97299

Національно-патріотичне виховання засобами українознавства в навчально-виховному процесі загальноосвітнього навчального закладу

Научная статья

Педагогика и дидактика

Брак виробленої цілісної державної програми національно-патріотичного виховання підростаючого покоління так згубно відбився на значній частині останнього що компенсувати ці втрати буде важко. Необхідність оптимізації процесу виховання українського громадянина-патріота високоморальної духовно багатої особистості самоочевидна й передбачає формування здорового...

Украинкский

2015-10-15

141 KB

2 чел.

Юрій Віленович Беззуб,

викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання,

методист науково-методичного центру суспільствознавства та українознавства

Інституту післядипломної педагогічної освіти

Київського університету імені Бориса Грінченка

Національно-патріотичне виховання засобами українознавства

в навчально-виховному процесі загальноосвітнього навчального закладу

Після розпаду Радянського Союзу з його потужною системою ідеологічного виховання громадян, а особливо молоді, маятник виховного процесу хитнувся в інший бік, і цю справу було цілковито занедбано. Брак виробленої цілісної державної програми національно-патріотичного виховання підростаючого покоління так згубно відбився на значній частині останнього, що компенсувати ці втрати буде важко.

Необхідність оптимізації процесу виховання українського громадянина-патріота, високоморальної, духовно багатої особистості самоочевидна й передбачає формування здорового, адекватного сприйняття соціальної дійсності, здатності до саморегуляції, стійкості, здорового соціального самопочуття на основі комплексного застосування соціальних, соціально-психологічних, педагогічних методик і технологій. Інтегруючим началом може й повинна виступити ідея національно-державного патріотизму, реалізація якої починається вже з раннього дитинства.

Дослідження сутності та шляхів формування українського патріотизму належить до винятково актуальних і ключових проблем теоретичного і прикладного українознавства.

У масовій свідомості патріотизм – це передусім любов до Батьківщини і діяльність на її користь.

Філософсько-політологічна та педагогічна наука трактує патріотизм (від грецького patris – батьківщина, вітчизна) як усвідомлену й діяльну любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них піти на жертви, здійснити подвиг.

Ці погляди збігаються із визначенням одного із найавторитетніших енциклопедичних видань: «Патріотизм – любов до Вітчизни, тобто країни, міста, місця, де народився, спільноти індивідів, які мешкають на одній землі, єдині у своїх культурних прив’язаностях і в прагненнях захищати свої цінності». Таке визначення патріотизму дозволяє застосовувати його досить широко щодо рідної країни, локального місця народження, соціальної групи й до субкультури.

Попри те, що за останні двадцять років оприлюднено чимало наукових, науково-популярних і публіцистичних праць, присвячених теоретичним і методичним аспектам патріотичного виховання, ця проблема не знайшла поки належного віддзеркалення в сучасних педагогічних дослідженнях.

Більшість авторів вказують на важливість і значущість патріотичного виховання дітей шкільного віку, але не пропонують цілісної системи роботи в цьому напрямку. Характерною особливістю досліджень, пов’язаних із вихованням патріотизму дітей шкільного віку, є звернення до окремих аспектів проблеми.: патріотичне виховання розглядається в руслі екологічного виховання або акцентується на процесі залучення дітей до вивчення культурної спадщини народу тощо.

Велику допомогу в процесі теоретичного усвідомлення нових тенденцій у вітчизняній педагогічній науці надає вивчення робіт Б.Чижевського, К.Чорної, які в основу патріотичного виховання ставлять національну свідомість та наголошують на усвідомленні безперечної цінності Батьківщини.

З цього погляду національна самосвідомість (передовсім глибинне усвідомлення своєї етнічної належності та своєрідності історичної долі власного народу, які є невід’ємним атрибутом кожної нації) є невід’ємною складовою патріотизму школярів. З іншого боку, вирішувати проблему формування національної самосвідомості можливо лише у зв’язку з духовним розумінням Батьківщини, тому що «Вітчизна – це дух народу в усіх його виявах і творіннях, а національність означає своєрідність цього духу».

У ряді публікацій подається саме таке сучасне розуміння патріотизму, з’ясовується сутність українського патріотизму, як правило, у взаємозв’язку із національною свідомістю, показуються особливості його виявлення, способи і засоби виховання патріотів.

Дехто з авторів пропонує визначити патріотизм як одну з найбільш значущих, незмінних цінностей, що властива усім сферам життя суспільства й держави, виражає ставлення особистості до своєї Батьківщини й характеризує вищий рівень її розвитку. Це своєрідний фундамент суспільного й державного устрою, ідеологічна опора його життєздатності, одна з основних умов ефективного функціонування всієї системи соціальних і державних інститутів.

Аналіз праць, присвячених патріотичній проблематиці, засвідчує не тільки порівняно активний процес нагромадження знань із цієї актуальної проблеми, але й наявність певних прогалин у дослідженні феномену українського патріотизму, зокрема його історичних та історіографічних засад. Спостерігається й живучість стереотипів радянського минулого, певна штучність моделювання патріота незалежної України на підвалинах комуністичної ідеології. На думку авторитетного історика Я. Калакури, заповненню цих прогалин сприятиме пошук і обґрунтування відповідей на такі важливі питання, як: коли і за яких умов зародився український патріотизм; які етапи у своєму розвитку він пройшов; чим він є сьогодні; що необхідно робити для того, щоб ефективно використати історичне й історіографічне підґрунтя для поліпшення патріотичного виховання молоді.

