала право на вільне існування в умовах радянської держави: почали формуватися громади і подавати заяви на реєстрацію (на 1 вересня 1990 р. було офіційно зареєстровано 298 громад, чимало православних священиків у Західній Україні переходили в лоно УГКЦ: згідно звіту архиєпископа Володимира Стернюка від 25 червня 1990 р. у Львівській архиєпархії із 456 священиків більшість (258) складали ті, що перейшли з РПЦ [29].

З серпня 1990 р. відновила свою діяльність Духовна Семінарія у Львові, тоді ж було повернуто центральний собор УГКЦ – архикатедру Св. Юра у Львові (19 серпня). Після чотирьох десятиліть “анормального” стану в ієрархії УГКЦ вдалося відродити церковні структури: єпископи, які були висвячені в підпільних умовах, отримали під час зустрічі з Папою Римським 24-26 червня 1990 р. у Римі визнання, а 30 березня 1991 р. на рідну землю повернувся Глава Церкви патріарх Мирослав Іван Любачівський [18, c. 28].

Таким чином греко-католикам вдалося досягнути свободи і тому Комітет припинив свою діяльність з огляду на виконання своєї місії. Офіційно він був ліквідований за згодою архиєпископа Володимира Стернюка в 1992 р., оскільки практично всі його члени обійняли відповідні посади: священики – у церковних структурах, а правозахисники – у політичній та громадській сферах.

Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова З0 березня 1991 р. Глави церкви митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св. Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І. Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В. Чорновіл, І. Гель, С. Давимука, В. Шпіцер, десятки тисяч віруючих [27, c. 523].

26 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, згідно з яким були врегульовані питання реєстрації та діяльності релігійних громад в Україні, релігійні організації набували статусу юридичних осіб, одержували можливість закріпити за собою власність на культові споруди та церковне майно, поширювати релігійну літературу. Втрачали чинність прийняті раніше нормативно-правові документи, які суперечили даному закону і перешкоджали нормальному функціонуванню релігійних об'єднань. Греко-католицька церква, нарівні з іншими релігійними організаціями, дістала офіційне визнання, що дозволило їй зосередити свою увагу на суто релігійних формах діяльності [31].

Таким чином, на 1989 р. розпочинається період загостреної боротьби між УГКЦ з одного боку та РПЦ із радянським урядом з іншого. Зайняття храмів та обєднання-реєстрація греко-католицьких громад набуває стихійного та масового руху. Протиріччя між православними і католиками, намагалися вирішити делегації у Москві, де були присутні і представники Ватикану, не дали вагомих результатів. І лиш на 1990 р. видали дозвіл про реєстрацію релігійних громад, а в той час греко-католицькі громади уже володіли значними культовими об’єктами.  

 

ВИСНОВКИ

Таким  чином,  упродовж  1987–1990  рр.  заборонена  радянською  владою церква  зуміла  вибороти  легальний  статус  та  добитися  права  реєстрації релігійних  громад.  Релігійний  рух  греко-католиків,  започаткований  навесні 1987 р. у Львівській області, викликав шалену протидію партійних структур, які разом із РПЦ здійснили низку безуспішних стримуючих заходів. Долучення до релігійних  акцій  греко-католиків  представників  національно-демократичних сил збільшило шанси кліру церкви на загальний успіх.

УГКЦ,  переживши  кількадесятилітні  переслідування,  зуміла  не  лише  вистояти  і  перенести  численні удари з боку атеїстичного режиму, але й згуртувати ті сили, які залишилися після “офіційної” заборони, організувати власну підпільну структуру та виховати нові кадри, спроможні вести наполегливу боротьбу за права своєї Церкви. Демократичні зміни в контексті нової політики М. Горбачова дозволили УГКЦ рішуче  заявити свої вимоги та розпочати активну організовану боротьбу за леґалізацію.

Таку місію взяв на себе КзУКЦ, створений ще у доперебудовний період. Він, очолюваний здебільшого мирянами, зумів підняти на боротьбу  за  права  Церкви  практично  ціле  суспільство  Західної  України.  Також  членам  Комітету, греко-католицькому духовенству і вірним у співпраці з неформальною політичною громадськістю вдалося представити радянському і світовому суспільству те, що питання леґалізації УГКЦ потребувало негайного вирішення.

