97417

Виробничо-структурна трансформація аграрної галузі та її вплив на українське село середини 1950-х - середини 1960-х років

Дипломная

История и СИД

Наукове осмислення цього процесу є важливим, як у теоретичному, так і в практичному плані. Актуальність наукового дослідження обумовлена недостатньою вивченістю процесу виробничо-структурних змін в українському селі, наявністю стійких стереотипів мислення, щодо аграрної політики держави...

Украинкский

2015-10-18

309.39 KB

0 чел.

Зміст

Вступ

с. 6

Розділ 1.

Стан матеріальної сфери українського села на початок 1950-х рр.

с. 15

Розділ 2.

Зміна розвитку колгоспного устрою в середині 1950-х-середині 1960-хрр.

с. 27

Розділ 3.

Реформування системи управління сільськогос-подарським виробництвом та керівних і технологічних ланок

с. 38

3.1

Створення керівних структур аграрної галузі

с. 38

3.2

Формування інженерної служба в сільському господарстві

с. 42

3.3

Створення агрономічної і зоотехнічної служби, забезпечення належних умов роботи

с. 55

Висновок

с. 64

Розділ 4.

Заходи охорони праці при формуванні комфортного виробничого середовища педагогічного працівника

с. 67

4.1

Характеристика факторів виробничого середовища, виявлення небезпечних та шкідливих умов праці. Основні вимоги до організації умов праці.

с. 67

4.2

Особливості фізіології праці педагога, складання карти умов праці вчителя.

с. 72

4.3

Заходи зниження негативного впливу характеристик виробничого середовища на працюючих

с. 79

Список використаної літератури та джерел.

с. 83

Вступ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі докорінного реформування аграрного сектору економіки України важливого значення набувають питання чинної організації процесу ствердження в галузі фахових спеціалістів, які б сприяли її розвитку, та покращенню ефективності сільського господарства. Але слід розуміти, що реформування аграрної галузі,  це є складний процес, який охоплює всі сторони життя селянства – соціальну, економічну, духовну та морально-етичну сфери. Цей процес супроводжується відповідними змінами виробничих і соціальних відносин, формуванням нових категорій працівників, які мають їх обслуговувати. Уникнути при цьому небажаних, в більшості непередбачуваних наслідків складної трансформації взаємопов’язаних сторін життя не легко. Тому, сьогодні особливої актуальності набуло питання вивчення схожих за своїм історичним змістом «реформаційних» періодів і процесів.

З цього приводу  важливим є аспект вивчення ситуації у виробничо-професійній сфері села середини 1950-х – середини 1960-х рр.., коли також мали місце серйозні трансформації у виробничій і соціальній сферах села. Саме в зазначений період відбувався процес завершення структурної перебудови виробничої сфери сільського господарства. Нове партійно-державне керівництво приходить до розуміння того, що аграрна галузь потребує спеціальної виробничо-професійної категорії працівників, які б фахово забезпечували дію нових виробничих відносин і сприяли покращенню ефективності сільськогосподарської галузі.

Наукове осмислення цього процесу є важливим, як у теоретичному, так і в практичному плані. Актуальність наукового дослідження обумовлена недостатньою вивченістю  процесу виробничо-структурних змін в  українському селі, наявністю стійких стереотипів мислення, щодо аграрної політики держави середини 1950-х – середини 1960-х рр. Отже результати аналізу та дослідження  цього процесу, умов, форм і методів за яких він відбувався, та яким чином його сприймали різні категорії населення дозволить не лише поглибити знання і розширити науковий матеріал, але й дозволить використати придбаний досвід для проведення необхідних на теперішній час реформ  в аграрній галузі, щоб уникнути типових для реформаційних періодів і процесів прорахунків.

Історіографія проблеми. В 1950-х-1960-х роках, одночасно з проведенням виробничо структурних трансформацій, відбувається  їх  висвітлення та аналіз в науковій літературі. Дослідники розглядали проблему формування виробничо-керівних структур  з позицій, визначених партійно-урядовими документами того часу, і тому відбувалось прикрашання стану в галузі. І.П. Климов [20] автор у своїй роботі проаналізував стан матеріальної сфери села, кількісне направлення «спеціалістів» на роботу в галузі та шляхи збільшення технічного устаткування. В.В. Бєлов [17] зосередив свою увагу на висвітленні шляхів по направленню працівників сільгоспартілей на навчання на курси перепідготовки голів колективних господарств, та висунення даних фахівців на посади керівників сільгоспартілей. Характерною особливістю даного історіографічного періоду була обмеженість джерельної бази здійснюваних досліджень, описовість, широке цитування та оперування одиничними фактами, за відсутністю, ще в багатьох випадках, узагальнюючих даних.

Із другої половини 1960-х і до середини 1980-х рр..дослідники розглядають проблему реформування  колгоспного виробництва та питань формування його керівних ланок (середини 1950-х – середини1960-хрр). Науковці намагались розглянути проблему в контексті розвитку виробничих сил села. Так до їх числа належить І.М. Волков [23], [25]. Вчений проаналізував загальний стан сільського господарства, економічні відносини між державою та колгоспами в 1945-1959рр., [25]. Досліджував соціальні зміни на селі, ситуацію з кількісним і якісним  складом галузі, присвятив окремий розділ кадрам керівників сільського господарства, та матеріальному становищу колгоспників.

М.А. Вилцан [26], досліджуючи матеріальну базу колгоспного ладу 1945-1958 рр., приділив основну увагу забезпеченості МТС технікою, та кваліфікованими кадрами. Простежив кількість працюючих та службовців зайнятих в сільському господарстві. В цьому контексті він розглянув усі категорії працівників, у тому числі кількісний і якісний склад керівних і технологічних ланок усіх рівнів. Зосередився на підготовці кваліфікованих кадрів на основі шкіл механізації сільського господарства. Вказав на недоліки організації форм навчання: короткостроковість та поверховість самих занять. Більшу увагу дослідник приділив діяльності технічному аспекту, роботі МТС.

В.Б. Островський [51] здійснив аналіз соціально-економічних наслідків політики держави за двадцять повоєнних років, висвітлив зміни, які відбулися в галузі за цей період: в економічних відносинах на селі, зміцнення матеріальної бази колгоспів, зрушеннях у побуті і культурі селянства. Ним показано кількісні і якісні зміни в складі керівників господарств та виробничих підрозділів, працівників технологічних ланок.

В.І. Юрчук [75] зосередив свою увагу на питанні якісного і кількісного стану керівних ланок колгоспного виробництва. Акцентував дослідження на таких категоріях працівників, як бригадири. Причому автор здебільшого висвітлив ситуацію однобоко, користувався не узагальненими цифровими  даними, а поодинокими прикладами з діяльності окремих керівників виробничих підрозділів на деяких ділянках їхньої роботи. Автор виділив джерело забезпечення потреб села в керівниках, як агро- та зоотехнічні курси. В наступній своїй праці підготовленій у співавторстві з                               І.П. Кожукало [76], він приділив значно більше уваги проблемам кадрового забезпечення села: говорив про організаційно-господарське укріплення машинно-тракторних станцій та сільгоспартілей за рахунок, власне, працівників зі спеціальними знаннями, розглядав шляхи цього процесу, показав кількісні і якісні зрушення в складі керівних і технологічних ланок матеріального виробництва галузі. Проте, як джерело формування цих ланок продовжував розглядати лише систему короткотермінових форм навчання: сільськогосподарські школи, агро- та зоотехнічні курси.

Проблемі соціально-економічного розвитку села присвятила свої дослідження Є.П. Талан [69]. Авторка розглянула соціально-економічні перетворення колгоспів України у 1951–1958 рр., проаналізувала заходи партії, спрямовані на піднесення сільського господарства, становище в аграрному секторі, зміни матеріально-технічної бази колгоспів, охарактеризувала забезпеченість керівними кадрами і спеціалістами, впровадження проблеми укрупнення колгоспів. Але в праці мало приділено уваги соціальному аспекту, здебільшого інформація кількісного насичення. Зосередила своє дослідження на роботі колгоспів. Вагомим доробком до показу життя українського села зазначеного періоду стали фундаментальні праці  “Розвиток народного господарства Української РСР за роки Радянської влади” [62] та “Соціалістична перебудова і розвиток сільського господарства Української РСР” [67]. В цих роботах поданий ґрунтовний аналіз стану республіки, багато уваги приділяється питанням піднесення ефективності сільськогосподарського виробництва, кількісного насичення аграрної галузі кваліфікованими працівниками. Процес укріплення МТС, розглядався як основа матеріально-технічної бази села того часу спеціалістами аграрного профілю. Проте, поза їх увагою практично залишався людський фактор, непроробленість соціального аспекту.

Шляхи і методи насичення кваліфікованими фахівцями виробничої сфери села висвітлено в роботах таких авторів як В.С. Петренко [59],                  Г.П. Тюріної [72], М.І. Лисенка [39]. Їхні праці спиралися на ґрунтовну джерельну базу, що дозволило докладно показати заходи держави, спрямовані на підготовку працівників із спеціальними знаннями для матеріальної сфери сільського господарства, подати конкретні кількісні дані здійснюваних кроків у досліджувані ними періоді. Всі зазначені роботи відзначалися не лише наявністю значного обсягу цифрових даних, але й солідним рівнем осмислення досліджуваних процесів. Їх висновки знаходилися в повній відповідності до партійно-урядових документів. В умовах домінування у суспільстві тогочасної партійної ідеології, вони не переглядалися дослідниками.

Практично, висновки другої половини 1960-х – середини 1980-х рр. набули статусу усталених і почали широко використовуватись як у комплексних дослідженнях з проблем села, так і в узагальнюючих працях, що побачили світ у цей час. Навіть такі знані дослідники аграрної історії України, як Л.Ю. Беренштейн [18], [19] та П.П. Панченко [54],  які своїми багатоаспектними працями сформулювали комплексне бачення процесів, що відбувалися в українському селі, у питаннях соціально-структурних зрушень не відступили від загальноприйнятих підходів і розглядали кількісні та якісні зміни в складі керівників сільськогосподарських підприємств, їхніх виробничих підрозділів, служб, як суто виробничо-професійні, які є просто складовою підвищення продуктивності сільського господарства.

Осмислення процесів, що відбувалися в сільському господарстві  під новим кутом погляду зробив А. І. Сухарев [68], автор надав аргументований аналіз працівників керівної і технологічної ланки колгоспного виробництва,  почав розглядати їх, як окрему соціальну верству села. М.Н. Руткевич [66] доводив, що дана категорія працівників села за характером своєї праці, місцем у суспільному її розподілі та своїми соціальними функціями була прямим аналогом інженерно-технологічної інтелігенції міста, відрізняючись від останньої лише місцем проживання та ставленням до власності. Проте в подальшому науковці зосередили свою увагу на даній проблемі формування нової верстви робітників в соціально-виробничій сфері, що хронологічно припадає на пізніший період.

В 1960-х – 1980-х рр. такі дослідники як С.М Тимченко [71],                 В.С. Чишко [74], Г.Г. Кривчик [30], розглядаючи соціально-демографічні та етно-соціальні зміни на селі, оперували як кількісними даними, щодо працівників керівної та технологічної ланок колгоспного виробництва, так і поняттям «спеціалісти», «керівники», використовуючи їх у системі доказів, що мали підтвердити висунуті ними положення. Автори розглядали працівників керівної і технологічної ланок матеріальної сфери села лише як  «кадри», як функціонерів бюрократичної  системи,  що  склалася в країні. У своєму дослідженні вони  розглядали їх як спеціалістів, а не інтелігенцію.

Відповідний внесок на сьогоднішній день зробили такі вчені як         І.М. Лубко [35], [36] та О.Ф. Нікілєв [46], [47]. Так дослідниця І.М. Лубко аналізувала трансформації в сільськогосподарській галузі за часів М.Хрущова та їх вплив на українське село. Предметом її уваги, у першу чергу, стали економічні, матеріально-технічні та структурно-організаційні наслідки здійснюваної політики.

О.Ф. Нікілєв [41], [45], [ 44] у своїх роботах не обмежується звичним для такої проблематики показом кількісних змін у професійно-виробничій структурі працівників села та позитивної їх динаміки. Цей процес він розглядає значно ширше – у тісному зв’язку з теоретичними поглядами на село і селян партійно-державного керівництва, його аграрною політикою, з тогочасним станом сільського господарства, зі сприйняттям селом методів, за допомогою яких держава намагалася здійснити інтелектуалізацію його матеріальної сфери. Але автор в більшій мірі свого дослідження зосередив увагу на структурно-посадовому аспекті.

Всі науковці розглядали дане питання у контексті завдань свого дослідження, і тому ціла низка важливих аспектів теми, ще й досі залишається не достатньо розкритою. Такий ступінь вивченості матеріалу і зумовив вибір теми мого дослідження.

Для вивчення теми було залучено такий масив джерел, як опубліковані і неопубліковані документи. Матеріали місцевого архіву (Державний архів Дніпропетровської області), статистичні та інформаційні збірники та публікації мемуарного характеру. Із публікацій мемуарного характеру для дослідження  теми було використано мемуари М. Хрущова [13]. Особливо важливе місце відіграють семитомне видання промов і виступів «Будівництво комунізму в СРСР і розвиток сільського господарства», які виразно передають погляди М. Хрущова на проблеми реформування сільського господарства.

Спогади першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста [14]. Його автобіографічна  праця містить, зокрема, значний масив фактичного матеріалу з «десятиліття» правління Микити Хрущова. Розповідає про своє призначення ЦК КПУ на посаду першого секретаря обкому, в першу чергу як людину відповідальну за сільське господарство. Також у своєму щоденнику Петро Шелест розповідає про загальний стан сільського господарства, про відношення до галузі, зокрема це критичний аналіз, ніхто всерйоз сільським господарством не займався. Міститься цікава інформація про призначення керівників колгоспів, вказував на основні хиби.

В інтерв’ю із  міністром сільського господарства І. А. Бенедиктовим  «О Сталине и Хрущеве» [5]. Бенедиктов І. А. подає критичний аналіз політичної діяльності М. Хрущова, зокрема і в аграрній галузі, вказує на поспішність та подекуди не вдумливості у впроваджені реформ, які стосувались сільського господарства.

Збірник документів КПУ резолюції, рішення з’їздів, конференцій та пленумів [6]. В якому розміщено інформацію про всі пленуми ЦК КПУ які проходили в період із 1942 по 1976 рр., їх основні питання та постанови. Важливе значення для дослідження відіграють статистичні та інформаційні збірники, щорічники,  як  Народне господарство СРСР  за 1956, 1958, 1960, 1963 та 1964 рр. [ 7, 8, 9, 10, 11, 12]. В даних щорічниках подається кількісна інформація про спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою задіяних в аграрній галузі,  їх розподіл за місцем роботи,  а також інформація про підготовку (випуску) механізаторських кадрів для сільського господарства. Також важливою є інформація із статистичних щорічників стосовно кількості вищих та середніх спеціальних закладів сільського господарства, кількість їх студентів, випускників, та заочників. В переважній більшості в статистичних збірниках містяться інформація про зміни в чисельності, структурі та соціально-економічних показниках життя сільського населення за вказаний період

До неопублікованих документів, які активно залучалися в процесі роботи над темою дослідження, можна віднести архівні матеріали Державного архіву Дніпропетровської області. Використані фонди сільгоспартілі колгоспу ім. Леніна, В’язівської селищної ради Павлоградського району. У матеріалах фонду (4112 оп.1, д.75) [1, 3, 4] міститься цікава інформація про роботу і недоліки у праці технологічної ланки колгоспу,  а також про кількість і якісний склад персоналу колгоспу. Та фонди Дніпропетровського сільськогосподарського інституту [2]. В яких розміщено інформацію про розподіл випускників (фахових спеціалістів) на свої робочі місця.

Мета роботи – висвітлення процесу виробничо-структурних трансформацій аграрної галузі та їх вплив на українське село середини       1950-х - середини 1960-х рр.

Завдання..роботи: - проаналізувати стан матеріальної сфери українського села  на початку 1950-х рр., який зумовив необхідність реформування всієї  системи його виробничої сфери.

-     розглянути форми,  шляхи і методи, за допомогою яких відбувались виробничо-структурні трансформації в галузі з метою підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.  

- проаналізувати роль фахових спеціалістів в матеріальному виробництві села з погляду партійно-державного керівництва та самих селян.

         - проаналізувати вплив соціальних чинників, а саме повсякденного життя села середини 1950-х – першої половини 1960-х рр. на ступінь ефективності та наслідків реформ здійснюваних партійно-державним керівництвом у розвитку галузі.

Об’єктом дослідження є аграрна галузь матеріальної сфери  українського села середини 1950-х – середини 1960-х років.

Предметом дослідження є виробничо-структурні трансформації в матеріальній сфері колгоспного виробництва в середині 1950-х – першій половині 1960-х рр.

            Хронологічні рамки охоплюють період з вересня 1953 року по жовтень 1964 рік. Нижня межа відповідає початку обрання  М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС, а верхня - його усуненням від партійних і державних посад (час коли розпочалися  інтенсивні перетворення в аграрній сфері народного господарства, ініціатором яких був М. Хрущов).

Географічні межі роботи визначаються кордонами Української РСР середини 1950-х –    першої половини 1960-х рр.

Новизна роботи полягає у спробі розширити уявлення про процес виробничо-структурних трансформацій, та їх результатів для колгоспного виробництва, які відбувались в  аграрній галузі українського села за часів «хрущовської відлиги».

Методологічна база дослідження обумовлена сучасною методологією соціально-гуманітарного наукового пізнання, передбачає дотримання принципів історизму, об’єктивності, системності.

В праці використані такі методи як: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та історико-типологічний. Проблемно-хронологічний метод допоміг розглянути виробничо-структурні трансформації в їх розвитку. Яким чином керівництво країни впроваджувало відповідні реформаційні кампанії із покращення розвитку сільського господарства. Виявити причину їх виникнення, і простежити виконання кампаній. Порівняльно-історичний метод дозволив простежити сподівання та результати від сільськогосподарських кампаній. Історико-типологічний метод - дозволив виділити типологію виробничо-структурних змін аграрної сфери, і встановити причину їх різноманіття.

Структура роботи: складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури.

 

Розділ 1. Стан матеріальної сфери українського села на початку 1950-х років

На момент смерті Сталіна (березень 1953р.) сільське господарство перебувало у вкрай важкому стані. Сталінське керівництво було неспроможним вирішити питання післявоєнної відбудови агарного сектору який мав відповідний вплив на всі сфери життя країни. Практично, недостатній розмір вкладень у  сільське господарство визначив і відповідну від нього віддачу.  Відсутність необхідної кількості коштів для всебічного відродження народногосподарського комплексу здійснювався за залишковим принципом та перекладався на плечі самих господарств, що не давало можливості для швидкого нарощування продуктивності галузі. Додатковим ускладнюючим фактором для економіки села виступив феномен споживацького ставлення всіх органів влади, промислових підприємств, державних установ, щодо колгоспного добра. Воно розглядалось як таке, чим можна користуватися задарма. Це лягло додатковим тягарем, на і без того слабку економіку колгоспів.

У переважній більшості колгоспів країни у тому числі, і в Україні у післявоєнний період життя колгоспів було складним. Десятки тисяч сімей не мали присадибних ділянок, мали дуже обмежені можливості для утримання власного господарства, не в кожній сімї була корова, оплата праці залишалася вкрай низькою.  Через значні норми обов’язкової здачі державі продукції, низькі ціни на неї, сільгоспартілі не мали змоги відповідно до затрат по її виробленню сплачувати працю своїх робітників. За повоєнний період правління Сталіна з сільського господарства було вилучено                        298 млр. крб..,  а використано на потреби села 193 млрд., крб..[49, с.87] 

Пошук дешевих засобів і укріплення колгоспів  вимагав від керівництва держави залучити організаційний ресурс  у вигляді укрупнення колгоспів, якщо в 1950р. на Україні налічувалось 33653 колгоспи, то на  1952р.  їх було вже 16015 [6, с.433]. Безумовно, з укрупненням стало менше економічно слабких колгоспів, створювалися кращі умови для раціонального використання техніки. Проте основне досягнуто не було: сільське господарство продовжувало відставати. До того ж при проведенні укрупнення порушувалися принципи добровільності, доцільності об’єднання.  Колгоспники ще більше відчужувалися від засобів виробництва, було зроблено крок до того, що згодом буде названо створенням безперспективних сіл.  Також не виявив очікуваного рівня ефективності  напрямок  з наближення працівників управлінського апарату до колгоспного виробництва, укріплення МТС  керівниками з вищою середньою спеціальною освітою.  Укрупнені колгоспи в економічному і організаційному плані не відрізнялися від свого попереднього статусу за кількістю основних виробничих фондів і за організаційною структурою, що потребували відповідних змін в їхній адміністративно управлінській структурі.  

