97194

Культура Середніх віків. Культура Візантії

Лекция

Культурология и искусствоведение

Виникнення культури Середньовіччя. Християнство – головна ознака середньовічної культури. Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури яка формувалася під впливом римської грецької та елліністичної традицій. У культурному житті розмаїта візантійська культурологія розмежовується на такі основні періоди...

Украинкский

2015-10-14

53.09 KB

1 чел.

Лекція № 5

Тема: Культура Середніх віків.

Культура Візантії.

План

  1.  Культура Візантії.
  2.  Виникнення культури Середньовіччя.
  3.  Християнство – головна ознака середньовічної культури.
  4.  Наука і освіта в епоху Середньовіччя. Розвиток медичних знань.
  5.  Література й образотворче мистецтво середньовічної Європи.

1. Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культурологія розмежовується на такі основні періоди:

1) відмирання античності і встановлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV- VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII- початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX-X ст.); 4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI-XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII-XIII ст.); 6) зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV - початок XV ст.).

Культура Візантії - це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави. Переплетення європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панували грецька мова й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латина, а з VII ст. - грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цінностей Візантії.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допомогу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утримання лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави - Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке розвивалося майже протягом тисячоліття (395-1453), впливали не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня культура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно доповнюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесильними церковниками. Мистецтво цього періоду мало виразно релігійний характер. Фізично й духовно досконала людина провідний мотив античного мистецтва - більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аскетичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряддям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам християнства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмовим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітектури є собор св. Софії в Константинополі (532-537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції - тринефна базиліка - видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр - 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального купола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так званий хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526-547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано зберігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні традиції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кращих - композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX-X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна, багатокольорова гама характеризують ці мозаїки.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у композиціях переважають розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни храмів вкривають багатошаровими фресками, більше використовується декор. Відомими пам'ятками цього часу є мозаїки монастиря Хора в Константинополі. Сцени на біблійні, сюжети пройняті життєвою вірогідністю та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мистецтво. У багатьох музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон. Третьяковську галерею прикрашає знаменита ікона Володимирської богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона втілює благородство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах застиг смуток. Один із шедеврів живопису - ікона "Дванадцяти апостолів" - знаходиться в Музеї образотворчого мистецтва у Москві. Роботі властиві чіткий композиційний ритм, тематично-смислова спорідненість, благородство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона значною мірою відбивала реальну дійсність, подекуди наслідуючи античну традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У мініатюрі "Давид, що грає на лютні" образ музиканта приваблює реалізмом, значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво виробило власний урочисто-репрезентативний стиль, пов'язаний головним чином з церковними догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійська імперія припинила своє існування. Проте вплив її культури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

