97385

Економіка України в системі міжнародного поділу праці

Курсовая

Мировая экономика и международное право

З’ясувати сутність світового господарства та його структуру. Охарактеризувати інтернаціоналізацію та її роль у світовому господарстві. Розглянути шляхи міжнародної економічної інтеграції. Дослідити місце та роль України у світовому господарстві.

Украинкский

2015-10-16

84.52 KB

1 чел.


Зміст

       Вступ.

  1.  Загальна характеристика світового господарства.
  2.  Поняття світового господарства і закономірності його розвитку;
  3.  Суть та фактори розвитку міжнародного поділу праці;
  4.  Основні структурні елементи світового ринку.

3. Економіка України в системі міжнародного поділу праці.

3.1 Світогосподарські звязки;

3.2 Україна у світовому господарстві;

Висновок

    Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність обраної теми курсової роботи полягає в тому, що жодна країна не спроможна створити ефективну економіку ізольовано від світової економічної системи, і це переконливо засвідчує світовий досвід. Формування повноцінної ринкової системи господарства в Україні має повною мірою орієнтуватися на досягнення і переваги світової економіки, її засади і принципи.

Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв'язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу. Характерною рисою розвитку сучасної світової спільноти є інтернаціоналізація економічних відносин, глобалізація економіки. Цей процес ґрунтується на поглибленні міжнародного поділу праці. МПП полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Предмет дослідження – міжнародні економічні відносини.

Метою курсової роботи є аналіз сутності та структури світового господарства.

Для якомога повнішого розкриття поставленої мети, автор виділив наступні завдання:

1. З’ясувати сутність світового господарства та його структуру;

2. Охарактеризувати інтернаціоналізацію та її роль у світовому господарстві;

3. Розглянути шляхи міжнародної економічної інтеграції;

4. Дослідити місце та роль України у світовому господарстві.

       

1. Загальна характеристика світового господарства

1.1 Поняття світового господарства і закономірності його розвитку

Тісна співпраця національних економік сприяла виникненню цілісного планетарного утворення, яке називають системою світового господарства.

Світове господарство – це сукупність економік різних країн світу, які пов'язані між собою системою міжнародних економічних зв'язків і так чи інакше доповнюють одна одну. Таке взаємодоповнення національних економік – не чиясь воля, а вимога часу, умова економічного життя на цій планеті.

Сучасних ознак світове господарство почало набувати на межі XIX і XX ст.

Як сукупність національних економік, світове господарство функціонує завдяки наявності міжнародного поділу праці (МПП), існуванню міжнародних правових норм та угод, що визначають діяльність суб'єктів господарювання на усіх рівнях – національному, регіональному, всесвітньому.

Країни світу по-різному забезпечені економічними ресурсами. Отже, різні держави мають різні передумови розвитку для різних галузей. Такі відносини зумовили виникнення міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці,як фактор розвитку світового господарства.

Міжнародний поділ праці передбачає спеціалізацію окремих країн на виробництві певних видів продукції, товарів та послуг залежно від місцевих умов і можливостей.

До таких умов належать: дешеві природні ресурси, спеціалізація виробничих потужностей та трудових ресурсів, науково-технічної бази, зручні транспортні мережі тощо.

Завдяки МПП зменшуються сумарні витрати національних господарств, оскільки він базується на доцільності виробляти продукцію у тій країні, де її виробництво пов'язане з найменшими витратами. Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці, обмінюються продукцією і користуються відповідно дешевшими товарами, ніж якби це були товари, вироблені на місці.

Наприклад, Україна, теоретично, могла б випускати і власні сучасні комп'ютери, але створення матеріальної та науково-технічної бази для їх проектування й випуску, і навчання персоналу, проведення рекламної кампанії та завоювання ринку вимагали б залучення таких великих коштів, що вітчизняні комп'ютери не витримали б конкуренції на світовому ринку через високу собівартість порівняно з комп'ютерами інших країн, де є всі необхідні умови для їх випуску. Водночас, Україна володіє потужною сировинною та виробничою базою для розвитку чорної й кольорової металургії, тому вона поставляє на світовий ринок метали, які є конкурентоспроможними через свою високу якість і доступні ціни.

У зв'язку з цим виникає міжнародна спеціалізація – спрямування країни на випуск певного виду продукції. Спеціалізація поділяється на міжгалузеву та внутрішньогалузеву.

Найдавніший тип спеціалізації – міжгалузева. Скажімо, Франція здавна є лідером у виробництві високоякісних парфумів, Італія – венеціанського скла, Китай – порцеляни, Німеччина – автомобілів, Чехія – скловиробів, паперу для банкнот, олівців, пива та ін. Попит на всю цю продукцію залишається стабільним упродовж десятків, а то й сотень років, а якість – незаперечною. Міжгалузева спеціалізація зазвичай є предметною, тобто кінцевим результатом її є випуск готового виду продукції.

Інтернаціоналізація економіки

Інтернаціоналізація економіки – формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік. Інтернаціоналізація буває внутрішня і зовнішня.

Інтернаціоналізація виробництва (внутрішня).

Міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні.

Розвиток часткового поділу праці відбувається як у межах національних країн, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) через ринкові та позаринкові зв'язки між підприємствами, які виробляють взаємообумовлену продукцію.

У зв'язку з цим, у процесі міжнародного усуспільнення виробництва розвиваються сталі та тісні зв'язки між підприємствами, які кооперуються. Причому, воно мало залежить від стихії товарного обміну на світовому ринку.

Про сталість і зростаючий динамізм цих процесів свідчать дані про збільшення частин, вузлів і компонентів у загальному обсязі імпорту машин і устаткування у розвинутих країнах світу.

Усе це свідчить про дію закону інтернаціоналізації виробництва, його різну інтенсивність у тих чи інших регіонах світового господарства. Він виражає процес переростання продуктивними силами і економічними відносинами меж національних країн та їх поступову інтернаціоналізацію у кожній із сфер суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Щоб дати простір для дії цього закону слід, насамперед створити належні умови: розвинути транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, домогтися якісних змін у кредитно-валютній сфері, прийняти відповідні закони, усунути нестабільність у сфері національних, політичних, соціальних відносин, запровадити конвертовану валюту та ін.

Інтернаціоналізація обігу (зовнішня).

Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов'язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з інтернаціоналізації ринку. У сфері торгівлі діє закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва.Закон інтернаціоналізації обігу виражає поступову інтернаціоналізацію процесу купівлі - продажу товарів і послуг у межах регіональних економічних об'єднань і світового господарства і формування міжнародних ринкових відносин у сфері обігу.

Випереджаючі темпи зростання світової торгівлі є важливим фактором зростання промислового та с/г виробництва, розвитку науково-технічного прогресу, підвищення ефективності та якості виробництва, посилення конкурентної боротьби на міжнародній арені.

Ця конкурентна боротьба, у свою чергу, сприяє послабленню монополізму, зниженню цін на товари на національному ринку. У США, як відомо, близько 75% промислового виробництва зазнає зовнішньої конкуренції. У тих галузях, де така конкуренція відсутня і протекціоністські заходи захищають підприємців від зовнішніх конкурентів, споживачі змушені витрачати значно більше грошей на купівлю місцевих товарів.

Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва

МПП нерозривно пов'язаний з міжнародною спеціалізацією і кооперуванням виробництва, які є формами його прояву і його елементами.

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремленні) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби. Визначальними моментами розвитку міждержавної спеціалізації є наявність запасів природних ресурсів, кліматичні умови, виробнича база та існуючий рівень технічного розвитку галузі. Рівень внутрінаціональної спеціалізації МСВ розвивається в 2-х напрямках – виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об'єднань.

У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

Основними формами прояву МСВ є предметна, подетальна (повузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації. Перша з них передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу. Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, приладобудуванні тощо.

З розвитком МПП в МСВ виникли такі поняття, як “міжнародноспеціалізована галузь” та “міжнародноспеціалізована продукція”. Перша з них характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характерно висока частка продукції на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.

Міжнародноспеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.

Другим елементом у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об'єднання зусиль виробників декількох країн у випуску видів товарів для світового ринку.

Коопераційні зв'язки проявляються на всесвітньому міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях. Міжнародна кооперація за своєю економічною природою являє собою продуктивну силу, що дозволяє досягати намічуваного суспільно корисного результату у сфері виробництва, наукових досліджень, збуту при менших затратах живої та уречевленої праці порівняно з необхідними для досягнення подібного результату у випадках, коли учасники діють поодинці. За сучасних умов можна виділити наступні форми міжнародної кооперації:

-спільне виробництво;

-підрядна кооперація;

-поставки у рамках ліцензійних угод;

-доповнення виробничих потужностей партнера;

-поділ виробничих програм (спеціалізація);

-організація спільних підприємств.

Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва – більш розвинута форма міжнародного поділу праці, оскільки являє собою взаємоув'язаний процес спеціалізації окремих країн, об'єднань, фірм і підприємств на виробництві окремих продуктів або частин продукції з кооперуванням виробників для спільного випуску кінцевого товару. Проте ця форма в першу чергу повинна базуватися на використанні прямих виробничих зв'язків, тісній взаємодії національних наукових і виробничих потенціалів, підвищенні рівня концентрації виробництва.

Суть і форми спільної підприємницької діяльності

Спільною підприємницькою діяльністю (СПД) називають виробничо-господарську діяльність партнерів двох або декількох країн, змістом якої є кооперація у сферах виробництва й обігу, в науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях. Спільною ознакою конкретних форм спільного підприємництва є необхідність узгоджувати економічні інтереси всіх учасників такого роду зв'язків, тому, що в основі партнерства лежить конфліктна ситуація, нестиковка їхніх позицій (по загальному фонду, кадровій політиці, способам управління, виробничій та торговельній політиці, інструментам тактики і стратегії тощо), і забезпечувати рух товарів (послуг) від виробників до споживачів. В основі цієї діяльності лежить об'єднання зусиль, фінансових коштів і матеріальних ресурсів, довготермінова гарантія збуту товарів, систематичне оновлення продукції, науково-виробнича і торговельна кооперація, участь у прибутку, поділі технічних, інвестиційних і комерційних ризиків.

Існують різноманітні форми СПД :

-обмін технологіями та послугами з наступним розподілом програм випуску продукції та іхньої реалізації;

-концесії, тобто передача іноземцям на певних умовах і на певний строк права експлуатації лісів, надр, піприємств тощо;

-консорціуми, тобто тимчасові союзи фірм або організацій різних країн, метою яких можуть бути різні види їх скоординованої підприємницької діяльності;

-акціонерні товариства за участю різнонаціонального капіталу;

-компанії з виробничо-збутовою діяльністю;

-міжнародні економічні організації різних видів - міжурядові та міждержавні економічні організації;

-міжнародні господарські організації, об'єднання і товариства;

-спільні підприємства за участю фірм або організацій різних країн, які створюються для спільного виробництва, збуту продукції, здійснення науково-дослідницьких робіт, будівництва, технічних консультацій, технічного сервіса, надання транспортних, фінансових, страхових послуг, обслуговування побутової сфери,

-вільні економічні зони в різних модифікаціях, тобто обмежені території, в яких діють особливо пільгові економічні умови для іноземних та національних підприємців.

Для змістовного боку спільного підприємництва найбільш характерним є забезпечення доступу до нових технологій, їхня швидка “утилізація” в інтересах модернізації і реконструкції виробництва та прискорена його комерціалізація, з тим, щоб максимально задовільнити вимоги споживачів (користувачів); адаптування національного співробітництва у сфері послуг на комерційних засадах у формах лізингу, інжинерингу, консалтингу.

1.2 Суть та фактори розвитку міжнародного поділу праці

Міжнародний поділ праці (МПП) - це найвищий ступінь розвитку суспільно-теориторіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку.

Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:

· природно-географічні умови;

· технічний прогрес;

· соціально-економічні умови.

Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:

· почав переважати інтенсивний тип економічного зростання;

· з'явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі;

· скористався виробничий цикл;

· розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових).

Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови:

· досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку;

· механізм організації національного виробництва;

· механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення. Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають їх суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва.

Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва - землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару.

Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

- розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових, галузей);

- поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

- інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

- загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

У світовому господарстві виділяються три види поділу праці: 
• загальна - за сферами виробництва і галузях народного господарства (галузева спеціалізація). Звідси випливає раніше сформовані у світовому господарстві традиційний поділ експортерів на індустріальні, сировинні, аграрні тощо; 
• приватне - базується на виробництві окремих видів кінцевої продукції та послуг (предметна спеціалізація); 
• одиничне - засноване на спеціалізації виробників на виготовленні окремих деталей, вузлів, компонентів кінцевої продукції (повузлова і подетальная спеціалізація) і на окремих стадіях (у їх взаємозв'язку) технологічного процесу (технологічна спеціалізація). 
З прогресом виробництва приватне і одиничний поділ праці в значній мірі переплітаються і доповнюють один одного, стають все більш різноманітними і дробовими. З іншого боку, на основі виробництва окремих вузлів і деталей нерідко виникають передумови виробництва нових видів продукції і навіть «відбруньковування» від сформованих вже галузей нових галузей виробництва. 
Основним спонукальним мотивом участі в міжнародному поділі праці для країн світового співтовариства є отримання економічних вигод. У найзагальнішому вигляді ці вигоди полягають у наступному: на світовий ринок надходять ті товари, послуги, технології і т.п. даної країни, національні витрати виробництваяких нижче світових, а ввозяться ті результати виробництва, національні витрати на які вище мірових1. 
Суть питання полягає в тому, що всі товари, що надходять на світовий ринок, незалежно від національної приналежності беруть участь у формуванні світових цін і обмінюються в пропорціях, що підкоряються законам світового ринку. 
В ході міжнародного обміну товарами і послугами в будь-якій країні, що бере участь у міжнародному поділі праці, забезпечуються отримання різниці (вигоди) між інтернаціональною і національною вартістю експортованих і імпортованих товарів і послуг, а також економія національних витрат на відмові від внутрішнього виробництва товарів та послуг за рахунок їх відносно дешевого імпорту. 
Міжнародний поділ праці, будучи функцією розвитку продуктивних сил і міжнародних економічних відносин, створює об'єктивні умови для посилення взаємозв'язку і взаємозалежності відтворювальних процесів країн світу, породжує стимули до взаємовигідного економічного співробітництва, розширює межіінтернаціоналізації виробництва до загальносвітових масштабів. Таким чином, в основі процесу глобалізації економіки лежить якісно новий рівень міжнародного поділу праці. 
Своєрідність сучасного етапу міжнародного поділу праці полягає в тому, що в ході свого розвитку всі країни (насамперед провідні індустріально розвинені і так звані країни «наздоганяючого розвитку») прагнуть на основі максимального використання наявних у них можливостей в ході конкурентної боротьби «вбудувати» національну економіку або її елементи у світовій відтворювальний процес і відстоювати, а по можливості і розширювати свою «нішу» («сегмент») в міжнародному поділі праці. 
Історично вихід відтворювального процесу за межі національного господарського простору поступово стає нагальною необхідністю економічного разів розвитку. Національні господарства виявлялися все більш пов'язаними із зовнішнім світом, все більш «відкритими» по відношенню до нього Становлення відкритої економіки - об'єктивна тенденція світового розвитку. 
Відкрита економіка передбачає при збереженні цілісності національної економіки її зростаючу включеність, інтегрованість у світове господарство. Відкрита економіка - це ефективне використання принципу порівняльних переваг у міжнародному поділі праці при змінюються світогосподарських умовах, активне використання різних форм спільного бізнесу. Таким чином, відкрита економіка - це національна економіка з високим ступенем включеності в міжнародний поділ праці. 
Найважливішим критерієм відкритості національної економіки є сприятливий інвестиційний клімат країни, що стимулює приплив капіталовкладень, нових технологій, інформації. Відкрита економіка передбачає розумну доступність внутрішнього ринку для притоку іноземного капіталу, товарів, послуг, інформації, робочої сили. 
Відкрита економіка сприяє: 
• поглиблення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва; 
• поширення та сприйняття світового досвіду розвитку міжнародних економічних відносин; 
• зростання конкуренції і співробітництва між національними і зарубіжними суб'єктами підприємництва на світовому ринку. 
У цілому під впливом міжнародного поділу праці в умовах зростання відкритості національних економік у світовому господарстві виникає як би додаткова сила, результати дії якої, складаючись з матеріально-речовими і особистісними факторами виробництва, присвоюються все зростаючим числом суб'єктів світового співтовариства. 

2. Основні структурні елементи світового ринку

Структура світового господарства включає такі системи:

- світовий ринок товарів і послуг

- світовий ринок капіталів

- світовий ринок робочої сили

- міжнародну валютну систему

- міжнародну кредитно-фінансову систему

- світовий ринок інформації

Ринок товарів та послуг базується на розгалуженій мережі товарних бірж, підприємств оптової торгівлі, маркетингових організацій, тобто інфраструктура ринку товарів та послуг – це організаційні, матеріальні та технічні засоби, за допомогою яких товари просуваються від місця безпосереднього виробництва до місця реалізації, накопичуються, зберігаються та продаються. Це також певні схеми й структури товаропросування, матеріально-технічна база оптової торгівлі, мережа роздрібних торгових підприємств, торговельно-технологічне обладнання, засоби організації та обліку товаропросування, система торговельних та післяпродажних послуг.Світовий ринок товарів і послуг — це сфера торгових відносин між різними країнами, що ґрунтується на основі розвитку міжнародного поділу праці.

Всесвітній ринок товарів і послуг сформувався на основі розвитку міжнародної торгівлі як форми економічних зв'язків між країнами, що спеціалізувалися на виробництві певних видів продукції.

Світовий ринок товарів споживчого призначення задовольняє попит населення на непродовольчі товари: одяг, взуття, побутову техніку, товари побутової хімії, спортивні, туристичні товари, а також товари естетичного та духовного значення. Світовий ринок товарів побутового призначення є сферою товарно-грошового обміну між країнами, який базується на міжнародному поділі праці у виробництві цих товарів. Міжнародна спеціалізація виробництва сприяє удосконаленню випуску товарів, накопиченню капіталу для втілення науки і техніки, що забезпечує конкурентну спроможність товарів. Розвиток сучасного наукомісткого виробництва суперпобутових товарів (аудіо-, відеотехніки, персональних комп'ютерів,електротоварів, кухонних комбайнів, мікрохвильових печей та ін.) зумовлює подетальну та постадійну технологічну спеціалізацію, економічну інтеграцію країн, функціонування транснаціональних корпорацій з широкою мережею численних філіалів, що охоплюють десятки країн, напр., японська "Sony", голландська "Philips", американська "Apple”. Міжнародна стратегія малого та середнього підприємництва виробництва товарів споживчого призначення рекомендована для країн з перехідною економікою, у тому числі України.

Міжнародна торгівля товарами споживчого призначення динамічно розвивається, удосконалюється товарна структура, покращується асортиментний склад. Частка товарів споживчого призначення змінилась відповідно з 40% до 30%, хоч абсолютний обсяг товарообігу даної групи товарів зростає – зрушується структура. Частка продовольчих товарів має тенденцію до зменшення обсягів, а група промислових товарів – до її збільшення. В групі промислових товарів обсяги продажу традиційних товарів – одягу, взуття, текстильних виробів поступаються перед швидко зростаючим збутом нових побутових супертоварів – побутової електронної апаратури, легкових автомобілів, засобів зв'язку, побутової хімії. У групі продовольчих товарів домінує попит на товари глибокої технологічної обробки, кондитерські вироби, землеробства.

Країни з перехідною економікою мають обмежені експортні ресурси і пасивне торговельне сальдо, імпортують переважно європейські та азіатські текстильні товари. Україна експортує традиційні текстильні товари української вишивки – блузи, сорочки, рушники, скатерки, виходить на ринок сучасної української моди. Слабка конкурентна спроможність українських товарів змушує країну будувати нову модель зовнішньої торгівлі з пошуками нових торговельних партнерів з імпорту сировини (бавовни, вовни) та напрямків експортно-імпортних потоків готових товарів.

Світовий ринок товарів тривалого користування

Серед промислових товарів, призначених для особистого споживання, виділяють специфічну групу товарів культурно-побутового та господарського вжитку. До культурно-побутових товарів відносять побутову  електронну апаратуру (телевізори, магнітофони, відеотехніку, персональні комп'ютери, калькулятори), годинники, фотоапаратуру, інше; до господарських товарів – холодильники, пральні машини, мікрохвильові печі, пилососи, широку гаму інших електропобутових приладів. Наведені товари, а також легкові автомашини, катери, яхти, спортивно-туристський інвентар в економічній літературі, називають товарами тривалого користування, оскільки розглянутий у часі період їхнього споживання визначає особливості ринку цих товарів.

Більшість вказаних товарів є складними технічними виробами, і їхнє виробництво, в основному, сконцентровано на підприємствах машинобудування, приладобудування, електроніки і електротехніки. Разом з іншими видами машин, обладнання, транспортних засобів культурно-побутові і господарські товари являють собою не тільки найбільш завершений вид продукції серед готових виробів, але й характеризують науково-технічний потенціал і рівень розвитку країн-виробників, оскільки саме в ці товари закладено найбільш кваліфіковану працю, яка на світовому ринку оцінюється найвище.

Більшість сучасних побутових машин і приладів оснащуються мікропроцесорами і мікро-ЕОМ.

Світовий ринок товарів тривалого користування характеризується гострою конкуренцією.

Так, в США 70% цих товарів зіткається з конкуренцією іноземних виробників як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У США імпорт складає 60% вартості радіо- і телеапаратури, мотоциклів, велосипедів, що продукуються в цій країні, а також 19% - автомобілів.

Для міжнародної торгівлі цими товарами характерні більш високі темпи зростання порівняно з виробництвом. Торгівля товарами тривалого користування розвивається випереджаючими темпами і відносно до всього зовнішньоторговельного обігу головних індустріальних країн світу.

Визнаними лідерами у виробництві побутової електроніки є США, Японія, Німеччина, частка яких складає більш як 60% обсягу виробництва цих товарів у світі. Приблизно така сама частка цих країн у світовому експорті. Технічні товари тривалого користування в міжнародній торговельній практиці продаються і купуються переважно у вигляді готових до вжитку виробів, але все частіше практикують поставки їх у розібраному вигляді для наступного складання в країні-покупцеві, а також поставки у межах коопераційних угод вузлів, деталей, окремих частин або запасних частин для технічного обслуговування і ремонту.

Поставки побутових технічних товарів у розібраному вигляді (автомобілі, телевізори, аудіо- та відеотехніка, персональні комп'ютери) здійснюються в основному на ринки країн, що захищені високими митними тарифами від імпорту готової продукції в інтересах національних продуцентів таких товарів. Така практика веде до створення відповідних національних підприємств та компаній, діяльність яких спрямована на поступове опанування виготовлення вузлів, деталей та на зменшення імпортної частки в готовому виробі. Новою формою зовнішньоторговельного сервісу у сфері побутової техніки є практика "системного продажу", коли покупцеві пропонується основний виріб і різні комплектуючі та супутні товари. Системний продаж не тільки збільшує виручку, але й є більш привабливим для покупця, ніж пропозиція розрізненого побутового приладдя.

Одним з найважливіших товарів на світовому ринку товарів тривалого користування є побутова електронна апаратура. Від ринків інших побутових технічних товарів цей ринок відрізняється більшим динамізмом розвитку виробництва і збуту, оновленням і розширенням гами виробництва виробів, що надходять у торгівлю. Крім того, дана апаратура є технічно одним з найбільш складних видів споживчих товарів, що зумовлює необхідність підвищення витрат на розробку і освоєння виробництва. Ринок побутової електроніки характеризується великомасштабним виробництвом, високими темпами розвитку технічного прогресу, зростанням продуктивності праці, значними витратами на наукові та дослідні роботи.

Побутова електроніка є одним із основних видів електронного обладнання, її частка у вартості виробництва і експорту всієї електронної галузі в індустріально розвинутих країнах складає 1/5, а в усій продукції машинобудування –більше 3%. На товари цієї групи припадає 3% загальних витрат споживачів у західних країнах і 15% витрат на придбання товарів тривалого користування. Для ринку побутової, електроніки індустріальних країн є характерним його насичення багатьма видами. Показник насичення ринку певним товаром визначається відношенням кількості родин, що мають цей товар, до загальної кількості родин у країні. Щодо кольорових телевізорів середній рівень насичення в Західній Європі перевищує 85%. В США 94% родин мають один кольоровий телевізор і 50% - два. Рівень насиченостівідеомагнітофонами досяг в США - 50%, у Великобританії - 45%, в Німеччині і Голландії - 40% .

Домінуюче становище на світовому ринку побутової електроніки належить США, Японії, деяким країнам Західної Європи. В останнє десятиріччя на цьому ринку з'явилась і з успіхом конкурує з названими країнами продукція південнокорейських та китайських виробників.