В господарствах керівництво здійснювали традиційні посадові особи, які за своїм освітнім рівнем не могли ефективно управляти виробничим процесом у нових умовах: голова, бригадир, завфермою і рахівник (у переважній більшості мали початкову і неповну середню освіту).

Тим часом в СРСР на 1953 рік з 350 тис. фахівців з вищою і середньою освітою, зайнятих у системі, сільськогосподарських органів, в колгоспах працює 18 , 5 тис. і в МТС - 50 тис. фахівців. З 94 тис. голів колгоспів мають вищу освіту тільки 2,4 тис. і середню спеціальну освіту - 14,2 тис. осіб.

Між тим в Українській РСР на той же час з 72 тис. спеціалістів з вищою та середньо освітою, що були в системі Міністерстві сільського господарства УРСР в колгоспах працює тільки 5015 та в МТС – 10808 спеціалістів. Із 15770 голів колгоспів мають вищу освіту тільки 455 чоловік, та середню спеціальну – 3070 чоловік [6, с. 483].

Стосунки між колгоспами і державою полягали в наданні послуг у вигляді консультацій сільгоспартілям,   контролю за виконання здійснюваних ними процесів по вирощуванню рослинницькою і тваринницькою продукцією, а також – механізації посівних і зернозбиральних робіт.  Дана система стосунків робила виробника не спроможним впливати на виробничі процеси, що позначалося на продуктивності аграрного виробництва.  Колгоспи здійснювали виконавчі функції: утримували худобу, отримували молочну та м’ясну продукцію, засівали зерно та збирали врожай. І здавали все це державі. Державне керівництво вирішувало продовольчі проблеми країни шляхом економічного тиску на сільськогосподарську галузі, замість пошуку шляхів, спрямованих на всебічне підвищення ефективності аграрного виробництва. При низькій продуктивності рослинництва мало місце збільшення валових зборів цієї продукції. Насамперед зернових, олійних культур, цукрових буряків. Здійснювалося це за рахунок збільшення колгоспами норм обов’язкової здачі державі. Так, у четверту п’ятирічку                9ц з га озимої пшениці та 5,8 ярої, щорічно здавалося цього виду зернових загалом по 5408ц, а у 1952 р. при підвищенні врожайності відповідно на 30 та 13% - республіка здавала їх вже на 77% більше. Частка власне пшениці в зерновій продукції, що республіка здавала державі становила 45,8%, у той час, як у 1940 р. вона дорівнювала 31,8%, а в четвертій п’ятирічці в середньому -32% [7].

Фахівці які мали б здійснювати  управлінські та технологічні функції в ході виробництва продукції  знаходилися поза виробничим процесом, не брали в ньому участі і не несли відповідальності за кінцевий результат діяльності колгоспів. У сферах виробничих стосунків між колективними господарствами і обслуговуючими їх структурами відбувалися протиріччя, щодо вимог підвищення продуктивності виробництва. Здійснена в 1947 р. реорганізація  аграрного обслуговування сільгоспартілей, яка мала на меті їх рівномірній розподіл між  МТС і районними відділами сільського господарства (РВСГ) для більш якісної допомоги колективним господарствам з боку фахівців, фактично призвела до тривладдя в рослинницькій сфері, котре супроводжувалось непорозуміннями між агрономічними службами кожного з відомств, з одного боку,  і керівниками господарств з іншого, з приводу терміну послідовності, прийомів здійснення ґрунтообробних та збиральних робіт. Агрономи МТС та РВСГ вважали, що пріоритет у прийнятті рішень належить їм, як найбільш компетентним фахівцям, голови колгоспів вважали себе такими також, оскільки саме вони несли повну відповідальність за виробничу діяльність господарств. Кожна із сторін вважала саме себе уповноваженою давати накази трактористам, комбайнерам, щодо здійснення тих чи інших польових робіт, керуючись у перше чергу завданнями, що стояли перед кожною із них окремо. А тому часто ці накази суперечили один одному. Така ситуація вносила елементи неузгодженості, серйозної дезорганізації до роботи агрономічних служб обох структур у виробничі процеси колгоспів, створювала атмосферу непорозуміння між господарствами і даними відомствами, що не сприяло ефективності діяльності і, в кінцевому результаті, визначало низькі економічні показники галузі в цілому. Тож дуже гострою залишалася й проблема вдосконалення агрономічного обслуговування тваринницької та рослинницької сфери колгоспного виробництва.

Приріст поголів'я худоби та рівень його продуктивності був абсолютно недостатнім. Поголів'я корів в країні не досягло довоєнного рівня на                  3,5 млн. голів, а в порівнянні з 1928 р. зменшилася на 8,9 млн. голів. Тільки за один 1952 допущено скорочення загальної чисельності великої рогатої худоби в цілому по країні на 2,2 млн. голів, а поголів'я корів - на 550 тис. В тому числі в Київській області – 24тис. голів, Вінницькій – 20 тис., Полтавській – 16 тис, Харківській – 12 тис. голів. В колгоспах Чернігівської, Сумської та Тернопільської областей із року в рік державні плани збільшення поголів'я худоби  не виконуються [6, с.484]. Внаслідок поганого догляду за худобою продовжувала залишатися вкрай низькою продуктивність тваринництва, великі втрати худоби колгоспи несли щорічно від падежу тварин і недоотримували значну кількість молодняку ​​внаслідок яловості маточного поголів'я. Багато керівників колгоспів, місцевих радянських і сільськогосподарських органів замість того, щоб організувати роботу на фермах з відтворення худоби , продовжували  масову закупівлю худоби у колгоспників.

У багатьох колгоспах не виконували плани будівництва приміщень для худоби, внаслідок чого поголів'я в зимовий період розміщувалось скупчено, в погано пристосованих приміщеннях.

Мала місце недостатня матеріальна зацікавленість колгоспів і колгоспників у розвитку цієї найважливішої галузі сільського господарства. Багато колгоспів значну частину продукції тваринництва здавали державі в рахунок обов'язкових поставок, а діючі заготівельні ціни на м'ясо, молоко, масло, яйця не створювали необхідної зацікавленості колгоспів і колгоспників у розвитку тваринництва. За наявності серйозних досягнень у виробництві зерна, технічних та олійних культур були істотні недоліки. Багато колгоспів і радгоспів ще отримували  низькі врожаї зернових, олійних, бобових культур. Основною причиною низьких врожаїв сільськогос-подарських культур була незадовільна якість робіт, що проводяться машинно-тракторними станціями, колгоспами і радгоспами, зневажливе ставлення до питань агротехніки з боку багатьох радянських і сільськогосподарських органів, директорів МТС і радгоспів, голів колгоспів [23, с. 117].

Однією з причин відставання сільського господарства  було   незадовільне використання техніки, та її нестача. У значній частині МТС все ще була низька змінна виробка на тракторах, комбайнах, великі простої машин, розтягувалися терміни проведення найважливіших сільськогос-подарських робіт,  що в кінцевому рахунку призводило до недобору врожаю. На 1953 р. не була створена система машин, яка забезпечувала б комплексну механізацію обробки сільськогосподарських культур з урахуванням різноманітних природних і господарських умов різних зон країни.

Все це вимагало вмілого керівництва кожним колгоспом, радгоспом, МТС, районом, кожною галуззю сільського господарства і сільськогосподарським виробництвом в цілому. Звідси була нагальна потреба мати на чолі колгоспів, МТС, радгоспів, районів кваліфікованих кадрів керівних працівників, агрономів, інженерів - механізаторів, зоотехніків, економістів та інших спеціалістів сільського господарства. Без цієї найважливішої  умови велике сільськогосподарське виробництво рухатися далі вперед не могло.

Переважна більшість директорів МТС, головних інженерів і головних агрономів не мали вищої освіти. Основана маса агрономів, інженерів, зоотехніків, ветеринарних працівників та інших фахівців осідали в різних установах, а МТС, колгоспи і радгоспи відчували гостру нестачу в кваліфікованих сільськогосподарських кадрах.

У машинно-тракторних станціях залишався низьким рівень забезпеченості керівних та інженерно-технічних посад  фахівцями з відповідним рівень підготовки.  На початку 1953 р. некомплект спеціалістів технологічних ланок мережі МТС становив 5,3%. Особливо по спеціалістах наближених до виробництва. Дільничних агрономів не вистачало 5,3% дільничних механіків – 11,4% . Основна маса спеціалістів сільського господарства продовжувала осідати у різного роду установах, а виробництво колгоспів, радгоспів МТС продовжувало відчувати гостру потребу в них.

Так, на середину 1953р., навіть після прийняття у вересні 1951 р. Радою Міністрів СРСР спеціальної постанови «Об укреплении МТС руководящими кадрами», в якій зазначалося про незадовільний кваліфікаційний рівень керівного складу і ставилося завдання щодо його зміцнення за рахунок інженерів та техніків, що працювали в управлінській сфері галузі. Ситуація в країні залишалися вкрай незадовільною.  Щодо України, то тут директорів з вищою освітою малося лише 29% при 18% тих, хто за тогочасною термінологією офіційних документів мав «низшее образование» [30, с.48].  Ще гіршою була ситуація з керівниками інженерної служби МТС тобто, з головними інженерами, які відповідали за якісний і кількісний стан матеріально-технічної бази станцій, за надійність роботи техніки, а відтак, і – за кінцевий результат роботи як мінімум половини колгоспів району. Їх нараховувалося лише 17% з вищою і 31% середньою освітою при 52% практиків. Проте в найскрутнішому становищі знаходилася найближча до матеріального виробництва колгоспів ланка МТС, від якої безпосередньо залежав вихід у поле трактора чи комбайна, якість ремонту, тощо. Це – завідуючі ремонтних майстерень. Серед них особи з початковою і неповною середньою освітою становили 80%.

Гостро не вистачало керівних кадрів з вищою освітою у колективних господарствах. Наприклад, якщо в Херсонській області головами колгоспу з вищою освітою складали 42% їх спільної кількості, в Чернігівській 51%, то в Івано-Франківській області всього 22,7%, а Волинській – 24,7%. В радгоспі «Шахтар» Львівської області із шести бригадирів-зоотехніків тільки один мав середню  зоотехнічну освіту, всі інші були практиками. В радгоспі «Перемога»» тієї ж області працювало чотири бригадири з освітою 4-6 класів [58, с. 11].  Так наприклад в окремому колгоспі ім. Леніна В’язівської сільської ради - ветеринарна служба колгоспу, при наявності великої кількості тварин та птиці великої працеспроможності приміщення виконується трьома ветеринарними працівниками, лише один з них має спеціальну середню  освіту (інші два практики) [3, арк.57].  В свою чергу лише один працівник з фаховою середньою спеціальною освітою не міг забезпечити належний рівень виробничого процесу. В колгоспі відзначалась чималий падіж тварин.

Багато машинно-тракторних станцій  несвоєчасно і недоброякісно проводили польові роботи, не виконували планів підйому зябу, в результаті чого значна частина посіву ярих культур проводилося під час весняної оранки. Терміни весняної сівби неприпустимо затягувалися. Пари піднімалися пізно і погано оброблялися, озимі сіялися несвоєчасно.  Не була  зжита до кінця міцна практика посівів несортовим, недоброякісним насінням і заниження норм висіву. На місцях не розгорнули належну масову роботу з впровадження передової агротехніки, слабо організовують колгоспників, робітників МТС і радгоспів на своєчасне і високоякісне проведення всіх робіт по вирощуванню та збиранню сільськогосподарських культур.

Контроль за дотриманням термінів і якістю робіт МТС був не організований. Державні інспектори з контролю за якістю тракторних робіт МТС - головні агрономи районних управлінь сільського господарства, головні і старші агрономи міністерств сільського господарства республік, крайових і обласних управлінь сільського господарства  були відірвані від роботи машинно-тракторних станцій і не виконували покладених на них контрольних функцій. Неправильною була практика планування врожайності, при якій передовим колгоспам і їх польоводчим  бригадам надавалися надмірно високі планові завдання по врожайності, що позбавляло колгоспників і працівників тракторних бригад МТС можливості отримувати додаткову оплату за свою більш продуктивну працю.

Існуюча система підготовки кадрів для МТС мала серйозні недоліки. Кількість шкіл механізації не забезпечувала потреби в підготовці механізаторських кадрів, внаслідок чого МТС змушені були навчати трактористів, комбайнерів та інших працівників тракторних бригад на короткотермінових курсах, що знижувало якість їх підготовки.

У більшість МТС була погано поставлена ​​справа ремонту і зберігання тракторів і сільськогосподарських машин. У багатьох МТС не було ремонтних майстерень та необхідного обладнання, гаражів та сараїв для зберігання сільськогосподарських машин, а також інших виробничих і побутових приміщень.

Матеріально-технічне постачання МТС було організовано незадовільно. Промисловість в недостатніх кількостях і несвоєчасно забезпечувала МТС запасними частинами, інструментами, та іншими матеріалами, що призводило до серйозних перебоїв у роботі машинно-тракторного парку.

Вкрай низький темп розвитку економіки села, пояснювався ще й тим, що в 1953 році більше 50% тракторного парку становили малоекономічні трактори старих марок, працюючих на дорогому паливі, 28% комбайного парку складали машини довоєнного зразку, а поміж інших сільськогосподарських машин питома вага застарілих конструкцій сягала 62% . Досить повільно до потреб колгоспів йшов процес механізації сільськогосподарських робіт. Механізація розглядалась лише як забезпечення МТС більшою кількістю порівняно з довоєнним часом, тракторів, зернозбиральних комбайнів та вантажних автомобілів. Інші ж види техніки та обладнання для механізації різних трудомістких процесів та операцій, у першу чергу, в рослинництві, залишалися поза увагою. Як результат, парк сільськогосподарських машин у кількісному асортиментному плані в країні був досить обмеженим. Так на початку 1950-х рр.. в Радянському Союзі налічувалось 512 тис., тракторних плугів, 317 тис. тракторних культиваторів, 350 тис. тракторних сівалок, всього 1,3 тис. (на   0,4 тис. менше ніж 1940р.) тракторних жниварок, лише по 100 бурякозбиральних та картоплезбиральних комбайнів [75, с.218]. Повністю були відсутні комбайни кукурудзозбиральні та силоснозбиральні. Практично всі підвищені завдання по валовому збору продукції виконувалися за рахунок посиленої ручної праці селян: колгоспниками вручну здійснювалося і копання картоплі, буряка, і збирання кукурудзи, соняшника, заготівля сіна скирдування соломи тощо. Ще менша була механізована праця в тваринництві, де доярки, свинарки, пташниці вручну виконували всі роботи пов’язані з утриманням тварин.

Таким чином аграрна галузь України на середину 1950-х рр.. перебувала у занедбаному стані, який до того ж продовжував прогресувати. Недостатній розмір капіталовкладень у виробництво зумовив його подальше падіння. Існуючий порядок агрономічного і зоотехнічного обслуговування не відповідав вимогам часу через недостатню компетентність фахівців, які фактично знаходилися поза межами виробництва та не були відповідальними за кінцевий результат. Проголошений партійним керівництвом курс на механізацію сільськогосподарських робіт через вкрай незадовільне виділення коштів аграрній галузі виявився неефективним. До того ж  через надання державного пріоритету в розвитку вузького кола видів сільськогосподарської продукції, надходження інших видів машин та механізмів у сільське господарство штучно обмежувалося, через що вкрай повільно до реальних потреб колгоспників здійснювався процес механізації різних видів робіт. Недостатньо збільшений матеріально-технічний стан в МТС не спроможний був використовуватися через прорахунки практиків (недостатність освіти) виникла потреба, щоб забезпечити роботу МТС кваліфікованими спеціалістами. Об’єктивно виникла необхідність докорінного реформування всієї існуючої системи управління сільським господарством.

Розділ 2.  Зміна розвитку колгоспного устрою в середині 1950-х – середині 1960-х рр.

На вересневому пленумі 1953р. новим партійним керівництвом на чолі з М. Хрущовим було проголошено курс на потужне піднесення аграрної галузі, який мав би розв’язати продовольчі проблеми. Уперше з часів колективізації була дана критична оцінка умов життя на селі і стану сільського господарства. Визнавалось, що сільське господарство усі роки існування радянської влади було донором для важкої індустрії. «Темпи розвитку соціалістичного сільського господарства, - говорив М. Хрущов, - явно відстають від темпів розвитку промисловості і росту споживання населення в предметах споживання»  

Пленум виробив низку заходів спрямованих на зростання рентабельності колгоспного виробництва. Головні зміни полягали в запровадженні більш обґрунтованих, значно збільшених заготівельних і закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Адже заготівельні і закупівельні ціни на багато сільськогосподарських продуктів, як правило, не відповідали затратам праці і тому не стимулювали їх виробництво. В 1953 р. закупівельні ціни на зерно в Україні були підвищені з 1,32 до 12 крб., на жито – з 0,81 до 8 крб. за ц.  Загалом протягом 1953-1958 рр. закупівельні ціни  зросли – майже втричі, на зерно майже в 7 разів, на продукти тваринництва – у 5,5 раза [16, с. 26]. Така цінова політика дозволила господарствам вперше за багато років отримати прибутки від продажу державі зерна по закупівлям. Це швидко позначилось на підвищенні питомої ваги грошової частини оплати праці в колгоспах: відбувся перехід до регулярного грошового авансування колгоспників  на зароблені трудодні, а потім  - і до щомісячної гарантованої заробітної плати без нарахування трудоднів . Вже восени 1953 року з колгоспів списано всю заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва в минулі роки. Одночасно були зменшені розміри обов’язкових поставок зерна, овочів, картоплі, насіння, олійних культур колгоспами і продуктів тваринництва колгоспниками.  

Підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників,  підкріплюва-лось збільшенням державних асигнувань. На потреби села уряд виділив в 1954-1955 рр. коштів на 38% більше ніж за всю четверту п’ятирічку (тобто на зміцнення МТС в СРСР у 1954-1955рр. було асигновано понад 2,3 млрд. руб.) . Вони мали піти на будівництво типових майстерень, складських приміщень, гаражів  та інших об’єктів, необхідних для зберігання та використання сільськогосподарської техніки. План було виконано майже на половину, а саме на 47,6%. Із запланованих 19 300 будівель  було збудовано лише 6464, тобто 33,5%. За ці два роки колгоспи, МТС і радгоспи одержали понад 400 тис. тракторів, майже 230 тис. вантажних автомашин,   83 тис. зернових комбайнів. . Хоч план повноцінно не  виконувався, але це дало поштовх до подальшого розвитку сільського господарства. Реалізація намічених пленумом заходів щодо підвищення матеріальної зацікавленості, зняття заборгованості та недоїмок з колгоспів і особистих підсобних господарств колгоспників, покращення забезпеченості колгоспників і МТС кваліфікованими кадрами спеціалістів і керівників сільського господарства доволі швидко  принесли певні результати. Завдяки економічному заохоченню і зниженню податкового тиску, прибутки колгоспів та їх працівників уже до початку 1954 р. виросли більш ніж на 13 млрд. руб. .

