97174

Основи конституційного права України

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Загальна характеристика галузі конституційного права України. Конституційно-правові відносини та конституційно-правова відповідальність. Основи вчення про конституцію. Основи конституційного ладу України. Характеристика конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Форми народного волевиявлення.

Украинкский

2015-10-14

1.34 MB

1 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА

КАФЕДРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ І ПРАВА

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

З ДИСЦИПЛІНИ:

«Основи конституційного права України»

для студентів усіх напрямів підготовки

денної форми навчання

Полтава 2012


Навчальний посібник з дисципліни «Основи конституційного права України» для студентів усіх напрямів підготовки денної форми навчання. – Полтава: ПолтНТУ, 2012. – 217 с.

Укладач: І.О. Кульчій, старший викладач кафедри державного управління і права, кандидат наук з державного управління

Відповідальний за випуск: завідувач кафедри державного управління і права М.І. Лахижа, д.держ.упр., професор.

Рецензенти: Божко В.М. – доцент кафедри державного управління і правав ПолтНТУ, к. ю. н.;

Слатвицька А.В. – доц. кафедри державного управління і права ПолтНТУ, к. ю. н.

 

Затверджено науково-методичною радою університету

Протокол №  __ від __.__.2012 р.


ЗМІСТ

Тема 1.  Загальна характеристика галузі
конституційного права України 5

Тема 2. Конституційно-правові відносини
та конституційно-правова відповідальність 17

Тема 3. Основи вчення про конституцію 29

Тема 4. Основи конституційного ладу України 52

Тема 5. Характеристика конституційно-правового статусу
людини і громадянина в Україні 66

Тема 6. Форми народного волевиявлення 96

Тема 7. Президент України. Виконавча влада України 117

Тема 8. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України 149

Тема 9. Судова система України 180

Тема 10. Місцеве самоврядування в Україні 196

Список використаних джерел та літератури 216


Вступ

Із проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України були створені умови для докорінних демократичних перетворень в українському суспільстві та державі. Радикальних змін зазнала і правова система, всі її галузі, насамперед конституційне право.

Термін «конституційне право України» вживається, як відомо, в трьох значеннях: по-перше, як галузь національного права України; по-друге, як наука; по-третє, як навчальна дисципліна в системі юридичної освіти. Будучи складовою частиною правової системи України, її провідною галуззю, конституційне право являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють відносини народовладдя, тобто особливе коло суспільних відносин, які виникають у процесі організації та здійснення публічної державної та місцевої влади в Україні. Ця галузь досліджується на рівні спеціальної юридичної науки.

Наука конституційного права України вивчає конкретний зміст відповідної галузі, її окремих інститутів і норм, на підставі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі. Її проблематика включає в себе не тільки нормативний матеріал, а й механізм його дії, іншими словами, державну практику, що склалася на основі реалізації конституційно-правових норм чи поза сферою юридичної регламентації.

Завданням науки конституційного права України є дослідження питань ефективності конституційно-правового регулювання, які б відповідали потребам національного державотворення. Система знань, одержаних наукою конституційного права України і практикою його реалізації, складає предмет конституційного права України як навчальної дисципліни. Остання є обов’язковою для викладання та опанування студентами різних спеціальностей вищих закладів освіти. Згідно з типовим навчальним планом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України для студентів технічного університету основні питання і проблеми навчального курсу «Основи конституційного права України» висвітлюються на лекційних заняттях обсягом 20 годин та семінарських заняттях обсягом 18 годин. Частина з них за вибором викладача виноситься на самостійне опрацювання студентами. При цьому, звичайно, враховується складність теми і забезпеченість університетської бібліотеки навчальною і спеціальною літературою. За підсумками навчання студенти складають залік.

З огляду на особливості галузі і науки, успішна реалізація навчальних завдань курсу «Основи конституційного права України» об’єктивно допомагає студентам при опануванні інших галузей українського права і, природно, міжнародного права, а значить і підвищує загально теоретичну підготовку студентів, формує їх професійні якості. Разом з тим цей курс сприяє вихованню правосвідомості і правової культури, формуванню національної ідеології, поваги до Конституції, законів, державних символів.


Тема 1. Загальна характеристика
галузі конституційного права України

План

1. Поняття, предмет, методи конституційного права України.

2. Джерела конституційного права.

3. Конституційно-правові норми.

1. Поняття, предмет, методи конституційного права України

У всіх системах права і правових системах конституційне право як галузь права вважається, як правило, провідною, пріоритетною галуззю публічного права. Це властиво і системі права України.

Конституційне право України є провідною галуззю національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов’язані з ними, найважливіші суспільні відносини. На сьогодні в науці конституційного права існують різні, часто суперечливі визначення конституційного права як галузі права, що сформувалися історично в кожній окремо взятій країні світу.

Складність формування уявлень про сутність і зміст цієї галузі права, її поняття найбільш рельєфно відобразилися навіть на рівні термінологічних дискусій щодо назви конституційного права як галузі права. До сьогодні в різних країнах світу, поряд із поняттям «конституційне право», поширене поняття «державне право», а в ряді країн ці терміни вживаються паралельно.

Така ситуація щодо термінологічних дискусій навколо назви галузі права не є унікальною і властивою виключно для галузі конституційного права. Такі термінологічні суперечки властиві й цивільному, кримінальному, земельному, екологічному та іншим галузям права.

У вітчизняній юридичній науці суперечки щодо поняття галузі конституційного права на сьогодні майже відсутні. Переважна більшість українських вчених-конституціоналістів (М. О. Баймуратов, О. Л. Копиленко, В. Ф. Погорілко, Ю. М. Тодика, О. Ф. Фрицький, В. М. Шаповал та ін.) послідовно досліджують проблеми цієї галузі права саме як конституційного права України. Переважна більшість відповідних галузевих підручників і навчальних посібників мають назву «Конституційне право України», «Основи конституційного права України», «Конституційне право зарубіжних країн» тощо.

Щодо дискусій про співвідношення термінів «конституційне право» та «державне право», то їх застосування в юридичній теорії та практиці кожної конкретно взятої країни зумовлюється: 1) предметом правового регулювання цієї галузі права – поняття «конституційне право» вживається в державах, де сформувався конституційний лад і ця галузь права регулює найважливіші суспільні відносини в усіх сферах суспільного і державного ладу; 2) методом правового регулювання цієї галузі права – для державного права характерним є застосування лише імперативного, субординаційного методу, тоді як у конституційному праві імперативний метод використовується в органічному поєднанні з диспозитивним, координаційним методом; 3) правовими традиціями застосування того чи іншого терміна в юридичній науці конкретних країн. Нині термін «державне право» традиційно використовується в країнах, де здавна існує розвинений конституційний лад (Австрія, Португалія, Німеччина, Швейцарія тощо); водночас поняття «конституційне право», привнесене правовою доктриною колишніх метрополій, використовується в країнах, де відбувається лише зародження основ конституційного ладу (Барбадос, Гана, Малі тощо).

Вживання терміна «конституційне право» в національній правовій системі є цілком об’єктивним, закономірним і найбільш вдалим, оскільки конституційне право України регулює найважливіші суспільні відносини як у державі, так і суспільстві, а Конституція України визнається однією з найвищих цінностей суспільства і держави. До того ж народ України визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тобто пріоритетним суб’єктом конституційного права, тому поняття «державне право» є некоректним, оскільки призводить до штучного роз’єднання предмета цієї галузі права: якщо є «державне право», то має існувати й «народне право». До речі, ідея запровадження «народного права» обґрунтовувалася швейцарськими вченими-правознавцями на початку XX ст., але не набула поширення у юридичній науці. Тож термін «конституційне право» є більш прийнятним для вітчизняної юридичної науки.

На думку О. Ф. Фрицького, конституційне право України – це основна галузь національного права, що є сукупністю конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов’язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного суверенітету, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владарювання, а також із визначенням територіальної організації Української держави.

В. В. Кравченко вважає, що конституційне право України як галузь права є сукупністю правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Схожі погляди щодо сутності та змісту конституційного права України та поняття цієї юридичної категорії висловлюють й інші вітчизняні правознавці. Аналіз визначень поняття «конституційне право України» українськими вченими-конституціоналістами дає підстави зробити висновок про певну єдність в оцінках вітчизняними вченими конституційного права як галузі національного права.

Отже, конституційне право України – це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах життя і діяльності суспільства і держави.

Предмет конституційного права

Предмет будь-якої галузі права визначається якостями суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Кожній галузі права властиве власне коло суспільних відносин, що є предметом правового регулювання тієї чи іншої галузі права. Для конституційного права України також властиве особливе коло суспільних відносин, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Проблема визначення предмета конституційного права України є однією з найскладніших і дискусійних відповідної галузевої науки. Протягом усієї історії становлення й розвитку конституційно-правової науки ця проблема викликала найбільш гострі дискусії вчених-конституціоналістів, що належали до різних юридичних шкіл.

У вітчизняній конституційно-правовій науці проблема предмета відповідної галузі права тривалий час залишалася малодослідженою. В. Ф. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні дослідив питання предмета конституційного права й запропонував розуміти під цією категорією суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України.

Ці відносини В. Ф. Мелащенко поділяв на чотири групи (блоки):

1. Відносини, які є основоположними засадами народовладдя, народного суверенітету.

2. Відносини, які розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу.

3. Відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави (діяльний, «робочий» аспект держави).

4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою.

У подальшому проблеми предмета конституційного права України досліджувалися Ю. М. Тодикою. На думку вченого, предмет конституційного права пов’язаний насамперед із регламентацією політико-правових відносин у сфері реалізації державно-владних функцій, забезпечення прав і свобод особи. Виходячи з цього, Ю. М. Тодика вважає, що предметом конституційного права України є у першу чергу суспільні відносини: встановлення, передачі, реалізації державної влади, її розділення і поділу між органами влади й іншими політичними структурами; встановлення меж державної влади, гарантії прав і свобод громадян. При цьому, на думку Ю. М. Тодики, специфіка предмета конституційного права полягає в тому, що його норми регламентують суспільні відносини, які формуються в усіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній тощо.

О. Ф. Фрицький висловлює думку, що в ідеалі предмет конституційного права має містити такі складові: людина – громадянське суспільство – влада як основна ознака держави – економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демократичній державі – територіальна організація держави. Але, на жаль, на сьогодні така складова, як громадянське суспільство, перебуває на стадії закладення правових засад його утворення і розвитку. Схожі думки щодо сутності та змісту предмета конституційного права висловлюють й інші вітчизняні вчені-конституціоналісти.

Узагальнюючи погляди вітчизняних і зарубіжних вчених конституціоналістів щодо предмета конституційного (державного) права, можна стверджувати, що предметом конституційного права України є політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні. Насамперед це – суспільні відносини, пов’язані з основами конституційного ладу України; конституційно-правовим статусом людини і громадянина; формами безпосередньої демократії; організацією та діяльністю органів законодавчої, виконавчої та судової влади і Президента України, контрольно-наглядових й інших органів державної влади; адміністративно-територіальним устроєм України; місцевим самоврядуванням; правовим захистом України; національною безпекою та обороною України.

Суспільні відносини, що є предметом конституційного права, можна виділити з-поміж інших суспільних відносин за певними ознаками (критеріями). Вони характеризуються: наявністю горизонтальних чи вертикальних відносин між суб’єктами конституційного права; характерним колом суб’єктів суспільних відносин, що дає змогу ідентифікувати такі відносини, як конституційно-правові; об’єктами відносин, що є конституційними цінностями (благами); способами та засобами здійснення цих відносин і найголовніше – важливістю цих відносин для суспільства і держави.

Важливість суспільних відносин, що слід віднести до предмета конституційного права, визначається не часом та місцем їх виникнення, існування та припинення, а насамперед визнанням тих чи інших явищ політичного, економічного, соціального, культурного (духовного, ідеологічного) та іншого характеру, національними цінностями, пріоритетами, проблемами, загрозами у сфері народного та державного суверенітету, мови, землі та інших природних ресурсів, національних спільнот, форм безпосередньої демократії, прав і свобод людини і громадянина, основних принципів і порядку організації та діяльності органів державної влади, основ місцевого самоврядування тощо. Втім, як уже зазначалося вище, багато важливих суспільних відносини з тих чи інших причин залишилися поза межами предмета конституційного права України.

Отже, предмет конституційного права – це складне правове явище, подане системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних й інших, тісно пов’язаних із ними, найважливіших суспільних відносин.

Методи конституційного права

Конституційне право України, поряд із власним предметом, має свій метод правового регулювання. Метод конституційного права значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політичного характеру, які передбачають діяльність або поведінку суб’єктів конституційного права в чітко визначених межах і порядку. Власне, говорячи про категорію «метод конституційного права», слід взяти до уваги, що йдеться не про один метод, а про систему методів конституційно-правового регулювання.

Проблема методу конституційного права є відносно новою для вітчизняної та зарубіжної конституційно-правової науки. На підтвердження цього свідчить і той факт, що на сьогодні у вітчизняній і зарубіжній конституційно-правовій науці дослідженням методів науки конституційного права присвячена більша увага, ніж дослідженням методу конституційного права як галузі національного права. У західноєвропейській науці конституційного права проблеми методу конституційного права майже не досліджуються відповідною галузевою юридичною наукою.

Але ігнорування методу конституційного права як способу регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права, призводить до неповного уявлення про сутність і зміст конституційного права, мету та завдання цієї галузі права, її роль та місце в національній правовій системі.

Увага до проблеми методу конституційного регулювання була зосереджена з огляду на об’єктивне розширення національних систем права за рахунок нових комплексних галузей права, які часто мало схожий предмет правового регулювання з фундаментальними галузями права. Це значною мірою ускладнювало розмежування традиційних і нових галузей права, призводило до правових колізій і, врешті, ускладнювало правове регулювання суспільних відносин у цілому.

Метод конституційного права є однією з найважливіших кваліфікуючих ознак національного конституційного права, який сприяє ідентифікації цієї галузі права в системі права України та дає можливість розмежувати конституційне право з іншими, насамперед публічними, галузями національного права.

Термін «метод конституційного права» є умовним, оскільки він:

1) опосередковує систему методів нормативно-правового регулювання суспільних відносин нормами конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного права;

2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто йдеться про метод конституційно-правового регулювання.

Отже, метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання, – це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві такі самі загальні ознаки (кваліфікації), що й методу правового регулювання в цілому: стосується тільки юридичних норм; забезпечує єдність правового регулювання; гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу; є одним із основних критеріїв поділу норм права на галузі.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов’язання, метод дозволу та метод заборони.

Метод конституційного зобов’язання виявляється в спонукальному щодо суб’єктів конституційного права характері конституційних приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України визначає: «Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки».

Метод конституційного дозволу нормативно виражений у положеннях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб’єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності».

Значно рідше в конституційному праві використовується метод заборони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмеження правосуб’єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприклад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.

Крім загальних методів правового регулювання, в конституційному праві застосовуються спеціальні методи конституційно-правового регулювання, що властиві виключно або переважно саме цій галузі національного права. Так, О. Ф. Фрицький називав серед таких методів метод: владного впливу, метод загального (конституційного) нормування, метод конкретного регулювання та ін.

До спеціальних методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конституційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об’єкти візується в конституційних нормах-принципах і нормах-дефініціях. Яскравим прикладом застосування в Україні методу конституційного установлення є ст. 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, перебувають у стійких структурно-функціональних зв’язках і утворюють систему методів конституційно-правового регулювання більш відому в юридичній науці як категорія «метод конституційного права».

2. Джерела конституційного права України

Кожна галузь права має свої джерела. Це стосується і конституційного права. Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тіт Лівій назвав Закони XII таблиць джерелом публічного і приватного права. Джерела права прийнято розрізняти: а) за матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв’язків, форми власності тощо); б) за ідеальним змістом (правова свідомість); в) за юридичним змістом (різні форми – засоби вираження, об’єктивація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному значенні розуміється форма вираження, об’єктивація державної волі.

Основними видами джерел конституційного права в світі є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу, нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, досить широка. Це Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регламенти тощо. Правові акти конституційного характеру має право приймати Центральна виборча комісія як орган державної влади. Про це свідчить практика виборів Президента України у 1999 р., у процесі яких ЦВК прийнято цілу низку рекомендацій, обов’язкових до виконання.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові державно-правові норми загального характеру. Вони мають установчий характер та найвищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в ній визначається багато інших видів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, усіх суб’єктів суспільних відносин.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Види джерел галузі конституційного права України, як правило, досить стабільні. Вони чітко визначені в Конституції України та інших нормативно-правових актах. Але на даному етапі конкретні акти, які містять конституційно-правові норми, мобільні, дуже часто змінюються, скасовуються, новелізуються. Нестабільність конституційного законодавства зумовлюється як об’єктивними, так і суто суб’єктивними чинниками, труднощами перехідного процесу формування української державності.

Джерела конституційного права можна систематизувати залежно від їх юридичної сили. Найбільш повною та придатною вважається класифікація джерел, яку подає В.В. Кравченко:

1) Конституція України;

2) Закони України, серед яких виділяють звичайні (регулюють певні питання), конституційні (вносять зміни до Конституції) та органічні (встановлюють порядок організації та діяльності правових інститутів, вказаних у Конституції);

3) інші акти нормативного характеру, прийняті Верховною Радою України або шляхом всеукраїнського референдуму;

4) нормативні укази Президента України;

5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України;

6) рішення Конституційного Суду України;

7) міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України;

8) нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР;

9) акти органів місцевого самоврядування.

3. Конституційно-правові норми

Вивчення галузі права неможливе без з’ясування особливостей правових норм, які його складають.

Конституційно-правові норми – це встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, що регулюють суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони врегульовують суспільні відносини, встановлюють обов’язкові правила поведінки, містяться у правових актах Української держави; охороняються і забезпечуються в міру необхідності примусовою силою держави.

Від норм інших галузей права конституційно-правові норми відрізняються:

а) своїм змістом, сферою суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані;

б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів;

г) особливостями внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права в нормах конституційного права значно більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать норми-принципи, норми-поняття, норми-завдання, яких багато в першому розділі Конституції України. Чимало конституційно-правових норм при своїй реалізації пов’язані не з виникненням конкретних правовідносин, а з відносинами загального характеру або ж з правовим станом (громадянство, статус Автономної Республіки Крим).

Конституційно-правові норми, як правило, не є класичними, тобто вони не завжди містять у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію: «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102 Конституції України). Є такі, що складаються з гіпотези і диспозиції: «Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 155 Конституції України). В окремих випадках конституційно-правові норми містять у своєму складі і санкцію.

Конституційно-правові норми досить різнорідні і мають свої специфічні риси. Для правильного їх застосування, виявлення властивостей необхідно провести їх класифікацію за такими ознаками: за змістом, юридичною силою, територією дії, характером втілення приписів, призначенням у механізмі правового регулювання, функціональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, одні норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, в яких встановлюються засади конституційного ладу, другі – із закріпленням основ правового статусу людини і громадянина, треті – з територіальним устроєм, четверті – із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні, п’яті – із закріпленням виборчої системи, референдуму тощо.

Конституційно-правові норми України суттєво відрізняються за юридичною силою. Це залежить від того, в якому нормативному акті знаходиться норма і яке місце посідає акт у правовій системі України. Найважливіші норми містяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна правова норма не повинна суперечити нормам Конституції України. На основі Конституції, законів України в державі видаються інші правові акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади, місцевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно» – ст. 82 Конституції України) і процесуальні («Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. При заповненні виборчих бюлетенів забороняється присутність інших осіб» – частина дев’ята ст. 40 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

На відміну від кримінального, цивільного, адміністративного права конституційне право не має спеціальної процесуальної галузі, норми якої встановлювали б загальний, однаковий порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм. Але реалізація багатьох з них пов’язана з необхідністю додержання широкої системи процедурних правил, які містяться у відповідних процесуальних (процедурних) нормах. Особливо це стосується реалізації громадянами України політичних прав (право обирати і брати участь у виборах, референдумах), процедури діяльності Верховної Ради України. Матеріальні конституційно-правові норми містять у собі приписи щодо правового регулювання суспільних відносин, а процедурні норми визначають процедури, в межах яких вона повинна бути здійснена.

Позитивною тенденцією розвитку конституційного законодавства України останніх років стало збільшення кількості в ньому процесуально-процедурних норм, наприклад, у законах про вибори. Для забезпечення якості законотворчої роботи велике значення має Регламент Верховної Ради України. Однак це не означає, що процесуальні норми таких актів на сьогодні у повному обсязі забезпечують якісне застосування матеріальних норм даних нормативних актів.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні, тимчасові та виключні. Більшість норм конституційного права України – постійні. Строк їх дії невизначений. Тимчасові норми, як правило, містяться у перехідних положеннях розділів нормативних актів, наприклад: «Встановити, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України» (Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»). Такі норми містяться в розділі XV «Перехідні положення» Конституції України.

Виключні норми встановлюються, наприклад, за надзвичайних обставин: «На період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі заходи: 1) встановлення особливого режиму в’їзду та виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де запроваджено надзвичайний стан; 2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд; 3) посилення охорони громадського порядку, а також об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства; 4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів; 5) заборона страйків» (ст. 22 Закону України «Про надзвичайний стан»).

За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, які діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окремих адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, які містяться в конституційно-правових нормах, останні поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно-правових відносин виконувати відповідні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України, Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі (наприклад: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» – ст. 1 Конституції України), норми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти в межах норми. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян: захист Вітчизни, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (ст. 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до внесення обвинувального вироку судом» (ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні і диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб’єктам державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб’єкта у відповідних обставинах. Так, ст. 27 Закону України «Про громадянство України» встановлює, що зміна громадянства дітей віком від 16 до 18-ти років у разі зміни громадянства їх батьків, а також у разі їх усиновлення може відбуватися тільки за згодою дітей. Без їхньої згоди цього не може відбутись.

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам державно-правових відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість з них є регулятивними, наприклад: «Порушення особою правил комендантської години тягне за собою затримання до закінчення комендантської години. Затримані за порушення правил комендантської години підлягають особистому огляду й оглядові їхніх речей, про що складається протокол» (ст. 29 Закону України «Про надзвичайний стан»).

Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборону. Так, ст. 14 цього закону, наприклад, встановлює, що у період дії надзвичайного стану не можуть бути розпущені Верховна Рада України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим, зупинена діяльність їх та Президента України.

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних відносин і правового статусу людини в Україні, закріплюють основи конституційного ладу, права, свободи і обов’язки громадян, основоположні ідеї і цінності правової системи суспільства. Вони містяться в Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми – це норми, які містять гарантії реалізації суб’єктами конституційно-правових відносин прав і обов’язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми – це визначення конституційно-правових явищ і категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ст. 113 Конституції України).

Колізійні норми – це норми, що призначені для усунення суперечностей між конституційно-правовими приписами.

Оперативні норми визначають дату вступу в дію нормативно-правового акта, припинення його дії.

На сучасному етапі розвитку конституційного права України актуальною є проблема підвищення якості конституційно-правового регулювання, відповідності діючих нормативних актів реальним політико-правовим процесам в Україні. Значною мірою це залежить від рівня правової культури законодавця, чіткої урегульованості законодавчого процесу.

Конституційно-правові норми – це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою для охорони і регулювання державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов’язки суб’єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх прийняття, компетенцію державних структур у сфері правотворчості, порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (норми-цілі, норми-зобов’язання, програмні норми). Природно, виникає питання про їх нормативність. Наявність у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а, навпаки, свідчить про широке використання в ній нормативності. Нормативність конституційних принципів зумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і вводять їх у межі прийнятих у державі нормативів. Так, у ст. 1 Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це, по суті, програмна норма. Виникає запитання, а чи є нормативним це конституційне положення? Безумовно, оскільки нормативними є програмні конституційні установлення. Нормативність усіх норм, які містяться в Конституції, випливає з нормативності самої Конституції як інтегруючого центру правової системи України.

Важливою ознакою, притаманною виключно конституційним нормам, є їх найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і це має суттєве значення для

стабільності конституційного ладу, забезпечення законності й правопорядку, стабільності правової системи України. Суттєве значення для характеристики конституційних норм має положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина на основі норм Конституції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка випливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють.

Питання для самоконтролю:

  1.  Державно-політичні відносини владарювання є предметом правового регулювання якої галузі права?
  2.  Конституційне право України відноситься до публічних чи приватних галузей права?
  3.  Вкажіть методи правового регулювання конституційного права України?
  4.  Вкажіть елементи системи конституційного права України як галузі права?
  5.  Назвіть види інститутів конституційного права України?

Тестові завдання:

1. Вкажіть відносини, що становлять предмет конституційного права України як галузі права.

1. Відносини у сфері публічної адміністрації.

2. Майнові відносини суб’єктів місцевого самоврядування.

3. Відносини у сфері здійснення судової влади.

4. Державно-політичні відносини владарювання.

5. Відносини, що визначають державно-територіальний устрій.

2. Відносини у сфері діяльності органів державної влади є предметом :

1. Адміністративного права.

2. Судового права.

3. Парламентського права.

4. Конституційного права.

5. Муніципального права.

3. Назвіть відносини, що становлять предмет правового регулювання конституційного права України як галузі права:

1. Відносини управління;

2. Особисті немайнові відносини;

3. Державно-політичні відносини владарювання;

4. Відносини у сфері муніципального управління в Україні:

5. Відносини у сфері фінансування виборів в Україні.

Тема 2. Конституційно-правові відносини та конституційно-правова відповідальність

План

1. Конституційно-правові відносини.

1.1. Суб’єкти конституційно-правових відносин.

1.2. Об’єкти конституційно-правових відносин.

1.3. Юридичні факти.

2. Конституційно-правова відповідальність.

  1.  Конституційно-правові відносини

Наслідком реалізації конституційно-правових норм є конституційно-правові відносини. Конституційно-правові відносини розглядаються, як правило, як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин.

Але, звичайно, конституційно-правові відносини не завжди є результатом цілеспрямованої вольової діяльності суб’єктів конституційно-правових відносин. У певних випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин, що об’єктивізується у юридичному факті, є об’єктивні явища, що не залежать від волі суб’єктів, але їх настання передбачає певні юридичні стани учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно передбачені об’єктивні явища – стихійні лиха, аварії й катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров’ю населення, масові порушення правопорядку тощо – виникають і припиняються незалежно від волі суб’єктів.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність та діяльнісний характер, конституційно-правові відносини слід оцінювати не лише як перманентні суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права, а й як результат вольової діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, та як результат впливу на цих суб’єктів об’єктивних явищ.

Отже, конституційно-правові відносини – це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин.

1.1 Суб’єкти конституційно-правових відносин

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб’єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм. Конституційні правовідносини безпідставно не визнаються пріоритетними і тому не визнаються пріоритетними суб’єкти й об’єкти цих правовідносин. Так, за загальною теорією, в переважній більшості, пріоритетними суб’єктами правовідносин вважаються фізичні та юридичні особи, тобто пріоритетні учасники приватно-правових відносин (цивільних, трудових тощо), тоді як пріоритетними суб’єктами конституційних правовідносин об’єктивно є спільності та організації: народ, нація, корінні народи, національні меншини, держава, органи державної влади, територіальні громади та інші суб’єкти місцевого самоврядування тощо.

Чи має зазначена тенденція значення для юридичної теорії та практики? Так, має. її прояви можна помітити в юридичній кваліфікації елементів конституційно-правових відносин.

Зокрема, народ є самостійним суб’єктом правовідносин, а його іноді прагнуть назвати юридичною особою, що не відповідає дійсності. Оскільки він не має ряду ознак юридичної особи, його взагалі іноді позбавляють правосуб’єктності, тобто конституційного права здійснювати владу, яка йому належить. Так, у виборчому законодавстві народ не визначається суб’єктом виборчого процесу, хоча вибори є формою безпосереднього народовладдя. Не є народ і суб’єктом земельних правовідносин відповідно до Земельного кодексу України, хоча він є власником природних ресурсів.

Але і в теорії конституційного права не існує єдиної думки щодо суб’єктів конституційно-правових відносин. Якщо в інших галузях права поняття «суб’єкт галузевих правовідносин» є сформованим (у цивільному праві – це фізичні та юридичні особи, у кримінальному праві – фізичні особи і т. д.), то у конституційному праві України серед учених не існує єдності в поглядах на правову природу суб’єктів конституційно-правових відносин.

В останній час українські вчені-конституціоналісти приділяли особливу увагу суб’єктам конституційно-правових відносин. В. М. Шаповал, розуміючи під суб’єктами конституційного права потенційних носіїв прав і обов’язків, передбачених нормами галузі, вважає, що такими суб’єктами є: держава в цілому; державні органи; суб’єкти федерації, автономії та адміністративно-територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; фізичні особи; виборці; політичні партії; інші громадські об’єднання, зокрема профспілки.

На думку В. В. Кравченка, суб’єктами конституційно-правових відносин є особи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. До суб’єктів конституційно-правових відносин В. В. Кравченко відносить: фізичних осіб (громадян, іноземців, осіб без громадянства); спільноти (колективи) людей (народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць); Українську державу в цілому; Автономну Республіку Крим; органи державної влади України та їх посадових осіб; органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб; народних депутатів України; збори виборців; депутатів представницьких органів місцевого самоврядування, сільських, селищних і міських голів; органи та посадових осіб Верховної Ради України; виборчі комісії; об’єднання громадян – політичні партії, громадські організації, релігійні об’єднання; загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

Суб’єкти конституційного права – це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб’єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов’язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов’язки.

При цьому конституційна правосуб’єктність може як установлюватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб’єктів конституційних правовідносин правосуб’єктність визнається і в певних випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні природні права національних і етнічних спільнот.

До суб’єктів конституційно-правових відносин, як правило належать такі найпоширеніші види суб’єктів: 1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці; 5) підприємства, «станови, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації.

Пріоритетним суб’єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ – громадяни України всіх національностей. Український народ згідно зі ст. 5 Основного Закону є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування і саме Українському народові належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ України виступає первинним суб’єктом владарювання землею, її надрами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території України, природними ресурсами її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Конституція України у ст. 11 визначає такий суб’єкт конституційно-правових відносин, як українська нація. На жаль, цей суб’єкт конституційного права не отримав належної нормативно визначеної конституційної правосуб’єктності у чинному законодавстві України.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є також національні меншини та корінні народи. Видається, що конституційно-правовий статус національних меншин і корінних народів залишається недостатньо законодавчо визначеним щодо їх правосуб’єктності, хоча Конституція України передбачає прийняття відповідних законів.

Наступною спільністю є територіальна громада. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр.

Важливим суб’єктом конституційно-правових відносин є релігійна громада, оскільки у багатоконфесійній державі, якою є Україна, саме релігійні громади виступають важливим чинником формування як загальнодержавної, так і регіональної політики.

Наступним самостійним суб’єктом конституційно-правових відносин є Українська держава. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Суверенітет України, що виражає зміст правосуб’єктності Української держави, поширюється на всю її територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Українська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов’язки дбати про людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку (ч. 1 ст. 3 Конституції); утверджує і забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції); гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7 Конституції); забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 1 ст. 10 Конституції); сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ч. 3 ст. 10 Конституції);

Важливим суб’єктом конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження. Органи державної влади – це основний складовий елемент механізму держави, представлений сукупністю колегіальних та одноособових органів державної влади, наділених юридично визначеними державно-владними повноваженнями та необхідними засобами для здійснення завдань і функцій держави. Формування та діяльність органів державної влади ґрунтується на принципах демократизму, гласності, підзвітності та підконтрольності органів державної влади, поділу влади тощо.

Отже, органи державної влади репрезентують широке коло суб’єктів конституційно-правових відносин, що різняться між собою обсягом конституційної правосуб’єктності. Водночас доводиться констатувати, що правосуб’єктність окремих і часто найважливіших органів державної влади залишається законодавчо невизначеною.

Особливим суб’єктом конституційних правовідносин є органи та посадові особи місцевого самоврядування. Так, ст. 7 Конституції визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Самостійними суб’єктами конституційно-правових відносин є політичні партії, громадські організації та їх блоки, а також профспілки. Зазначені суб’єкти мають на меті представляти, реалізувати і захищати політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи людини і громадянина в Україні.

Наступним суб’єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» 2001 р. громадянин України – це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець – особа, яка не перебуває в громадянстві України, і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Суб’єктами конституційно-правових відносин також є підприємства, установи, організації незалежно від форм їх власності.

1.2 Об’єкти конституційно-правових відносин. Ключовим елементом складу конституційно-правових відносин, щодо яких здійснюється діяльність суб’єктів конституційного права, є їх об’єкти. Вони відіграють важливу роль у забезпеченні зв’язків між учасниками цих правовідносин і є важливим структуроутворюючим елементом конституційно-правових відносин і водночас найменш дослідженим елементом конституційно-правових відносин.

Найбільш повно думка Ю.М. Тодики на об’єкти конституційних правовідносин сформульована в праці «Конституційне право України: галузь права, наука, навчальна дисципліна» (1998 p.).