Серед господарських товарів тривалого користування один з найбільших - ринок побутової холодильної техніки. Цю техніку – холодильники і морозильники – випускають зараз більше ніж в 60 країнах світу. Найбільші зарубіжні виробники – США, Японія, Італія, Німеччина, Південна Корея, Бразилія, Китай, Великобританія. Світовий ринок контролюють сім провідних фірм: "Електролюкс - Зануссі" (Швеція – Італія) з річним обсягом виробництва 10,7 млн. шт., "Дженерал Електрик" (США) - 5,2, "Уірлпул" (США) - 5,1, "Мацусіта" (Японія) - 4,5, "Бош-Сіменс" (ФРН) - 3,7, "Томсон-Бранд" (Франція) - 1,8 млн. шт. Асортимент холодильників, що виробляється західноєвропейськими фірмами, в основному представлений двох- і трьохкамерними моделями. В США і Японії 60% випуску складають холодильники типу "шафа" .

Світовий ринок продовольчих товарів

Абсолютний обсяг світової торгівлі продовольчими товарами зростає,але темпи його розвитку більш повільні, ніж у групі промислових товарів споживчого призначення. Світові ціни на продовольчі товари мають понижувальну тенденцію в порівнянні з швидким зростанням цін на промислові споживчі товари.

На частку країн ОЕСР(Організація економічного співробітництва та розвитку) припадає 55% світового товарообігу продовольчих товарів при населенні, яке становить 18% від населення планети. Країни, що розвиваються концентрують більше половини світового населення, а частка їх у світовій торгівлі становить 30%. Тільки 15% світового товарообігу продовольчих товарів належить східноєвропейським країнам та СНД.

Кон'юнктура світового ринку продовольчими товарами залежить від ряду факторів національного та міжнародного характеру. Нерівномірність розвитку та особливості міжнародного поділу праці у виробництві продовольства історично зумовлені:

1) розбіжностями географічного положення території країн, їх агроресурсним потенціалом;

2) кількістю населення;

3) кваліфікацією трудових ресурсів;

4) соціально-економічними факторами виробництва та торгівлі продовольчими товарами.

Ринок капіталів – це частина фінансового ринку, де формуються попит і пропозиція в основному на середньо- і довгостроковий позиковий капітал, специфічна сфера ринкових відносин, де об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і де формуються попит і пропозиція на нього. Ринок капіталів сприяє зростанню виробництва і збільшенню товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, відновленню основного капіталу. Економічна роль цього ринку полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й у такий спосіб активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва та капіталу. А також цетакий ринок, на якому господарські суб’єкти та індивіди надають і

дістають позички з метою їх подальшого використання у процесі

виробництва. Держави, що перевищують їх поточні потреби, і як кредитні засоби направляються на розвиток виробництва й в інші сфер економіки. Одночасно капітал знаходиться в руках кредитора у вигляді цінних паперів. Зовнішньоекономічні зв’язки представлені найчастіше у вигляді ввозу і вивозу товарів, імпорту і експорту. Але в сучасній економіці, в число товарів, що вивозяться і ввозяться попадає і такий специфічний, як капітал. Під впливом інтернаціоналізації господарського життя і в інтересах отримання прибутку за кордоном збільшуються значення і масштаби вивозу капіталу. Вивіз капіталу – це цілеспрямоване переміщення коштів з однієї країни в іншу для приміщення їх у вигідну справу. Ефективна національна економіка – гарантія незалежності держави. Вона вимагає комплексних програм економічних реформ, реальних гарантій невідхильності переходу від   адміністративно-господарських методів керівництва до ринкової економіки. Нашій країні доведеться зробити ще незнаний в історії людства крок – здійснити зворотний перехід від суспільства з плановою економікою  до суспільства з ринковою економікою. Говорячи про капітал, потрібно відзначити, що в будь-який момент часу існують одні юридичні і фізичні особи, у яких є деякий надлишок фінансових коштів, і інші – у яких їх не вистачає. Для нормального розвитку економіки постійно потрібні мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових коштів між її сферами і секторами.Відповідно основними видами операцій на ринку капіталів є купівля-продаж цінних паперів, одержання банківських позичок, комерційного й іпотечного кредиту. Інструментами угод  тут виступають цінні папери: депозитні сертифікати, банківські акцепти і т.д. Отже, ринок капіталів – це розгалужена мережа фінансово-кредитних установ,через які здійснюється рух капіталу.

Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, за допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.
Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.
В умовах ринкової економіки робоча сила виступає як товар і в цьому схожа з іншими товарами, піддається економічній оцінці й оптимізації. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.

Принципи функціонування ринку робочої сили такі:

кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу силу на засадах трудового найму за власним вибором і бажанням і за ринковою ціною на основі контракту між робітником і наймачем;

роботодавець (підприємець, виробничий колектив, держава тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати;

робочі місця створюються і регулюються державою не більшою мірою, ніж іншими роботодавцями.

На яких засадах будуються взаємовідносини між основними суб'єктами ринку робочої сили: її продавцями і покупцями? Серед західних економістів досить поширеною є точка зору (яку тепер поділяє більшість вітчизняних економістів - прибічників прискореного ринкового реформування економіки), що акт купівлі-продажу робочої сили нічого особливого в собі не має й нічим не відрізняється від купівлі-продажу будь-якого іншого товару. А продавці і покупці робочої сили знаходяться в однаково рівних умовах. Насправді ж ситуація виглядає дещо інакше. Особливістю цього акту є те, що він породжує певні соціальні наслідки як для того, хто продає свою здатність до праці (робочу силу), так і для того, хто ЇЇ купує.

Зокрема, людина продає свою робочу силу (продавець) не заради спортивного інтересу, а через те що не має інших джерел до існування. За цих умов бажання продати робочу силу якомога дорожче породжується не просто комерційним прагненням, а соціальними факторами, бо продаж робочої сили виступає єдиним джерелом, яке забезпечує: а)існування й відтворення здатності робітника до праці; б)утримання сім'ї; в)можливість вчитись, підвищувати кваліфікацію, а значить довше перебувати в розряді діючих працівників; г)певний рівень духовних благ[6, c.22].

Для роботодавця (покупця робочої сили) інтерес в цьому акті (купівлі-продажу робочої сили) зовсім протилежний. Для нього робоча сила - джерело додаткової вартості, а отже, майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує робочу силу (наймає), тим на більший прибуток може розраховувати. Отже, говорити про якусь спільність інтересів між найманим працівником, який продав свою робочу силу, і роботодавцем, який її купив, принаймні некоректно, бо для одного (продавця) в цьому акті йдеться про виживання, а для іншого (покупця)'- про можливість отримати більший або менший прибуток. Тому, чим вища заробітна плата (плата за робочу силу), тим менший прибуток, і, навпаки42, бо це складові частини єдиного цілого - нової вартості Міжнародна міграція робочої сили – переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх здібностей, кращих умов життя.

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного та додаткового продукту.

Як показав тривалий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах ЄС, така вартість утворюється на основі середніх для даного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому (а не нижчому і вищому рівнях) для ЄС рівні, на який впливає не лише інтернаціональна вартість даного товару, а і його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору і донизу від вартості залежно від попиту і пропозиції на даний товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників.

Щорічно в пошуках роботи, ліпших умов життя нині емігрує майже 25 млн осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили із США в Західну Європу.

Рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є послаблення стихійності та посилення урегульованості даного процесу з боку як окремих національних країн, так і міжнародних організацій.

Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігрантів у США перевищує 1 млн осіб.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні та негативні наслідки. До позитивних у країні експортері робочої сили належать: зменшення безробіття; набуття емігрантами нових знань і досвіду; поліпшення їх (та членів їх сімей) умов життя; отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже поліпшення її платіжного балансу (до того ж, повертаючись після еміграції до себе в країну, наймані працівники привозять цінностей і заощаджень на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера належить насамперед відтік кадрів високого рівня освіти та кваліфікації. Щоб послабити негативний вплив цих процесів і посилити позитивні риси, використовують державне регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили – певна сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки, насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Для регулювання чисельності емігрантів використовується показник еміграційної квоти, який щороку розраховується і затверджується. При цьому враховуються статево-вікова структура, рівень освіти, рівень безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. На міждержавному рівні цим займаються міжнародна організація праці (МОП) та міжнародна організація міграції (МОМ).

Країни - експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. З цією метою здійснюється регулювання обсягів еміграції та якісного складу емігрантів (деяких з них обмежують в еміграції за умов нестачі кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); еміграція використовується як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриваються валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюються вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країни певної частки зарплати та ін., залучається частина коштів посередницьких організацій тощо).

Тенденції розвитку ММРС:

- головний напрям міграції робочої сили: з країн, що розвиваються, та країн із перехідними економіками у найрозвиненіші країни;

- активізація міграційних процесів із однієї розвиненої країни в іншу;

- посилення міждержавних переселень у межах країн, що розвиваються;

- пожвавлення маятникової міграції між країнами з перехідними економічними системами;

- виникнення нової форми міграції робочої сили – міграції науково-технічних кадрів;

- посилення тенденції "втеча умів" із країн з перехідними економіками та країн, що розвиваються, у розвинені країни;

- утворення нових привабливих міграційних центрів на Близькому Сході (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Ізраїль), у Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела), у Південно-Східній Азії (Японія, Гонконг, Тайвань, Сінгапур);

- зростання частки "молодої міграції";

- розширення обсягів нелегальної міграції, зумовлене жорсткішою міграційною політикою США і країн Західної Європи, які прагнуть обмежити приплив іноземної робочої сили.

Міжнародна валютна система — це сукупність грошових відносин, пов'язаних із формуванням і розподілом валютно-фінансових та кредитних фондів, використанням розрахункових і платіжних засобів у сфері міждержавних господарських зв'язків. Кінцева мета функціонування міжнародної валютної системи полягає в забезпеченні ефективності міжнародної торгівлі товарами і послугами і в досягненні обопільної вигоди учасників зовнішньоекономічної діяльності.Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. ЇЇ розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу прації, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності. Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:

  1.  національні резервні та колективні (наднаціональні) валютні одиниці;
  2.  склад і структура інших міжнародних платіжних активів (засобів);
  3.  механізм валютних паритетів та обмінних (валютних) курсів;
  4.  умови взаємної конвертованості валют;
  5.  форми міжнародних розрахунків;
  6.  умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;
  7.  статус міждержавних валютно-кредитних організацій.

Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, інструментами і положеннями, що випливають із спільно розроблених і прийнятих країнами документів і угод.

Таким чином, міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини – це сукупність відносин у сфері грошей і кредиту, які опосередковують рух товарів, капіталів і послуг між країнами, регіонами, фірмами, банками, установами, фізичними особами.

Ці відносини, що охоплюють досить широке коло економічних зв’язків, виникають і функціонують на об’єктивній основі міжнародного поділу і кооперації праці, міжнародного обміну діяльності, глобалізації і диверсифікації світогосподарських стосунків.

Концентрований вираз вони дістають у таких категоріях, як валютні курси, платіжний та розрахунковий баланси, платежі за грошовими вимогами та зобов’язаннями, кредитні операції, валютні ризики.

Система валютних відносин є значною мірою субстанціональною структурою сучасного світового господарства, його функціональних зв’язків. Перспективи його стабільного розвитку, досягнення глобальної рівноваги вирішальним чином визначаються життєздатністю, гнучкістю і мобільністю насамперед цієї системи.

Водночас слід мати на увазі, що валютна система є однією з найскладніших за своєю внутрішньою будовою та найвпливовішою за своїм функціональним призначенням ланкою світогосподарських зв’язків.

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи – ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва і поділу праці, поглиблення міжнародної торгівлі та міжнародної інвестиційної діяльності.

Банки – основна складова частина кредитно-фінансової системи будь-якої країни. Вони створюють, акумулюють і надають грошові кошти. Кредитні системи розвинутих країн мають різну структуру, але є і загальні риси. Так повсюдно кредитна система складається із центрального банку, комерційних банків, спеціалізованих банківських установ (інвестиційних, зовнішньоторгових, іпотечних і т.д.), а також кредитно-фінансових установ небанківського типу: страхових, фінансових компаній, пенсійних фондів, ощадних кас.

Світовий інформаційний ринок — система економічних, організаційних і правових відносин щодо продажу, купівлі і розповсюдження інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг. Товаром на ринку інформаційних послуг є інформація. До цього ринку можна віднести інформаційні матеріалів, що готуються в науково-дослідних інститутах, центрах аналізу інформації та інших інформаційних установах. Крім того, в інформаційний ринок можна включити різні засоби електрозв'язку для автоматизованого пошуку у мережевих БД тощо.

3.Економіка України в системі міжнародного поділу праці

У сучасних умовах, локальні економіки окремих країн поступово втрачають потенції саморозвитку і все більше інтегруються в загальнопланетарний організм. Прогрес кожної країни тісно пов'язаний з рівнем і характером її взаємодії з іншими державами. Включення економіки країни у міжнародний поділ праці дасть можливість значно посилити позиції України в світовому співтоваристві.