Новий сегмент «аграрної концепції М. Хрущова» знайшов своє нормативно-правове забезпечення у спільній постановці ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 9 березня 1955р. «Про зміну практики планування сільського господарства», яка вказувала за необхідне «перейти на новий порядок планування в колгоспах, відправним пунктом якого повинен стати обсяг товарної продукції». Цією постановою значно розширю-валися права колгоспів при плануванні їх господарської  діяльності та розпорядження коштами. Довгий час одним із болючих питань колгоспного життя була невідповідність державних заготівельних цін собівартості виробництва різних видів сільськогосподарської продукції. Це позбавляло колгоспи і колгоспників матеріальної зацікавленості у розвитку окремих галузей громадського господарства У постанові зазначалось, що «для того, щоб забезпечити державу всіма видами сільськогосподарської продукції, зовсім не потрібно із центру доводити до колгоспів і радгоспів плани сівби по всіх культурах, планувати всі види худоби й кількість поголів’я, не даючи можливості колгоспам і радгоспам для виявлення ініціативи в більш правильному  раціональному веденні господарства».  Відтепер при плануванні передбачався рівень виробництва продукції з розрахунку на 100га сільськогосподарських угідь, враховувалося поєднання низки природно-економічних факторів: зонально-географічне розміщення  і ґрунтово-кліматичні умови господарств; співвідношення складу сільськогосподарських угідь, рельєфу  місцевості та розмірів земельних масивів; можливості отримання та застосування місцевих добрив, набору та співвідношення сільськогосподарських культур залежно від основної виробничої спеціалізації господарства; співвідношення окремих видів худоби і її природного складу; ступеня механізації та електрифікації сільськогосподарського виробництва

Але всупереч постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів «Про зміну практики планування сільського господарства», обласні та районні планові сільськогосподарські органи складали плани розвитку господарств, не враховуючи їх  спеціалізації. Вони не завжди були здатні професійно організовувати  розробку виробничо-економічних планів розвитку господарств, фактично пускали справу на самоплив і зводили цю роботу лише до отримання від колгоспів планових показників для складання зведених планів району.  Ігнорування ролі природних факторів у плануванні сільськогосподарського виробництва також вело до серйозних прорахунків. Так, господарствам України довгий час вперто нав’язувались посіви ярової пшениці, хоч більшості її кліматичних зон краще підходила озима пшениця. Тому безпосередній контроль над виконанням постанови від 9 березня1955р. «Про зміну практики планування» покладався на виробничі колгоспно-радгоспні управління. Функції контролю за розвитком усіх галузей сільського господарства, забезпечення планів, розподілу матеріально-технічних ресурсів зберігались за Держпланом СРСР, які повинні були поряд із заходами щодо виконання планів закупівель враховувати інтереси подальшого зміцнення економіки кожного господарства на основі їхньої поглибленої спеціалізації,  створення в них необхідних виробничих фондів, здатних забезпечити розширене відтворення, суворе дотримання принципів матеріальної зацікавленості працівників.

З метою кращого стимулювання підняття аграрної галузі у березні    1956 р. була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах», відповідно до якої господарства за рішенням загальних зборів могли видавати членам артілі щомісячно протягом року авансом на трудодні не менше як 25% грошових доходів, фактично одержаних з усіх галузей громадського господарства, і 50% грошових засобів, що надходили у вигляді авансів з контрактації, закупок та обов’язкових поставок сільськогос-подарської продукції.  Українські колгоспи скористалися відкритими можливостями і уже в другій половині 1956 р. 61% господарств здійснював регулярне авансування.

Капітальні вкладення  саме в УРСР виглядали наступним чином у 1953р. - 1241 млн.руб., 1957р. – 3387 млн. руб, за семиріччя 1952-1958рр. – 16288 млн.руб..

В середині 1950-х рр.. точка зору на колгоспи, як на основу ведення сільського господарства змінилась. У суспільствознавчій літературі отримала поширення теза про первинність радгоспів, заснованій на державній (загальнонародній) власності. Ряд авторів настійливо проводили думку про недостатню соціалістичність колгоспної форми власності, яка поступалася за ступенем усуспільнення основних засобів виробництва радгоспами. Радгоспи стали оцінюватися як більш зростаюча і соціалістична форма підприємств на противагу менш зрілій формі – колгоспам. Відтак колгоспи оцінювались, як перехідна форма, яка мала бути замінена державною формою власності. В руслі цього і відбувається масове перетворення колгоспів у радгоспи                      [50, с.128].  Воно розпочалося з осені 1954 року, коли була на піднесенні цілинна епопея. На першому етапі реорганізовувалися здебільшого неміцні господарства, які мали низькі економічні показники, величезну заборгованість державі з оплати праці. На спеціалізовані радгоспи перетворилися також багато приміських колгоспів (у тому числі економічно сильних) з метою збільшення м'ясо-молочної продукції, картоплі, овочів для міського населення.

Новий етап масового перетворення колгоспів у радгоспи в Україні розпочався із прийняттям постанов ЦК Компартії України і Ради міністрів республіки від 23 квітня 1957 р. «Про організацію нових й укрупнення існуючих радгоспів УРСР» та «Про додаткову передачу радгоспам земель і майна економічно слабких колгоспів». Цими постановами радгоспами і підсобним господарствам республіки передавалось майно і фонди 17 МТС із землею, а також 376 економічно «маломіцних» колгоспів, на базі яких планувалось утворити 28 нових радгоспів та розширити землекористування 201 існуючого радгоспу. Цього ж року на базі економічно слабких колгоспів утворено 21 новий радгосп, а 133 колгоспи укрупнено.

Система управління радгоспами відзначилась поглибленою і надмірною регламентацією. Започаткована ще в довоєнний період, вона з часом не змінилась. Лише в травні 1957 р. Сесія Верховної Ради УРСР прийняла постанову про об’єднання Міністерства радгоспів республіки з Міністерством сільського господарства УРСР. Часті й необґрунтовані реорганізації управління сільськогосподарським виробництвом не послаблювали, а навпаки, зміцнювали величезну армію чиновників.

Так у 1958 р. відповідно до постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР в Станіславській, Ворошиловградській, Кримській, Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях за рішенням загальних зборів 89 колгоспів передавалися для створення радгоспів. Упродовж 1956-1959 рр. УРСР було перетворено у радгоспи 768 економічно слабких колгоспів, у користування яких було 2496 тис. га земельних угідь.  На базі зазначених колгоспів було організовано 111 нових радгоспів й укрупнено 371 існуючий радгосп. Зокрема, лише весною 1959 р у радгоспи було перетворено 299 колгоспів. Причому перетворення колгоспів у радгоспи проводилось у 1956-1959 рр. без збільшення капіталовкладень на ці заходи.. У радгоспи перетворили не лише відсталі колгоспи, а й багато цілком рентабельних господарств, з них у Київській – 177, Харківській – 150, Кримській – 117 .

Статистичні дані свідчать про кількість радгоспів на 1953 складала – 4857, а вже на 1958 рік 6002. А МТС відповідно на 1953р. – 8985, а на 1958р. – 345 [8, с. 529]. Гігантоманія, яка була характерна і для колгоспів, і для радгоспів, різко погіршила управління структурними підрозділами, вела до зростання невиробничих витрат. Дослідження радгоспної форми організації виробництва показує, що на межі 1950-х 1960-х рр.., найбільш крупні радгоспи, які особливо потребували додаткових коштів для розширення виробництва, отримували в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь відносно меншу суму капіталовкладень, ніж на малі та середні. Збитковість радгоспів зростала  в міру їх укрупнення [27, с.179]. У такій саме послідовності погіршувалися результати і всієї їхньої діяльності.
Адже розвиток сільської соціальної інфраструктури перемістився переважно в центральні садиби, а малі села й особливо хутори потрапляли до розряду неперспективних, поступово зубожіли, занепадали і вимирали.  Ще одним важливим аспектом у реформуванні аграрної галузі була реорганізація МТС. Провідне і важливе місце у розвитку сільського господарства н
а середину 1950-х рр.. відводиться машинно-тракторним станціям, які  обслуговували в республіці 97, 3% всіх колгоспів. Кожна МТС обслуговувала в середньому по 7-9 колгоспів у південних, і 14-16 колгоспів у центральних і північних областях. На кінець 1950-х рр.. найбільша кількість МТС була розташована в Одеській і Вінницькій областях – відповідно 84 і 82 станції, Харківській – по 72, Кіровоградській – 69, а найменша їх кількість знаходилась у Кримській і західних областях . У Дніпропетровській області ж 72

У кінці 1950-х рр.. думка партійного керівництва щодо МТС змінилася. Стали вважати, що форма виробничо-технічного обслуговування колгоспів МТС перестала відповідати завданням подальшого росту продуктивних сил у сільському виробництві. Колгоспи, мовляв набули здатності самостійно вирішувати свої виробничі завдання. Значна відірваність технічних засобів від основного засобу виробництва в сільському господарстві – землі – навіть у рамках системи не сприяла раціональному плануванню колгоспного виробництва. Централізоване забезпечення МТС технікою часто не враховувало потреби колгоспів та спеціалізацію господарств у зоні обслуговування МТС. В умовах, коли частина колгоспів була спроможна за власний рахунок забезпечити себе сільськогосподарською технікою відповідно до виробничих потреб, стало очевидним, що МТС історично вичерпала свій потенціал. З цього приводу в 1958 відбулось три пленуми ЦК КПРС по сільському господарству. Головне питання, яке обговорювалось на них реорганізація МТС. Питання видавалось цілком назрілим. 25-26 лютого 1958 року відбувся пленум ЦК КПРС з порядком денним «Про подальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію машинно-тракторних станцій». Постанова пленуму мала особливе значення для радикальних змін у механізмі функціонування колгоспно-радгоспної системи.

Перед початком реорганізації МТС в березні 1958 р. проведено так зване всенародне обговорення рішення партії, що по суті, вже було прийняте. Микита Хрущов запропонував розпустити МТС і передати техніку у власність колгоспам. Таким чином, порушувався один із важливіших догматів, за яким усі важливі засоби виробництва повинні перебувати у руках держави. По суті, це була ініціатива, що могла посилити самостійність селянського господарства. Запланована реорганізація була прихильно зустрінута на селі.

27-31 березня 1958р. сесія Верховної Ради СРСР 5-го скликання прийняла закон «Про подальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію машинно-тракторних станцій». Відповідно до цього закону «реорганізація МТС повинна здійснюватись поступово із врахуванням розвитку економіки окремих колгоспів й особливостей різних зон і районів Радянського Союзу в терміни, встановлені Радами міністрів союзних республік». На початок реорганізації в Україні налічувалось майже 1400 машинно-тракторних станцій. В Україні на один адміністративний район в абсолютній більшості припадало 1-2 МТС.

Після прийняття інструкції Міністерства сільського господарства і Міністерства фінансів СРСР «Про порядок та умови продажу колгоспам тракторів, сільськогосподарських машин і механізмів що належать МТС», в березні-квітні 1958 року для його проведення в кожному районні створювалися спеціальні комісії. Вони відповідали за надання техніці МТС належного стану, за раціональний розподіл звільненої обслуги та спеціалістів, правильну оцінку вартості тракторів та іншої техніки. При цьому визначався план централізованого направлення техніки у господарства, кожна сільгоспартіль була зобов’язана в середньому купувати по 2-3 трактора, 1-2 комбайна, 1-2 автомашини

В інформації сільськогосподарського відділу ЦК КПРС за 1958 р. містяться дані про хід реорганізації МТС на місцях станом на кінець березня 1958р.  так у Сумській області налічувалось 659 колгоспів, з них прийняли техніку від МТС – 181, що складало 27, 4%. Темпи  передачі були повільні, робота організована незадовільно, техніка передавалась не відремонтована. У Хмельницькій області процес передачі проходив організованіше.  З 836 колгоспів прийняв техніку 501. Однак з 68 МТС області повністю її передали лише 6. З всього ж купували техніку 699 господарств, а для інших 48 зберігався попередній порядок обслуговування, тобто через МТС. Лише в 13 областях УРСР техніку прийняли всі колгоспи республіки. А 662 економічно слабкі колгоспи не мали фінансових можливостей для придбання техніки, тому вони повинні були обслуговуватись тими МТС, які продовжували функціонувати, або ж новоствореними РТС (ремонтно-тракторними станціями)

Реорганізація повинна була проводитися поступово. Але при цьому була допущена поспішність. Результати виявилися негативними. Відповідно знижувалися оплата праці, ускладнювалась виплата на трудодні. У постанові комісії по сільському господарству Верховної Ради УРСР від 10 червня     1958 р. «Про хід реорганізації МТС» вказувалось, що на кінець травня 1958р. з 12 928 колгоспів, які «виявили бажання» купити сільськогосподарську техніку, оформили купівлю техніки відповідними актами 12 613 господарств.

Так, за планом, передбаченим законом, колгоспи мали поступово розраховуватись за придбану техніку аж до 1963р.  Причому плата в 1958р. повинна була становити 1095 млн. руб.,  1959 р. – 1061 млн., 1960 – 759 млн., 1961-1963 рр. – 309 млн. руб. Але ці терміни не виконувались. На середину 1958 р. було внесено в банк за придбану техніку лише 269 млн. руб. Розмір на 1958 р. був збільшений ще на 405 млн. руб. Загалом у 1958 р. колгоспи заплатили 2082,8 млн. руб., що складало 48,5% від загальної вартості придбаної техніки. Із будівель,  звільнених у зв’язку з реорганізацією, колгоспам було продано 34 майстерні і 423 інших приміщень .

Багато колгоспів опинилися у важкому фінансовому становищі, оскільки техніка, яку вони вимушені були викуповувати, продавалась їм за новими оптовими цінами, які значно перевищували державні, за якими техніку в свій час отримували машинно-тракторні станції. На липень 1959 р. у республіці повністю розраховувались за придбану в МТС техніку всього лише близько 1500 господарств, що становило трохи більше 10%

З першого січня 1959 р. майже у два рази були підвищені ціни на трактори й автомобільні запчастини та їхній ремонт. Підвищення цін на запчастини до сільськогосподарської техніки створювало невідповідність між вартістю нових машин  і вартістю їх ремонту. Особливо це стосувалося тракторів застарілих марок, ремонт яких був для колгоспів економічно невигідним і недоцільним, тому  що вартість за існуючими до 1959 р. цінами складала 60 – 70%  вартості нового трактора. Вартість ремонту трактора       ДТ-54 на Харківському тракторному заводі становила 16 200 руб., а відпускна заводська ціна нового трактора – 22,5 тис. руб. Коли ж старий трактор вдавалося розібрати на запчастини, що дуже часто робили і в МТС, і РТС, то його вартість становила 48 тис. руб.У 1957 році у Волинській області вартість ремонту машинно-тракторного парку обійшлась у 21,3 млн. руб., а в 1959 р. вона складала майже у 3 рази більшу суму за фактично той же самий обсяг ремонтних робіт, що був виконаний у 1957р. Як наслідок такої цінової політики в багатьох колгоспах не були включені у виробничий обіг чимала кількість техніки, їх ремонт був занадто дорогим. А подекуди зустрічалися такі випадки коли окремі господарства намагалися обходитися без ремонтних робіт взагалі, та залучати до роботи несправні машини. Із протоколу колгоспу ім.. Леніна Павлоградського р-ну «…Включити в підвіз кормів транспортом, включаючи трактора, непоставлені на ремонт, для того, щоб в найближчий час забезпечити виконання поставки державі» [1, арк.33].   У колгоспах, ремонтно-технічних станціях Волинської області через відсутність запчастин простоювали 3044 автомобілі з 7612 Цілий ряд станцій передавали колгоспам техніку в незадовільному стані. Значно змінено було відсоток зносу сільськогосподарської техніки, яка продавалась колгоспам Волинської, Київської, Сумської, Чернігівської, Закарпатської та  інших областей.  Через дуже високу собівартість ремонту, значна частина колгоспів вважала за краще обходитись власними силами. Так, у Черкаській, Вінницькій, Сумській та Донецькій областях на середину 1960-х рр.. план будівництва пунктів технічного обслуговування машин було виконано лише на 10-22%. Зокрема у Вінницькій області при плані введення в дію на середину 1960-х рр.. 52 ремонтних майстерень і 40 пунктів технічного обслуговування машин було введено в дію лише 2 майстерні. 

Борги колгоспів банкам СРСР за викуплену сільськогосподарську техніку досягли в 1961 р. більше 2 млрд. руб. Частина майстерень була продана окремим колгоспам, в той же час 1/3 всіх колгоспів залишалась без майстерень  для ремонту сільськогосподарської техніки. Після ліквідації МТС для колгоспів суттєво зросли ціни на пальне й паливо-мастильні матеріали. Одна тонна дизельного масла для колгоспів коштувала дорожче у 5 разів, ніж для радгоспів, дизельне пальне – більш ніж у 2 рази, бензин – більш ніж у 2,6 раза. Все це свідчило про дискримінаційну політику держави стосовно колгоспів.

Негайна й обов’язкова ліквідація МТС мала й інші негативні наслідки, у першу чергу від’їзд до міста абсолютної більшості спеціалістів МТС, які боялися втратити статус і бути прирівняними до колгоспників. У результаті нерідко спостерігався вихід із ладу обладнання, яке залишилось без кваліфікованого обслуговування. Негативні наслідки цих заходів відбивалась також і на втраті механізаторських кадрів, які до цього перебували в МТС. Замість того, щоб переходити до колгоспу, вони різними шляхами знаходили роботу в районних центрах, містах, аби лише не йти до колгоспу. Сільське господарство втратило половину механізаторів. Заводи сільського машинобудування втратили стійкий внутрішній ринок і вимушені були зменшити виробництво. Експлуатація техніки різко погіршилась через недостатньо кваліфіковане обслуговування. В ході ліквідації МТС було створено ремонтно-технічну станцію для економічно слабких колгоспів, які не мали фінансових можливостей для придбання техніки.

         Президія Ради СРСР Указом від 20 лютого 1961 р. створила Всесоюзне об’єднання «Союз-сільгосптехніка», на яке і перекладались функції, що раніше належали до компетенції РТС, Постановою Ради міністрів СРСР від 30 жовтня 1961 р. передбачалось з 1962 р., враховувати обсяги ремонтних робіт підприємств «Сільгосптехніки» в народногосподарських планах і виділяти для цього матеріальні фонди. Проте ремонтні майстерні довго ще не були забезпечені запасними частинами та матеріалами в повному обсязі. Спроби держави в наступні роки хоч якось збалансувати й полегшити важке становище  колгоспів шляхом зниження цін на сільськогосподарську техніку, автомобілі, пальне та запчастини за рахунок створення на базі РТС спеціалізованої організації «Сільгосптехніка» і станцій технічного обслуговування не привели до кардинальних змін. Переоцінка реального рівня економічного розвитку колгоспів і радгоспів, їх технічного оснащення, можливості вести розширене відтворення стали основою для зменшення капіталовкладень у сільське господарство.

На початку 1960-х рр.. ремонтна база в колгоспі і радгоспі залишалася бути слабкою. Тільки в середині 1960-х років було прийнято рішення побудувати в країні близько 200 ремонтних майстерень. Одночасно розширювалась мережа майстерень, які могли на протязі року проводити ремонт більш ніж 30 тис. машин. Об’єднання «Укрсільхозтехніка» в основному виконувало поставлені перед ним завдання. Однак, не всі його відділення могли своєчасно забезпечити колгоспи і радгоспи необхідними машинами. Самі ж колгоспи не могли ремонтувати техніку, так як лише більш ніж тисяча з них в 1963 році мала гарно обладнані майстерні, а 6705 колгоспів були забезпечені лише 6-7% необхідної кількості ремонтів .      

Отже, реорганізація МТС справила значний вплив на колгоспне село перш за все тим, що змінила існуючий протягом майже трьох десятиліть порядок технічного обслуговування колгоспів. У ході ліквідації машинно-тракторних станцій колгоспи, щоб не залишитись без техніки, були вимушені викуповувати її, причому за високу ціну. У результаті на колгоспи звалилась величезна сума боргу, викликана необхідністю викупу техніки в держави. Держава, ж в свою чергу, таким чином зуміла лише за незначний час компенсувати майже всі капіталовкладення, затрачені на розвиток сільського господарства за попередні роки.

У своєму щоденнику, на листопад 1963 року, П. Шелест подав таку характеристику сільського господарства: «З 1953 до 1958 року був якийсь успіх у сільському господарстві, але потім це змінилося застоєм та глибоким розчаруванням. Якщо валова продукція у промисловості за п’ятирічку виросла на 48%, то у сільському господарстві вона на нулі. На селі деградація, воно «старіє», бо молодь іде. Загальне постачання населення країни продуктами сільського господарства знаходиться на вкрай низькому рівні та викликає великі невдоволення. Сільське господарство, по суті, дезорганізовано з вини М.С. Хрущова. …. Отже справи наші у сільському господарстві просто плачевні, якщо не гірше».