Учений вважає об’єктами конституційних правовідносин такі з них: 1) суверенітет народу; 2) національний і державний суверенітет; 3) основи конституційного ладу України та його захист; 4) інтереси суспільства і держави; 5) людина, її права і свободи; 6) влада; 7) територія; 8) демократія, ідеологічна і політична багатоманітність; 9) право й законність; 10) мир і міжнародне співробітництво; 11) волевиявлення народу, населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці; 12) розподілення компетенції між Україною і Автономною Республікою Крим; 13) власність; 14) дія органів місцевої влади і місцевого самоврядування; 15) формування і діяльність політичних партій, громадських об’єднань, масових політичних рухів, інших суб’єктів політичного процесу; 16) набуття і припинення громадянства, статус біженця. При цьому Ю. М. Тодика зазначав, що запропонований ним перелік об’єктів не є вичерпним і може бути продовженим залежно від специфіки цих відносин, положення їх суб’єктів і характеру зв’язків між ними.

Враховуючи погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на об’єкти правовідносин, слід визнати, що об’єктами (з лат. objectus – предмет) конституційних правовідносин виступають насамперед вищі суспільно-політичні цінності, що набувають конституційного рангу й закріплені в конституційних принципах, у загальнорегулятивних нормах, програмних положеннях. Такими цінностями (благами) є: конституційний лад; народний і державний суверенітет; демократія, влада народу; державна влада, місцеве самоврядування; права і свободи людини і громадяни на; інтереси суспільства і держави; внутрішня і зовнішня політика держави; ідеологічна і політична багатоманітність; функції і повноваження держави та органів державної влади і осадових осіб; право і законність; мир і міжнародне співробітництво та ін.

Пріоритетними об’єктами конституційного права України є:

1) конституційний лад України, тобто її суспільний і державний лад;

2) влада (воля) Українського народу, влада держави та її уповноважених органів, влада місцевого самоврядування;

3) державний устрій, форма державного правління;

4) джерела конституційного права: Конституція України, закони та інші джерела конституційного права;

5) повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

6) інтереси певних груп населення (об’єднання громадян, територіальні громади, релігійні громади, товариства національних меншин тощо);

7) громадянство, грошова і банківська системи, територія України, територіальний устрій, Збройні Сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі;

8) мова, інформація та інші духовні блага.

Об’єкти конституційного права доцільно класифікувати насамперед за основними інститутами конституційного права. Сучасна система конституційно-правових інститутів подана такими основними інститутами конституційного права України, як: інститут основ конституційного ладу; інститут громадянства; прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; інститут форм безпосереднього народовладдя; інститут парламентаризму (законодавчої влади); інститут президентства; інститут виконавчої влади; інститут судової влади; інститут конституційної юстиції; інститут прокуратури; інститут територіального устрою; інститут місцевого самоврядування. Саме ці інститути конституційного права і опосередковують основні об’єкти конституційного права.

Об’єкти конституційно-правових відносин можна розмежовувати й відповідно до сфер конституційного ладу. Безперечно, переважна більшість об’єктів конституційно-правових відносин належить до політичної сфери (народний і державний суверенітет, суспільний та державний лад, суспільні та державні інтереси, демократія та ін.), але ряд об’єктів належить й до економічної (власність, природні ресурси, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони України), соціальної (інтереси соціальних груп, конституційні соціальні права), культурної (духовної) (національна ідеологія, культура, державна мова й мови національних меншин), інформаційної (інформаційний плюралізм, інформаційна безпека), екологічної (екологічна безпека) та інших сфер суспільного і державного ладу.

Наведена характеристика основних об’єктів конституційного права не є вичерпною через багатоманітність конституційно-правових відносин, множинності суб’єктів цих правовідносин, юридичних фактів, що є елементом конституційно-правових відносин. До того ж конституційне право України як галузь права тяжіє до розширення кола суспільних відносин, що є предметом правового регулювання, а відтак – збільшується кількість об’єктів конституційного права. Тому зазначені авторами наукові позиції можуть бути розширені і конкретизовані.

1.3 Юридичні факти в конституційно-правових відносинах

Важливим, хоча й недостатньо дослідженим, елементом конституційно-правових відносин, на прикладі якого найбільш рельєфно простежується причинно-наслідкова сутність цих правовідносин, є юридичні факти (лат. factum – зроблене, подія, вчинок).

Так, на думку Ю. М. Тодики, юридичний факт – це обставини, з якими пов’язане все життя конституційно-правових відносин, їх виникнення, зміна, припинення. Це визначення дещо конкретизується О. Ф. Фрицьким, який вважає, що правові факти – це такі факти реальної дійсності, з настанням яких настають певні юридичні наслідки (а не лише правовідносини).

В. В. Кравченко вважає, що юридичний факт – це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Існують й інші, в цілому схожі, визначення юридичних фактів.

Категорію «конституційний юридичний факт», як і конституційно-правові відносини, слід також розглядати через призму при-чинно-наслідкових зв’язків. Юридичні факти як обов’язковий елемент конституційно-правових відносин є не лише причинами (умовами, обставинами), що призводять до настання конституційно-правових відносин, а й наслідками існуючих конституційно-правових відносин, що ведуть до зміни чи припинення цих правовідносин. Тобто дуалізм правової природи конституційних юридичних фактів полягає в тому, що вони можуть бути як причиною, так і наслідком конституційно-правових відносин.

Отже, конституційний юридичний факт – це передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причина або наслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або дії об’єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин.

Видається, що для конституційних юридичних фактів властиві такі кваліфікуючі ознаки:

По-перше, конституційний юридичний факт є різновидом суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються на основі конституційно-правових норм. При цьому, якщо причини виникнення конституційно-правових відносин (юридичні факти) об’єктивізуються в гіпотезі конституційно-правової норми, то наслідки зміни чи припинення конституційно-правових відносин (юридичні факти) можуть об’єктивізуватися в диспозиціях і санкціях норм конституційного права.

По-друге, конституційні юридичні факти є обов’язковим, істотним елементом конституційно-правових відносин. Без конституційного юридичного факту конституційно-правові відносини не можуть ні виникнути, ні змінитися, ні припинитися.

По-третє, за сутністю і змістом конституційні юридичні факти можуть бути як цілеспрямованою вольовою діяльністю чи поведінкою суб’єктів конституційно-правових відносин, так і діями природних явищ, що відбуваються незалежно від волі відповідних суб’єктів. Тобто конституційні юридичні факти можуть мати як об’єктивне, так і суб’єктивне походження.

По-четверте, за впливом на конституційні правовідносини юридичні факти можуть виступати як причиною, так і наслідком, результатом цих правовідносин.

По-п’яте, юридичні факти властиві конституційним правовідносинам на всіх їх стадіях – виникнення, зміни, припинення конституційно-правових відносин. До того ж один і той самий конституційний юридичний факт може бути обов’язковим елементом різних конституційно-правових відносин. Водночас окремий вид конституційно-правових відносин може мати у своєму складі не одиничний конституційний юридичний факт, а цілу систему таких юридичних фактів, що отримала в юридичній науці назву «фактичного (юридичного) складу» правовідносин, зокрема у вигляді статусу окремих суб’єктів.

Конституційні юридичні факти відрізняються багатоманітністю та багатофункціональністю. Лише умовно можна говорити про конституційний юридичний факт, як абстрактну правову категорію. З метою комплексного аналізу конституційних юридичних фактів та виявлення їх юридичних особливостей і призначення в складі конституційно-правових відносин видається доцільним класифікувати конституційні юридичні факти.

Система конституційних юридичних фактів – це упорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених визначених чи санкціонованих конституційно-правовою нормою причин або наслідків діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об’єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин.

2. Конституційно-правова відповідальність

Юридична відповідальність у демократичному суспільстві ґрунтується на принципах законності, обґрунтованості, доцільності, своєчасності, справедливості, демократичності, гласності та інших. Як правило, ці принципи об’єктивізуються в нормах-принципах. Так, ч. 1 ст. 61 Конституції України закріплює положення проте, що «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення», а ч. 2 ст. 68 визначає: «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».

Конституційна відповідальність у конституційному праві є самостійним видом юридичної відповідальності, що пов’язується насамперед із механізмом правового захисту Конституції України.

Юридична відповідальність у конституційному праві – це вид суспільних відносин, урегульованих нормами права, зміст яких полягає в заохоченні за належну правомірну поведінку, передбачену конституційно-правовими нормами, чи примусі до виконання приписів конституційних норм права в разі їх порушення, що здійснюються державою в межах чинного національного законодавства. Юридичній відповідальності в конституційному праві властиві загальні ознаки юридичної відповідальності, а саме: наявність позитивного і негативного аспектів; наявність правопорушення; соціальна небезпека діяння та його наслідків; винність суб’єкта правопорушення; наявність норми права, що передбачає юридичну відповідальність.

Пріоритетним видом юридичної відповідальності у конституційному праві України є конституційно-правова відповідальність. На сьогодні конституційно-правова відповідальність сформувалася як інститут конституційного права та елемент системи гарантій конституційного права України.

Конституційно-правову відповідальність можна визначити як самостійний вид юридичної відповідальності, визначений нормами конституційного права, що передбачає заохочення державою позитивного діяння суб’єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги конституційно-правових приписів (позитивний аспект) або негативну реакцією держави на конституційний делікт, що передбачає зазначення суб’єктом конституційного правопорушення визначених санкцій у межах чинного конституційного законодавства.

Ученими було виявлено такі критерії конституційно-правової відповідальності: 1) джерела; 2) інститути конституційного права; 3) суб’єкти відповідальності; 4) підстави відповідальності; 5) інстанції, тобто перед ким встановлено відповідальність; 6) органи, що розглядають справи про конституційно-правову відповідальність і виносять відповідні рішення; 7) види конституційних правопорушень; 8) форми контролю, що містяться в нормах конституційного права; 9) види санкцій за конституційні правопорушення. Ці критерії не є вичерпними, але дають загальне уявлення про багатоманітність конституційно-правової відповідальності.

За джерелами, тобто формами об’єктивізації конституційно-правових норм, що регулюють конституційно-правову відповідальність, можна визначити такі види відповідальності, що передбачені Конституцією України та чинним конституційним законодавством України

Конституційно-правова відповідальність диференціюється за інститутами конституційного права. Конституційно-правова відповідальність є складовим елементом всіх основних інститутів конституційного права.

Види конституційно-правової відповідальності можна класифікувати за суб’єктами, тобто учасниками конституційних правовідносин, наділених конституційною деліктоздатністю.

Конституційно-правовій відповідальності, як і будь-якому іншому виду юридичної відповідальності, властива: наявність складу конституційного правопорушення, під яким розуміють протиправне, соціально небезпечне, винне діяння, відповідальність за яке передбачена нормами конституційного права.

Тобто, конституційна відповідальність настає виключно за діяння, що посягає на норми конституційного права. Ці діяння та їх наслідки повинні мати суспільно небезпечний характер (заподіяння шкоди об’єктам, що охороняються конституційним правом України).

За підставами настання конституційно-правової відповідальності, тобто за діями або бездіяльністю деліктоздатних суб’єктів конституційної відповідальності, прийнято розрізняти нормативно-правові та фактичні підстави конституційно-правової відповідальності. Нормативно-правові підстави конституційної відповідальності представлені сукупністю конституційно-правових норм, що визначають принципи, підстави і порядок реалізації конституційно-правової відповідальності. Ці підстави визначаються виключно національним законодавством у сфері конституційного права України. Фактичні підстави визначаються юридичним фактом конституційного делікту.

Наступним критерієм класифікації конституційно-правової відповідальності є інстанції цієї відповідальності, тобто коло суб’єктів перед якими суб’єкти конституційно-правової відповідальності несуть юридичну відповідальність. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, що здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, Український народ, а також органи державної влади та місцевого самоврядування є основними інстанціями конституційно-правової відповідальності.

Важливою інстанцією конституційної відповідальності в Україні є людина.

Наступною інстанцією конституційно-правової відповідальності є Верховна Рада України.

Наступною інстанцією конституційно-правової відповідальності є Президент України.

Важливою інстанцією конституційно-правової відповідальності є Кабінет Міністрів України. Згідно з ч. 5 ст. 118 Конституції України конституційну відповідальність перед урядом несуть місцеві державні адміністрації та їх голови.

Іншою інстанцією конституційної відповідальності є Конституційний Суд України. Перед Конституційним Судом України несуть відповідальність Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційна відповідальність також класифікується за формами здійснення контролю за дотриманням конституційно-правових норм. Так, існують дві основні форми такого контролю – судова і позасудова.

Судовий контроль здійснюється органами судової влади і проявляється в розгляді справ про конституційне правопорушення з обов’язковим винесенням рішення, яке визначає винність (невинність) суб’єкта правопорушення, а в разі винності – визначає міру конституційно-правової відповідальності. Прикладом діяльності органів правосуддя в конституційно-правових справах є рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 1999 р. про скасування Постанови ЦВК № 444 «Про подання міського голови м. Житомира щодо реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму» від 4 грудня 1999 р. та обов’язкову реєстрацію ЦВК цієї ініціативної групи.

Особливим видом судової форми конституційного контролю є рішення і висновки Конституційного Суду України. Цей орган за характером своїх повноважень є квазісудовим органом, але формально належить до органів судової влади України. Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні посідає пріоритетне місце в системі органів, уповноважених здійснювати судовий контроль за дотриманням конституційно-правових норм.

Наступним критерієм класифікації конституційно-правової відповідальності виступає предмет конституційного правопорушення, тобто сфера суспільних відносин, що охороняються конституційним правом України.

У цілому предмет конституційно-правової відповідальності збігається з основними інститутами конституційного права. Можна говорити про конституційну відповідальність у сфері: основ конституційного ладу; громадянства; прав, свобод і обов’язків людини і т.д.

Наступна класифікація здійснюється за конституційними санкціями, тобто на підставі форм і міри конституційно-правової відповідальності. Конституційно-правові санкції є доволі різноманітними. Ю. М. Тодика виділяв такі форми юридичної відповідальності, як: а) офіційне визнання роботи державного органу, посадової особи незадовільною, вказівка на недоліки у роботі; б) дострокове розформування підпорядкованого органу; в) усунення конституційного порушення шляхом відміни, призупинення дії актів державних органів і громадських утворень; г) обмеження, позбавлення спеціального статусу;) г) примус до виконання конституційного обов’язку; д) тимчасова заборона (призупинення) окремих видів чи всієї діяльності, примусовий розпуск (ліквідація); є) вираження недовіри; імпічмент Президенту України і т. д. У цілому запропонована вченим класифікація видів конституційної відповідальності за приписами, що містить конституційна санкція, дає повне уявлення про багатоманітність санкцій, але ця класифікація охоплює всі види юридичної відповідальності в конституційному праві, в тому числі адміністративну, кримінальну та цивільну.

Основними видами конституційно-правових санкцій є: визнання недійсними виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 43 Закону України «Про вибори народних депутатів України»; ст. 42 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим»; ст. 47 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів») і референдуму; відмова у реєстрації політичної партії (ст. 11 Закону України «Про політичні партії в Україні»); втрата депутатського мандата (ст. 79, 81 Конституції); дострокове припинення повноважень Верховної Ради України (ст. 90, п. 8 ст. 106 Конституції); усунення з поста Президента України в порядку імпічменту (п. 10 ст. 85, ст. 111 Конституції); прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що має наслідком відставку Уряду (ст. 115 Конституції України); рішення Конституційного Суду України про неконституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що має наслідком їх скасування (ст. 150 Конституції України); скасування Президентом України рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України (ст. 118 Конституції України); висловлення обласною чи районною радою недовіри голові відповідної місцевої державної адміністрації (ст. 118 Конституції України); звільнення Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України з посади Голови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 136 Конституції України); зупинення органами суду рішень органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України (ст. 144 Конституції України) та інші. Але чинне конституційне законодавство України має певні недоліки не лише з процесуальних питань конституційної відповідальності, а й не завжди належним чином закріплює матеріальні норми, що визначають конституційно-правову відповідальність. Крім того, конституційні санкції можуть поділятися на основні та додаткові. Наприклад, ст. 111 Конституції передбачає такі санкції у вигляді усунення Президента України з поста Верховною Радою України у порядку імпічменту (основна санкція), а ст. 105 чинного Основного Закону визначає додаткову санкцію - позбавлення звання Президента України в разі усунення його з поста в порядку імпічменту.

Питання для самоконтролю:

  1.  За яких умов суб’єкт конституційного права може стати суб’єктом конституційно-правових відносин?
  2.  Вкажіть об’єкти конституційно-правових відносин?
  3.  Назвіть джерела конституційного права України як галузі, що мають найвищу юридичну силу?
  4.  Назвіть інститути конституційного права України?
  5.  Визначте сутність конституційно-правової відповідальності.

Тестові завдання:

  1.  Які з названих є елементами конституційно-правових відносин:

1. Об’єкт конституційно-правових відносин

2. Суб’єкт конституційного права.

3. Вина.

4. Юридичний факт.

5. Права і обов’язки суб’єктів.

  1.  Які з вказаних суспільних відносин становлять предмет конституційного права як галузі права:

1. Відносини у сфері менеджменту.

2. Відносини майнового характеру.

3. Відносини у сфері організації і здійснення державної влади.

4. Державно-політичні відносини народовладдя.

5. Відносини, що визначають державно-територіальний устрій.

  1.  Вкажіть об’єкти конституційно-правових відносин.:

1. Публічна влада

2. Державна символіка.

3. Українська мова.

4. Указ Президента України.

5. Правоздатність суб’єкта.


Тема 3. Основи вчення про Конституцію

План

  1.  Поняття конституціоналізму, основні положення теорії конституції
  2.  Основні способи прийняття конституції
  3.  Види конституцій
  4.  Конституційний процес сучасної української держави

  1.  Поняття конституціоналізму, основні положення теорії конституції

Конституція (від лат. constitutio - установлення, устрій) у матеріальному розумінні - писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні - це закон або група законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном «конституція» вживається термін «основний закон».

Вважається, що для позначення нормативно-правового акта з юридичними властивостями основного закону термін «конституція» уперше був вжитий 1780 року в північноамериканському штаті Масачусетс. Для відповідних цілей цей термін було використано 1787 року і в новоутвореній федеративній державі США. Згодом він був прийнятий у Франції (1791 р.) і поширився в усьому світі. Термін «основний закон» для позначення конституційного акта вперше був використаний 1809 року в тексті документа «Форми правління у Швеції». У 1814 р. основним законом було названо чинну й нині конституцію Норвегії, а також прийняту того ж року конституцію Нідерландів.

Доволі поширений у конституційному праві й термін «конституціоналізм».

Конституціоналізм - це: 1) правління, обмежене конституцією, політична система, що спирається на конституцію і конституційні методи правління; 2) політико-правова теорія, що обґрунтовує необхідність встановлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають також як теорію і практику конституційного будівництва. Теорія, доктрина, згідно з якою здійснюється конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні й державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі положення останнього, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян є надбанням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична і юридична конституція, конституційна теорія і практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з конституційним законодавством або процесом його реалізації, оскільки це складові конституціоналізму.

Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку суспільства. Криза суспільства - це насамперед криза його конституціоналізму. Основними проявами такої кризи є істотні розбіжності між конституцією фактичною та юридичною, конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції виявляється в її внутрішній основі, змісті, найважливіших якостях і властивостях, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави.

У процесі аналізу сутності конституції будь-якої держави постає низка питань: та або інша конституція є конституцією власне держави чи суспільства? Конституція є політичним чи правовим актом? Вона закріплює лише існуючі відносини чи містить також програмні положення, спрямовані на майбутнє?

Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить практика переважної більшості країн, конституції поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають також вихідні положення, що характеризують певний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя країни.

За загальною характеристикою конституція - це насамперед основний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє передусім для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, проте вона не може бути індиферентною до проблем суспільства.

Щодо питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожна конституція орієнтована на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справді демократичних державах політика не може виходити за межі права, закладених у ньому високих моральних принципів. Конституція є політико-правовим актом.

Конституція - це не програма розвитку держави і суспільства чи відповідних дій у межах цього розвитку. Вона ґрунтується передусім на реальних досягненнях суспільства. Конституції зазвичай приймаються на різких зламах розвитку суспільств. Тому цілком логічно, що в конституціях багатьох країн поряд зі статтями, що закріплюють становище, яке склалося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки слід реалізувати.

Зазвичай конституція - це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

За словами німецького соціаліста Ф. Лассаля, чинна конституція - це фактичне співвідношення сил у країні; писана конституція лише тоді надійна й має значення, коли є точним відтворенням реальних співвідношень соціальних сил.

Конституція - категорія історична. Окремі елементи конституції були сформульовані у працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права, актах конституційного типу - хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії. У XVII ст. там було прийнято такі важливі конституційні акти, як «Форма правління державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління» (1653 р.), Хабеас Корпус акт (1679 р.), Білль про права (1688 p.).

Конституція - категорія правова. Як правило, вона становить єдиний правовий акт або систему таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, що діють від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосередньої демократії, а також визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізми їх здійснення, закріплюють права і свободи людини й громадянина.

Конституція - особливий інститут правової системи держави, що має правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон країни, а основний її закон, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності й правопорядку у країні.

Конституція становить основу правової системи держави. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча і правозастосовча діяльність щодо здійснення правових приписів повинні бути зорієнтовані на конституцію. Правова система держави - доволі широке поняття. Елементами цієї системи є також усі юридичні установи (суди, прокуратура, різні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідно до профілю), державні органи, які видають правові акти (парламенти, органи місцевої державної влади), державні та громадські організації, громадяни, яким адресуються правові приписи.

Конституція - категорія політична. її норми безпосередньо пов'язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави і суспільства.

У конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції.

Фактична конституція - це наявний суспільний устрій (конституційний лад), основою якого є ті об'єктивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію становлять органічно взаємопов'язані економічна, політична і соціальна основи суспільства.

Фактична конституція існує в будь-якому (у тому числі безкласовому) суспільстві незалежно від того, чи має юридичне закріплення.

Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична і юридична конституції цілком самостійні явища, які не можна ототожнювати. Проте юридичну конституцію можна вважати похідною від фактичної.

Фактична конституція зазвичай випереджає юридичну в часі. Це засвідчує, наприклад, стан справ в Україні періоду 1991—1996 pp. Юридична конституція України 1978 року зі змінами й доповненнями, внесеними в зазначені строки, значно відставала від фактичної конституції, гальмуючи розвиток основних суспільних відносин. З огляду на це достосування юридичної конституції до фактичної було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція визначає структурні й функціональні характеристики юридичної конституції, основними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, без чого конституція є фіктивною. Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною, якщо ж вони не збігаються, існують відокремлено, то конституційна система є фіктивною, нереальною.

Розбіжності між фактичною і юридичною конституціями можуть існувати в будь-якій країні. І це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована власне розвитком конституції. Однак у країнах розвиненого конституціоналізму ця розбіжність недовготривала: юридична конституція вчасно достосовується до фактичної. Це стабілізує суспільні відносини, упорядковує їх згідно з цілями і завданнями конституційно-правового регулювання.

Розбіжності між фактичною і юридичною конституціями свідчать про те, що частина норм юридичної конституції стала фіктивною, тобто не відповідає дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її неефективною. У цьому разі потрібно або достосувати юридичну конституцію до реальної дійсності, або навпаки, достосувати фактично існуючі суспільні відносини до конституції.

Юридична наука досліджує формальну і матеріальну конституції.

Формальна конституція складається з одного закону або низки законів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 року, такими є чинні конституції Швеції (складається з трьох конституційних актів) і Фінляндії (складається з чотирьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів і конституційних звичаїв, наприклад, такою є чинна конституція Великої Британії.

Важливим для вивчення конституційного права є усвідомлення юридичних властивостей конституції, зокрема, таких:

• конституція - це насамперед закон, акт виняткового значення;

• конституції властиво юридичне верховенство, найвища юридична сила щодо інших правових актів. Жодний правовий акт не може бути вищий за конституцію;

• конституція є основою, базою правової системи країни, її законодавства. Поточне законодавство розвиває й розкриває конституційні приписи, деталізує їх;

• конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни, який зазвичай міститься в ній;

• наявність складного механізму реалізації конституції, оскільки вона діє на двох рівнях - реалізації конституції загалом і конституційних норм.

До основних рис конституції належать такі:

• засадничий характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, що відтворюють сутність суспільства;

• народний характер, який полягає в тому, що конституція відбиває інтереси народу і покликана служити йому;

• реальний характер, тобто відповідність конституції суспільним відносинам, які фактично склалися;

• стабільний характер.

Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовлених її змістом, роллю в регулюванні суспільних відносин і задоволенні соціальних потреб. Функції конституції відтворюють її вплив на суспільні відносини, зокрема, напрями чи способи цього впливу.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базуються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, і нормативно-правові, або технологічні. До соціальних (об'єктних) функцій належать насамперед політична, економічна, ідеологічна (культурна), до нормативно-правових (технологічних) - установча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегративна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади у країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. У конституції визначені правила політичної боротьби, відносини між політичними партіями й іншими політизованими об'єднаннями громадян з приводу завоювання, використання і утримання влади.

Економічна функція конституції полягає в тому, що вона фіксує основні суспільні відносини, які становлять економічний лад (економічну систему) суспільства, базу для функціонування всіх інших інститутів. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, ефективного функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна (культурна) функція конституції полягає в її визначальному впливі на волю й поведінку мас. Акумулюючи найістотніші моменти світогляду з базовою ідеєю народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної і правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невіддільною складовою якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.

Установча функція конституції полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. На основі установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються насамперед політичні й управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження. Конституція є основою розбудови й діяльності держави і суспільства, законодавства загалом, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в забезпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основу такого механізму покладено конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.

Інтегративна функція конституції полягає в її ролі як своєрідного інструменту, що об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими під цим оглядом є конкретні норми конституції щодо економічної системи, що визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція конституції визначає принципові вимоги до призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, правопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об'єктних) функцій головну роль відіграє політична, серед нормативно-правових (технологічних) - установча, яка об'єднує всі правові функції.

Основне призначення конституції - закріплення й гарантування фундаментальних прав людини та громадянина, упорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство.

2. Основні способи прийняття конституції

Наочним виявом i водночас пiдтвердженням якостей конституцiї як основного закону є особливий порядок її прийняття та змiни. iсторично першими способами прийняття конституцiй були установчi збори (конституцiйна асамблея, конвент тощо) i референдум. Установчими зборами прийнято чинну Конституцiю США, першу Конституцiю Францiї, чинну Конституцiю Норвегiї та деякi iншi конституцiї XIX ст. На референдум виносилася бiльшiсть конституцiйних актiв Францiї кiнця XVIII - початку XIX ст. Нерiдко референдуму тут передували розробка i схвалення конституцiй установчими зборами.

Тi самi способи прийняття конституцiй застосовуються i в наш час. Установчими зборами були схваленi або прийнятi чиннi конституцiї iталiї, iндiї, Португалiї, Болгарiї, Румунiї та iнших держав. Як спосiб прийняття сучасних конституцiй досить широко застосовується референдум. При цьому вiн звичайно виступає лише як кiнцева стадiя конституцiйної пра-вотворчостi. iнодi, як i ранiше, референдуму передує розробка i схвалення конституцiї установчими зборами (Румунiя). Досить часто проект конституцiї розробляє спецiальна комiсiя, до складу якої звичайно входять депутати парламенту (iрландiя, Данiя, iспанiя), або розробку його контролює уряд (Казахстан, Францiя, Туреччина, Росiя). У будь-якому випадку роль громадян, якi беруть участь у вiдповiдних референдумах, обмежується можливiстю проголосувати «за» або «проти» пропонованого проекту.

Історiя зарубiжних країн свiдчить про те, що роль референдуму як способу прийняття основного закону не слiд перебiльшувати. Його значення i змiст можуть бути перекрученi i навiть зведенi нанiвець шляхом рiзних манiпуляцiй правлячих кiл, активного впливу їх на масову полiтичну свiдомiсть. Немає прямої залежностi мiж використанням процедури рефе-рендуму i демократичнiстю самої конституцiї. Головним фактором тут виступає розклад полiтичних сил у суспiльствi на момент прийняття конституцiї, спроможнiсть їх вiдобразити i захистити вiдповiднi iнтереси.

Досить поширеним способом прийняття конституцiї є введення її законодавчим органом (парламентом) на основi так званої квалiфiкованої бiльшостi (як правило, 2/3 загальної кiлькостi депутатiв). Так були прийнятi чиннi конституцiї Австрiї, Фiнляндiї, Швецiї, Японiї, а також основнi закони переважної бiльшостi держав Центральної i Схiдної Європи та тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Інодi парламент схвалює спецiальну процедуру розробки i затвердження основного закону, якої сам i дотримується. Так було прийнято чинну Конституцiю Грецiї. У деяких випадках парламент прямо проголошує себе установчими зборами i дiє вiдповiдним чином. Такий порядок використовувався при прийняттi в 60-i роки XX ст. перших конституцiй в бiльшостi франкомовних країн Африки, а також конституцiй в рядi iнших країн, що розвиваються.

Ще одним способом прийняття конституцiї є введення її одностороннiм актом глави держави. Це так званi октроїруванi, або дарованi, конституцiї. Вони властивi насамперед країнам з монархiчними формами правлiння. Проект основного закону розробляється пiд контролем самого монарха (у парламентарних монархiях - пiд контролем уряду) без залучення представницького органу або виборчого корпусу i ним же затверджується.

Історично октроїруваними були конституцiї переважної бiльшостi європейських держав. Октроїруваними є конституцiї Бахрейну, Йорданiї, Кувейту, Марокко та деяких iнших держав, де глави держав - монархи - зберiгають значнi владнi повноваження. Специфiчним рiзновидом октроїруваних конституцiй є першi конституцiї колишнiх британських колонiй, да-рованi метрополiєю в момент проголошення незалежностi. Цi конституцiї приймались у формi акта британського монарха - наказу в таємнiй радi, але за своєю суттю завжди були урядовою правотворчiстю. Бiльшiсть з та-ких конституцiй на сьогоднi скасована, проте вони зберiгаються в країнах, якi продовжують пiдтримувати державно-правовi зв'язки зi своєю колиш-ньою метрополiєю (Багами, Маврикiй, Ямайка та iншi).

Октроїруваними слiд визнати i конституцiї, прийнятi керiвним органом правлячої партiї або «революцiйними радами» та iншими подібними владними структурами, якi звичайно утворюються внаслiдок вiйськових пе-реворотiв у країнах, що розвиваються. iнодi октроїруваний характер таких конституцiй камуфлюється рiзними зовнi демократичними формами.

Існують i iншi, комплекснi способи прийняття конституцiй. Зокрема, проект чинного Основного закону ФРН був розроблений спецiальним конституцiйним конвентом, до складу якого увiйшли прем'єр-мiнiстри земель. Пiсля цього вiн обговорювався у парламентськiй радi, сформованiй за участю окупацiйної адмiнiстрацiї СiЛА, Великобританiї i Францiї. Членами цiєї ради були також представники законодавчих органiв земель - ландтагiв. Кiнцевою стадiєю конституцiйної творчостi було схвалення проекту Основного закону ландтагами, пiсля чого вiн набув чинностi.

Значними особливостями вiдрiзнявся порядок прийняття чинної Конституцiї Австралiї. Проект її був розроблений конституцiйним конвен-том. Делегатiв на цей конвент обирало населення колонiй, на основi яких з часом були утворенi штати - суб'єкти майбутньої федерацiї. Розроблений проект конституцiї був винесений на референдум у колонiях i згодом остаточно прийнятий британським парламентом у виглядi спецiального закону. Розглянута процедура поєднує в собi майже всi iснуючi способи прийняття конституцiй. Австралiйська конституцiя є «народною», тобто прийнятою iз застосуванням засобiв прямої i представницької демократiї. Водночас тут можна знайти елементи октроїруваної конституцiї.

Ще одним цiкавим прикладом є чинна Конституцiя Об'єднаних Арабських Емiратiв (ОАЕ). Процедура її введення виявилась у тому, що розроблений полiтиками i юристами проект був пiдписаний (i тим самим затверджений) правителями всiх емiратiв. Ця конституцiя має риси мiждержавного договору, що вiдбилося у формi державного устрою ОАЕ.

Спосiб прийняття конституцiї вiдiграє важливу роль у визначеннi основних характеристик полiтичного i державного ладу конкретної країни. Певною мiрою вiн впливає i на змiст самого основного закону. Кожний з розглянутих способiв по-рiзному узгоджується з концепцiєю установчої влади, з принципами демократiї. Наближення порядку прийняття конституцiї до вимог цiєї концепцiї є найбiльш рацiональним з огляду на авторитет основного закону в суспiльствi. Прийняття конституцiї установчими зборами забезпечує зв'язок мiж народом як джерелом державної влади i змiстом основного закону, за яким ця влада здiйснюється. Саме установчi збори сприяють встановленню бiльш глибоких, а головне - усвiдомлених зв'язкiв мiж во-левиявленням на виборах їхнього складу i процесом розробки та введення конституцiї. Це стосується i порядку змiни конституцiї.

iнодi способи змiни конституцiї у конкретнiй країнi повнiстю збiгаються iз способами прийняття її, але звичайно вони дещо вiдмiннi. Як правило, встановлюють так звану жорстку процедуру внесення поправок i змiн до конституцiй. Поняття жорсткостi конституцiї пов'язане з її визначенням як основного закону. Жорсткiсть конституцiї вiдбиває її правову природу як нормативного акта вищої сили. В цьому вiдношеннi так званi неписанi, несистематизованi конституцiї можна визначити як гнучкi. Вони можуть бути змiненi на основi звичайної законодавчої процедури.