Міжнародний поділ праці, система світогосподарських зв'язків передбачають використання так званих конкурентних переваг. Кожна країна, виходячи із своїх конкретних умов, використовує ті чи інші переваги. Мета такого виробу полягає в тому, щоб виробляти і експортувати товари, що користуються попитом на світовому ринку і виготовлення яких у даній країні вимагає мінімальних затрат, а реалізація - забезпечує максимальну різницю між світовими цінами й виробами виробництва.

Неоднозначне положення України у міжнародному територіальному поділі праці пояснюється впливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних.

Природні передумови. На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай, Канада) Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія).

Загалом, за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих.

Демографічні передумови. Маючи 44,7 млн чол. населення, Україна використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів. У працездатному віці знаходиться 56% населення, у суспільному виробництві зайнято 25 млн працівників. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 81%, усе доросле населення освічене. У 159 вищих навчальних закладах навчається понад 800 тис. студентів.

Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що користується попитом на світових ринках.

Що стосується внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатністю. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання.

Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого регіону Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусії та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов'язана з Середземномор'ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через Україну проводять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських портів. Особливість сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв'язки з країнами СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З'явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній та Південно-Східній Азії. Ці регіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, тобто товари, попит на які у цих країнах та регіонах розширюється.

3.1 Світогосподарські звязки

Характеристика сучасної організаційно-економічної структури світового господарства

На глобальному рівні механізми управління й регулювання міжнародних економічних відносин найповніше представлені у системі Організації Об'єднаних Націй (ООН). Цими питаннями займаються, зокрема, Економічна й Соціальна рада (ЕКОСОР) та Комітет з економічних і фінансових питань ООН. У 12011 р. на II сесії Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено Декларацію і Програму дій щодо вдосконалення міжнародного економічного порядку та Хартію економічних прав і обов'язків держав. Ці документи є визначальними у формуванні міжнародної економічної політики всіх держав світу.

Глобальне економічне регулювання здійснюють також Міжнародний валютний фонд (МВФ), Штаб-квартира ООН, Світовий банк (МБРР), Світова організація торгівлі (СОТ).

Організаційно-економічну структуру сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об'єднаннями країн, що грунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Організації Об'єднаних Націй (ООН).

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямів, міждержавні галузеві організації, міжнародні галузеві організації підприємців, міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: ЄC, EFTA(ЕАСТ), NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 2013 р. - Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільсько-господарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

Регіональні економічні комісії OOН (ЕСЕ - Економічна комісія для Європи; ESCAP - Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА- Економічна комісія для Африки; ECWA - Економічна комісія для Західної Азії; ECLA - Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослідження, розробляти рекомендації урядам своїх країн.

У функціональній підструктурі сучасного світового господарства слід виділити спеціалізовані економічні об'єднання ООН:

1) ACC – Адміністративний комітет з координації, постійний орган ООН, який здійснює взаємозв'язок і координує роботу зі спеціалізованими закладами системи ООН і Міжнародним агентством з атомної енергії (IAEA);

2) UNPC – Комісія OOН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі;

3) СТС – Комісія OOН з транснаціональних корпорацій (ТHК), основні функції якої полягають у всебічному і глибокому аналізі питань, пов'язаних з діяльністю ТНК, з метою вивчення можливості вироблення спільної угоди між зацікавленими сторонами;

4) CDR – Комітет з планування розвитку;

5) CNR – Комітет з природних ресурсів;

6) ESCAP Statistical Commitеte – організація, покликана подавати допомогу країнам регіону Азії і Тихого океану в становленні та розвитку національних статистичних служб, а також розробляти рекомендації з питань статистичної методології та проведення статистичних опитувань;

7) ILO – Міжнародна організація праці, головними завданнями якої є сприяння поліпшенню умов праці, регламентація робочого часу та набору робочої сили, боротьба з безробіттям, гарантія зарплати, що забезпечує задовільні умови життя, захист працівників від професійних захворювань та нещасних випадків тощо;

8) PCNIDS – Підготовчий комітет для нової міжнародної стратегії розвитку, який складав проекти Міжнародної стратегії розвитку на 2011-2012 рр. з метою сприяння соціально-економічному прогресу в країнах ринкової економіки, що розвиваються, а нині і в країнах, що переходять до ринку, забезпечення їхньої рівноправної й ефективної участі у виробленні та реалізації всіх рішень і постанов у сфері міжнародного економічного співробітництва;

9) Програма розвитку ООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги (направлення експертів, поставки устаткування, підготовка національних кадрів тощо) країнам ринкової економіки, що розвиваються, та країнам, що переходять до ринку.

Крім спеціалізованих до функціональної структури належать галузеві економічні об'єднання в рамках OOН, а саме: IAEA – Мінародне агентство з атомної енергії; UNIDO – Організація ООН з питань промислового розвитку; FAO – Продовольча і сільсько-господарська організація OOН; ICAO – Організація міжнародної цивільної авіації; UNCTAD – Конференція OOН з торгівлі і розвитку, яка займається всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі; IBRD – Міжнародний банк реконструкції і розвитку; IMF – Міжнародний валютний фонд; WHO – Всесвітня організація охорони здоров'я; WIPO – Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

Міждержавні галузеві організації також входять до функціональної структури сучасного світового господарства. Серед них чільне місце посідають EURATOM – Європейське товариство з атомної енергії; ECSC – Європейське об'єднання вугілля і сталі; OPEC – Організація країн - експортерів нафти; AOAD – Арабська організація сільськогосподарського розвитку; ECAC – Європейська конференція цивільної авіації; IOSC "Intelsat" – Міжнародна організація супутникового зв'язку; GATT – Генеральна угода з тарифів і торгівлі; ADB – Азіатський банк розвитку; ALAB – Арабо-Латиноамериканський банк; EBRD – Європейський банк реконструкції і розвитку.

У функціональній структурі діють також і міжнародні галузеві об'єднання підприємців: SITA – Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку; ISMA – Міжнародна асоціація виробників фосфатів; IRU – Міжнародний союз автомобільного транспорту; IUMI – Міжнародний союз морського страхування та багато інших.

Міжнародна економічна інтеграція

Для розвитку сучасного світового господарства характерні щонайменше дві провідні тенденції: з одного боку, посилення глобалізації світової економіки, з іншого – утворення великих зон впливу найрозвиненіших країн світу. Такі зони стають своєрідними міждержавними економічними центрами, навколо яких поступово об'єднуються інші держави.

Процеси господарського об'єднання країн на основі розвитку глибоких сталих взаємозв'язків і розподілу праць між національними господарствами називають міжнародною економічною інтеграцієюЕкономічна інтеграція передбачає утворення таких спільних господарських об'єднань країн, які діють згідно зі спеціальними угодам і мають специфічну організаційну структуру.

Процеси економічної інтеграції проходять тривалий період становлення і відбуваються у кількох формах. Наприклад, на рівні підприємств (на мікрорівні) – фірми, як виробляють подібні чи однорідні товари, часто об'єднують свої зусилля для вдосконалення процесів виробництві і реалізації продукції, протистояння сильнішому конкурентові та отримання більшого прибутку. Це так звана горизонтальна інтеграціяпри якій відбувається злитя фірм або виробництво аналогічних товарів у філіях за кордоном.

До такої форми інтеграції можна зарахувати, наприклад, співробітництво Кременчуцького автомобільного заводу з італійською автомобільною фірмою «Івеко» або фірми «Сіменс» з українським підприємством для виробництва засобів зв'язку в Україні.

Однією з найпоширеніших форм виходу фірм на міжнародний ринок є спільне підприємництво (СП). Його розвиток створює додаткові можливості для зовнішньою фінансування виробництва якісних товарів і послуг, розширення їхнього експорту, забезпечує доступ до сучасних технологій та передового управлінського досвіду. Спільне підприємництво здійснюється на основі співробітництва з іноземними підприємствами чи організаціями та спільного розподілу прибутків і ризику. Основними видами спільного підприємництва є ліцензування, створення єдиного підприємства разом з іноземним партнером, створення за кордоном власної виробничої філі та ін. Зокрема, ліцензування передбачає передачу за відповідну плату права на використання технології виробничого процесу, популярного товарного знака, патенту тощо.

Дещо інакше взаємодіють фірми за так званої вертикальної інтеграціїВона полягає в об'єднанні підприємств, які спеціалізуються на різних етапах одного й того самого виробничого циклу.

До основних передумов інтеграційних процесів зараховують міжнародний поділ праці та кооперування виробництва, розвиток науково-технічного співробітництва, торгівлі і фінансових відносин, діяльність транснаціональних корпорацій.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це така форма міжнародного об'єднання капіталів, коли головна компанія має свої відділення у багатьох країнах, здійснюючи координацію та інтеграцію діяльності. Спеціалісти ООН вважають ТНК фірми з річним прибутком понад 100 млн дол., з філіями не менше, ніж у шести країнах світу. Серед основних причин виникнення ТНК: інтернаціоналізація виробництва, здобуття додаткових переваг у міжнародній торгівлі за рахунок подолання торгових і політичних бар'єрів та вивіз капіталу для отримання додаткових прибутків.

На міждержавному рівні в результаті економічної інтеграції формуються економічні об'єднання, узгоджуються напрями й специфіка економічної політики окремих країн або здійснюються міжнародні проекти.

Як правило, головною метою інтеграційних об'єднань є створення єдиного економічного простору, у якому взаємодіяли б національні економіки країн-учасниць. Складні міжнародні проблеми (скажімо, глобальне забруднення, торговельні дисбаланси чи заборгованість країн «третього світу») не завжди можуть бути вирішені зусиллями окремих держав. Часто їхнє вирішення залежить від спільних дій міжнародних об'єднань і організацій.

У межах таких об'єднань відбувається вільний рух товарів і факторів виробництва, поступово ліквідовуються національні економічні бар'єри, розвивається співробітництво у соціально-економічній та політичній сфері, здійснюється поступовий перехід до єдиної економічної політики у різних галузях (сільське господарство, промисловість, транспорт, податки тощо).

Початком таких об'єднань часто є створення спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) різних типів. Це один з ефективних кроків до активізації міжнародної підприємницької діяльності.

У 2009 р. було ухвалено Закон України «Про загальні положення створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». В Україні передбачено створення зон таких типів: зовнішньоторгові зони; торгово-виробничі з розвитком експортного або імпортозаміщуваного виробництва; науково-технічні зони у вигляді регіональних інноваційних центрів; туристично-рекреаційні зони; банківсько-страхові зони; зони прикордонної торгівлі.

Нині в Україні створено такі СЕЗ: «Закарпаття», «Інтер-порт-Ковель», «Порто-франко» (Одеса), «Мостиська», «Яворів», «Кривбас», «Сиваш», «Донецька».

Різноманітні процеси економічної інтеграції зумовлюються економічними і політичними причинами. Спільні історико-господарські особливості, подібність природних умов і ресурсних проблем країн та необхідність зміцнення їхніх позицій в умовах посилення міжнародної конкуренції сприяють налагодженню між ними економічних зв'язків.

У сучасному світі посилюється взаємозв'язок і взаємовплив національних економік і світового господарства. Кожній країні потрібен доступ до світового ринку. Але перед потужною міжнародною конкуренцією вистояти дуже складно. Іноді здається, що набагато простіше закрити кордони. Однак, коли країна встановлює торговельні бар'єри, це може обернутися торговою війною, адже інші країни у відповідь зведуть власні бар'єри. Для розв'язання таких суперечностей країни утворюють регіональні альянси (союзи) з метою спільного використання економічних і політичних переваг міжнародної торгівлі та стимулювання економічного зростання.

Фактори розвитку міжнародної економічної інтеграції:

Поглиблення МПП; соціально-економічна однорідність національних підприємств; розвиток НТП; близькі рівні економічного розвитку груп країн; тісне переплетіння національних економік на макрорівні; тривалий період співробітництва; спільні кордони і умови розвитку; розвиток комунікаційних можливостей; спільність культурних та історичних традицій; цілеспрямована діяльність державних органів та партій країн щодо інтеграційних процесів; об'єктивна необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства.

Головні учасники і організатори інтеграційного процесу:

1.Держави.

2.Партії.

3.ТНК.

4.Громадські організації.

Наслідки й ефективність міжнародної економічної інтеграції для економічного розвитку країн-учасниць.

Переваги:

· Збільшення розмірів ринку.

· Зростає конкуренція між країнами.

· Забезпечення кращих умов торгівлі.

· Розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури.

· Поширення передової технології.

Негативні наслідки:

· Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів виробництва), йде перерозподіл на користь більш сильних партнерів.

· Олігопольна змова між ТНК країн-учасниць, що приводить до підвищення цін.

· Ефект утрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильної концентрації.

Ринкова модель для України

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося зі створенням ринкових інституцій. Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні феодальних пережитків. Втручання держави в економіку було значним.