А колишній міністр сільського господарства І.А. Бенедиктов в інтерв’ю із журналістом скаже наступні речі «…Вообще Никита Сергеевич был непревзойденным мастером краткосрочного эффекта, ярких вспышек, которые, надо отдать ему должное, ослепляли на время не только его единомышленников, но даже и противников. Правда, эффект этот достигался за счет умаления долгосрочных, стратегических интересов, что в конечном счете оборачивалось колоссальными потерями. Но люди живут сегодняшним днем, и эту слабость Никита Сергеевич эксплуатировал весьма умело ...» [5]

Таким чином результати політики яку здійснювало державно-політичне керівництво країни по підйому сільського господарства в середині 1950-х років виявилися далекими від очікуваних. Заходи які мали на меті вдосконалити зміну колгоспного устрою: укрупнення колгоспів, а пізніше їх радгоспизація, та реорганізація МТС, не були продумані до кінця. Методи їх  впровадження характеризувалися спрощеним підходом до вирішення не простих проблем аграрного виробництва, були допущені значні прорахунки та поспішність. Спроби корегування лише підсилювали адміністративний характер здійснюваної політики і мало, що змінилося на краще. Фактично курс обраний вищим державним керівництвом себе не виправдав. Усе більше нагальною стала проблема пошуку ефективніших шляхів по підйому сільського господарства.

Розділ 3. Реформування системи управління сільськогосподарським виробництвом та керівних і технологічних ланок

3.1 Створення керівних структур аграрної галузі

Із широким комплексом фінансових та соціально-економічних заходів, для виправлення недоліків в аграрній політиці, планувалося провести ряд організаційно-структурних змін у роботі самого сільськогосподарського міністерства, які б мали на меті сприяти більш тісному залучення спеціалістів, у процес вироблення сільськогосподарської продукції.

Для цього в черговий раз було намічено скоротити кількість працюючих в апаратних управління від верхніх до самих нижчих ланок і направити їх на роботу до МТС та колгоспів. Було прийнято рішення ліквідувати районні відділення сільського господарства разом з дільничною мережею, а їхніх працівників у повному складі перевести до штатів машинно-тракторних станцій з тим, щоб вони займалися лише обслуговуванням колгоспів. Здійснення рішень ЦК по залученню працівників реорганізованих структур до сільськогосподарського виробництва відбулось досить швидко. Пояснювалась така оперативність рядом причин. По-перше, переведення спеціалістів з одного відомства в інше носило формальний характер. Воно фактично відбулось на папері, оскільки обидві структури, і МТС, і РВСГ, знаходились в одному міністерстві і, до того ж часто розташовувалися навіть у межах одного населеного пункту. Процес передання відбувся безболісно і для самих працівників РВСГ  та дільничної мережі, адже вони, як і раніше, залишалися державними службовцями, з усіма пільгами, що випливають з такого стану, що надалися категорії працівників, і продовжували здійснювати ті ж самі функції, що і в попередньому відомстві, тобто, - контролюючо-наглядацького характеру [45, с. 123].

Другою причино оперативного реагування  на проголошеній вищим керівництвом країни заходи була втомленість суспільства від соціально-політичної атмосфери, що існувала до цього і вірі в те, що запропоновані заходи швидко дадуть реальні результати, порівняно з попередньою політикою. Третьою причиною було те, що завдання, поставленні Центром перед нижчестоящими ланкам, особливо в сільській місцевості, повністю укладалися в прості, звичні і зрозумілі для них схеми виконання – адміністративні. Результатом дій даних чинників стало успішне виконання поставленого завдання. Вже на 1 листопада 1953року, тобто менше ніж через два місяці після пленуму, в МТС працювало 85 тис. спеціалістів, або 80% до плану. В Україні процент виконання становив 110,1%.

Однак уже в процесі реалізації постанови стало зрозуміло, що в такий спосіб мети по безпосередньому залученню спеціалістів до процесу колгоспного виробництва досягти не вдасться. По-перше, переведення фахівців із однієї державної структури до іншої, практично, нічого не змінило в стосунках між колгоспами і обслуговуючими організаціями. Позитивним наслідком було лише зменшення кількості «господарів» землі. Тривладдя змінилося двовладдям в особі МТС і колгоспів. Але звуження кола претендентів на це звання не зменшило напруженості у виробничих стосунках між ними. Таким чином проблема залишалась.  Крім того, і самі спеціалісти, залишаючись у штаті державних організацій, мало що змінили в стилі своєї роботи. Тож ідея залучення фахівців з вищою і середньою освітою до безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції не знаходила свого втілення. З усією очевидністю поставало завдання доведення її до логічного завершення. На місцях вже визрівала думка, що для цього потрібно «прив’язати» спеціалістів до матеріального виробництва колгоспів. Найчастіше лунали пропозиції про залучення їх до господарських інтересів колгоспів «по партійній лінії». Існуючи в суспільстві з цього приводу думки в Україні узагальнила спеціальна нарада механізаторів і спеціалістів, скликана ЦК КПУ в березні 1955 року з метою обговорення шляхів ефективного використання колективними господарствами інтелектуального і фахового потенціалу.  Переведених з РВСГ до МТС працівників. Найчастіше там пропонувалося задіяти їх шляхом взяття на партійний облік у партійних організаціях колгоспів .

У березні 1958 р. було прийнято рішення про ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх виробничої бази разом з обслуговуючими її механізаторськими кадрами і інженерно-технічним та управлінським персоналом колгоспам. Але, як і попередні заходи застосовані в ході вирішення проблеми потужного піднесення сільського господарства, даний крок також виявився недостатньо ефективним порівняно з задумом. Вірна і продуктивна сама по собі ідея зосередити в одних руках усі обслуговуючі виробничий комплекс структури, в колективних господарствах, і  таким чином врешті-решт завершити формування моделі колгоспного виробництва відповідно до моделі соціально-економічних відноси, що існували на селі вже близько 30 років, почала вирішуватись адміністративними заходами,  без достатньої розробки інших, компенсуючих і доповнюючих заходів.

Результати організаційно-виробничих змін, що відбулися у ході реалізації прийнятого рішення про переміщення у сільгоспартілі інженерів і техніків виявилися далекими від очікуваних.

У зв’язку з ліквідацією машинно-тракторних станцій, в їх особі ліквідовувалися органи, що здійснювалися контролюючо-координаційні функції на районному рівні. Для компенсації втрати цих структур мали відродитися органи з аналогічними функціями – районні інспекції сільського господарства (РІСГ),  які потребували своїх штатів. Крім того, у районах мали функціонувати підприємства, призначення яких полягало у здійсненні ремонту техніки, переданої колгоспам – ремонтно-технічні станції (РТС). Через необхідність заповнення вакансій новостворених керівних і виробничих структур, переважна більшість працівників МТС була переведена до їх складу.

В результаті здійсненої реорганізації село, отримало досить незначну частку інженерів і техніків. Так, з 34 тис.. 376 спеціалістів, що на березень 1958 р. знаходилися у складі машинно-тракторних станцій, у колгоспи було передано лише 5 тис. 772 особи, або 16,2% загальної їх кількості, 77% залишилися на районному рівні: у складі РТС, РІСГ, різних сільськогосподарських організацій. Решта перейшла працювати в установи і підприємства, не пов’язані з аграрним виробництвом.

Серед переведених до колгоспів працівників переважну більшість, а саме 55,9% становили практики і лише 4% - особи з вищою освітою. Через недостатність працівників, інженерна служба почала започатковуватися далеко не у кожному колгоспі. Так, 1959 р. лише у 6тис. 859 господарств з них 10 тис. 900 були встановлені посади інженерів і техніків. В інших – це питання залишалося відкритим [9].

Фактично, з ліквідацією МТС, і передачею їхніх функцій сільгоспартілям, ті опинилися в складному становищі. Вони, практично, на голому місці, і у стислі терміни, мусили організовувати власну ремонтну базу, вирішувати широке коло питань, пов’язаних з обслуговуванням машинно-тракторного парку, забезпеченням його технікою, обладнанням, запасними частинами, паливо-мастильними матеріалами тощо. Для цього ж у них не було відповідного кадрового і фахового потенціалу.

Отже, курс проголошений керівництвом держави спрямований на реформування керівних структур аграрної галузі виявився мало ефективним, носив лише формальний характер. Організаційно-структурні заходи, які були спрямовані на зміни у роботі самого сільськогосподарського міністерства, а саме зменшення його управлінського апарату який здійснював наглядові функції замість наближення фахових спеціалістів до більш тісного залучення у процес виробництва сільськогосподарської продукції, звівся до переведення «керівників» з одного відомства (МТС) до іншого (РІСГ) – формально означало зміну назви, і не призвело, а ні до яких змін (як у роботі самого відомства, так і у стосунках між колгоспниками і обслуговуючими їх структурами). В той же час, в колгоспах мала місце нестача фахового потенціалу для налагодження організаційних питань сільськогосподарського виробництва.

3.2 Формування інженерної служби в сільському господарстві

       У самих машинно-тракторних станціях планувалося значно підняти рівень ефективності інженерної служби, як основи успішної механізації сільськогосподарських робіт. Здійснити цей процес планувалось за рахунок інтелектуального потенціалу міста. Малося на меті направити на роботу до МТС інженерно-технічних працівників промислових підприємств і установ і замінити ними працівників керівної і технологічної ланок, які за своїм освітнім рівнем, діловими якостями та фахом не відповідали вимогам посад.  

        Для виконання поставленого завдання по підвищенню рівня інтелектуалізації всіх виробничих процесів сільськогосподарського виробництва планувалося на 1 березня 1954р. направити з реорганізованих управлінських структур галузі країни 105,5 тис. агрономів, зоотехніків і ветеринарів та 12325 інженерно-технічних спеціалістів. А для України завдання ставилось в 5335 чол. (3123 – інженерів і 2212 – техніків).

      Ситуація ж в радгоспах виглядала наступним чином.  За рішенням вересневого 1953 року Пленуму ЦК КПРС в радгоспи було направлено багато інженерів. З народного господарства країни на постійну роботу в радгоспи України в 1954р. було послана 344 інженери-механіки і 114 техніків-механіків. Вже в 1958 р. головних інженерів-механіків працювало з вищою освітою – 52,2%, середньою спеціальною – 28,3, а практиків залишалося 19,5%.

         Реалізація завдання по забезпеченню машинно-тракторних станцій інженерами і техніками здійснювалася звичними адміністративними методами. Оскільки це мали бути працівники промислових підприємств, комісія по їхньому направленню цілком покладалася на керівництво та партійні організації заводів. Установлена для країни норма була розверстана по республіках, партійно-господарське керівництво яких, у свою чергу, розклало її по всіх краях і областях. А ті, відповідно, - здійснили розподіл по своїм адміністративним одинцям. Доведена до них квота була поділена між підприємствами і установами, навіть без урахування профілю останніх. Хоча партійне керівництво республіки вимагало, щоб на місцях до цієї справи поставилися як найсумлінніше і найвідповідальніше.  На спеціальній нараді ЦК КПУ, присвяченій виробленню заходів для виконання постанови, секретар ЦК КПУ О. Кириченко з цього приводу зазначав «Треба зараз брати кращих, не боятись, що занепаде якийсь завод. Треба підібрати людей з вищою освітою, добрих організаторів. Причому це треба робити не так як робили раніше: Той, хто охоту проявив того і посилали, а через два роки треба його відкликати із МТС». Проте фактично ситуація склалася інакше. Керівники підприємств і установ низових партійних ланок не поділяли запропонований вищим партійним керівництвом шлях вирішення кадрових проблем села. Тому їхня діяльність у даному напрямку мала часто формальний характер. Результатом такої позиції було направлення не кращих спеціалістів організаторів,  як того вимагала офіційна лінія, а тих, хто за своїми професійними, діловими якостями був найменше потрібен господарству, або тих хто не зумів  аргументовано довести недоцільність свого приїзду до МТС. Більше того, багато хто з прибулих інженерів і техніків свідомо порушував виробничу дисципліну, організовував роботу підприємств і підрозділів так, що погіршувалися економічні показники діяльності, сподіваючись у такий спосіб звільнитися з посад і повернутися до міста. Тим більше, що підприємства і установи охоче приймали їх назад.

         Частина посланих починала «хворіти» і продовжувала це робити до тих пір, доки місцеве керівництво не вважало за краще для виробництва звільнити їх з посади. Можна припустити, що були і дійсно такі, в яких у нових незвичних умовах праці і життя виникли серйозні проблеми із здоров’ям. Була і така категорія присланих фахівців, що професійно ставилися до виконання своїх обов’язків але розглядали своє перебування на новій посаді як своєрідне відрядження, викликане черговою кампанією, яких вже було чимало  і при слушній нагоді повернутися назад.

            Тенденція будь-яким чином полишити нове місце роботи виникла  з самого початку виконання ухваленого пленумом рішення. Так, уже на липень 1954 р. було зафіксовано звільнення від посадових обов’язків 165 інженерів і техніків, що становило 3,2% від числа направлених. З них за станом здоров’я – 25% таких, що не забезпечили керівництва – 20%, що скомпрометували себе – 10%, що – 22%. Із кожним місяцем цей процес наростав. За даними сільськогосподарського відділу ЦК КПУ на кінець 1954р. лише інженерів, надісланих до МТС, полишило роботу 344 чоловік, що становило 11,3% їх кількості. А за 1954 та 1955 рр. загалом було звільнено вже 1482 інженери і техніки, або 27,3%  від фахівців. Причому, у ряді областей ці показники були значно вищими за середньо республіканські. Наприклад, у Херсонській – за той же період  повернулося до міст 30% посланих спеціалістів, у Львівській – 35%, у Вінницькій – 42,6%, у Київській -43,3% [47, с.110].

Набула практика направлення прибулих для роботи в МТС у інші сфери: навчальні заклади, державні, партійні установи тощо. Тільки за 1954 та 1955 рр. було «переміщено» у такий спосіб лише в училища і технікуми 173 інженери і техніки [47, с. 110].  Непоодинокими були випадки знаття з керівних посад (директорів, головних інженерів МТС) присланих спеціалістів під приводом проведення з навчання їх попередників. У цьому випадку їм видавали відмінні партійні й виробничі характеристики і відправляли назад до міста.

      Одночасно, з боку районних партійних органів застосовувалися переважно до директорів станцій, методи адміністративно-силового характеру з метою примусити їх діяти в руслі вимог районної влади. У разі ж намагання керівників МТС бути самостійними в професійних питаннях, мали місце різного роду стягнення, які, при незнаходженні порозуміння завершувалися звільненням директора з роботи.

Результатом дії всієї сукупності факторів, що впливали на хід кампанії з формування інженерної служби машинно-тракторних станцій посланцями із промисловості став значний відтік назад до міста. У ряді областей плинність набула катастрофічних для проголошеного курсу масштабів. Наприклад,  на лютий 1957 р. у Вінницькій обл.. роботу полишало 66% прибулих інженерів і техніків, у Черкаській – 70%, у Полтавській – 74%, а у Київській -75%. В цілому ж по Україні на вказану дату залишалося працювати за направленням 47% інженерів і 46,2% - техніків. Плинність їх не припинялася і в наступні роки [24, с.107].

Фактично, ідея піднесення інтелектуального потенціалу інженерної служби сільського господарства за рахунок виробничо-технічної інтелігенції міста не знайшла відгуку у даної соціальної верстви. Мешканці міста не виявили особливого ентузіазму бути безпосередньо задіяними у процесах підвищення рівня механізації сільського господарства. У результаті, проблема забезпечення всіх виробничих ланок інженерної галузі економіки села спеціалістами відповідного освітнього рівня і фаху залишалася актуальною.

Аналогічним чином складалась і кампанія по підвищення рівня керівництва колгоспним виробництвом. Покращення його організаційно-господарського  стану,  розпочата  Вересневим пленумом 1953 року ЦК КПРС потужного піднесення сільського господарства, вона ставила за мету заміну голів економічну слабких колгоспів працівниками міста. На думку вищого партійного керівництва, в першу чергу М. Хрущова саме посланці міста могли швидко вивести на необхідний виробничий рівень ці господарства. Початок кампанії поклала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «О мерах по дальнейшему укреплению колхозов руководящими кадрами», прийнята в березні 1955 р. нею партійні  радянські і господарські органи всіх рівнів зобов’язувалися розгорнути роботу на добровільних засадах для керівної роботи в колгоспах досвідчених працівників з числа партійних, радянських господарських кадрів, інженерно-технічних працівників, робітників і службовців, здатних забезпечити керівництво колгоспним виробництвом і до першого червня того ж року послали на постійну роботу до колективних господарств 30 тис. таких осіб. «Необходимо, чтобы город помог деревни выделил из своего числа способных людей». Для України була визначена цифра у 4 тис. 100 чоловік [55, с.165].

     З урахування досвіду попередніх кампаній коли направленні з міст спеціалісти, без будь-якого ознайомлення зі специфікою роботи у сільськогосподарському виробництві, мусили одразу приступати до виконання свої нових обов’язків, досить приблизно уявляючи їх, що визначало потім результати, далекі від очікуваних, дана кампанія мала свої особливості. Для майбутніх керівників господарств запланували тритижневе навчання на курсах з наступною двох місячною практикою в передових господарствах. Визначалися також і заходи соціально-економічного характеру,  які мали сприяти успіху задуманого. Всі направленні на посади голів колгоспів у рамках цієї кампанії мали отримувати протягом трьох років, що їм відводилось для виведення відстаючих господарств на необхідний економічний рівень, заробітну плату на рівні зарплатні попереднього місця роботи, виділялися позика до 10 тис. крб.. на пільгових умовах для будівництва власних будинків, придбання худоби, облаштування садиб, з віддачею протягом наступних 10 років [32, с.58]. Крім того, їм видавалась вихідна допомога в розмірі тримісячної заробітної плати, проїзні до місця призначення, а на період  навчання і проходження практики виплачувалася стипендія при збережені заробітної плати на попередньому місці роботи. На відміну від членів сільськогосподарських артілей, вони залишалися членами профспілок, з отриманням усієї належної їм допомоги. Стаж в роботі колгоспів зараховувався в загальний стаж, за ними зберігалося право як за міськими жителями на отримання пенсії за рахунок держави за вислугу років, або при втраті працездатності.

Жорсткі часові рамки встановлені вищим партійним  державним керівництвом для виконання постанови, визначали і відповідні методи її здійснення, а саме – адміністративно-примусові, що й позначилось на кінцевому результаті кампанії. Так, поряд з категорією міських жителів котрі щиро бажали і дійсно могли за своїми фаховими і освітніми показниками зробити внесок у справу піднесення сільського господарства, і добровільно подавали заяви з проханням направити їх у колгоспи, значною була частка осіб, які змушені були  це робити під загрозою зняття з роботи, виключення з партії, або застосування інших покарань. Це були ті, кого керівництво підприємств і установ, первинні партійні організації визначали для направлення на роботу в сільське господарство керівниками господарств, а також працівники партійних і радянських органів районного і обласного рівнів, що підлягали зняттю з посад, через  у першу чергу, невідповідність посадовим вимогам.

Проте не зважаючи на такий підхід який до того ж, супроводжувався масовим ідеологічним тиском, кампанія по направленню працівників міста на посаді голів колгоспів, через не сприйняття її значною частиною міського населення проходило досить складно. Так, на липень 1955 року в Україні було набрано лише 3 тис. 400 чол. У цій ситуації як вихід із становища, партійне керівництво республіки пішло на включення до числа 30 тисячників 872 колишніх партійних, і радянських працівників, направлених на роботу головами колгоспів  протягом вересня 1954-лютого 1955 рр. [44, с. 167]. І у такий спосіб було досягнуто кількісного виконання завдання.

Переважна більшість направлених раніше не працювала у сільському господарстві, лише 20% їх мали фахову освіту. За освітнім рівнем 30-тисячники поділялися так: вищу і незакінчену вищу мали 48%, середню і спеціальну та загальну (повну не повну) – 41%, в той же час 11% мали початкову освіту. За фахом вони представляли весь спектр професійно-виробничої структури міста, 33% з них  становили працівники партійних і радянських органів, 25% - промислових підприємств і транспорту: робітники і інженерно-технічні працівники, керівники виробничих підрозділів і 45% - представники різних установ і організацій: працівники міліції, прокуратури, суду, заготівельних, статистичних організацій, промартілей, банківської сфери, торгівлі, будівельних організацій, закладів культури, освіти [46, с.65]. Тобто переважна більшість відібраних для роботи у сільському господарстві осіб за своїм фаховим даними не були готові до виконання складних обов’язків керівника колективного господарства.