2. Середні віки (V-ХVI ст.) — це епоха, початок якої збігся з відмиранням античної культури, а кінець — з її відродженням в Новий час. В основі середньовічної культури лежать традиції Західної Римської імперії, що представляють т.зв. «романський початок». Головними в культурній спадщині Рима є правова культура, наука, мистецтво, філософія, християнство. Ці традиції засвоювалися під час боротьби римлян з варварами і активно впливали на власну культуру язичеського родоплемінного життя франків, бриттів, саксів, ютів і інших племен Західної Європи, що представляє т.зв. «германський початок» середньовічної культури. В результаті взаємодії цих початків виникла напруга «діалогу культур», що дало могутній імпульс становленню і розвитку власне західноєвропейської середньовічної культури. Її матеріальну основу складали феодальні відносини, головною особливістю яких були: 1) умовність власності на землю: феодал «тримав» феод — землю з селянами на правах володіння, одержуваного від вищестоящого феодала (сеньйора), що, у свою чергу, також був васалом феодала, що займає більш високу ступінь у політичній ієрархії; 2) особисте й економічне підпорядкування селян «власникам» землі. Основні форми залежності — патронат і кріпосне право; 3) взаємні зобов'язання сеньйора і васала, жорстку єдність прав і обов'язків. Середньовічна культура формувалася в умовах панування натурального господарства замкнутого світу сільського маєтку, нерозвиненості товарно-грошових відносин. Надалі соціальною основою культури усе більш ставало і міське середовище, бюргерство, ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство. Соціальна основа Середньовіччя виступає насамперед як політичне панування військового стану — рицарства, засноване на сполученні прав на землю з політичною владою . Цю сферу культури відрізняє ієрархічна вертикаль, де соціальні відносини сеньйора і васала будувалися на основі договорів, сімейних зв'язків, особистої вірності, відданості і покровительства, що скріплюють «роздроблене» суспільство. З утворенням централізованих держав формувалися стани, що складають структуру середньовічного суспільства — духівництво, дворянство й інші жителі, пізніше названі «третім станом», «народом». Духівництво піклувалося про душу людини, дворянство (рицарство) займалося державними справами, народ — трудився. Тим самим християнський зразок людини трансформувався в станові ідеали людського життя. Цікавою особливістю цього процесу стало формування чернецтва, що уособлювало перехід від общинного чекання царства Божого на землі до досягнення індивідуального спасіння шляхом аскетичного «співрозп'яття» Христа при житті, спільної святої життєдіяльності. Одним з перших орденів західної церкви є бенедиктинський (VI ст.) Він являв собою об'єднання монастирів з єдиним Статутом. Характерною рисою бенедиктинців було практичне милосердя, висока оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства. Головною метою домініканського ордену (XII ст.) була боротьба з єретиками. Ченці францисканського ордену (XIII ст.) прагнули наслідувати злидарське життя Христа на землі. Для другої станової групи — дворянства — характерні інші уявлення про людину і її місце у світі. Рицарський ідеал людини припускав знатність походження, хоробрість, турботу про честь, прагнення до подвигів, шляхетність, вірність Богові, своєму сеньйорові, Прекрасній Дамі, слову, що, утім, стосувалося тільки відносин з «шляхетними» людьми, але не з народом. У цих умовах особиста воля людини не просунулася далі волі вибору пана. Якщо в античному світі громадянин поліса відчував свою єдність із соціальним цілим у повсякденному житті, то середньовічна цілісність різко відрізнялася від полісної своєю ієрархічністю. Середньовічна людина цей зв'язок з цілим відчувала лише духовно, через Бога. Тим самим у Середні віки почався перехід від рабовласницького співтовариства рівних, вільних громадян — до феодальної ієрархії сеньйорів і васалів, від етики державності — до етики особистого служіння. Середньовічний тип відношення людини до світу складався на основі феодальної власності, станової замкнутості, духовного панування християнства, переваги універсального, цілого, вічного над індивідуальним, минущим. В цих умовах найважливішим досягненням середньовічної культури став поворот до осмислення проблеми становлення людини як особистості. До XIII ст. переважала тяга до загального, принципова відмова від індивідуального, головним для людини була типовість. Європеєць жив у суспільстві, що не знає розвиненого відчуження, у якому людина прагнула бути «як всі», що було втіленням християнської чесноти. Середньовічна людина виступала як канонічна особистість, що уособлює відокремлення особистого початку від загального і підпорядкування особистого загальному, надіндивідуальному, освяченому релігійними формами свідомості. Після XIII ст. намітився світоглядний поворот, усе більш усвідомлювалися домагання окремої особистості на визнання. Цей процес йшов поступово, поетапно, почавши з усвідомлення приналежності людини не тільки до християнського світу, але і до свого стану, цехового колективу, де особисті характеристики були можливі остільки, оскільки вони прийняті і схвалені своїм колективом. Людина ставала становою особистістю (на відміну від родової особистості античного світу). Наступний етап — виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне кажучи, у Зрілому Середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, рицар, ремісник), коли життя людини є виконання своєї соціальної ролі, що втілюється в професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією, а не займалася тією або іншою професійною діяльністю. Канонічний тип особистості почав відчувати соціальну напругу під тиском розвитку форм спілкування людей у процесі становлення буржуазних відносин. Відчуваючи свою зростаючу самостійність в економічній сфері, особистість усе більш стала усвідомлювати свою протиставленість колективу. Це висувало нові вимоги і до духовного світулюдини. 3. Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як нова світоглядна опора свідомості, вираження претензії на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської Античності. Язичеські релігії були не готові до цьому, але і великі маси людей теж не були здатні стати аскетами маніхейского типу. Християнство з'явилося свого роду «золотою серединою», компромісом духу і плоті, тому що, при усій своїй духовності, Христос воскреє як тілесна істота, що має плоть і кров, яку можна помацати (Фома Невіруючий). Крім того, один Бог краще зрозумілий людині, що має одного феодального хазяїна — сеньйора. В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. В цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, коли до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого — смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв'язок, устремління до нього людини. Самим головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди — діти Божі. Наступна кардинальна ідея — боговтілення, боголюдяність. Її суть в тому, що Бог-Отець в своїй нескінченній любові до людей прийняв людський вигляд, жив за законами матеріального світу, страждав і вмер як людина, будучи невинним. Цією жертвою він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Бог, що втілився, є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства — це віра в царство Боже (Небесне). Царство Небесне — це божественний світ, куди в остаточному підсумку повинні прийти люди, щоб з'єднатися з Богом для вічного благого життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові («Царство Божие всередині вас»). Якщо приймати значення цих ідей для культури як способу культивування (вирощування і поширення) цінностей, то очевидно, що християнство вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і підлягаючим подоланню. Але це не значить, що воно відкидає всякі земні цінності. Навпаки, вищою земною цінністю воно утверджує душу людини. Вона вища всяких земних благ і важливіша світу в цілому («що користі, якщо ти придбаєш весь світ, а душу втратиш»). Свобода, як вище надбання людини, просвічує через всі ідеї християнства. Але інтенсивніше всього вона, можливо, виражена в подвигу віри. Віра в Христа, в його пришестя, воскресіння, в те, що він врятував людей і весь світ, настільки не відповідає повсякденному життю, не годиться з безглуздими стражданнями, загибеллю величезного числа людей, хворобами, війнами, незначністю, низькістю тощо, що прийняття її виглядає божевіллям. Другою рисою є традиціоналізм, ретроспективність. Чим давніше — тим достовірніше — от кредо зв'язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважали проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як віддалення від істини. Звідси анонімність творів, обмеження волі творчості рамками теологічно нормованого світогляду, канонічність. Третя риса — символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень. Вся інтелектуальна культура Середньовіччя екзегетична і поділяється на такі етапи: а) семантичний аналіз текстів Біблії, отців церкви; б) концептуальний аналіз (значеннєвий); в) спекулятивний, коли автор одержує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями. Четверта: риса — дидактизм. Діячі середньовічної культури — насамперед проповідники, викладачі богослов'я. Головне в їх діяльності — не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності — дискусіям, мистецтву аргументації, зв'язкам вчителів і учнів. Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція. Звідси — створення компіляцій, «сум» (яскравий приклад — «Сума теології» Фоми Аквінського). Шостою рисою, є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Необхідно відзначити роль сповіді в духовному житті людини, очищення, щирості для її душевного порятунку (напр. «Сповідь» Августина). Нарешті, слід зазначити історизм духовного життя Середньовіччя, обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явлення Христа як початку історії. На відміну від античної циклічності часу, Середньовіччя перейняте чеканням Страшного суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм). Релігійність як домінанта духовного життя Середньовіччя обумовлює роль церкви як найважливішого інституту культури. Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності. Тобто церква повинна була, розвиваючи своє «небесне» життя у вищих формах релігійності, спуститися в світ і, перетворюючи його в Град Божий, жити «земним» життям. Ця суперечливість була висловлена Августином в його роботі «Про Град Божий» (413), де він показав історію людства як споконвічну боротьбу двох спільнот — Граду Земного (спільності, заснованої на мирській державності, на любові до себе, доведеної до презирства до Бога) і Граду Божого (духовної спільності, побудованої на любові до Бога і доведеної до презирства до себе). Вся історія середньовічної культури — це історія боротьби церкви і держави, їх злиття, уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей. Піднесення державності було необхідне не тільки світській владі, але і церкві як доказ реальності сили християнства для будівництва Граду Божого на Землі. Головним знаряддям піднесення церкви стало рицарство, що дозволяє виділити рицарську культуру як окреме явище середньовічного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестові походи — спроба мечем об'єднати і розширити християнський світ під владою папства, що ґрунтувалася на роздробленості феодальної Європи, коли саме церква об'єднала християнський світ, була опорою в боротьбі з мусульманським Сходом.