Очікуючи на схвалення своїх ініціатив, лідери Комітету наштовхнулися на певні непорозуміння з церковною владою, яка в особі архиєпископа Володимира Стернюка мала застереження не так до суті самої боротьби, як радше до її форм та характеру. Незважаючи на такі суперечності, масова ініціативність населення Західної України змусила центральну і місцеву владу переглянути своє ставлення до проблеми леґалізації УГКЦ і дозволити, після понад сорока років переслідувань, реєструвати греко-католикам свої громади.

СПИСОК ВИКРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Джерела

  1.  Василик П. Велика сила молитви / П. Василик // Реабілітовані історією: Івано-Франківська обл. – Т. 2. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 11-43
  2.  Василик П. Владика Павло Василик: “Скільки себе пам’ятаю мене переслідували”. Автобіографічні нотатки / П. Василик  // Криця. – 1996. – 10 серп. – С. 1
  3.  Горинь Б. Не тільки про себе. – Кн. 3.  / Б. Горинь. – Київ: Пульсари, 2010. – 448 с.
  4.  Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католицької України в боротьбі за віру і державу / В. Сергійчук. – К.: Видавництво Дніпро, 2001. – 493 с.
  5.  Соціально-зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989–2008) / Заг. ред. Л. Коваленко. – Л. : Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2008. – 711 с.
  6.  Русская Православная Церковь в советское время. (1917-1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью. Книга 2 / [сост. Г. Штриккер]. – М.: Пропилеи, 1995. – 462 с.
  7.  Чорновіл В. Десять днів, що сколихнули Львів / В. Чорновіл. – Київ, 1988. – 219 c.
  8.  Український вісник. Київ-Львів, 1988. Вип.7, 8, 9 10. С. 87 – 88, 298 300.

Монографії та наукові статті

  1.  Андрухів І. Рух за відновлення УГКЦ на Станиславівщині в другій половині ХХ століття / І. Андрухів // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Івано-Франківськ, 2005. – № ІХ. – С. 41–47.
  2.  Андрухів І. Етнорелігійні та етноконфесійні обєднання на теренах Прикарпаття в 40-80 роках ХХ століття / І. Андрухів. – Івано-Франківськ, 2006. – 114 с.
  3.   Андрухів І. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944–1990 роках / І. Андрухів. – Івано-Франківськ, 2004. – 344 с.
  4.  Андрухів І. Станіславська (Івано-Франківська) єпархія УГКЦ крізь призму століть: історико-релігійний аспект : наукова монографія / І. Андрухів, О. Лисенко, І. Пилипів. – Івано-Франківськ-Надвірна: ЗАТ Надвірнянська друкарня, 2010. –  500 с.
  5.  Бойко  Р.  Особливості  греко–католицького  підпілля  в  Україні  напередодні легалізації  УГКЦ  /  Р. Бойко  //  Наукові  записки  Національного  університет Острозька  Академія.  Серія Історичне  релігієзнавство. – Острог,  2009. – Вип.1. – С. 12–15.
  6.  Боцюрків Б. Українська греко-католицька церква в катакомбах (1946- 1989 рр.) / Б. Борюцків // Ковчег. – Ч. 1. – Л., 1993. – С. 113–153.
  7.  Бублик Т. Легалізація української греко-католицької церкви у світлі стосунків греко-католиків та радянської влади в 1988—1989 роках / Т. Бублик // Католицизм: традиція і сучасність. – К., 2010. – С. 267–277.
  8.  Васьків А. Мирянський рух як фактор розвитку церковної спільноти [Електронний ресурс] / А. Васьків. – Режим доступу : http://ukr/kaleidoscope/
  9.  Волинець О. Українська Греко-Католицька Церква і держава: теорія та практика взаємодії / О. Волинець, М. Гетьманчук, Л. Ржиський. – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2007. – 263 с.
  10.  Зайцев Ю. Антирежимний рух (1956–1991) / Ю.Зайцев // Львів. Історичні нариси. – Л.: Друкарня оо. Василіан Місіонер, 1996. – 603 с.
  11.  Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні / А. Камінський. – Мюнхен. : УВУ, 1990. – 624 с.
  12.  Кобута С. Політичні аспекти легалізації Української греко-католицької церкви (1987–1991 рр.) / С. Кобута // Людина і політика. – 1999. – № 3. – С. 23–28.
  13.  Кобута С. Форми й методи протидії відродження / С. Кобута // Карпати: людина, етнос, цивілізація. – 2014. – Вип. 5 – С. 224–228.
  14.   Кучернюк М. Міжконфесійні відносини в Галичині (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст.) – Вісник Прикарпатського університету. – 2004. –  № 8. –  С. 170–180.
  15.  Марчук В. Греко-католицька церква в суспільному розвитку України: відновлення і офіційне визнання на переломі 80-90-х рр. ХХ ст. // Схід. – 2002. – № 6. – С. 94–97.
  16.  Марчук В. УГКЦ в 1945–1987 рр. / В. Марчук // Україна : культура спадщина, національна свідомість, духовність. – 2000. – Вип. 7. – С. 550–562.
  17.  Марчук В. Українська греко-католицька церква. Історичний нарис. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 164 с.
  18.  Ми відправляли молебні під вікнами обкому партії  // Експрес. – 2007. – 9–16 серп. – С. 14.
  19.  Муравський О. Легалізація УГКЦ (1985–1991 рр) / О. Муравський // Галичина: всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ., 2007. – № 12–13, 2006–2007. – С. 423–429.
  20.  Пащенко В. Греко-католики в Україні: Від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів / В. Пащенко. – Полтава : Асмі, 2002. – 616 с.
  21.  Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі / В. Пащенко. – Полтава : АСМІ, 2005. – 631с.
  22.  Стасюк І. Діяльність Української Греко-католицької церкви у Підпіллі (1946–1989 рр.) / І. Стасюк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/25569/1/33-224-230.pdf 
  23.  Стоцький Я. Українська греко-католицька церква і релігійне становище Тернопільщини (1946– 1989 рр.) / Я. Стоцький. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. – 432 с.