Формальний підхід до здійснюваного заходу зберігався і на подальших його етапах. Так, через незацікавленість усіх задіяних в організації роботи курсів та проведенні практики, а також самих майбутніх голів колгоспів, процес набуття 30-тисячниками встановленого для них мінімуму сільськогос-подарських занять носив поверховий характер.

Наслідком формального підходу  до вирішення такого складного питання, як організаційно-господарське зміцнення колгоспів стали серйозні проблеми у виробничій діяльності 30-тисячників. Так, уже на етапі обрання їх на посади саме з причин професійної невідповідності майже 400 чоловік були обрані лише заступниками голів колгоспів [18, с.79]. У той же час, значний відсоток тих, хто був обраний, але згодився на направлення до села під примусом, з перших же днів роботи, з метою полишення господарств, почали порушувати трудову дисципліну. Значною була частка і таких, хто сумлінно працював, але не виявив необхідного хисту, знань, здібностей, і не зважаючи на бажання зробити це так і не зміг підняти економіку очолюваного нам господарства. Була й  така категорія голів колгоспів – 30 тисячників, яка через свою фахову слабкість, недостатню компетентність підпадала піл вплив найближчого оточення яке зловживало своїм становищем у власних інтересах, що завдавало збитків і без того слабкій економіці господарств. Певна частина 30-тисячників зустрівшись з повсякденними проблемами господарської діяльності, і не будучи в змозі вирішити, втрачала віру в успіх роботи, що також позначалось на діяльності. Усе це призводило до невдоволення колгоспників, обманутих у своїх очікуваннях, і врешті-решт завершувалось заміною прибулих посланців з міста.

     Свій внесок у проблеми пов’язані з діяльністю 30-тисяників робили і районні партійні, і радянські органи. Зміни, що відбулись у вищому партійно-державному керівництві не позначились на їхніх стосунках з колгоспами. Як і за часів з Й. Сталіна райкоми і райвиконкоми за будь-яку невідповідність у роботі господарств зі спущеними «згори» директивами, накладали на керівництво різні стягнення, ставили питання про відповідність посадам тощо. Практично вина за таку ситуацію лягала не на 30-тисячників. Вони стали заручниками не продуманих заходів вищого партійного керівництва на чолі з М. Хрущовим, яке поставило за мету в стислі строки підняти сільськогосподарську галузь. Для її здійснення було обрано хибний шлях вирішення проблем укріплення керівної ланки колгоспів. Силові заходи, застосовані для залучення міських жителів, мали характер мобілізації, оскільки не рахувалися ні з професією, ні з посадою, ні з соціальним станом, ні з життєвими планами направлених. У результаті, на виробничому рівні села відбулося зіткнення політики держави з реаліями повсякденного колгоспного буття, яке виявило надуманість такого кроку.

У звітно-виробничу кампанію 1955 р., відбулися перші заміни новоприбулих голів колгоспів. Так, вже у січні – лютому 1956 р. по всіх областях України було знято 116 голів колгоспів-тридцятитисячників, а за 10 місяців року було замінено вже 400, або майже 10% направленої кількості [17, с.13]. На місце знятих призначалися представники партійних і радянських органів, яких зараховували до категорії їхніх попередників з усіма випливаючи ми із цього становища пільгами матеріального і соціально-економічного плану. Також полишали дану посаду.

Протягом 1957 року відбувся відтік 30-тисячників. На грудень з направлених у 1955 р. у наявності залишилося 66%, а під час звітно-виробничої кампанії у січні – лютому 1958 р. мало бути звільнено ще 180 чоловік, з них 80 – тих, хто працював третій рік. У ряді областей кількість тих, хто працював на посаді голови колгоспу з 1955р. була ще меншою. В Одеській обл.. на кінець 1957 р. їх залишалося 50%, у Вінницькій – 58%, у Ворошиловградській – 60% [45, с.136].

Тобто курс на прискорене зміцнення керівної ланки колгоспів за рахунок міста, навіть із застосуванням адміністративних методів, також не набув достатнього розвитку і необхідної ефективності. Ситуація з підвищенням рівня інтелектуального забезпечення керівної ланки колгоспного виробництва продовжувала залишатися складною.

Переведення до колгоспів інженерної служби завершило структурну перебудову виробничої сфери сільського господарства. Але соціально-професійні зрушення, що супроводжували цей процес, значно відставали від нього. Проблема кадрового забезпечення колгоспного виробництва продовжувала стояти гостро. Вихід з ситуації партійно-державне керівництво, залишаючись прихильником адміністративних методів її вирішення, вбачало в продовженні залучення представників промисловості, партійних, радянських та господарських органів. Але в умовах непопулярності цих шляхів, воно мусило вже вдаватися до задіяння більш завуальованих прийомів упровадження. До арсеналів випробуваних заходів було залучено таку форму, як  патріотичні почини

Українське республіканське керівництво  ініціювало почин інженерів і техніків ідея кого полягала в переході з промислових підприємств та сільськогосподарських установ на роботу до колгоспів для налагодження кваліфікованого обслуговування сільськогосподарської техніки, що надійшла туди після розформування МТС, у вересні 1959 р. ЦК КПУ розробив і від імені інженерів і техніків Київської області вмістив у центральних республіканських газетах звернення до всіх інженерно-технічних працівників із закликом їхати до колгоспів [31, с.156]. Партійні організації на місцях підтримали вказівку «згори». Керівництво республіки спеціальною постановою визначило за необхідне направити туди 30тис. 200 чол., з низ 2тис. 200 з промисловості, і 1500 з РТС та інших сільськогосподарських організацій          [60, с.113]. Вказана кількість була розверстана на всі області республіки. Але, незважаючи навіть на обіцяні постановою соціально-економічні пільги тим, хто переїжджав до колективних господарств, почин не набув бажаного поширення, особливо серед міських жителів. Далися взнаки майже шість років безперервних кампаній. Партійні організації змогли залучити лише 1828 чол., у тому числі 817 інженерів і техніків з промислових підприємств міст [60, с.115].

Не останню роль при цьому відігравав і суб’єктивний фактор. Часто правління колгоспів, виходячи з інтересів колгоспників-практиків, що працювали на інженерних посадах під різними приводами відмовлялися прийняти на роботу присланих спеціалістів. Нерідко були і такі випадки коли прибулий інженер або технік налагоджував роботу інженерної служби, а правління після цього відмовлялося від його послуг, призначаючи замість нього керівником практика з своїх колгоспників. Фактично, керівництво колгоспів своїми діями гальмувало процес підвищення інтелектуального потенціалу колгоспного виробництва.

З іншого боку, це була своєрідна реакція села на директивно-адміністративні методи вирішення його економічних і виробничих проблем, непродумане втручання в соціально-виробничу структуру в результаті чого зачіпалися інтереси його робітників.

Наслідком такого ставлення до прибулих спеціалістів було розчарування останніх у своїх сподіваннях і полишення роботи. Так, на кінець 1960 р. назад повернулося 557 чол., з яких 87% становили інженери і техніки промислових підприємств міста [10]. Кількість  звільнених голів колгоспів щороку становила від 12 до 15% [11]. І усунення їх супроводжувалось хоч і більш м’яким, але все-одно суворим формулюванням – «не справився з обов’язками». На місце звільнених призначалися працівника районних, партійних і радянських органів без врахування відповідного фаху і рівня освіти. Вважалося, що оскільки вони мали досвід керівної роботи, то повністю впроваджуються з обов’язками голови колгоспу. Були і інші причини їх призначення керівниками господарств. Основним з них – дати можливість «пересидіти» на посаді особам, що не впоралися зі своїми обов’язками, а через деякий час знову призначити на роботу у владних структурах. За цих умов продовжувалась й лінія на призначення керівниками господарств практиків. Але це, в свою чергу, давало можливість для їхнього зняття згодом. Тобто на місцевому рівні такого роду постанови лише «узаконювали» адміністративно-бюрократичні методи вирішення кадрових питань і залишали їх, практично незмінними, порівняно з попереднім періодом.

У рамках політики з економії державних коштів, започаткованої наприкінці 50-х років з ініціативи М. Хрущова, держава з січня 1959 р. припинила виплату частки заробітної плати спеціалістам. А перекладала ці функції повністю на бюджети колгоспників, слабка економіка яких і без того була обтяжена примусовим викупом техніки реформованих МТС. Було визначено, що заробітна плата спеціалістів за розміром, з урахуванням стажу роботу, рівня освіти, посади, максимально мала становити 80% складу голів колгоспів і отримуватися ними у грошовій формі з 80%-ю виплатою щомісяця [61, с.89]. На практиці розмір заробітної плати був значно меншим, ніж фактично визначений, оскільки через коштів на рахунках колгоспів, у їх касах часто мала місце відсутність готівки. Внаслідок цього лише частково і нерегулярне фінансування спеціалістів. Навіть на грудень 1964 р. у республіці нараховувалося ще 15% господарств, де платню видавали від 8 до 2 разів.  Це ставило спеціалістів у скрутне становище.  Молоді спеціалісти, основна маса їх випускники технікумів. Заробітна плата за новими нормами їм встановлювалася у розмірі 150 крб., що було навіть менше за отримувану ними у навчальних закладах стипендію, що на старших курсах технікумів дорівнювала 180 крб. [62, с.429]

Колгоспне виробництво, за рівнем забезпеченості фахівцями значно поступалося підприємствам, організаціям і установам міста. Процес формування керівної і технологічної ланки працівників колективних господарств на початок 60-х років був ще далеким від завершення. Із значними труднощами відбувалося створення їх відповідних служб: агрономічної, зоотехнічної, ветеринарної, інженерної. І у них спостерігався значний дефіцит профільних спеціалістів. Але, на догоду директивам вищим керівних структур, колгоспи змушені були скорочувати заступників голів колгоспів, агрономів, зоо- та ветеринарних працівників і направляти їх керівниками виробничих підрозділів. Посадове пониження супроводжувалося зменшенням заробітної плати, зміною форми  і періодичності її виплати – у натуральному вигляді один раз  у кінці року. Фактично, відбувалося пониження і соціального статусу такого спеціаліста.  

При цьому функції скорочених працівників мали виконувати за сумісництвом без будь-якої доплати їхні колеги, які залишалися на своїх місцях.

Результатом таких заходів держави стало погіршення матеріальних, виробничих і побутових умов спеціалістів. Значна частина їх змушена була постати перед вибором: або прийняти як належне зміни, що відбувалися в соціальному, виробничому та фінансовому становищі, або змінити місце роботи. З 34,4 тис. скорочених за 1962 і 1963 рр. лише 1717 чоловік пішли працювати керівниками виробничих підрозділів [45, с.143].  Незважаючи а щорічні значні «надходження» до господарств випускників вузів і технікумів, значна частина прибуваючих через невирішеність фінансових, виробничих, побутових проблем полишала місця призначення.

В 1959р. зменшення заробітної плати викликало відтік спеціалістів з колгоспів, республіканське керівництво, очолюване на той час М. Підгорним, радянським і сільськогосподарським органам було поставлено завдання підвищити авторитет спеціалістів на села шляхом більшого залучення їх до участі у громадсько-політичній і господарській роботі.  З цією метою у грудні 1959 р. ЦК КПУ і Рада міністрів України приймають постанову, згідно з якою райкоми парії зобов’язувалися включити старших і головних спеціалістів  колгоспів до своєї номенклатури «з метою підвищення їх ролі і відповідальності за стан і розвиток колгоспного виробництва»», фахівців обирати до складу бюро як районних, так і первинних колгоспних партійних організацій, членами правлінь сільськогосподарських артілей, формувати із їх числа склад голів колективних господарств. Не кожен спеціаліст вважав для себе престижним призначення на посаду з відома райкому партії, або  бути засадах, ніж можливість мати більш гідну заробітну плату. Лише найбільш амбіційні з них розглядали таку ситуацію як гарну можливість кар’єрного росту по партійним або комсомольській лінії, або ж як трамплін для переміщення у районні сільськогосподарські структури. До того ж не так і багато було серед спеціалістів членів комуністичної партії, щоб за їх допомогою зупинити відтік фахівців.  Дана постанова мала своїм завданням формувати склад голів колгоспів за рахунок спеціалістів, фактично узаконювала чинну практику адміністративного вирішення складних економічних проблем господарств шляхом постійної заміни керівників.

Отже, сама по собі ідея задіяння в колгоспному виробництві заводських інженерно-технічних працівників – носіїв передових технологій і вищої організації праці, які об’єктивно могли сприяти швидкому і ефективному формуванню нової для колгоспного виробництва галузі, була привабливою. Але, на практиці втілення її через реалії тогочасного колгоспного буття: слабку матеріально-технічну базу господарств, недосконалу організацію виробництв в них, низький рівень соціально-культурних та побутових умов життя – відбулося досить складно. Незважаючи на суворі вказівки, проголошені прийнятою постановою, про обов’язкове забезпечення прибуваючих фахівців житлом, заробітною платою, не нижчою ніж на попередньому місці роботи, працевлаштування дорослих членів сімей за фахом, дітям шкільного віку можливості для отримання повноцінної освіти, а дошкільнятам виховання в яслах та дитячих садках, багатьма колгоспами не виконувалися. Для цього не було ні матеріальних ні фінансових можливостей. В результаті встановилася низька заробітна плата, або взагалі виплачувалася нерегулярно, вони не забезпечувалися житлом тощо.

3.3 Створення агрономічної і зоотехнічної служби, забезпечення належних умов роботи

Як показав результат попередніх організаційно-господарських кампаній керівництва держави, сама по собі ідея піднесення інтелектуального потенціалу інженерної служби сільського господарства за рахунок виробничо-технічної інтелігенції міста, не знайшли відгуку у даної соціальної верстви. Як наслідок забезпечення всіх виробничих ланок інженерної галузі економіки села спеціалістами відповідного освітнього рівня і фаху залишалося актуальним.

Результатом узагальнення рекомендацій фахівців з місць стало прийняття в серпні 1955 року ЦК КПРС та Радою Міністрів СРСР постанови «О мерах по дальнейшему улучшению агрономического и зооветеринарного обслуживания колхозов», якою спеціалісти агрономічно-зоотехнічного і ветеринарного профілю переводилися зі штатів МТС у штати колгоспів і мали вступити до членів сільгоспартілі, тобто ставати колгоспниками. Із прийняттям її фактично завершувався період коли спеціалісти сільського господарства являли собою частину державних службовців, які виділялися для обслуговування виробничих процесів аграрного виробництва . Соціально і організаційно вони знаходилися поза колгоспним виробництвом і не відповідали за його результати.

Таким чином було покладено початок створенню нової професійно-виробничої верстви колгоспного села, яка вже була «включена» до безпосереднього процесу вироблення сільськогосподарської продукції.       Дана постанова змінювала соціальний статус значної маси працівників аграрно-зоотехнічної сфери, що влаштовувало далеко не всіх. Непідкріп-леність же прийняття її іншими заходами вплинула на темпи, стан і результати формування нової професійної верстви колгоспів. Хоча саме дана категорія спеціалістів, у більшості за своїм соціальним походженням і способом життя (переважна частина з них у першу чергу працівники дільничної мережі, мешкали в селах) була наближена до колгоспників  тому найменш негативно поставилася до рішення про зміну свого соціального статусу із найменшими втратами для самої верстви, порівняно з іншими категоріями працівників, що залучалися до підняття аграрного виробництва, перейшла працювати до колгоспів, процес її вживання в професійно-виробничу структуру села відбувався досить не просто. По-перше, певна частина спеціалістів не воліла втрачати свій статус працівника районного рівня, державного службовця з усім комплексом випливаючи з цього соціальних і матеріальних благ (оплачувана відпустка, оплата лікарняних, отримання пенсій за рахунок держави тощо), частина не побажала переїжджати з причин житлово-побутових, сімейних та інших причин. Керівники місцевих сільськогосподарських органів і директора МТС зазвичай не приділяли належної уваги створенню нормальних  житлово-побутових та інших умов спеціалістам, направлених на роботу в МТС. Важливим соціальним чинником який впливав на небажання фахівців переїхати на постійне місце проживання і перевезти свою родину у село полягав у тому, що в багатьох селах взагалі не було шкіл (щоб навчатися в 38% сільських шкіл, учні мали долати відстань більше ніж 3 км.) [53, с.194]. Становище із шкільним приміщенням на селі залишалось критичним. Державне керівництво не мало наміру вирішувати цю проблему переклавши відповідальність за будівництво шкіл на плечі колгоспів. Більше 2/3 шкіл у сільській місцевості було споруджено за рахунок колгоспів [64, с.117]. 

Ті ж фахівці що «влилися» до колгоспів зіткнулися на місцях із проблемою психологічного характеру. У повсякденній практиці вони тепер стали підпорядковуватися головам колгоспів і правлінням, які, у своїй більшості,  не розглядали їх важливу і необхідну ланку виробничого процесу колективних господарств.  Селянська свідомість як рядових колгоспників, так і керівників господарств не була готова до сприйняття реалій часу, коли саме працівниками зі спеціальними знаннями відводилася провідна роль в управлінні процесами по виробленню сільськогосподарської продукції. Село за традицією, продовжувало ставитися до спеціалістів, як до зайвого елементу, утримання якого додатковим тягарем лягало на колгоспну економіку. Тому при найменшій нагоді позбавлялися їх.

До непривабливих вище зазначених соціальних, житлово-побутових, виробничих аспектів, проблем морально-психологічного характеру, з якими повсякденно зіштовхувалися спеціалісти, додавалися і проблеми матеріального плану. Так директивними документами за яким спеціалісти переводилися до колгоспів не було визначено норм і розмір заробітної плати. Тому вона встановлювалася довільно, в залежності від бажань голів колгоспів і правлінь. У результаті в більшості господарств спеціалісти-особа, що несли за результати діяльності очолюваної ними галузей колгоспного виробництва, отримували значно менше за керівників структурних підрозділів: зав фермами, бригадирів виробничих бригад. Ситуацію певним чином врятувала грошова доплата, здійснювана державою до січня 1959 року. Заробітна плата не стимулювала їх до закріплення на новому місці. Вона була значно нижчою, ніж у промисловості. Так, головний інженер в перші три роки отримував 740 крб. на місяць, якщо в його розпорядженні було до 40 тракторів, 830 – при наявності від 40 до 60 тракторів і 980 – якщо в МТС нараховувалося більше 60 тракторів. Після 15 років роботи він міг отримувати від 960 до 1210 крб. В той же час, заробіток головного інженера на підприємствах місцевої промисловості перші три роки становив 800 – 1000 крб., а через15 років – 1400 – 1600 [47, с. 112]. Керівники виробничих ланок МТС отримували ще нижчі оклади. Навіть маючи стаж роботи більше 15 років вони могли максимально заробляти 960 крб. Таким чином, розмір заробітної плати не сприяв престижності праці на підприємствах в сільському господарстві. Різниця в оплаті такої діяльності, фактично, визначала «перелив» інженерних кадрів в промисловість.

Не кращий був стан із нарахуванням пенсій на селі. Пенсійне забезпечення селян не було гарантованим, в кожному господарстві це питання вирішувалось у відповідності до його бюджетних можливостей. Пенсії нараховувались залежно від віку, трудового стажу та виробничої активності. Крім того, престарілим трудівникам нерідко видавали допомогу продуктами та грошима. Більшість сільгоспартілей почала відраховувати 2% своєї продукції та грошових заощаджень у колгоспні фонди допомоги непрацездатним. В Україні на 1957р. майже половина колгоспів уже виплачувала пенсії. .

У виробничому плані спеціалісти також втратили в очах селян свій високовартісний статус, який мали до переведення в колгоспи. В переважній більшості господарств голови нехтували їхніми знаннями і використовували не за фахом, залучали до виконання різних поточних колгоспних робіт. Особливо складно було молодим спеціалістам, що прибували до колгоспів, після закінчення навчальних закладів. Звичним була практика використання їх на роботах, які не потребували освіти: сторожами, комірниками, експедиторами, посильними тощо. У переважній більшості господарств не було створено належних умов для роботи спеціалістів. Вони не були забезпечені засобами для пересування робочими місцями. Поширеним явищем було зняття з роботи лише через те, що вони чимось не догодили головам колгоспів. Не були спеціалісти, в більшості, забезпеченні житлом, засобами для підтримання його в належному стані в першу чергу паливом.

