97411

Теоретико-методологічні основи дослідження національно-державної ідентичності

Контрольная

Социология, социальная работа и статистика

Важко назвати інше поняття ніж ідентичність яке викликало б таку велику кількість трактувань інтерпретацій та оцінок. Розбіжності простежуються у розумінні природи цього явища його структури а також специфіки реалізації та застосування ідентичності у вигляді конкретних втілень. Самість не є тотожністю вона репрезентує інший бік ідентичності.

Украинкский

2015-10-18

133 KB

0 чел.

Теоретико-методологічні основи дослідження національно-державної ідентичності

1.1. Суть і поняття ідентичності

Важко назвати інше поняття, ніж "ідентичність", яке викликало б таку велику кількість трактувань, інтерпретацій та оцінок. Одних лише визначень існує десятки і сотні. І в цьому немає нічого дивного, адже чим складніший об’єкт дослідження, тим різноманітніші грані його вираження, а відтак, і можливості визначення. Німецькі дослідники О. Марквард і К. Штiрлє у 1979 р. видали одну з найповнiших енциклопедiй за темою iдентичностi [34]. Пізніше О. Марквард щодо цієї роботи написав такі рядки: "Коли я коротко пiдсумовую 765 cторінок цієї енциклопедії, яка, своєю чергою, висвiтлює понад 2500 pоків лiтературної, близько 2500 pоків фiлософської, бiльше 100 pоків соцiологiчної, психологiчної i соцiально-психологiчної дискусії, присвяченої тeмi iдентичностi, то роблю висновок, що в розумiннi, важливому для нашого контексту, "iдентичнicть" означає вiдповiдь на запитання, хто людина є: через її єднiсть із самою собою i через її іншість, порiвняно з iншими" [35, с. 95].

Термін "ідентичність" помітно витіснив такі звичні поняття, як "самосвідомість" та "самовизначення". Це пов’язано насамперед з тим, що цей термін відображає ширший і глибший характер позиціювання особистості в оточуючому світі, він пов’язаний як з об’єктивною, так і суб’єктивною оцінкою. 1

Розбіжності простежуються у розумінні природи цього явища, його структури, а також специфіки реалізації та застосування ідентичності у вигляді конкретних втілень. Справа ускладнюється й тим, що багато дослідників використовують термін "ідентичність", а також словосполучення для позначення її різновидів (національна, етнічна, релігійна, професійна тощо) як дещо само собою зрозуміле, що не потребує визначень. Так, у Новій філософській енциклопедії (2000) ідентичність визначається як категорія, котра "використовується для опису індивідів і груп як відносно стійких, тотожних самих собі" цілісностей. Ідентичність є не властивість (тобто щось притаманне індивіду первісно), а відношення. Вона формується, закріплюється (чи, навпаки, перевизначається, трансформується) тільки під час соціальної взаємодії" [38, с. 78].2

Етимологія слова "ідентичність" (від латинського identicus – однаковий, тотожний) поєднує у собі два значення: першетотожність особі самій собі, антиномією у цьому розумінні для нього буде слово "Інший"; другевиняткова однаковість із кимось або чимось, у цьому випадку антиномією є "різний". Ідентичністьце співвіднесеність когось (що має буття) з самим собою у звязку із власною змінністю, мінливістю. Вона постає як спосіб збереження форми того або іншого суб’єкта в часі та просторі. Поняття "ідентичність" може мати й інше значення – унікальність, справжність (лат. іpse, англ. selfhood, нім. Selbstheit). Подібний підхід знаходимо у філософській спадщині М. Хайдеггера. Він використовує поняття "тожсамість" як позначення для буття Я (само-буття), тобто такого сущого, яке може сказати: "Я". Самість не є тотожністю, вона репрезентує інший бік ідентичності. Збіг цих двох аспектів можливий лише за аналізу їх як перманентностей у часі [39, с. 75]. Зазначимо, що в європейських мовах ідентичність (англ. identity, фр. identite, нім. Identitat), на відміну від українського і російського відповідників, означає не тільки "тотожність" і "автентичність", а й "особу", "особистість". Саме останнє значення стало висхідним і для його термінологічного використання в дослідженнях колективної (групової) ідентичності. Психологічна семантика терміна спрямовує і навіть, можна сказати, підштовхує до відповідних теоретичних узагальнень. Тому не випадково, що найчастіше групову ідентичність розуміють як явище психологічної природи, а саме – як відчуття або почуття (sense, feeling) належності до певної спільноти [40]. З’ясування змісту поняття "ідентичність" неможливе без визначення органічно пов’язаного з ним процесу ідентифікації. Термін "ідентифікація" походить від пізньолатинського іdentificare і в буквальному розумінні означає ототожнення, уподібнення, впізнання, встановлення співпадання об’єктів. У "Філософському енциклопедичному словнику" ідентифікацією називають "дію, спрямовану на встановлення ідентичності" [41, с. 233].

