976

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб

Дипломная

Мировая экономика и международное право

Створення військових трибуналів ad hoc як етап становлення міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб. Універсальні механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності. Міжнародний кримінальний суд як головний орган у сфері міжнародної кримінальної відповідальності.

Украинкский

2013-01-06

512 KB

35 чел.

Міністерство Фінансів України

Український державний університет фінансів та

МІЖНАРОДНОЇ торгівлі

кафедра міжнародного права

МАГІСТЕРСЬКА робота

на тему:

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб

за спеціальністю 8030402 “Міжнародне право”

Виконав      слухач заочної форми навчання

Меренков Т.Ю.

Науковий керівник     к.ю.н., доцент

КИїВЕЦЬ О.В.

До захисту      Зав. кафедрою, к.ю.н., професор

анцелевич Г.О.

Київ - 2010

РЕФЕРАТ

магістерської роботи

слухача Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

Меренкова Тараса Юрійовича

Тема бакалаврської роботи: Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб.

Загальний обсяг роботи складає 89 сторінок. Містить 52 літературних джерела.

Актуальність дослідженої проблеми зумовлена тим, що існування інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб автоматично закріплює міжнародну деліктоздатність фізичної особи, а відтак на міждержавному рівні виникають дискусії з приводу того, чи вважати фізичну особу суб’єктом міжнародного права, чи ні.

Робота мала за мету дослідити міжнародна-правові акти та міжнародну практику притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальність, а також встановити необхідність та доцільність існування цього інституту міжнародного кримінального права.

Робота містить в собі наступні напрямки дослідження: проведення всебічного, комплексного правового аналізу підстав та порядку притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності; визначення понять міжнародний злочин та відмежування його від поняття злочину міжнародного характеру; вивчення механізмів регулювання міжнародної злочинності та їх дієвість на різних рівнях.

Перший розділ присвячений фізичній особі як суб’єкту міжнародного злочину, розкриттю поняття цього злочину, а також діяльності міжнародних військових трибуналів ad hoc як етапу становлення міжнародної кримінальної відповідальності.

У другому розділі йдеться про універсальні та регіональні механізми регулювання співробітництва держав у боротьбі міжнародній злочинності.

У третій розділ увійшли питання, що стосуються діяльності Міжнародного кримінального суду як єдиного органу, компетентного притягувати до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, а також підстав та порядку притягнення цих осіб до відповідальності.

Слухач:           Меренков Т. Ю.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ……………………………………………………………………7

1.1. Фізична особа як суб’єкт міжнародного злочину…………………………….7

1.2. Створення військових трибуналів ad hoc як етап становлення міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб……………………………………13

РОЗДІЛ  2

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІВРОБІТНИЦТВА ДЕРЖАВ У ПРОТИДІЇ МІЖНАРОДНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ………………………………...31

2.1. Універсальні механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб……………………………………………………31

2.2. Регіональні механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб……………………………………………………39

РОЗДІЛ  3

ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ПРИТЯГНЕННЯ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ДО МІЖНАРОДНОЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ……………………50

3.1. Міжнародний кримінальний суд як головний орган у сфері міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб……………………………………50

3.2. Підстави притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб………………………………………………………………………..59

3.3. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності…………………………………………………………………….67

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...82

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….85

ВСТУП

Актуальність теми. З другої половини ХХ століття й до теперішнього часу в міжнародному праві зростає і збільшується вага та значення норм, що присвячені правовому статусу фізичної особи. Закріплення на міжнародному рівні стандартів основних прав і свобод людини, створення міжнародно-правових механізмів контролю за додержанням цих прав, де все більше значення має активна та ініціативна діяльність самої людини з питань використання міжнародно-правових засобів захисту своїх прав, в тому числі і шляхом прямого та безпосереднього звернення до міжнародних судових органів, розвиток внутрішнього права міжнародних організацій, що визначають правовий статус міжнародних повноважних осіб (службовців) всі ці тенденції свідчать про зростання та все більший вплив міжнародного права на фізичних осіб, що призвело до того, що в доктрині міжнародного права науковці висловлюють погляди з приводу доцільності включення фізичних осіб до складу суб’єктів міжнародного права. З виникненням в міжнародному праві після Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів такого явища як міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб вище зазначена проблема стала більш актуальною.