     Особливо складними були умови для роботи і життя переведених до економічно слабких господарств. Там, навіть з доплатою держави вони отримували значно менше ніж на попередньому місці роботи. Такий прийом селом переведених до його виробничої сфери спеціалістів сприяв тому, що значна частина з них не змогла і не захотіла миритися зі становищем, в якому опинилась у результаті непродуманих глибоко і всебічно заходів вищого партійно-державного керівництва і почала полишати колгоспи, переміщуючись в інші сфери економіки . Фактично акція, здійснювана державою по спрямуванню спеціалістів до колгоспів через неврахування соціального боку проблеми, звелася нанівець їхнім відтоком звідти. Так, за даними міністра сільського господарства республіки М.Співака, наведеними у доповідній записці на ім’я секретаря ЦК КПУ О. Кириченка, зазначалося, що до постанови про проведення спеціалістів із МТС у колгоспи в них працювало 26 тис. 739 агрономів і техніків, а на            1 січня 1956 р. разом з прибулими випускниками навчальних закладі – 23 тис. 999 чоловік. Ще через півтора роки тобто на 21 червня 1957 р. кількість їх у господарствах становила 25 тис. 385 чоловік. Притому, що до колгоспів прибуло більш як 16 тис. випускників вузів і технікумів  у 1958 р. при направленні 32 тис. 142 молодих спеціалістів агрономічного і зоотехнічного профілю кількість їх зросла лише до 27 тис. 373 чоловік . Тобто лише щорічна масована «інтеграція» випускниками навчальних закладів дозволяла утримувати ситуацію у агрозоотехнічній галузі на більш-менш сприятливому кількісному рівні.

На 1 квітня 1959 року в колгоспах було 33, 4 тис. агрономів, 23, 3 тис зоотехніків 23,3 тис. ветлікарів, ветфельдшерів та веттехніків, 19,2 інженерів та техніків, 145,6 тис. бригадирів виробничих бригад, 66,8 тис. завідуючих їх та тваринництвом та тваринницькими фермами .

Технологічна ланка працівників радгоспів. Агрономи, при зростанні кількості їх посад лише в 1,2 рази, у процентних показниках ситуація залишалася незмінною. Кадровий потенціал цієї служби залишався бути високим (96% становили фахівці у 1956р., 96,4 – у 1965р.).

Зоотехніки. При зростанні їх кількості в 1,6 рази, кількість осіб з вищою освітою зросла у 14 разів: з 21 до 195 чол. і становила майже 40% зайнятих у цій службі. Надходження спеціалістів з  середньою спеціальною освітою лише дозволяло підтримувати питому вагу цієї категорії фахівців у складі зоотехнічних працівників на рівні 55%. Загалом же, все це дозволило підняти якісний рівень працюючих з 59,8% до 94,8%. Тобто, і агрономічна, і зоотехнічна служби, в цілому мали відповідний вимогам кадровий потенціал.
     Ветеринари. При зростанні загальної кількості її працівників у 4,3 рази: з 554 до 2397 чол. якісні показники її знизилися з 82% до 73%. При тому, що ветеринарних лікарів стало у 5 разів більше (181 чол. у 1965 р. у порівнянні з 36 у 1956р.),  ця кількість абсолютно не задовольняла потреб. Адже виходило, що лише 1 ветлікар припадав на 18 господарств. При зростанні кількості осіб з дипломами ветеринарного техніка з 418 до 1577, питома вага їх у загальній кількості ветпрацівників скоротилася б порівняно з 1956р. на 10%. Утричі, а саме з 120 до 639 чол. зросла кількість практиків у їх складі, що становило більше, ніж чверть задіяних у ветеринарні й службі [48, с.63].
 

Паралельно зі здійснюваними заходами республіканське керівництво за аналогією 1950-х рр., почало залучати до роботи спеціалістів, що працювали в організаціях і установах не сільськогосподарської сфери і не за фахом. Поза аграрним виробництвом знаходилася половина з 145,6 тис. спеціалістів республіки, які мали диплом про сільськогосподарську освіту. Тому 1962 р. ЦК КПУ і Радою міністрів України було поставлено завдання виявити таких фахівців і направити їх у колгоспне виробництво. Але, як і десять років тому, даний захід виявися неефективним. Через небажання спеціалістів їхати до села, а також – організацій, установ і відомств відпускати їх. Протягом 1962 року коли дана акція проводилася, було направлено до колгоспів лише 2 тис. 756 чоловік або 3,8%  На це слід було сподіватись. Адже 1961 р. була зроблена аналогічна спроба по залученню до вирішення аграрних проблем офіцерів, що мусили йти у запас у зв’язку із скороченням армії і флоту, здійснюваним у радянському союзі, і вона зазнала невдачі. Тоді планувалося по країні відібрати лише 1680 чол., у тому числі для України 500, і після трьохмісячної підготовки на курсах направити керівниками колгоспів і радгоспів. Але бажаючих працювати на селі виявилось вкрай обмежена кількість. В Україні таки набралось лише 178 чоловік. Переважно це були особи із середньою освітою [43, с.240]. Ситуація показала, що навіть попри складність матеріального, побутового, соціального становища, невизначеності перспектив на майбутнє, при всьому патріотизмі, ідейності і дисциплінованості офіцерського корпусу, він чітко продемонстрував небажання бути використаним не за своїм призначенням. Завдяки твердій позиції військових держава більше жодного разу не намагалася їх використати в аграрній сфері у такій спосіб. По суті орієнтація на вирішення проблем сільськогосподарського виробництва за рахунок інших галузей економіки не виправдовувала себе. Курс на формування керівної і управлінської ланки колгоспного виробництва за рахунок жителів міста, працівників не сільськогосподарської сфери взятий у 1953р., не виявив очікуваної ефективності.

Фактором, що значною мірою згладжував негативні наслідки здійснюваної політики, стало широке використання в колгоспному виробництві випускників навчальних закладів, що здійснювалось державою паралельно з проводжуваними кампаніями. Переважна більшість випускників завершивши інститут осідали в міністерствах сільського господарства (майже 90%) [2, арк..15]. Саме завдяки щорічному розподілу їх у значних масштабах безпосередньо у  господарства відбулося поступово насичення фахівцями, незважаючи навіть на значну плинність (з квітня 1954 по квітень 1955 р. у колгоспи республіки прибуло 6 тис. 773 випускники вузів та 16 тис. 952 технікумів, а вибуло за цей час відповідно 5 тис. 710 та 13 тис. 745 чоловік, за 1962 – 1964 рр. безпосередньо у колгоспи і радгоспи було направлено 886 інженерів та 8 тис. 11 техніків-механіків, а кількість їх за цей час збільшилася відповідно на 16 та 1076 чоловік), усіх керівних і технологічних ланок сільськогосподарських артілей. Основну масу їх працівників вже становили дипломовані спеціалісти. Так на початок           1964 р. у складі голів їх відсоток становив 73% серед агрономів 97,7%, зоотехніків – 93,7%. Хоча з ряду спеціальностей ці показники залишалися далекими від задоволення потреб. Так, у складі ветеринарних працівників фахівців становили лише 48,2%, інженерно-технічних – 58,7% [74, с.167]. До того ж, особливістю якісного складу як керівної,так і технологічної ланок було те, що основу їх становили працівники з середньою спеціальною освітою. Це свідчило про наявність певних проблем у формуванні нової професійно-виробничої верстви сільського господарського виробництва. У 1961 році доля працівників з вищою лише трьох аграрних спеціальностей – агрономи, зоотехніки, інженери-механіки – серед тих, хто займав дані посади у колгоспах, становила 9,2%. Ще більше було таких осіб у складі ветеринарних працівників, фахівців економічного профілю. Бухгалтерів з вузівськими дипломами, наприклад, нараховувалося всього лише 48 чоловік на 4 тис. 99 працюючих на цих посадах .

Невеликою була й частина осіб з вузівською освітою серед керівників господарств. На початку 1962 року тільки 16% голів  колгоспів мали дипломи про закінчення інституту, але спеціалісти сільського господарства серед них становили лише 10% . Загалом на протязі 1959-1964 рр. кількість спеціалістів із агрономічною освітою, зайнятих в сільському господарстві республіки збільшилась на 8,2 тис. чоловік, або на 19%. Зоотехніків, ветлікарів, ветфельдшерів, ветеринарних техніків – на 15,7 тис. або на 46,3%. Економістів із вищою освітою збільшилось із 0,5 тис. чол.. до 1,8тис.[58, с.10].

На середину 1960-і роки відчувалась помітна нестача кадрів із спеціальною освітою серед управляючих радгоспів. З поміж них лишу 16%мали вищу освіту, середню спеціальну  45%, а 37% посад обіймали практики. Набагато гіршою була ситуацію серед керівників бухгалтерських служб. Лише 6% за рівнем освіти мали право займати посади головних бухгалтерів радгоспів   [41, с.146]. Тобто на порядку денному продовжувало стояти питання забезпечення аграрного виробництва кадрами, здатними вивести сільське господарство на рівень вимог часу.

Таким чином, в створенні нової технологічної ланки сільського господарства політичним керівництвом країни не були до кінця продумані, шляхи і методи її впровадження. Тому як результат, дана організаційно-господарська кампанія, мала лише половинчастий характер, і продовжувала досить тривалий час знаходиться у незавершеному стані. Унаслідок цих кампаній була оновлена система стосунків між колгоспами і державою. В галузі відбулися зміни зближення до безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції працівників зі спеціальними знаннями. Складовою частиною колгоспів стали обслуговуючі структури сільськогосподарські артілі. Відбулась зміна функцій працюючих там спеціалістів. Замість чиновницьких плануючо-контролюючих вони почали здійснювати технологічні та управлінські. У результаті таких змін у колгоспах відбувалося формування нової професійно-виробничої ланки. Цей процес мав і негативний бік, оскільки пріоритетним завданням було підвищення рівня продуктивності колгоспного виробництва у відповідності із збільшеними потребами держави і часу, але при цьому не враховувався соціальний чинник людей. Це визначило недооцінку всіх складових пов’язаних з процесом формування нової виробничої ланки, спричинило те, що кадри, залученні до вирішення проблеми підйому сільського господарства не виявили особливого ентузіазму працювати у колгоспному виробництві.

В цілому ж, результати всіх політично-господарських кампаній, які розпочалися із середини 1950-х рр. із укріплення сільського господарства професійними кадрами для налагодження більш ефективної роботи галузі, в повній мірі не реалізувалися. Всі кампанії по залученню фахівців в сільське господарство мали половинчастий характер. Але все ж таки,  у розвитку сільського господарства намітилась позитивна тенденція. Внаслідок скорочення управлінського апарату, ряду інших заходів (залучення інженерів міста до роботи на селі, переведення агро- і зоотехнічної служби із МТС до колгоспів) сприяло зближенню цих фахівців до безпосереднього виробництва сільського господарства. Таким чином, відбулась зміна участі даних спеціалістів в структурі управління сільськогосподарським виробництвом. У результаті таких змін на селі сформувалась нова професійно-виробнича ланка, з’явилися нові кадри. Але не врахування соціального аспекту викликало і вплинуло на формування нової виробничої ланки, і спричинило те, що кадри залучені до вирішення проблеми підйому сільського господарства не виявили особливого ентузіазму працювати у колгоспному виробництві, що відповідно позначилось на їх кількісному і якісному складі.

Висновок

На початку 1950-х років сільське господарство перебувало у вкрай важкому стані. Керівництво країни сприймало аграрну сферу як менш вартісний сектор економіки, таке ставлення до сільського господарства у свою чергу зумовило його відповідний економічний і соціальний розвиток.  

Держава безоглядно вилучала вироблену продукцію із села. Проблеми вирішувалися шляхом тиску як на громадський так і на приватний сектор.  Через неефективну політику сталінське керівництво не змогло вирішити питання післявоєнної відбудови сільського господарства, що серйозно позначилося на всіх сферах життя країни. Виникла нагальна потреба реформувати всю існуючу систему управління сільським господарством. Новим партійним керівництвом на чолі з М. Хрущовим було визначено нову стратегію по виходу сільського господарств із кризового становища. Вересневим пленумом 1953р. було проголошено курс на потужне піднесення аграрної галузі, який мав би розв’язати продовольчі проблеми. Нарешті на сільське господарство  звернули увагу, як на важливу галузь та невід’ємний чинник економічного розвитку країни.  Програма підйому аграрної галузі складалась із декількох компонентів, а саме в оновленні сільськогосподарського устрою, збільшенні капіталовкладень в галузь, забезпеченні матеріально-технічною базою  сільськогосподарських підприємств та підвищення інтелектуалізації виробничої сфери.

Внаслідок ряду проголошених програм з реформувань аграрної галузі, нове керівництво на чолі з М. Хрущовим змінило протягом майже трьох десятиліть порядок технічного обслуговування колгоспів. Реалізація намічених пленумом заходів щодо підвищення матеріальної зацікавленості, зняття заборгованості та недоїмок з колгоспів і особистих підсобних господарств колгоспників, дозволила господарствам вперше за багато років отримати прибутки від продажу державі зерна по закупівлям, розширити права колгоспів при плануванні їх господарської діяльності. Все це дозволило вдихнуло життя у село.

Але в ході своєї реалізації, непродуманості та поспішності проваджуваних політичних реформ М. Хрущова багато колгоспів опинилися у важкому фінансовому становищі, оскільки техніка, яку вони вимушені були викуповувати, продавалась їм за новими оптовими цінами, які значно перевищували державні, до того ж ситуація погіршилась відтоком професійних кадрів із галузі. Усе більш нагальною ставала проблема пошуку більш ефективніших шляхів по підйому сільського господарства.

Одним з яких було підвищення інтелектуальної складової матеріальної сфери села. Спроби підвищення інтелектуального потенціалу села за рахунок міста не дали бажаного результату. Здійснювані у формі перманентних кампаній, спрямованих на заповнення керівних  або технологічних посад у матеріальному виробництві аграрної галузі, вони, по суті, носили мобілізаційний характер і не знаходили широкої підтримки міського населення. Через свою обмеженість часовими рамками реалізації, викликані загальним завданням форсованого піднесення галузі, а також визначальна установленими мінімальними кількісними характеристиками, вони не змогли бути сталим і надійним джерелом формування нової виробничої ланки колгоспного виробництва. До того ж направлені у ході кампаній працівники, своєю більшістю, зосереджувалися в обслуговуючих колгоспне виробництвах структурах і, таким чином, мало впливали як на покращення виробничо-професійної структури села, так і на його матеріальну сферу. Примусовий характер цих кампаній визначив сталу тенденцію відтоку залучених до роби на селі -  полишення ними місць свого призначення і повернення назад до міста.

Намагання виправити ситуацію за рахунок різного роду патріотичних починів також не виявило необхідної ефективності. Задіяння у формування нової виробничої ланки скорочених з армії представників офіцерського складу не знайшло у тих відгуку. Спроба залучити до роботи на селі спеціалістів з сільськогосподарськими дипломами, що працювали в інших галузях економіки, не реалізувалася через спротив керівництва цих галузей, небажання сприяти їхньому переведенню в село. Практично, місто не відгукнулося на заклик держави взяти участь у відродженні сільськогосподарської галузі. По суті, з його боку мав місце лише пасивний спротив здійснюваній політиці.

У свою чергу, значний внесок у таку ситуацію робило і само село. Розглядаючи такі кроки держави у вирішенні посталих перед галуззю завдань, як втручання до своєї соціально-виробничої структури і вбачаючи в них (заходах) небезпеку для матеріального і соціального становища своїх працівників, воно упереджено ставилося до прибуваючих «ззовні» фахівців і не сприяло закріпленню їх у колгоспному виробництві.

Спеціальними постановами партійно-господарськими керівництва країни в другій половині 1950-х рр.. спочатку агрономічні та зооветеринарні, а потім й інженерно технічні працівники, зі структур, що здійснювали щодо колгоспів обслуговуючі та контролюючі функції, були переведенні на роботу до сільгоспартілей і стали членами їхніх трудових колективів. У такий спосіб було «включено» до безпосереднього процесу вироблення сільського-подарського продукту працівників зі спеціальними знаннями. І, таким чином, вирішувалось питання формування виробничо-професійної ланки матеріальної сфери села, якої об’єктивно потребувала економічна модель сільського господарства, що існувала в країні близько 30 років. З цього часу село перейшло на власну соціально-демографічну і економічну базу забезпечення керівних і технологічних ланок матеріального виробництва. Завершення формування виробничо-професійної структури свідчило про остаточне завершення формування колгоспного ладу. 

Таким чином період хрущовських перетворень, попри неоднозначність  результатів, в довгостроковому плані мав велике позитивне значення для українського села.

ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ

Розділ 4.  Заходи охорони праці при формуванні комфортного виробничого середовища педагогічного працівника

Праця вчителя - одна з найважливіших, але водночас найскладніших. На сьогоднішній день педагог є найчисельнішою соціально-педагогічною групою в світі. Кількість працюючих вчителів в Україні складає близько півмільйона. Можна помітити , що дедалі більше ускладнюється контроль за санітарно - гігієнічними умовами на робочому місці. Стрімко зростає захворюваність вчителів, стан професійного здоров’я погіршується. Професія педагога належить до професій типу «людина – людина», вона відзначається складністю психологічної напруженості та емоційного навантаження. Тому професія педагога є стресогенною, напруженіших у психологічному плані. Вона вимагає від людини постійних резервів самовладання і саморегуляції. Висока емоційна напруженість зумовлена постійною наявністю великої кількості факторів ризику, стрес-факторів, які впливають на самопочуття вчителя, працездатність, професійне здоров'я і якість роботи. У педагогічній діяльності поряд із загальними факторами ризику для здоров'я працівників розумової сфери (наприклад, нервово-емоційне напруження, інформаційні перевантаження, гіпокінезія) є і специфічні: значне голосове навантаження, переважання в процесі трудової діяльності статичного навантаження, великий обсяг зорової роботи, порушення режиму праці і відпочинку тощо. 

4.1 Характеристика факторів виробничого середовища, виявлення небезпечних та шкідливих умов праці. Основні вимоги до організації умов праці.

Умови праці – сукупність факторів трудового процесу і виробничого середовища, у якому здійснюється діяльність людини. Умови праці безпосередньо впливають на працездатність та стан здоров’я людини в процесі праці.

Наказом N 528 від 27.12.2001 Міністерства охорони здоров’я України встановлена «Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу» .

Шкідливий виробничий фактор – фактор середовища і трудового процесу, вплив якого на працюючого за певних умов може викликати професійне захворювання тимчасове, або стійке зниження працездатності, підвищити частоту соматичних і інфекційних захворювань, призвести до порушення здоровя нащадків.

Виокремлюють три групи шкідливих факторів трудової діяльності:

  1.  Фізичні фактори (параметри мікроклімату, випромінювання, недостатня освітленість інші.)
  2.  Хімічні фактори (шкідливі речовини у повітрі виробничого середовища.)
  3.  Біологічні (патогенні мікроорганізми.)

Важкість та напруженість трудового процесу розуміються під факторами трудового процесу.

Важкість праці – навантаження на опорно – руховий апарат і функціональні системи організму (серцево – судинну,  дихальну та ін..), що забезпечують його діяльність.

Напруженість – навантаження на центрально  нервову систему, органи чуттів, емоційну сферу працівника .

Як вже було вище згадано учитель працює в складній системі психофізичних взаємовідносин «людина – людина».  Вчитель несе велику відповідальність за кінцевий результат своєї роботи, виснажливість роботи (високий ритм праці з дітьми, та подовжений процес підготовки до занять, який виходить за межі робочого дня), високе інформаційне та емоційне навантаження.

Внаслідок шкідливої дії на організм працівника спостерігається зниження працездатності, організм працюючого стає уразливим до дії інших факторів, збільшується число хронічних та професійних хвороб.  Залежно від кількості характеристики рівнів і тривалості дії шкідливі виробничі фактори можуть стати небезпечними.