З’ясовуючи, який зміст вкладається в поняття «історичне та історіографічне підґрунтя українського патріотизму», Я Калакура виходить із того, що патріотизм має два виміри. З одного боку, це реальна дійсність, суспільно-політичне і духовно-моральне явище, з іншого – науково-прикладна проблема, яка є предметом пізнання різних гуманітарних наук: історії, філософії, політології, психології, педагогіки, соціології, етнології та ін., кожна з яких має свій аспект пізнання.

Комплексне ж дослідження українського патріотизму можливе на шляху синтезу надбань галузевих наук, тобто з позицій інтегративної системи знань, якою є українознавство.

На думку дослідника, історичне підґрунтя патріотизму можна трактувати як сам процес його зародження, розвитку і утвердження, тісно пов’язаний з етногенезом українського народу, його багатовіковою історією самовідданої боротьби за волю і незалежну державу.

Під історіографічним підґрунтям розуміють процес нагромадження знань про український патріотизм, наукове осмислення його сутності та особливостей на кожному історичному етапі, узагальнення досвіду патріотичного виховання і вироблення рекомендацій щодо його удосконалення.

Український патріотизм є, насамперед, категорія суспільної та індивідуальної свідомості, моралі і людських почуттів, соціальної психології, а тому його не можна розглядати у відриві від інших світоглядних і ціннісних орієнтирів, зокрема від почуття гордості за український народ і Україну, любові до неї, героїзму і вірності.

Патріотизм – це і поважливе ставлення до історії своєї країни, свого народу, його традицій,  і продукт історичного розвитку, життєдіяльності багатьох поколінь нашого народу. Адже патріотизм дружин княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Данила Галицького так само, як і патріотизм запорожців, козацьких полків Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи – це ті невмирущі зразки української нескореності і жертовності, на яких виростали й виховувались нові покоління героїв – кирило-мефодіївці, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а відтак Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Олена Теліга і тисячі інших українців, які  надали українському патріотизму виразного національного характеру.

Новим змістом наповнили його державотворці в добу Українських визвольних змагань ХХ ст.: Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Євген Петрушевич, Августин Волошин, а також мільйони українців у роки спротиву більшовицькому і гітлерівському режимам, польським пацифікаторам, російським, угорським і румунським шовіністам.

Комуністична влада впродовж десятиріч усіма засобами силоміць насаджувала так званий радянський патріотизм, але, незважаючи на репресії і голодомори, масові депортації і сталінські концтабори, їй так і не вдалося знищити національний дух українства. Я. Калакура наголошує: не скорилися і не перестали бути українськими патріотами Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Сергій Єфремов, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін. Патріотами України залишалися й багато з тих, кого влада зачислила до радянської інтелігенції: Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Олесь Гончар, Іван Крип’якевич.

У часи хрущовської відлиги і брежнєвщини як справжні українські патріоти виступили шістдесятники та інакодумці – дисиденти і правозахисники: Василь Симоненко, Петро Григоренко, Микола Руденко, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Михайло Брайчевський, брати Горині, Валерій Марченко та сотні інших. Хіба можна уявити без їхньої участі відновлення державної незалежності України?

Серйозною перешкодою на шляху формування українського патріотизму є споживацька психологія, рецидиви космополітизму і так званого пролетарського інтернаціоналізму, а також комплекс малоросійства, який продукує відчуття меншовартості, безбатьківства, байдужого ставлення до інтересів української нації.

Де кореняться причини цих негативних явищ? На думку Я. Калакури, вони теж мають історичне підґрунтя. Упродовж багатьох століть підколоніального статусу України, духовного рабства її народу відбувалася деформація суспільної свідомості, її денаціоналізація і деморалізація, що й формувало манкуртство, конформізм, пристосуванство, паралізувало волю й гідність частини людей, сіяло зневір’я у власні сили.

Українському суспільству нав’язувалася фальшива, спотворена історія, ідеологія периферійності і меншовартості, так званого пролетарського інтернаціоналізму як форми антипатріотизму. На справжніх героїв-патріотів накидалось тавро зрадників, ворогів, що в кінцевому рахунку призвело до морально-духовного каліцтва багатьох українців.

Історичний досвід переконливо доводить, що справжній патріотизм не може бути ні наднаціональним, ні позанаціональним. Це явище завжди національне, бо воно – не тільки продукт соціально-історичного розвитку, але й генетико-біологічного, природно-ментального. П. Кононенко, досліджуючи взаємообумовленість таких понять, як національна ідея, нація, націоналізм, аргументовано показав, що останній є виявом патріотизму.

Чим вирізняється український патріотизм з-поміж інших, скажімо, від німецького, польського, російського чи французького? Насамперед тим, що він – творіння українського етносу, української нації, невіддільний від її генетичного коду, історії і ментальності. Самобутність і неповторність українського народу сто п’ятдесят років тому переконливо довів Микола Костомаров у відомій праці «Дві руські народності», наголосивши на історично й генетично сформовані відмінності українців у народній філософії, релігії, побуті, психофізичному розвитку, характері, у підходах до державотворення, у ставленні до інших народів. Український патріотизм через історичні обставини сформувався як визвольний і протестний, проникнутий духом нескореності, національної гордості, ідеями свободи, волі і власної державності.