З виокремленням міжнародного кримінального права як окремої самостійної галузі міжнародного публічного права та з появою поняття міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що свідчить про наявність у індивідів міжнародної деліктоздатності, серед зарубіжних юристів-міжнародників виникає чимало дискусій на предмет того, чи наділити фізичну особу міжнародною правосуб’єктністю. За часів СРСР питання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб (індивідів) досліджували такі юристи-міжнародники: Г.І. Тункін, А.Н. Трайнін, Н.Н. Полянський, В. Грабар, М.Ю. Рагінський, С.Я.Розенбліт, В. Пелла, В.А. Василенко, І.І. Лукашук, Е.А. Пушкін, А.В.Наумов. На сьогодні цим питанням займаються такі видатні вчені (серед яких є й автори проекту Римського договору Міжнародного кримінального суду) – М. Шеріф Бассіоні, А. Ціммерман, О. Тріфтерер, В. Шабас, Ф. Кірш та інші.

В Україні питання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, яке, по суті, є поштовхом для вирішення більш фундаментальних проблем міжнародного права, як-то, міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб, не було предметом комплексного вивчення, а відтак необхідність його дослідження зумовлює актуальність обраної теми магістерської роботи.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є всебічний, комплексний правовий аналіз підстав та порядку притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності, визначення поняття міжнародний злочин та відмежування його від поняття злочину міжнародного характеру, а також вивчення різних механізмів регулювання міжнародної злочинності.

Задачі дослідження зумовлені поставленою метою і полягають у тому, щоб:

  •  проаналізувати, за яких підстав та умов фізична особа може бути притягнута до міжнародної кримінальної відповідальності;
  •  розкрити поняття міжнародного злочину та встановити, які саме діяння містять його ознаки;
  •  визначити компетенцію Міжнародного кримінального суду виключного міжнародного органу, компетентного  притягувати до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб;
  •  з’ясувати об’єктивні передумови виникнення необхідності впровадження міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб на прикладі військових трибуналів ad hoc;
  •  охарактеризувати міжнародний та регіональний рівні співробітництва держав у боротьбі з міжнародної злочинністю.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, норми сучасного міжнародного права, що передбачають міжнародну кримінальну відповідальність фізичних осіб і містяться у Римському статуті 1998 року та в актах міжнародного гуманітарного права, практика застосування цих норм міжнародними трибуналами, доктринальні положення, які стосуються проблеми відповідальності індивідів у міжнародному праві, а також цінності та блага, що порушуються внаслідок скоєння міжнародних злочинів.

Предметом дослідження магістерської роботи є фізична особа як суб’єкт міжнародного злочину, підстави для її притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності та порядок судового провадження щодо її справи у міжнародних інституціях.

Методи дослідження. Теоретичними і методологічними засадами магістерської роботи є теорія та практика міжнародного кримінального права, а також положення міжнародно-правових актів, що регламентують інститут міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб. Інформаційною базою роботи були дослідження вітчизняних та зарубіжних фахівців в у галузі міжнародного кримінального права та міжнародні документи.

Практичне значення магістерської роботи. Сукупність, представлених в роботі теоретичних досліджень, висновків та результатів може бути використана при формуванні подальшого розвитку теорії і практики міжнародного кримінального права вітчизняними науковцями.  

Структура дипломної роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (52 найменування). Повний обсяг роботи становить 89 сторінок, включаючи 5 сторінок списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

1.1. Фізична особа як суб’єкт міжнародного злочину

Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави, уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності. Тому зараз загальновизнаними є норми вироку Нюрнберзького трибуналу. По-перше: „Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання  окремих  осіб,  які  скоїли  такі  злочини,  можуть  бути  виконані  норми міжнародного права…”. Це положення безпосередньо обґрунтовує наявність та необхідність саме індивідуальної відповідальності фізичних осіб. А по-друге: „Принцип міжнародного права, який в окремих випадках захищає представника держави, не може бути застосований до дій, які засуджуються як злочинні за міжнародним правом”. Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб знайшов своє відображення також у статутах Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (ст. 7) і Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ст. 6), а також у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 25 Римського Статуту визначено юрисдикцію  Суду  щодо  фізичних  осіб,  незалежно  від  того,  чи  є  вони  представниками державної влади, чи приватними особами [25].