Небезпечний виробничий фактор – фактор який може бути причиною гострих захворювань, раптового різкого погіршення здоров’я або смерті.
Виходячи з принципів з принципів
діляться на 4 класи – оптимальні, допустимі, шкідливі та небезпечні (екстремальні).

  1.  Оптимальний - умови, при яких зберігається не лише здоров'я, а й створюються передумови для високої працездатності.
  2.  Допустимий - фактории не перевищують допустимих………. нормативів, а можливі зміни функціонального характеру віднов-люються до початку наступної зміни.
  3.  Шкідливий - характеризуються такими рівнями шкідливих виробничих факторів, які перевищують нормативи і спричиняють несприятливий вплив на організм працюючого.

Шкідливі умови праці за ступенем перевищення гігієнічних нормативів та настання можливих змін в  організмі працюючих поділяються:

  1.  1 ступінь (3.1) - умови..які..викликають..функціональні..зміни,..що виходять за межі фізіологічних коливань  та збільшують ризик погіршення здоров'я.
  2.  2 ступінь (3.2) - умови праці які здатні викликати стійкі функціональні порушення, призводять до зростання виробничо-обумовленої захворюваності, появи окремих ознак або легких форм професійної патології.
  3.  3 ступінь (3.3) - умови праці, які призводять до зростання виробничо-обумовленої захворюваності, розвитку професійних захворювань, як правило, легкого та середнього ступенів важкості
  4.  4 ступінь (3.4) - умови праці які призводять до значного зростання хронічної..патології,..тимчасовоювтратою працездатності, та до розвитку важких форм професійних захворювань.
  5.  Небезпечні (екстремальні) - такі рівні шкідливих факторів вплив яких протягом робочої зміни створює загрозу для життя, високий ризик виникнення важких форм гострих професійних уражень.

Моє досліджуване робоче місце – кабінет історії у загальноосвітній             школі №1 м. Павлоград. Аналізом дослідження є визначення відповідності санітарно-гігієнічних умов для розумової праці у шкільному кабінеті нормативним показникам та розробка заходів покращення умов праці.
За встановленими санітарно-гігієнічними нормами, в начальних кабінетах площа на одного учня повинна складати 2,4м
2, кабінет історії має наступні параметри: довжину 10,7м, ширину – 6м, висоту приміщення – 3,5м. Таким чином його загальна площа складає 64м2. В даному класі навчаються 30 осіб, тобто на 1 робоче місце приходиться близько 2,1м. Невиконання норм вимог щодо площі приміщення на 1 робоче місце може призвести до погіршення параметрів мікроклімату.

На санітарно-гігієнічний аспект шкільного процесу впливають не тільки зміст, методика навчання, але й багато інших зовнішніх факторів, як наприклад: гігієна навчальних приміщень, праці вчителя та учнів; фізіологічно-гігієнічні передумови організації процесу навчання; організація та зміст гігієнічного навчання й виховання учнів. Саме ці фактори безпосередньо впливають на якість шкільного навчання.
До виробничого середовища (класу) відносяться - мікроклімат, освітлення, рівень шуму, випромінювання, хімічні речовини, пил складного складу, наявність хвороботворних бактерій та вірусів і паразитів. Отже вчитель постійно зазнає впливу інфекційних хвороб і тому на рівні з учнями має робити щеплення. Допустимі санітарно-гігієнічні характеристики умов праці у шкільному кабінеті історії визначені у - Державних санітарних правилах і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01 [2.2].

У таблиці 3.1 наведена порівняльна характеристика умов праці.

Табл.. 4.1 Фактичні показники умов праці у кабінеті історія

Фактор

Нормоване значення

фактичний показник

1

Параметри мікроклімату

1.1

Освітлення

(штучне)

300 лк (лампи люмінесцентні)

Відповідає встановленим  нормам

Освітлення

(Природне)

 2,5 %

Відповідає встановленим  нормам

1.2

Темпратура 0С

17 – 20 0С

22 0С 

1.3

Швидкість руху  

повітря, м/с

0,1 м/с (холодний

період);

0,2 м/с ( теплий період)

0,1 м/с (холодний

період);

0,2 м/с ( теплий період)

1.4

Відносна вологістю повітря

40 – 60%

40 – 60%

1.5

Рівень шуму

50дБА

62дБА

Таким чином з таблиці 3.1 видно, що за  показниками мікроклімату та шуму фактичні показники перевищують нормовані.

 Рівень штучного освітлення навчального приміщення відповідає ДБН В 2.5-28-2006, ДБН В.2.2-3-97. Штучне освітлення кабінету забезпечено люмінесцентними лампами типу ЛН.

Для того щоб покращити загальні показники мікроклімату, світильники необхідно мити 1 раз на три місяці, вікна 1 раз у півріччя. Освітленість приміщення знижується на 50-70 %, якщо вікна забруднені. Тому за санітарно-гігієнічними вимогами зовнішню сторону вікон  миють 3-4 рази на рік, а внутрішню поверхню - 1-2 рази на місяць. Оптимальний мікроклімат і якість повітряного середовища в навчальних приміщеннях благотворно впливають на зміцнення здоров'я учнів, підвищення їх працездатності, ефективності навчання й виховання. Температура повітря восени та взимку у кабінеті має бути  17-200 С. Відносна вологість повітря у шкільному приміщенні не перевищує 60 %. Швидкість руху повітря відповідно до гігієнічних нормативів дорівнює  0,2-0,4 м/с. Вміст вуглекислоти в повітрі кабінету не перевищує 0,1 %  (в атмосферному повітрі він становить 0,03 %). Чистота повітря в навчальних приміщеннях забезпечується їх провітрюванням під час перерв між уроками. 
       
Шум сильно впливає  на дітей та підлітків. Допустимі значення шуму в кабінеті  встановлені у відповідності з санітарними нормами ДСН 3.3.6.037–99 (50 ДбА)[5.5]. Зміна функціонального стану слухового та інших аналізаторів спостерігається у дітей під впливом "шкільного" шуму, рівень інтенсивності якого в основних приміщеннях школи коливається від 40 до 110 дБ. У кабінеті історії рівень інтенсивності шуму в середньому становить 50-80 дБ, під час перерв може сягати 95 дБ. Шум, який не перевищує 40 дБ, не викликає негативних змін в функціональному стані нервової системи. Зміни стають помітними при впливі шуму, рівень якого становить 55-60 дБ. Послаблення уваги школярів в умовах впливу шуму вказаної гучності сягає 16 %. Зниження рівнів "шкільного" шуму і його несприятливого впливу на здоров'я учнів досягається завдяки низці комплексних заходів: будівельних (встановлення відповідних стеклопакетів), технічних і організаційних (регулювання роботи учнів на уроці).

Санітарно-гігієнічні дослідження факторів виробничого середовища і трудового процесу, дозволяє виявити негативні фактори та зменшити їх вплив на організм працюючого. А також суттєво покращити рівень працездатності працюючого.

4.2 Особливості фізіології праці педагога, складання карти умов праці вчителя.

Фізіологія праці - це наука, що вивчає функціонування людського організму під час трудової діяльності. Її завдання - вироблення принципів і норм, що сприяють поліпшенню та оздоровленню умов праці, а також нормування праці. З фізіологічної точки зору праця є витрата фізичної і розумової енергії людини. В умовах праці вчителя можуть проявлятися негативні наслідки праці. Працю прийнято характеризувати тяжкістю і напруженістю.          Атестація робочих місць за умовами праці — це комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу. АРМ визначає відповідність робочого місця вимогам стандартів, санітарним нормам і правилам, правилам техніки безпеки та пожежної безпеки.   Основна мета атестації полягає в регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками з метою реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.    Атестацію проводить атестаційна комісія, склад і повноваження якої визначаються наказом по підприємству, організації в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на 5 років. Відомості про результати атестації робочих місць заносяться до карти умов праці визначеної форми. За результатами атестації визначаються термінові заходи щодо поліпшення умов і безпеки праці, що не вимагають для їхньої розробки і впровадження участі сторонніх організацій і фахівців.      Праця вчителя відноситься до розумової праці. Розумова праця полягає в переробці та аналізі великого обсягу різноманітної інформації, і як наслідок цього - мобілізація пам'яті та уваги, а м'язові навантаження, як правило, незначні. Ця праця характеризується значним зниженням рухової активності (гіпокінезією), що може призводити до серцево-судинної патології; тривала розумова навантаження пригнічує психіку, погіршує функції уваги, пам'яті. Основним показником розумової праці є напруженість, що відображає навантаження на центральну нервову систему.   

За класами умов праці професія вчителя можна розписати наступним чином:

Інтелектуальне навантаження – зміст роботи вчителя полягає у вирішенні складних завдань з вибором за відомим алгоритмом (робота за серіє інструкцій) таким чином  належить до шкідливих класів умов                  праці (3.1).             Статичне навантаження учителя допустиме – періодичне перебування в незручній позі (робота з поворотом тулуба, робота з незручним розташуванням кінцівок) або у фіксованій позі до 25% часу зміни. Знаходження в позі «стоячи» до 60% часу зміни. Розподіл функцій за ступенем складності належить до шкідливого (3.1) – обробка перевірки і контроль за виконанням завдання. Характер виконуваної роботи (допустимий) – робота за встановленим графіком із можливим його коректуванням у ході діяльності. За навантаженням на зоровий апарат професію вчителя можна віднести до шкідливої (3.1) – кількість об’єктів одночасного спостереження 11-25, тривалість спостереження (%часу зміни) до (3.2) -  більше 75%. Також шкідливе навантаження на слуховий апарат (3.1) – розбірливість слів та сигналів 50-70%, існують перешкоди, на фоні яких мову чути на відстані до 2м. Допустиме навантаження на голосовий апарат – 16-20 год. За емоційним навантаженням до класу 3.1 – бо вчитель несе відповідальність за функціональну якість основної роботи. Вимагає виправлень за рахунок зусиль усього колективу.

Складемо карту умов праці вчителя. Вона наведена в таблиці 4.2

Табл. 4.2 Карта умов праці вчителя
(табл.. на наступній сторінці)

Карта умов праці вчителя

Фактори виробничого середовища і трудового

Нормативне

Значення ГДР, ГДК

Фактичне значення

ІІІ класс: шкідливості і небезпечні умови і характер праці

Тривалість дії факторів, % за зміну

І ступінь

ІІ ступінь

ІІІ ступ інь

1

2

3

4

5

6

1

Мікроклімат

Температура

17 - 20

22

-

-

-

90%

Освітлення (штучне)

300лк (лампи люмінесцентній)

300лк (лампи люмінесцентній)
відповідає нормам

-

-

-

90%

Освітлення (природне)

2,5%

2,5%
відповідає нормам

-

-

-

90%

Швидкість руху повітря, м

0,1м/с (холодний)

0,2 м/с (теплий період)

0,1м/с (холодний)

0,2 м/с (теплий)

-

-

-

90%

Рівень шуму

50дБА

до 62дБА

+

-

-

60%

Відносна вологість%

40 – 60%

40-60%

-

-

-

90%

2

Статичне навантаження

Робоча поза

Перебування у незручніфіксованій позі «стоячи» до 60% часу зміни

Перебування у незручніфіксованій позі «стоячи» від 60% до 80% часу зміни

+

-

-

Понад 50 %

Нахил корпуса

до 50

60

-

-

-

До 50%

3

Інтелектуальне навантаження

Зміст роботи

Рішення простих альтернати альт завдань згідно з інструкц.

Рішення складних завдань з вибором за відомим алгоритм (робота за серією інструк.)

+

-

-

70%

Розподіл функцій за ступенем складності завдання

Обробка виконання завдання та його перевірка

Обробка, перевірка і контроль за виконанням завдання

+

-

-

70%

Характер виконуваної роботи

Робота за індивідуальним графіком

Робота за встановленим графіком з можливим його коректуванням у ході діяльності

-

-

-

90%

4

Сенсорні навантаження

Кількість об’єктів одночасного спостереження

До 5

11-25

+

-

-

100%

тривалості спостереження (% часу зміни)

50%

70%

 

+

 

-

-

Понад 50%

Навантаження на голосовий апарат

16 – 20

20 – 25

+

-

-

90%

Навантаження на слуховий аналізатор

Розбірливість сигналів 70 – 90%

Розбірливість сигналів 50 – 70%

+

-

-

75%

5

Емоційне навантаження

Ступінь відповідальності

Несе відповідальність за функціональну якість допоміжних робіт. Вимагає додаткових зусиль в роботі з боку керівництва

Несе відповідальність за функціональну якість основної роботи. Вимагає виправ леви за рахунок зусиль всього колектив

+

-

-

100%

6

Режим праці

Фактична тривалість робочого дня

8 - 9

7 – 8

-

-

-

100%

Згідно із «Гігієнічною класифікацією праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу» при наявності 2-х або більше показників  1-го чи 2-го ступня 3-го класу шкідливості, важкість праці оцінюється на один ступінь вище (відповідно 3.2 та 3.3 класи).

На основі складеної карти умов праці можна зазначити, що кількість факторів 3.1 – 9; допустимі норми перевищені за такими показниками як – інтелектуальне навантаження( зміст роботи, ступінь складності завдання); сенсорне навантаження (навантаження на голосовий апарат, кількість об’єктів одночасного спостереження), емоційне навантаження (ступінь відповідальності за результат своєї діяльності), статичне навантаження (нахил корпусу, робоча поза).

Тобто інтенсивність усякої праці характеризується величиною продуктивного споживання робочої сили в одиницю часу. Витрати робочої сили у фізіологічному сенсі є витрачання функціональних можливостей людини, що приводить до зниження працездатності, появи втоми. Психофізіологічними обмежувачами при розумовій праці є: - показник зниження працездатності; - показник надійності функціонування людини в різних системах; - величина і симптоми суб'єктивно відчувається втоми; - показники психічного та емоційного стану. Надмірні фізичні та нервово-психічні перевантаження зумовлюють зміни у фізіологічному та психічному станах працівника, призводять до розвитку втоми та перевтоми. Відомо, що розвиток втоми та перевтоми веде до порушення координації рухів, зорових розладів, неуважності, втрати пильності та контролю реальної ситуації. При цьому працівник порушує вимоги технологічних інструкцій, припускається помилок та неузгодженості в роботі; у нього знижується відчуття небезпеки. Проявами перевтоми є головний біль, підвищена стомлюваність, дратівливість, нервозність, порушення сну, а також такі захворювання, як вегето-судинна дистонія, артеріальна гіпертонія, виразкова хвороба, ішемічна хвороба серця, інші професійні захворювання. Боротьба зі втомою, зводиться до покращення санітарно-гігієнічних умов виробничого середовища (ліквідація забруднення повітря, шуму, вібрації, нормалізація мікроклімату, раціональне освітлення тощо). Особливу роль у запобіганні втомі працівників відіграють професійний відбір, організація робочого місця, правильне робоче положення, ритм роботи, раціоналізація трудового процесу, використання емоційних стимулів, впровадження раціональних режимів праці і відпочинку тощо. Крім того, для профілактики втоми працівників застосовуються специфічні методи, до яких можна віднести засоби відновлення функціонального стану зорового та опорно-рухового апарату, зменшення гіподинамії, підсилення мозкового кровообігу, оптимізацію розумової діяльності.  Гігієнічні вимоги до параметрів виробничих приміщень, організації та обладнання робочих місць, режимів праці та відпочинку при роботі на комп'ютеризованому робочому місці, а також комплекс вправ для очей, рук та хребта для поліпшення мозкового кровообігу та комплекс прийомів психофізіологічного розвантаження. Слід вжити певні заходи для покращення умов праці вчителя, створити комфортні умови для педагогічної діяльності, оптимальний стан робочого місця. Основними факторами, які впливають на робото здатність вчителя є не важкість, а напруженість праці, тому повинні бути створенні сприятливі умови для відпочинку, уникнення стресових ситуацій, перенавантаження. Треба дотримуватися режиму праці і відпочинку забезпечити відповідний до  санітарно-гігієнічних норм сприятливий мікроклімат.

4.3  Заходи для зниження негативного  впливу характеристик виробничого середовища на працюючих.

Детально проаналізувавши умови праці вчителя, можна зазначити, що він зазнає шкідливого впливів факторів виробничого середовища та трудового процесу. Облаштування шкільних приміщень повинно відповідати санітарно-гігієнічним вимогам, сприяти забезпеченню педагогічного процесу та проведенню позакласної навчально-виховної роботи. Загальноосвітній заклад функціонує у відповідності з Положенням про загальноосвітній навчальний заклад, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000р. N 964[6.6], створює необхідні умови для здобуття загальної середньої освіти на рівні Державних стандартів і сприяє вихованню морального і фізичного здорового покоління.

Найважливішими та першочерговими заходами які створюються для забезпечення комфортних умов праці, сприяють зменшенню негативних та шкідливих впливів є організація так званого мікроклімату, а саме підтримання нормованого повітряно-теплового режиму, організація вентиляції та опалення та інші заходи.      Чистота повітря в приміщеннях загальноосвітніх навчальних закладів забезпечується:

-    відповідністю кількості дітей до нормованої наповнюваності;

- регулярністю вологого прибирання приміщень з використанням дезінфікуючих та миючих засобів;

- використанням всіх видів провітрювання (наскрізне, кутове, однобічне).

Класні кімнати та кабінети провітрюють на перервах, а рекреації - під час уроків. Співвідношення площі фрамуг і кватирок до площі підлоги навчального приміщення повинна бути не менше 1/50. Фрамугами і кватирками слід користуватися протягом всього року.

До початку занять і після їх закінчення необхідно здійснювати наскрізне провітрювання навчальних приміщень. Тривалість наскрізного провітрювання визначається погодними умовами згідно з таблицею 3.3.

Таблиця 4.3 Тривалість  наскрізного провітрювання

Температура повітря вулиці 0C

Тривалість провітрювання приміщень (хв..)

На малих великих перервах

Між змінами

Від +10 до +6

4 – 10

25 – 35

+5 до 0

3 – 7

20 – 30

0 до -5

2 – 5

15 – 25

-5 до -10

1 – 3

10 – 15

Від -10

1 - 1,5

5 – 10

У теплі дні доцільно проводити заняття при відкритих фрамугах та кватирках. При проведенні гігієнічної оцінки повітряно-теплового режиму у приміщеннях слід враховувати: площу приміщення на 1 учня, об'єм, коефіцієнт аерації, тривалість провітрювання приміщень, систему вентиляції, режим її роботи і технічне обслуговування, режим прибирання приміщень, заходи щодо запобігання заносу пилу в будівлі школи.

Вентиляція – регульований повітрообмін, що забезпечує видалення з приміщення забрудненого повітря і подачу на місце видаленого свіжого повітря. Критеріями нормування повітряного обміну приміщень шкільних будівель слід приймати динаміку температури, відносної вологості повітря, рівня його бактеріального забруднення, кількості пилу, концентрацію CO2, константу зникнення від'ємних іонів.

У навчальних приміщеннях необхідно організовувати широку аерацію та повітряний обмін через системи вентиляційних каналів. Аерацією називається організований природний повітрообмін. Перевага аерації – можливість подачі великих обсягів повітря без застосування вентиляторів і повітроводів; недолік аерації полягає в тому, що повітря вводиться в приміщення без попереднього очищення і підігріву.

.У позаурочний час в приміщенні повинна підтримуватись температура не нижче 15° C. Температура опалювального приладу у робочий час повинна бути не вищою 40° C.

Отже, для покращення умов праці слід також застосовувати відповідні заходи для зниження негативного впливу характеристик виробничого середовища на працюючих.(Як вже було згадано в попередньому розділі) А саме покращити коефіцієнт освітленості допоможе: миття вікон та додаткове штучне освітлення. Для зниження рівня шуму: з вулиці – заміна стеклопакетів, в самому класі – контроль за роботою учнів. А забезпечити чистоту повітря можна за допомогою наскрізного провітрювання навчальних приміщень, до початку занять і після їх закінчення,  а також регулярністю волого прибирання приміщення. Саме запровадження таких заходів  буде сприяти покращенню загального мікроклімату, який не тільки формує комфортні умови праці,  але і знижує негативні дії виробничого середовища (мінімалізує ризик захворювання), та покращує загальні показники працездатності.  При вмілому розподілі розумової праці можна не тільки розвинути величезну за своєю продуктивністю діяльність, але й зберегти на довгі роки високу продуктивність мозку та високий загальний тонус організму. Людина втомлюється не стільки від того, що багато працює, а через те, що працює невміло та важко.