Після 1917 р. упродовж майже 70 років економіка країни розвивалася у напрямі, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: було створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і низьким рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, для якого характерна відсутність демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку.

В Україні була відсутня визначальна ринкова інституція — економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме її наявність гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого не може існувати ринок. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.

Формування інституцій багатосуб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну, приватну. Це сприяє розвитку різних форм господарювання та створенню конкурентного середовища.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності форм господарювання, різних за масштабами, які управляються не з єдиного центру, а економічно та юридично самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що немає.

Лібералізація цін за високого рівня монополізму обов'язково призводить до їх зростання і не створює стимулів для виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток в умовах монополії залежить від зменшення її кількості? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.

Для того щоб суб'єкти національного ринку могли реалізувати право власності на засоби виробництва і продукцію, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Нині в Україні триває процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які б сприяли формуванню ринкового середовища. Проте цей процес відбувається досить повільно, часто у прийняті закони вносяться істотні зміни, відсутня узгодженість між законодавчими актами, невідпрацьовано механізм реалізації цих законів.
Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона була адміністративно-командною, характерною рисою якої був тотальний монополізм
Багато підприємств виробляли 60-100 % певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції. Економіка країни була великомасштабною, з незавершеним циклом виробництва, в ній домінували важка промисловість, воєнно-промислове виробництво і видобувні галузі. Це зумовило нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість з другого. Країна відчуває велику потребу в нафті та газі, які вона змушена купувати, а це спричиняє проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б сформували конкурентне середовище, може відбуватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових. Перший шлях передбачає демонополізацію, роздержавлення і приватизацію, залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств, диверсифікацію. Другий – сприяння розвитку малого й середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств і реструктуризації старих.

Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність, а економіка регулюється тільки ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом.

Модним є так званий лібералізований підхідзгідно з яким, якщо не заважати економіці розвиватися природним шляхом, то Україна незабаром вийде на світовий ринок.

Орієнтиром для України при переході до ринкової економіки мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна економіка, що грунтується на різних формах власності за домінування корпоративної власності, з притаманними їй високим соціальним захистом населення і соціальною орієнтацією економічного розвитку.

Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідатиме особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.

Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини. Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку.

Еволюційний шлях переходу до ринку грунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин упродовж тривалого періоду (10-15 років).

Прискорений шлях, або «шокова терапія», приваблює тим, що мета досягається швидко (за 400-500 днів, 2-3 роки). Сутність його полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується здійсненням гранично жорсткої фінансово-кредитної політики. Вона є ключовим елементом цього варіанта. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.

Засади ринкової економіки в Україні мають уводитися прискорено, проте не шоковим шляхом.

Світовий ринок (world market) – сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, основою яких є міжнародний поділ праці і інші фактори виробництва. Це є розвинена сфера товарного обміну, що ґрунтується на МПП.Світова торгівля – форма міжнародних економічних відносин, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації окремих країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.                                                                         Таблиця 1. - Порівняльна характеристика національного і світового ринків

Ознака

Національний ринок

Світовий ринок

За об'єктами обміну

Уся продукція суб'єктів ринкового національного господарства

Найконкурентоздатніша продукція, виготовлена з низькими витратами і з кращими споживчими властивостями

За панівною формою

конкуренції

Внутрінаціональна конкуренція за національного споживача

Міжнаціональна конкуренція

(національні ринки інших держав)

За механізмом ціноутворення

Ціна визначається середніми суспільно необхідними затратами національної економіки

Ціна відображає не усереднені національні затрати, а середні затрати виробників-учасників

За факторами, що впливають на рух товарів і послуг

Рух товарів та послуг зумовлений внутрішніми

факторами

На рух товарів та послуг

суттєво впливає зовнішньоекономічна політика держав-учасниць

За наявністю (відсутністю) бар'єрів

для вільного переливу капіталів

Відносно незначні бар'єри

Наявність порівняно значних бар'єрів

Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі:

- перевищення темпів зростання світової торгівлі над темпами зростання ВВП;

- зміна структури товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції переробної промисловості; зниження частки сировинних товарів;

- щорічне оновлення більш ніж на третину асортименту продукції обробних галузей, насамперед електроніки;

- зростання частини взаємної торгівлі індустріально розвинених країн;

- зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на базі поглиблення міжнародного виробничого кооперування;

- розвиток ринку наукомісткої продукції, патентів, ліцензій, ноу-хау;

- множинність цін;

- зростання питомої ваги та значення світового ринку послуг.

Світовий ринок характеризується наступними основними рисами:

— він є категорією товарного виробництва, який виходить в пошуках збуту своєї продукції за національні рамки;

— він проявляється в міждержавному переміщенні товарів, які знаходяться під впливом не тільки внутрішнього, але й зовнішнього попиту і пропозиції;

— він оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику в яких галузях і регіонах вони можуть бути використані найбільш ефективно;

— він виконує функцію (санубальна), яка дозволяє забраковувати з міжнародного обміну товари і часто їх виробників, які не в змозі забезпечити міжнародний стандарт якості при конкурентних цінах;

— на ньому існує особлива система цін - світові ціни.

Виступаючи сферою міждержавного обміну товарами, світовий ринок має зворотній вплив на виробництво, показуючи йому, що, скільки і для кого треба виробляти.

Географічна структура експорту-імпорту товарів

(млн.дол.США)

 

Всього

Країни СНД

Iншi країни свiту

Європа

Країни ЄС

Азiя

Африка

Америка

Австралія і Океанія

Інші

Експорт

2010

39695,7  

13472,9

26222,8

10264,5

9514,3

12131,7

2627,8

1124,2 

21,6 

53,0

2011

51405,2 

18740,6

32664,6 

13829,6 

13085,3 

13715,4 

3018,7 

2000,0 

28,4

72,5 

2012

68394,2 

26177,0 

42217,2

18442,4 

18021,5 

17737,8 

3344,2 

2552,3 

29,8 

110,7

2013

68830,4

25318,6 

43511,8 

17424,0 

17123,7 

17681,1 

5638,2 

2607,7 

50,9

109,9 

2014

49296,1 

18087,0 

31209,1 

14773,8 

14021,3 

10881,6 

2792,0 

2686,3 

15,7 

59,7 

Імпорт

2010

45433,1 

19692,6 

25740,5 

16233,8 

15438,5 

6538,6 

617,6 

2197,9 

149,4 

3,2

2011

60742,2 

26697,4 

34044,8 

20004,5 

19151,4 

10023,3 

874,4 

2879,4 

261,4 

1,8

2012

82608,2 

37212,4 

45395,8 

27065,9 

25805,8 

13279,9 

940,6 

3913,9 

194,0 

1,5 

2013

76986,8 

27941,6 

49045,2 

28566,2 

27046,5 

15237,3  

749,8 

4339,9 

93,7 

58,3 

2014

60618,0 

25469,3 

35148,7 

23048,9 

22274,5 

9042,2 

673,1 

2255,4 

128,4 

0,7 

Обсяги експорту-імпорту товарів за регіонами

 

Експорт

Імпорт

тис.дол. США

у % до

січня 2015р.

у % до загального обсягу

тис.дол. США

у % до

січня 2015р.

у % до загального обсягу

Усього

4388606,8

87,7

100,0

4531437,31

88,3

100,0

Області

 

 

 

 

 

 

Вiнницька

48169,3

82,6

1,1

30557,4

140,8

0,7

Волинська

43054,1

96,6

1,0

43931,1

63,4

1,0

Днiпропетровська

624410,2

85,0

14,2

279436,5

84,1

6,2

Донецька

902622,6

88,2

20,6

213699,8

74,4

4,7

Житомирська

45699,1

104,9

1,0

17935,8

61,7

0,4

Закарпатська

101854,3

98,9

2,3

130677,6

80,9

2,9

Запорiзька

221611,6

81,1

5,0

107181,5

72,9

2,4

Івано-Франківська

34845,6

120,4

0,8

31768,2

97,9

0,7

Київська

171615,5

101,1

3,9

305369,6

106,8

6,7

Кiровоградська

44248,5

113,0

1,0

11820,6

101,8

0,3

Луганська

209051,0

72,7

4,8

96353,6

70,7

2,1

Львiвська

98684,1

111,1

2,2

186682,7

113,5

4,1

Миколаївська

105000,6

68,1

2,4

32219,2

62,9

0,7

Одеська

154528,4

128,7

3,5

265205,5

109,6

5,9

Полтавська

175585,5

78,9

4,0

74604,3

86,9

1,6

Рiвненська

36088,1

87,0

0,8

14852,9

77,2

0,3

Сумська

47037,3

73,7

1,1

31880,6

79,0

0,7

Тернопiльська

24278,4

103,4

0,6

24632,8

135,5

0,5

Харкiвська

117279,9

89,0

2,7

132168,9

90,7

2,9

Херсонська

17340,6

69,2

0,4

12609,6

100,5

0,3

Хмельницька

34788,4

86,0

0,8

28446,0

115,0

0,6

Черкаська

36715,4

46,0

0,8

28816,4

90,7

0,6

Чернiвецька

6849,3

89,1

0,2

6574,1

81,5

0,1

Чернігівська

48694,2

93,5

1,1

37945,9

92,6

0,8

3.2 Україна у світовому господарстві

Україна належить до категорії індустріально - аграрних країн . За рівнем національної конкурентоспроможності в 2014 році займала 84 місце у світі.

Економіка України 39 - а економіка світу за розміром ВВП за ПКС (2012). ВВП на душу населення 7600 доларів США (2012). Зростання ВВП в 2013 році склав 0,2 %. борг України в березні 2011 року досяг 93,5 % від ВВП. (сукупний борг держави і бізнесу) .

Україна вважається експортно орієнтованою країною , за деякими оцінками , вона отримує за рахунок експорту 50 % ВВП. Що стосується імпорту , в 2012 році за даними СОТ Україна зайняла 25 - е місце серед світових імпортерів (без обліку торгівлі всередині ЄС ) товарів з часткою на глобальному ринку в 0,6 %.

Галузями промисловості, які поки ще в тій чи іншій мірі працюють , є металургія , енергетика (маються атомні електростанції і цілий каскад гідроелектростанцій на річці Дніпро ) , а також хімічна і гірничодобувна промисловість (видобуток вугілля , руди). Найбільш розвинені в економічному відношенні регіони - Донбас ( Донецька область і Луганська область) , Придніпров'я (Дніпропетровська область і Запорізька область) , а також міста Київ , Харків , Одеса і Львів.

Для економіки , попри її ринковий характер , характерна активна роль держави: вона володіє приблизно 140 великими підприємствами в різних секторах національного господарства , а також контролює ціни на ряд товарів, включаючи базові продукти харчування та паливно -мастильні матеріали. В обсязі ВВП частка промислового виробництва на 2012 рік становить 34,4 % , сфери послуг - 56,2 % , сільського господарства - 9,4 %. При цьому в промисловості зайнято 18,5 % , в ​​сільському господарстві - 15,8 % і в сфері послуг - 65,7 % працюючого населення. Загальна чисельність працездатного населення - 22090000 чоловік ( 30 місце у світі) , рівень безробіття - 7 % ( 81 місце в світі).

У 2011 році журнал Forbes помістив Україну на 4 - е місце після Гвінеї в рейтингу десяти найгірших економік світу. У статті зазначено , що незважаючи на те, що Україна має багаті сільськогосподарські угіддя та мінеральні ресурси , і може стати провідною європейською економікою - її ВВП на душу населення знаходиться далеко позаду навіть таких країн , як Сербія і Болгарія . Держдепартамент США відзначає такі недоліки: «Складні закони і постанови , погане корпоративне управління , слабке здійснення договірного права судами і особливо корупцію».

Україна має свої особливості територіальної структури господарства, яке складається з економічних районів, промислових центрів, вузлів.

Промисловий центр — населений пункт, у якому розташовано кілька промислових підприємств певної спеціалізації або об'єднаних у виробничу структуру сировинними і технологічними зв'язками. Сукупність промислових центрів, що мають спільну інфраструктуру і трудові ресурси, територіально утворює промисловий вузол. Промислові центри, вузли є складовою частиною промислового району, котрий звичайно має чітку виробничу спеціалізацію.

Соціально-економічний район — територія держави, що виділяється в економіці країни своєю спеціалізацією та концентрацією населення. Відповідно до сформованих особливостей географічного розташування, природно-ресурсного потенціалу, демографічної ситуації, історичних факторів в Україні виділяють дев'ять районів: Донецький; Придніпровський; Північно-Східний; Столичний; Центральний; Подільський; Північно-Західний; Карпатський; Причорноморський.