Відносно питання ефективності індивідуальної кримінальної відповідальності в першу чергу може виникнути питання доцільності й впливовості такого виду міжнародної відповідальності, адже існує достатньо інших  видів  міжнародно-правової  відповідальності  за  міжнародні  злочини. Частково відповідь на це питання вже була дана. Кримінальна відповідальність за злочини є обґрунтованою,  адже  відповідальність  за  злочинні  дії  осіб  не  може  перекладатися  на  міжнародні організації,  органи  держави  або  державу  взагалі.  Суть  кримінальної відповідальності саме і полягає в настанні для фізичної особи негативних обмежень прав і свобод за скоєння злочину [26, c.28].

Затверджуючи принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі наголосив: «…Порушення  міжнародного  права  породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція  міжнародного права». 

Хоча й існує думка, що фізична особа не може бути суб’єктом міжнародного злочину. З такою позицією не можна погодитись, адже вона може призвести до відродження доктрини державного акту, і тому зараз  інститут міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є загальновизнаним.

На думку деяких авторів, встановлення відповідальності винних фізичних осіб згідно з міжнародним  правом,  часто  всупереч  національному  праву  держави-правопорушника, є обмеженням суверенітету (фізичні особи фактично виключаються з юрисдикції держави-правопорушника). Підтримуючи цю  позицію,  інші  автори  вважають,  що  міжнародна  кримінальна відповідальність  фізичних  осіб  має  два  аспекти:  з  одного  боку,  це –  форма  політичної відповідальності держави, яка виявляється в обмеженні суверенітету,  а  з  іншого – кримінальна відповідальність конкретних  фізичних  осіб,  яка  випливає  з  норм міжнародного права [36].

Що ж визначає ефективність того чи іншого виду відповідальності за порушення певних норм? Безсумнівно, це є ступінь досягнення мети юридичної відповідальності за конкретних обставин вжиття певних заходів, передбачених у якості відповідальності за правопорушення. Серед цілей індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права слід назвати, насамперед, саме мету покарання винної у скоєнні міжнародного злочину особи у вигляді застосування до неї конкретних негативних  наслідків, передбачених санкціями норм міжнародного права. По-друге, дуже важливою метою кримінальної відповідальності є превенція  тобто запобігання повторення скоєного злочину. Виокремлюють загальну та спеціальну  превенції. Остання передбачає попередження повторного вчинення злочину винною особою. Що ж до загальної, то вона спрямована на попередження вчинення даного злочину іншими особами [47, c. 146].

Кажучи про міжнародну кримінальну відповідальність, слід зазначити, що вона має місце лише у випадках скоєння міжнародних злочинів. Доцільним буде розкрити поняття міжнародного злочину, та відмежувати його від транснаціональних злочинів та злочинів міжнародного характеру інших видів протиправних діянь, що порушують норми міжнародного права та в цілому світову безпеку й правопорядок, але при цьому відповідальність за їх скоєння настає за нормами національного права.

Отже, міжнародний злочин це діяння, яке є суспільно небезпечним умисним посяганням на життєво важливі інтереси міжнародного співтовариства, основи існування держав, народів та міжнародний правопорядок, за який встановлено відповідальність безпосередньо міжнародним правом, незалежно від того, чи вважаються такі діяння злочинними у державі, де їх було скоєно [4, с.436].

Поняття будь-якого злочину, зокрема й міжнародного, нерозривно пов’язане зі встановленням його ознак. У літературі вони переважно не виділяють, проте без встановлення таких ознак з’ясування змісту поняття міжнародного злочину буде неможливим.

Ознаками міжнародного злочину є:

1) Суспільна небезпека. У доктрині міжнародного права неодноразово під час спроб охарактеризувати міжнародний злочин  зявляється словосполучення «найвищий ступінь небезпеки» [3]. Мається на увазі, що злочинне діяння заподіює масштабну за об’ємом  шкоду цінностям, які визнають і охороняють усі учасники міжнародних відносин. До них належать: мир і мирне співіснування між народами; закони і звичаї війни; гуманне ставлення до мирного населення; расова, релігійна та інша різноманітність населення; права людини.