Залежно вiд конкретних способiв змiни основних законiв варiюється рiвень їх жорсткостi. При цьому не iснує чiтких критерiїв, за якими можна було б визначити ступiнь жорсткостi тiєї чи iншої конституцiї. Найменш жорсткими можна вважати тi конституцiї, що змiнюються парламентами одного скликання на основi квалiфiкованої бiльшостi у 2/3 голосiв. Так змiнюються конституцiї Португалiї та ФРН, а також бiльшостi держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР. При цьому квалiфiковану бiльшiсть звичайно визначають вiд складу парламенту.

Не можна вважати надмiрно жорсткими i конституцiї Австрiї та Словенiї. Тут поправки приймаються нижнiми палатами парламентiв квалiфiкованою бiльшiстю в 2/3 кворуму (Австрiя) або складу (Словенiя). Крiм того, кожна поправка може бути винесена на референдум на вимогу третини членiв кожної з палат або тiльки нижньої палати парламенту вiдповiдно.

Дещо вiдмiнною е процедура прийняття поправок до конституцiй Люксембургу i Нiдерландiв. Парламент, який прийняв рiшення про змiну основного закону, розпускається, а поправки формулює i затверджує на основi квалiфiкованої бiльшостi у 2/3 його новообраний склад.

В усiх випадках процедури прийняття конституцiйних поправок у парламентах суттєво вiдрiзняються вiд звичайних законодавчих процедур.

Формально бiльш жорсткий характер мають конституцiї Грецiї, Бiлорусi, Естонiї, iталiї, Литви, Норвегiї. Вони передбачають повторне прийняття поправок. Так, в iталiї закони, що змiнюють конституцiю, приймаються кожною з палат пiсля двох послiдовних обговорень їх з промiжком у часi не менше трьох мiсяцiв. Поправки вважаються ухвале-ними при повторному голосуваннi в палатах, де за них подано абсолютну бiльшiсть голосiв. Водночас передбачається можливiсть винесення попра-вок на референдум за iнiцiативою п'ятої частини членiв однiєї з палат, або 500 тис. виборцiв, або п'яти обласних рад. У Норвегiї поправки до конституцiї приймаються голосуванням у парламентi на основi квалiфiкованої бiльшостi вiд загальної кiлькостi його членiв. Пропозицiя про змiну основного закону розглядається парламентом одного скликання, а вiдповiдне рiшення приймається наступним його складом.

Жорсткими звичайно вважаються тi конституцiї, поправки до яких затверджуються на референдумi. Такий порядок встановлений основними законами iрландiї, iспанiї, Японiї та iнших держав. Спочатку парламент приймав проект поправки простою (iрландiя) або квалiфiкованою бiльшiстю членiв кожної з його палат (3/5 в iспанiї). Пiсля цього поправка виноситься на референдум. У Румунiї до референдуму поправка має бути прийнята 2/3 членiв кожної палати або 3/4 присутнiх на спiльному засiданнi палат. У всiх цих країнах порядок змiни конституцiй вiдмiнний вiд прийнятого в Австрiї, Словенiї та iталiї: тут конституцiйнi референду-ми мають не факультативний, а обов'язковий характер.

Однiєю з найбiльш жорстких вважається Конституцiя США. Процедура внесення поправок до основного закону тут найповнiше враховує федеративний державний устрiй. Конгрес приймає поправку, якщо за неї проголосують 2/3 членiв його палат. Пiсля цього поправка передається на затвердження в штати i набуває чинностi лише пiсля ратифiкацiї законодавчими органами 3/4 штатiв.

Це звичайна процедура, вона застосовувалася майже в усiх випадках змiни Конституцiї США. Лише в 1933 р. двадцять перша (XXI) поправка була ратифiкована не законодавчими органами штатiв, а конвентами, спецiально обраними з цiєї нагоди. Такий порядок також передбачений американським основним законом, i в цьому полягає одна з його особливостей. Конституцiя США встановила кiлька способiв її змiни. Зокрема, поправка може бути прийнята не федеральним конгресом, а конституцiйним конвентом, який скликається на вимогу законодавчих органiв 2/3 штатiв. Пiсля цього вона може бути передана на ратифiкацiю законодавчих органiв штатiв або їх конвентiв. По сутi Конституцiя США фiксує чотири можливих способи її змiни.

Встановлений за Конституцiєю США порядок її змiни практично нiчим не вiдрiзняється вiд порядку прийняття основного закону, хоч реальна практика йде по шляху використання найпростiшої з встановлених процедур введення конституцiйних поправок. iснування такого збiгу, а також жорсткiсть американської конституцiї в першу чергу пояснюються тим, що її було прийнято за часiв абсолютизацiї iдей установчої влади.

Альтернативнi процедури змiни конституцiй прийнятi i в деяких iнших країнах. Наприклад, у Францiї перегляд конституцiї здiйснюється за рiшенням, прийнятим обома палатами парламенту в iдентичнiй редакцiї. Пiсля цього питання виноситься на референдум. Однак проект перегляду конституцiї не передається на референдум, якщо президент вирiшує направити його на розгляд самого парламенту, який скликається як спецiальний конгрес. В останньому випадку проект перегляду вважається схваленим тiльки тодi, коли вiн одержить пiдтримку бiльшостi у 3/5 тих депутатiв, хто брав участь у голосуваннi.

Особливiстю деяких конституцiй є те, що вони встановлюють неоднаковi процедури змiни щодо рiзних частин та окремих положень. Прикладом може бути конституцiя Канади, за якою положення, що стосуються статусу глави держави, можуть бути змiненi рiшенням федерального парламенту i законодавчими органами всiх членiв федерацiї - провiнцiй; положення про виборче право i виборчу систему та деякi iншi змiнюються за рiшенням федерального парламенту i законодавчих органiв 2/3 провiнцiй, в яких мешкає не менше половини населення країни; нарештi, положення, що стосуються окремих провiнцiй (змiна їхнiх територiй або статусу прий-нятої мови), є предметом розгляду парламенту Канади i законодавчих органiв вiдповiдних провiнцiй. Усi цi рiшення приймаються на основi звичайної законодавчої процедури.

У Латвiї конституцiя змiнюється за рiшенням парламенту, прийнятим квалiфiкованою бiльшiстю голосiв. Однак найважливiшi її статтi, що визначають засади державного ладу, можуть бути змiненi тiльки за результатами референдуму. В Литвi, як i в Бiлорусi, змiни конституцiї вiдбуваються шляхом повторного прийняття поправок. Разом з тим положення основного закону про засади конституцiйного ладу i про порядок змiни самої конституцiї можуть бути ревiзованi тiльки на референдумi. В Молдовi поправки до конституцiї приймає парламент квалiфiкованою бiльшiстю голосiв. Проте статтi, де йдеться про суверенiтет, незалежнiсть i унiтарний характер держави, а також про нейтралiтет як принцип зовнiшньої полiти-ки, є предметом перегляду виключно за результатами референдуму.

Бiльшiсть положень чинної Конституцiї Росiї може бути змiнена за результатами голосування в парламентi на основi квалiфiкованої бiльшостi у 2/3 та 3/4 загальної кiлькостi депутатiв вiдповiдно в нижнiй i верхнiй палатах. Прийнятi у такий спосiб поправки набувають чинностi пiсля схвалення їх органами законодавчої влади не менше 2/3 суб'єктiв федерацiї. Проте для змiни положень щодо основ конституцiйного ладу, конституцiйного статусу особи i порядку перегляду самого основного закону встановлений ще бiльш жорсткий порядок. У випадку, коли вiдповiдна пропозицiя буде пiдтримана 3/5 голосiв вiд загальної кiлькостi членiв обох палат парламенту, передбачено скликання конституцiйних зборiв, якi мають або пiдтвердити незмiннiсть конституцiї, або розробити проект нового основного закону. Останнiй має бути прийнятий 2/3 голосiв членiв конституцiйних зборiв або виноситься на референдум. Тим самим альтернативою збереження найважливiших положень чинної Конституцiї Росiї може бути лише її повний перегляд.

Деякi конституцiї розрiзняють загальний перегляд їхнiх текстiв i частковi змiни (Австрiя, iспанiя, Португалiя, Швейцарiя). Звичайно встановлюється бiльш жорсткий порядок повної ревiзiї основних законiв. iнодi припускається можливiсть повторного перегляду (Португалiя) або частко-вих змiн тих самих положень конституцiї (Грецiя) лише по закiнченнi вста-новленого строку. В названих країнах цей строк дорiвнює п'яти рокам.

У Киргизстанi, Литвi й Узбекистанi в основних законах передбаче-но, що неприйнята конституцiйна поправка може бути повторно внесена на розгляд парламенту не ранiше, нiж через рiк пiсля невдалої спроби. У Бiлорусi парламент не має права змiнювати конституцiю в останнi шiсть мiсяцiв строку своїх повноважень.

Існують конституцiї, окремi положення яких визнаються незмiнними. Республiканська форма правлiння не може бути предметом перегляду записано в ст. 89 Конституцiї Францiї. Аналогiчне положення мiститься в Конституцiї iталiї (ст. 139). Положення подiбного характеру можна знайти в конституцiях Казахстану, Грецiї й Португалiї.

Вiдомi конституцiї, що проголошують власну незмiннiсть у цiлому. Це, зокрема, Конституцiя Мексики, яка номiнальне не втрачає силу навiть тодi, коли її дiя «порушена повстанням». Усе поновлюється з того моменту, коли «народ знайде свободу» (ст. 136).

В основних законах багатьох держав зроблено застереження щодо неприпустимостi змiни їх пiд час оголошеного надзвичайного або воєнного стану. В Конституцiї Чехiї записано, що будь-яка змiна основ демократичної правової держави є неприпустимою (ст. 9). Про неприпустимiсть конституцiйних змiн щодо можливого скасування основних прав i свобод громадян та їх гарантiй йдеться у ст. 142 Конституцiї Молдови.

Взагалi бiльшу або меншу жорсткiсть тiєї чи iншої конституцiї, не кажучи вже про положення щодо їх незмiнностi, не слiд сприймати як вихiдну ознаку. Ступiнь жорсткостi конкретної конституцiї не впливає на її юридичну силу. Жорсткiсть основного закону лише визначає юридичнi можливостi його змiни i певною мiрою впливає на змiст i стабiльнiсть вiдповiдного регулювання.

Це пiдтверджує i той факт, що iснують конституцiї, якi практично перебувають у станi постiйної змiни. Такою, зокрема, є чинна Конституцiя Індiї. За 1950-1990 рр. до неї було внесено близько 400 поправок. Докорiнно реформований змiст конституцiй таких європейських держав, як Бельгiя та Нiдерланди. При цьому значення внесених змiн настiльки iстотне, що може йтися про новi конституцiї.

Жорсткiсть конституцiй не є перешкодою для їх скасування або за певних умов i до нехтування ними. Усе залежить вiд динамiзму i змiсту суспiльного розвитку тiєї чи iншої країни. Так, за весь перiод нової iсторiї Францiї в цiй країнi було прийнято 16 конституцiй i актiв конституцiйного характеру. У країнах Азiї, Африки i Латинської Америки конституцiї звичайно ставали одними з перших жертв вiйськових заколотiв i держав-них переворотiв. Починаючи з другої чвертi XIX ст., у країнах Латинської Америки загалом було прийнято i потiм скасовано близько 150 основних законiв. Полiтична iсторiя окремих з цих країн налiчує понад 20 конституцiй (Болiвiя, Венесуела, Гаїтi). У багатьох країнах Африки, що здобули незалежнiсть у другiй половинi XX ст., за цей час змiнилося по три або чотири конституцiї.

Зазначене вище пiдтверджує тезу про те, що жорсткiсть конституцiй є суто юридичною ознакою i їй не слiд надавати абсолютного значення. Можливостi i ймовiрностi конституцiйних змiн у першу чергу визначаються економiчними i полiтичними факторами розвитку суспiльства. Разом з тим жорсткiсть конституцiї значною мiрою характеризує її як основний закон.

       3. Види конституцій

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії I960 p.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

- дуже жорсткі (Конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

- менш жорсткі (Конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

4. Конституційний процес сучасної української держави

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 pp.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період історії Конституції України є найскладнішим і суперечливим. Його умовно можна поділити на кілька «півперіодів»: 1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 p.; 2) від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня – 1 грудня 1992 p.); 3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.; 4) травень-листопад 1993 р. – доопрацювання другого проекту Конституції України; 5) листопад 1993 р. – 1995 р. – конституційна криза в Україні; 6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України в 1995 p.; 7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.

Історія Конституції України 1996 р. починається з 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Ця Декларація стверджувала сучасну назву держави – Україна, визначила народ України єдиним джерелом влади в країні, встановила принцип верховенства права тощо. Декларація про державний суверенітет України фактично визначила основи державного ладу України.

Але положення Декларації про державний суверенітет України не могли бути повністю реалізованими у зв’язку з продовженням дії на території України радянського законодавства, існування подвійного громадянства, загрози укладення оновленого союзного договору тощо.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту під керівництвом Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став ще й І. С. Плющ) можна умовно поділити на два періоди – активної праці (до жовтня 1993 р.) і формального існування (до 10 листопада 1994 p.). У середині першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., всенародне обговорення першого варіанта проекту Конституції (15 липня – 1 грудня 1992 р.) і поява другого проекту Конституції 26 жовтня 1993 р..

Складним випробуванням для національної державності став референдум СРСР 17 березня 1991 р., на якому 70,16 % громадян України висловилися за збереження СРСР, а 80,2% – за входження УРСР до складу Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України. Але чітка позиція Верховної Ради щодо легітимізації незалежності України та остаточна руйнація самого СРСР визначили подальший поступ України до розбудови національної державності.

Тим часом Верховна Рада здійснювала цілеспрямовану діяльність щодо розробки проекту нової Конституції України і 19 червня 1991 р. парламент схвалив Концепцію нової Конституції України, що стала підґрунтям для розроблення нині чинного Основного Закону.

Доленосною подією конституційного життя незалежної України стала легітимація її незалежності. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб’єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріплення основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

Вітчизняний законодавець обрав шлях тимчасової адаптації радянської Конституції УРСР 1978 р. до реальних потреб незалежної держави. 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р. з метою приведення її у відповідність до конституційного законодавства України. Цей Закон виключив ст. 72 Конституції УРСР 1978 p., що встановлювала предмети відання Української РСР та ст. 75, яка декларувала захист суверенних прав Української РСР Союзом РСР. Закон від 19 червня 1992 р. виключив ст. 19, яка закріплювала положення про непорушний союз робітників, селян та інтелігенції як соціальну основу Української РСР та положення про державне сприяння посиленню соціальній однорідності суспільства, а також ст. 59, що визначала обов’язок громадян боротися з розкраданням державного і суспільного майна й бережно ставитись до народного добра.

Оновлена радянська Конституція мала тимчасово, до прийняття нової Конституції України, виконувати її функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження законодавчої, виконавчої й судової влади. Були також затверджені державні символи України – Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн України. Втім закони, які б нормативно деталізували положення про державні символи тривалий час, навіть після прийняття Конституції України 1996 р., не приймалися.

За оновленою Конституцією 1978 р. єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що обиралися населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Правовий статус парламентаріїв визначався Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. У цьому Законі визначалися: конституційно-правовий статус народного депутата України; його права та обов’язки у Верховній Раді України та її органах, у виборчому окрузі та за його межами; гарантії депутатської діяльності та встановлювалася відповідальність вітчизняного парламентарія за порушення чинного законодавства.

Конституційний проект 1992 р. був неузгодженим у багатьох відношеннях з раніше прийнятою Концепцією. Зокрема, Ю. С. Шемшученко зазначав, що в конституційному проекті з’явилося багато новел. Так, відсутнім було положення про президентську республіку в Україні. Замість Верховної Ради України передбачалося створення двопалатного парламенту – Національних Зборів України. Особливих змін зазнав правовий статус місцевих Рад, які відповідно до Концепції мали становити систему місцевої державної влади і самоврядування. Конституційний проект передбачав обмеження повноважень цих органів тільки функціями місцевого й регіонального самоврядування1.

Проект був оприлюднений через засоби масової інформації. В його обговоренні взяли активну участь місцеві ради, політичні партії, громадські організації, профспілки, трудові колективи, окремі громадяни – всього понад 190 тисяч громадян. До Конституційної комісії парламенту надійшло 47 320 пропозицій і зауважень (із них: 3 721 – негативні), узагальнених на 5 тисячах сторінок. При цьому з проекту Конституції було вилучено 48 статей, 188 були суттєво доопрацьовані й додано 30 нових статей. За результатами всенародного обговорення робоча група внесла суттєві зміни, ухвалені Конституційною комісією. Проект нової Конституції в офіційній редакції від 27 травня 1993 р. був переданий на розгляд до Верховної Ради України.

Верховна Рада України доручила Конституційній комісії доопрацювати проект Конституції з урахуванням його обговорення, та оприлюднити в пресі. Результатом всенародного обговорення і роботи Конституційної комісії став проект Конституції України від 26 жовтня 1993 р. Окрім вказаного проекту, до Верховної Ради України надійшла велика кількість альтернативних неофіційних проектів Основного Закону.

Попри демократичний зміст проекту Конституції України від 26 жовтня 1993 р. він так і не був впроваджений у життя. Причиною цього стали подальші політичні суперечки між Верховною Радою України і Президентом України, та передвиборчі баталії, що відсунули конституційний проект на другорядне місце.

Нові надії на конструктивність національного конституційного процесу були пов’язані зі створенням 10 листопада 1994 p., відповідно до постанови новообраної Верховної Ради України від 20 вересня 1994 р. «Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної комісії)», Конституційної комісії в складі 15 народних депутатів України, 15 осіб призначених Президентом України, Голови Конституційного Суду України, по два представники від Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України, один представник від Автономної Республіки Крим, секретар комісії та два її співголови Л. Д. Кучма та О. О. Мороз. До роботи секцій Комісії були залучені кращі науковці-експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, Української юридичної академії (м. Харків), Київського університету імені Тараса Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та інших науково-дослідних установ і закладів освіти. Для оптимізації роботи були створені секції загальних засад конституційного устрою; прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; проблем громадянського суспільства і держави; проблем законодавчої, виконавчої і судової влади; територіального устрою і територіальної організації влади. Але на відміну від організаційної структури попередньої Конституційної комісії не було створено робочої групи, що з часом виявилося невиправданим, оскільки робота секцій здійснювалася без належної координації й учені залучались до роботи секцій комісії лише як експерти.

Втім Конституційна комісія не скористалася ні парламентською концепцією майбутньої Конституції, ні конституційними напрацюваннями 1991—1993 pp., ні результатами ініціативних конституційних проектів та пропозицій. Цьому об’єктивно перешкоджало подальше загострення стосунків між Верховною Радою України та Президентом України.

У грудні 1994 р. Президент України вніс проект Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Верховна Рада України абсолютною більшістю голосів прийняла Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», але імплементація положень цього Закону до Конституції України зазнала поразки. Закон України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв’язку з його прийняттям» не набрав кваліфікованої більшості голосів від конституційного складу парламенту, як це передбачали чинні конституційні положення.

Враховуючи безвихідність ситуації, що склалася в молодій державі, та шукаючи шляхи її подолання, Президент України Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз підписали Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», більш відомий як Конституційний Договір. Цей Договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично Договір відіграв роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але аналіз співвідношення чинної на той час Конституції України, Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та Договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту і форми Договору 1995 р.

Феномен правової природи Конституційного Договору викликає неоднозначні оцінки. О. М. Мироненко оцінює цей конституційний акт як такий, що розколов суспільство, відкинув конституційний процес майже до його початкової стадії та довів свою надуманість і повну недієздатність. В. М. Шаповал зазначав, що попри суперечливість Договору, саме на його основі більше року здійснювались організація та функціонування ключових ланок державного механізму.

Складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стимулював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Вже 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України і утворила нову робочу групу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президента України і 2 представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Д. Кучмі та О. О. Морозу попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону.

Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня 1996 р. – створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою.

28 травня – 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні – друге. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів «за»). При підготовці до другого читання проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 p., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 р. Цей проект мав пропрезидентський характер і загрожував існуванню парламенту в тодішньому його складі, оскільки передбачав створення двопалатного парламенту Національних Зборів України. До того ж, у разі прийняття Конституції шляхом всенародного голосування, авторитет парламенту був би суттєво підірваним.

Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій Указ про проведення всеукраїнського референдуму.

Водночас Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні» у зв’язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду історії Конституції України 1996 р. (1991 – 1996 pp.) і водночас, точкою відліку другого періоду (1996—2004 р.) розвитку Конституції України 1996 р.

Прийняття Конституції України мало важливе політичне, економічне, соціальне та духовне значення. Нова Конституція України сприяла примиренню та консолідації політичних сил, подоланню економічної кризи, причиною якої в багатьох випадках була недосконалість та колізійний характер національного законодавства, вирішенню на конституційному рівні соціальних проблем та гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних взаємовідносин в Україні, розвитку національної духовності українського народу.

Конституція України 1996 р. врахувала досягнення вітчизняної й світової конституційної наукової думки і практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї й ментальності українського народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільності до державотворення і правотворчості. Основний Закон став програмою подальшого розвитку України у політичному, економічну, соціальному і культурному напрямах і документом для входження України до світового і, насамперед, європейського співтовариства як рівноправного і повноцінного суб’єкта.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади й місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2004 pp. було в цілому сформовано нормативно - та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Конституція України 1996 р. проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Були конституйовані положення про народний суверенітет, носієм якого і єдиним джерелом влади в Україні є народ, про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Конституційні положення закріпили основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина; визначили конституційні засади форм безпосередньої демократії; врегулювали конституційно-правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади та органів правосуддя; закріпили правові засади територіального устрою України; встановили конституційний статус Автономної Республіки Крим; врегулювали основи місцевого самоврядування в Україні; визначили правовий статус Конституційного Суду України та порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.

У 1996—2004 pp. також було прийнято ряд інших законів України, що розвивали положення Конституції України. Окремі з цих законів дали початок кардинальній реформі самостійних інститутів державної влади та місцевого самоврядування. Зокрема, 7 лютого 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про судоустрій України», що став законодавчим підґрунтям для проведення судово-правової реформи в Україні.

Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники зумовили потребу зміни форми держави, а відтак – конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 p., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 р. Зазначені кризові явища загострилися у зв’язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 p., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) із 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Всі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, які взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності – 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України – 89,91 %; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні – 81,68 %2. Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не зареєструвала.

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Тим самим ідея проведення конституційної реформи не була реалізованою. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи ця ідея була остаточно забута.

Подальші спроби провести конституційну реформу з метою вдосконалення положень Конституції України виявлялися в нових законопроектах про внесення змін до чинної Конституції, що подавалися на розгляд Верховної Ради України. У 2001—2004 pp. більшість проектів законів про внесення змін до Конституції України передбачалося реалізувати саме таким шляхом.

Серед сукупності об’єктивних і суб’єктивних причин, що гальмують розвиток референдного процесу в Україні, можна назвати такі: відсутність цілісної національної концепції референдного процесу; дискредитація інституту референдуму в суспільстві у зв’язку з ігноруванням владою рішень всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 p.; недосконалість чинного законодавства про референдуми (нагадаємо, що на сьогодні Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. безнадійно застарів); політична заангажованість інституту референдуму в Україні та ряд інших.

На жаль, спроби внести необхідні зміни до Конституції України 1996 p., що мали місце в 2001—2004 pp., виявилися безплідними. Водночас суперечки щодо проведення конституційної реформи помітно уповільнили роботу щодо прийняття законів України, прийняття яких прямо передбачала Конституція України 1996 р. Зокрема, від дня прийняття нині чинної Конституції і до сьогодні в Україні не прийнято закони України про Кабінет Міністрів України, про Адміністрацію (нині – Державний секретаріат) Президента України та ряд інших. Залишаються не приведеними у відповідність до Конституції України 1996 р. такі важливі закони України, як Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. та ряд інших.

Віру народу України у власні сили пробудили події, пов’язані з виборами Президента України в 2004 p., що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції. Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. – донині), пов’язаний із удосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не лише обрання Президентом України В. А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеграцію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів Глави держави та порушив питання про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив проблему необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.

8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів – Закон про внесення змін до Конституції України, Закон про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування’.

У запропонованих змінах зазначається, що конституційний склад Верховної Ради України – це 450 народних депутатів, які обираються на основі загального рівного і прямого виборчого права. Строк повноважень Верховної Ради України становить 5 років, а народні депутати України здійснюватимуть свої повноваження на постійній основі. У змінах до Конституції передбачено вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності. У прийнятому документі визначено механізм припинення повноважень народних депутатів України. Крім раніше існуючих норм, повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії чи виборчого блоку політичних партій, або ж виходу народного депутата України зі складу такої фракції. У Законі передбачено, що Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Конституційний Суд (КС) України своїм рішенням 1 жовтня 2010 року перегорнув чергову сторінку в історії вітчизняного конституціоналізму: було скасовано конституційну реформу 2004 р., країна повернулася до Конституції зразка 1996 р., а політична система країни – до президентсько-парламентського формату, який існував до 2006 р. – моменту набуття чинності згаданими змінами.

Рішення КС України внесло на поточний момент визначеність у питання щодо напрямів розвитку політичної системи – відновлено президентсько-парламентську форму правління. Відбулося повернення до зрозумілої та більш дієвої – якщо давати інтегральну оцінку за весь період її існування – конфігурації відносин між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Однак, Конституційний Суд дав оцінку виключно способу, в який було ухвалено конституційні зміни в 2004 р., вказавши на процедурні порушення при її ухваленні. Зміна конституційної моделі через судове рішення, а не в результаті широкого суспільного обговорення і консенсусного рішення політичних еліт залишає по суті відкритими питання якості і нещодавньої парламентсько-президентської, і «нової старої» президентсько-парламентської форм правління, і того, якою має бути оптимальний для сучасної політичної системи України конституційний дизайн.

Отже, необхідність дальшого реформування політичної системи країни та зміни Конституції України є очевидною. Це однозначно визначив і Президент України Віктор Янукович, наголосивши на тому, що чинна (в редакції від 30.09.10) Конституція України потребує подальшого удосконалення та підтримавши ініціативу першого Президента України Л. Кравчука щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.

Оцінюючи розвиток Основного Закону за добу незалежності, слід відзначити його високу динамічність, як для цієї складової національного законодавства. Так, за менш ніж 20 років Україна мала 2 конституції та нормативно-правовий акт конституційного рівня (Конституційний Договір), а обидві Конституції зазнавали змін протягом періоду чинності.

Остання у часі корекція Конституції через рішення Конституційного Суду залишила відкритими питання щодо загальної якості як чинної президентсько-парламентської, так і попередньої парламентсько-президентської форм правління, щодо відповідності тієї або іншої конфігурації владних інститутів актуальним і стратегічним завданням розвитку країни. Досвід функціонування цих форм правління свідчить про наявність у кожній з них слабких місць та інституціональних передумов політичних конфліктів, що робить необхідним подальше реформування політичної системи країни та відповідні зміни Конституції України. Ці зміни мають формуватися в процесі широкої суспільної дискусії, за підсумками якої має бути підготовлений консенсусний новий варіант Конституції України.

Питання для самоконтролю:

1.Охарактеризуйте функції Конституції України.

2. Вкажіть ознаки Конституції.

3. Які способи прийняття конституції Ви знаєте?

4. На які види поділяються конституції за порядком прийняття?

5. Назвіть види конституцій за формою устрою держави?

Тестові завдання:

  1.  Назвіть причини появи нових Конституцій:

1. Поява нової держави.

2. Волевиявлення парламентської коаліції.

3. Зміна виборчої системи.

4. Запровадження надзвичайного стану.

5. Потреба у ліквідації політичної кризи у державі.

  1.  В чому суть Конституції:

1. Вона відображає потреби домінуючої частини населення.

2. Вона повинна служити народу.

3. Вона повинна служити владі.

4. Вона закріплює суттєві інтереси людини і держави.

5. Вона регулює суспільні відносини.

  1.  За формою Конституція – це завжди:

1. Законодавчий акт.

2. Правовий акт.

3. Соціальний акт.

4. Установчий акт.

5. Підзаконний акт.

Тема 4. Основи конституційного ладу України

План

1. Загальні засади державного ладу України

2. Принципи державного ладу України

3. Конституційно-правовий механізм Української держави

4. Основні функції Української держави

5. Поняття і принципи суспільного ладу України

6. Організаційна структура суспільного ладу України

7. Гарантії конституційного ладу України

  1.   Загальні засади державного ладу

Під конституційним ладом розуміється певна форма організації держави і суспільства, визначена і закріплена в конституційному порядку. Чинна Конституція України не дає узагальненого офіційного визначення змісту поняття конституційного ладу. Але це можна зробити на основі аналізу численних конституційних положень, що стосуються даного поняття.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, як про це записано в Основному Законі, належить виключно народові України і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ст. 5).

За своєю сутністю конституційний лад являє собою певний тип конят итуційно-правових відносин, зумовлений рівнем розвитку суспільства і держави. Під цим кутом зору слід погодитися з думкою вчених, які вважають, що поняття конституційного ладу розвивається з категорії суспільного і державного ладу. З цього випливає, що конституційний лад опосередковується насамперед існуючим державним і суспільним ладом.

Державний лад – закріплена Конституцією України форма організації Української держави. Фактично це система конституційних принципів організації державної влади та здійснення владних повноважень.

Державний лад є багатогранним явищем. Водночас у кожній державі він має свої особливості. Це стосується і України. Її державний лад, по-перше, має значною мірою перехідний і змішаний характер, тобто знаходиться на стадії становлення.

По-друге, державний лад України характеризується утвердженням її як національної держави. Це виявляється насамперед у тому, що сучасне державотворення в Україні передбачає в своїй основі реалізацію багатовікової української ідеї – створення (поновлення, відродження) самостійної (незалежної, суверенної), соборної (єдиної, унітарної), вільної, демократичної, справедливої, правової, соціальної, розвинутої держави.

Відповідно до Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності корінних народів і національних меншин України.

Водночас Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами. Державна мова в Україні, державні символи та інші інститути є за своїм походженням переважно національними інститутами етнічних українців.

По-третє, як свідчить процес державотворення останніми роками, Україна утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу. Вона значною мірою сприйняла багатовікові досягнення європейської наукової конституційної думки і практики в галузі державотворення. Зокрема, вчення, ідеї, положення про правову державу, верховенство права, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, про демократію, парламентаризм, місцеве самоврядування, вибори, референдуми та інші форми прямого народовладдя, про конституційне судочинство, правосуддя тощо.

Зрештою, Україна з часу проголошення своєї незалежності виступає важливим міжнародним чинником, який впливає на інші держави й міжнародні організації та відповідно зазнає їхнього впливу.

2. Принципи державного ладу України

Державний лад України базується на системі конституційних принципів. Вони опосередковують насамперед суть держави, її тип, місце і роль у суспільстві.

За Конституцією України основними принципами державного ладу України є: суверенність і незалежність держави; її демократизм, соціальний і правовий характер, унітарність (єдність, соборність) держави та республіканська форма правління.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є суверенною і незалежною державою. Це означає внутрішній і зовнішній суверенітет, незалежність нашої держави у політичній, економічній, соціальній та культурній сферах. Внутрішній суверенітет – це насамперед суверенітет у внутрішньополітичній сфері, який означає незалежність держави від інших суб’єктів політичної системи, насамперед від політичних партій і блоків, верховенство, повноту та самостійність державної влади щодо статусу і політики цих суб’єктів. Держава залежить лише від одного суб’єкта політичної системи – Українського народу.

Україна має у повному обсязі суверенітет у зовнішньополітичній сфері. Утвердження зовнішньоекономічного. суверенітету та суверенітету в інших сферах зовнішньої діяльності нашої держави в повному обсязі є значною мірою її наміром, програмою, метою.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави й особи. Цей принцип ґрунтується насамперед на демократичних витоках і традиціях українського державотворення, проявляється в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава, яка постійно, всебічно і повно виражає волю народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та воля кожної окремої особи – людини і громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі та відповідно до його волі.

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава має бути виразником, представником і захисником як публічних (загальних) інтересів народу, так і інтересів кожної людини і громадянина (приватних інтересів).

Соціальною державою вважається держава, діяльність якої спрямована «на створення реальних стандартів матеріального добробуту, освіти, охорони здоров’я тощо і забезпечення таких стандартів для всіх громадян (індивидів), а також на мінімізацію фактичної соціальної нерівності з її економічними наслідками та створення системи соціальної підтримки (захисту) тих, хто цього потребує».

Термін «соціальна держава» отримав закріплення у конституціях деяких держав після Другої світової війни (Німеччина, Туреччина, Іспанія та ін.). Цей термін включено і до Конституції України. Крім того, відповідно до ст. 3 Основного Закону людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Відповідно права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Найбільш повно соціальний характер держави виявляється в системі соціальних прав і свобод людини і громадянина, передбачених і закріплених Конституцією України (статті 43-49) та в системі їх гарантій. Зокрема, Конституцією України передбачаються такі соціальні права, як право на працю (ст. 43), відпочинок (ст. 45), соціальний захист (ст. 46), житло (ст. 47), достатній життєвий рівень (ст. 48), охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) тощо.