Що означає бути українським патріотом сьогодні?

По-перше – бути свідомим, освіченим, моральним і активним громадянином України, піклуватися про інтереси та історичну долю країни, її міжнародний авторитет.

По-друге – з повагою ставитись до історичного минулого українського народу, до його мови, традицій, звичаїв і обрядів, до героїчних подвигів предків, берегти пам’ять про них. Адже героїзм є найвищим критерієм українського патріотизму і національної свідомості.

По-третє – палко любити Україну, виявляти готовність заради неї на самопожертву, самовіддано захищати її від зовнішніх та внутрішніх ворогів, сумлінно працювати для примноження здобутків української економіки, науки, культури і спорту.

Український педагог Софія Русова зазначала, що справжні герої – це ті, хто ставить перед собою великі та шляхетні завдання і бореться за них, не шкодуючи для цього ні сил, ні навіть життя.

Оспівуючи героїв Крут, Богдан-Ігор Антонич писав:

Крути, Крути! Мужність і посвята,

Вірність, що міцніша понад смерть.

У сучасній системі патріотичного виховання широко використовується досвід видатного вітчизняного педагога-гуманіста В. Сухомлинського. Він вказував на те, що дитина йде до класу в сім років, але бажано, щоб вона вже з п’ятирічного віку перебувала у сфері виховного впливу школи. «Педагогічний колектив школи надає великого значення моральній, патріотичній, інтелектуальній, естетичній обстановці, у якій перебуває дитина віком від двох до семи років, оскільки в перші роки життя в розвитку дитини вирішальну роль відіграють люди, що оточують її, з усім багатством і багатогранністю».

У педагогічній системі В. Сухомлинського значне місце посідає принцип диференційованого та індивідуального підходу до виховання учнів. Отже, найпершим і найголовнішим у патріотичному формуванні особистості, як підтверджує аналіз педагогічної практики видатного дослідника, є засвоєння учнями загальнолюдських норм моралі. Він радив змалку виховувати в дітей чесність, правдивість, доброту й чуйність, любов та повагу до старших. «Добрі почуття своїм корінням сягають у дитинство, а людяність, доброта, лагідність, доброзичливість народжуються у праці, турботах, хвилюваннях про красу навколишнього світу».

Видатний педагог Григорій Ващенко, розглядаючи героїзм як вияв почуттів, звертав увагу на три їх рівні: фізіологічний, психологічний і піднесений. При цьому він вказував на різницю між героїзмом, люттю і агресією. Два останні – це фізіологічні почуття, а ворожість, ненависть – психологічні. Що ж стосується героїзму, милосердя, любові, прощення – то це риси піднесення, властиві тільки людям.

Проблема формування особистісно зорієнтованого, а значить, гуманного виховного середовища надзвичайно складна, багатогранна та малодосліджена. І. Бех зазначає, що «...ідеї гуманістичної педагогіки охопили все наше суспільство..., однак нині загальна ейфорія пов’язана з цією проблематикою, змінилася глибоким її осмисленням, розумінням складності сутнісної трансформації сучасного освітнього процесу». Масові втрати в моральному вихованні підростаючої особистості свідчать про те, що виховні методи, які ігнорують почуття школярів, їхнє право на свободу та самостійність, не призводять до бажаного результату. Тому дослідник обґрунтовує необхідність уведення нових особистісно орієнтованих технологій виховання, які б функціонували за такими принципами:

– цілеспрямованого створення емоційно збагачених виховних ситуацій;

– особистісно розвивального спілкування;

– використання співпереживання як психологічного механізму у вихованні особистості;

– систематичного аналізу вихованцем власних і чужих вчинків.

Саме тому найактуальнішим напрямком оптимізації управління виховним процесом у школі є впровадження ідей гуманізму у процеси виховання учнів.

Без пробудження таких моральних феноменів, як патріотизм, совість, почуття власної гідності, обов’язок, чесність, працелюбність, навряд чи можна розраховувати на поліпшення ситуації у країні. Саме тому в сьогоднішніх умовах державотворчого процесу в Україні відбувається активний різнобічний пошук шляхів оптимізації нової моральної парадигми у психолого-педагогічній науці, державних структурах, школі, сім'ї.

Український патріотизм – це не пасивно-споглядальне явище, а діяльна й активна позиція у ставленні до проблем свого народу, Батьківщини і держави. Він невіддільний від почуття громадянської відповідальності за долю країни, за її майбутнє.

Дані соціологічних досліджень засвідчують поступове, але неухильне зростання питомої ваги молодих людей віком від 18 до 28 років, які ідентифікують себе з Україною і вважають її своєю Батьківщиною.

У 1996 р. їх відсоток складав 55%, а в 2003 р. перевищив 64%. Разом з тим, опитування говорять про те, що кожен третій юнак і дівчина не пов’язують своє майбутнє з Україною, і в цьому велика провина тих, кому доручене виховання підростаючого покоління.

Як і хто формує сьогодні український патріотизм? Чи достатнім для цього є те історичне та історіографічне підґрунтя, про яке ми говорили? Чи опанували достатньою мірою педагоги й вихователі теоретичні й дидактичні засади, новітні методи патріотичного виховання, чи всі вони є носіями національної свідомості та українського патріотизму?