2) Протиправність міжнародного злочину означає наявність такої поведінки фізичної особи, яка суперечить положенням, закріпленим у нормах міжнародного кримінального права.

3) Винність - тобто умисне вчинення фізичною особою міжнародного злочину.

4) Караність полягає у можливості застосування за міжнародний злочин заходів впливу кримінально-правового характеру – кримінальних покарань.

Що стосується злочинів міжнародного характеру, то вони в юридичній літературі називаються неоднаково: “міжнародні кримінальні злочини”, “кримінальні злочини міжнародного характеру”, “конвенційні злочини” і т.д., але ці розбіжності носять суто термінологічний характер і перераховані назви фактично є синонімами. Важливим для дослідження питання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є визначення поняття злочинів цього виду [50, c. 26].

Детально та обґрунтовано визначив цю групу злочинів І.І. Карпець. На його думку, це діяння, передбачені міжнародними угодами (конвенціями), що не відносяться до злочинів проти людства, але посягають на нормальні відносини між державами, завдають шкоду мирному співробітництву в різних галузях суспільних відносин (економічних, соціально-культурних, майнових і т.п.), а також організаціям і громадянам, карані або згідно з нормами міжнародних угод (конвенцій), ратифікованих в установленому порядку, або згідно з нормами національного кримінального законодавства. Карпець також систематизував та виділив чотири групи злочинів міжнародного характеру:

  •  І група – злочини, що завдають шкоди мирному співробітництву і нормальному здійсненню міждержавних відносин. До них автор відносить тероризм і близькі до цього злочину склади, такі, як захоплення літаків, незаконну радіотрансляцію тощо.
  •  ІІ група – це злочини, що завдають шкоди міжнародному економічному і соціально-культурному розвитку. До них віднесені злочини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, злочини проти національно-культурної спадщини народів у найрізноманітніших формах, контрабанду і нелегальну еміграцію, розповсюдження і торгівлю наркотиками, підробку і «відмивання» грошей і цінних паперів та деякі інші.
  •  ІІІ група – це злочини, що завдають шкоди особі, приватній, державній власності і моральним цінностям. До них можна віднести торгівлю людьми, піратство, розповсюдження порнографії і деякі інші злочини, щодо яких є міжнародні конвенції і угоди.
  •  IV група – інші злочини міжнародного характеру. До них можна віднести злочини, вчинені на борту повітряного судна, розрив чи пошкодження підводного кабелю, зіткнення морських суден і ненадання допомоги на морі.

Доречно звернути увагу на головну особливість злочинів міжнародного характеру. Хоч кримінальну відповідальність за їх скоєння й несуть фізичні особи, але вона настає за національними нормами кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства. Саме через це, злочини міжнародного характеру не розглядаються у контексті міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб [46, c. 278].

Як вище зазначалося, на думку більшості науковців, міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб є формою відповідальності держави, що полягає в обмеженні його суверенітету. Цим зумовлена найголовніша відмінність міжнародного злочину від злочину міжнародного характеру. У першому випадку міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб є формою та наслідком відповідальності саме держави, у другому ж випадку за скоєння злочину відповідають безпосередньо фізичні особи [29, c. 43].

Однак навіть у вітчизняній міжнародно-правовій літературі можна зустріти заперечення можливості існування інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб.  Наприклад, Н.А. Ушаков вважає, що «не існує міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, і що достатньо існування форм кримінальної відповідальності за національними системами кримінального права». Проте автор не уточнює, чому інститут міжнародної кримінальної відповідальності індивідів не може існувати.

В іншому місці він пише: «Щоб фізична особа була притягнута до міжнародної відповідальності, наприклад, за військові злочини, необхідно, щоб вона підпала під юрисдикцію іншої держави». Ця точка зору базується на радикальному запереченні визнання фізичної особи як суб’єкта міжнародного права, тому їй бракує наукового обґрунтування, адже автор не врахував, що, якщо правова система іноземної держави також не містить відповідних норм, то фізичні особи взагалі не будуть нести відповідальність за вказані злочини. А це свідчило б про безкарність останніх [51].

Ще одну думку стосовно відповідальності фізичних осіб за скоєння міжнародних злочинів виказав П.С. Ромашкін [25]. Її зміст полягає в тому, що «особи, винні у міжнародних злочинах, можуть підпадати як під юрисдикцію міжнародного права, так і національного. Але і в останньому випадку їх відповідальність буде мати міжнародний кримінальний характер».