Якщо ідентифікація (самоідентифікація) передбачає дії, деякий процес співвіднесення одного суб’єкта з іншим, виявлення спільних чи, навпаки, специфічних ознак, рис, то ідентичність постає як певна даність, результуюча процесу ідентифікації (самоідентифікації). В історичній ретроспективі ідентифікація – це оповідь про життя, про історію у спробах Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації 34 надати цілісність розрізненому й "схопити" вислизаючу унікальність. У структурі соціальної ідентичності зазвичай виокремлюють два основних компоненти: когнітивний – знання, уявлення про особливості власної групи і усвідомлення себе її членом; і афективний – оцінка якостей власної групи, значущості членства в ній. Ідентифiкацiя як процес ототожнення iндивiда з тим чи iншим об’єктом, людиною, групою вiдбувається на основі засвоєння певних культурно-символічних ознак, цiнностей, стандартів поведінки, соцiальних установок i ролей. Це почуття спільності формується на основі відмінності і навіть протиставлення "свого" і "чужого". Ідентичність – це не тільки самовіднесення себе до тієї чи іншої спільноти людей, наприклад, нації, а й уява про неї (автостереотипи), її мову, культуру, історію і державність, якщо така є.

Зазначимо, насамперед, що історія розвитку проблеми ідентичності бере свій початок із праць античних філософів та простежується в наукових творах класиків зарубіжної та вітчизняної філософії, психології та соціології.    Так, наприклад, Платон визначав ідентичність як певну ідею, яка охоплює все існуюче, а за Арістотелем, ідентичність – це тотожність, що існує внутрішньо і визначається як те, у чого матерія одна, й те, у чого сутність одна. Сутність матерії ідентичності полягає в тому, що вона як субстанція має два шари у своїй структурі: з одного боку, вона є ідентичністю як такою, що притаманна всім суб’єктам, й з іншого – ідентичність є унікальною та єдиною, є відмінною. Таким чином, ідентичність стає поєднанням форми та змісту. 3 

Зокрема, Г. Міненков пов'язує початок розгляду проблематики ідентичності в європейській філософії з роботами Д. Локка, Д. Юма, Р. Декарта. Хоча насправді розгляд автономії суб'єкта можна починати ще раніше – зі "Сповіді" Августина і античної філософії. В той же час можна говорити про те, що і для античної Греції, і для середньовічної Європи визначення ідентичності не було проблемою. Система соціальних ролей була чітко встановленою і у індивіда не виникало питання "хто я такий?". Про це у своїй роботі, зокрема, говорять Бергер і Лукман [1]. Саме тому проблему ідентичності слід розглядати, як проблему вибору ідентичності, з того часу, коли такий вибір стає для індивіда реально можливим і необхідним. Так, у Р. Декарта ідентичність набуває «тіло». Автор розглядає ідентичність як певне «Я», як прояв суб’єктивності при вираженні сумніву щодо чогось іншого та зі збереженням впевненості у власному існуванні. Мисляча субстанція стає підґрунтям для тотожності особистості. Б. Спіноза [2] говорить про ідентичність як про субстанцію, що творить та є створеною, ідентичність визначається багатьма сторонами, які підтверджуються розумом та свідчать про певну властивість ідентичності.

Д. Юм [4] розглядає проблему ідентичності як таку, що потребує самостійного вивчення. Ідентичність він розуміє як «тотожність особистості», водночас ставлячи її під сумнів. Автор розглядає ідентичність як таку, що не володіє незмінністю та раціональністю. Він звертається до враження та сприйняття, які змушують ідентичність змінюватися.

І. Кант у своїх працях вказує на те, що ідентичність залежить як від раціональної здатності людини, так й від здатності уявляти, на сонові чого формуються наші судження про певний предмет. Ідентичність – це акт, що утворюється через поєднання чутливого та раціонального. Крім того, ідентичність одночасно є принципом розвитку та самообмеження.

І.Г. Фіхте [2], вивчав проблему активності ідентичності та зробив висновок про те, що основним стимулом для неї є заперечення, яке виникає під час зустрічі з іншим «Я», що веде до побудови певних меж. У той же час, інше «Я», тобто «не-Я», є поштовхом для розвитку «Я».

Г.В. Гегель [2] запропонував розглядати ідентичність як процес, що має свою історію. При цьому становлення ідентичності й є основною метою історії.4

В ХХ ст. дослідження феномена ідентичності пов'язують з іменами К. Ясперса, З Фройда і Е Еріксона. Вперше "ідентичність" як теоретичний концепт починає вживати З. Фройд, зокрема у творах "Трактування сновидінь" і "Психологія мас і аналіз Я". Фройд використовує термін "ідентифікація". Незважаючи на те, що в більш ранніх його працях поняття відсутнє, чіткого визначення автор не дає. Термін "ідентифікація" використовується вченим в якості характеристик патологій, які досліджуються в рамках психоаналізу. Тобто термін "ідентифікація", по суті, означає приписування суб'єктом собі таких психічних характеристик, які не завжди є для нього природними. Виходячи з цього, можна сказати, що, незважаючи на постановку проблеми ідентичності, З. Фройд не розробляв її в якості окремого предмета дослідження. З. Фрейд [3, 4] стверджував, що ідентичність розвивається за моделлю прийняття «батьківських» принципів поведінки, зауважуючи на тому, що «батьківськими» принципами можуть бути не лише батьки, а й Супер-Его іншого суб’єкта. На думку філософа, саме ідентифікація є найпершою формою емоційного зв’язку. Ідентифікація відбувається за умови витіснення чи панування безсвідомих механізмів, коли «Я» переймає якості певного об’єкта, при цьому вони можуть бути як позитивними, так і негативними. Ідентифікація є частковою та обмежено, коли копіюється лише одна риса об’єкта. Ідентифікація через регресію, інтроекцією об’єкта в «Я» стає заміною лібідонозного об’єктивного зв’язку. Ідентифікація не має об’єктивного ставлення до особи, що копіюється. Вона може виникати в разі спільності з особою, яка була помічена, при цьому ця особа не є об’єктом сексуальних первинних потягів. Успіх ідентифікації залежить від значущості спільності, що вона більша, то більший успіх. При цьому базовою ідентифікацією є ідентифікація за типом батьків. Завдяки психоаналізу ідентичність почали розглядати як таку, що є прихованою як від інших, так й від самого себе.5