Принцип правової держави виявляється насамперед у передбаченому Конституцією України верховенстві права (ст. 8), здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), гарантуванні прав і свобод людини і громадянина тощо.

Правова держава має спілкуватися і спілкується з особою і суспільством з допомогою правових актів і насамперед законів, які мають відповідати Конституції.

Принцип унітарності держави означає її єдність, соборність з політичного, економічного, соціального, культурного (духовного) та інших поглядів. Вихідним у єдності держави є територіальна цілісність. У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації державної влади (формі правління), за якої глава держави (Президент) обирається народом або парламентом шляхом прямих або непрямих виборів на певний строк (чотири – сім років). Україна відповідно до ст. 5 Конституції є республікою, оскільки Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

За чинною Конституцією Україна є президентсько-парламентською республікою. Перехід до цієї форми правління було здійснено у зв’язку зі змінами до Конституції 2010 р.

Вибір форми держави залежить від багатьох чинників – історичного минулого, традицій, ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави, економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також зовнішніх факторів. Так, президентська республіка утвердилася у США і країнах Латинської Америки в результаті прагнення до сильної, міцної влади і держави як противаги монархічній формі правління.

У Європі ж президентська республіка, за деякими винятками, практично не утвердилася. Адже європейські демократії (політичні системи) і насамперед відповідні держави сформувалися у жорстокій і часто безкомпромісній боротьбі з абсолютизмом, а потім – з диктатурою і тоталітаризмом. Тому народи Європи обирають, як правило, такі форми держав, які не містять загрози повернення до диктатури, тоталітаризму, а саме парламентські або змішані види республік.

3. Конституційно-правовий механізм Української держави

Державний лад як форма організації держави безпосередньо проявляється у відповідному конституційно-правовому механізмі. Саме останній опосередковується «конституцією» держави з її відповідним устроєм та організацією.

Конституційно-правовий механізм держави – це система її органів і організацій та інших інститутів, які складають організаційно-політичні, організаційно-економічні та інші її організаційні основи.

До організаційно-політичної основи держави, тобто її політичного механізму, належать насамперед органи державної влади, територія, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави.

До організаційно-економічної основи держави, тобто її економічного механізму, належать передусім бюджетна, грошова і банківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності держави.

До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто її соціального механізму, належать переважно громадянство, а також державні соціальні системи (охорони здоров’я, соціального захисту тощо).

До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто її культурного (духовного) механізму, належать насамперед державна мова, а також державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.

Ключовим елементом організаційно-політичної основи держави є органи державної влади – Верховна Рада України, Президент України, органи виконавчої і судової влади тощо. Вони діють у встановленому Конституцією України порядку (детальніше про це див. розділ 16 «Теоретичні основи організації і здійснення державної влади»).

Характер державного ладу України зумовлений також її територіальним устроєм.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2 Конституції України). Територіальний устрій України, тобто організація її території, ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

В Україні як унітарній державі існує єдиний вид територіального устрою – адміністративно-територіальний устрій. Його систему складають Автономна Республіка Крим, області (24), райони, міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції України).

Головною складовою економічного механізму держави і державного ладу загалом є державна власність. Водночас право приватної власності піднесено до рівня основних (конституційних) прав людини і громадянина, а приватна власність віднесена до основних форм (видів) власності нарівні з державною.

Держава забезпечує захист як права державної власності, так і прав усіх суб’єктів права власності та господарювання (ст. 13 Конституції України).

4. Основні функції Української держави

Характер державного ладу відображається у функціях (діяльності) держави, оскільки вони опосередковують собою суть, тип, природу і призначення держави. Основні функції закріплено в Конституції України як безпосередньо, так і опосередковано. Йдеться, зокрема, про конституційні норми щодо: змісту і спрямованості діяльності держави та обов’язків держави (ст. 3); здійснення державної влади (ст. 6); державного забезпечення, піклування (статті 11, 12, 13); найважливіших функцій держави (ст. 17) тощо.

Критеріями класифікації функцій держави є основні елементи її діяльності. Такими елементами, зокрема, є суб’єкти, об’єкти, способи і засоби діяльності, мета, завдання діяльності тощо.

Основними суб’єктами діяльності держави є держава загалом, органи її влади тощо.

Основними об’єктами діяльності держави є відповідні сфери такої діяльності. За Конституцією України до системи об’єктних (внутрішніх і зовнішніх) функцій держави належать політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна та ін. Найбільш рельєфно в Конституції України закріплена її політична функція (статті 1, 5, 6, 15, 36, 39, 85, 102, 106, 116 та ін.). Зокрема, держава в особі відповідних органів державної влади визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 85), здійснює внутрішню і зовнішню політику (ст. 116) тощо.

Досить повно закріплена в Конституції України також економічна функція держави (статті 13, 14, 41, 42, 85, 106, 116 та ін.). Так, держава в особі відповідних органів дер жавної влади здійснює від імені Українського народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб’єктів власності господарювання (ст. 13), охороняє основне національне багатство – землю (ст. 14), забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42), розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України (ст. 85, 116), встановлює порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального (ст. 92) тощо.

Соціальна функція закріплена у статтях 1,3, 13, 24, 43, 46, 47, 49, 85, 92, 116 Основного Закону. Держава, зокрема, забезпечує: соціальну спрямованість економіки (ст. 13), належні умови для повного здійснення громадянами права на працю (ст. 43), на достатній життєвий рівень (ст. 48), гарантує право на соціальний захист (ст. 46), створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування (ст. 50), розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми соціального розвитку України (статті 85, 116) тощо.

Культурна (духовна) функція визначена у статтях 10, 11, 12, 53, 54, 85, 116 та ін. Конституції України. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10), доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (ст. 53); сприяє розвиткові науки, охороняє культурну спадщину (ст. 54), розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми культурного розвитку (статті 85, 116).

У Конституції визначено й зовнішні функції держави: оборони, захисту суверенітету і територіальної цілісності (ст. 17), зовнішньополітична (ст. 18) і зовнішньоекономічна функції, функція культурного співробітництва (гуманітарна функція) тощо. Щодо зовнішньокультурної (гуманітарної) функції, то держава, зокрема, сприяє встановленню наукових зв’язків України із світовим співтовариством, забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами (ст. 54).

Проблеми основних об’єктних функцій нашої держави, звичайно, не зводяться до формально-юридичних аспектів навіть конституційного рівня. Головне – суть і зміст цих функцій. Залежно від того, яке суспільство і яка держава остаточно утвердяться, буде складатись і закріплюватись система основних об’єктних функцій держави і визначатимуться пріоритети, тобто головні функції держави.

5. Поняття і принципи суспільного ладу України

Під суспільним ладом розуміється певна форма організації суспільства, визначена і закріплена Конституцією України, іншими нормативно-правовими актами та нормами моралі.

За своєю сутністю цей лад являє собою систему суспільних відносин (організаційних і функціональних), зумовлену внутрішніми і зовнішніми факторами, – політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними та ін. Це певний тип суспільних відносин, що базується на відповідному типі суспільства.

Сучасний суспільний лад України є перехідним до громадянського суспільства. Істотний вплив на його сутність справляє національний склад українського суспільства, його етнічна багатоманітність.

В Україні, як відомо, проживають громадяни більше ста національностей (корінних народів і національних меншин). До того ж українська нація (з етнічного погляду) ще остаточно не утвердилася як титульна нація, а Український народ ще не повністю сформувався як політична спільність.

На суспільний лад України впливають також такі чинники, як: відносна структурованість українського суспільства; тривале протистояння політичних сил (політичних партій та блоків); релігійні відносини, особливо внутрішня боротьба релігійних конфесій; регіональні тенденції і правовий нігілізм, аполітичність і байдужість до національної ідеї певної частини українського суспільства; економічні негаразди тощо.

За змістом суспільний лад є системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших суспільних відносин, тобто відносин в усіх основних сферах життєдіяльності суспільства.

За формою суспільний лад є системою політичних, економічних, соціальних та інших організацій і форм політичної, економічної, соціальної та іншої діяльності.

Як і державний, суспільний лад визначається і гарантується Конституцією і законами України. Але обсяг такого регулювання тут менший, ніж щодо державного ладу. Адже Конституція, проголошуючи свободу (багатоманітність) політичного, економічного й ідеологічного життя суспільства, виходить з вимоги максимально можливого невтручання держави в життя і діяльність особи та суспільства.

Конституційні основи суспільного ладу України виявляються насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства, тобто суспільного ладу. До них, зокрема, належать: принцип суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демократизму суспільства; принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму (багатоманітності); принцип законності; принцип етнічної багатонаціональності і політичної єдності Українського народу; принцип соціальної справедливості тощо.

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, нації, тобто суверенність їх волі та інтересів. У преамбулі Конституції України зазначається: «Верховна Рада України від імені Українського народу, громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію – Основний Закон України». Проголошений у преамбулі принцип суверенності Українського народу набуває подальшого розвитку в нормативних положеннях, насамперед ст. 2 Конституції України, в якій зазначається, що суверенітет України поширюється на всю її територію і природно опосередковується (виражається) всіма громадянами України, та у ст. 5, в якій народ визнається носієм суверенітету в Україні.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народу і його участі у здійсненні влади (ст. 5 Конституції України). Саме через цей принцип здійснюється зв’язок суспільства і держави. Висхідною засадою цього зв’язку є: не суспільство для держави, а держава для суспільства.

Демократизм українського суспільства виявляється також у системі політичних прав і свобод громадян України, проголошених і гарантованих Конституцією (статті 33-40).

Принцип плюралізму (багатоманітності), зокрема політичного, економічного та ідеологічного, виявляється у: свободі політичної діяльності; багатоманітності форм власності й господарювання; плюралізмі ідеологій.

Принцип законності означає, що в суспільних відносинах має панувати закон. Ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції).

Водночас і суспільство не повинно ігнорувати закон. Бо відсутність правопорядку не на користь ні державі, ні суспільству.

Принцип етнічної багатонаціональності і політичної єдності Українського народу має на меті об’єднання зусиль усіх націй, що населяють Україну, для побудови громадянського суспільства і правової держави.

Визнаючи українську націю як етнос титульною, яка дає назву державі та визначає характер ряду інститутів держави і суспільства (державну мову, державні символи тощо), чинна Конституція закріплює національну політику держави щодо всіх етносів в Україні та всіх етнічних українців, які проживають за межами України.

Принцип соціальної справедливості полягає в конституційному вираженні й захисті інтересів всього суспільства, кожної людини і громадянина та кожної соціальної спільноти. Так, відповідно до ст. 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї тощо.

6. Організаційна структура суспільного ладу України

Основними складовими суспільного ладу є політична, економічна, соціальна і культурна (духовна, ідеологічна) системи суспільства. Головними складовими політичної системи українського суспільства є народ, держава, політичні партії, територіальні громади та органи місцевого самоврядування.

Народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Держава в особі її органів державної влади забезпечує здійснення влади, тобто волі народу. Політичні партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах і референдумах.

Визнання територіальних громад і органів місцевого самоврядування основними складовими політичної системи ґрунтується на положеннях Конституції і Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Тут говориться, що територіальні громади беруть участь у здійсненні безпосереднього народовладдя у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць, зокрема, забезпечують проведення місцевих референдумів (ст. 143 Конституції), а органи місцевого самоврядування є інститутами, через які (нарівні з органами державної влади) відповідно до ст. 5 Конституції народ здійснює владу.

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства, тобто система основних форм власності й економічної (господарської) діяльності. Йдеться, зокрема, про: власність Українського народу (ст. 13); власність держави, комунальну власність і приватну власність (ст. 41). За Конституцією України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності Українського народу (ст. 13). Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених чинною Конституцією України. Винятком є право власності на землю, що вважається основним національним багатством. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Управління об’єктами державної власності здійснює відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України. Він же забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності (ст. 116).

Управління майном, що перебуває в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143).

Найбільш повне закріплення і регулювання на конституційному рівні одержала приватна форма власності. Ця форма власності зрівняна за своїм статусом з іншими формами і зняті практично всі обмеження, які існували щодо її попередниці – особистої власності. За чинною Конституцією України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) практично без жодних обмежень. Причому право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41). Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування її вартості, звичайно, якщо це право набуто в порядку, визначеному законом.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду і у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом (ст. 41 Конституції України).

Поряд з державним управлінням економікою (державним господарюванням) правомірною є різноманітна підприємницька діяльність фізичних і юридичних осіб. Кожен має право, як зазначається в Конституції України, на підприємницьку діяльність. Держава, за Конституцією, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42).

Важлива роль у формуванні й функціонуванні суспільного ладу України належить її соціальній системі, яка являє собою систему (сукупність) соціальних спільнот та об’єднань (організацій) і форм соціальної діяльності (соціальних послуг тощо). Йдеться, зокрема, про соціальні групи, трудові колективи і територіальні громади, сім’ю, а також громадські організації – профспілкові, молодіжні, жіночі тощо.

Багатоманітність елементів суспільного ладу в Україні загострює проблему їх взаємодії під кутом формування громадянського суспільства в Україні. Тут недостатньо сподіватися тільки на допомогу держави. Потрібно було б посилити регулятивну роль неправових норм (звичаїв, норм моралі тощо) у суспільному житті. Громадянські структури мають бути більш активними у формуванні політики держави. їм доцільно передати частину функцій, які нині виконують державні органи (зокрема, з питань забезпечення громадського порядку). Ці ж структури могли б посилити громадський контроль за діяльністю державних органів у сфері забезпечення прав і свобод громадян.

7. Гарантії конституційного ладу України

Конституційний лад України (державний і суспільний) забезпечується системою організаційно-правових та інших гарантій, передбачених Конституцією України. Йдеться як про систему відповідних державних органів, так і спеціальні конституційні засоби. До останніх, зокрема, належить провідне місце в гарантуванні конституційного ладу, відведене Українському народу. Саме він є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5).

До конституційних гарантій належать також жорсткі умови порядку внесення змін до тих частин і положень Конституції, які стосуються основ конституційного ладу. Зокрема, згідно зі ст. 156 Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подаються до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ст. 156). При цьому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції України з одного і того ж самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Ряд положень Конституції України взагалі не можуть бути змінені. Відповідно до ст. 157 Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Також Конституція не може бути змінена в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 157).

Поряд з Конституцією важлива роль у гарантуванні конституційного ладу належить також конституційному законодавству (законам про вибори, референдуми, політичні партії та інші об’єднання, про органи державної влади, про територіальний устрій тощо), а також іншим галузям законодавства, зокрема адміністративному, кримінальному, інформаційному, митному, військовому тощо.

Основним гарантом конституційного ладу є, звичайно, держава – як загалом, так і в особі її відповідних органів (ст. 17 Конституції України). Пріоритетна роль серед них належить парламенту – Верховній Раді України. За чинною Конституцією Верховна Рада України вносить зміни до Конституції України; призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну території України; приймає закони; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища; призначає вибори Президента України; заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджує загальну структуру, чисельність, визначає функції Збройних Сил, Служби безпеки України, інших створених за законом військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; надає в установлений законом строк згоду на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України (ст. 85) тощо.

Звичайно, пріоритетна роль Верховної Ради України у гарантуванні конституційного ладу випливає насамперед з її головної функції, а саме – законодавчої. Адже за Конституцією лише законами України визначаються: організація і проведення виборів і референдумів; засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; засади зовнішніх зносин, зовнішньополітичної діяльності, митної справи; основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; територіальний устрій України; правовий режим державного кордону; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної ситуації, а також статус органів державної влади і місцевого самоврядування. Зокрема, виключно законами України визначаються організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народного депутата; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організація державної статистики і інформатики; судоустрій, судочинство, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, а також діяння, які є злочинами, адміністративними та іншими правопорушеннями та відповідальність за них і засади цивільно-правової відповідальності.

Нарівні з парламентом самостійними, хоч і не основними, гарантами конституційного ладу є парламентарії – народні депутати України. Про це свідчить, зокрема, присяга, яку вони складають перед Верховною Радою України, вступаючи на посаду. Вона має такий зміст: «Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників». Тобто народний депутат сприяє здійсненню Верховною Радою України функцій гаранта конституційного ладу, а також і сам їх здійснює.

Президент України за своїм правовим статусом є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Він, зокрема, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (відповідно до ст. 156, тобто щодо основ конституційного ладу), проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони країни; очолює Раду національної безпеки і оборони України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державної незалежності України (ст. 106).

Важлива роль як гарантам державного і суспільного ладу належить Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи (ст. 116 Конституції України).

Важливими у справі гарантування конституційного ладу є функції і повноваження Конституційного Суду України. Він, за Конституцією України (ст. 147), вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції, законів та інших правових актів Верховної Ради України в частині, що стосується конституційного ладу України.

Значна роль у гарантуванні конституційного ладу належить органам правосуддя при розгляді кримінальних справ про злочини проти конституційного ладу, а також прокуратурі й адвокатурі.

Але не тільки державні інститути є гарантами конституційного ладу. Істотна роль у здійсненні відповідних функцій належить політичним партіям, засобам масової інформації, політичній, економічній, соціальній і культурній системам нашого суспільства. Так, відповідно до Конституції політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Водночас утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки,- незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення забороняється (ст. 37 Конституції України).

Конституція України опосередковано визнає суб’єктами гарантування конституційного ладу також засоби масової інформації та інші мережі, системи і засоби. Зокрема, гарантується право на інформацію, тобто право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Конституція України містить положення, за якими здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34).

Певна роль у гарантуванні конституційного ладу України належить також міжнародним організаціям. Йдеться, зокрема, про ООН, Раду Європи, ОБСЄ, Європейський Союз тощо. Представники деяких з цих організацій, наприклад, відіграли позитивну роль у врегулюванні складної політичної ситуації в Україні під час помаранчевої революції. Рада Європи періодично здійснює моніторинг виконання підписаних Україною конвенцій цієї організацій з прав людини, тощо.

Питання для самоконтролю:

  1.  Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають?
  2.  Хто має право подавати законопроекти про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України?
  3.  З якого моменту Конституція України набирає чинності?
  4.  Окресліть в хронологічному порядку проекти українських конституцій.
  5.  Вкажіть елементи структури Конституції України.

Тестові завдання:

1.Преамбула Конституції України -

1. Самостійна частина Конституції України..

2. Це частина Конституції України, яка має лише політичне значення.

3. Це частина Конституції України, яка містить політико-правові  та ідеологічні положення.

4. Частина Конституції України, а тому вона має таку ж юридичну силу, як і інші положення Основного Закону.

5. Не є структурним елементом Основного Закону.

2.Складнощі реалізації Конституції України викликані:

1. Різним юридичним значення норм Конституції.

2. Особливістю правової природи Конституції.

3. Особливістю структури конституційних норм.

4. Особливим суб’єктом прийняття Конституції.

5. Різними аспектами її реалізації.

3.В яких умовах Конституція України не може бути змінена:

1. Економічної кризи.

2. Політичної кризи.

3. Виборчої кампанії.

4. Воєнного стану.

5. Здійснення політичної реформи.

Тема 5. Характеристика конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні

План

1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права.

2. Поняття і види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

3. Поняття громадянства і належність до громадянства України.

4. Набуття громадянства України.

5. Припинення громадянства України.

6. Правовий режим іноземців та осіб без громадянства.

1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права

Етимологічно поняття правового статусу особи (від лат. status – становище) пов’язане з правовим становищем індивіда як суб’єкта права в суспільстві та державі, учасника суспільних відносин і свідомої діяльності. Це становище визначається не тільки юридичними, а й іншими соціальними нормами, а тому називається соціальним (суспільним) статусом особи. Він визначається всією сукупністю економічних, політичних, моральних та інших засад життєдіяльності суспільства і держави в конкретний період розвитку.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» широко використовуються в законодавстві.

Людина – соціальна істота, бо народжується, живе, спілкується у певному суспільстві, за відповідних соціально-історичних умов. Відповідно права і свободи людини виникають у результаті самого факту її народження. Однак, зрозуміло, людина народжується не тільки в певному суспільстві, а й у певній державі.

Спільним для понять «особа» і «громадянин» є те, що вони стосуються тієї самої людини, але якщо «особа» визначає її місце в суспільстві, то «громадянин» – у державі. Зокрема, «особою», тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадянин конкретної держави, а й іноземець та особа без громадянства, які проживають на її території. Правове становище останніх визначається лише статусом прав людини, який забезпечується кожною державою на конституційних засадах та міжнародно-правових нормах.

За змістом конституційні права, свободи та обов’язки є основними, оскільки за їх допомогою найбільш повно проявляються і регулюються істотні суспільні відносини, зв’язки між державою і особою, формується її правовий статус. Саме вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її законних інтересів.

В узагальненому вигляді основними принципами конституційно- правового статусу особи, конституційно-правового інституту прав і свобод людини і громадянина в Україні можна визначити такі принципи, як:

— визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України);

— вільності й рівності людини у своїх правах (ст. 21);

— невідчужуваності і непорушності її прав і свобод (ст. 21);

— невичерпності прав і свобод людини і громадянина (ст. 22);

— гарантованості прав і свобод людини і громадянина і неможливості їх скасування (ст. З, ст. 22);

— неприпустимості звуження змісту та обсягу закріплених Конституцією прав і свобод людини та громадянина (ст. 22);

— рівності громадян перед законом (ст. 24); права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання (частина третя ст. 24 );

— неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, окрім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64);

— єдності прав та обов’язків людини і громадянина. Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути обов’язків без прав. Лише в процесі реалізації обов’язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов’язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї;

— відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини, закріплених у Конституції України.

Таким чином, конституційно-правовий статус особи – це насамперед система встановлених конституційним законодавством, наділених юридичним верховенством і гарантованих державою фундаментальних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, які у сукупності з іншими правовими елементами (категоріями) (правосуб’єктністю, громадянством, принципами та ін.) визначають становище людини і громадянина у суспільстві та державі.

2. Поняття і види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Права, свободи та обов’язки людини і громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи. Саме у правах, свободах та обов’язках юридично оформляються стандарти поведінки особи, що визнаються і гарантуються державою. Через них розкриваються основні принципи взаємовідносин між державою та особою, які на конкретному етапі держава вважає можливими, суспільно корисними та доцільними чи обов’язковими.

Конституція України виділяє основні права, свободи людини та права і свободи громадянина.

Права людини – це її можливості, що необхідні для нормального існування і розвитку як особистості, це певні невід’ємні можливості її особистої свободи, вільної життєдіяльності в суспільстві.

Права людини – явище насамперед загальносуспільне, бо породжуються вони самим суспільством, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Свобода людини – це також спосіб можливої та дозволеної поведінки людини в суспільстві. Тобто і поняття прав людини, і поняття її свобод відображають можливості людини. Як і права людини, свободи – це соціальне благо суспільства, визначальний показник ступеня демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства. У цьому полягає принципова спільність цих понять, а тому їх часто ототожнюють між собою, «свободи» здебільшого використовуються як синонім поняття прав людини.

Водночас права і свободи людини не є цілком тотожними явищами. Розрізняються вони, як наголошується в спеціальній літературі, головним чином шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійснені, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів». Наприклад, право на звернення, право на працю, право на соціальне забезпечення та деякі інші конституційні права не можуть бути реалізовані без відповідної встановленої державою юридичної процедури.

Свободи людини як можливості, що ґрунтуються на максимально вільному самовизначенні особи (наприклад, свобода пересування, свобода думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань; свобода світогляду і віросповідання), зазвичай можуть здійснюватися і без такої допомоги держави: вона зобов’язана гарантувати відповідні правоможливості, охороняти та їх захищати від будь-яких посягань.

Отже, конституційні права і свободи людини – це закріплені в Конституції України права і свободи, які належать кожній людині, незалежно від наявності чи відсутності правового зв’язку між нею і Українською державою (громадянства). У Основному Законі суб’єкти прав людини визначаються як «кожна людина...», «кожен...», «ніхто...», «усі...» та ін.

У Конституції України права і свободи людини і громадянина закріплені у спеціальному розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», структурно розміщеному після розділу І «Загальні засади», де закріплені основні засади конституційного ладу нашої держави, що підкреслює значущість інституту прав і свобод людини і громадянина.

Майже третина статей Конституції, за підрахунками спеціалістів, присвячена саме правам і свободам людини і громадянина, серед яких і ті, що жодного разу не закріплювалися в українських конституційних актах, а також ті, формулювання яких, як правило, змістовно відповідають положенням фундаментальних міжнародно-правових актів з прав людини. Власне, конституційними права і свободи людини і громадянина стають після закріплення їх в Основному Законі, який підніс їх на якісно вищий рівень.

Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науковій і в навчальній літературі здійснюється за різними критеріями.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, Конституція України не визначає їх поділу на конкретні групи, але передбачає певну послідовність їх викладу.

Зокрема, за суб’єктом права і свободи поділяють на права і свободи людини, права і свободи громадянина, права і свободи іноземців та осіб без громадянства, права і свободи окремих категорій людей.

За формою здійснення – на індивідуальні й колективні (наприклад, право на страйк є тільки колективним правом).

За часом, з якого права і свободи належать людині, – на природні та інші.

За значенням їх для особи – на основні (життєво необхідні) і неосновні (доповнюючі, конкретизуючі) тощо.

Найбільшого поширення серед конституціоналістів набула класифікація прав і свобод із урахуванням сфер життєдіяльності суспільства (політичної; економічної, соціальної, культурної та інших), життя і діяльності людини або громадянина; змісту суб’єктивних потреб та інтересів, що зумовлюють характерні конституційно-правові відносини. Залежно від того, у якій сфері переважно використовується конкретне суб’єктивне конституційне право особи, конституційні права і свободи людини і громадянина прийнято поділяти на:

— громадянські або особисті права та свободи;

— політичні права та свободи;

— економічні права та свободи;

— соціальні права та свободи;

— культурні права та свободи.

Громадянські або особисті права та свободи надають людині можливість вільно розпоряджатися собою, користуватися невідчужуваними благами особистої свободи, забезпечують життєво необхідні умови існування, є гарантією від будь-якого незаконного втручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності (право на життя, на свободу і особисту недоторканність, право на недоторканність житла та ін.).

Політичні права та свободи відображають можливості громадян брати участь у суспільно-політичних відносинах, у здійсненні влади, у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування (право на участь в управлінні державними справами, на участь у виборах та референдумах, на об’єднання у політичні партії та громадські організації, на проведення зборів, мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі ін.).

Соціальні й економічні права та свободи покликані забезпечити особі належний життєвий рівень, право на власність і працю, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (конституційне право кожного на працю, на приватну власність, на житло, на соціальне забезпечення та ін.).

Культурні права та свободи – це можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень свого народу, всього людства, їх засвоєння і використання, участь у подальшому їх розвитку, можливості участі у науковому житті (право на освіту, на навчання рідною мовою; на свободу наукової, технічної і художньої творчості та ін.)1.

Не заперечуючи обґрунтованості різних підходів до класифікації основних прав та свобод, ми дотримуємося найбільш усталеної, а тому подальший виклад конкретних конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні нами здійснюється відповідно до неї.

Таким чином, держава від свого імені, від імені всього суспільства формулює свої вимоги до особи через встановлення обов’язків людини і громадянина, юридичної відповідальності за їх невиконання. Отже, необхідність певної поведінки – головна і вирішальна ознака будь-якого юридичного обов’язку. Виконання обов’язків є передумовою реалізації конституційних прав і свобод, засобом їх забезпечення.

Конституційні обов’язки є обов’язковим елементом конституційно-правового статусу особи. Можна сказати, що за формою конституційні обов’язки людини і громадянина є видом юридичних обов’язків, які являють собою встановлену Конституцією і законами України необхідність поведінки людини і громадянина, гарантовану і забезпечену державою відповідним механізмом їх здійснення.

Отже, конституційні права, свободи та обов’язки є основоположними, фундаментальними правами, свободами та обов’язками людини і громадянина, що юридично виражають невід’ємну людську природу, наділені юридичним верховенством, є виразником не тільки фактичного і юридичного статусу особи в державі, суспільстві, способом взаємовідносин людей між собою, з суспільством взагалі, а й ознакою його зрілості, ступеня демократичності держави.

Гарантії прав та свобод людини і громадянина взаємозумовлені й взаємопов’язані, а також складають відповідну систему й у сукупності забезпечують їх фактичну реалізацію, всебічну охорону та надійний захист.

Гарантії забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина прийнято поділяти на загальні (загальносоціальні) та спеціальні (власне правові, юридичні).

Під загальними гарантіями розуміють усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, захист прав від можливих порушень.

Спеціальні (власне правові, юридичні) гарантії визначають як надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні (спеціальні) гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Тобто спеціальні (юридичні) гарантії – це правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

До загальних гарантій в конституційно-правовій літературі традиційно відносять: економічні, політичні, організаційні. М. Хавронюк додає ще ідеологічні та власне соціальні гарантії.

Економічні гарантії – це сукупність економічних факторів життя суспільства. Вони знайшли закріплення у статтях 13, 41, 42, 95 та інших Конституції України. Для економічної системи України характерна ринкова економіка, яка ґрунтується на принципах вільного підприємництва, різноманітних форм власності на засоби виробництва, договірних відносин між господарюючими суб’єктами, обмеженого втручання держави в господарську діяльність.

Політичні гарантії – це сукупність політичних чинників суспільного і державного життя. Вони знайшли закріплення у статтях 1, 2, 5, 6, 7, 15, 37 та інших Конституції України. До них відносять: суверенітет держави; суворе дотримання її демократичних засад; реальне визнання народу носієм суверенітету та єдиним джерелом влади; здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; політичний плюралізм і свобода не забороненої законами політичної діяльності; обмеження діяльності ультрарадикальних політичних партій та громадських організацій; суворе забезпечення законності і неможливості зловживань політичною владою; інші ознаки правової держави в їх сукупності.

Організаційні гарантії визначають як систематичну організаторську діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, об’єднань громадян по створенню сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами й свободами.

Ідеологічні гарантії переважно розуміють як ідеологічну багатоманітність суспільного життя, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов’язковою, заборону цензури; забезпечення вільного розвитку мов; сприяння держави консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; заборона релігійної, расової ворожнечі; демократична громадська думка; належний освітній рівень; загальна культура суспільства та його членів; система духовних цінностей та ін. До ідеологічних гарантій, на думку М. Хавронюка, належить також ліберальна концепція прав людини, на якій ґрунтується правова система держави, що визнає права людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо права колективу, держави, суспільства.

Соціальні гарантії – це комплекс взаємовідносин громадянського суспільства, що демонструє принципово нову форму співвідношення суспільства й особи, її ставлення до інших осіб та до самої себе. Це зумовлено конституційним принципом, згідно з яким Україна є соціальною державою, політика якої спрямована на створення системи соціального забезпечення та охорони здоров’я, працевлаштування населення, підтримку малоімущих громадян, недопущення соціальних конфліктів і потрясінь у суспільстві тощо.

До соціальних гарантій відносять відсутність будь-якого суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України, максимальну зайнятість населення, відсутність тенденцій моральної та духовної деградації в суспільстві, за яких здійснення прав і свобод одними людьми чи групами людей стає можливим лише за рахунок нехтування правами і свободами інших.

3. Поняття громадянства і належність до громадянства України.

Поняття громадянства України законодавчо визначено в ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Відповідно до ст. 25 Конституції України право на громадянство включає в себе: а) право мати громадянство України; б) право не бути позбавленим громадянства; в) право змінити громадянство; г) право не бути вигнаним за межі України; ґ) право не бути виданим іншій державі; д) право на піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами. Крім того, згідно зі ст. 33 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Громадянство України як правовий зв’язок особи з державою має такі ознаки:

— постійний, а не тимчасовий характер;

— необмеженість у просторі й часі;

— двосторонній зв’язок особи та держави, що проявляється у їх взаємних правах і обов’язках;

— поширення на громадянина суверенної влади держави як усередині держави, так і за її межами.

Джерелами інституту громадянства в Україні є:

— Конституція України (преамбула, ст. 4, 24, 25, 26, 33);

— Закон України «Про громадянство України»;

— міжнародні договори України (Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 p., Конвенція про громадянство заміжньої жінки від 29 січня 1957 p., Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 p., Конвенція про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 p., Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 р. та ін.).

— підзаконні нормативно-правові акти (наприклад, Указ Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 27 червня 2006 р. № 588/2006; Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства, затверджене Указом Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 р. № 588/2006)).

Згідно зі ст. З Закону України «Про громадянство України» належність до громадянства України визначається за такими категоріями осіб:

— усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

— особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

— особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на цей момент не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

— особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

При цьому документами, що підтверджують громадянство України, є:

— паспорт громадянина України;

— свідоцтво про належність до громадянства України;

— паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

— тимчасове посвідчення громадянина України;

— проїзний документ дитини;

— дипломатичний паспорт;

— службовий паспорт;

— посвідчення особи моряка;

— посвідчення члена екіпажу;

— посвідчення особи на повернення в Україну.

Принципи громадянства України

Принципи громадянства, як і будь-які інші принципи, утворюють певну систему. Питання системи принципів громадянства України в конституційно-правовій науці вельми дискусійне. Існують певні розбіжності щодо кількісного складу принципів громадянства та критеріїв їх класифікації. Найбільш традиційною є класифікація принципів громадянства на загальні та спеціальні (специфічні)2.