Із зміцненням національних держав панування релігійного розуміння життя все більше починає змінюватися мирським. На зміну віковим спробам створити релігійну єдність світу в його перетворенні приходять століття пошуків єдності мирського, щоб через нього вже усвідомити перетворювану, втілювану в ньому високу релігійну єдність, і, тим самим, все-таки наблизитися до брам Граду Божого. Трагічна велич середньовічної духовної культури полягає в нездійсненному прагненні до всеосяжного синтезу Бога і людини, що не виходить ні на Землі, ні на Небі. З XIV ст. починається переможний шлях мирського, насамперед — міського життя, в якому зріють торгово-промислові відносини, що розкладають прагнення до релігійно-синтетичного освоєння всього світу, що народжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, приземленості життя людини. Це гостро ставить проблему відношення знання і віри, що активно обговорюється богословами і філософами. Саме філософія стала засобом, що дуже своєрідно «обмежував» християнську релігію зсередини. Дійсні взаємини між філософією і релігією, а також уявлення про них в духовної еліти суспільства дуже серйозно визначали життя середньовічної культури в цілому. В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у XII-XIII ст. римські папи видавали загальнообов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скликати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. За Інокентія III (1160 - 1216) багато європейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт - заборону відправ усіх богослужінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від церкви, звільнення підданих від присяги королю.