Опираючись на роботи Фройда вперше детально розкрив поняття ідентичності  у праці  «Дитинство та суспільство» Е. Еріксон. У цей період активно розвивається проблема ідентичності, й в 1980 році відбувається світовий конгрес, на якому було представлено понад двісті досліджень з персональної та соціальної ідентичності. Як можна зрозуміти з його роботи "Дитинство і суспільство", ідентичність – це, перш за все, сукупність ідентифікацій, притаманних індивіду, яка при цьому переходить в нову якість.  Згідно з Е. Еріксоном, Его-ідентичність форму- ється паралельно з груповою ідентичністю і ство- рює у суб’єкта відчуття стійкості і безперервності свого Я, незважаючи на ті зміни, які відбуваються з людиною у процесі її зростання і розвитку. Відповідно до його визначення, про почуття ідентичності свідчать три ознаки: – відчуття внутрішньої тотожності та інтегрованості у часі: дії у минулому та очікуван- ня від майбутнього переживаються як такі, що пов’язані з самістю сьогодення; – відчуття внутрішньої тотожності та інтег- рованості у просторі: людина сприймає се- бе всюди та завжди як цілісність, а всі свої дії розглядає не як випадкові, а як такі, що внутрішньо обумовлені; – ідентичність переживається серед інших, що є соціально значущими, взаємостосунки та ролі допомагають підтримати та розвинути почуття інтегрованої у часі особистості. Е. Еріксон також вводить поняття кризи ідентичнос- ті. Криза ідентичності проявляється як неспівпадіння чи конфлікт ідентифікацій. Автор вводить розподіл криз ідентичності на "патологічні" і "вікові". Перші пов'язані з психологічними потрясіннями, пережитими особистістю. Другі є нормальним явищем і просто характеризують зміну ідентичності особистості протягом життя. Подолання криз є механізмом розвитку і адаптації особисто- сті до суспільства. В подальшому саме дослідження криз ідентичності, як на індивідуальному рівні, так і на колективному, стало одним з найпопулярніших напрям- ків вивчення феномена ідентичності.6

Розвиток ідентичності за Е. Еріксоном – це результат взаємодії біологічних, соціальних та его-процесів, при цьому саме его-процеси відповідають за поєднання перших двох. Результатом такої інтеграції, его-синтезу, є побудова певної конфігурації елементів ідентичності. Слід зауважити, що цей процес відбувається протягом усього дитинства. Пізніше, в підлітковий період, конфігурація елементів ідентифікацій змінюється внаслідок відмови від деяких з них та приєднанням нових. Таким чином, розвиток ідентичності є складним процесом поєднання та роз’єднання різних пов’язаних між собою ідентифікацій. На думку Е. Еріксона, ідентичність – це складне, багаторівневе особистісне утворення. При цьому її рівні обумовлені рівнями аналізу природи людини: індивідний, особистісний, соціальний [8].

Так, на індивідному рівні ідентичність розуміється як усвідомлення людиною власної певної незмінної даності, своєї фізичної зовнішності, темпераменту, задатків тощо – тобто як протяжність у часі.

З особистісної точки зору «ідентичність розглядається як відчуття людиною власної неповторності, унікальності свого життєвого досвіду, що задає певну тотожність самому собі». [8, с. 78–80]. 7

Проблема ідентичності розглядалася в рамках символічного інтеракціонізму, психоаналізу (зокрема в роботах Ч. Кулі, Ж Лакана, тощо).

Проблема ідентичності досліджувалася в рамках структуралізму (К. Леві- Стросс), постструктуралізму (Ж. Дельоз, Ж. Деріда). Значне місце дослідження ідентичності також посідають в теорії націоналізму і дослідженнях явищ етнічності (на- приклад, Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Гелнер та ін.). Особли- во серед досліджень ідентичності можна виокремити роботи П. Бергера і Т. Лукмана, В Хьосле, Е. Трюфано- вої, Г. Міненкова, А. Мелуччі та ін. Сучасна філософія говорить про те, що кількість рівнів людської ідентичності постійно збільшується. З'являються нові форми ідентич- ності (наприклад, мережева або віртуальна). У великій кількості наукових досліджень проблема ідентичності розглядається в контексті інших наукових задач і не є основною. Саме тому окреслити ступінь розробки про- блеми ідентичності достатньо складно.