Найкраще Україна забезпечена трудовими і природними ресурсами. Складною є ситуація з виробничими ресурсами: з одного боку, в країні є тисячі підприємств із необхідним устаткуванням, верстатами, інструментами, з іншого — гостра нестача сучасного, високопродуктивного устаткування. Найбільше не вистачає Україні фінансових ресурсів, без яких неможливий
стабільний розвиток економіки.

Промисловість — провідна галузь, що виготовляє знаряддя праці, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах, задовольняє потреби населення в різноманітних товарах.

У господарстві України нараховується 10 502 промислових підприємства різних форм власності, серед яких переважають акціонерні. З цієї кількості підприємств 64 % належить базовим галузям, а 36 % — соціальним.

Промисловість поділяють на важку, підприємства якої виробляють машини, обладнання, паливо, електроенергію (група А), і легку та харчову, що виробляють предмети споживання (група Б). У загальному обсязі випуску продукції промисловості у 1990-ті роки, як і за часи існування СРСР, провідне місце в Україні належало засобам виробництва (понад 70 %). Останніми роками структура промислового виробництва змінюється: значна увага приділяється предметам споживання. Різні галузі промисловості об'єднуються, утворюючи систему пов'язаних між собою галузей виробничої та невиробничої сфер.

Паливна промисловість — комплекс галузей, що займаються видобутком і переробкою різних видів паливно-енергетичної сировини. На території України розвинені такі галузі паливної промисловості: вугільна, нафтова, газова, торф'яна.

Вугільна промисловість. Найрозвиненішою галуззю паливної промисловості України є вугільна. Вона представлена видобутком кам'яного і бурого вугілля. До складу галузі входять підприємства з видобутку вугілля (шахти) і збагачувальні фабрики. Частка вугілля в паливно-енергетичному балансі України складає приблизно 75 %, що є одним із найвищих показників у світі. Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, металургії, коксохімії. Основні поклади кам'яного вугілля зосереджені в Донбасі та Львівсько-Волинському басейні.

Особливу цінність має кам'яне вугілля Донбасу: з нього виготовляють кокс, необхідний для виплавки чавуну. На жаль, глибина залягання вугільних шарів тут сягає 1200 м при середніх глибинах залягання 500—750 м, а потужність шарів, що розроблюються, дуже мала — від 0,5 до 2 м. Через це собівартість видобутку вугілля в Донбасі значно вище світової.

Нафтова промисловість. Основні родовища нафти зосереджені в Карпатській і Причорноморсько-Кримській нафтогазоносних провінціях, Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області. Найбільші родовища Передкарпаття (майже 60 % видобутку нафти в Україні) — Бориславське (Львівська обл.), Долинське, Битківське (Івано-Франківська обл.).

У Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області також є великі родовища: нафтові — Леляківське (Чернігівська обл.), Глинсько-Розбишівське (Полтавська обл.), нафтогазові — Гнідинцівське (Чернігівська обл.), Качанівське (Сумська обл.), Яблунівське (Полтавська обл.).

У Причорномор'ї поклади нафти виявлені на Керченському півострові та в шельфовій зоні Чорного моря. Власної нафти в Україні недостатньо, тому значна її кількість завозиться з-за кордону.

Газова промисловість. Великі родовища природного газу знаходяться в Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області: Шебелинське, Західно-хрестищенське, Єфремівське (Харківська обл.). Близько 1/5 частини видобутку природного газу України зосереджено в Передкарпатті: Дашавське (Львівська обл.), Косівське, Надвірнянське (Івано-Франківська обл.) родовища. Зростає видобуток
газу з дна Чорного моря.

По території України пролягли численні газопроводи: Шебелинка—Харків, Шебелинка—Полтава — Київ, Шебелинка—Дніпропетровськ—Кривий Ріг— Одеса—Кишинів, Шебелинка—Бєлгород—Москва, Дашава—Київ—Москва.

Україна має великі перспективні нафтогазоносні площі. Природний газ — найефективніше паливо. Собівартість його видобутку значно нижча, ніж вугілля, а теплотворна здатність висока. Використання газу дуже перспективне: в порівнянні з іншими енергетичними джерелами він майже не отруює навколишнє середовище. Газ використовують у виробництві як сировину для хімічної промисловості, а також для комунально-побутових потреб.

Торф'яна промисловість розвивається на півночі України, у Поліссі (Чернігівська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Волинська обл.). Торф як паливо має другорядне значення. Використовують його як місцеве паливо в сільській місцевості, на скляних, порцеляно-фаянсових, харчових підприємствах. Для поліпшення транспортування з нього виготовляють торфобрикети (Чернігівська, Житомирська, Львівська обл.).

Електроенергетика — основа розвитку економіки. Розвиток електроенергетики, будівництво потужних електростанцій сприяють створенню нових промислових вузлів. Окремі галузі промисловості тяжіють до джерел дешевої електроенергії (електрометалургія), інші здатні обмежуватися транспортом електроенергії. Електроенергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні станції.

Найбільшу частку електроенергії (48,6 %) виробляють теплові електростанції, що працюють на вугіллі, газі й мазуті. Найпотужніші з них розташовані в Донбасі (Старобешівська, Курахівська, Криворізька-2), у Харківській (Зміївська), Київській (Трипільська) і Вінницькій (Лади-
женська) областях. Більшість ТЕС поряд з електроенергією виробляють
 і тепло для опалення міст. З роботою ТЕС пов'язане значне забруднення навколишнього середовища.

Друге місце за обсягом виробництва електроенергії належить атомній енергетиці. Атомні електростанції будують у районах із дефіцитом паливних ресурсів. На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька АЕС. Вони виробляють 43,5 %
електроенергії країни.

В Україні на Дніпрі та Дністрі побудовані великі гідроелектростанції. Найбільші з них: Дніпрогес, Дніпродзержинська, Дніпропетровська, Канівська, Каховська, Київська, Кременчуцька. На гідроенергетику припадає лише 7,9 % загального виробництва електроенергії.

Електроенергія, вироблена електростанціями, передається до споживачів
за допомогою ліній електропередач (ЛЕП).
Україна має можливості використання сонячної, вітрової і геотермальної енергії. У Криму побудована одна з перших геліоелектричних станцій
(біля с. Мисове), уведені до дії вітроелектричні станції (АР Крим, Донецька обл.).

Металургія — сукупність галузей промисловості, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці руд чорних і кольорових металів, виробництві чавуну, сталі, кольорових металів і сплавів.

Чорна металургія — складна галузь з різними за організацією і технологією виробництвами. Це — видобуток і збагачення залізної руди, спікання її в агломерат або котуни; виплавка чавуну, сталі, виробництво прокату; виробництво феросплавів, виплавка електросталі та сплавів, порошкова металургія; виробництво флюсових вапняків, вогнетривів, коксу.

Сировиною для чорної металургії є залізні, манганові руди. Як паливо використовується кокс — результат переробки коксівного вугілля. У технологічному процесі задіяні вода і вогнетривкі глини, природний газ, вапняки(флюси) та електроенергія. Чорна металургія є матеріаломісткою галуззю,
яка використовує близько 30 % палива, 20 % електроенергії, 95 % марганцевої руди, що видобувається й виробляється в Україні.

Родовища залізної руди сконцентровані в Криворізькому басейні, Кременчуцькому, Білозерському районах; марганцеві руди видобувають у Нікопольському басейні.

Головні підприємства чорної металургії зосереджені у трьох районах: Донбасі (Макіївка, Донецьк, Алчевськ, Харцизьк, Краснодон, Єнакієве, Луганськ, Краматорськ та ін.), Придніпров'ї (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Нікополь, Дніпродзержинськ), Приазов'ї (Маріуполь).

Підприємства чорної металургії є основним стаціонарним джерелом забруднення атмосфери. Вони викидають в атмосферу оксиди азоту, сірчистий газ. Ґрунти забруднюються свинцем, цинком, хромом, міддю. Значні земельні площі доводиться вилучати під звалища промислових відходів.


Складність розвитку галузей металургійного комплексу зумовлена їх високою матеріаломісткістю, енерго- і водоємністю. Тому одним із головни
х напрямків розвитку чорної металургії в Україні є впровадження ресурсозберігаючих технологій з метою зниження собівартості продукції і підвищення ефективності виробництва.

Кольорова металургія — галузь промисловості, що охоплює добування і збагачення руд кольорових металів, виробництво та обробку кольорових металів та їх сплавів.

Продукція кольорової металургії широко використовується у точному машинобудуванні, літакобудуванні, електроніці, робототехніці та ін. В Україні за браком власної сировини вона розвинута недостатньо.

Виробництво кольорових металів переважно енергоємне, тому підприємства розташовують поблизу джерел електроенергії. Так, виробництво алюмінію, титану, магнію зосереджене в Запоріжжі й базується на дешевій енергії Дніпрогесу і привізній сировині. До джерел електроенергії тяжіють Костянтинівський цинковий завод і Артемівський завод переробки кольорових металів.

Поблизу джерел сировини розміщені Калуський хіміко-металургійний (виготовлення металевого магнію) і Іршанський гірничо-збагачувальний комбінати (збагачення руд титану). На імпортній сировині працює Миколаївський глиноземний завод (глинозем — сировина для виготовлення алюмінію).

Машинобудування — сукупність галузей промисловості, що виготовляють машини й устаткування для всіх галузей і ланок господарства та побутову техніку для населення.

Машинобудування відіграє визначальну роль не лише для багатьох галузей господарства, але й значною мірою забезпечує рівень економічного розвитку країни. Особливості галузі: наукоємність, трудомісткість, металомісткість, кооперування.

Важке машинобудування забезпечує різноманітним устаткуванням енергетику, металургійну, хімічну, гірничодобувну і будівельну промисловість. Розміщується в районах, де є метал і споживачі готової продукції. Центри: Новокраматорськ, Горлівка, Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Маріуполь.

Електротехнічне машинобудування випускає продукцію для енергетичних систем: трансформатори, генератори, важке устаткування для електровозів, кабелі, електродвигуни, високовольтну апаратуру. Центри: Запоріжжя, Харків, Донецьк, Одеса, Київ, Хмельницький, Бердянськ, Полтава, Кам'янець-Подільський.

Транспортне машинобудування включає: локомотивобудування (Луганськ, Харків, Дніпропетровськ); вагонобудування (Дніпродзержинськ, Кременчук, Стаханов, Маріуполь); суднобудування (Миколаїв, Херсон, Київ); автомобілебудування (Кременчук — вантажні, Запоріжжя — легкові, Львів — автобуси, Одеса — автокрани, Луцьк — вантажно-пасажирські
малолітражні автомобілі, Мелітополь, Харків — мотори, Київ, Львів, Харків — мотоцикли); літакобудування (Київ, Харків).

Верстатобудування — виробництво верстатів з числовим програмним управлінням, токарських автоматів, алмазорозточних верстатів, автоматизованих ліній (Харків, Київ, Бердичів, Одеса, Черкаси, Дніпропетровськ, Краматорськ).

Основні центри приладобудування — Сєверодонецьк, Київ, Харків, Івано-Франківськ, Львів, Суми, Черкаси, Житомир, Луцьк; сільськогосподарського машинобудування — Харків, Дніпропетровськ, Тернопіль, Херсон, Одеса, Київ, Бердянськ, Слов'янськ, Умань, Новоград-Волинський, Ніжин,
Коломия.

Подальший розвиток машинобудування країни потребує технічного переозброєння, реконструкції, переспеціалізації на основі високих технологій світового рівня, створення сучасних невеликих і середніх заводів з випуску конкурентоспроможної продукції для світового і внутрішнього ринків, зокрема товарів народного споживання.

Хімічна промисловість — сукупність галузей, що виробляють різноманітну продукцію шляхом хімічної обробки сировини, створюють: нові речовини, яких не існує в природі, сучасні технології переробки природних ресурсів. 

Підприємства гірничо-хімічної галузі тяжіють до районів видобутку корисних копалин, що використовуються як хімічна сировина. Кухонну сіль добувають і переробляють у Слов'янську та Артемівську. Поклади калійної солі розробляють у Калуші і Стебнику, сірки — у Новому
Роздолі.

Виробництво азотних добрив розміщується поруч з коксохімічними підприємствами (Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Горлівка) або тяжіє до споживача (Черкаси, Рівне, Одеса). Виробництво калійних добрив розміщено поблизу родовищ сировини (Калуш, Стебник). Підприємства, що виробляють фосфорні добрива, працюють на імпортній (Винниця, Одеса,
Суми) та місцевій (Костянтинівка) сировині. Виробництво сірчаної кислоти має значну сировинну базу і розміщено у Костянтинівці, Калуші, Первомайському. Виробництво соди розміщується поблизу родовищ, оскільки це дуже матеріаломістка галузь. Основні центри — Слов'янськ, Лисичанськ, Красноперекопськ.