На ниві духовного життя панувала папська курія, яка включала колегію кардиналів, канцелярію і судові установи. Це була справжня "духовна імперія", котра для боротьби з єретицтвом створила репресивний апарат - інквізицію; згідно з постановами IV Латеранського (1215 р.) і Тулузького (1229р.) соборів церква повинна була виявляти єретиків, засуджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єресі.

Для боротьби з Реформацією і зміцнення папської влади католицька церква у 1534 р. створила чернечий орден єзуїтів, який також контролював у Європі майже всю освіту. Церква розробила своє правництво, основні норми якого іменувалися канонами. Джерелом канонічного права були Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти пап - конституції, булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім'ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що такі проступки безпосередньо пов'язані з гріхопадінням.

Католицька церква була своєрідною папською теократією, заснованою на взаємовиключних принципах - аскетизмі та всесвітній владі. Поборники цих принципів вели вперту і жорстку боротьбу за те, щоб встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному (католицькому) світогляду всі сфери людського життя - державу, економіку, право, літературу, мистецтво, науку.

Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологічного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богослов'ям, у надрах якого зародилися оригінальні естетичні, етичні і логіко-філософські течії. Так, С. Боецій (480-525) - римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, теорії музики - своїми трактатами і коментарями до творів Арістотеля і Порфірія з логіки справив великий вплив на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності. За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою субстанцією; що ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отримала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Широкою популярністю користувався трактат Боеція "Про музику" в п'яти книгах, який містив виклад музично-теоретичних вчень стародавніх греків - від Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним джерелом пізнання античної музичної теорії.

Видатними схоластами були Альберт Великий (1193- 1280) і монах-домініканець Фома Аквінський (1225-1274). Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених у галузі природознавства й етики, але й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я "Сума теології", в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розуму, підвладними лише душі (вірі).

Природничо-раціоналістична тенденція знайшла яскравий вияв у працях англійського вченого, монаха францисканського ордену Роджера Бекона (1214-1292). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, утому числі пороху. Церква виголосила його творам анафему, а самого автора запроторила у в'язницю на 14 років.

Поряд з раціоналістичним богослов'ям існувало і містичне. Містики виступали проти вивчення творів Арістотеля і використання логічних доказів віри, стверджуючи, що релігійні істини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння, або "споглядання".

4. Становлення буржуазних економічних відносин і зв'язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В схоластичному ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму. В так зрозумілій науці відкриття якби і не передбачалися, тому що істина в принципі була дана Богом в Біблії, конкретизована в працях отців церкви. Середньовічна наука поділяється на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу — хранительку Божественного одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення значення божественних символів. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти. Другою важливою особливістю середньовічної науки є орієнтація не на причинно-наслідкові зв'язки між речами, а ієрархічні, коли йде пошук небесних «прототипів» земних речей. Пізнання виступає як виявлення зв'язку між річчю і вищою реальністю, що стоїть за нею, а не між речами самими по собі. Їх «окремість» розуміється як символ «цілісності», божественності. Світ не мав потреби в особливому поясненні — він сприймався безпосередньо, логіка і містика не суперечили одне одному, перша служила містичному сприйняттю «таємниці Божої». Цілісність середньовічного світу уособлювалася Богом, він визначав долю речей, а не їх відносини з іншими предметами світу, в якому не було об'єднуючого початку і Бог виступав свого роду інтегратором. В середньовічній науці не було уявлень про «самозаконність» світу, не було ґрунту для ідеї про закони природи, чисто речові, не одухотворені Богом зв'язки не мали авторитету істини. Бог стояв за речами Природи як майстер за створеною ним річчю. Звідси схоластичне, книжне вивчення світу, коментування праць відомих теологів, античних мудреців в відриві від життя (так, наприклад, обговорення питання про наявність плям на Сонці здійснювався як аналіз праць Арістотеля, без спеціального спостереження за зіркою). В цих умовах провідними науками були, природно, теологія і схоластична філософія, а головним авторитетом (після, зрозуміло, Бога) був Арістотель, якого навіть порівнювали з Христом в науці. Але потреби господарювання спонукували вивчати грунти, метали, спостерігати природу, робити фізичні і хімічні досліди, і т.п. В цих умовах зростала роль експериментального відношення до світу. Розвиток природничих наук став висувати експеримент на місце авторитету. Суперечливість цієї ситуації яскраво проявилася в одній з провідних наук Середньовіччя — алхімії. Будучи шаленими експериментаторами, алхіміки бачили вихід до нового знання тільки через одкровення в ході містерії як особливого стану свідомості. Задача вченого — «розчаклування» світу, пошук здібностей бачити відкриття, а власне хімічні досліди були якби реалізацією, демонстрацією побаченого в містичному осяянні. Справжній алхімік прагнув одержати не золото, а знайти спосіб його одержання. Незважаючи на таку «методологію» наукового пошуку, в епоху Середньовіччя в Європі були винайдені годинник, налагоджене виробництво паперу, з'явилися дзеркало, окуляри, проводилися медичні досліди, аж до анатомічних. В міру розвитку практики господарювання, нагромадження дослідних знань кредо Августина — «Вірую, щоб розуміти», неухильно витіснялося новим — «Розумію, щоб вірити» (П. Абеляр). Це готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової ідеології об'єктивності наукового пізнання. Розглянутий науковий світогляд реалізовувався і в системі освіти. Насамперед вона виступала як освіта релігійна — в соборних і монастирських школах, де учні читали і коментували Біблію, твори отців церкви. Богословські знання домінували і в світській освіті (міські школи), а також в університетах, що з'явилися в XI ст. Однак до XV ст., коли в Європі нараховувалося вже 65 університетів, в них крім богослов'я вивчали право, медицину, мистецтво, а надалі — і природничі науки. В епоху середньовіччя високого рівня досягла шкільна й університетська освіта. Для навчання кліриків використовувались єпископські й монастирські школи, у яких С. Боецієм і Ф. Кассідором (487-578) було введено поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика ) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У XII - XIII ст. саме на базі таких шкіл виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький університет; в Італії набули популярності Болонська юридична та Солернська медична школи. Паризький університет мав чотири факультети: "молодший", або артистичний, на якому вивчалися "сім вільних мистецтв", і три "старші" - медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення артистичного.