До загальних принципів вітчизняні вчені відносять основоположні принципи громадянства України, які підтверджують основні принципи нашого права. Вони втілені в Конституції України, Декларації прав національностей України, законах України «Про громадянство України» та «Про національні меншини України».

Загальними принципами громадянства України прийнято вважати такі:

— повновладдя народу;

— демократизм;

— інтернаціоналізм;

— втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави;

— поєднання інтересів суспільства, держави й особи;

— повага до норм міжнародного права тощо.

Спеціальні принципи громадянства визначають закріплені в законодавстві вихідні засади взаємовідносин між державою та особою, що складають цілісну систему, яка є основою громадянства України.

До них, як правило, відносять:

— єдиність громадянства України;

— рівне громадянство як основа правового статусу особи;

— загальний порядок прийому до громадянства України;

— поєднання «принципу ґрунту» і «принципу крові»;

— невизнання автоматичної втрати громадянства;

— недопустимість позбавлення громадянства;

— єдність громадянства членів сім’ї;

— невизнання подвійного громадянства;

— дозвільний порядок виходу з громадянства;

— принцип невидачі громадян України іноземній державі;

— свобода й добровільність вибору громадянства;

— збереження громадянства України для осіб, які проживають за кордоном.

Будучи відображеними у законодавстві, принципи громадянства за нормативно-правовими актами, в яких вони закріплені, можна поділяти на: конституційні принципи; принципи, що встановлені Законом України «Про громадянство України».

Враховуючи важливість принципу єдиного громадянства, Конституція України віднесла його до загальних засад конституційного ладу (ст. 4). Принципи громадянства містяться також у ст. 25 Основного Закону.

Ними є:

— недопустимість позбавлення громадянства України;

— визнання права громадян України на зміну громадянства;

— невидача громадян України іноземній державі;

— захист та піклування про громадян України, які перебувають за її межами.

Відповідно до Конституції України в ст. 2 Закону України «Про громадянство України» встановлено, що українське законодавство про громадянство ґрунтується на принципах:

— єдиного громадянства;

— запобігання виникненню випадків безгромадянства;

— неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

— визнання права громадянина України на зміну громадянства;

— неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя у результаті припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

— рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

— збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

4. Набуття громадянства України

Набуття громадянства України – це одержання громадянства відповідно до визначених Законом України «Про громадянство України» підстав. Згідно зі ст. 6 цього закону громадянство України набувається за таких підстав:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— у результаті прийняття до громадянства;

— шляхом поновлення у громадянстві;

— у результаті усиновлення;

— шляхом встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;

— встановленням над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

— у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

— у результаті визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

— за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Набуття громадянства України за народженням (філіація). Філіація (франц. filiation, лат. filiatio – спадкоємність, від filius – син) є основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства. При цьому набуття громадянства за народженням відбувається на основі принципів «права крові» або «права ґрунту».

В «Юридичній енциклопедії» «право ґрунту» (лат. jus soli) визначається як принцип набуття громадянства в результаті народження.

Він означає, що особа набуває громадянство держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Цей принцип передбачений у законодавстві про громадянство СІНА і більшості латиноамериканських держав. При цьому він нерідко поєднується з принципом «права крові», особливо, коли це стосується дітей громадян відповідних держав, які народилися за кордоном.

«Право крові» (лат. jus sanguinis) – принцип набуття громадянства в результаті народження. Іноді його називають принципом набуття громадянства за походженням. Він означає, що особа набуває громадянство батьків незалежно від місця держави її народження. Більшість держав, у тому числі Україна, дотримується саме цього принципу. Але в ряді випадків ці держави враховують і принцип «права ґрунту».

У Законі України «Про громадянство України» (ст. 7) закріплено «принцип крові» – особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Крім «принципу крові», в основу набуття громадянства України за народженням покладено також принцип «права ґрунту». Стаття 7 Закону України «Про громадянство України» передбачає вичерпний перелік випадків, коли застосовуються елементи «принципу ґрунту». До них належать такі:

— особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

— особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України;

— новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

У кожному з перелічених випадків не має значення, перебували батьки особи в шлюбі на момент її народження чи ні.

Особа, яка має право на набуття громадянства за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Положення ст. 7 Закону України «Про громадянство України» спрямовані на запобігання випадкам безгромадянства, що можуть виникнути за народженням, і відповідають змістові п. З ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 1 ст. 1 Конвенції про скорочення випадків безгромадянства, ст. 6 Європейської конвенції про громадянство.

Набуття громадянства України за територіальним походженням. Умови набуття громадянства України за територіальним походженням встановлені ст. 8 Закону України «Про громадянство України». Згідно з цією статтею громадянином України реєструється:

— особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти.

При цьому іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство всіх цих держав.

Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства;

— дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених вище і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство), за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника;

— дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 р. і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, за клопотанням одного з її законних представників.

Іноземці, які набувають громадянства України за територіальним походженням та подали зобов’язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Декларація про відмову від іноземного громадянства – це документ, у якому іноземець, який узяв зобов’язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.

Датою набуття громадянства України за територіальним походженням є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Набуття громадянства України у результаті прийняття до громадянства (натуралізація). В «Юридичній енциклопедії» натуралізація (франц. naturalisation, від лат. naturalis – природний, дійсний, справжній) визначається як акт прийняття до громадянства певної держави іноземця чи особи без громадянства.

Натуралізація має дві основні форми: індивідуальну (відповідно до заяви) і в силу державного правонаступництва. Набуття громадянства в силу державного правонаступництва не є видом колективної натуралізації. У цьому випадку громадянство виникає безпосередньо у результаті появи нового суб’єкта міжнародного права. Визначальним є те, що особа залишається на території цього суб’єкта і не заявляє про свій намір вийти з громадянства, що виникло. Натуралізація здійснюється, як правило, відповідно до волевиявлення особи.

Індивідуальна натуралізація у свою чергу поділяється на натуралізацію, яка базується на особистому виборі, і на натуралізацію за законом. Остання являє собою юридичний наслідок одруження іноземця з громадянином даної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо.

У чинному законодавстві України замість терміна «натуралізація» використовується термін «прийняття до громадянства України».

Іноземець або особа без громадянства можуть бути прийняті до громадянства України за їх клопотанням за додержання таких умов:

а) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

б) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

При цьому іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство (підданство) цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством держави підстави для отримання документа про припинення іноземного громадянства, з незалежних від неї причин не може отримати його, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України;

в) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років.

Проживання особи в Україні повинно відповідати двом критеріям – законності та безперервності.

Проживання на території України на законних підставах – це проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні.

Безперервне проживання на території України – це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік – 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Умова про безперервне проживання на законних підставах на території України не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. (п. 1 частини третьої ст. 4).

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, – на три роки з моменту в’їзду в Україну;

г) отримання дозволу на імміграцію.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;

ґ) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. З гуманітарних міркувань ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

д) наявність законних джерел існування.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Законні джерела існування – це заробітна плата, прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсія, стипендія, аліменти, соціальні виплати та допомога, власні фінансові заощадження або фінансова допомога від членів сім’ї, інших фізичних та юридичних осіб, які мають законні доходи. При цьому закон не встановлює певного мінімального розміру законного джерела існування.

Згідно з положеннями ст. 9 Закону України «Про громадянство України» особи, які мають визначні заслуги перед Україною, та особи, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України, мають виконувати лише умови про визнання і дотримання Конституції України та законів України, а також стосовно подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

Прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка відповідно до Закону України «Про громадянство України» є її законним представником і має дозвіл на імміграцію в Україну, здійснюється за спрощеною процедурою – від них не вимагається: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років; 3) отримання дозволу на імміграцію; 4) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування; 5) наявності законних джерел існування. Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» (7 серпня 2001 р.) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

— вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

— засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

— вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Датою набуття громадянства України внаслідок прийняття до громадянства є дата видання відповідного указу Президента України.

Поновлення у громадянстві України, яке прийнято визначати як репатріація, можливе для осіб, які раніше перебували у громадянстві України, але потім за якихось обставин його втратили.

Поновлення у громадянстві України здійснюється реєстрацією осіб, які після припинення громадянства України є особами без громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві України незалежно від того, проживають вони постійно в Україні чи за кордоном, але за умови відсутності обставин, за яких не допускається прийняття до громадянства України. Такий порядок поновлення у громадянстві України поширюється і на осіб, які після припинення громадянства України набули іноземне громадянство (підданство) або іноземні громадянства (підданства), повернулися в Україну на постійне проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві України та зобов’язання припинити іноземне громадянство. При цьому іноземець, який перебуває у громадянстві (підданстві) кількох держав, подає зобов’язання припинити громадянство всіх цих держав.

Іноземець, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подає декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

Іноземець, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, повинен подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації його громадянином України. Якщо іноземець, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від нього причин не може отримати його, він подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв’язку з набуттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів або стосовно яких рішення про оформлення набуття громадянства України скасовані на підставі ст. 21 Закону України «Про громадянство України» (якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням або через поновлення у громадянстві шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України).

Датою набуття громадянства України внаслідок поновлення у громадянстві є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Набуття громадянства України у результаті усиновлення. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, а другий – іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, постійно проживає на території України і яку усиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Набуття громадянства України шляхом встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки або піклування чи з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки або піклування, якщо така дитина у зв’язку із встановленням опіки або піклування не набуває громадянство опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і постійно проживає в дитячому закладі чи закладі охорони здоров’я, адміністрація яких виконує щодо неї функції опікуна або піклувальника, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, сім’ї патронатного вихователя, якщо хоча б один із батьків-вихователів або прийомних батьків, або патронатних вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування дитини до дитячого будинку сімейного типу чи прийомної сім’ї або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені.

Набуття громадянства України у результаті встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки.

Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

Набуття громадянства України у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.

Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий – іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Набуття громадянства України у результаті визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства.

Дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України у разі:

— визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнано громадянина України;

— визнання материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, а матір’ю визнано громадянку України;

— встановлення факту батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, якщо батько дитини перебував у громадянстві України;

— встановлення факту материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, якщо мати дитини перебувала у громадянстві України.

При цьому, якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є особою без громадянства, набуває громадянство України незалежно від місця народження та місця постійного проживання у разі настання передбачених вище умов.

Якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є іноземцем, набуває громадянство України незалежно від місця народження та місця постійного проживання, якщо вона подала заяву про набуття громадянства України та зобов’язання припинити іноземне громадянство.

Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Набуття громадянства України за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Таке набуття громадянства має місце: а) за об’єднання двох і більше держав в одну і за розпаду великої держави; б) при укладанні мирних договорів, угод з питань репатріації, спеціальних угод з територіальних питань, які пов’язані з переходом частини території від однієї держави до іншої (цесія), обміну окремими частинами територій, продажу частини території.

У разі територіальних змін можливі оптація і трансферт.

Оптація – це добровільний вибір особою громадянства шляхом подання індивідуальної заяви про те, що оптант бажає жити на території держави, якій передається територія його проживання.

Трансферт – автоматична зміна громадянства, коли разом з переходом території автоматично змінюється громадянство незалежно від згоди чи незгоди населення території, яка переходить під юрисдикцію іншої держави. Наприклад, фактично трансферт відбувся під час об’єднання НДР і ФРН.

5. Припинення громадянства України

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про громадянство України» громадянство України припиняється:

— внаслідок виходу з громадянства України;

— внаслідок втрати громадянства України;

— за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства – це припинення громадянства за ініціативою особи.

Україна, як і більшість держав, застосовує дозвільний порядок виходу особи з громадянства. Він полягає у припиненні громадянства на основі рішення компетентного державного органу за клопотанням зацікавленої особи.

Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням, яке подається на ім’я Президента України. Це правило відповідає положенням Європейської конвенції про громадянство 1997 р., у п. 2 ст. 8 якої зазначено, що державам-учасницям надається можливість передбачити у своєму внутрішньому законодавстві вихід з громадянства тільки особам, які постійно проживають за кордоном.

Для запобігання виникненню випадків безгромадянства Закон України «Про громадянство України» (ст. 18) передбачає умови, за яких допускається вихід з громадянства України. Це набуття громадянства іншої держави або отримання документа, виданого уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Крім того, передбачено випадки, коли вихід з громадянства України не допускається. Це такі випадки, коли особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Закон України «Про громадянство України» окремо визначає підстави виходу з громадянства України дітей:

— якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина;

— якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням;

— якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням;

— якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків;

— якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України;

— якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України;

— дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків;

— дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця її проживання;

— дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем;

— дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України одного з усиновителів.

Принципове значення має положення, що вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного указу Президента України.

Втрата громадянства – це припинення громадянства за чітко визначеними в законі підставами.

У статті 19 Закону України «Про громадянство України» встановлено вичерпний перелік підстав, за наявності яких громадянин України може втратити громадянство України. Таким підставами є:

— добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки, як:

а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав;

б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів у результаті усиновлення її іноземцями;

в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства у результаті одруження з іноземцем;

г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства у результаті застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

— набуття особою громадянства України на підставі ст. 9 зазначеного закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

— добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є загальним військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

За всіх зазначених обставин, окрім випадків, коли особа набула < громадянство України шляхом подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, громадянство України не втра- і чається, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Потрібно розрізняти поняття «втрата громадянства» та «позбавлення громадянства». Проте на сьогодні не існує загальновизнаного поняття «позбавлення громадянства» ні на міжнародному рівні, ні на рівні більшості національних правових систем. Заборона застосування позбавлення громадянства в Конституції України (частина перша ст. 25) і в Законі України «Про громадянство України» (п. З ст. 2) випливає із двостороннього характеру правового зв’язку між фізичною особою і державою, що проявляється у їх взаємних правах та обов’язках. Тобто недопустимості розірвання цих зв’язків як однією, так і другою сторонами без взаємної згоди.

6. Правовий режим іноземців та осіб без громадянства

У період великих інтеграційних процесів у світі, активізації міжнародної міграції населення на території України поряд з громадянами України перебувають іноземці та особи без громадянства.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Конституцією України, законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р., «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р., «Про імміграцію» від 7 червня 2001 p., «Про правовий статус закордонних українців» від 4 березня 2004 p., іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Слід зазначити, що Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» ст. 1 іноземцями визнавалися іноземні громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства жодної держави. Така норма не відповідала ст. 26 Конституції України, яка чітко розрізняє терміни «іноземець» та «особа без громадянства».

Під терміном «іноземець» розуміється особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців та осіб без громадянства, закріплений у ст. 26 Конституції України: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства за станом перебування в Україні поділяються на три категорії: ті, що постійно проживають в Україні; ті, які працевлаштувались на визначений термін (тимчасове проживання); ті, які тимчасово перебувають на її території. У ст. 3 закону сказано, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Згідно з п. 26 ст. 106 Конституції України рішення про надання притулку в Україні приймає Президент України. Водночас законодавчої бази про порядок надання притулку іноземцям та особам без громадянства досі не створено.

Притулок – це сукупність правових норм, які регулюють суверенне право держави допускати на територію, давати дозвіл на перебування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з обмеженнями, які випливають з міжнародного права), за гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожувати небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов’язків, які мають громадяни держави, за винятками, встановленими конституцією, законами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

До основних прав та свобод іноземців та осіб без громадянства відносять право на: інвестиційну та підприємницьку діяльність; трудову діяльність; на відпочинок; охорону здоров’я; освіту; користування досягненнями культури; участь у об’єднаннях громадян, свободу совісті; права у шлюбних і сімейних відносинах. Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його.

Слід зазначити, що правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, і правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на її території, різняться саме в обсязі перелічених прав і свобод. Так, право на участь в об’єднаннях громадян належить лише іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають в Україні. Вони мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об’єднань. Іноземці та особи без громадянства не можуть бути членами політичних партій України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з громадянами України. Іншим іноземцям та особами без громадянства така допомога надається у порядку, який визначає Кабінет Міністрів України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України. Право власності на житло іноземці та особи без громадянства набувають відповідно до законодавства України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту на рівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без громадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства мають також право на соціальний захист, водночас на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Потрібно зазначити, що у разі коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю та особі без громадянства на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном.

Іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України. Вони мають рівні з громадянами України права і обов’язки у шлюбних і сімейних відносинах.

На іноземців та осіб без громадянства покладаються і певні обов’язки. Передусім вони зобов’язані неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Іноземці та особи без громадянства зобов’язані також при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки. Щодо оподаткування, то іноземці та особи без громадянства сплачують податки і збори відповідно до законодавства України та міжнародних договорів.

Водночас іноземці та особи без громадянства обмежені в реалізації деяких прав та обов’язків. Зокрема, вони не можуть призначатися на деякі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

Іноземці та особи без громадянства не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах.

На іноземців та осіб без громадянства не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Іноземці та особи без громадянства можуть в’їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку в’їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України.

В’їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства не дозволяється:

— в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

— якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

— якщо при порушенні клопотання про в’їзд в Україну він подав про себе явно неправдиві відомості або підроблені документи;

— якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

— якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

— якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні (частина друга ст. 25 закону).

Іноземці та особи без громадянства виїжджають з України за дійсними паспортними документами.

Виїзд з України іноземцю та особі без громадянства не дозволяється, якщо:

— стосовно нього ведеться дізнання чи досудове слідство або кримінальна справа розглядається судом – до закінчення провадження у справі;

— його засуджено за вчинення злочину – до відбування покарання або звільнення від покарання;

— його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України – до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні (ст. 26 закону).

За порушення українського законодавства іноземці та особи без громадянства несуть відповідальність, яку можна поділити на загальну і спеціальну.

Загальна відповідальність полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах, як і громадяни України.

До спеціальних видів відповідальності належать:

— відповідальність за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.

За порушення іноземцями та особами без громадянства встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України, до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України:

— скорочення терміну тимчасового перебування в Україні.

Іноземцю та особі без громадянства, який порушує законодавство

України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні.

Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого перебування в Україні;

— видворення за межі України.

Іноземець та особа без громадянства, які вчинили злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного покарання чи виконання адміністративного стягнення можуть бути видворені за межі України. Рішення про видворення за межі України після відбуття покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем перебування такої особи з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком до п’яти років.

Крім цих випадків, іноземець та особа без громадянства можуть бути видворені за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця та особи без громадянства грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Іноземець та особа без громадянства зобов’язані залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття такого рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця або особи без громадянства за межі України в її паспортному документі негайно анулюється віза і вилучаються документи на право перебування в Україні.

Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства на підставі постанови адміністративного суду.

Рішення органів внутрішніх справ, охорони державного кордону або Служби безпеки України про видворення іноземця та особи без громадянства з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців та осіб без громадянства, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів за спроби або після незаконного перетинання державного кордону в Україну, здійснюється органами охорони державного кордону, а в інших випадках – органами внутрішніх справ. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про видворення здійснюється органом, який його прийняв.

Особливим правовим статусом наділяються іноземці та особи без громадянства, визнані біженцями.

Біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися ним унаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства (підданства), перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статус біженця в Україні надається на період дії обставин, які стали підставою для його отримання.

Згідно зі ст. 3 закону біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн: де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання; де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання; з яких він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Дія цієї статті не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця.

Закон установлює заборону щодо надання статусу особі:

— яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

— яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

— яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;

— стосовно якої встановлено, що умови, які визнаються законодавством України підставами набуття статусу біженця відсутні;

— яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок у іншій країні;

— яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає їх права та обов’язки. При цьому встановлює правовий статус для окремих категорій осіб: тих, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженців; тих, яким надано статус біженців в Україні; тих, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, у наданні статусу біженця та які втратили або позбавлені статусу біженця.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на: тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України; проживання у родичів, у готелі, піднайм житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасово розміщення біженців; правову допомогу.

Біженці мають рівні з громадянами України права на: пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, що встановлюються законом; працю; підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів; володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу.

На біженців покладаються обов’язки: повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім’ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом держави громадської належності (підданства); набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави й користується її захистом; добровільно повернулася до держави, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують; отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують. Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України.

Іноземці та особи без громадянства можуть іммігрувати в Україну в порядку, встановленому Законом України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно іммігрант – це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти, тобто граничної кількості іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року. Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці та особи без громадянства можуть у порядку, встановленому Законом України «Про правовий статус закордонних українців» від 4 березня 2004 p., отримати статус закордонного українця.

Під закордонним українцем розуміється особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або за походженням є з України.

Українське етнічне походження – це належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження.

Умовами надання особі статусу закордонного українця є: українська самоідентифікація; українське етнічне походження або походження з України; письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця; досягнення особою 16-річного віку; відсутність громадянства України.

Особа, яка бажає набути статусу закордонного українця, подає письмову заяву про надання статусу закордонного українця: на території України – до Міністерства закордонних справ України; за кордоном – до дипломатичних установ України за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України.

Питання для самоконтролю:

  1.  Назвіть конституційні принципи правового статусу людини і громадянина згідно з Конституцією України.
  2.  Дайте визначення громадянства України.
  3.  Назвіть документи, що підтверджують громадянство України.
  4.  Які документи при прийнятті до громадянства України іноземець, якому надано статус біженця?
  5.  Які особи не приймаються до громадянства України?

Тестові завдання:

1.Які з названих є елементами структури правового статусу.

1. Права.

2.Гарантії реалізації прав і свобод.

3. Відносини.

4. Принципи.

5. Повноваження

2 .Громадянин України – це:

1. Особа, яка народилася на території України.

2. Повнолітня особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами.

3. Особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами.

4. Особа, яка народилася в Україні і українцем за походженням.

5. Особа, яка набула громадянства України на підставах, передбачених законами України.

3. Назвіть підстави набуття громадянства України:

1. За національним походженням.

2. За територіальним походженням.

3. Внаслідок знайдення батьків.

4. Внаслідок набуття громадянства одним із подружжя.

5. Внаслідок визнання материнства.

Тема 6. Форми народного волевиявлення

План

1. Народне волевиявлення та форми його здійснення.

2. Вибори та їх види.

3. Референдум та його особливості.

1. Народне волевиявлення та форми його здійснення

В юридичній науці, на жаль, поняття народного волевиявлення не визначено. Це пояснюється тим, що воно за-своєю сутністю підміняється такими визначеннями, як «народовладдя», «народний суверенітет» або «суверенітет народу», «безпосередня демократія», «народне представництво».

Зокрема, під народовладдям розуміється належність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверенної волі в інтересах як всього суспільства, так і кожної людини.

Суверенітет народу, стверджують деякі вчені, це – засноване на природному праві повновладдя народу, яке виражається в його повноваженні приймати, змінювати і відміняти свою конституцію, встановлювати і скасовувати свою державу, обирати і заступати її посадових осіб, а також вільно здійснювати і захищати свої природні права і свободи в інтересах суспільного добробуту.

Інші автори вважають, що найбільшою мірою сутність народного волевиявлення виявляється через категорію «безпосередня демократія», під якою розуміється безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини для здійснення суспільних функцій шляхом виборів, не забороненими Конституцією і законами.

Як єдине джерело влади народ повинен бути відповідальним за те, яким чином і кому він передає свої владні повноваження, кого і як він обирає у відповідні органи влади. Генетично права народу, в тому числі й обирати, мають своїм джерелом основні права людини, перш за все природні. Тому логічним уявляється доповнити право обирати правом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держави за наявності для цього відповідних підстав.

Участь народу у виборах безпосередньо пов'язана з його ставленням до політики держави. Якщо він буде до неї індиферентним, держава рано чи пізно визначить не лише його долю, а й долю його нащадків.

За ст. 5 Конституції України держава, а звідси і влада, має право на реалізацію лише певних делегованих народом функцій. Але на цьому і закінчується народне волевиявлення, оскільки контрольних функцій за його здійсненням з боку народу, Конституція, на жаль, не передбачає. А доки влада не буде підконтрольною народові, вона ніколи не буде відповідальною перед ним, отже і обмеження влади конституцією залишиться благочестивим побажанням.

Аналізуючи зміст ст. 5 Конституції України можна зробити висновок що воля народу знаходить свій вияв передусім у рішеннях виборчого корпусу (виборах, референдумах), який у сучасних умовах не може бути обмежений за соціальною ознакою, тобто різні соціальні верстви, які належать народу, не можуть бути позбавлені права брати участь у формуванні народної волі. А це означає, що формування органів, які виражають волю народу, нації (в першу чергу, парламенту) повинно здійснюватися на принципах загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Саме про це свідчить зміст ст. 69 Конституції України, яка зазначає, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». Згідно зі ст. 71 Основного Закону вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі перелічених вище принципів. При цьому виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Що стосується другої форми народного волевиявлення – всеукраїнського референдуму, то потенційно завдяки йому народ має право виносити на всенародне голосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85 та ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України «Про всеукраїнський і місцевий референдум».

Оцінюючи в цілому позитивно закріплення у Конституції України принципу народного волевиявлення, необхідно відзначити ті положення, які, на жаль, законодавче не закріплені. Зокрема, незрозуміле про які інші форми безпосередньої демократії йдеться у ст. 69 Конституції України. Адже Основний Закон повинен уникати будь-якої невизначеності типу «інші», «і подібне».

В жодних виборах не брало участі 100 % виборців. Особливістю створення системи держаної влади в Україні є й те, що народ шляхом виборів формує лише єдиний законодавчий орган – Верховну Раду України, представницькі органи в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рад місцевого самоврядування, а також обирає Президента. Взагалі існування представницьких органів на місцях, які подібно до вищого законодавчого органу безпосередньо обираються населенням (наприклад, представницькі органи місцевого самоврядування), поставило на порядок денний питання про розмежування повноважень центру на місцях. Цю проблему було вирішено шляхом створення юридичних конструкцій державної влади і місцевого самоврядування: у конституційній практиці країн світу вважається, що державну владу здійснюють лише центральні органи та їх представники на місцях, а місцеві виборні органи займаються місцевим самоврядуванням. Це дві різні форми публічної влади, якій властивий примусовий характер особливого роду. Тому місцеве самоврядування в Україні згідно зі ст. 7 Конституції України по суті не є державною владою.

Народне волевиявлення здійснюється у певних, визначених у Конституції та законах України таких формах, як вибори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи і демонстрації, місцеві ініціативи, звернення. Проте, найважливішими з них є вибори до Верховної Ради України; до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; до сільських, селищних, міських рад, а також вибори Президента України та вибори сільських, селищних та міських голів.

На жаль, участь народу у виборах усіх органів державної влади в Конституції України обмежена. Фактично обирається лише два державні органи - Верховна Рада України та Президент України. Саме вони, а не народ, формують інші гілки влади - Кабінет Міністрів України та всю судову систему України, включаючи Конституційний Суд.

Народне волевиявлення - це засіб реалізації політичного права громадян України вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, до рад місцевого самоврядування, обирати голів сіл, селищ, міст та Президента України, брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, а також здійснювати інші форми безпосередньої демократії.

Виходячи з того, що Конституція України проголосила народ єдиним джерелом влади, логічним продовженням цього є визначення в Основному Законі всіх без винятку форм установчої функції.

Такими формами народного волевиявлення відповідно до розділу III «Вибори. Референдум» і, зокрема, ст. 69 Конституції, є лише вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Характерними рисами цих форм є те, що громадяни України, беручи участь у виборах і референдумах, безпосередньо реалізують установчу функцію відносно обмеження кола державних органів, тобто формують парламент, органи місцевого самоврядування, обирають Президента України, а також сільських, селищних і місцевих голів.

Прийняті на підставі виборів і референдумів рішення народу України мають обов'язковий характер для всіх державних органів і посадових осіб.

До основних форм народного волевиявлення згідно з Конституцією України належать:

— вибори народних депутатів до Верховної Ради України;

— вибори Президента України;

— вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— вибори до сільських, селищних міських рад;

— вибори сільських селищних, міських голів.

Формою волевиявлення народу України є референдуми, які поділяються на:

— всеукраїнський референдум;

— референдум Автономної Республіки Крим;

— місцевий референдум.

До форм волевиявлення народу України належать інші форми безпосередньої демократії, зокрема:

— народні обговорення;

— дорадче опитування громадян України (консультативний референдум);

— опитування громадської думки;

— загальні збори громадян;

— місцеві ініціативи;

— громадські слухання.

2. Вибори в Україні

Поняття виборчої системи наукою конституційного права, у тому числі національною, традиційно розглядається у двох значеннях. У широкому сенсі під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, що охоплює порядок організації і проведення виборів представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування. З цього погляду виборча система України являє собою сукупність усіх видів виборів, що відповідно до Конституції та законодавства України відбуваються на території держави. Водночас термін «виборча система» застосовується і у вузькому значенні – як спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів.

Трактування виборчої системи як системи суспільних відносин дає змогу класифікувати вибори за різними ознаками.

За територіальною ознакою вибори бувають:

  •  загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюються на території всієї країни. В Україні до таких належать вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;
  •  локальні (іноді їх називають місцевими, комунальними, адміністративними) – як правило, це вибори до представницьких органів місцевого самоврядування. До локальних виборів в Україні належать вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

За суб’єктами розрізняють:

  •  вибори народних депутатів України;
  •  вибори Президента України;
  •  вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
  •  вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;
  •  вибори сільських, селищних і міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

  •  чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;
  •  позачергові, або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;
  •  повторні, проводяться у разі, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися. Повторними вважаються також ті, які проводяться після того, коли на виборах балотувалося не більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано;
  •  вибори депутатів замість депутатів, сільських, селищних, міських голів, які вибули. Ці вибори іноді називаються проміжними. Такі вибори, що проводяться в одномандатних виборчих округах у разі втрати депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата або сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених законодавством України про місцеві вибори;
  •  вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

  •  загальними, основними, коли у виборах за законом мають право брати участь усі виборці держави – у разі проведення виборів народних депутатів України, виборів Президента України, виборців, що проживають на території Автономної Республіки Крим – у разі обрання депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
  •  частковими (додатковими), коли, наприклад, до 2002 р. поповнювався склад Верховної Ради України, сільських, селищних рад у разі дострокового вибуття окремих депутатів.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

  •  дійсні – проведені в порядку, визначеному Конституцією України і відповідним виборчим законом;
  •  недійсні – під час яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів.

За порядком визначення результатів виборів у світовій практиці розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система є найстарішою серед виборчих систем. Мажоритарною називається така система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу отримують тільки ті кандидати, які здобули встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють: мажоритарну систему абсолютної більшості; мажоритарну систему відносної більшості; мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

У разі застосування мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше трапляються варіанти багатомандатних округів. У одномандатних округах голосують зазвичай персоніфіковано, у багатомандатних – як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатомандатні округи утворюються у Японії, США, Росії, а тепер – і в Україні.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості) являє собою найпростіший різновид мажоритарної системи. За умов її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством використовується процедура жеребкування. За цієї системи голосування відбувається в один тур. Як правило, не встановлюється обов’язковий мінімум участі виборців у голосуванні.

Недоліком цієї системи є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, оскільки кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування. Ця система фактично анулює середні й малі партії.

Ще одним різновидом мажоритарних систем є мажоритарна система абсолютної більшості: для обрання кандидата вимагається зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % + 1 голос. Похідна, від якої береться ця кількість голосів виборців, може бути різною: загальна кількість зареєстрованих виборців; загальна кількість виборців, які взяли участь у виборах (отримали виборчі бюлетені); загальна кількість виборців, які брали участь у голосуванні. За цієї системи, як правило, обов’язковим є нижній поріг участі в голосуванні. Також іноді встановлюється мінімум кількості голосів виборців, набрання яких теж є умовою обрання кандидата.

Перевага цієї системи – у її потенційному демократизмі, вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрачаються. Недоліком цієї системи є її нерезультативність, оскільки за умов запровадження абсолютних показників мажоритарної системи досить часто відбуваються повторні голосування або повторні вибори.

З метою подолання низької результативності виборів у другому турі голосування на повторних виборах законодавством вже не встановлюються бар’єри. Іншим способом, у який долається нерезультативність системи абсолютної більшості вже в першому турі виборів, є альтернативне голосування (або преференційне, або абсолютне голосування), за якого виборці голосують тільки за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг для інших. Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку, то той, хто отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку, і підраховуються відповідні другі позиції в системі. Цю операцію повторюють, допоки один кандидат не набере абсолютну кількість у результаті цих перетворень голосів.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості є ще одним видом мажоритарної системи. Вона передбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), що отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством, і, як правило, перевищує більшість абсолютну, наприклад – 2/3, 70 відсотків тощо. На практиці ця система застосовується рідко, адже вона є нерезультативною.

Пропорційна виборча система уперше була запроваджена у 1889 р. у Бельгії, і сьогодні вона використовується у 57 країнах світу (Ізраїль, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія та ін.).

Ця система передбачає визначення результатів виборів, за яким депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди є багатомандатними. Є два шляхи створення виборчих округів при застосуванні пропорційної системи підрахунку голосів: найбільш поширений спосіб, коли межі багатомандатних виборчих округів збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць; застосовується також спосіб, коли територія всієї держави становить єдиний виборчий округ.

За впливом виборців на розташування кандидатів у бюлетенях для голосування розрізняють пропорційну систему жорстких списків; пропорційну систему преференцій; пропорційну систему напівжорстких списків. При застосуванні системи жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партії, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії.