Хімія органічного синтезу як сировину використовує переважно нафту і газ, тому розміщена в районах їх видобування та у місцях, де прокладені нафто- і газопроводи. До хімії органічного синтезу належать виробництва синтетичних смол, пластмас і хімічних волокон. Найбільші підприємства галузі розташовані в Донбасі та Придніпров'ї. Виробництво полімерних
матеріалів базується на використанні продуктів нафтопереробної, газової,
 коксохімічної промисловості (Донецьк, Запоріжжя, Луцьк — виробництво синтетичних смол і пластмас; Київ, Черкаси, Чернігів — виробництво хімічних волокон). Частково виробництво базується на використанні хімічної сировини, що потрапляє продуктопроводами з Росії.

Високого рівня розвитку в Україні досягли лакофарбова промисловість (центри — Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Харків), виробництво синтетичних барвників (Рубіжне, Красноперекопськ).

На базі нафтопереробної і газової промисловості розвивається нафтохімічна (Бердянськ, Кременчук, Херсон) і гумово-асбестова (Дніпропетровськ, Біла Церква) промисловість.

Усе більшого значення в Україні набувають виробництво синтетичних миючих засобів, фармацевтика. Ці галузі належать до наукомістких, тому їхні виробництва розміщені у великих містах — Донецьку, Дніпропетровську, Києві, Запоріжжі, Одесі та ін.

Лісова й деревообробна промисловість — сукупність галузей, що спеціалізуються на заготівлі та переробці деревини, виробництві меблів і напівфабрикатів, різних видів паперу, картону, штучного волокна, целюлози.

Усі ліси України становлять єдиний державний лісовий фонд загальною площею 10 млн га. Лісистість території складає 14,3 %, що значно менше, ніж у розвинених країнах. Потреби в деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20—25 %, решта імпортується.

Основні масиви лісів України зосереджені в Поліссі і Карпатських горах. 

Стисла характеристика лісової і деревообробної промисловості України

Назва галузі

Основні райони та центри розміщення

Лісозаготівельна

Івано-Франківська і Закарпат-
ська області (Карпати); Волин-
ська, Житомирська, Київська,
Чернігівська області (Полісся)

Деревообробка
лісопиляння

виробництво
меблів

Закарпаття (Рахів, Свалява),
Івано-Франківська область (Коло-
мия), Львівська область (Самбір,
Стрий), Вінницька, Житомирська,
Чернігівська, Рівненська області
Львів, Чернігів, Київ, Харків,
Донецьк, Одеса

Целюлозно-паперова

Рахів, Ізмаїл, Цюрупинськ, Ма-
лін, Херсон, Одеса, Обухів, По-
нінка

Лісохімічне виробництво

Івано-Франківська, Закарпат-
ська, Житомирська, Хмельниць-
ка та Київська області

Промисловість будівельних матеріалів — група галузей промисловості, які виробляють матеріали і вироби, що використовуються при спорудженні та ремонті будинків і споруд.

Територія України дуже багата на різноманітні запаси високоякісної сировини для промисловості будівельних матеріалів. Серед них виділяються родовища цементної сировини — мергелю і вапняку (Донецька, Харківська, Львівська, Чернігівська, Рівненська, Хмельницька обл.), крейди
(Донецька, Сумська, Харківська, Луганська обл.), скляних пісків (Львівська, Київська, Житомирська, Донецька, Харківська обл.). Добувають
 мармур, лабрадорити, базальт, піщаники, туфи, гіпс. Величезні запаси гранітів — у Житомирській області. Сировина для виготовлення бетону є майже
в усіх областях України. Величезні запаси різноманітних глин. Таким чином,
 для розвитку даної галузі немає необхідності імпортувати сировину, а навпаки, є можливість у великій кількості її експортувати.

Цементна промисловість розміщується біля родовищ мергелю, вапняків, доломітів, крейди, а також біля металургійних заводів (оскільки шлак є сировиною для виробництва портланд-цементу та ін.). Основні центри — Амвросіївка, Єнакієве (Донецька обл.), Дніпродзержинськ (Дніпропетровська обл.), Здолбунів (Рівненська обл.), Балаклія (Харківська обл.), Кам'янець-
Подільський (Хмельницька обл.), Григор'ївка (Миколаївська обл.).

Керамзитові й термозитові блоки виготовляють у Керчі, Одесі, у Житомирській, Київській, Львівській, Харківській областях.

М'які покрівельні матеріали (руберойд, толь) виробляють у Києві, Одесі, Львові, Слов'янську, Умані, тверді — шифер — у Києві, Краматорську, Запоріжжі, Харкові, Балаклії (під Харковом).

Найбільші виробництва будівельного скла знаходяться в Артемівську, Лисичанську, Костянтинівці, Львові, Запоріжжі, Одесі. 

Легка промисловість — це сукупність галузей, що спеціалізуються на виробництві товарів народного споживання (тканини, взуття, трикотаж, одяг, галантерея).

До легкої промисловості належать: текстильна (бавовняна, вовняна, шовкова, лляна), трикотажна, шкіряно-взуттєва, швейна, хутряна.

У структурі легкої промисловості перше місце за обсягом виробництва посідає текстильна галузь, друге — швейна, третє — взуттєва.

Бавовняна промисловість України працює на привізній сировині, тому найбільші підприємства знаходяться насамперед у великих містах, через які проходять транспортні шляхи,— Херсоні, Донецьку, Тернополі (бавовняні комбінати), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), Києві, Харкові, Львові, Полтаві, Чернівцях.

Промисловість вовняних тканин представлена великими підприємствами в Чернігові, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську, Сумах, що працюють на місцевій і привізній сировині. Виробництво килимів зосереджено у Києві, Черкасах, Богуславі, невеликих містах Чернівецької і Закарпатської областей.

Підприємства льняної промисловості знаходяться в основному в Житомирській, Рівненській, Львівській і Чернігівській областях, де вирощується льоноволокно.

Конопляно-джутова промисловість недостатньо розвинена й повністю працює на привізній сировині. Тому її підприємства є тільки в Одесі.

Підприємства трикотажної промисловості орієнтуються на споживача, тому розміщені у великих містах — Києві, Харкові, Львові, Одесі, Луганську, Житомирі та ін. Ті ж передумови визначають принципи розміщення швейної, шкіряної і взуттєвої промисловості, тому центри їхнього розвитку збігаються.

Підприємства хутряної промисловості, навпаки, розміщені переважно в невеликих містах — Балті (Одеська обл.), Жмеринці (Вінницька обл.), Краснограді (Харківська обл.), Тисьмениці (Івано-Франківська обл.). Винятком є Харків, де також розвинена ця галузь.

Харчова промисловість — сукупність галузей, які виробляють продукти харчування.

До складу галузі входить майже 40 галузей і виробництв, асортимент виробленої продукції включає понад 3000 найменувань.

До складу харчової промисловості входять такі галузі: цукрова, борошномельна, м'ясна, молочна, хлібопекарська, маслоробна, кондитерська,спиртова, макаронна, пивоварна, рибна, виноробна, круп'яна, консервна,тютюнова та ін.

Підприємства харчової промисловості розташовані по території України практично повсюдно, однак при їх розміщенні враховуються особливості кожної галузі. Останнім часом зростає кількість підприємств харчової промисловості, особливо невеликих.

Географія і фактори розміщення харчової промисловості:

цукрова (Лісостеп), борошномельно-круп'яна (Лісостеп і Степ), олійно-жирова (Степ, південь Лісостепу), консервна (Степ, Крим, захід Лісостепу), виноробна (Крим, Закарпаття, Степ), рибна (приморські міста); макаронна і хлібопекарська (повсюдно), кондитерська (повсюдно), молочна (повсюдно); м'ясна (переважно великі міста).

Сьогодні харчова промисловість посідає одне з провідних місць в економіці України: частка галузі в загальному обсязі промислового виробництва досягає 18 % (друге місце після чорної металургії).

Зросла конкурентоспроможність українських продуктів харчування на внутрішньому і зовнішньому ринках. Майже 95 % продовольчих товарів, що реалізуються на внутрішньому ринку, є продуктами вітчизняного виробництва.

Продовольчі товари з України експортуються до країн СНД, Балтії, а також майже до 20 країн далекого зарубіжжя.

Харчова галузь посідає перше місце за обсягами залучених іноземних інвестицій. До неї надійшло близько 900 млн дол. США, що становить 19 % усіх іноземних інвестицій, вкладених у вітчизняну економіку.

Зовнішня торгівля і зарубіжні інвестиції

Обсяг зовнішньої торгівлі в 2014 році склав 140 300 000 000 дол США при негативному сальдо у розмірі 13,7 млрд дол. Обсяг експорту - 63300000000 дол , імпорту - 77,0 млрд дол ( по імпорту - 38 - е , по експорту - 51 - е місце в світі).

Основними статтями експорту є електрообладнання , текстиль , деревина , фанера. Імпортуються , головним чином , енергоносії , машини та устаткування, продукція хімічної промисловості та нафтопереробки.

Основними споживачами українського експорту є , ​​за станом за 2013 рік, Росія ( 28,0 % від загального обсягу) , Туреччина ( 6,0 %) , Китай ( 4,3 %) , Єгипет ( 4,3 %) , Польща ( 4 , 0 %); головними імпортерами України - Росія ( 30,2 %) , Китай ( 10,3 %) , Німеччина ( 8,8 %) , Польща ( 5,3 %) , Білорусь ( 4,7 %).

Обсяг прямих іноземних інвестицій в українській економіці на 2012 рік становить близько 60500000000 дол ( 52 місце в світі). Українськими інвесторами за кордоном розміщено більше 3 млрд дол (65 місце в світі).

Господарство Херсона

Помірно-континентальний посушливий клімат є сприятливим для вирощування баштанних, овочевих, садових культур, виноградників, проте дещо ризикованим - для зернових, що часто потерпають від спекотного південного сонця. У виробничій структурі області переважає сільськогосподарська галузь і як похідна - розвинена харчова промисловість. Крім того - судно- та машинобудування, переробка сирої нафти та ін. Сучасна Херсонщина - розвинута індустріально-аграрна область.

Сільгоспугіддя області займають близько двох мільйонів гектарів. Херсонщина здатна повністю забезпечувати себе продукцією агропромислового комплексу.

Також потужним потенціалом області є її промислові підприємства. Машинобудівна галузь посідає чільне місце серед інших. Вона представлена відкритими акціонерними товариствами “Херсонські комбайни”, “Каховський завод електрозварювального устаткування”, “Електромаш”, “Завод карданних валів”, “Бериславський машбудзавод”, підприємствами суднобудування та судноремонтними заводами.

В області налічується чимало підприємств, що займаються виробництвом товарів народного споживання, які користуються великим попитом не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках: виготовлення борошна, олії, тваринних жирів, плодоовочевої консервації, кондитерської продукції, тканини, швейних виробів. До стабільно працюючих належать Херсонська кондитерська фабрика, Консервний завод дитячого харчування, фірма “Чумак”, АФ “Таврія”, радгосп “Білозерський”, Чаплииський масло-сирзавод, АТ “Красень” та інші. Високими нагородами неодноразово відзначалась якість продукції' херсонських підприємств, що здобувала рейтинги на вітчизняних та міжнародних конкурсах.

У США, Німеччину, Японію, Південну Корею та багато інших країн експортується високотехнологічна продукція Каховського заводу електрозварювального устаткування.

Засвоєне серійне виробництво першого в Україні зернозбирального комбайну “Славутич”.

Нині в області працює більше 3 тис. фермерських господарств - найбільше в Україні.

Зажила доброї слави продукція коньячного виробництва агрофірми “Таврія”, спільного українсько-шведського підприємства “Чумак”, агрофірми ім. Солодухіна, агрофірми - радгоспу “Білозерський”.

Успішно конкурує на ринку і поставляється в усі регіони України і близького зарубіжжя продукція акціонерних товариств місцевих маслосирзаводів. Власні українські технології виготовлення соків гідно конкурують із зарубіжними. За підсумками двох останніх років Херсонщина вийшла в першу десятку регіонів України за обсягами будівництва.

Широкого розповсюдження набуває створення сучасних великих торговельних центрів.

Коло партнерів зовнішньої торгівлі херсонськими товарами розширилося до 100 країн.

Гордістю краю є два потужні порти - річковий та морський, що з’єднують водні транспортні коридори, здійснюють пасажирські та вантажні перевезення.

Розвиток підприємництва призводить до зміцнення ринкової структури, економіки області, стабільного надходження коштів до бюджетів усіх рівнів. Розширення мережі підприємств сприяє підвищенню рівня зайнятості населення, насиченню місцевого споживчого ринку товарами та послугами, зокрема, в галузі торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального господарства.