Чи вироблена в Україні науково обґрунтована система національно-патріотичного виховання, яка будувалася б на засадах наступності та успадкування, включала б усі ланки освіти і формування особистості: від сім’ї, дошкільної установи, школи до вищого навчального закладу і трудового колективу?

Чи долучені до цього винятково важливого процесу вся система державної влади, громадські об’єднання, політичні партії, молодіжні й дитячі організації, засоби масової інформації, установи культури і мистецтва, спортивні товариства, релігійні конфесії? Далеко не всі, а деякі з них не тільки не сприяють утвердженню українського патріотизму, а навпаки, всіляко заважають цій роботі.

У зв’язку з цим варто привернути увагу до «Концепції національно-патріотичного виховання молоді», затвердженої наказом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки, Міністерства оборони та Міністерства культури і туризму 27 жовтня 2009 року.

Мета Концепції національно-патріотичного виховання полягає у створенні методологічних засад для системної і цілеспрямованої діяльності органів державної влади і громадськості щодо виховання молодої людини – патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, демократичну, правову і соціальну державу, виявляти національну гідність, знати і цивілізовано відстоювати свої громадянські права та виконувати обов’язки, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, бути конкурентоспроможним, успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, сім’янин, професіонал, носій української національної культури.

Згідно з нею, ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинений національно свідомий, високоосвічений, життєво компетентний громадянин, здатний до саморозвитку та самовдосконалення.

В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючий чинник розвитку суспільства й нації в цілому. Форми й методи виховання базуються на українських народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й психології.

Однак особливістю України, на відміну від, скажімо, сусідніх країн Польщі чи Росії, є те, що бездержавність, тривале перебування під чужою владою не лише породили в нашому народі неповагу до цієї влади та часом явну, а частіше – приховану непокору, а й досі зумовлюють нехтування тепер уже «своєю» владою. Водночас  не лише українські скоробагатьки, а й представники різних щаблів влади вже незалежної України часто-густо не усвідомлюють свого високого призначення, розуміють його не як служіння народу, з якого вийшли, а розглядають лише як нагоду до власного збагачення, чим дають численні підстави до саме таких почуттів.

Найбільш прикрим є те, що навіть політична сила, яка прийшла до влади на хвилі народного волевиявлення та отримала величезний кредит народної довіри, зуміла швидко розтринькати його. Сталося це, не в останню чергу, завдяки невідповідності між діями багатьох осіб з її складу, спрямованих, як виявилося, насамперед на вдоволення особистих амбіцій та матеріальних запитів, та тими очікуваннями, що покладалися народом на цю силу.

Дослідники зауважують, що певне непорозуміння в українців часто викликає саме поняття «держава», яке в одному контексті ототожнюється лише із суспільною надбудовою, владними інституціями всіх гілок та щаблів, а в іншому – з усією країною, суспільством, усім тим, що абсолютизоване у заклику «Будуймо Державу!» та заповіді українських націоналістів «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!». Отож якщо для творців «громадянського суспільства», представників «третього сектора», зрештою, для багатьох «маленьких громадян» держава досі виступає як антагоніст, «неминуче зло», то націонал-патріоти ототожнюють себе з нею. Таким чином, невідповідність бажаного з дійсним у сучасній Україні відчувається національно свідомими людьми особливо гостро.

У Концепції зазначається, що головною домінантою національно-патріотичного виховання молоді є формування в особистості ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та самої себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції. Більше того, здійснення системного національно-патріотичного виховання є однією з головних складових національної безпеки України.

Національно-патріотичне виховання формується на прикладах історії становлення Української державності, українського козацтва, героїки визвольного руху, досягнень у галузі політики, освіти, науки, культури і спорту.

Концепція національно-патріотичного виховання передбачає створення цілісної системи національно-патріотичного виховання молоді шляхом реалізації таких виховних завдань:

  •  забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості в Україні відповідно до її інтересів та можливостей;
  •  виховання правової культури, поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки – Герба, Прапора, Гімну України та історичних святинь;
  •  сприяння набуттю молоддю соціального досвіду, успадкування духовних та культурних надбань українського народу;
  •  формування мовної культури, володіння українською мовою та її вживання як духовного коду нації;
  •  формування духовних цінностей українського патріота: почуття патріотизму, національної свідомості, любові до українського народу, його історії, Української Держави, рідної землі, родини, гордості за минуле і сучасне на прикладах героїчної історії українського народу та кращих зразків культурної спадщини;
  •  відновлення і вшанування національної пам’яті;
  •  утвердження у свідомості громадян об’єктивної оцінки ролі українського війська в українській історії, спадкоємності розвитку Збройних Сил у відстоюванні ідеалів свободи та державності України та її громадян від княжої доби, Гетьманського козацького війська, військ Української народної республіки, Січових стрільців, Української повстанської армії до часів незалежності;
  •  формування психологічної та фізичної готовності молоді до виконання громадянського та конституційного обов’язку щодо відстоювання національних інтересів та незалежності держави, підвищення престижу і розвиток мотивації молоді до державної та військової служби;
  •  відродження та розвиток українського козацтва як важливої громадської сили військово-патріотичного виховання молоді;
  •  забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, людей похилого віку, турбота про молодших та людей з особливими потребами;
  •  консолідація діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування, навчальних закладів, громадських організацій щодо національно-патріотичного виховання;
  •  сприяння діяльності установ, навчальних закладів, організацій, клубів та осередків громадської активності, спрямованих на  патріотичне виховання молоді;
  •  підтримання кращих рис української нації – працелюбності, прагнення до свободи, любові до природи та мистецтва, поваги до батьків та родини;
  •  створення умов для розвитку громадянської активності, професіоналізму, високої мотивації до праці як основи конкурентоспроможності громадянина, а відтак держави;
  •  сприяння розвитку фізичного, психічного та духовного здоров’я; задоволення естетичних та культурних потреб особистості;
  •  виховання здатності протидіяти проявам аморальності, правопорушень, бездуховності, антигромадської діяльності;
  •  створення умов для посилення патріотичної спрямованості телерадіомовлення та інших засобів масової інформації при висвітленні подій та явищ суспільного життя;
  •  реалізація індивідуального підходу до особистості та виховання.