Цікаві погляди на це питання висловив Ю.М. Колосов. На його думку, було б вірно вважати, що відповідальність військових злочинців є об’єктом правовідносин між державами. У випадку міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб між державами виникають правовідносини, відповідно до яких вони мають право та зобов’язання покарати конкретних осіб. За таких обставин саме відповідальність фізичних осіб, а не самі фізичні особи є тим, з приводу чого між державами виникають міжнародні правовідносини, тобто об’єктом цих правовідносин. Проте сам індивід несе відповідальність, що випливає з норм міжнародного права, тобто є суб’єктом міжнародно-правої відповідальності [36].

Отже, можна дійти висновку, що міжнародним злочином можуть визнаватись лише явища, надзвичайно небезпечні для існуючих мирних відносин та співпраці держав, і що де-факто лише фізичні особи можуть бути притягнені до міжнародної кримінальної відповідальності, а відтак питання про міжнародну правосуб’єктність фізичних осіб щодо міжнародного публічного права має вирішуватися на новому рівні.

1.2. Створення військових трибуналів ad hoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції

Нюрнберг. Злочинні дії нацистської Німеччини під час Другої світової війни спричинили обурення міжнародної спільноти. Під час війни ряд союзних держав виступили із заявами (деклараціями), в яких висловлювалися бажання провести відповідне розслідування, засудити й покарати не лише військових злочинців, а й тих, хто несе відповідальність за злочини, вчинені на території держав «вісі Берлін-Рим» проти громадян несоюзних держав.

Серед таких декларацій можна виділити Заяву уряду Радянського Союзу від 14 жовтня 1942 року “Про відповідальність гітлерівців та їх спільників за злочини в окупованих країнах Європи”, де, зокрема, відзначалось: “Радянський уряд вважає за необхідне піддати суду спеціального міжнародного трибуналу і покарати згідно з кримінальним законом головних німецьких злочинців” [5, с.21]. Також важливе значення має і Московська Декларація 1943 року, підписана главами урядів СРСР, США та Великої Британії про відповідальність гітлерівців за скоєні звірства [6, с.30]. Декларація стосувалась німецьких офіцерів і солдат, котрі були відповідальними за вбивства та інші злочини проти мирного населення. Вона передбачала майбутню екстрадицію таких військових злочинців у країни, де вони скоїли ці злочини. У ній особливо підкреслювалось, що питання про покарання головних воєнних злочинців буде вирішуватись в особливому порядку: “Ця Декларація не стосується питання головних військових злочинців, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем і які будуть покарані спільним рішенням урядів союзників” [6, с.30].

Таким чином, Московська Декларація 1943 року встановила принципи відповідальності та підсудності німецьких злочинців. Гітлерівські злочинці відсилаються в ті країни, де вони скоювали свої злочини та засуджуються за законами цих держав, а правосуддя над головними військових злочинцями, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем, буде здійснюватися на міждержавному рівні.

На Берлінській конференції трьох держав, що проходила з 17 по 25 липня 1945 року, було визнано за необхідність покарати “головних гітлерівських злочинців, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем” за спеціальним судовим порядком [7, с.48]. Вже в серпні цього ж року у Лондоні представниками СРСР, США, Великої Британії та Франції була підписана домовленість про створення Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн та ухвалений Статут, яким визначався порядок організації Трибуналу та процедура його роботи [8, т.1, с.66-74].

Статут Міжнародного військового трибуналу містив сім розділів, у яких визначалися порядок його організації, юрисдикція та принципи діяльності, а також гарантії підсудних, права трибуналу та порядок ухвалення рішення [8, т.1, с.66-74].

У Статуті, зокрема, зазначалось, що:

  •  трибунал створено для швидкого і справедливого суду над головними воєнними злочинцями;
  •  він складається з чотирьох членів та їх заступників, по одному від кожної держави-учасниці;
  •  трибунал самостійно розробляє та приймає регламент своєї роботи;
  •  для розслідування справ кожна зі сторін призначає по одному головному обвинувачу;
  •  жодне посадове становище підсудних не може розглядатись як підстава для звільнення від покарання; підсудний має право захищати свої інтереси особисто або через адвоката;
  •  трибунал не зв’язаний формальностями у використанні доказів і може встановлювати та застосовувати будь-яку процедуру доказування для швидкого розгляду справ;
  •  місцезнаходження трибуналу – Берлін, перший процес відбудеться у Нюрнберзі;
  •  вирок трибуналу повинен бути мотивованим; він є остаточним та перегляду не підлягає.