В 2000 році відомі американські дослідники Р. Брубейкер і Ф. Купер опублікували статтю "За межами "ідентичності"", в якій обґрунтовується необхідність відмови від поняття ідентичності як аналітичної категорії. Головна теза авторів полягає в тому, що соціальні і гуманітарні науки капітулювали перед терміном "ідентичність". Цей термін, вважають вони, охоплює або надто багато (якщо розуміється в сильному сенсі), або надто мало (якщо розуміється в слабкому сенсі), або взагалі нічого не означає (в силу своєї абсолютної двозначності). Тому все, що приписується ідентичності може бути краще виражене за допомогою інших, менш двозначних понять.8

На сучасному етапі виникли і продовжують використовуватись три варіанти визначення ідентифікації. Відповідно до першого варіанту ідентифiкацiя визначається як один з механізмiв мiжособистiсного сприймання (поряд з рефлексiєю i стереотипiзацiєю). У цьому трактуванні під iдентифiкацiєю розумiють "спосiб розумiння iншої людини через усвідомлене (чи несвiдоме) уподiбнення "її характеристикам самого суб' єктa"; "це механiзм постановки суб'єктом себе на мiсце iншого, що виявляється у виглядi занурення, перенесення iндивiдом себе в поле, простiр, обставини iншої людини, i призводить до засвоєння його особистiсних смислiв". Цей тип ідентифікації дозволяє моделювати смислове поле партнера, у спiлкуваннi забезпечує процес взаєморозуміння і викликає відповідну поведінку. Другий варіант передбачає, що ідентифікація розумiється як центральний елемент самосвiдомостi, пов’язаний із вiдповiддю на запитання "Хто я?", з фіксацією свого становища в системi суспiльних вiдносин . У цьому випадку підкреслюється суб’єктивне вiдчуття власної належностi до рiзних соцiальних спiльнот на основі стiйкого емоцiйного зв’язку, а також включення у свiй внутрiшнiй cвіт i сприйняття як власних групових норм і цінностей. За третім варіантом ідентифiкацiя трактується як показник рiвня розвитку групи (в цьому випадку використовують поняття "колективної ідентифікації" поряд з такими показниками, як «згуртованiсть» як «цiннiсно-орiєнтацiйна єдність», "об’єктивність у покладанні й прийнятті відповідальності за успіхи і невдачі у спільній діяльності" тощо.

1.2.  Особливості національної ідентичності

 Нацiональна iдентичнicть посідає одне з чільних місць у структурі ідентичностей. Національна ідентичність є предметом мiждисциплiнарних дослiджень через її синтетичний характер. Складнощі з визначенням національної ідентичності виникають не лише внаслідок багатозначності понять "ідентичність" та "нація", а й внаслідок того, що в різних царинах гуманітаристики та суспільних науках ці поняття мають різні дефініції. У найзагальнішому вигляді під національною ідентичністю розуміють відчуття колективної належності до конкретної національної спільноти, її культури.

Так, на думку американської дослідниці Л. Грiнфелд, "нацiональна iдентичнiсть в її суто сучасному розумiннi є iдентичнicтю, яка полягає в належностi до "народу", найважливiшою ознакою якого є те, що його визнають як "нацiю". Дослідниця називає п’ять найважливiших аспектiв iдентитетiв нації та нацiональної ідентичностi. По-перше, це людськi переконання: нацiя icнyє доти, доки її члени визнають один одного як спiввiтчизникiв і прагнуть продовжувати спiльне спiвiснування; по-друге, спiльне icторичне минуле, спiльнi обов’язки й уявлення про спiльне майбутнє; по-трете, є спiльнi дiї, тобто дiйова iдентичнiсть; по-четверте, постiйне проживання в однiй країні і, по-п’яте, спiльнi характеристики, якi об’єднуються поняттям "нацiонального характеру" i котрі формують загальнонародну культуру [81 , с. 34-36].

Найважливішими характеристиками нацiональної iдентичноcтi є водночас вищезазначені об’єктивнi передумови та особливості нацiональної спiльноти. Національна ідентичність за своєю сутністю є явищем багатовимiрним, вона нiколи не зводиться до якогось єдиного компоненту. Окрім цього, національній ідентичності властиве специфiчне поєднання об’єктивних та суб’єктивних ознак, що відрізняє одну нацiональну спiльноту від iншої. Вагомого значення тут набуває вiдчyття спiльної долi, колективна пам’ять, спільні переживання тобто всі ті риси, які сприяють формуванню колективного "ми".

Професор Варшавського університету О. Гнатюк визначає національну ідентичність як "комплекс спільних переконань, позицій і вірувань, вироблених у процесі формування окремішності спільноти, який поєднувався з акцептацією політичних прагнень певної політичної групи або акцептацією держави" [82, с. 56]. Таке відчуття належності людини до тієї виокремленої спільноти може зазнавати різноманітних змін, тому, зазначає науковець, видається більш доцільним пошук динамічної моделі ідентичності. Проте зазначене визначення передбачає факт існування незмінних, сталих елементів, які й складають національну ідентичність.