Серед основних принципів національно-патріотичного виховання (культуровідповідності, толерантності, суб’єкт-суб’єктної взаємодії, цілісності, акмеологічний, особистісної орієнтації життєвої творчої самодіяльності, гуманізації виховного процесу) засадничим є принцип національної спрямованості виховання, який передбачає формування у молоді національної свідомості, любові до України, свого народу, шанобливого ставлення до його культури, здатності зберегти свою національну ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати участь у розбудові та захисті своєї держави.

Одним із важливих шляхів реалізації концепції національно-патріотичного виховання молоді є формування його науково-теоретичних і методичних засад:

  •  здійснення заходів щодо розширення фактографічної бази історичних подій, публікація розсекречених архівних документів, видання історичної науково-популярної літератури, довідкових матеріалів про здобутки України за роки незалежності, книг національно-патріотичної спрямованості;
  •  включення проблематики національно-патріотичного виховання молоді до дослідницьких програм та планів наукових і навчальних закладів;
  •  підготовка та видання наукових праць, науково-методичних, навчальних посібників і рекомендацій з питань національно-патріотичного виховання молоді;
  •  розроблення та впровадження програм національно-патріотичного виховання молоді в закладах освіти;
  •  вивчення потреб молоді, зокрема шляхом проведення соціологічних досліджень;
  •  систематичне проведення наукових конференцій, семінарів з проблем національно-патріотичного виховання молоді;
  •  створення на базі навчальних закладів експериментальних майданчиків та лабораторій в наукових установах з проблем національно-патріотичного виховання;
  •  підвищення професійної кваліфікації педагогічних, соціальних працівників, інших фахівців з питань національно-патріотичного виховання, соціального становлення та розвитку молоді.

Серйозною перешкодою національно-патріотичному вихованню є складна соціально-економічна ситуація в Україні, яка призвела до небаченого майнового розшарування суспільства, шахрайства, рейдерства, зростання злочинності, породила розчарування частини людей, особливо молоді, спровокувала або стимулювала масовий виїзд громадян на заробітки в зарубіжні країни.

У вихованні українського патріотизму, опрацюванні наукових методик цього процесу велика роль належить українознавству, всьому циклу українознавчих дисциплін, насамперед їх історичному сегменту, знанням  української і зарубіжної історії, у яких закодовані національно-патріотичні традиції українського народу, які передаються від покоління до покоління. Згадаймо епілог до поеми "Гайдамаки" Тараса Шевченка:

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу,

Я її онукам тепер розказав.

Без планомірного і цілеспрямованого впровадження українознавства у систему освіти, починаючи з родини, дошкільних установ, загальноосвітньої школи і завершуючи всіма ланками вищої і спеціальної освіти, неможливо зреалізувати програму національно-державницького і патріотичного виховання.

Не можна виховати українського патріота за межами національної свідомості, без утвердження українськості, засвоєння національних символів, у тому числі і в мовній сфері. Тут синдром малоросійства, меншовартості засів дуже глибоко і передався навіть тим, хто народився вже не в радянській імперії, а в незалежній Україні й опанував державну мову. Звичним явищем у містах України є послугування учнів українською мовою на уроках, а на перервах, після занять, у побуті багато з них переходять на російську мову чи суржик. У цьому винні сімя, школа, атмосфера в суспільстві, усі щаблі влади.

Серйозний виклик українському патріотизму диктує відкрите інформаційне суспільство, глобалізаційні процеси в сучасному світі, рецидиви імперського мислення наших сусідів. Мусимо цим явищам активно протистояти і не розслаблятися.

На нашу думку, формами національно-патріотичного виховання в загальноосвітній школі можуть бути:

  •  Робота з використанням традицій українського козацтва, наприклад, всеукраїнська гра «Джура Сокіл», яка замінила відому за радянських часів «Зарницу». Вона апробовується в українських школах офіційно, на державному рівні, оскільки держава виділяє на це відповідні кошти; окремі козацькі організації беруть у ній участь на громадських засадах.
  •  Посилення державно-патріотичної спрямованості у викладанні дисциплін загальноосвітньої школи та залучення юнаків і дівчат до вивчення історії та культури України через різноманітні види позакласної роботи.