20 листопада 1945 року у Нюрнберзі відбулось перше засідання Міжнародного військовго трибуналу, а вже 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вмотивований вирок, яким були засуджені 19 головних військових злочинців [8, т.7, с.150].

Значення Нюрнбергського процесу виходить далеко за межі простого покарання злочинців Другої світової війни. Він уперше в історії піддав суду та виніс покарання винуватцям агресії. Як справедливо відзначав Н.Н. Полторак: “Нюрнберзький вирок означав встановлення прецеденту кримінальної відповідальності державних діячів за агресію” [6, с.4]. Вже сам зміст Статуту Нюрнбергського трибуналу є свідченням поступу в розвитку міжнародної кримінальної юстиції та заснування інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб. Саме ним було визначене коло суспільно-небезпечних діянь, які визнавались міжнародними злочинами – це злочини проти миру, військові злочини та злочини проти людства. Вирок Міжнародного військового трибуналу також містив і вказівку на порушення норм міжнародного права (Версальського договору, Гаазьких конвенцій та Пакту Бріана-Келлога).

Аналіз вироку трибуналу дозволяє відслідкувати і правове обґрунтування індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. У ньому, зокрема, сказано, що “міжнародне право покладає обов’язки не лише на держави, а й на окремих осіб... а злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки через покарання окремих осіб, що вчиняють такі злочини можуть бути дотримані норми міжнародного права...” [8, т.7 с.368]. Отже, цим лише підтверджуються положення Версальського договору, що згадувались вище. Принцип недоторканості вищих посадових осіб, який за певних обставин захищає представників держави, не може стосуватися діянь, які визнаються злочинами за нормами міжнародного права. Фізичні особи, що вчинили такі діяння, не можуть використовувати своє посадове становище з метою ухилення від покарання.

При обґрунтуванні індивідуалізації кримінального покарання вирок Міжнародного військового трибуналу посилається на Статут МВТ. Сама сутність Статуту, як зазначається у вироку, “полягає у тому, що окремі особи мають міжнародні обов’язки, які перевищують національний обов’язок повинування, визначений окремою державою” [8, т.7, с.369]. Відповідно, жодне посадове становище підсудних не може бути підставою звільнення від відповідальності за міжнародні злочини.

Варто відзначити, що порядок засідань і судового розгляду також був зафіксований в Статуті та регламенті. В якості санкцій до звинувачених передбачалася смертна кара й інші покарання. Вирок трибуналу вважався остаточним, не підлягав перегляду і виконувався відповідно до наказу Контрольної ради у Німеччині – єдиного органу, що міг змінити вирок і розглядати клопотання засуджених про помилування. Вирок щодо засуджених до смертної кари після відхилення клопотання про помилування було виконано в ніч на 16 жовтня 1946 р.

Принциповим кроком в історії становлення міжнародного кримінального судочинства став той факт, що висуваючи звинувачення, Нюрнберзький трибунал послався на розглянуті вище міжнародні угоди – правову основу міжнародного права того часу – Гаазькі конвенції 1907 року і Женевську конвенцію  1929 р. «Про поводження з військовополоненими».

Як бачимо, створення Нюрнберзького трибуналу, під час якого було обґрунтовано необхідність притягнення до відповідальності саме фізичних осіб, закріпило нову практику вчинення міжнародного правосуддя та сприяла виокремленню міжнародного кримінального права як окремої самостійної галузі міжнародного публічного права.

Токіо. Нюрнбергський трибунал згідно з положеннями свого Статуту поширював свою дію у просторі лише на головних європейських злочинців, хоч відомо, що до участі у Другій світовій війні були залучені також і держави Далекого Сходу. Тому цілком закономірно, що у 1946 році було утворено Міжнародний суд для звершення правосуддя над японськими військовими злочинцями, які активно виступали на боці німецьких фашистів. Закономірним було і те, що організація такого суду, як і сам суд над японськими злочинцями, проходили за Нюрнберзькою схемою. Але важливо відзначити, що міжнародна кримінальна юстиція у цьому випадку відзначалася певними специфічними особливостями.