Специфічність національної ідентичності проявляється також й у тому, що національній ідентичності властиві  не лише зовнішні (соціальні), але й внутрішні (психологічні) ознаки. "На відміну від соціальної, професійної та інших форм і видів ідентифікації, що спираються на реальні та в принципі "вимірні" форми діяльності, ролі, статуси, – зазначає М. Г. Скворцов, – етнічна ідентичність є комплексом символів, сукупність яких породжує особливого роду відчуття належності до спільноти, члени якої можуть бути відмінні за різними параметрами, але при цьому почувати свою єдність з тієї причини, що всі вони – "однієї національності" [83, c. 11]. Внаслідок цього  ідентичнiсть кожної окремої нацiональної спiльноти можна розуміти насамперед як  колективну самосвiдомiсть цієї нації, її самовизначення, створення власного образу та змicту caмосвідомості, але не як нав’язнаний ззовні образ нацiонального характеру. Поняття "нацiональної iдентичностi" є виявом колективного самоствореного образу своєї власної нацiональної спiльноти,  а характер цього образу здебільшого залежить вiд об’єктивних передумов та досвіду функцiонування цієї спiльноти. Водночас колективне самостворення образу власної нацiональної спiльноти безпосередньо залежить від  поширених в середовищi цієї спільноти цiннicних уявлень, стереотипів та міфів, особливо тих, що змальовують контpacт мiж  "своїми" та "чужими". Саме на цьому аспекті національної ідентичності акцентує увагу російський філософ В. Бадмаєв, убачаючи в ній "задану національною уявою світу і національною історією основну ідею , якою живе соціум у певну історичну епоху і тому прийнятну для більшості. Ідентичність несе в собі відповідь про сутність свого народу, нації, її місце, роль і завдання у світовій історії та ідеальні форми її існування" [84, c. 95].

Національна ідентифікація особистості – це процес ототожнення, уподібнення особистістю себе з певною нацією. "Змістом цього процесу є суб’єктивне відчуття належності до національної спільноти на основі стійкого емоційного зв’язку, що виникає в особистості як результат формування відносно стійкої системи усвідомлюваних уявлень і оцінок реально існуючих диференціюючих та інтегруючих ознак життєдіяльності нації, а також прийняття групових цінностей та норм" [85, с. 6]. Відтак національна ідентифікація як соціально-психологічний процес ототожнення індивіда зі своєю нацією постає особливою формою соціалізації людини, спрямованої на формування особистості як суб’єкта певної національної спільноти. Люц Нітгамер, автор монографії "Kollektive Identitat", дотепно визначив "ідентичність як поняття в пошуку свого вмісту" [86, с. 58]. Польська дослiдниця А. Клосковська пропонує чітко розрізняти поняття "iдентичностi", що стосується цiлiсних нацiональних спiльнот, вiд поняття "iндивiдуальної національної iдентичностi", яка постає лише одним з аспектiв (iнколи дуже важливим) інтегральної iдентичностi окремого індивіда [87, с. 45]. У цьому контексті доцільним є розгляд поняття національної ідентичності у двох аспектах: філософсько-антропологічному – як індивідуальний процес усвідомлення належності до певної нації, національної культури, і в соціально-історичному – осмислення національних особливостей як імперативу у визначенні історичного шляху розвитку нації.

Дослідники, як правило, виділяють два типи національної ідентичності, причому дають їм різні назви: громадянський та етнічний, або політичний і культурний, або революційний і трайбалістський, або ліберальний та інтеграційний, або раціонально- асоціативний і органічно-містичний, або громадянсько- територіальний і етнічно-генеалогічний, – або просто патріотизм і націоналізм [88, с. 62]. Указана дихотомія як науково аналітична конструкція спирається на систему бінарних класифікацій, у межах яких відмінності інтерпретуються з позицій переваг одного із полюсів. Так, у кожній парі перший її тип розглядається як "добрий" ("позитивний"), а другий – як "поганий" ("негативний"). "Хороший", громадянський націоналізм має на увазі існування відкритого суспільства, заснованого на суспільному договорі, до якого можуть приєднатися і тим самим стати громадянами цього суспільства люди будь-якої раси, будь-якої національності. На противагу громадянському етнічний націоналізм за контрастом є обмежувальним: "членство" в нації доступно лише тим, хто володіє певним набором базових етнічних і культурних ознак.

Е. Сміт ще на початку 90-х рр. ХХ ст. відзначав, що структура будь-якої національної ідентичності містить і громадянський, і етнічний елементи, але в різній мірі і в різних формах. В одних випадках домінуючими є громадянський і територіальний елементи, в інших – переважають етнічний і національний компоненти. Змістом громадянської ідентичності є усвідомлення особою власної належності до національної спільноти. Етнічна ж ідентичність віддзеркалює усвідомлення людиною себе як представника певного етносу [89, с. 22-23].