У XIII ст. з'явилися й інші європейські університети: Оксфордський та Кембріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані (у переважній більшості з санкції римської курії) Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський. Наприкінці XV ст. в Західній Європі вже налічувалося 65 університетів. Студенти (від лат. зШсію, зШсІеге - ретельно займатися) об'єднувалися в організації ("земляцтва", "провінції" і "науки"). На чолі "науки" стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій: влаштовувалися публічні виступи з проблем філософії і богослов'я, у яких брали участь професори і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дуне Скотт (1266-1309) в одному диспуті вислухав і запам'ятав двісті тез, тут же послідовно їх заперечивши. Навчання провадилося латинською мовою, було дуже складним для засвоєння, і тому не дивно, що лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожний шістнадцятий - ступінь магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою. Вона спиралась, головним чином, на абстрактне мислення і лише незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяли чотири напрямки. Перший - фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму; він об'єднував сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували Грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий - вчення про світло: оптика у вузькому розумінні була частиною загальної доктрини - "метафізики світла", що випливало із засад неоплатонізму. Третій - наука про живе: цей напрямок охоплював комплекс питань про душу як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі філософії Арістотеля. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії.

Центрами середньовічної медицини були університети. Лікарі, які викладали в них, часто належали до монаших орденів. Догматичними в медицині вважалися твори лікарів античності Гіппократа та Галена, основні думки яких вивчалися напам'ять і під час диспутів коментувалися. В університетах Західної Європи розвивалася схоластична медицина, істиною в науці загалом було те, що написане, а не досліджене. Через це в західноєвропейській медицині поряд із засобами, здобутими практикою, часто використовувались і такі, застосування яких випливало із вказівок алхімії чи астрології.

Для медицини середніх віків характерні складні лікарські прописи. Фармакологія була безпосередньо зв'язана з алхімією. Число інгредієнтів в одному рецепті доходило до декількох десятків. Особливе місце серед ліків займали про-тиотруйні засоби: так званий теріак (в основному - зміїне м'ясо), а також мітридат (опал). Теріак вважався також засобом проти всіх внутрішніх захворювань. Ці засоби були дуже дорогими, їх виготовлення відбувалося публічно, з великою урочистістю і в присутності представників влади.

Розтин трупів, який міг сприяти розширенню медичних знань, суворо заборонявся. Лише час від часу окремим університетам дозволялося робити такі розтини, але це регулювалося законом і траплялося так, що протягом року розтинали лише один труп (або й навіть один за п'ять років). Так, у Віденському університеті за 94 роки (з 1404 по 1498 рр.) було препаровано лише 9 трупів. У 1316р. Мон-діно де Луччі склав підручник з анатомії, проте обмежені можливості анатомічних досліджень призвели до того, що книга являла в основному не зовсім досконалий переклад твору Галена. Та ця обставина не перешкодила використовувати підручник при вивченні анатомії протягом двох століть.

Середні віки на Заході і Сході характеризуються таким явищем, яке не було відоме стародавньому світові, як епідемії. Середньовічні пандемії часто називали загальним терміном - мор (дослівно "чума"). Проте, судячи з описів, які збереглися, мором називали різні захворювання: чуму, тиф, віспу, дизентерію та ін.