При застосуванні системи преференцій виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку напроти номера того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій; у разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто посідає вище місце у партійному списку. Система преференцій практикується у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати: за список у цілому; визначати преференції, помітивши або вписавши прізвища одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців підраховуються за системою жорстких списків, у другому – за системою преференцій. Ця система практикується у Швейцарії, Австрії, Італії.

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається насамперед політична платформа і програма майбутньої діяльності партії – вона найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком цієї системи є те, що інколи партійний список «витягує» в депутати, сенатори тощо маловідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення сааме виборців, оскільки голосується окремо кожен кандидат у списку Недоліком є її, так би мовити, мажоритарність – виборець під час голосування орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси і програми партії в цілому. Необхідністю подолати недоліки системи жорстких списків і преференцій, що мають ці системи при окремому застосуванні, зумовлено запровадження системи з напівжорсткими списками. Ця система дає можливість виборцю за власним бажанням проголосувати або за список кандидатів у цілому, або за окремих персоналій у ньому.

Загальними обтяжливими обставинами при запровадженні пропорційної системи є її досить складна система обрахунку голосів виборців, яка вимагає двоетапної операції. На початковій стадії кожний список отримує стільки місць, скільки разів він відповідає виборчому коефіцієнту. Оскільки кількість місць, відведених для окремого списку, ніколи не становлять загальну кількість голосів, отриманих за цим списком, завжди залишається кілька голосів. Ці голоси є залишком (або надлишком), який враховується до логічного завершення розподілу голосів виборців. Виборчий коефіцієнт (виборча квота, виборчий метр) – це дільник, використовуваний для визначення кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу. Найчастіше використовується простий коефіцієнт, що отримується після голосування шляхом ділення в кожному окремому окрузі загальної кількості поданих голосів на кількість місць на заміщення (заповнення). Існують інші види коефіцієнтів: коефіцієнт Хегенбаха—Бішоффа, стандартний коефіцієнт, коефіцієнт зниження, подвійний коефіцієнт, виборчий коефіцієнт.

Надлишки розподіляються двома основними методами:

  •  метод найбільших надлишків включає розподіл місць за списком, що має найбільшу кількість непредставлених голосів, відкладених від першого розподілу, і так далі, доки всі місця не розподіляться;
  •  метод найбільшого середнього – метод, за яким загальна кількість голосів, отриманих за список, ділиться на кількість місць, вже отриманих за цим списком, плюс одне фіктивне місце. Список, який таким чином дістає найбільше середнє, отримує наступне місце і так далі, доки всі місця не розподіляться.

Існують інші методи обрахування надлишків: метод д’Хонта, метод Сен-Лагю, модифікований метод Сен-Лагю.

З метою певного обмеження надмірного зростання малих партій при пропорційних системах виборів запроваджується виборчий поріг:

для участі в розподілі місць після голосування допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у законодавстві відсоток голосів. Ці пороги бувають різні, наприклад у Нідерландах – 0,67 %, Ізраїлі – 1, Швеції, Німеччині – 5, Росії – 7, Ліхтенштейні – 8, Туреччині – 10, в Україні за парламентським виборчим законодавством – 5 %.

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які поєднують мажоритарну та пропорційну системи. Принаймні 20 країн світу використовують таку систему.

Здебільшого змішані виборчі системи застосовуються у тих країнах, де відбуваються пошук і становлення виборчих систем або є необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Змішані виборчі системи надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні і пропорційного голосування. Це такі змішані системи:

  •  система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що у багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Така система практикується у Японії, Китаї;
  •  обмежене голосування передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;
  •  кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів в окрузі, і може їх розподілити між усіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси тільки за одного з кандидатів.

Існує також змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва.

Прикладом цього є система з єдиним голосом, що передається. При використанні цієї системи виборці голосують за одного кандидата, незалежно від кількості мандатів у виборчому окрузі, але при цьому віддають перевагу іншим кандидатам.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата – Бундестаг, одна половина якого обирається за мажоритарною системою, а друга половина – за пропорційною системою, яка передбачає використання земельних списків, що формуються відповідно до кількості та меж федеральних земель держави. Подібні чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.

Відповідно до положень чинного законодавства представницькі органи обираються на засадах змішаної системи. Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою: 1) 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій; 2) 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Усі види виборів в Україні, незалежно від того, за якою виборчою системою вони відбуваються, ґрунтуються на загальних демократичних принципах виборчого права, що закріплюються насамперед у Конституції, і становлять конституційну основу всієї виборчої системи України.

Виборчий процес і його стадії

Розглядаючи вибори як форму безпосереднього народовладдя, слід мати на увазі, що за умов демократичного суспільства і правової держави вибори завжди організовуються та проводяться у порядку, передбаченому законодавством. Таким чином за формою здійснення вибори слід розглядати як юридичний процес, що має свою внутрішню цілісність і обособленість. Інституціалізація виборів знаходить своє відображення в існуванні виборчого права як системи юридичних норм, які регламентують процес формування представницьких органів. Матеріальним зовнішнім проявом об’єктивного виборчого права виступає система виборчого законодавства. Розуміння виборів як процедури, що розгортається у вигляді послідовно-регламентованих дій, що спрямовані на досягнення однієї правової мети, досить тривалий час формувалося у національному конституційному праві, однак на сьогодні утвердження положення про те, що вибори – це юридичний процес, подібний до кримінального, цивільного тощо, відбулося. Термін «виборчий процес» вживається безпосередньо у всіх спеціальних виборчих законах України практично з 2001 р.

Отже, виборчий процес – це врегульовані законодавством загальні засади та діяльність уповноважених органів і громадян держави, спрямовані на формування якісного та кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Конституцією та законами України про вибори визначається загальний зміст засад, згідно з якими відбувається виборчий процес. Загальні засади виборчого процесу є майже однаковими для усіх видів виборів в Україні.

Фундаментальність основних принципів і засад виборчого процесу пов’язана з політичною, правовою, юридичною природою цього інституту, вона спрямована на реалізацію виборчих прав громадян України, проведення виборів на справді конкурентній основі та забезпечення сприйняття в суспільстві результатів виборів, їх легітимацію. Йдеться передовсім про дотримання принципів загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес, політичного плюралізму та багатопартійності, публічності та відкритості, свободи передвиборної агітації, рівного доступу усіх кандидатів і інших суб’єктів виборчого процесу до засобів масової інформації, неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу, рівності прав і можливостей суб’єктів виборчого процесу брати участь у виборчому процесі. У функціонуванні організаційно-правового механізму виборів важливим є фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення.

Виборчий процес має упорядкований організаційно-правовий механізм, елементами якого є об’єкт, суб’єкти, строки, стадії, що складаються із юридичних процедур та дій. Кожна із організаційно-правових складових механізму виборчого процесу має власне технологічне і юридичне значення, з ними пов’язані виникнення, припинення виборчих правовідносин або їх зміна.

Об’єкт виборчого процесу завжди визначається залежно від виду виборів, що проводяться: пост Президента України, конституційний склад Верховної Ради України тощо. В українському виборчому законодавстві визначаються також суб’єкти виборчого процесу. Коло суб’єктів виборчого процесу також визначається залежно від виду виборів. До прикладу, Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17.11. 2011 р. встановлено, що суб’єктом виборчого процесу можуть виступати: виборець; Центральна виборча комісія, а також інша виборча комісія, утворена відповідно до цього закону; партія, що висунула кандидата у депутати; кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом; офіційний спостерігач від партії, яка висунула кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі, від кандидата у депутати в одномандатному окрузі, від громадської організації, який зареєстрований у порядку, встановленому законом.

Суб’єкти виборчого процесу користуються досить широкими правами та мають спеціальні обов’язки, повноваження, обсяг яких встановлюється законодавством про вибори. Як правило, у виборчому процесі можуть брати участь й інші суб’єкти виборчих правовідносин, однак законодавством не завжди визначається їх статус як суб’єктів виборчого процесу. До прикладу, міжнародні спостерігачі, спостерігачі від громадських організацій. Закон закріплює за ними статус учасників виборчого процесу.

Строки здійснення кожного виборчого процесу у більш загальному вигляді встановлюються безпосередньо у Конституції та у кожному із спеціальних законів про вибори. Крім того, у законах про вибори встановлюються також строки виборчих процедур. Варто зауважити, що виборче законодавство України на нинішньому етапі лише стабілізується, законодавець перебуває у пошуку оптимальних виборчих процедур та строків їх здійснення. Отже, на сьогодні у чинному законодавстві про вибори передбачено, що деякі процедури, зокрема складання і уточнення списків виборців, утворення виборчих округів, може відбуватися поза загальними строками тривалості виборчого процесу.

У виборчому законодавстві України встановлено порядок обчислення строків у виборчому процесі. Загалом строки обчислюються у календарних днях, а у окремих випадках – у годинах та хвилинах. Першим днем строку, який має початися у зв’язку з настанням певної події, є день, наступний після дня вказаної події. Останнім днем строку у виборчому процесі, який має закінчитися у зв’язку з настанням певної події, є день, що передує дню вказаної події.

Виборчий процес має свої процесуальні форми проведення виборів, тобто його складовими є стадії виборчого процесу, що відповідно складаються із сукупності виборчих процедур та дій, спрямованих на реалізацію виборчих прав громадян України та забезпечення організації і проведення виборів у порядку, встановленому законодавством України.

Існування стадій виборчого процесу пов’язане з необхідністю правового упорядкування та дисципліни здійснення виборчих процедур і дій, насамперед у часі, оскільки виборчий процес, з одного боку, є наймасовішим процесом, який знає право, а з іншого – це короткотривалий, обмежений у часі, процес.

Практично основними стадіями виборчого процесу є: складання списків виборців, формування територіальної основи виборів, створення виборчих органів, висування і реєстрація кандидатів на виборні посади, передвиборна агітація, голосування, встановлення результатів виборів і їх оприлюднення.

Слушно зауважити, що стадії виборчого процесу не є сталими раз і назавжди для одного, тим більше різних видів виборів. На їх кількість, зміст, послідовність, правові форми впливає багато чинників, з-поміж яких чи не найголовнішим є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і власне механізм голосування.

У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи, як: повторне голосування; підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та результатів виборів Президента України.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацією подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.

Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів: календарна дата і відповідно проголошення виборів та призначення виборів. Залежно від визначення принципу вільних виборів вибори можуть призначатися як на вихідні, так і на робочі дні.

В Україні традиційно дні чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів призначаються на вихідні.

Стадія формування територіальної основи виборів у виборчому процесі передбачає затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними є: виборчі округи і виборчі дільниці. У теорії прийнято розрізняти територіальні та національно-територіальні виборчі округи. Якщо за основу формування представницьких органів взято не територіальні, а інші принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть бути трудові колективи або їх об’єднання.

Залежно від кількості представницьких мандатів у одному виборчому окрузі є два типи виборчих округів: одномандатний (уніномінальний), де тільки на одне місце (один представницький мандат) проводяться вибори в усьому виборчому окрузі, а також багатомандатні (поліномінальні, плюриномінальні), де обирається кілька депутатів. Виборчі округи створюються насамперед для забезпечення рівної ваги голосів виборців та їх рівного представництва при формуванні представницьких органів як державних, так і органів місцевого самоврядування. Залежно від густоти та міграції населення в адміністративно-територіальних одиницях за норму представництва може бути обрана або кількість громадян, жителів, або кількість виборців. Проте, як правило, показник кількості виборців у загальносвітовій практиці виборів застосовується частіше, хоча доктринально встановлюється, що депутат представляє населення округу в цілому.

Для організації і проведення виборів Президента України, народних депутатів України територія єдиного загальнодержавного одномандатного виборчого округу, який включає в себе всю територію України, поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Кількість таких округів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією.

Окремий закордонний виборчий округ на загальнонаціональних виборах складають закордонні виборчі дільниці, які також утворюються Центральною виборчою комісією за поданням Міністерства закордонних справ України.

Виборчі дільниці – це територіальні виборчі одиниці, що об’єднують виборців за загальним місцем голосування. Значення виборчих дільниць у виборчому процесі надзвичайно велике і полягає передусім у технічному забезпеченні проведення головної виборчої процедури – голосування і підбиття підсумків голосування. Виборчі дільниці для виборів Президента України утворюються з кількістю від 20 до 3000 виборців, для організації та проведення парламентських і місцевих виборів утворюються у кількості від 20 до 2500 виборців, а у виняткових випадках – з меншою або більшою від відповідних граничних значень чисельністю виборців. Виборчі дільниці поділяють на: малі – з кількістю виборців до 500 осіб; середні – з кількістю виборців від 500 до 1500 осіб; великі – з кількістю виборців понад 1500 осіб.

Виборчі дільниці утворюються виборчими комісіями за поданням виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст, де немає районних рад), районних у містах рад, а в разі відсутності таких органів – за пропозицією відповідно сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійснюють їх повноваження.

Окрім загального порядку утворення виборчих дільниць у місцях постійного проживання громадян, виборчим законодавством також визначається спеціальний порядок утворення виборчих дільниць у місцях тимчасового перебування виборців: у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають у день голосування у плаванні під Державним Прапором України, на полярній станції України, в установах кримінально-виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування.

Законодавством України про вибори встановлено також окремий порядок утворення закордонних виборчих дільниць, які утворюються Центральною виборчою комісією за поданням Міністерства закордонних справ України.

Законом встановлено, що виборчі дільниці на виборах народних депутатів України є спільними для виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів у випадках, коли місцеві вибори проводяться одночасно з виборами народних депутатів України. У цьому випадку виборчі дільниці утворюються відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України».

Крім того, при одночасному проведенні виборів і референдумів виборчі дільниці теж є спільними.

Важливою стадією виборчого процесу є формування виборчих органів, на які за законом покладається здійснення керівництва виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії). Серед них розрізняють: територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії; окружні комісії; дільничні виборчі комісії.

Створення системи виборчих комісій завжди залежить від двох показників: виду виборів і адміністративно-територіального устрою держави.

Спеціальними виборчими законами України встановлюються система, терміни та порядок утворення, обсяг компетенції виборчих комісій для кожного виду виборів, що проводяться в державі.

Відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» організацію і проведення виборів народних депутатів України забезпечують Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії.

Статус та діяльність Центральної виборчої комісії регулюється Законом України «Про Центральну виборчу комісію»1.

Окружні виборчі комісії є юридичними особами. Вони утворюються за рішенням Центральної виборчої комісії за поданням політичних партій, виборчих блоків політичних партій – суб’єктів виборчого процесу.

Голова, заступник голови та секретар окружної виборчої комісії не можуть бути членами однієї політичної партії, виборчого блоку партій. Загальна кількість членів окружних виборчих комісій не може бути меншою 12 і не більшою 18 осіб.

Якщо у встановлений законом строк не надійшли подання щодо складу окружної виборчої комісії або якщо кількість запропонованих до складу окружної виборчої комісії осіб становить менше 12, окружна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією за поданням її Голови у кількості дванадцяти з обов’язковим урахуванням поданих кандидатур від партій (блоків).

Дільнична виборча комісія не є юридичною особою. Дільнична виборча комісія утворюється відповідною окружною виборчою комісією у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії. Кількість членів дільничної виборчої комісії малої виборчої дільниці складає 10-18 осіб, середньої виборчої дільниці – 14-20 осіб, великої виборчої дільниці – 18—24 особи. На виборчих дільницях, де кількість виборців не перевищує 50 осіб, дільнична виборча комісія може утворюватися у складі голови комісії, секретаря та двох-чотирьох членів комісії.

Важливою стадією виборів є стадія складання та уточнення списків виборців. У конституційному праві зарубіжних країн цю стадію виборчого процесу прийнято називати більш широко – стадія реєстрації виборців. Призначення реєстрації виборців – встановити до виборів коло осіб, які мають право голосу.

Залежно від того, яким чином реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації: публічна (обов’язкова) і особиста (добровільна). Публічна реєстрація поділяється на два різновиди. Перший, за яким органи державної влади або самоврядування на місцях мають відомості про населення, яке проживає на підвідомчій території, і представляють їх виборчим комісіям. Такий порядок запроваджено в Німеччині, Швеції, Швейцарії, у країнах близького зарубіжжя. В Україні теж традиційно використовується публічний, так званий примусовий порядок складання списків виборців для всіх видів виборів. Добровільний порядок складання списків передбачає те, що виборець сам реєструється для участі у виборах у відповідному органі. Такий порядок запроваджений у США, Франції.

Законодавством України передбачається, що списки виборців складаються у два етапи. На першому етапі складаються загальні списки виборців, що повинні бути сформовані, наприклад до 1 жовтня року, який передує рокові проведення чергових виборів народних депутатів України, або до 1 липня року, що передує рокові проведення виборів Президента України. На другому етапі складання списків виборців формується список виборців для кожної утвореної виборчої дільниці.

Порядок формування, система органів влади, що опікуються питаннями складання та уточнення списку виборців різняться також залежно від виду виборів, що проводяться. Так, при проведенні виборів народних депутатів України для складання та уточнення загальних списків виборців, які проживають на території кожного села, селища, міста та району у містах Києві та Севастополі, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад (міст республіканського в Автономній Республіці Крим, обласного значення) утворюються робочі групи обліку виборців (далі – районні, міські робочі групи обліку виборців), які працюють з 1 серпня року, що передує року проведення чергових виборів, до дня проведення чергових виборів включно. Для взаємодії з робочими групами обліку виборців та забезпечення їх необхідною для складання загальних списків виборців інформацією Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством юстиції України, Міністерством оборони України, Державним департаментом України з питань виконання покарань у кожному територіальному органі до 1 серпня року, що передує року проведення чергових виборів, визначаються відповідальні працівники.

Фінансування складання загальних списків виборців здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються на ці цілі. Головним розпорядником цих коштів є Центральна виборча комісія. Кабінет Міністрів України визначає порядок перерахування необхідних коштів виконавчим органам рад або органам, що відповідно до закону здійснюють їх повноваження.

Для складання та уточнення загального списку виборців, що проживають або перебувають у зарубіжних країнах, при Міністерстві закордонних справ України створюється робоча група обліку виборців, що проживають або перебувають за кордоном України.

До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть 18 років і мають право голосу та які на час складання загального списку виборців проживають на відповідній території або перебувають на строковій службі у військових частинах (формуваннях), дислокованих на відповідній території, чи в установах кримінально-виконавчої системи, розміщених на відповідній території. Місце проживання та адреса житла виборця визначаються на підставі відомостей реєстрації відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Державний контроль за дотриманням органами, підприємствами, закладами, установами, організаціями, представництвами, командирами військових частин (формувань) порядку складання загальних списків виборців здійснюють Кабінет Міністрів України та Центральна виборча комісія.

Громадянин може бути включений до списку виборців лише на одній виборчій дільниці.

Однією із визначальних стадій виборчого процесу є стадія висування і реєстрації кандидатів на виборні посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів цього: самовисування; висування групами виборців; висування політичними партіями (блоками партій) або іншими громадськими об’єднаннями.

У загальному порядку право висування кандидатів на виборах належить громадянам України, які мають право голосу.

На виборах Президента України право висування кандидата на пост Президента України реалізується громадянами через політичні партії та їх виборчі блоки, а також самовисуванням. Партія (блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України.

Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через партії або шляхом самовисування відповідно до закону України.

Висування кандидатів у депутати партією здійснюється на її з’їзді (зборах, конференції), а блоком – на міжпартійному з’їзді (зборах, конференції) партій, що входять до блоку. У з’їзді (зборах, конференції), на якому здійснюється висування кандидатів у депутати, повинно брати участь не менше 200 делегатів. Усі кандидати в депутати, висунуті партією (блоком), включаються до єдиного виборчого списку партії (блоку). Черговість кандидатів у списку визначається на з’їзді (зборах, конференції). Особа може бути включена до виборчого списку лише однієї партії (одного блоку).

Партія, яка висунула виборчий список кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі, до подання документів Центральній виборчій комісії для реєстрації кандидатів у депутати вносить в безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу в розмірі двох тисяч мінімальних розмірів заробітної плати.

Партія, яка висунула кандидата в депутати в одномандатному окрузі, кандидат у депутати, який балотується в одномандатному окрузі в порядку самовисування, до подання документів Центральній виборчій комісії для реєстрації вносить на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу в розмірі дванадцяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Партія, кандидати у депутати від якої зареєстровані в загальнодержавному окрузі, кандидат у депутати в одномандатному окрузі для фінансування своєї передвиборної агітації зобов'язані утворити власний виборчий фонд, що формується в порядку, встановленому законом.

Партія, кандидати у депутати від якої зареєстровані в загальнодержавному окрузі, кандидат у депутати в одномандатному окрузі зобов'язані відкрити рахунок свого виборчого фонду не пізніш як на десятий день з дня реєстрації Центральною виборчою комісією.

Виборчий фонд партії, кандидати у депутати від якої зареєстровані в загальнодержавному окрузі, має один накопичувальний рахунок, на який надходять кошти для фінансування передвиборної агітації, а також поточні рахунки, з яких здійснюється фінансування витрат на передвиборну агітацію. На поточні рахунки виборчого фонду партії кошти надходять виключно з накопичувального рахунку виборчого фонду. Підставою для відкриття накопичувального рахунку виборчого фонду партії є копія рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії. Підставою для відкриття поточного рахунку виборчого фонду партії є довідка установи банку про відкриття накопичувального рахунку партії.

Виборчий фонд кандидата у депутати в одномандатному окрузі має один поточний рахунок, на який надходять кошти для фінансування передвиборної агітації. Підставою для відкриття поточного рахунку виборчого фонду є копія рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата у депутати в одномандатному окрузі.

Стадія виборчого процесу, яка передбачає проведення передвиборної агітації, пов’язана з конкурентною природою виборів та необхідністю поінформувати виборців про партії (блоки), кандидати від яких включені до їх виборчих списків. Виборче законодавство України, як і аналогічне законодавство інших країн, незалежно від виду виборів, завершення цієї стадії пов’язує з передднем виборів. У день виборів агітація за кандидатів – заборонена. Це загальне демократичне правило, що діє в усіх країнах світу, де проводяться вибори. Однак щодо початку цієї стадії, то у виборчому законодавстві більшості країн такої одностайності немає. Як початок стадії передвиборної агітації може бути день оголошення дати голосування (Польща, Румунія), опублікування списку кандидатів Головною виборчою комісією (Литва), конкретно визначений день до дати голосування (15 днів – Туреччина, 21 день – Ізраїль).

У виборчому законодавстві більшості країн світу закріплені подібні принципи передвиборної агітації. Це насамперед свобода агітації, створення юридично рівних можливостей усіх суб’єктів балотування на виборах, неупереджене ставлення державних органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль за використанням фінансово-матеріальних засобів на виборах. Такі принципи регламентації передвиборної агітації є основою масиву всього виборчого законодавства України.

Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. Передвиборна агітація фінансується за змішаним принципом: по-перше, за рахунок коштів Державного бюджету України, причому в цьому законодавством кандидатам гарантується рівне забезпечення передвиборної агітації, по-друге, за рахунок коштів політичних партій, виборчих блоків партій, пожертвувань громадян України та юридичних осіб за винятком органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, органів місцевого самоврядування, іноземних юридичних і фізичних осіб, анонімних осіб, міжнародних організацій та об’єднань.

Належне проведення передвиборної агітації забезпечується насамперед гарантіями діяльності кандидатів та інших суб’єктів виборчого процесу. Забезпеченню принципу рівності можливостей кандидатів на виборах сприяє також встановлення законодавством певних обмежень ведення передвиборної агітації.

Найголовніша стадія виборчого процесу – стадія голосування, бо саме з нею пов’язаний власне акт волевиявлення громадян України. Поряд з традиційним голосуванням виборчим бюлетенем у день виборів на виборчій дільниці за місцем проживання світова виборча практика знає процедури дострокового голосування, процедури голосування поштою, за довіреністю, голосування в місці перебування громадянина, якщо він не може прийти на виборчу дільницю. Останнім часом у світі запроваджується електронне голосування. Процедура голосування допускає голосування в один або в два тури, за цих умов існує альтернативна стадія повторного голосування.

При голосуванні бюлетенями розрізняють два види голосування – позитивне і негативне. Відповідно до чинного законодавства України про вибори у нашій державі запроваджено процедуру виключно позитивного голосування.

За законом голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законодавством України нині не передбачається процедура дострокового голосування, яка не виправдала себе під час попередніх виборів в Україні. Значно уточнена організація голосування виборців з обмеженими можливостями, які не можуть прибути в приміщення для голосування.

Підрахунок голосів виборців здійснюється виключно членами дільничних виборчих комісій на їх засіданнях.

Рішення про встановлення результатів виборів Президента України, народних депутатів України приймає Центральна виборча комісія виключно у порядку, встановленому законом. ЦВК на своєму засіданні на підставі протоколів окружних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів, у тому числі з поміткою «уточнений», та протоколу ЦВК про підсумки голосування у закордонному виборчому окрузі не пізніш як на 15-й день з дня виборів встановлює результати виборів народних депутатів України, про що складає протокол.

Після встановлення кількості депутатських мандатів, отриманих партіями, що висунули кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі, та визначення відповідно до вимог частини десятої цієї статті осіб, обраних депутатами, Центральна виборча комісія у протоколі про результати виборів депутатів у загальнодержавному окрузі зазначає:

1) загальну кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій, що отримали п'ять і більше відсотків голосів виборців;

2) виборчу квоту;

3) кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що висунула кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі;

4) прізвища, власні імена (усі власні імена) та по батькові (за наявності), рік народження, освіту, посаду (заняття), місце роботи, місце проживання, партійність, а також суб'єкт висування обраних депутатів.

Спеціальними законами про вибори встановлюється порядок офіційного оприлюднення виборів, яке відбувається не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів. Зокрема, ЦВК публікує у газетах «Голос України», «Урядовий кур’єр» список обраних депутатів Верховної Ради України із зазначенням в алфавітному порядку їх прізвища, імені, по батькові, року народження, освіти, посади (заняття) місця роботи, місця проживання, партійності, суб’єкта висування.

ЦВК реєструє також обраних народних депутатів України, видає їм спочатку тимчасові посвідчення, а після складення ними присяги народного депутата України – видає посвідчення народного депутата України та нагрудний знак встановленого зразка.

3. Референдум в Україні

Референдум (від лат. геїегепгіит - те, що має бути повідомлено) у конституційному праві - це звернення до виборців з метою прийняття остаточного рішення щодо Конституції, законів або з питань внутрішньополітичного і зовнішньополітичного значення.

Референдум - голосування громадян з приводу певного законопроекту або закону, а також питань державного, регіонального або місцевого значення.

Від референдуму слід відрізняти плебісцит, під яким розуміється голосування з приводу певного питання або законопроекту, але фактично за довіру конкретній особі або політиці, яку вона проводить.

Плебісцит у міжнародному праві визначається як голосування відносно територіальних змін відповідної країни.

Розрізняють такі види референдуму:

— конституційний;

— законодавчий;

— міжнародно-правовий;

— адміністративний (наприклад, щодо прийому до Європейської Ради Данії, Норвегії, Великої Британії).

З точки зору юридичної сили бувають такі референдуми: вирішальний, рішення якого не потребують затвердження будь-яким органом і не можуть бути змінені інакше ніж на підставі проведення нового референдуму з цього питання;

консультативний референдум, який використовується для виявлення громадської думки. Його рішення не мають обов'язкового характеру для державних органів і посадових осіб.

Референдуми можуть бути класифіковані і залежно від того, яким суб'єктам належить право ініціативи щодо призначення і проведення референдуму.

За цією ознакою розрізняють:

• народну ініціативу;

• президентську ініціативу;

• парламентську ініціативу;

• урядову ініціативу.

Залежно від предмета референдуми бувають:

— конституційні (проект Конституції, конституційні поправки);

— законодавчі (проект закону).

За засобом проведення виділяють обов'язковий референдум, коли проект відповідного акта підлягає ратифікації виборцями (у США такій ратифікації підлягають поправки до Конституції), і факультативний, коли ініціаторами проведення конституційного або законодавчого референдумів є виборці або органи державної влади.

Нарешті, за сферою застосування референдуми підрозділяються на два види: загальнонаціональні (всеукраїнський, в Україні), які проводяться у масштабі всієї нації, і місцеві, які проводяться у суб'єктах федерації, автономних утвореннях або в. адміністративно-територіальних одиницях.

Порядок організації і проведення референдумів в Україні визначають статті 72—75 Конституції та Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», прийнятий З липня 1991 р.

Закон визначає, що референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Визначаються види референдумів - всеукраїнський, референдум Автономної Республіки Крим, місцевий референдум.

У Законі зазначається, що закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу щодо актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України тощо.

Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких він проводиться.

Закони, інші рішення, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами, не можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, визначеному Законом. Новий референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведено не раніше як через п'ять років, а місцевий референдум - не раніше як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.

Предметом всеукраїнського референдуму є:

— затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції змін і доповнень;

— прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

— прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції, законів України та інших правових актів.

Предметом місцевого референдуму згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України та іншими законами до відання місцевого самоврядування. При цьому на місцевий референдум не можуть бути винесені питання, віднесені законами до відання органів держаної влади.

За ст. 72 Конституції України всеукраїнський референдум призначає Верховна Рада України або Президент України. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції), який призначається Верховною Радою України (ч. 2 ст. 85 Конституції України).

Всеукраїнський референдум проголошується також за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Референдум за народною ініціативою призначає Президент України (ч. 6 ст. 106 Конституції України). Він же призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (ст. 156 Конституції).

Рішення про проведення референдуму Автономної Республіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ч. З ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 р., затвердженої Верховною Радою України 23 грудня 1998 р.).

Рішення про проведення місцевого референдуму приймає сільська, селищна, міська рада (ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції).

Порядок призначення і проведення всеукраїнського референдуму визначає Центральна виборча комісія.

Рішення, винесені на референдум, вважаються ухваленими громадянами, якщо за них подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум вважається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених до списків виборців.

Повідомлення про результати референдуму публікує комісія з проведення референдуму не пізніше як на десятий день після референдуму.

Рішення всеукраїнського референдуму обнародуються і набирають чинності з часу їх опублікування, проте датою їх прийняття вважається день проведення референдуму.

Для виявлення волі громадян при вирішенні питань загальнодержавного та місцевого значення відповідно до Закону України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми» передбачено проведення всеукраїнських та місцевих (дорадчих) опитувань громадян (консультативний референдум). Результати дорадчого опитування розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

Закон передбачає також проведення опитування громадської думки, що проводиться з питань, які не можуть виноситися на всеукраїнський і місцевий референдум, не мають статусу дорадчого опитування громадян України (консультативного референдуму) і правових наслідків, що з нього випливають.

Питання для самоконтролю:

  1.  Які категорії громадян України не мають права голосу?
  2.  Назвіть суб’єктів, які повноважні призначати всеукраїнський референдум?
  3.  Як забезпечується реалізація принципу вільних виборів?
  4.  Назвіть засади виборчого процесу?
  5.  Назвіть етапи виборчого процесу?

Тестові завдання:

1.Назвіть форми народного волевиявлення:

1. Громадські слухання.

2. Парламентські слухання

3. Вибори.

4. Референдуми.

5. Місцеві ініціативи.

2.Що включається у зміст поняття “пряма демократія”

1. Обрання Голови Верховної Ради України.

2. Вибори народних депутатів.

3. Створення товариств співвласників багатоквартирного будинку.

4. Місцеві референдуми.

5. Парламентські слухання.

3.Назвіть конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні.

1.Збори трудового колективу:

2.Вибори;

3. Всеукраїнський референдум;

4. Місцевий референдум;

5. Місцеві ініціативи.

Тема 7. Президент України. Виконавча влада України.

План

  1.  Інститут Президентства в Україні.
  2.  Організація виборів Президента України.
  3.  Функції та компетенція Президента України.
  4.  Форми та методи діяльності Президента України.
  5.  Кабінет Міністрів України – вищий орган в системі виконавчої влади України.
  6.  Центральні органи виконавчої влади в Україні.

1. Інститут Президентства в Україні

В Україні зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався у 10-х роки ХХ століття. За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки.

Пост президента України був заснований 5 липня 1991 року постановою Верховної ради УРСР «Про вибори президента Української РСР». 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому, одночасно з проголошенням незалежності України, народ віддав перевагу президентській формі правління. Того дня був обраний перший Президент нової Української держави – Леонід Кравчук. У липні 1994 року, в результаті дострокових виборів Президента, країну очолив Леонід Кучма. Він був Главою держави 10 років, вигравши й наступні президентські вибори – 1999 року. У грудні 2004 року Президентом України було обрано Віктора Ющенка. 7 лютого 2010 року Президентом України обрано Віктора Януковича. За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102)

З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями.

Для України, яка за 16 років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною».

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.

2. Організація виборів Президента України.

Президент України обирається на п’ять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.