Проблема національної ідентичності розглядається в сучасних дослідженнях переважно у двох основних формах: як етнонаціональна ідентичність, основу якої становить той або інший етнос і його культура, і як ідентичність соціально- політична або громадянська. Цим двом формам ідентичності відповідають два типи самосвідомості нації. Перший тип є завершеною політичною формою розвитку титульного етносу, етнічність і культура якого поглинають етнічності та культури меншин, тобто піддають їх структурній асиміляції, другий будується на основі використання організаційних, ідеологічних, формоутворюючих ресурсів держави, що надає перевагу соціально-політичному змісту національної ідентичності, нації і тим самим стримує "національні домагання" етносів. Як зазначав М. Вебер, спільності мови, культури, етнічної ідентичності ще не досить, щоб претендувати на ідентичність національну, політично оформлену націю. У науковій літературі та повсякденній практиці поняття "нація" сьогодні нерідко використовується у подвійному значенні – і як політична, і як етнокультурна спільнота. Таке подвійне розуміння нації спонукало, наприклад, Л. Дробіжеву і Є. Головаху в спільному проекті "Національно-громадянська ідентичність і толерантність в Росії і Україні: порівняльний аналіз" (2007) використати поняття "національно-громадянська ідентичність", яке "містить не тільки лояльність державі, а й ототожнення з громадянами країни, уявлення про це суспільство, відповідальність за долю держави і почуття, що переживаються людьми (гордість, образи, розчарування, песимізм чи ентузіазм" [96, c. 11-12].

Національно-громадянська ідентичність утримує у своїх пластах не тільки політичні, а й історико- культурні константи, в яких тією чи іншою мірою знаходять відображення зміни в суспільстві. За деяких відмінностей у визначенні національної ідентичності в першій половині 90-х рр. XX ст. у структуру систематизованих концепцій, що розробляються, входила низка спільних елементів: у концепції громадянської ідентичності – це аспект рівноправності громадян, для етнічної ідентичності – спільність території, мови, релігії, традицій, звичок. Крім того, спільною для більшості концептуалізацій залишалася позиція, що встановлює існування громадянської національної ідентичності переважно у країнах Заходу, етнічної – на Сході.

        Механізми, за допомогою яких формується національна ідентичність, поза сумнівом мають психологічну природу. Проте самовизначення індивідів стосовно певної національної спільноти є внутрішнім відображенням і суб’єктивною трансформацією зовнішніх відносно свідомості людини чинників, що становлять у сукупності феномен ідентичності. Основними чинниками, що впливають на формування національної ідентичності, є історична територія (або підпорядкування держави міжнародному праву – а state under international law), спільна мова і культура, єдиний економічний простір, релігія і спільні міфи та історична пам’ять, єдині закони і обов’язки для всіх членів та інші. Зв’язок твірних елементів національної ідентичності надзвичайно сильний, а тому заміна одного з них на новий робить необхідною потребу її значного, а за певних умов і суттєвого корегування, якщо не повної заміни. Прив’язанiсть до певних територiй або мiсцевостей у їхніх межах має мiфiчний i суб’єктивний, емоційно забарвлений характер. Часто для iдентифiкацiї бiльше важать прив’язанicть та асоцiацiї, нiж фактичне проживання на певнiй землi або володiння нею. Спільність політичного життя, входження в деякий спільний правовий і політичний простір дає підстави говорити про існування "політичної нації" (наприклад, Європейське співтовариство) на відміну від "культурної нації", яка визначається спільністю культури, мови і релігії. Виокремлення політичної і культурної нації є, звичайно, умовним, теоретичним, оскільки реальні нації є змішуванням обох типів. Для національної ідентичності важливі не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні чинники.

Якщо говорити про українців, то для них велике значення має філософія рідної землі. Споконвіку для українців характерним було шанобливе ставлення до землі як до якоїсь великої, таємничої святості. Земля – це певний архетип, з яким тісно пов’язане особистісне життя людини і який впливав на вироблення духовної орієнтації українців, підкреслював характерні риси свідомості, визначав основи світогляду. Аналогічним чином можна говорити і про роль політичних чинників у структурі національної ідентичності.

У свою чергу, національна ідентичність дає можливість раціонально обґрунтовувати ідеали національної автаркії, вона становить опору для держави. Однак складність цієї проблеми полягає в тому, що на різних етапах розвитку тієї самої цивілізації змінюються політичні форми держави, пріоритети в політиці. Taкі соцiально-полiтичнi метаморфози, як, наприклад, революцiя, змiна полiтичного устрою, вiйна призводять до створення нової соцiально-полiтичної парадигми суспiльства, а вiдтак і до розвитку нової нацiональної iдентичностi, яка iнколи може заперечувати колишню.

Але разом з тим є базові принципи, що визначають розвиток країни в цілому. Ці принципи формують політичну культуру кожного суспільства і цивілізації, яка, за визначенням І. Василенка, є "космосом символічних форм" [112, с. 27]. Політична культура – це, по суті, соціально типові зразки поведінки, форма взаємовідносин між громадянами і владою. Політична символіка характерна для всіх суспільств і цивілізацій, вона ідеологізується і стає невід’ємною складовою життя суспільства, створюючи єдність між минулим, сьогоденням і майбутнім народу.