Широке розповсюдження прокази (під цією назвою розумілася низка шкірних захворювань, зокрема і сифіліс) спонукало до створення ордена св. Лазаря. Звідси і назва закладів для прокажених - лазарети. Для боротьби з проказою були прийняті й інші заходи, зокрема: хворі носили роги, дзвінки, які служили сигналом для здорових, також біля міських воріт вартові перевіряли перехожих, затримуючи підозрілих на ці хвороби. Для боротьби з епідеміями в торгових містах створюються карантини (дослівно - со-рокаденки), де проходили ізоляцію екіпажі суден, а також вводяться посади міських лікарів, які виконували головним чином наглядацькі протиепідемічні функції. Стаціонарні лікувальні заклади виникають у VI-VII ст. здебільшого при монастирях (богодільні). Монахи лікували в основному травами і молитвами, хоча траплялись серед них і талановиті лікарі.

Серед галузей практичної медицини в зв'язку із багато-численними війнами розвиток одержала хірургія, якою займалися не стільки вчені-лікарі, як костоправи і цирульники.

Найвідомішим хірургом XVI ст. був француз Амбруаз Паре, який також вийшов із військових цирульників.

Незважаючи на різноманітні заборони і перешкоди, які існували на шляху розвитку науки в середні віки, медицина досягла певного рівня, що було зумовлено потребами суспільного розвитку.

5. В духовній культурі середньовічної Європи досить складним і суперечливим були становище і роль мистецтва. Це викликано його взаєминами з християнською ідеологією, що відкинула ідеали, які надихали античних художників (радість буття, чуттєвість, тілесність, правдивість, оспівування людини, що усвідомлює себе як прекрасний елемент Космосу), руйнувала античну гармонію тіла і духу, людини і земного світу. Головну увагу художники Середньовіччя приділяли світові потойбічному, божественному, їх мистецтво розглядалася як Біблія для неписьменних, як засіб прилучення людини до Бога, збагнення його сутності. Перехід з просторів зовнішнього світу в внутрішній «простір» людського духу — от головна мета мистецтва. Вона виражена знаменитою фразою Августина: «не блукай поза, але ввійди всередину себе». Цей перехід наочний в храмовому зодчестві. Якщо античний храм був місцем для бога, а грек молився поруч, то середньовічний собор приймав в себе віруючого, впливав на нього не стільки зовнішнім виглядом, скільки внутрішнім оздобленням. На початку II тис. відбувається синтез романської художньої спадщини і християнських основ європейського мистецтва. Його основним видом до XV ст. стало зодчество, вершиною якого був католицький собор, що розвиває форму римської базиліки. За словами французького скульптора Родена, романська архітектура «ставить людину на коліна», сприймається як важке, велике мовчання, яке уособлює стійкість світогляду людини, його «горизонтальність». З кінця XII ст. провідним стає породжений міським європейським життям готичний стиль. За легкість і ажурність його називали застиглою або безмовною музикою, «симфонією в камені». На відміну від суворих, монолітних, солідних романських храмів, готичні собори прикрашені різьбленням і декором, безліччю скульптур, вони повні світла, спрямовані в небо, їх вежі піднімалися до 150 метрів. Шедеври цього стилю — собори Паризької богоматері, Реймський, Кельнський. В епоху, коли пригніченій більшості було недоступне безпосереднє звертання до Біблії (її переклад з латини з'явився лише в XVI ст.), головною мовою християнства були образотворчі види мистецтва, що в цільній, образній формі дають уявлення про красу божественного: скульптура і живопис виступали як німа проповідь. Головним жанром був іконопис. Ікони розглядалися як емоційний зв'язок з Богом, доступний неписьменним масам. Але ікони, що зображають Бога, святих, мадонн, були глибоко символічні, щоб притупити їх почуттєвий, тілесний образ. Зображення повинні були сприйматися як втілення божественного, не будити земних переживань, показувати світову скорботу Бога про своїх грішних і страждаючих дітей. Головним в зображенні є очі (дзеркало душі), фігури часто відірвані від землі. Середньовічне образотворче мистецтво в своїй символіці дає ірреальне трактування простору (наприклад, зворотна перспектива) для більшого впливу на глядача. Художники легковажать фоном, з живопису на довгий час зникає пейзаж (християнство не приділяє природі уваги, в Біблії вона згадується дуже рідко). Крім ікон, образотворче мистецтво Середньовіччя представлене також розписами, мозаїками, мініатюрами, вітражами. Середньовічна література також має релігійний характер, переважають твори, побудовані на біблійних міфах, житія святих, їх пишуть латиною. Світська література виступає не відображенням дійсності, а втіленням ідеальних уявлень про людину, типізацією її життя. Основна жанри — героїчний епос, лірика, роман. Поети створювали поеми про військові подвиги і діяння феодалів. В німецькій епічній поемі «Пісня про Нібелунгів» герой Зігфрід перемагає темні сили, ціною великих жертв світло тріумфувало над мороком. Особливим явищем була рицарська література, що оспівує дух війни, васального служіння, поклоніння прекрасній дамі. Трубадури говорили про пригоди, любов, перемоги, ці твори використовували розмовну живу мову. В французькій поемі XII ст. «Пісня про Роланда» прославляються подвиги рицаря, шляхетного і відважного, що віддав життя за християнську віру і свого короля. За всієї спрямованості до потойбічного світу набирає силу тенденція звертання до земного життя. Поети збирали народні пісні, сказання. В високій літературі зростаюча увага до людини блискуче виражена Данте. В «Божественній комедії» (поч. ХIV ст.) він показує грішників як людей, що тужать про земне життя, виявляє цікавість до людини, її пристрастей: «Ви створені не для тваринної долі, але до доблесті і знання народжені». Література XII-XIII ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького - бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя - вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.