Зрозуміло, особливо це стосується предметів гуманітарного циклу, передовсім історії. Наприклад, нині гостро стоїть переважно економічне питання конкурентоспроможності українських товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках і, у зв’язку з цим, необхідності підтримки національного товаровиробника. Історичні приклади в «патріотичному» вирішенні цього питання можуть прислужитися як справі підтримки свого виробника, так і національно-патріотичного виховання молоді.

Так, у передвоєнній Східній Галичині товари в мережах українських кооперативних товариств «Центросоюз», «Маслосоюз», «Нова фортуна», «Просвіта» були дещо дорожчими, аніж в інших, проте багато українців купували їх саме тут задля підтримки «свого» товаровиробника. Гасло «Свій до свого по своє!» було дієвим засобом економічного спротиву окупаційній владі (а такою була польська для українців Галичини в міжвоєнний час). До речі, успіх антиалкогольної акції українських націоналістів у селах Галичини у передвоєнний період обумовлювався також і тим, що здійснювалась вона за умов державної монополії на виробництво й продаж алкоголю та тютюну, що давало польській державі значні прибутки. Це слід мати на увазі тим, хто обмірковує нову, нагально необхідну кампанію подолання алкоголізму в українських селах, оскільки бездумне копіювання давніх підходів може не спрацювати (нині горілчані підприємства належать уже українській державі), хоча частіше – приватним власникам.

Зараз, за умов глобалізації (Світова організація торгівлі, ЄС, ЄЕП тощо) і вільної конкуренції, все складніше говорити про надання переваги продукції національного виробника, окрім тих, як правило, невисокотехнологічних, сфер, де наші товари складають гідну конкуренцію імпортним. Мабуть, небагато наших співгромадян, за умов рівноцінного вибору, замислюються про те, щоб зробити його на користь свого виробника.

Вибір покупцем тієї чи іншої продукції – досить потужне політичне знаряддя, як показав сумний досвід Данії у мусульманських країнах (застосування бойкоту товарів виробництва певної держави у відповідь на недружні дії з її боку може бути достатньо дієвим).

Чи не поодиноким наразі прикладом таких заходів у сучасній Україні можна вважати акцію «Україна без матрьошок», що виникла на межі 2005/06 років у відповідь на відвертий газовий шантаж з боку Росії. У молодіжному середовищі зародилися і ширилися заклики типу: «Не купуй російське – зроби Путіну трубу! Підтримай національну солідарність – відішли цей SMS 5 друзям», «Пам’ятай про газ, Тузлу, терор НКВД, знищену Січ! Не купуй російське!». Також і в Інтернеті з’явилося WEB-коло та доброчинна акція під тим же гаслом: «Свій до свого по своє!».

  •  Пропагування кращих здобутків національної культурної і духовної спадщини, залучення дітей до самодіяльної художньої творчості, діяльності фольклорних колективів, творчих об’єднань, клубів за інтересами тощо.
  •  Відзначення державних свят як способу піднесення національно-патріотичних почуттів учнів.

Важливий чинник згуртування нації – наявність у неї своїх символів (як офіційних, закріплених Конституцією, так і неофіційних). Навіть російськомовна молодь східних регіонів України, яка виросла вже у пострадянський період, нині вважає себе громадянами саме Української держави, спокійно визнаючи «своїми» синьо-жовтий стяг, тризуб та гімн, які ще їхніми батьками могли сприйматися вкрай вороже. Чи не найбільше, до речі, сприяє цьому спорт – одна з небагатьох сфер, у якій Україні, хоч не так часто, але є ким і чим пишатися. Успіхи наших атлетів, свідома позиція братів Кличків, Андрія Шевченка та ін., які, роками проживаючи та виступаючи за кордоном, зберегли українське громадянство, сприяють зростанню патріотизму, а вболівання за них гуртує наших співгромадян різного походження, мови та політичних переконань (як кумедний приклад можна навести вигуки вболівальників київського «Динамо» на матчах з московським «Спартаком»: «Бєй-бєй москалєй!»). Найкраще засвідчило це й піднесення, яке охоплювало всю країну в дні матчів української збірної з футболу, що зуміла увійти до вісімки кращих команд планети на чемпіонаті світу у Німеччині.

Один з дописувачів в мережі Internet, згадуючи про національну збірну, зауважує, що, як повідомляла преса, з її складу лише четверо гравців підспівували під час виконання гімну України. Як не прикро, та це не дуже здивувало, оскільки в багатьох школах України учні, хоча й вивчають слова гімну, та співають його «з папірця». Поміж тим, ще у 2003 р. гімном України офіційно узаконено не лише музику М. Вербицького, як до того, але й слова П. Чубинського.

На щастя, нашим футболістам, очевидно, вказали на невідповідну поведінку, а дружній спів численних українських уболівальників компенсував цей недолік й засвідчив світові наш патріотизм. Це нагадало київський Майдан: спільне й урочисте, слідом за Олександром Пономарьовим, виконання Державного гімну України сотнями тисяч громадян-однодумців стало для них одним із найяскравіших вражень того періоду, свідченням громадянської зрілості нації, чинником єднання, що засвідчила поява своєрідного «братства» учасників цього та інших Майданів. Чи не вперше за останнє десятиліття бути українцем стало престижно.

  •  Відзначення народних, традиційних, обрядових свят у загальноосвітніх навчальних закладах та залучення учнівської молоді до їхнього проведення органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями.