Нарешті, особливе місце у формуванні й підтриманні національної ідентичності посідають власне етнокультурні чинники. Національна спільність ідентифікується на основі культурних ознак, і вони передують усім іншим критеріям ідентифікації: релігії, династіям чи економічним інтересам. Національна культура як система певних матеріальних і духовних цінностей, сукупність форм життєдіяльності, характерних для конкретного народу, етносу, виступає своєрідним генератором життя, упорядником життєвого хаосу, де національне – це структурований упорядкований лад. Саме в контексті певної культури відбувається формування особистості, пошук "своїх" цінностей, залучення до традицій, формування характеру і світогляду. Будь-яка національна культура за своїм змістом не тільки унікальна як плід творіння народу, а й несе в собі риси загальнолюдської культури, а також елементи, пов’язані з особливостями розвитку цієї національної спільноти.

Національна самоідентифікація виявляється, насамперед, через констатацію "Я-Інший", відокремлення певного етносу від інших за принципом "Своє – Чуже". Розпізнавання "Свого" і "Чужого" уникнути неможливо, оскільки людина живе серед інших людей, культур і усвідомлює, що, крім її світу, такого рідного для неї, існують й інші світи, які є теж рідними для когось, але зовсім чужими для неї. Таким чином, поняття "Чуже" потрібно вживати у розумінні іншої культури, тобто відмінної від моєї. І саме надбання попередніх поколінь, тих суб’єктів, які належать до певної культурної спільноти, створюють підґрунтя, від якого повинен відштовхуватись кожен член цієї спільноти у процесі національної самоідентифікації. Цей спільний для них світ творить певний світогляд, який формується під впливом багатьох чинників, зокрема, проживання на спільній території, мові, якою вони розмовляють. Серед соціокультурних чинників особлива роль належить релігії. Релігія – це та константа, яка значною мірою зумовлює мислення і поведінку великих мас людей, цінності й установки яких на великих проміжках часу передаються від покоління до покоління. На думку С. Гантінгтона, "для людей, які зіштовхуються з необхідністю відповісти на питання "Хто я?" і "Де моє місце?", релігія надає переконливі відповіді. Всі релігії дають людям почуття ідентичності і напрямок в житті" [113, с. 142].

Особливістю українського суспільства є те, що воно поліконфесійне. По суті, жодна країна (за невеликим винятком) не є сьогодні монорелігійною. Розмаїття конфесій радше розділяє українців, ніж об’єднує. Без сумніву, що в становленні ідентичності українців православ’я зіграло істотну роль, воно сприяло становленню національної самосвідомості народу. До чинників, які впливають на формування національної ідентичності, варто віднести і зовнішні, геополітичні, в тому числі й наявність зовнішньої небезпеки.

Перелік функцій національної ідентичності запропонував Б. Черкес, поділяючи їх на "зовнiшнi" та "внутрiшнi".  До "зовнiшнiх" функцiй належать територiальнi, економiчнi та полiтичнi. Нацiї визначають певний соцiальний простiр, у якому її члени мають жити та працювати, i демаркують icторичну територiю, на якiй розмiщуються спiльноти в часi й просторi. Вони забезпечують її "святими мiсцями", об’єктами духовного та iсторичного поклонiння, якi розкривають неповторнiсть "духовної географiї" тiєї чи iншої нації. У сфері економiки нацiї гарантують здобуття контролю над внутрішніми ресурсами, зокрема й людськими. Нацiональна iдентичнicть надає можливiсть рацiонально обґpунтувати iдеали нацiональної aвтаркії. У політичній сфері нацiональна iдентичнicть є опорою для держави та її opгaнів або їxнix дополітичних еквiвалентiв у бездержавних нацiях. Найочевиднiшою полiтичною функцiєю нацiональної iдентичностi є легiтимацiя запроваджених юридичними iнституцiями єдиних прав та обов’язкiв, якi визначають особистi цінності й характер нацiї та вiдображують її прадавнi звичаї та обряди. Прагнення до нацiональної iдентичностi є сьогоднi основним засобом досягнення суспiльної згоди й солiдарностi.

До "внутрішніх" функцій відноситься насамперед згуртування індивідів як людей "однiєї нацiональностi" i "громадян". Цього досягають масовою стандартизованою освiтою, яка має на метi виховати вiрнicть нацiї та набути однорiдну культуру. Нацiя покликана також розвивати соцiальнi зв’зки мiж iндивiдами та соціальними групами, створючи набiр спiльних цінностей, символiв i традицiй. Використовуючи давнi символи – прапори, монети, гiмни, однострої, пам’ятники, ритуали i церемонії, – членам спiльноти нагадують про їхню спiльну культурну спадщину й культурну спорiдненicть. Відчуття спiльної iдентичностi й належностi до нацiй змiцнює й надихає їx. Нацiя перетворюється на людей, "натхненних вiрою", спроможних долати труднощi й перешкоди. Сприйняття нацiональної iдентичностi стає могутнім засобом самовизначення й самоорiєнтацiї iндивiда в cвітi за допомогою вiдчуття колективної особистостi та cвоєї самобутностi. Саме завдяки спiльнiй неповторнiй культурi нацiя та її iндивiди спроможнi дiзнатися, "хто ми тaкi" в сучасному світі.