У XI-XII ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала "Пісня про Роланда", у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і, навіть, віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є "Пісня про Нібелунгів", у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 р., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, - лицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ займав центральне місце у творчості трубадурів - провансальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо.

Основу музичної культури складав літургійний спів, що оспівує Бога в наспівах, а потім і гімнах, що з'єднують віршований текст з пісенною мелодією. Канонізована музика — григоріанський хорал — містила в собі також співи, призначені для всіх служб церковного календаря. Інший шар музичної культури зв'язаний з ідеологією рицарства (куртуазна лірика трубадурів), а також творчістю професійних музикантів-менестрелів. З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, розташованого на узвишші. Все, разом узяте, повинно демонструвати церковну могутність, велич духовного кліру і породжувати в людині усвідомлення власного безсилля і нікчемності.

У другій половині XII ст. на Заході, перш за все у північній Франції, народжується інший архітектурний стиль - готичний. Для готики характерне устремління споруди вгору за рахунок гострих стрілчастих шпилів, у стінах - величезні вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом (вітражами). Численні гостроконусні арки, багатство скульптур, пишних оздоб - усе це надавало готичним соборам (Кафедральний у Львові, собори в Ам'єні, Парижі, Кельні) динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.В цілому для середньовічного мистецтва характерне шанування Божественного, типізація, абсолютна протилежність добра і зла, глибокий символізм, підпорядкування мистецтва релігійним ідеалам, втілення ідеї ієрархії. В творах мистецтва, насамперед в зодчестві, а також скульптурі, відбилася зміна основ культури людства. Первісний хаос в матеріальній і духовній культурах змінився стрункістю в думках і уявленнях про навколишній світ, заснованих на селянському способі життя. При цьому ієрархія в суспільному житті стала переноситися на уявлення про світ взагалі, змінилися погляди як на простір, так і на час. Мистецтво Середньовіччя характеризується традиціоналізмом, нерозвиненістю особистого початку, але, разом з тим, воно показує, що середньовічна культура виражає не застиглий назавжди стан людини і її світу, а справжній, живий рух. В Середньовіччі намічається поділ культури на становій основі: офіційній, церковній культурі духівництва і дворянства багато в чому протистоїть культура народна. Для неї характерні фольклорні традиції, архетипи, неприйняття християнського аскетизму, опора на земне життя. Сутність цієї культури (іноді її називають «сміховою») яскраво виявляється в карнавалах з їх перевертанням звичних ієрархічних уявлень про «верх» і «низ», мирське і божественне. Взаємодія цих культур багато в чому визначає динаміку культурного розвитку. Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові людського генія в часи Відродження і Реформації.Середньовічна культура глибоко суперечлива, у ній сполучаться роздробленість буття, коли кожен народ має свій уклад життя, — і тяга до Всеєдності (Град Божий на землі), прикріпленість людини до землі, своєї общини, маєтку — і християнська універсальність людини, далека ідеї етнічної і станової обмеженості; страждальницьке зречення від світу — і тяга до насильницького всесвітнього перетворення світу (Хрестові походи). Ця суперечливість виступала рушійною силою розвитку культури, в ході якого людина поступово починає звертатися до самої себе, а не тільки до Бога. Однак для того, щоб це дійсно відбулося, потрібен був переворот в світовідчуванні людей, найбільший прогресивний переворот з всіх пережитих до того часу людством — переворот Ренесансу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