На дипломатичних переговорах між зацікавленими державами (СРСР, США, Великою Британією, Францією, Голландією, Новою Зеландією, Австралією, Китаєм та Канадою) було вирішено, що головних японських військових злочинців буде судити Міжнародний військовий трибунал, до складу якого входитимуть представники цих 9-ти держав. Пізніше до цієї домовленості приєднались Філіппіни та Індія.

Відповідальність за реалізацію цієї домовленості на практиці покладалась на головнокомандуючого союзницьких держав – генерала армії США Дугласа МакАртура. На підставі виданої ним прокламації була юридично оформлена організація Міжнародного військовиого трибуналу у Токіо для суду над військовими злочинцями Японії та затверджено Статут такого Трибуналу. На відміну від Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі, котрий, як зазначалось, був створений домовленістю представників чотирьох країн, заснування Токійського трибуналу було оформлено одноособовим наказом головнокомандуючого на Далекому Сході на підставі доручення одинадцяти держав. Така обставина свідчить про відмінність в організації кримінального правосуддя над військовими злочинцями Японії.

Статут Далекосхідного трибуналу визначав його завдання, організаційну структуру та компетенцію, порядок судової процедури. Поряд з процесуальними положеннями він містив також і норми матеріального права, які визначали склади злочинів, підсудних Міжнародному війсковому трибуналу [5, с.19]. Цей Статут було поділено на п’ять розділів, що містили 17 статей, тоді як Статут міжнародного війскового трибуналу в Нюрнберзі містив сім розділів, що включали 30 статей.

Статут Міжнародного війскового трибуналу для Далекого Сходу передбачав, що його створено для “справедливого і швидкого суду та покарання головних війскових злочинців на Далекому Сході” (ст. 1). “Він має право судити та карати військових злочинців на Далекому Сході, які обвинувачуються особисто або як члени організацій у злочинах:

а) проти миру, а саме: планування, підготовка чи ведення агресивної війни, чи війни в порушення міжнародного права.

б) воєнних злочинах, передбачених конвенціями, а саме: злочини проти законів і звичаїв війни.

в) проти людства, а саме: вбивство, насильницьке переміщення в інші місцевості, інші нелюдяні діяння, переслідування за расовими чи політичними мотивами, тощо” (ст. 5).

Суд повинен обмежувати судовий процес швидким розглядом питань та застосовувати жорсткі міри для попередження дій, що можуть затягувати ведення процесу (ст. 12).

Суд не зв’язаний технічними правилами у використанні доказів і може застосовувати більш швидку та необтяжену формальностями процедуру (ст. 13).

Суд має право застосовувати смертну кару до винних осіб, а також виносити інші покарання (ст. 16).

Обвинувальний вирок приводиться до виконання згідно з наказом головнокомандуючого союзних держав, який має право пом’якшити вирок чи якимось чином його змінити, але не в праві посилити покарання (ст. 17).

Інші статті Трибуналу передбачали правила судового процесу, який повинен був проводитись згідно з англо-саксонським правом.

Порівнюючи Статути Міжнародних військових трибуналів для суду над головними військовими злочинцями Другої світової війни, хоч вони й були покликані притягти до відповідальності фізичних осіб, варто відзначити також і відмінні риси їх організації. Трибунал для суду над головними німецькими злочинцями був утворений на підставі міжнародної домовленості чотирьох держав і передбачав проведення судового процесу на паритетних засадах. Статут Міжнародного військового трибуналу для суду над головними військовими злочинцями Японії визначав не обрання, а призначення головуючого за наказом головнокомандуючого армії союзників (п. “а” ст. 3 Статуту). Для розслідування справи та підтримання обвинувачення головнокомандувачем призначався єдиний головний обвинувач (п. “а” ст. 8 Статуту).

Особливість Токійського судового процесу виявилась і в тому, що головуючим суддею був призначений австралієць, а головним обвинувачем – американець, тоді як на війсковому трибуналі у Нюрнберзі суддями та обвинувачами були представники всіх держав-учасниць домовленості.