Всенародне обрання Президента України є типовим для держав з напівпрезидентською формою правління. Такий порядок формування глави держави робить його досить автономною фігурою на політичній арені, надає йому необхідної неупередженості і незалежності від парламенту. Однак обрання шляхом всенародного голосування не дає достатніх підстав для того, щоб вважати Президента України представницьким органом. Адже представницький мандат передбачає не тільки обрання безпосередньо населенням, але й колегіальний характер органу, до якого обирається кандидат. Верховна Рада України є представницьким органом не тільки з огляду на порядок її формування, але й тому, що до її складу входять представники різноманітних соціальних груп і політичних сил. Президент не може виступати від імені всього Українського народу хоча б з тієї причини, що не може одночасно представляти позиції різноманітних соціальних груп і політичних сил. Крім того, виступати одноосібному органу, яким є глава держави, від імені всього народу означало б виступати від імені й тих, хто голосував на виборах проти даного кандидата і не погоджується з його політичною програмою.

Саме в цьому полягає глибока діалектика чинної Конституції України: Верховна Рада має право виступати від імені всього Українського народу, але не може виступати від імені держави в цілому; Президент України – навпаки, має право виступати від імені держави, але не може виступати від імені народу.

Вибори Президента України здійснюються на основі Конституції України, законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу комісію» та нормативних постанов Центральної виборчої комісії.

Право обирати Президента надається громадянам України, які досягли віку 18 років. Участь у виборах є добровільною, кожний виборець має лише один голос. Від виборів відсторонюються лише особи, визнані судом недієздатними.

Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються у прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави, вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент. Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин, який має великий життєвий і політичний досвід, тісно пов’язаний з інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на самих виборців.

Конституційне законодавство України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і реєстрація претендентів на кандидата у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.

Згідно з ч.5 ст. 103 Конституції України чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.

Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції України, і реалізується ними як безпосередньо, так і через об’єднання кількох партій у виборчий блок. Висування відбувається на з’їзді (конференції) партії чи виборчого об’єднання. Висування претендентів на кандидатів у Президенти України починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів. Партія чи виборче об’єднання можуть висунути лише одного кандидата, дані про якого повідомляються у Центральну виборчу комісію.

Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.

Висування претендента вимагає підтримки виборців. Партія, виборче об’єднання чи ініціативна група зобов’язані зібрати на підтримку свого претендента не менше 1 млн. підписів громадян України, які мають право голосу, у тому числі не менш як 30 тис. громадян у кожному з двох третин регіонів України. При цьому, в одному підписному листі повинні бути підписи мешканців лише одного населеного пункту. Форма підписного листа на підтримку претендента затверджується Центральною виборчою комісією не раніш як за 170 днів до дня виборів. За дорученням претендента на кандидата у Президенти України або уповноваженої особи партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими висунуто кандидата, підписи на його підтримку можуть збирати громадяни України, які мають право голосу. Ніхто не має права примушувати виборця підтримати претендента, платити коштами, товарами або послугами за підписи, а також перешкоджати йому у підтримці претендента. Заповнені підписні листи подаються безпосередньо до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 110 днів до виборів. Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не пізніш як за 90 днів до дня виборів.

Центральна виборча комісія протягом 2 днів після реєстрації видає кандидату в Президенти України посвідчення встановленого зразка, а претендентам, яким відмовлено у реєстрації, – рішення. Рішення Центрвиборчкому про реєстрацію кандидата або про відмову в реєстрації може бути оскаржене претендентом, щодо якого прийняте таке рішення, або уповноваженою особою партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими було висунуто даних претендентів, до Верховного Суду України протягом 5 днів з моменту його прийняття. Верховний Суд України розглядає скаргу в семиденний термін і його рішення є остаточним.

Усі зареєстровані кандидати володіють рівними правами і виконують рівні обов’язки. З дня реєстрації зареєстровані кандидати зобов’язані на час проведення виборів залишити державну службу чи роботу у засобах масової інформації, а діючий Президент не повинен користуватися перевагами свого службового становища. Кандидати на пост Президента користуються низкою пільг, передбачених законом (право на звільнення від виробничих або службових обов’язків на час проведення виборчої кампанії, право на безкоштовний проїзд усіма видами пасажирського транспорту, право на охорону з боку держави та ін.). Закон докладно регламентує порядок проведення передвиборної агітації, використання у цих цілях радіо, телебачення і друкованих видань. Ці норми покликані забезпечити рівні можливості для всіх кандидатів, виключити зловживання і тиск на виборців.

Передвиборна агітація розпочинається після реєстрації претендентів кандидатами в Президенти України і закінчується за один день до дня виборів. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. За рахунок бюджетних коштів фінансується лише виготовлення передвиборних плакатів кандидатів у Президенти України з розрахунку по 10 примірників кожного плаката на кожну виборчу комісію. Однак кожен кандидат за власним розсудом може забезпечити виготовлення інших матеріалів за рахунок і в межах коштів особистого виборчого фонду.

Вибори Президента України відбуваються по єдиному загальнодержавному виборчому округу, що включає в себе всю територію України. Підготовку і проведення виборів здійснюють виборчі комісії, які є незалежними від органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ці комісії створюються на рівні України (Центрвиборчком), територіальних округів (225 територіальних виборчих комісій) та виборчих дільниць. Виборчі дільниці утворюються, як правило, з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках – з меншою або більшою кількістю виборців. Кожен зареєстрований кандидат у Президенти має право призначити одного члена Центральної виборчої комісії з правом дорадчого голосу. Виборчі комісії мають значні повноваження, їх діяльність суворо регламентована і здійснюється гласно і відкрито.

Центральна виборча комісія приймає обов’язкові для застосування виборчими комісіями роз’яснення з питань Закону «Про вибори Президента України», здійснює організаційно-методичне забезпечення їх діяльності; контролює використання виборчими комісіями коштів Державного бюджету України; встановлює норми і перелік необхідного обладнання, інвентаря та послуг для виборчих комісій і виборчих дільниць; проводить реєстрацію довірених осіб кандидатів у Президенти України; забезпечує виготовлення передвиборних плакатів кандидатів; забезпечує централізоване виготовлення бюлетенів встановленого зразка і т.ін. Територіальна виборча комісія здійснює в межах відповідного територіального виборчого округу контроль за додержанням законодавства про вибори Президента України; спрямовує діяльність дільничних виборчих комісій; організовує зустрічі кандидатів з виборцями спільно з відповідними органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування; встановлює підсумки голосування по територіальному виборчому округу. Дільнична виборча комісія перевіряє точність списку виборців на виборчій дільниці; завчасно вручає або надсилає виборцям іменні запрошення; забезпечує підготовку приміщення для голосування та виготовлення виборчих скриньок; проводить підрахунок голосів, зібраних на виборчій дільниці, складає протокол про підсумки голосування та надсилає його до відповідної територіальної виборчої комісії; розглядає в межах своїх повноважень звернення, заяви і скарги з питань підготовки виборів та організації голосування на виборчій дільниці.

Основною формою роботи виборчих комісій є відкриті засідання, які скликаються головою комісії, а в разі його відсутності – заступником голови, а у випадках, коли відповідно до Закону «Про вибори Президента України» у складі відсутній заступник голови, – секретарем комісії. Перше засідання виборчої комісії скликається не пізніш, як на третій день після її утворення, а наступні – за умови виникнення такої потреби. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також державні підприємства, установи і організації зобов’язані створити належні умови виборчим комісіям у здійсненні ними своїх повноважень.

Фінансове, матеріально-технічне забезпечення виборів Президента України здійснюється Центральною виборчою комісією. Фінансування виборів Президента України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, які розподіляються між усіма виборчими комісіями. Але кандидати у Президенти України мають право створювати власні виборчі фонди, які можуть формуватися за рахунок власних коштів (не більше 100 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), коштів, виділених Центрвиборчкомом на передвиборну агітацію, коштів виборчих об’єднань, добровільних пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Не допускається пожертвування у виборчі фонди з боку державних підприємств, державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, а також іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, підприємств з іноземними інвестиціями, благодійних організацій та релігійних об’єднань, підприємств, організацій та установ, що мають заборгованість перед бюджетами усіх рівнів. Закон встановлює сувору звітність щодо пожертвувань до виборчих фондів.

Голосування проводиться тільки в день виборів або в день повторного голосування з 8 год. ранку до 20 год. вечора. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів, надсилаючи іменні запрошення за місцем проживання виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається.

Бланк виборчого бюлетеня складається з двох частин: основної частини і відривного талона. Після пред’явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує його особу, виборець отримує від членів дільничної виборчої комісії основну частину виборчого бюлетеня і засвідчує цей факт своїм підписом на відривному талоні та у списку виборців. Контрольні талони залишаються у дільничній комісії і разом із списком виборців є підставою для встановлення кількості виборців, які отримали виборчі бюлетені.

Виборчий бюлетень (основна частина) заповнюється виборцем у кабіні або кімнаті для таємного голосування за відсутності інших осіб. У бюлетені виборець робить позначку «плюс» (+) або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата, за якого він голосує.

Підрахунок голосів виборців проводиться безпосередньо членами дільничної виборчої комісії, про що складається протокол. На підставі протоколів територіальні виборчі комісії, підсумовуючи дані, що містяться у цих протоколах, встановлюють підсумки голосування і складають протокол, який передається Центральній виборчій комісії, а та, у свою чергу, підсумовує всі отримані дані. Повідомлення про результати виборів Президента України публікується Центрвиборчкомом у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» не пізніш як на третій день після підписання протоколу про результати виборів.

Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Центрвиборчком визнає вибори такими, що не відбулися, у разі вибуття всіх кандидатів у Президенти України. У випадку, коли до бюлетеня було включено більше двох кандидатів і жоден з них не був обраний, призначається повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів виборців (так званий другий тур, характерний для країн з багатопартійною системою). За підсумками повторного голосування обраним вважається кандидат, що отримав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі, коли повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент вступає на посаду не пізніш як через 30 днів після офіційного оголошення Центрвиборчкомом результатів виборів. При вступі на посаду Президент складає присягу народові України, текст якої міститься у Конституції України. Передбачено, що присяга приноситься в урочистій обстановці у присутності членів парламенту. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. З моменту складання присяги Президент приступає до виконання своїх обов’язків.

3. Функції та компетенція Президента України.

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.

Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави.

Наявність інституту президентства в Україні обумовлена насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на засадах поділу влади. На варті Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмеження, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади – парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому й з’являється інститут президентури як координаційний центр державної влади, який поєднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, які дають змогу ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, за необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.

У випадку, коли уряд починає відхилятись від політичного курсу, затвердженого парламентом, в результаті чого виникає конфлікт між законодавчою і виконавчою владами, ситуація може бути вирішена вотумом недовіри з боку парламенту і сформуванням нового уряду. Однак можлива й така ситуація, коли в умовах протистояння між парламентом і урядом відсутня необхідна більшість голосів за висловлення недовіри урядові (більшість від конституційного складу), так званий «політичний пат». За цих умов Президент уповноважений звернутись до Верховної Ради України з позачерговим посланням (п.2 ст.106 Конституції), в якому запропонувати вихід з кризи, або припинити повноваження Прем’єр-міністра й уряду взагалі (п.9,10 ст. 106), і таким чином вирішити політичний конфлікт. Якщо причиною розладу в державному механізмі може стати новий закон, прийнятий Верховною Радою, Президент має право накласти вето (ч.2 с.94, п.30 ст. 106) на схвалений законопроект і таким чином нормалізувати ситуацію. Якщо від політичного курсу відхиляються певні місцеві адміністрації, а уряд на них не впливає, або, тим більш, мовчки підтримує, Президент має право звернутися до уряду з вимогою якнайшвидшого виправлення ситуації (попереджуючи про можливість припинення його повноважень), або самостійно скасувати «спірні» акти держадміністрацій (ч.8 ст. 118) і (або) звільнити з посад їх голів (п.10 ст. 106, ч.4 ст. 118)

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Координаційна підфункція Президента України отримала відображення у ч.2 ст. 113, ч.5 ст. 118 та ст. 139 Конституції України. Зокрема, ч.2 ст. 113 закріплює положення, за яким Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У поєднанні з правом Президента на звернення до парламенту, правом вето і правом підписання законів (п.2,29,30 ст. 106), а також правом призначення і звільнення з посад членів уряду та правом скасування урядових актів (п.9,10,16 ст. 106), це дає можливість главі держави впливати на дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Підфункція врівноважування гілок влади полягає в забезпеченні того співвідношення політичних і юридичних можливостей державних органів, що належать до різних підсистем державного механізму, яке закріплене Конституцією, у підтриманні їх належного функціонального стану. Зокрема, ця підфункція чітко виявляється у праві Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України у випадку, коли її пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії, та праві призначати у цьому випадку позачергові вибори до парламенту (пп. 7,8 ст. 106). У цьому випадку роль Президента полягає у якомога скорішому врівноваженні гілок влади на вищому їх рівні шляхом забезпечення умов для сформування демократичним шляхом дієздатного парламенту і водночас у здійсненні контролю за тим, щоб уряд, користуючись тимчасовою розбалансованістю державного механізму, не вийшов за межі своєї компетенції. Шляхом використання права вето (п.30 ст. 106) Президент України здатен не допустити виходу Верховної Ради за межі своєї компетенції, можливого шляхом прийняття невідповідних законів, і таким чином зберігає конституційний баланс сил на вищому щаблі державного механізму від парламентського диктату. У свою чергу, право скасовувати акти уряду може бути успішно використане для запобігання порушенню балансу влад з боку Кабінету Міністрів.

Важливий функціональний аспект у діяльності Президента – припинення дій, що порушують єдність влади, відображений у праві глави держави припиняти повноваження Прем’єр-міністра, членів уряду, керівників центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора України, Голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК та місцевих державних адміністрацій, звертатись до Конституційного Суду з питань щодо конституційності законів України та правових актів Верховної Ради АРК (пп.9–12, 14, 16, 30 ст. 106, ч.8 ст. 118, ст. 150 Конституції України). У даному випадку мова йде про заходи Президента щодо нейтралізації тих дій посадових осіб та органів державної влади, які вносять розлад у діяльність державного механізму, блокують його нормальне функціонування, йдуть у розріз із політичним курсом держави (незалежно від того, чи порушують ці дії національну безпеку або основні права громадян, чи ні).

У новітній державознавчій літературі функцію Президента щодо забезпечення єдності державної влади іноді називають арбітражною. Даний термін досить образно характеризує зміст даної функції, але потребує певних застережень. Конституційно-правовий арбітраж Президента України слід чітко відмежовувати від діяльності арбітражних судів щодо вирішення господарських спорів. В обох випадках арбітражна діяльність спрямована на гармонізацію відносин між певними суб’єктами правовідносин, але на відміну від судді-арбітра по господарських спорах, глава держави не може розглядатись як такий, що стоїть над учасниками спору. Президент – лише один з вищих органів державної влади, на поведінку якого можна впливати шляхом використання конституційного механізму «стримувань і противаг», а тому він має стояти не над, а між конфліктуючими сторонами.

Другим з провідних напрямків діяльності Президента України є представництво. У ряді випадків вимагається виконання дій від імені держави в цілому як єдиної організації політичної влади. Цілком природно, що такими повноваженнями найбільш доцільно наділити орган, котрий якраз і забезпечує таку єдність, до того ж орган одноосібний, здатний уособлювати єдність нації та єдність державної влади як у внутрішньо -, так і у зовнішньополітичних відносинах. Виконанням саме цієї функції обумовлена наявність у Президента таких повноважень, як право на звернення до народу, а також звернення зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України, право на ведення переговорів і укладення міжнародних договорів України, право прийняття рішення про визнання іноземних держав, на прийняття вірчих і відзивних грамот дипломатичних представників зарубіжних держав, право на нагородження державними нагородами, право встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними. Залежно від сфери вияву дана функція розподіляється на дві підфункції: внутрішньополітичне представництво і зовнішньополітичне представництво. Особливістю представницької функції Президента є те, що вона лише опосередковано пов’язана з впорядкуванням суспільного життя і конкретизується у максимально формалізованих повноваженнях (причому, формалізованих як за зовнішніми проявами, так і за внутрішнім змістом).

Вважаємо, що крім двох означених напрямів діяльності глави української держави, які є визначальними для його правового статусу, він виконує ще ряд важливих функцій, пов’язаних з безпосереднім впливом на публічно-правові відносини. Аналіз ст. 93–94, 102, 106–107, 113–114, 118, 127–128, 136, 151, 154–156 Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:

1. За об’єктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.

Об’єктні функції Президента України найбільш чітко внормовані у Розділі V Конституції. Зокрема, функція забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України прямо закріплена ч.2 ст. 102 і п.1 ст. 106 Основного Закону й деталізована у повноваженнях Президента, передбачених пп. 17–21 Конституції (право здійснювати керівництво у сферах національної безпеки і оборони, право приймати рішення про мобілізацію, про введення воєнного та надзвичайного стану та ін.). Конституція проголосила Президента Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, перелік повноважень якого міститься в законах «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок та військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, згідно з Законом «Про оборону України» Президент як Верховний Головнокомандувач виконує такі повноваження: подає на затвердження Верховної Ради України проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на оборону; координує діяльність державних органів у галузі оборони; веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань; затверджує план розвитку, стратегічні плани використання Збройних Сил України, плани їх дислокації, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби; встановлює військові свята. Згідно із Законом «Про державну таємницю» Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці, покладає виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб в інших (крім парламенту) органах державної влади, може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці, ніж строки, передбачені Законом.

Функція забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян також відображена у ч.2 ст. 102 і більш широко розкрита у пп. 25–27 ст. 106 Конституції (право нагородження державними нагородами, право прийняття рішень з питань громадянства, про надання притулку в Україні та право помилування). Головною прикметою зазначених повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна спрямованість та конкретність. Реалізуючи ці повноваження, Президент, уособлюючи державу в цілому, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані й інші повноваження глави держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та міжнародної співпраці має кінцевою метою саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод.

На керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави націлюють главу держави пп. 3–5 Конституції України, що закріплюють його повноваження у міжнародно-правовій сфері. Крім того, Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. надає Президентові України право: вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень; приймати рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України, які укладаються від імені України; здійснювати затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження; ухвалювати рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття – щодо договорів, які не потребують ратифікації та приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України.

Функція Президента щодо формування персонального складу органів державної влади закріплена у пп. 9–14 Основного Закону і стосується переважно виконавчої гілки влади. При цьому, одні посадові особи призначаються Президентом самостійно (глави дипломатичних представництв України, третина складу Конституційного Суду України, вище командування Збройних Сил України), другі – за поданням Прем’єр-міністра (міністри, голови місцевих державних адміністрацій), треті – за згодою Верховної Ради України (Прем’єр-міністр, Генеральний прокурор, Голова Антимонопольного комітету України). Крім того, деякі призначення Верховна Рада України робить тільки за поданням Президента (Голова Національного банку України, члени Центральної виборчої комісії).

На відміну від об’єктних, функції Президента України за формами (способами) діяльності не отримали належного відображення безпосередньо у тексті Конституції. Однак передбачені пп. 15, 23, 28 ст. 106 Конституції повноваження глави держави (право створювати центральні органи виконавчої влади, суди, допоміжні органи і служби) дають підстави виділити установчу функцію. Закріплені у Конституції право законодавчої ініціативи Президента, а також його право вето і право підписувати закони (ст. 93, пп. 29, 30 ст. 106) визначають нормотворчу функцію глави Української держави.

Згідно зі ст. 106 Конституції Президент України призначає всеукраїнський референдум і позачергові вибори до Верховної Ради України, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, вносить до парламенту подання про оголошення стану війни, введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, нагороджує державними нагородами, приймає рішення з питань громадянства України, здійснює помилування тощо. Реалізація зазначених повноважень передбачає необхідність видання індивідуальних актів, а тому обумовлює правозастосовчу функцію глави держави.

Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

4. Форми діяльності Президента України

Виконання функцій Президента України здійснюється у певних формах, що характеризують зовнішню сторону його діяльності. Конкретний перелік форм діяльності глави держави обумовлений характером покладених на нього функцій, змістом та обсягом його компетенції.

Функціонування глави держави відбувається в усіх правових формах: установчій, нормотворчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній. Правові форми діяльності врегульовані нормами права, призводять до юридично значущих наслідків, завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права за допомогою певних засобів юридичної техніки.

Згідно з ч.3 ст. 106 Конституції України результатом застосування правових форм діяльності Президента України можуть бути два види актів – укази і розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов’язковими для виконання на всій території України.

Розпорядженнями Президента України оформлюються: 1) доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади; 2) рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань, а також з питань роботи Адміністрації Президента України; 3) призначення представників від України для участі у роботі міжнародних форумів, у переговорах з представниками (делегаціями) іноземних держав; 4) призначення уповноважених Президента України для представлення його інтересів у державних органах, установах та організаціях. Рішення з інших питань оформлюються у вигляді указів Президента. Додаткову норму до цього правила встановлено Законом «Про оборону України», що передбачає наявність ще двох видів президентських актів – директив і наказів Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.

Установча діяльність Президента України має дворівневий характер, який полягає у тому, що поряд з повноваженнями щодо формування органів держави, їх структурних підрозділів і посадових осіб (установча діяльність у «вузькому» розумінні) передбачається й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів (номінаційна діяльність). Головна особливість установчої діяльності полягає у тому, що вона спрямована на структурні перетворення у державному апараті й суспільному організмі.

Установчу форму діяльності Президента України складають такі провадження (процедури): 1) щодо створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; 2) щодо створення судів; 3) щодо створення допоміжних органів і служб; 4) щодо формування персонального складу органів виконавчої влади; 5) щодо формування персонального складу Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів; 6) щодо формування Верховної Ради України. Перші п’ять проваджень здійснюються за нормальних умов функціонування державного механізму, тому можуть бути названі ординарними провадженнями; шосте ж викликається фактом дострокового розпуску Верховної Ради і є особливим (або неординарним).

Організаційне, правове, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення установчої діяльності Президента України покладено на Адміністрацію Президента, а в її складі – насамперед на Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами. Кульмінаційним етапом установчої діяльності є видання установчого акту. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, рішення Президента України щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ та організацій оформляються указами Президента України. Згідно з ч.4 ст. 106 Конституції, акти Президента про призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України, про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, про призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади та припинення їх повноважень на цих посадах, а також низка інших указів установчого характеру підлягають обов’язковій контрасигнації Прем’єр-міністром України і міністром, відповідальним за акт та його виконання.

Наступною правовою формою реалізації компетенції глави української держави є нормотворча діяльність, що займає провідне місце у складному механізмі правового регулювання. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, нормативні акти глави держави, тобто акти, розраховані на постійну або багаторазову дію, оформлюються тільки указами Президента України.

В межах нормотворчої діяльності Президента України, як і в межах його установчої діяльності, нині доцільно розрізняти ординарне і особливе провадження. Ординарне нормотворче провадження являє собою діяльність з оновлення нормативного матеріалу та заповненню прогалин у праві, а особливе охоплює діяльність по внесенню змін в чинні нормативні укази Президента. Ці провадження характеризують самостійну нормотворчу діяльність глави держави. Крім того, Президенту надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що обумовлює наявність ще одного різновиду нормотворчого провадження – законопроектного.

Законодавче провадження складається з тих самих стадій, що й ординарне, але кожна з них є специфічною за своїм змістом, оскільки в даному випадку мова йде про розробку актів, що мають вищу юридичну силу, а результатом цього провадження є не чинний нормативний акт, а законопроект (тобто у цьому випадку діяльність Президента носить не остаточний, а первинний характер).

Важливою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правозастосовча діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових спорів і правопорушень і притягнення винних до юридичної відповідальності». В межах цієї правової форми діяльності виділяються три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи, 2) вибір та аналіз норми права, 3) вирішення юридичної справи.

Правозастосовча форма реалізації компетенції Президента України використовується при здійсненні ним своїх повноважень, передбачених пп. 4, 16, 19–21, 24–27 ст. 106 Конституції України. При цьому може виконуватись як правонадільна функція правозастосовчої діяльності (наприклад, у випадку здійснення помилування чи прийняття рішення з питань громадянства України), так і правоохоронна (у випадку прийняття рішення про мобілізацію або введення надзвичайного чи воєнного стану, про скасування актів Кабінету Міністрів України чи актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим).

В межах правозастосовчої форми діяльності Президента України можна виділити такі провадження: 1) щодо визнання іноземних держав; 2) щодо скасування актів уряду України та Ради міністрів АРК; 3) з питань оголошення стану війни і використання Збройних Сил України; 4) з питань мобілізації і введення воєнного стану; 5) щодо введення надзвичайного стану; 6) щодо присвоєння вищих спеціальних звань і класних чинів; 7) нагородне; 8) з питань громадянства; 9) щодо надання притулку в Україні; 10) з питань помилування.

Правозастосовчі провадження завершуються прийняттям правозастосовчого (індивідуального) акту. Скасування актів Кабінету Міністрів України, нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань України, вищих військових звань, дипломатичних рангів, інших спеціальних звань і класних чинів, заснування президентських відзнак і нагородження ними, прийняття громадянства і вихід з громадянства України, надання політичного притулку і помилування оформляються виключно указами Президента України.

Ще однією правовою формою реалізації компетенції Президента України є контрольна діяльність. На сьогодні в літературі доведена необхідність виділення контролю в якості самостійного типу юридичної діяльності, хоча його основні стадії логічної послідовності збігаються зі стадіями правозастосування. Спеціалісти з теорії наукового управління виходять з того, що контроль – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів.

Усі контрольні провадження завершуються виданням відповідного акта Президента України, форма якого залежить від його змісту. Скасування незаконних актів Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голів місцевих державних адміністрацій, зупинення дії нормативних актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також рішення про звільнення з посад керівників відповідних державних органів оформлюється указами Президента, а доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам державної влади та рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань – розпорядженнями Президента. Особливою формою реагування глави держави за підсумками проведених контрольних заходів відносно актів парламенту та Верховної Ради Автономної Республіки Крим є звернення до Конституційного Суду з поданням про відповідність цих актів Конституції України.

Нарешті, останньою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правороз’яснювальна або інтерпретаційна діяльність, яка являє собою «складну, багатогранну, пронизуючу всі основні форми створення і реалізації права роботу... щодо з’ясування і пояснення сенсу і цілей норм права».

Тлумачення прийнятих Президентом України актів мають готуватися згідно з Положенням про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України й оформлятися указами глави держави. Провідною структурою з цих питань є Відділ підготовки та опрацювання указів Головного державно-правового управління Адміністрації Президента України.

Неправові форми діяльності державних органів не такі помітні для «стороннього ока», та й не справляють безпосереднього впливу на суспільні відносини, виконуючи роль певного «чорновика» для майбутніх правових рішень і дій. Серед неправових форм діяльності розрізняють організаційні та матеріально-технічні.

На відміну від правової форми, де виражене одностороннє волевиявлення уповноваженого на реалізацію компетенції державного органу, в організаційних формах більше представлені різні точки зору і підходи, обговорення і дискусії, компроміси і узгодження. Така діяльність не потребує повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана із здійсненням юридично значущих дій. Водночас це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом, оскільки вона в цілому є підзаконною і здійснюється в межах чинного законодавства і в межах компетенції того чи іншого органу. Однак правом тут регламентується лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії не потребують видання спеціальних юридичних актів і проводяться в порядку поточної діяльності.

Матеріально-технічні форми діяльності мають допоміжний характер, притаманні функціонуванню підрозділів Адміністрації Президента України і зводяться до складання довідок, оглядів, звітів, здійснення діловодства та ін.

Методи діяльності Президента України

При функціонуванні інституту глави держави використовується комплекс організаційних методів, серед яких можна виділити координацію діяльності, планування, вироблення рішень, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням прийнятих рішень, роботу з кадрами апарату та інші. Вони здійснюються Президентом як самостійно, так і за допомогою свого апарату.

Провідне місце в системі організаційних методів діяльності Президента України займає метод координації, що обумовлено його прерогативою функцією забезпечення єдності державної влади.

Метод координації у діяльності Президента проявляється також через його безпосередню участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях Кабінету Міністрів України, на яких він може виступати з доповідями, брати участь в обговоренні питань, роз’яснюючи свою позицію. Шляхом застосування таких форм координації глава держави здатен узгодити позиції вищих органів державної влади і таким чином забезпечити єдність державного механізму.

Оскільки Президент України виступає одним із суб’єктів права на конституційне подання до Конституційного Суду України, він повинен певним чином взаємодіяти з єдиним органом конституційної юрисдикції. Сприяє здійсненню координації дій глави держави в цьому напрямку

Широко використовується в діяльності Президента України і метод планування. Відповідно до того, на який період розраховане планування, воно поділяється на стратегічне та оперативне. Президент України як глава держави разом зі своїм апаратом використовує обидві форми організаційного планування. При цьому планування діяльності Президента України як глави держави поєднується з плануванням діяльності Адміністрації Президента та її структурних підрозділів.

Особливості конституційного статусу Президента України істотно позначаються на здійсненні ним стратегічного планування. Виконання функції забезпечення єдності державної влади взагалі та підфункція координації діяльності гілок влади зокрема обумовлюють необхідність здійснення главою держави стратегічного планування не тільки власної діяльності, а й інших складових державного апарату. Тому в межах стратегічного планування Президента України слід розрізняти стратегічне організаційне планування його власної діяльності і стратегічне соціально-економічне чи соціально-культурне планування розвитку певних суспільних відносин.

Метод інформаційного забезпечення у діяльності Президента України здійснюється шляхом відповідної діяльності всіх підрозділів Адміністрації Президента й апарату глави держави в цілому. Зокрема, в межах виконання аналітично-інформаційної функції Постійний Представник Президента України у Автономній Республіці Крим інформує главу держави з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів, практики діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим. Одним із основних завдань Постійного представника Президента України у Верховній Раді України  є інформування глави держави про хід та результати розгляду у парламенті, а також його органах внесених Президентом України документів і має право одержувати необхідні для виконання покладених на нього завдань матеріали та інформацію від Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і користуватись інформаційними банками даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Аналогічні права має і Постійний Представник Президента у Конституційному Суді, який повинен інформувати главу держави про хід та результати розгляду справ у Конституційному Суді України, а Постійний Представник Президента у Кабінеті Міністрів України - про хід та результати розгляду питань на урядових засіданнях та засіданнях консультативно-дорадчих та інших органів Кабінету Міністрів.

Різноманітну інформацію щодо економічних і політичних процесів в Україні і за кордоном Президент може отримувати шляхом здійснення робочих поїздок по країні, офіційних зарубіжних візитів, особистих і телефонних переговорів, участі в роботі міжнародних організацій і форумів.

Контрольна діяльність Президента України здійснюється шляхом проведення перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, заслуховування звітів і доповідей, здійснення рейдів, оглядів, вивчення матеріалів по скаргах і заявах громадян тощо.

Метод контролю за виконанням рішень у діяльності Президента України слід відрізняти від контрольної функції чи правової контрольної форми діяльності глави держави. На відміну від контрольного напрямку діяльності, який здійснює безпосередньо Президент шляхом реалізації конституційних повноважень контрольного характеру, цей метод переважно реалізується президентським апаратом і органами виконавчої влади, а також стосується лише організаційних аспектів виконання рішень глави держави, на відміну від контрольної форми діяльності, яка носить правовий характер і завжди пов’язана із юридично значимими наслідками.

Президент безпосередньо здійснює даний метод шляхом видання указів і розпоряджень, які спрямовані на забезпечення виконання його рішень, може викликати і заслуховувати посадових осіб органів виконавчої влади чи свого апарату про хід виконання актів і доручень глави держави, а також знайомитися з аналітичною інформацією щодо стану справ, вказуючи на недоліки та приймаючи відповідні рішення щодо посадових осіб, відповідальних за невиконання чи несвоєчасне виконання актів Президента.

5. Кабінет Міністрів України – вищий орган в системі виконавчої влади України

Принципи діяльності Кабінету Міністрів України

Органи виконавчої влади відповідно до принципу розподілу влад утворюються для здійснення виконавчої і розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства. До системи органів виконавчої влади Конституція України відносить насамперед Кабінет Міністрів України - вищий орган у цій системі. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади:

а) центральних;

б) місцевих.

Поділяємо думку, що специфічними рисами органів виконавчої влади є те, що вони:

а) формуються шляхом призначення;

б) здійснюють особливий вид діяльності - виконавчу і розпорядчу діяльність;

в) здійснюють діяльність на засадах поєднання єдиноначальності та колегіальності.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. На це вказують особливості його правового статусу, повноваження його посадових осіб, організація діяльності та відносини з іншими органами, що входять у систему органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України, постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ч. 3 ст. 113 Конституції України).

Діяльність Уряду України ґрунтується на принципах:

— верховенства права;

— законності;

— поділу державної влади;

— безперервності;

— колегіальності;

— солідарної відповідальності;

— відкритості та прозорості.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Уряд приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Він регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення. Прийняття Кабінетом Міністрів України актів, що містять інформацію з обмеженим доступом, можливе лише у випадках, визначених законом, у зв'язку із забезпеченням національної безпеки та оборони України. Всі рішення Уряду підлягають обов'язковому оприлюдненню, крім актів, що містять інформацію з обмеженим доступом.

Завданнями Кабінету Міністрів України є:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Компетенція Кабінету Міністрів України

Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у відповідних сферах. Розглянемо повноваження Уряду в цих сферах.

У сфері економіки та фінансів Уряд забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання; здійснює відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання.

У сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходи щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян; сприяє розвитку соціального діалогу, відповідно до закону проводить консультації із всеукраїнськими об'єднаннями профспілок і всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів із питань розроблення та здійснення державної політики у сфері трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту; забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій; забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги, вживає заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту інвалідів, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення; забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарно-епідемічної безпеки, охорони материнства та дитинства, освіти, фізичної культури і доступність для громадян послуг медичних, освітніх та фізкультурно-оздоровчих закладів тощо.

У сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина Уряд забезпечує проведення державної правової політики; здійснює контроль за дотриманням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами, а також органами місцевого самоврядування з питань виконання ними делегованих повноважень органів виконавчої влади; вживає заходи щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних зазіхань, охорони власності та громадського порядку, забезпечення пожежної безпеки, боротьби зі злочинністю, протидії корупції; здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками; створює умови для вільного розвитку і функціонування системи юридичних послуг та правової допомоги населенню тощо.

У сфері зовнішньої політики Кабінет Міністрів України забезпечує у межах своїх повноважень зовнішньополітичну діяльність України, розробляє та затверджує державні програми в цій сфері, погоджує програми перебування офіційних закордонних делегацій (до складу яких входять представники Кабінету Міністрів України) та інші пов'язані з цим документи; забезпечує відповідно до закону про міжнародні договори вирішення питань щодо укладення та виконання міжнародних договорів України; приймає рішення про придбання за кордоном у власність України нерухомого майна (будівництво, реконструкцію об'єктів) для потреб закордонних дипломатичних установ України.

У сфері національної безпеки та обороноздатності Уряд здійснює заходи щодо охорони та захисту державного кордону України і території України; здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує державні програми з цих питань; здійснює заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, визначає у межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори; вживає заходи щодо забезпечення обороноздатності України, оснащення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань; забезпечує соціальні і правові гарантії військовослужбовцям, особам, звільненим із військової служби, та членам їхніх сімей; здійснює керівництво єдиною системою цивільного захисту України, мобілізаційною підготовкою національної економіки та переведенням її на режим роботи в умовах надзвичайного чи воєнного стану тощо.

У сфері вдосконалення державного управління та державної служби Уряд організовує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби; здійснює заходи щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади; розробляє і здійснює заходи, спрямовані на вдосконалення системи органів виконавчої влади з метою підвищення ефективності їх діяльності та оптимізації витрат, пов'язаних з утриманням апарату управління; утворює, реорганізовує і ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до закону в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання органів виконавчої влади, затверджує положення про зазначені органи тощо.

Склад Кабінету Міністрів України

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, три віце-прем'єр-міністри та міністри України.

Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому законом.

Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.

Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, законом «Про Кабінет Міністрів України» від 2 грудня 2010 року та іншими законами України.

Вимоги до членів Кабінету Міністрів України

Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не можуть бути призначені на посади членів Кабінету Міністрів України особи, які мають судимість, не погашену і не зняту у встановленому законом порядку.

Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності посади члена Кабінету Міністрів України з іншими видами діяльності, такий член Кабінету Міністрів України у двадцятиденний строк з дня виникнення цих обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про відставку.

У разі внесення на розгляд Президенту України подання щодо призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України особи, яка є народним депутатом України, до подання додається особиста заява народного депутата України про дострокове припинення ним депутатських повноважень у разі призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України. Питання про дострокове припинення повноважень народного депутата України розглядається невідкладно Верховною Радою України на її першому ж пленарному засіданні після призначення його членом Кабінету Міністрів України.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України новопризначений Прем'єр-міністр України вносить Президенту України подання про призначення членів Кабінету Міністрів України.

Подання Прем'єр-міністра України стосовно персонального складу Кабінету Міністрів України може вноситися єдиним списком. Подання також можуть вноситися окремо на кожну посаду члена Кабінету Міністрів України.

На кожну посаду члена Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України вноситься одна кандидатура.

Подання про призначення членів Кабінету Міністрів України щодо кандидатів на відповідні посади вносяться разом з:

1) відомостями про громадянство;

2) відомостями про освіту;

3) відомостями про трудову діяльність і автобіографією;

4) довідкою органу державної податкової служби про подану за своєю податковою адресою декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію). В декларації про майновий стан і доходи (податковій декларації) зазначаються відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру за рік, що передує року подання;

5) відомостями про перебування у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку;

6) відомостями про судимість кандидата.

За результатами розгляду подання Прем'єр-міністра України Президент України приймає рішення щодо призначення внесених кандидатур на посади членів Кабінету Міністрів України або доручає Прем'єр-міністрові України внести нове подання щодо персонального складу Кабінету Міністрів України або щодо кандидатур на окремі посади членів Кабінету Міністрів України. Нове подання вноситься Прем'єр-міністром України у визначений Президентом України строк із додержанням вимог.

Рішення про призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих посад членів Кабінету Міністрів України.

Відставка Кабінету Міністрів України

1. Відставку Кабінету Міністрів України приймає Президент України.

2. Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок:

1) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України;

2) прийняття Президентом України рішення про відставку Кабінету Міністрів України;

3) відставки Прем'єр-міністра України;

4) смерті Прем'єр-міністра України.

Основні повноваження Кабінету Міністрів України

1. Кабінет Міністрів України:

1) у сфері економіки та фінансів:

забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки;

забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;

визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання;

здійснює відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання; забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури;

забезпечує здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності;

забезпечує розроблення і виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов'язані з реструктуризацією та санацією підприємств і організацій, забезпечує проведення державної промислової політики, визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку;

2) у сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:

забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян;

сприяє розвитку соціального діалогу, відповідно до закону проводить консультації із всеукраїнськими об'єднаннями профспілок і всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів з питань розроблення та здійснення державної політики у сфері трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту;

забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій;

забезпечує розроблення та виконаний державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту інвалідів, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення;

забезпечує проведення державної політики зайнятості населення, розроблення та виконання відповідних державних програм, вирішує питання профорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, регулює міграційні процеси;

забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарно-епідемічного благополуччя, охорони материнства та дитинства, освіти, фізичної культури і доступність для громадян послуг медичних, освітніх та фізкультурно-оздоровчих закладів;

3) у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина:

забезпечує проведення державної правової політики;

здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами, а також органами місцевого самоврядування з питань виконання ними делегованих повноважень органів виконавчої влади;

вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку, забезпечення пожежної безпеки, боротьби із злочинністю, протидії корупції;

здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками;

створює умови для вільного розвитку і функціонування системи юридичних послуг та правової допомоги населенню;

забезпечує фінансування видатків на утримання судів у межах, визначених законом про Державний бюджет України, та створює належні умови для функціонування судів та діяльності суддів;

організовує фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності правоохоронних органів, соціальний захист працівників зазначених органів та членів їхніх сімей;

4) у сфері зовнішньої політики:

забезпечує у межах своїх повноважень зовнішньополітичну діяльність України, розробляє та затверджує державні програми в цій сфері, погоджує програми перебування офіційних закордонних делегацій, до складу яких входять представники Кабінету Міністрів України, та інші пов'язані з цим документи;

забезпечує відповідно до закону про міжнародні договори вирішення питань щодо укладення та виконання міжнародних договорів України;

приймає рішення про придбання за кордоном у власність України нерухомого майна (будівництво, реконструкцію об'єктів) для потреб закордонних дипломатичних установ України;

5) у сфері національної безпеки та обороноздатності:

здійснює заходи щодо охорони та захисту державного кордону України і території України;

здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує державні програми з цих питань;

здійснює заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, визначає у межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори;

вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності України, оснащення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань;

забезпечує соціальні і правові гарантії військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей;

здійснює керівництво єдиною системою цивільного захисту України, мобілізаційною підготовкою національної економіки та переведенням її на режим роботи в умовах надзвичайного чи воєнного стану;

вирішує питання забезпечення участі військовослужбовців України в миротворчих акціях у порядку, визначеному законом;

визначає пріоритетні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу;

6) у сфері вдосконалення державного управління:

здійснює заходи щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади;

розробляє і здійснює заходи, спрямовані на вдосконалення системи органів виконавчої влади з метою підвищення ефективності їх діяльності та оптимізації витрат, пов'язаних з утриманням апарату управління;

Повноваження Прем'єр-міністра України

1. Прем'єр-міністр України:

1) керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує діяльність Кабінету Міністрів України на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, та здійснення інших повноважень, покладених на Кабінет Міністрів України, надає з цією метою доручення членам Кабінету Міністрів України;

2) вносить на розгляд Президента України:

подання про призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників;

подання про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів;

подання про призначення на посаду голів місцевих державних адміністрацій;

3) формує проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів України;

4) скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них;

5) підписує акти Кабінету Міністрів України;

7) скріплює підписом акти Президента України у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 частини першої статті 106 Конституції України;

8) представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями в Україні та за її межами;

9) вступає у відносини з урядами іноземних держав, веде переговори і підписує міжнародні договори відповідно до закону та актів Президента України;

10) вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо затвердження голів спільних міжурядових комісій з питань співробітництва, що утворюються на підставі міжнародних договорів, укладених від імені Кабінету Міністрів України.

2. Прем'єр-міністр України може здійснювати інші повноваження, передбачені Конституцією, цим та іншими законами України.

3. Для здійснення Прем'єр-міністром України своїх повноважень у складі Секретаріату Кабінету Міністрів України утворюється патронатна служба - апарат Прем'єр-міністра України, керівник якого призначається на посаду та звільняється з посади в установленому порядку Кабінетом Міністрів України.

4. У разі відсутності Прем'єр-міністра України його повноваження виконує Перший віце-прем'єр-міністр України або віце-прем'єр-міністр України згідно з визначеним Кабінетом Міністрів України розподілом повноважень.

Організація роботи Кабінету Міністрів України

Засідання Кабінету Міністрів України. Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання. Засідання скликаються Прем'єр-міністром України. Засідання вважається повноважним, якщо на ньому присутні більше ніж половина посадового складу Уряду. У разі якщо міністр не має змоги взяти участь у засіданні Кабінету Міністрів України, з правом дорадчого голосу в засіданні бере участь заступник міністра.

На засіданнях головує Прем'єр-міністр України, а в разі його відсутності - Перший віце-прем'єр-міністр. Засідання проводяться щосереди і розпочинаються о 10 годині. Порядок денний засідання складається з таких розділів:

— концептуальні засади реалізації державної політики;

— акти законодавства;

— кадрові питання;

— звіти та питання контролю;

— різне.

Якщо у засіданні Кабінету Міністрів беруть участь Президент України та/або Голова Верховної Ради, про це головуючий оголошує на початку проведення засідання. У засіданні Кабінету Міністрів відповідно до закону можуть брати участь народні депутати України, Генеральний прокурор або його заступник, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Голова Національного банку або його заступник, Голова Антимонопольного комітету, а також в установленому порядку - Представник Президента України у Кабінеті Міністрів. Кабінет Міністрів за пропозиціями членів Кабінету Міністрів визначає інших осіб, які беруть участь у його засіданнях з правом дорадчого голосу (постійні учасники). На засідання Кабінету Міністрів можуть запрошуватися у разі необхідності посадові особи, яких стосується обговорюване питання.

З питань, передбачених порядком денним, доповідають на засіданні члени Кабінету Міністрів. За пропозицією члена Кабінету Міністрів з окремих питань на засіданні може доповідати керівник центрального органу виконавчої влади, який не входить до складу Кабінету Міністрів, або інша посадова особа.

Обговорення питань на засіданні здійснюється відповідно до порядку його проведення, який готується Секретаріатом Кабінету Міністрів для кожного засідання та узгоджується з Прем'єр-міністром. За пропозицією головуючого рішення про прийняття акта Кабінету Міністрів або схвалення проекту закону чи акта Президента України може бути прийняте без обговорення, якщо у членів Кабінету Міністрів немає зауважень до нього. Якщо у члена Кабінету Міністрів за результатами вивчення поданих для розгляду матеріалів виникли принципові зауваження і пропозиції до проекту акта, вони подаються у письмовій формі для поширення серед членів Кабінету Міністрів та інших учасників засідання під час обговорення.

Рішення Кабінету Міністрів приймаються шляхом голосування більшістю голосів посадового складу Уряду. У разі рівного розподілу голосів вирішальним є голос Прем'єр-міністра.

Засідання Кабінету Міністрів України стенографується, його рішення оформлюється протоколом, який є офіційним документом. Протокол складає Секретаріат Кабінету Міністрів протягом доби після завершення засідання. Його підписують головуючий і міністр Кабінету Міністрів. Протокол надсилається членам Кабінету Міністрів, Президентові України та Верховній Раді, а також іншим органам державної влади за переліком, який затверджує міністр Кабінету Міністрів.

Акти Кабінету Міністрів надсилаються Секретаріатом Кабінету Міністрів заінтересованим центральним і місцевим органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, іншим органам державної влади, державним господарським об'єднанням, підприємствам, установам та організаціям не пізніше ніж протягом двох робочих днів із моменту їх підписання.

Секретаріат Кабінету Міністрів забезпечує інформування громадськості про рішення, прийняті на засіданні Кабінету Міністрів.

Секретаріат Кабінету Міністрів України. Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів України. Секретаріат забезпечує підготовку та проведення засідань Кабінету Міністрів України, урядових комітетів та діяльність Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України та міністрів України, які не очолюють міністерства. Секретаріат здійснює контроль за своєчасним поданням органами виконавчої влади проектів законів, проектів актів Кабінету Міністрів України, інших документів для підготовки їх до розгляду Кабінетом Міністрів України, урядовими комітетами.

Секретаріатом Кабінету Міністрів України керує Міністр Кабінету Міністрів України, який має першого заступника та заступників, що призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за його поданням. Державні службовці, інші працівники Секретаріату Кабінету Міністрів України призначаються на посаду та звільняються з посади Міністром Кабінету Міністрів України, крім тих, які призначаються та звільняються у порядку, визначеному законодавством про державну службу та трудовим законодавством. Припинення повноважень Кабінету Міністрів України не є підставою для звільнення з посад державних службовців, інших працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України, крім державних службовців апарату Прем'єр-міністра України, патронатних служб Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України та міністрів, які не очолюють міністерство.

Постійні, тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи. Кабінет Міністрів України для забезпечення здійснення своїх повноважень може утворювати постійні, тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи. Завдання, склад та організація роботи цих органів визначаються Кабінетом Міністрів України.

  1.  Центральні органи виконавчої влади в Україні

Центральні органи виконавчої влади – це органи, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів України, забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя державної політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України.

17 березня 2011 року прийнятий Закон України «Про центральні органи виконавчої влади», за яким встановлено нову організацію діяльності органів виконавчої влади в Україні.

Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади.

Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.

Міністерства діють за принципом єдиноначальності. Інші центральні органи виконавчої влади діють за принципом єдиноначальності, якщо інше не передбачено законом.

Підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, не можуть здійснювати владні повноваження, крім випадків, визначених законом.

Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.

Міністерство очолює міністр України, який є членом Кабінету Міністрів України.

Порядок призначення на посаду та звільнення з посади, припинення повноважень на посаді міністра, а також статус міністра як члена Кабінету Міністрів України, визначаються Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України».

Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є:

1) забезпечення нормативно-правового регулювання;

2) визначення пріоритетних напрямів розвитку;

3) інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики;

4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

5) здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на нього актами Президента України.

Центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції.

Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Основними завданнями центральних органів виконавчої влади є:

1) надання адміністративних послуг;

2) здійснення державного нагляду (контролю);

3) управління об'єктами державної власності;

4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність;

5) здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на них Президентом України.

2. Центральні органи виконавчої влади можуть здійснювати одне або кілька визначених частиною першою цієї статті завдань.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція.

Відповідно до указу Президента України № 1085/2010 від 9 грудня 2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади« утворено наступні:

Міністерства: Міністерство аграрної політики та продовольства України; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство екології та природних ресурсів України; Міністерство економічного розвитку і торгівлі України; Міністерство енергетики та вугільної промисловості України; Міністерство закордонних справ України; Міністерство інфраструктури України; Міністерство культури України; Міністерство надзвичайних ситуацій України; Міністерство оборони України; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України; Міністерство охорони здоров`я України; Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України; Міністерство соціальної політики України; Міністерство фінансів України; Міністерство юстиції України.

Центральні органи виконавчої влади:Державна авіаційна служба України; Державна автотранспортна служба України; Державна архівна служба України; Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України; Державна виконавча служба України; Державна казначейська служба України; Державна митна служба України; Державна міграційна служба України; Державна пенітенціарна служба України; Державна податкова служба України; Державна пробірна служба України; Державна реєстраційна служба України; Державна санітарно-епідеміологічна служба України; Державна служба автомобільних доріг України; Державна служба геології та надр України; Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України; Державна служба експортного контролю України; Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України; Державна служба зв`язку України; Державна служба інтелектуальної власності України; Державна служба молоді та спорту України; Державна служба морського та річкового транспорту України; Державна служба статистики України; Державна служба технічного регулювання України; Державна служба України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками; Державна служба України з питань захисту персональних даних; Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань; Державна служба фінансового моніторингу України; Державне агентство водних ресурсів України; Державне агентство екологічних інвестицій України; Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України; Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України; Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України; Державне агентство земельних ресурсів України; Державне агентство лісових ресурсів України; Державне агентство резерву України; Державне агентство рибного господарства України; Державне агентство України з питань кіно; Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном; Державне агентство України з управління зоною відчуження; Державне космічне агентство України; Державна архітектурно-будівельна інспекція України; Державна екологічна інспекція України; Державна інспекція сільського господарства України; Державна інспекція техногенної безпеки України; Державна інспекція України з питань праці; Державна інспекція ядерного регулювання України; Державна фінансова інспекція України; Адміністрація Державної прикордонної служби України; Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації; Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України; Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу та реалізації інфраструктурних проектів; Пенсійний фонд України.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Антимонопольний комітет України; Державний комітет телебачення і радіомовлення України; Фонд державного майна України

До вказаного указу вносяться постійні зміни і на сьогодні система центральних органів виконавчої влади перебуває у стані перманентного реформування.

Питання для самоконтролю:

  1.  Охарактеризуйте повноваження Президента України.
  2.  Організаційну структуру Кабінету Міністрів України складає….
  3.  Визначте нормативно-правові акти, що регулюють системи виконавчої влади України.
  4.  Які завдання покладені на міністерства України?
  5.  Чим відрізняється державна служба від інспекції?

Тестові завдання:

1.Конституційний статус Президента України визначається:

1.Конституцією України і законами України.

2. Конституцією України.

3. Указами Президента.

4. Будь-яким нормативно-правовим актом.

5. Рішеннями Конституційного Суду України.

2.Сфера дії приватних інтересів, система суспільних інституцій, за посередництвом яких задовольняються різноманітні інтереси індивідів та їх груп – це:

  1.  Механізм держави.
  2.  Політична система суспільства.
  3.  Соціально-організоване суспільство.
  4.  Безпосереднє народовладдя.
  5.  Пряма демократія.

3.Органи державної влади наділені:

1. Правами.

2. Обов’язками.

3. Зобов’язаннями.

4. Повноваженнями.

5.Частинами влади.

Тема 8. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

План:

  1.  Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні.
  2.  Склад і структура Верховної Ради України.
  3.  Функції та повноваження Верховної Ради України.
  4.  Форми діяльності Верховної Ради України.
  5.  Юридична природа актів Верховної Ради України.
  6.  Основні гарантії депутатської діяльності.

1. Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні

Сучасний парламент (mm. parliament, франц. parlement, первісно – розмова, від франц. parler – говорити) традиційно визначають як вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу шляхом прийняття головним чином законів. Парламент України є установою, на яку покладається здійснення важливих функцій, причому правова природа парламенту має дуалістичний характер. З одного боку, він є органом державної влади в Україні, у зв’язку з чим на нього покладається виконання функцій держави, з іншого – виступає органом загальнонаціонального представництва та має своїм соціальним призначенням здійснення законодавчої влади від імені та в інтересах Українського народу.

Конституція України у визначенні правового статусу Верховної Ради України виходить із сучасних концепцій парламентаризму, враховуючи національний досвід, закріплює таку модель українського парламентаризму, яка передбачає форму взаємодії громадянського суспільства і держави, що ґрунтується на визнанні привілейованого місця парламенту – Верховної Ради України у системі державної влади в Україні.

Провідна роль Верховної Ради України зумовлена її особливою політико-правовою природою, що має прояв у її представницькому, колегіальному, виборному та постійному характері організації та діяльності, періодичності формування, легальності, легітимності та інших ознаках.

Представницький характер Верховної Ради України чітко не визначається Конституцією України, лише проголошується її виключна законодавча природа. Проте в Основному Законі та інших нормативно-правових актах є ряд положень, які свідчать про представницький характер парламенту. У Конституції України міститься кілька положень, які певною мірою стосуються питання представницької функції і слугують методологічною основою для наукового та нормативного аналізу правової природи представницької функції Верховної Ради, визначення її поняття та ознак.

По-перше, у Преамбулі Конституції України зазначається, що Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію – Основний Закон України. По-друге, ст. 5 Конституції України проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. По-третє, у ст. 6 закладено принцип поділу влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. До речі, Декларація про державний суверенітет України містить положення, за яким від імені всього народу має право виступати виключно Верховна Рада України.

За своєю природою Верховна Рада України є єдиним органом державної влади, що представляє Український народ – громадян усіх національностей, які проживають на території України та за її межами. Отже, представляти увесь Український народ – виключна прерогатива Верховної Ради України. Тому очевидно, що частина перша ст. 75 Конституції України потребує доповнення її положенням про представницький характер українського парламенту.

Виборність. Верховна Рада України є виборним органом державної влади. Відповідно до Конституції України народні депутати обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборний спосіб формування Верховної Ради України логічно випливає з проголошеного принципу народного суверенітету.

Постійний характер діяльності та періодичність формування.

Зміст цієї ознаки парламенту України полягає, з одного боку, в тому, що Верховна Рада України є постійно діючим органом державної влади, з іншого – відповідно до частини п’ятої ст. 76 Конституції України строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років, що свідчить про періодичність її формування.

Постійність діяльності Верховної Ради України зумовлена характером діяльності народних депутатів України. Постійна основа депутатської діяльності свідчить про розвиток Верховної Ради України на засадах парламентаризму. Адже Україна відмовилася від практики радянських часів, коли постійно діючим органом була Президія Верхової Ради, а Верховна Рада на своїх кількаденних сесіях звичайно вирішувала питання, по суті, супроводжувального характеру щодо діяльності її Президії. Важливою ознакою українського парламенту є періодичність терміну його формування. Ця риса є так званою періодичною перевіркою відповідності інтересів, що виражаються, пріоритетам суспільно-політичних сил у державі.

Правовим оформленням періодичності формування парламенту є чергові вибори – вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), закріпленого на конституційному рівні для функціонування певного виборного органу До речі, строки повноважень виборних органів народного представництва, як правило, регламентуються нормами конституції та мають імперативний характер.

Порушення періодичності виборів, зменшення або збільшення строків легіслатури припустимі тільки тоді, коли це передбачено певними конституційними нормами. Наприклад, при введенні надзвичайного стану в державі, в результаті рішення референдуму, якщо таке передбачено законом, за розпуску представницького органу, установлення нової системи державних органів. Періодичне оновлення складу парламенту дає змогу вивільнитися від непопулярних особливостей, застарілих інститутів, структур, політичних тенденцій тощо. Систематичне оновлення складу представницького органу відіграє значну роль у формуванні якісного складу парламенту. Про це свідчать як зарубіжний досвід, так і вітчизняна практика державотворення. В Україні згідно з положеннями ст. 76 Конституції Верховна Рада обирається строком на п’ять років. Таким чином, періодичність виборів конституційно врегульована. Періодичність оновлення складу парламенту здійснюється на двох основних принципах: принципі систематичного оновлення складу парламенту через зазначений термін та принципі наступництва у його складі.

Легальність. Відповідно до частини другої ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Отже, статус Верховної Ради України визначається розділом IV «Верховна Рада України» та імпліцитними нормами Конституції, Законом України «Про статус народного депутата України», Регламентом Верховної Ради України, законами України «Про комітети Верховної Ради України», «Про звернення громадян». Верховна Рада України функціонує в режимі законності, що означає легальний характер усіх її процедур. Крім матеріальних норм, які регламентують компетенцію Верховної Ради України, існує комплекс процесуальних, які регулюють порядок реалізації її прав і обов’язків, здійснення нею парламентських процедур – законодавчих, установчих, контрольних, бюджетно-фінансових та інших. Головним чином, ці процедури закріплюються у Регламенті Верховної Ради України.

Легітимність. Ця ознака Верховної Ради є показником рівня відповідності пріоритетів діяльності парламенту інтересам і потребам Українського народу, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України). У разі здійснення народом влади через державу формується шляхом загальних, рівних і прямих виборів орган загальнонаціонального представництва, яким є Верховна Рада України.

Легітимність законодавчої державної влади в Україні має принципове значення насамперед для характеристики зв’язку проголошеної влади з настроями суспільства. Вона є основою розвитку правових способів урегулювання конфліктів у суспільстві. Особливе значення це має за кризових ситуацій у політичній сфері і проявляється в незастосуванні силових способів їх урегулювання. Легітимний характер Верховної Ради України зумовлений рядом чинників, насамперед способом формування, виборчою системою, процедурами прийняття рішень у парламенті. Наприклад, в умовах пропорційної виборчої системи легітимність формування та функціонування Верховної Ради України набуває особливого змісту. Це виражається у механізмах реалізації пасивних виборчих прав громадян України та виключній участі політичних партій у формуванні якісного складу парламенту шляхом складання партійних списків, а також трансформації у зв’язку з цим змісту представництва інтересів Українського народу. Отже, Верховна Рада України – це представницький, колегіальний, постійно діючий, легітимний орган законодавчої державної влади, який формується на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, функціонує в межах закріпленої Конституцією та законами України компетенції.

2. Склад і структура Верховної Ради України

Важливими складовими конституційно-правового статусу Верховної Ради України є її склад і структура. Ці особливості зумовлені однопалатністю парламенту України. Верховна Рада України є однопалатним (монокамерним) парламентом.

Однопалатний парламент є органом законодавчої влади, що складається з однієї палати. Але якщо проаналізувати кількісний склад однопалатних парламентів демократичних країн світу, можна дійти висновку, що не завжди кількість парламентаріїв залежить від структури парламенту. Скоріше – від особливостей розвитку держави і традицій.

Верховну Раду України характеризує її кількісний і якісний склад. Кількісний склад визначається рядом об’єктивних чинників. Це, зокрема: розмір території держави; кількість населення країни; національний склад; національно-територіальна структура держави. При визначенні кількості народних представників у парламенті обов’язково враховуються ці чинники, адже від цього залежатиме ефективність та якість народного представництва. Великі розміри території та велика кількість населення зумовлюють відповідний кількісний склад представницького органу, щоб він належним чином представляв інтереси громадян, які його обрали. Водночас кількісний склад парламенту має бути досить раціональним та оптимальним для забезпечення ефективності функціонування цього органу, з одного боку, і найбільш повного представництва у ньому різноманітних інтересів громадян – з іншого.

Так, згідно зі ст. 76 Конституції України кількісний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів України. На думку В. Погорілка, така кількість народних депутатів зумовлена кількістю населення (громадян) України, виборчою системою, структурою парламенту та іншими обставинами’. Безперечно, кількість населення прямо впливає на визначення кількості представників у парламенті. Чим більша кількість населення – тим чисельніший представницький орган країни. Яскравий приклад – Загальнокитайські збори народних представників, які налічують близько 3000 представників. Але така кількість – це крайнощі. В Україні ж – один народний депутат представляє інтереси майже 103,7 тис. громадян України. Порівняно з європейськими країнами (Франція, Італія, Іспанія, Велика Британії) в Україні кількість народних депутатів пропорційно до кількості населення є нижчою.

Таким чином, кількісний склад парламенту України – це загальна кількість народних депутатів у Верховній Раді, яка формується з урахуванням таких об’єктивних чинників, як кількість населення (громадян) України; виборча система; розмір території та її адміністративно-територіальний поділ; однопалатна структура парламенту

Кількісні показники парламенту тісно пов’язані з якісними. Йдеться про якісний склад Верховної Ради України, який забезпечується шляхом проведення загальних, рівних і прямих виборів. В цьому аспекті важливим є конституційно-правове закріплення змісту якісного складу Верховної Ради України та характеру співвідношення між представленими інтересами окремих груп населення народними депутатами України та інтересами в суспільстві.

Якісний склад представницького органу має вираження у соціальному, партійному, національному, професійному представництві; у представницькому органі мають своїх представників жінки та молодь. Хоча вченим аналізується якісний склад представницьких установ радянського періоду, проте його підхід загалом досить повно відображає основні риси народу та його соціальні, політичні, національні та інші інтереси. Тому доцільно використовувати цей науковий досвід при аналізі якісного складу Верховної Ради України. Якісний склад Верховної Ради України чітко не регламентується на конституційно-правовому рівні, оскільки вибори до неї є вільними та демократичними. Конституція України визначає лише вимоги до народних депутатів. Зокрема, у частинах другій і третій ст. 76 Конституції закріплено, що народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку (частина третя ст. 76). Норми Конституції відображають віковий склад парламенту України, духовно-моральні якості та рівень правової культури самих народних депутатів України. Наприклад, закріплення цензу осілості свідчить про те, що народні депутати повинні орієнтуватись у сучасних державно-суспільних процесах, повинні розуміти та усвідомлювати соціальні (в широкому розумінні) інтереси та потреби, нарешті, бути патріотами своєї країни та її народу. Однак це не надає об’єктивного уявлення про сутність якісного представництва у Верховній Раді України. Тому актуальною є проблема аналізу складових якісного складу представницького органу, що у свою чергу дасть змогу з’ясувати зміст питання про якісний склад Верховної Ради України.

Серед елементів, що характеризують якісний склад загальнонаціонального представницького органу, можна виділити: соціальний склад; партійний склад; національний склад; професійний склад; віковий склад і статевий склад Верховної Ради України. Аналізуючи їх, визначимо зміст якісного складу парламенту України.

Однією з найважливіших складових є соціальний склад парламенту. Верховна Рада України – це соціальний інститут, який акумулює представників різних соціальних груп, соціальних верств, що складають українське суспільство. Існує велика проблема якісного представництва. При формуванні Верховної Ради України, з одного боку, далеко не всі соціальні групи отримують їх представництво, з іншого – виникають серйозні труднощі в узгодженні та представництві інтересів всіх соціальних груп.

Важливим елементом якісного складу Верховної Ради України є її партійний склад. Базовою основою партійного складу є політичні партії та блоки, які подолали тривідсотковий бар’єр на парламентських виборах.

Україна має багатопартійну систему. Вона порівняно з однопартійною системою, за якої порушується один із принципів існування демократичного суспільства – політичний та ідеологічний плюралізм, немає конкуренції у боротьбі за владу, нав’язується одна ідеологія, має свої переваги. Багатопартійна система з погляду конституційного права – це не тільки існування багатьох партій у країні, а насамперед можливість чергування у владі різних партій у результаті виборів1.

Наявність багатопартійної системи в Україні свідчить про активну участь громадян у політичному житті країни. Об’єднання громадян у політичні партії та висування членів партій на виборні посади в парламент є організаційно-правовою формою впливу на державні політичні рішення. У свою чергу при виборі тієї чи іншої партії громадяни України висловлюють своє ставлення до того чи іншого політичного курсу. Вирішальним фактором, що впливає на якісний вибір представників партійного складу парламенту за багатопартійної системи є виборча система.

Ще одним елементом якісного складу парламенту є національний склад Верховної Ради України. Це якісний показник, що відображає співвідношення між українською нацією, національними меншинами України та їх представниками у парламенті. На жаль, у біографічних даних народних депутатів Верховної Ради України четвертого, п’ятого та шостого скликань немає інформації про національну належність. На наш погляд, представництво національних інтересів громадян України у Верховній Раді України є важливим чинником вдосконалення представницької діяльності. Саме національні інтереси являють собою результат усвідомлення громадянами України себе частиною соціуму, усвідомлення загальних інтересів. Наявність національної свідомості та національної ідеї – шлях до підвищення рівня відповідальності представників української нації перед суспільством.

Дуже важливе значення для якісного складу парламенту має професійний склад Верховної Ради України. Серед народних депутатів парламенту України як попередніх, так і останнього скликань є представники багатьох професій. Цей факт відіграє значну роль у його функціонуванні, особливо у його законодавчій діяльності. Парламент України може використовувати універсальний професійний досвід усіх народних депутатів, який збагачений практикою попередньої діяльності кожного з них, що у свою чергу забезпечує багатогранність та глибину обговорення законів та інших актів державно-суспільного значення. Від якості обговорення та прийняття рішень Верховною Радою України з будь-яких питань залежить якість представництва інтересів суспільства. Тобто народні обранці повинні бути компетентними та орієнтуватися в питаннях, які регулюються на законодавчому рівні.

Іншим, не менш значним показником якісного представництва є статева та вікова ознака. Наприклад, у Верховній Раді України четвертого скликання серед народних депутатів було чоловіків – 427, а жінок – лише 22. Тобто інтереси жінок представлені 5,11 % від загальної кількості народних депутатів. Цей рівень є нижчим, ніж у шостому скликанні парламенту, і становив 8,2 % – 36 жінок. Щодо віку, то більшості народних депутатів – до 50 років. За даними ЦВК, найбільше народних депутатів мають від 41 до