Розрахуємо загальний  повітряний обміну у шкільному кабінеті історія.

Як вже зазначалось у першому розділі загальні параметри класу: три вікна розміром 2×2,  ширина кабінету – 6м., довжина – 10,70 м., висота стелі – 3,5 м. тобто загальна площа класу становить – 64м2.
Визначити кількість проточного повітря, необхідного для провітрення приміщення об’ємом (
V) 224м3, якщо в ньому працює (n) 30 осіб.
         Розв’язання: якщо об’єм приміщення на одного чоловіка, менше 20м
3, то кількість приточного повітря, необхідного для провітрені, повинно бути не менше  G1 = 30м3/год на кожного працюючого; при об’ємі приміщення більше 20м3 на одного працюючого кількість приточного повітря повинно бути не менше G1 = 20м3/год на кожного працюючого.
Визначимо об’єм приміщення, який припадає на одну особу.

V1 = = =7,4м3/чол..,

Оскільки, V1 20м3/чол., то тоді норма подачі приточного повітря на одного чоловіка    G1 = 30м3/год.

Кількість приточного повітря з урахуванням кількості працюючих (м3/год.) розраховується за формулою:

G = G1 n = 30  30 = 900 м3/год.

Таким чином забезпечення сприятливого повітряного обміну буде відповідати кратності повітряного обміну.

K   (ч -1)

Виконання запропонованих заходів забезпечить зниженню втомлюваності вчителя та учнів при виконанні навчального процесу.

Список використаних джерел та літератури:

1. Джерела:

1.1 Архівні

  1.  Годовой производственный колхоза за 1953 г.// Державний архів Дніпропетровської області (далі ДАДО). - Ф. 4112: Сельскохозяйственная артель колхоза им. Ленина, Вязовского сельсекого совета депутатов трудящих оп.1, спр.51
  2.  Отчет о деятельности Днепропетровского сельскохозяйственного института за 1958-1959 гг.// ДАДО - Ф. 4419: Днепропетровский сельскохозяйственный институт оп.1, спр.486
  3.  План развития хозяйства на 1959-1965 гг.// ДАДО - Ф. 4112: Сельскохозяйственная артель колхоза им. Ленина, Вязовского сельсекого совета депутатов трудящих оп.1, спр.76
  4.  Производственный план колхоза на 1955г.// ДАДО - Ф. 4112: Сельскохозяйственная артель колхоза им. Ленина, Вязовского сельсекого совета депутатов трудящих оп.1, спр.59

1.2 Опубліковані

  1.  Бенедиктов И.А. О Сталине и Хрущеве / Режим доступу: http://stalinism.narod.ru/vieux/benedikt.htm
  2.  Коммунистическая партия Украины в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – Киев, 1977. – Т.2. 1941-1976 рр. –            1022 с.
  3.  Народное хазяйство СССР в 1956 г. (Статистический сборник), Источник: Государственное статистическое издательство, М., - 1956. /Режим доступу: http://istmat.info/node/17165
  4.  Народное хазяйство СССР в 1958 г. (Статистический сборник), Источник: Государственное статистическое издательство,                        М.,-1959

 /Режим доступу: http://istmat.info/node/21310

  1.  Народное хозяйство РСФСР в 1958г. Статистический ежегодник. Период 1956-1958гг. Государственное статистическое издательство, М.,-1959  /Режим доступу:  http://istmat.info/node/17850
  2.   Народное хозяйство РСФСР в 1963 г. (Статистический ежегодник). Период 1958-1963 гг. Источник: Государственное статистическое издательство, М., - 1964 /Режим доступу: http://istmat.info/node/21356
  3.  Народное хазяйство СССР в 1964 г. (Статистический сборник), Источник: Государственное статистическое издательство, М, - 1965 /Режим доступу: http://istmat.info/node/26740
  4.  Сельское хозяйство СССР. Статистический сборник. М., - 1960 Режим доступу: http://istmat.info/node/26167
  5.   Хрущов Н.С. Строительство коммунизма в СССР и развитие сельского хозяйства  / Н.С. Хрущов, Т.1. М., 1961 г.  
  6.   Шелест Петро: Справжній суд історії ще попереду. Спогади, щоденники, документи, матеріали. // Юрій Шаповал. Київ «Генеза» 2004. - 808 с.

2. Література:

  1.   Баран В.К. Україна 1950-1960-х рр..: еволюція тоталітарної системи / В.К. Баран; Ін.-т українознавства ім.. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 1996.- 448 с.
  2.   Баран  В.К. Україна після Сталіна. Нариси історії 1953 – 1985 рр. / В.К. Баран, - Львів МП «Свобода» 1992. –  124 с.
  3.   Белов В.В. Деятельность КПСС по укреплению МТС и колхозов руководящими кадрами и специалистами (1953-1956): Авторф. Дис.. на соискан. науч. степени канд. ист. наук/ В.В. Белов. – М., 1957. – 18с.
  4.   Беренштейн Л. Ю. Партійне керівництво впровадженням прогресивних форм організації та оплати праці в колгоспах України (1959–1965 рр.) / Беренштейн Л. Ю. // Наукові праці з історії КПРС. — №. 26. — К.,1968. — 82 с.
  5.   Беренштейн Л.Ю. «Аграрні проблеми в діяльності М.С. Хрущова»
    / Л.Ю. Беренштейн // Матеріали наук. Семінару 14 квітня      1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. –К., 1995. – с. 79-87
  6.   Беренштейн Л.Ю. В авангарді трудівників села (колгоспні і радгоспні партійні організації України між XX і XXIII з’їздами КПРС) / Л.Ю. Беренштейн. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1968. – 210 с.
  7.   Білан Г.І.  Про труднощі та здобутки Дніпропетровщини у 1946-1969  роках / Г.І. Білан // Грані  2012. - № 10. – с.23-27
  8.   Венжер В. Г. Колхозный строй на современном этапе                  / В.Г. Венжер — М.: Экономика, 1965. — 304 с.
  9.   Волков И.М. Деревня СССР в 1945-1953 гг. в новейших исследованиях историков / И.М. Волков // Отечественная история,  2000 - № 6. - с. 115-123
  10.   Волков И.М,  Дробижев В.З., Найда С.Ф. СССР в период борьбы за полную и окончательную победу социализма (1938-1958 гг.)      / С.Ф.Найды ,- Изд-во: Московского уни-та 1981, -  133 с.
  11.   Волков И.М. Трудовой подвиг советского крестьянства в послевоенные годы / И.М. Волков, - Изд-во: Мысль, -  М…1972г  - 290 с.
  12.   Вылцан М.А. Восстановление и развитие материально-технической базы колхозного строя (1945-1958) / М.А. Вылцан, -  Изд-во: Мысль, М. 1976. -  264 с.
  13.   Зернова О.Г. Колгоспи України в 60-ті роки ХХ століття /        О.Г. Зернова // Український селянин 2002, - №.. 5., - с. 178 -  181
  14.   Зубкова Е.Ю. «Опыт и уроки незавершенных поворотов 1956 и      1965 гг. / Е.Ю. Зубкова // Вопросы истории КПСС 1988, - №. 4. - с. 75-88
  15.   Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах /                   В.М. Литвин., - К. Наукова думка, 2006. – 2Т. – 653 с.
  16.   Климов П.И. Колхозная деревня после сентябрьского пленума ЦК КПСС (1953-1958 гг.) / П.И. Климов //История СССР 1959, -           № 2. - с. 34 – 53
  17.   Кривчик Г.Г. Українське село під владою номенклатури (60 – 80-ті рр. ХХ ст.) / Г.Г.Кривчик. – Д., 2001. – 190 с.
  18.   Курносов Ю.О. Колгоспна інтелігенція як соціальна категорія / Ю.О. Курносов // УІЖ. – 1981. – №3. – С. 54 – 61.
  19.  Литвин Володимир Україна у першому повоєнному десятилітті (1945-1955) / В. Литвин, Видавничий дім «Лі-Терра» Київ, 2004. –   240 с.
  20.   Лісовська О.В. Комплексна механізація та автоматизація сільського господарства – одна з основних умов зміцнення матеріально-технічної бази села (1960-ті роки) / О.В. Лісовська // Український селянин 2008. - №. 11.- с.  307-309
  21.   Лубко І.М. Висвітлення проблем аграрної політики М. Хрущова в сучасній історіографії / І. М. Лубко // Український селянин 2001. - №.1. – с. 21-25
  22.   Лубко  І.М. Лібералізація планового централізму в другій половині 50-х років ХХ століття / І.М. Лубко // Український селянин 2005.  - № 9. – с. 242-245
  23.   Лубко І.М. Пенсійна реформа в контексті соціальної політики М. Хрущова на селі (1953-1964рр.) / І.М. Лубко // Український селянин 2002, - №. 4. – с. 81-83
  24.   Лубко І.М. Спроби організаційно-економічного подолання кризи колгоспного виробництва в середині 50-х – на початку 60-х. рр.  / І.М. Лубко // Український селянин 2002, - №. 5. – с. 116 -119
  25.   Лысенко Н.А. Деятельность КПРС по подготовке сельскохозяйст-венных кадров (1930 – 1958) / Н.А.Лыснко. – К., 1972. – 91 с.
  26.   Лях Р.Д,  Панчук Г.М.  Сільське населення Донецької області в 1959-1989рр. / Р.Д. Лях // Український селянин 2001. - №.1 –                с.  86 – 88
  27.   Нікілєв О.Ф. Інтелектуально-професійна ситуація в матеріальній сфері українського села середини 1960-х рр..(на прикладі господарств державної форми власності) / О.Ф. Нікілєв // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали шостих наукових читань, присвячених пам’яті професора Д.П. Пойди. – Видавництво: Дніпропетровського нац.. ун-ту, 2007. – ст.142-148
  28.   Нікілєв О. Ф. Антропогенне забезпечення організаційно-структурних трансформацій у сільському господарстві першої половини 50-х – середини 80—х років ХХ ст..: шляхи, форми, результати  /  О.Ф. Нікілєв // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжнародний збірник наукових праць.Київ – 2003. - № 8 -  с. 417-434
  29.   Нікілєв О.Ф. Армія і творення соціальної верстви села: військові кадри в системі аграрних трансформацій середина 50-х – середини 60-х рр.  / О.Ф. Нікілєв //  Наддніпрянська Україна:  історичні процеси, події, постаті., Дніпропетровськ, Видавництво Дніпропетровського нац.. ун-ту 2005, - с. 235-240
  30.   Нікілєв О. Ф. 30-тисячники  в організаційно-господарському  укріпленні колгоспів: до проблеми ролі міста у формуванні виробничо-професійної структури села / О.Ф. Нікілєв                     // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали п′ятих наукових читань, присвячених пам′яті професора Д.П.Пойди. – Д.: Оксамит-Текст, 2004. – С.165-171
  31.   Нікілєв О.Ф. Виробнича інтелігенція українського села: творення соціальної верстви (середина 40-х – середина 60-х рр.. ХХ ст). / О.Ф. Нікілєв, Вид-во: ДНУ, - Дніпропетровськ, 2004, -  с. 207
  32.   Нікілєв  О.Ф. Інженерно-технічна інтелігенція міста у формуванні виробничо-професійної структури матеріальної сфери села (на прикладі кадрового укріплення МТС середини 1950-хх рр..) / О.Ф. Нікілєв // Вісник Дніпропетровського ун-ту 2005, - №5. –с.63 -69
  33.   Нікілєв О.Ф. Інженерна служба села: стан і проблеми формування кадрового потенціалу у повоєнний період (середина 50-х рр..) / О.Ф. Нікілєв // Український селянин 2002, - №.. 5. - с. 109 - 113
  34.   Нікілєв О.Ф. Професійно-освітній рівень працівників аграрного виробництва Української РСР у 60-х – 70-х рр. та шляхи його підвищення / О.Ф.Нікілєв // Питання історії України. Історико-культурні аспекти. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1993. – С. 63 – 73.
  35.   Нікілєв О.Ф. Аграрна політика держави у 50-х рр. і сприйняття її в Україні  / О.Ф.Нікілєв // Питання аграрної історії України і Росії. – Д.: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 1995. – С. 86 – 94.
  36.   Нікілєв О.Ф. «Нетрадиційні» форми інтелектуалізації управлінських ланок колгоспного виробництва України першої половини 50-х – першої половини 60-х рр. ХХ ст.: сподівання і результати / О.Ф. Нікілєв // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали четвертих наукових читань, присвячених пам′яті професора Д.П.Пойди. – Д.: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 2002, с.225-231.
  37.   Островский В.Б. Колхозное крестьянство СССР /                             В.Б. Островский издательство Саратовского университете, 1967,  -       327 с.
  38.   Островский В.Б. Новый этап в развитии колхозного строя /  В.Б. Островский, - М. Изд.-во Политической л-ры, 1977. – 277 с.
  39.   Падалка С.С Сільське господарство України другої половини 1960-х рр.., ХХ ст./ С.С. Падалка, - К.; 1995. – 233 с.
  40.   Панченко П.П.Развитие сельского хозяйства украинской ССР 1959-1980 / П.П.Панченко, - К. Наукова думка, 1989, -  288 с.
  41.   Панченко П.П. Развитие общественно-политической жизни современного села УССР 1960-1984 / П.Панченко, -  Киев Наукова думка 1985г., - 261с.
  42.   Панченко П.П., Євтушенко А.П. Радгоспи: шлях становлення і розквіту (1917-1980) / П.П. Панченко – К.,1982.- 264 с.
  43.   Панченко П.П.,  Талан Є.П. Світлий шлях колгоспного селянства / П.П. Панченко ,- Київ. Видавництво політичної літератури 1980, - 40 с.
  44.   Панченко П.П. Чишко В.С. Украинское село на путях научно-технического прогресса: достижения и просчеты (60-80-е годы) / П. П. Панченко, -  Киев: Наукова думка, 1989. – 184с.
  45.   Петренко В.С. О подготовке сельскохозяйственных кадров на Украине (1946 – 1965 гг.) / В.С.Петренко // История СССР. – 1969. – №4. – С. 80 – 89.
  46.   Петренко В.С. Зростання культурно-технічного рівня колгоспного селянства України (1953–1961 рр.) / В.С. Петренко – К.: Наук. думка, 1964. – 224 с.
  47.   Ровчак Л.В. Оплата працівників робітників МТС України  (наприкінці 1950-х рр.) / Л.В. Ровчак //  Український селянин 2001, - №. 1., с. 88 – 90
  48.   Розвиток народного господарства Української РСР. 1917-1967: В 2-х т. – Т.2. – К.: Наукова думка, 1967. – 500 с.
  49.   Романюк І.М. Втілення ідеї агроміст в українському селі в кінці 40-х – середини 50-х років ХХ ст.. / І.М. Романюк // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжнародний збірник наукових праць.  Київ – 2003. - № 8-  с.410-417
  50.   Романюк І.М. Проблеми сільської школи України  в кінці 1950-х – середини 1960-х років ХХ століття. / І.М. Романюк // Український селянин 2005, - №..9 – с. 75 – 77.
  51.   Романюк І.М. Шкільне будівництво на селі в 1950-х – першій половині 60-х років.  / І.М. Романюк // Український селянин 2002., -         № 5., -  с. 113-116
  52.   Руткевич М.Н. О понятии интеллигенции как социальном слое социалистического общества  / М.Н.Руткевич // Философские науки. – 1966. – №4. – С. 20 – 28
  53.   Соціалістична перебудова і розвиток сільського господарства Української РСР: В 2-х т. – Т.2. 1938-1970 . – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1968. – 695 с.
  54.   Сухарев А. И. Сельская интеллигенция и ее роль в строительстве коммунизма  /А.И. Сухарев, – М.: Мысль, 1963 –  120 с.
  55.   Талан Є. П. Заходи Комуністичної партії по дальшому розвитку сільсь кого господарства України (1958–1961 рр.) / Талан Є. П.                 // Український історичний журнал. — 1961. — № 5. — С. 39–48
  56.   Талан Є. П. Колгоспи Української РСР в період завершального будівництва соціалізму (1951–1958 рр.) / Талан Є. П. — Київ : Наукова думка,1966. — 160 с.
  57.   Тимченко С.М. Українське село: проблеми етно-соціальних змін. 1959 – 1989 / С.М.Тимченко. – Запоріжжя, 1995. – 195 с.
  58.   Тюрина А.П. Формирование кадров специалистов и организаторов колхозного производства. 1946 – 1958 гг. / А.П.Тюрина. –                 М., 1983. – 309 с.
  59.   Фридберг Л.Я. Образование государственного продовольственного фонда СССР (1946-1980 гг.)  / Л.Я. Фридберг // История СССР 1984., - №. 4. – с.21-40
  60.   Чишко В.С. Соціально-культурна характеристика сільського населення України / В.С.Чишко // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – 1993. – Вип. 2. – с. 164 – 177.
  61.   Юрчук В.Б. Боротьба Компартії України за відбудову і розвиток народного господарства (середина 1950-х)  / В.Б.Юрчук. –                 К., 1965. – 255с
  62.   Юрчук В.Б. Кожукало И.П. Коммунистическая партия во главе всенародной борьбы за восстановление и развитие народного хозяйства Советской Украины / В.Б.Юрчук, І.П.Кожукало. – К., Политиздат Украины, 1986. – 356 с. РРТ ТТ  


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

69190. Измерение давления 59.5 KB
  Средства измерения давления в атомной энергетике составляют около половины общего количества средств измерений. На АЭС существуют специфические условия роботы приборов для измерения давления: широкий диапазон измерений 05 50 Мпа 5 500 кгс см2; высокая температура и радиационные...
69191. Электрические уровнемеры 51.5 KB
  Принцип действия этих уровнемеров основан на зависимости от уровня жидкости электрических параметров преобразователей: емкости индуктивности и активного сопротивления. Емкостной преобразователь уровня это электрический конденсатор емкость которого изменяется в зависимости...
69192. Измерение расхода жидкости, газа и пара 37.5 KB
  В соответствии с применяемыми методами измерений расхода и количества вещества измерительные приборы применяемые на АЭС разделяют на следующие группы: расходомеры постоянного перепада давления ротаметрические ; расходомеры переменного перепада давления; крыльчатые...
69193. Уровнемеры с дистанционной передачей показаний 38.5 KB
  Принцип действия: в поплавковом уровнемере чувствительный элемент это поплавок плавающий на поверхности жидкости. Поплавок перемещается в верх или в низ вместе с перемещением контролируемого уровня жидкости его перемещение передается на показывающее устройство или на преобразователь...
69194. Анализ состава газов 88 KB
  Но водород обладает с точки зрения использования его для охлаждения одним отрицательным свойством он взрывоопасен в смеси с воздухом от 25 до 95. Шкалы газоанализаторов градируются в процентах объемного содержания отдельных компонентов газовой смеси г м3 мг л.
69195. Конструктивно-силові схеми фюзеляжу літака 8.65 MB
  По конструктивно-силових схемах фюзеляжі підрозділяються на фермові, балочні і змішані. Силовий каркас фермової схеми (рис. 3.11) представляє собою просторову ферму, створену лонжеронами 3, розташованими по всій довжині або частині довжини фюзеляжу, стійками 1 і розкосами 5 у вертикальній площині...
69196. Вимоги до крила та його конструкція 3.63 MB
  Вимоги що пред’являться до крила численні і залежать від типу та призначення літака. Все їх здійснити на одному типі крила як правило не представляється можливим оскільки вони часто бувають суперечливими і конструктору доводиться знаходити компромісне рішення.
69197. Призначення та склад оперення літака 4.48 MB
  Загальний вид оперення: 1 форкіль; 2 зализ; 3 проблисковий маяк; 4 кіль; 5 кермо напряму; 6 тример керма напряму; 7 сервокомпенсатор; 8 тример керма висоти; 9 кермо висоти; 10 стабілізатор; 11 фальшкіль. Зменшення навантажень що діють на важелі управління при відхиленні керма...
69198. Призначення та схеми розміщення опор шасі 5 MB
  Шасі це система опор літака необхідна для забезпечення стоянки руху по землі зльоту і посадки. Залежно від розташування опор відносно центру тяжіння ЦТ в якому прикладений вектор ваги літака G розрізняють три схеми шасі рис.33: а з хвостовою опорою...