22290. ДИАГНОСТИКА УМСТВЕННОГО РАЗВИТИЯ И ОБЩИХ СПОСОБНОСТЕЙ 268.5 KB
  Другая причина умения и навыки полученные индивидами на ранних этапах своей жизни и обеспечившие их быстрое развитие сохраняются и служат предпосылками развития и в дальнейшем. Все это важные характеристики когнитивного развития человека однако они не являются показателями интеллектуальных способностей. На современном этапе несмотря на то что по проблеме интеллекта было опубликовано более 900 000 работ психология интеллекта стоит лишь в самом начале своего развития.
22291. ПСИХОДИАГНОСТИКА РАЗВИТИЯ МЛАДЕНЦЕВ И ДОШКОЛЬНИКОВ 92.5 KB
  Рассмотрим некоторые шкалы развития младенцев. Гезелл и его коллеги подготовили таблицы развития охватывающие четыре основные сферы поведения: моторику язык адаптивное и личностносоциальное поведение. Они обеспечивают стандартизированную процедуру для наблюдения и оценки хода развития поведения ребенка в обыденной жизни.
22292. ПСИХОЛОГИЧЕСКАЯ ГОТОВНОСТЬ К ОБУЧЕНИЮ В ШКОЛЕ 85 KB
  Поэтому важно заранее еще до начала школьного обучения выяснить насколько психические возможности ребенка соответствуют требованиям школы. Показателями развития мышления до уровня готовности к школьному обучению является способность ребенка осуществлять мыслительные операции анализа синтеза сравнения обобщения в знакомом материале сформированность нагляднообразного мышления до уровня позволяющего выполнять учебные задания характерные для начального периода обучения. Личностная готовность предполагает зрелость мотивов учебной...
22293. СОЦИАЛЬНЫЕ И ЭТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ДИАГНОСТИКИ. ЭТИЧЕСКИЙ КОДЕКС ПСИХОЛОГА-ДИАГНОСТА 69 KB
  Следует также заметить что студенты которые участвуют в учебном тестировании обычно не готовы к самостоятельному проведению диагностического обследования других людей и к интерпретации тестовых оценок. Неверные представления о характере и цели обследования а также неправильные интерпретации диагностических результатов лежат в основе многих распространенных ошибок и критических замечаний в адрес психологической диагностики. Полезный зарубежный опыт состоит также в том что для повышения профессиональных норм и улучшения качества...
22294. Психолого-педагогическая диагностика 38 KB
  Теоретические основы психодиагностики задаются соответствующими областями психологической науки общая дифференциальная возрастная медицинская психология и др. К методическим средствам психодиагностики относятся конкретные приемы изучения индивидуальнопсихологических особенностей способы обработки и интерпретации получаемых результатов. При этом направления теоретической и методической работы в области психодиагностики определяются главным образом запросами психологической практики.
22295. ИЗ ИСТОРИИ ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ДИАГНОСТИКИ 140.5 KB
  Появление тестовых методов принято связывать с бихевиоризмом. Именно этим занимались первые психодиагносты разработавшие метод тестов термин введен Ф. В своей статье Интеллектуальные тесты и измерения 1890 год журнал Mind Мысль Кеттелл писал о том что применение серии тестов к большому числу индивидов позволит открыть закономерности психических процессов и тем самым приведет к преобразованию психологии в точную науку. Вместе с тем он высказал мысль о том что научная и практическая ценность тестов возрастет если условия...
22296. КЛАССИФИКАЦИЯ ПСИХОДИАГНОСТИЧЕСКИХ МЕТОДИК 125 KB
  К формализованным методикам относятся тесты опросники методики проективной техники и психофизиологические методики. Методики высокого уровня формализации Как уже говорилось выше они включают в себя четыре главных класса методик: тесты которые в свою очередь делятся на несколько подклассов опросники методики проективной техники и психофизиологические методики. Однако по своей психологической сущности тесты и например опросники очень несходны между собой. Тесты Тесты в переводе с английского испытание проверка проба ...
22297. ТРЕБОВАНИЯ К ПОСТРОЕНИЮ И ПРОВЕРКЕ МЕТОДИК 135.5 KB
  Обычно авторы методики в руководстве приводят точные и подробные указания по процедуре ее проведения. Формулирование таких указаний составляет основную часть стандартизации новой методики т. Другим наиболее важным этапом в стандартизации методики является выбор критерия по которому следует проводить сравнение результатов диагностических испытаний поскольку диагностические методики не имеют заранее определенных стандартов успешности или неудачи в их выполнении. В общих чертах стандартизация диагностической методики ориентированной на...
22298. Организация санитарно-противоэпидемических мероприятий в чрезвычайных ситуациях 181 KB
  Ознакомить студентов с организационной структурой и задачами санитарно-эпидемиологической службы, основами организации и порядком проведения противоэпидемических мероприятий в чрезвычайных ситуациях мирного и военного времени