Прикладом такої роботи може бути традиційна акція «Різдво разом», покликана долати стереотипи взаємного сприйняття молодих мешканців сходу та заходу України. З ініціативи Українського католицького університету та Львівського національного університету імені І. Франка, у межах акції донедавна лише у Львові організовано приймалося близько тисячі юнаків та підлітків зі східних областей. Окрім того, що існують координаційні центри для прийому і розселення великих груп, чимало менших груп та окремих осіб самостійно приїжджають на запрошення сімей чи інституцій, які приймали їх у попередні роки.

  •  Створення сценаріїв та проведення заходів, присвячених визначним особистостям, подіям, датам вітчизняної історії. Справа патріотичного виховання завжди потребує пошуку в минулому народу постатей, які б слугували взірцем для прийдешніх поколінь, а в українській історії таких постатей не бракує. Однак тим, хто дбає про виховання молоді, слід повсякчас пам’ятати про те, що навмисне, штучне «залаковування» та «прилизування» героїв породжує ідолів, яким повсякчас загрожує розвінчання.
  •  Робота учнів у трудових та волонтерських загонах молодіжних громадських організацій, діяльність яких спрямована на реставрацію та відновлення пам’яток історії, культури та архітектури, меморіальних комплексів та ін.

Тут нам є чого повчитися в сусідів-поляків: програма перебування кожної з польських делегацій у Львові включає, на їхнє побажання, два обов’язкові пункти – участь у літургії в костелі та відвідини військових поховань на Личаківському кладовищі – «Меморіалу Орлят». Така поведінка – результат міцно засвоєного з дитинства почуття патріотизму (що відображено у відомому вірші «Єстем поляк мали...»).

  •  Організація та проведення шкільних культурно-мистецьких, спортивних та дозвіллєвих, туристично-краєзнавчих заходів, спрямованих на розвиток інтелектуальних, творчих і спортивних здібностей учнів.
  •  Екскурсійно-туристична робота (розробка екскурсійних маршрутів, схем історичних та пам’ятних місць міста, району, області, України).
  •  Спортивно-оздоровча діяльність (організація Днів здоров’я, пішохідних та водних походів тощо).
  •  Проведення зустрічей з діячами сучасної культури, мистецтва, науки, видатними спортсменами.
  •  Вдалими та ефективними можуть бути також невеликі за обсягом акції, що не потребують  значного вкладання коштів (для прикладу можна пригадати молодіжні вечори патріотичної пісні).
  •  Важливими для пробудження національної свідомості, зрозуміння історичної правди можуть стати й такі заходи, як розповсюдження Інтернетом резонансних статей, опублікованих невеликим тиражем або в місцевих газетах; демонстрація високохудожніх і правдивих кінострічок про історію визвольних змагань українського народу тощо.

До науково-методичної роботи з національно-патріотичного виховання слід зарахувати:

  •  підготовку та видання методичних розробок з національно-патріотичного та морального виховання;
  •  збирання, узагальнення та поширення інформації про практичний досвід шкіл у цій галузі; вивчення та узагальнення передового досвіду національно-патріотичного виховання ЗНЗ столиці та України;
  •  створення необхідної матеріально-технічної бази для практичної роботи з національно-патріотичного виховання (спортивний інвентар, оргтехніка, література, кінофільми, карти, схеми, фінансування екскурсій тощо);
  •  розроблення постійно діючого розкладу молодіжних вечорів, історичних, літературних, етно-фольклорних конференцій, святкових вікторин;
  •  організацію екскурсій, поїздок, походів, спортивних змагань, олімпіад за окремою програмою;
  •  створення в районі ініціативного «координаційного органу (осередку)» для науково-методичного спрямування роботи з національно-патріотичного виховання тощо.

Процес соціалізації школярів у сучасних умовах має розглядатися як складова всього комплексу проблем загальнодержавного масштабу й буде набагато ефективнішим, коли буде вирішуватися комплекс заходів щодо національно-патріотичного виховання учнів, їх підготовки до захисту держави.

Шляхами оптимізації сучасного патріотичного виховання можуть бути:

  •  дотримання системного підходу оптимізації патріотичного виховання;
  •  упровадження ідей гуманізму в процеси виховання учнів;
  •  посилення державно-патріотичної спрямованості у викладанні дисциплін загальноосвітньої школи;
  •  удосконалення технологій формування етичних, патріотичних і цивільних якостей школярів у процесі вивчення гуманітарних дисциплін.

Школа повинна розвиватись і крокувати в ногу з поступом життя, шукати нові шляхи оптимізації сучасного патріотичного виховання. Вона має забезпечувати своїм вихованцям можливості розширення особистісних перспектив відповідно до демократичних та плюралістичних тенденцій розвитку суспільства. Проте потенціал школи обмежується матеріальними, організаційними, культурними, технологічними, ідеологічними та іншими суспільними обставинами. Подолати цю обмеженість можна лише через налагодження взаємодії школи з іншими елементами соціалізації – сім’єю, громадою, церквою, засобами масової інформації, виробничими структурами.

Ідею Батьківщини, патріотизму потрібно підсилити ідеологічною складовою, сформувати державно-патріотичну ідеологію у світлі національно-політичної свідомості суспільства. З іншого боку, повинні бути передбаченими й реалізованими конкретні напрямки, шляхи, форми реалізації такої державної програми.