Інтернет-ресурси

  1.  Субботін В. Суспільно–релігійні настрої населення західних областей УРСР в контексті легалізації греко-католицької церкви (1987–1989) / В. Субботін. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:elAckuQIGVMJ:irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF/gileya_2013_78_29.pdf+&cd=2&hl=uk&ct=clnk&gl=ua
  2.  Фенич В. Греко-католики в сучасному релігійному житті Закарпаття / В. Фенич. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ugcc.lviv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=657&Itemid=101.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

77589. Триггеры. Не тактируемые и тактируемые триггеры 231 KB
  Устройство имеющее два устойчивых состояния называют триггером. С приходом переключающих запускающих сигналов переход триггера из одного состояния в другое происходит лавинообразно и потенциалы на выходах меняются на противоположные.
77590. Андрей Тимофеевич Болотов 53.56 KB
  Так, например, обстоит дело с определением места в истории нашей страны Андрея Тимофеевича Болотова. Выдающийся деятель, внесший неоценимый вклад в развитие науки и культуры, основоположник русской сельскохозяйственной науки, к сожалению, до сих пор не получил должного признания своих заслуг.
77591. Тэер Альбрехт Даниель (1752-1828) - немецкий агроном. Автор гумусовой теории питания растений 224.26 KB
  Альбрехт Тэер родился 14 мая 1752 года в семье врача, служившего при дворе ганноверского курфюрста. В молодости пошёл по стопам отца, окончил медицинский факультет университета в Гёттингене (1774). По возвращении в родной Целле получил по наследству должность личного врача курфюрста Ганновера Георга III.
77592. Устройства печати 2.15 MB
  По принципу переноса изображения на носитель: литерные; матричные; лазерные; струйные; сублимационные; По количеству цветов печати: чёрно-белые монохромные; цветные. Основная часть линейно-матричного принтера это конструкция состоящая из станины имеющей ширину печати...
77593. Формирование и использование местных финансов 124.5 KB
  Формирование и использование местных финансов основываются на принципах самостоятельности государственной финансовой поддержки и гласности осуществляются в соответствии с Конституцией Российской Федерации Федеральным законом...
77594. Функции полиции и борьба с преступностью 230 KB
  В сегодняшней России со всей очевидностью проявляется настоятельная необходимость борьбы с такими антиобщественными явлениями, как пьянство, профессиональное нищенство, азартные игры, что, в свою очередь, требует обратиться к соответствующему историческому опыту.
77595. Проектування просторових тонкостінних покриттів конспект лекцій 1.9 MB
  Основи проектування просторових залізобетонних конструкцій. Пологі оболонки додатної гаусової кривизни, прямокутні в плані. Оболонки від’ємної гаусової кривизни, прямокутні в плані. Довгі циліндричні оболонки. Короткі циліндричні оболонки та призматичні складки. Загальні поняття та конструювання
77596. Чернігівський колегіум 450.5 KB
  Результатом плідної співпраці архієпископів і викладачів колегіуму стала низка друкованих прозових та віршованих творів відомих широкому загалу тогочасного суспільства. Викладачі та вихованці колегіуму проводили значну просвітницькопедагогічну діяльність...