Експорт у 2014 році

Протягом року на зовнішній ринок поставлено товарів на суму 360 млн. дол. США, що на 2,4% менше, ніж у 2013 році. На 8,9% зріс експорт до країн Євросоюзу (з 26,8% загального обсягу товарів до 35,7%); експорт до країн СНД впав на 19,3% (з 47,7% до 28,4%). Підприємства Херсонщини експортували товари до 102 країн світу.

Найбільше експортних поставок надходило до таких країн:

  1.  Туреччина – 14,4% (51,8 млн. дол. США) від загального обсягу експорту;
  2.  Нідерланди –14,0% (50,6 млн. дол. США);
  3.  Російська Федерація – 13,7% (49,2 млн. дол. США);
  4.  Казахстан – 5,8% (20,9 млн. дол. США);
  5.  Німеччина – 5,6% (20,0 млн. дол. США).

У структурі експорту переважали товари:

  1.  продукти рослинного походження – 39,0% від загального обсягу (у т.ч. зернові культури – 18,8%, насіння і плоди олійних рослин – 14,2%);
  2.  готові харчові продукти – 16,9%;
  3.  недорогоцінні метали та вироби з них – 11,6%;
  4.  живі тварини, продукти тваринного походження – 15,0%.

Імпорт у 2014 році

У порівнянні з 2013 р., імпорт товарів зменшився на 32,2% і склав 186,1 млн. дол. США. На 0,8% зменшилися обсяги імпорту з країн СНД (з 10,6% загального обсягу товарів до 9,8%) та на 9,4% – з країн ЄС (з 44,0% до 33,6%). У 2014 р. до Херсонської області надійшли товари з 75 країн світу.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі імпорту мали:

  1.  Китай – 22,8% (42,5 млн. дол. США);
  2.  Туреччина – 13,6% (25,3 млн. дол. США);
  3.  Польща – 8,2% (15,2 млн. дол. США);
  4.  США – 7,3% (13,6 млн. дол. США);
  5.  Російська Федерація – 5,5% (11,0 млн. дол. США).

У структурі імпорту переважали товари:

  1.  полімерні матеріали, пластмаси та вироби з них – 18,1% від загального обсягу;
  2.  машини, обладнання та механізми, електротехнічне обладнання – 14,5%;
  3.  продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості – 11,6%;
  4.  готові харчові продукти – 10,5%.

Підприємства Херсонщини, які є основними у здійсненні зовнішньоторговельних операцій:ПрАТ «Завод крупних електричних машин», ПрАТ «Чумак», ТОВ «Фірмово-промисловий комплекс «Корабел», ПАТ «Каховський завод електрозварювального устаткування», Херсонський державний завод «Палада», ПАТ «Херсонський суднобудівний завод», ТОВ «Механічний завод», дочірнє підприємство «Торговий дім «Херсон» компанії з обмеженою відповідальністю «Інтертрейд груп Ел.Ел.Сі», ПАТ «Херсонський комбінат хлібопродуктів».

Враховуючи, що міжнародне та міжрегіональне співробітництво є винятково ефективним напрямком інтеграції та важливим чинником економічного розвитку, триває робота з розширення географії співробітництва Херсонської області з регіонами іноземних держав. Значна увага приділяється також поглибленню співробітництва в рамках вже чинних міжнародних угод.

Промисловий комплекс Херсонщини складають понад 200 підприємств, що представляють такі галузі, як машинобудування, харчова та переробна, хімічна та целюлозно-паперова, легка промисловість, електроенергетика. Однак традиційно пріоритетною вважається суднобудування.

На херсонських суднобудівних підприємствах передбачений повний виробничий цикл: від серійного будівництва суден до їх ремонту. Найбільші підприємства галузі: ПАТ «Херсонський суднобудівний завод», Херсонський державний завод «Палада», Херсонський державний завод суднового обладнання та суднової арматури «Судмаш». Сучасні судноремонтні плавучі доки, що випускаються Херсонським заводом «Палада», експортуються в багато країн світу. Унікальна технологія бескессонного зрощування корпусів доку на плаву дозволяє виготовляти блоки практично будь-яких розмірів. 

Херсонщина володіє технологіями ливарного виробництва чорних і кольорових металів, переробки алюмінію. Підприємствами виготовляються будівельні металеві конструкції та вироби, радіатори та котли центрального опалення, інструменти, кріпильні пристосування, ланцюги та пружини, дорожні знаки.

Одним з основних напрямків галузі є машинобудування. У Херсонському регіоні випускаються електромашини великої потужності, спеціальне зварювальне обладнання, сільськогосподарська техніка (комбайни і трактори), грейдери і автонавантажувачі, легкі одномоторні літаки, гідротехнічні споруди, запасні частини до тепловозних дизелів, насосне обладнання та мисливські боєприпаси. У регіоні працюють підприємства з виробництва будівельних сумішей, будівельних матеріалів (цегла, газобетон) і будівельного обладнання.

Підприємства целюлозно-паперової галузі випускають фільтрувальний папір для автомобільної промисловості, а новий завод австрійської компанії «Дунапак» планує виробляти 120 мільйонів квадратних метрів високоякісної гофрокартонної продукції на рік. 

Підприємства хімічної промисловості виготовляють широкий асортимент продукції, а саме: фармацевтичні препарати та матеріали, лаки і фарби, різні вироби з пластмас, пластикові вікна та двері, поліпропіленові мішки, гумотехнічні вироби та багато іншого.

Специфіка регіону обумовлює той факт, що в структурі промислового комплексу найбільша питома вага припадає на харчову промисловість. Для внутрішнього ринку і на експорт підприємства регіону постачають борошно та макаронні вироби, соняшникову олію та кондитерські вироби, соки і овочеву консервацію.

При створенні великих переробних підприємств реалізується політика замкнутого циклу у виробництві - вирощування-переробка-продаж. Понад 10 років успішно працює компанія «Чумак». Це українсько-шведське підприємство - провідний виробник консервованої продукції в Україні. Якщо питома вага даної продукції, що експортується Україною, складає понад 70%, то питома вага продукції торгової марки «Чумак» оцінюється на рівні 35-40%. Крім овочевої консервації підприємство виробляє і експортує кетчупи, майонези, соуси, соки.

Продовжуючи свою інвестиційну діяльність, компанія «Чумак» реалізує проект з будівництва в Каховському районі Херсонської області овочесховища «Green Team» місткістю 200 тис. тонн.

Вдалий інвестиційний проект здійснено французькою компанією «Danone». З 2006 року працює завод «Данон Дніпро», на якому виробляється понад 80% української молочної продукції компанії «Danone».

Традиційно процвітає галузь виноробства. Агрофірма радгосп "Білозерський" – найбільший виробник виноматеріалів, вина, фруктового пюре. Якість білозерського вина підтверджують численні нагороди міжнародних і національних виставок, серед них 20 – золоті.

Висновок:

Перебудова зовнiшньоекономiчної дiяльностi України значною мiрою сприятиме iї просуванню на свiтовий ринок та iнтeгруванню в мiжнародну економіку, насамперед у ЄС.

Україна виступає на світовій арені як незалежна європейська держава, її економіка переживає затяжну кризу. Через зниження попиту на внутрішньому ринку велика кількість підприємств працює практично в півсили. Типовим явищем стало приховане безробіття.Депресійні процеси у виробництві негативно впливають на стан зовнішньої торгівлі. Обсяг експорту не відповідає можливостям товаровиробників і не задовольняє державних потреб щодо валютних надходжень, які використовуються для стабілізації економіки, зниження рівня інфляції та бюджетних витрат.

У той же час значну роль в оздоровленні економічної ситуації має відігравати ефективна зовнішньоекономічна діяльність, яка включає в себе економічні відносини між окремими країнами, їх регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (корпораціями).

Перехід України до фази економічного пожвавлення та піднесення в нових умовах господарювання може здійснюватися за зрахунок ефективного використання власного ресурсного потенціалу шляхом упровадження новітніх технологій. 

Для інтеграції з економікою європейських та інших країн Україні необхідно максимально використовувати переваги міжнародного поділу праці та розташування в центрі Європи, створити сприятливий клімат для залучення іноземного капіталу та зарубіжних інвестицій. На сучасному етапі понад половину експорту України припадає на Європу. Одним з найважливіших завдань зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація ринків збуту та просування українських товарів у Африку, Латинську Америку, Азію з метою збільшення обсягів експорту та валютних надходжень.

Україна найкраще забезпечена трудовими і природними ресурсами. Складною є ситуація з виробничими ресурсами: з одного боку, в країні є тисячі підприємств із необхідним устаткуванням, верстатами, інструментами, з іншого — гостра нестача сучасного, високопродуктивного устаткування. Найбільше не вистачає Україні фінансових ресурсів, без яких неможливий
стабільний розвиток економіки.

Україна має нераціонально побудовану економіку: ресурсів багато, але не має належного обладнання і розроблених програм для їх раціонального використання. Саме тому, основним напрямом відносин МВФ і Україна має бути надання технічної допомоги і консультацій, а відповідно лише після розроблення відповідної програми фінансування цієї розробки. Продовження співпраці з МВФ означае можливість появи ризиків, зокрема коштів від МВФ можуть бути витрачені не на структурні реформи. Другим ризиком є збільшення державного боргу, що в свою чергу може привести до нездатності уряду його облуговування і загрозу дефолту.

Протягом 2014 року обсяг зовнішньої заборгованості Украйни до 102,2% ВВП. За прогнозами МВФ в 2015 році рівень валютної зовнішньої заборгованості становитиме 106,4% ВВП. При цьому прямий гарантований борг у 2014 році становитиме 67.6% ВВП, а в 2015 р.- 73,4%.Завдяки співробітництву з МВФ Україна спромоглася залучити кредитні ресурси Світового банку. Україна надзвичайно мало бере участь у міжнародному поділі праці, що значною мірою успадковано від СРСР, зумовлено низькою конкурентно спроможністю її продукії, складністю умов проникнення на світовий ринок з передовими технологіями, відсутністю достатньої кількості підготовлених кадрів для реалізації цих проектів. Водночас Україна займає надзвичайно важливе геополітичне становище в центрі Європи, багата природними ресурсами, забезпечена висококваліфікованими кадрами, посідає провідні позиції в окремих галузях науки. За раціональної внутрішньої і зовнішньої політики вищих ешелонів влади вона може завдяки цим факторам зайняти достойне місце в світовому господарстві.

Список використаної  літератури.

1.Основи економічної теорії/ За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К.: Видавничий центр „Академія”,2009.-472с.(Альма-матер)

2.Єщенко П.С., Палкін Ю.І.Сучасна економіка:Навч.посіб.-К.: Вища шк.,2009.-325 с.

3.Економіка: Навч.посібник для 10-11 класів/ З.Г.Ватаманюк,С.М.Панчишин,

І.М.Грабинський.К.:Либідь,20011-384с.

4.Економіка:Підр.для 10 кл.загальноосв.навч.закл./Г.О.Ковальчук,

В.Г.Мельничук,В.О.Огнев'юк.-К.:Навч.книга,2010.-352с.:іл

5.Економічна теорія:Поліекономія:Підручник /За ред.В.Д.Базилевича.-3-тє вид.,перероб.і доп.-К.:Знання-Прес,2012.-615с.-(Вища освіта ХХІ століття).

6. Приходченко Т.А.Мікроекономіка : Навчально -методичний посібник для самостійного вивчення дісціпліни. -К .: Видавництво Європейського університету , 2009. - 335с .

7. Заболоцький Б.Ф., Кошко М.Ф. Економіка України: Підручник.- Львів.-2010.№12.

8. Задоя А.О.Мікроекономіка: Курс лекцій та вправи:Навчальний посібник.-Київ,2013.

9.Самуельсон П. Економіка.Львів "Світ".

10.Основи економічної теорії.Політекономічний аспект. За редакцією Г.Н.Климко, В.П.Нестерко. Київ: "Вища школа",2010.

11.Конституція України.Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 2012 року.-к.:феміна,1996-64с.

12.Господарський кодекс України: Від 16 січня 2009 року.-К.:Атіка,2011.-208с.

13.Закон України "Про власність"// Відомості Верховної Ради України//.-2011.-№20.

14. Приходченко Т.А.Мікроекономіка : Навчально -методичний посібник для самостійного вивчення дісціпліни. -К .: Видавництво Європейського університету , 2009. - 335с .

15.Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"// зі змінами,внесеними Законами України №607/97-ВР від 04.11.2013р. та №639/97-ВР від 18.11.2012р.//Галицькі контракти//.-2013-№20

.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40456. Социологическая теория марксизма 15.95 KB
  Марксистское понимание сущности человека и человеческого общества возникло в рамках целостного марксистского миропонимания, развитого К. Марксом и Ф. Энгельсом. Марксизм представляет собой совокупность теорий, относящихся ко многим областям объективной действительности.