Найважливiшою функцiєю нацiональної iдентичностi є iдентифiкацiя з нацiєю як певний спосiб подолання cмерті й забезпечення певного особистого безсмертя. Iдентифiкувати себе з нацiєю – це бiльше нiж iдентифiкувати зi справою або колективом. Це означає отримати особисте оновлення та гiднiсть у нацiональному вiдродженнi i через нього стати частиною полiтичної "надродини", що вiдновить і кожну з родин, якi становлять її, їхнє право первородства й колишнiй шляхетний статус там, де нинi кожну з них зневажають i позбавляють влади. Подолання забуття через нащадкiв, вiдновлення колективної гiдностi спогадами про "золоту добу", iдеалiзацiя братерства завдяки символам, ритуалам i церемонiям, якi прив’язують живих до мертвих i полеглих спiльноти, – головнi функцiї нацiональної iдентичностi в сучасному світі [119, с. 17-18].

1 М.А. Козловець ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ВИКЛИКИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2 М.А. Козловець ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ВИКЛИКИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

3 В.К. Шереметьєва


ІДЕНТИЧНІСТЬ ІНДИВІДУУМА ЗА ЧАСІВ АНТИЧНОСТІ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ:


ДІАХРОНІЧНИЙ АСПЕКТ

4 


ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ ФЕНОМЕНУ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ


Н.О. Правдивець

5 


ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ ФЕНОМЕНУ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ


Н.О. Правдивець

6 Степаненко М.І. Дослідження феномену ідентичності

7 


ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ ФЕНОМЕНУ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ


Н.О. Правдивець

8 Б. Петруньок, асп. ПОНЯТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

32429. Стеганография(СГ). Цифровые водяные знаки 18.79 KB
  форматы либо избыточность аудио графической информации. В первом случаем можно использовать для упрятывания информации зарезервированные поля компьютерного формата данных. : небольшое количество информации низкая степень скрытности. Виды стеганографии: Суррогатная – данные информации обычно шумят и необходимо заменять шумящие биты скрываемой информацией.
32430. Направления в области ЗИ от НСД , Показатели защищенности СВТ, порядок оценки класса защищенности СВТ, понятие и подсистемы АС , Классификация СВТ и АС по уровню защищенности от НСД 1.07 MB
  Первое связано с СВТ второе – с АС. СВТ – средства вычислительной техники. СВТ совокупность программ и технических элементов систем обработки данных способная функционировать как самостоятельно так и в составе других систем.
32431. Классификация СЗИ по уровню контроля отсутствия недекларируемых воздействий 20.5 KB
  Классификация распространяется на ПО предназначенное для защиты информации ограниченного доступа. Для ПО используемого при защите информации отнесенной к государственной тайне должен быть обеспечен уровень контроля не ниже третьего. Самый высокий уровень контроля первый достаточен для ПО используемого при защите информации с грифом ОВ. Второй уровень контроля достаточен для ПО используемого при защите информации с грифом CC.
32432. Биометрические методы идентификации 19.11 KB
  Располагается на расстоянии 50 см и сравнивает ткани вокруг зрачка Стандарты биометрической аутентификации можно разделить на несколько иерархических категорий: I Стандарты определяющие требования для систем использующих биометрические технологии II Стандарты определяющие требования к процедуре использования биометрического распознавания в различных областях III Стандарты определяющие программный интерфейс PI для разработки биометрических систем IV Стандарты определяющие единый формат биометрических данных V Стандарты представления и...
32433. Электронные идентификаторы iButton 21.32 KB
  Все iButton имеют ПЗУ где хранится информация в виде поликремниевых проводников что не требует энергии для хранения. Это ПЗУ содержит 6 байтовый серийный номер – уникальный. Таблетки DS 2404S01 – двухпортовая память содержит 64битную память ПЗУ. Группы: Для работы с содержимым ПЗУ.
32434. Secret Net5.0-C, архитектура СЗИ НСД, состав семейства, администрирование системы и пользователей, организация разграничения доступа, контроль целостности, аудит 4.13 MB
  0C архитектура СЗИ НСД состав семейства администрирование системы и пользователей организация разграничения доступа контроль целостности аудит.Разграничение доступа и зашиты ресурсов.Разграничение доступа к устройствам компьютера. Механизм разграничения доступа к устройствам РДУ предназначен для разграничения доступа к устройствам с целью предотвращения несанкционированной утечки информации с защищаемого компьютера.
32435. Электронные ключи 16.58 KB
  На базе программируемых логических матриц Реализуют функцию x и y – могут представлять последовательность чисел Электронные ключи энергозависимой программируемой памятью имеется возможность дистанционного перепрограммирования ключей. Возможность усиленной защиты за счет встраиваемой функции. Возможность защиты от НСД к данным за счет их шифрования с использованием параметров электронного ключа. Возможность выбирать схему защиты.
32437. НЕПРЕРЫВНЫЕ СЛУЧАЙНЫЕ ВЕЛИЧИНЫ 157.5 KB
  Пусть Х – случайная величина с функцией распределения Fx. Если функция распределения дифференцируема то ее производная Fx = fx называется плотностью распределения а сама случайная величина Х – непрерывно распределенной случайной величиной. Отсюда следует что функция распределения непрерывной случайной величины является первообразной от плотности распределения: Утверждение 8. Вероятность того что случайная величина Х принимает значения из отрезка [а b] равна интегралу по этому отрезку от плотности распределения случайной величины Х.