Цінності ідеології державного та патріотичного будівництва мають виразно духовний характер. Адже тільки духовне може компенсувати вплив соціальних суперечностей, глибоко проникати в серця людей, єднати їх у ціле, творити з розподіленого на групи населення людську спільність, розрізнене робити єдиним. Державницька ідеологія, що базується на загальнонаціональній ідеї, має національний характер, в основі її лежать інтереси нації. Консолідація нації й держави створює підґрунтя для виникнення національно-державницького патріотизму, тобто почуття відданості Україні всіх громадян незалежно від національності.

Без почуття патріотизму, як своєрідного кодексу моральних цінностей, історичної пам’яті та ідейно світоглядних принципів, що передбачають всезагальну відданість окремій історичній спільноті, важко уявити процес формування системи інституцій, здатних забезпечити свободу, рівність та громадянську гідність.

Без любові до своєї Батьківщини, без утвердження патріотичної свідомості, ідеї нації як політичної спільноти, об’єднаної історичною долею, державною мовою, інститутом громадянства, без визнання гідності людини й цінності людської особистості як ключового елемента права, без продукування й культивування системи ціннісних орієнтацій загально цивілізованого характеру у сфері не лише культури, освіти, науки, але й економіки та політики, годі сподіватися на динамічну трансформацію української патріотичної молоді в суспільстві.

Література

  1.  Березін А.М. Психологічні чинники формування національної свідомості // Практична психологія та соціальна робота. – 2001. – № 10. – С. 54-56
  2.  Виховання національно свідомого, патріотично зорієнтованого молодого покоління, створення умов для його розвитку як чинник забезпечення національних інтересів України. – К., 2003.
  3.  Головінський І. Національна свідомість як рушійна сила державотворення. Психологічна інтерпретація. – К., 2004.
  4.  Гонський В. Патріотизм як основа сучасного виховання та ідеології держави //Рідна школа. – 2001. – № 2.
  5.  Єрмоленко С. Мова і українознавча свідомість. – К., 2007.
  6.  Калакура Я. Історична пам’ять як чинник самоідентифікації українців // Українознавство. – 2004. – Ч.3-4. – С. 206-210.
  7.  Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005.
  8.  Кононенко П. Свою Україну любіть... – К., 1996.
  9.  Короткий оксфордський політичний словник: Перекл. з англ. – К., 2006.
  10.  Коць Т. Національно-мовне виховання в родині і школі // Українознавство. – 2007. – № 4.
  11.  Кресіна І.О. Українська національна свідомість – К., 1998.
  12.  Обушний М.І., Коваленко А.А., Ткач О.І. Політологія. Довідник. – К., 2004.
  13.  Педагогический энциклопедический словарь. – М., 2003. – С. 185-186.
  14.  Педагогічний словник. – К., 2001. – С. 356.
  15.  Политическая энциклопедия: В 2 Т.- Т. 2. – М., 2000. – С.125.
  16.  Попок А. Розвиток політичної свідомості українців в історичному контексті тоталітарної спадщини // Людина і політика. – 2002. – № 1. – С. 115-120.
  17.  Ситник В. М. Міхновський про формування національної свідомості особистості як суб’єкта українського державотворення // Визвольний шлях. – 2006. – № 12. – С. 78-88.
  18.  Ситник П.К., Дербак А.П. Проблеми формування національної самосвідомості в Україні. – К., 2004.
  19.  Ярошенко Л.В. Соціально-філософський вплив формування етнонаціональної свідомості в Україні. – К., 2005.

15

PAGE  14


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58361. Урок Памяти, посвященный празднованию 65-летней годовщине Великой Победы 52.5 KB
  О Великой Отечественной войне; нарисовать рисунок на военную тематику; поинтересоваться у родителей бабушек дедушек об участии родственников в войне а по возможности найти и принести на урок фотографии того времени. Выставку подборку книг о войне так же можно составить с помощью детей.
58363. Урок письма 79.5 KB
  С этим трудно спорить но скажите вы любите получать письма от родных и близких Вам нравится их читать А чего не хватает коротким электронным сообщениям или мобильным звонкам Им не хватает теплоты душевности ведь когда читаешь письмо словно разговариваешь с близким тебе человеком.
58365. Свойства равнобедренного треугольника 1.51 MB
  Организационный момент Учитель: Здравствуйте ребята Сегодня на уроке мы совершим путешествие в Страну Треугольников. Остров высказываний Учитель: Мы только начали изучать великую страну Геометрия ее законы и обычаи. Учитель раздает карточки учащимся.
58366. Природа и люди Древней Индии 100.5 KB
  Учащиеся должны знать: географическое положение природные условия занятия религиозные верования жителей Индии. Стадия вызова: На доске иллюстрации по Индии и звучит музыка. Ребята как вы думаете что объединяет эту музыку и иллюстрации которые вы увидели...
58367. Отечественная война 1812 года 47 KB
  Цели урока: Обучающие цели: создать условия для формирования представления о войне 1812 года; показать общую картину Отечественной войны кто начал когда между какими государствами происходила итоги войны.
58369. Письмо строчной буквы «г» 43 KB
  Цели урока: формировать в памяти учащихся чётко дифференцированный зрительно двигательный образ строчной буквы г; развивать у учащихся фонематический слух и культуру звукопроизношения...