Підсумовуючи характеристику Трибуналів, що відбулися у Нюрнбергу та Токіо, варто відзначити, що вони стали важливою віхою на шляху до запровадження інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб та створення єдиного міжнародного кримінального судового органу  МКС. Як зазначає Поль Таверньє, директор науково-дослідного центру прав людини і гуманітарного права, “на них сильно вплинули історичні умови і вони (Трибунали) переважно виражали права держав-переможниць, аніж світового співтовариства загалом” [9, с.669].

Але найголовніше те, що отримали світове визнання такі поняття, як “злочини проти миру”, “воєнні злочини”, та “злочини проти людяності”. Агресивна війна, воєнні злочини та злочини проти людства були визнані найтяжчими міжнародними злочинами. Як вірно зазначив Томас Градіцкій, “було оголошено всьому світові про існування індивідуальної кримінальної відповідальності за певні діяння, що суперечать нормам міжнародного права” [10, с.35].

Досвід судової практики Нюрнберга і Токіо відкрив шлях для процесу формулювання та закріплення принципів і норм, в ході якого багато держав виступило з ініціативою закріплення таких принципів на договірному рівні [11, с.212]. Принципи міжнародного кримінального правосуддя, вироблені під час діяльності Міжнародних військових трибуналів для суду над головними злочинцями Другої світової війни знайшли своє закріплення і визнання у резолюції Генеральної асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року під назвою “Підтвердження принципів міжнародного права, виначених Статутом Нюрнберзького трибуналу” [6]. На думку Д. Шіндлера, якщо взяти до уваги Лондонську угоду від 8 серпня 1945 року та доданий до неї Статут (а також і аналогічні документи Токійського трибуналу), то Генеральна Асамблея зробила два важливих кроки. Перший полягав у тому, що було підтверджено принципи міжнародного права, закріплені як у Статуті, так і у Вироці Нюрнберзького трибуналу. А другий крок виражався у готовності доручити Комісії з Міжнародного права кодифікацію цих принципів. Більше того, вказана Резолюція визнала звичаєвий характер положень Лондонської угоди.

У 1950 році Комісія міжнародного права затвердила звіт щодо “Принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу”, які знайшли своє застосування у вироці цього трибуналу”. У цьому звіті не ставилось питання про те, чи є ці принципи частиною позитивного міжнародного права, адже Генеральна Асамблея вже пітвердила це положення. Комісія обмежилась лише розробкою змісту цих принципів.

У першому Принципі проголошувалося, що “будь-яка фізична особа, яка скоїла діяння, що згідно з міжнародним правом визнається злочином, відповідає за нього та підлягає покаранню”. Принцип містить формальне визнання того факту, що індивідум – у широкому розумінні “будь-яка особа” – може бути притягнутий до відповідальності за вчинення злочину. І це може бути справедливим навіть тоді, коли вчинене діяння не є злочином згідно з національним законодавством. Наступні три Принципи визначають, що обставини, коли особа діє як голова держави чи інший член уряду або виконує наказ свого уряду чи начальника, її не звільняють від відповідальності. Ці принципи повністю підтверджують положення статтей 7 та 8 Статуту Нюрнберзького трибуналу.

Шостий Принцип кодифікує три види злочинів, встановлених статтею 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу. Відтепер те, що Лондонською угодою визначалось як “злочин, підсудний юрисдикції Трибуналу”, отримало формулювання “міжнародно-правовий злочин”. Як справедливо відзначає Е. Греппі, підтвердження Нюрнберзьких принципів у Резолюції Генеральної Асамблеї 1946 р. та їх подальше формулювання Комісією міжнародного права стали важливими кроками у поступі міжнародного права [11, с.214].

Впродовж 45 років міжнародне співтовариство докладало зусиль аби досвід Нюрнберга та Токіо втілити у постійно діючий орган міжнародного правосуддя, компетентний притягати до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб. Проте всі ці спроби виявилися марними, а дискусії, що мали місце на засіданнях Комісії міжнародного права, якій було доручено розробку проекту Кодексу злочинів проти миру та міжнародної безпеки, а також Статуту міжнародного кримінального суду, затяглися та виявились зрештою безрезультатними [9, с.700].

Югославія. Лише тоді, коли світ шокували трагічні події, пов’язані з розпадом колишньої Югославії, міжнародне співтовариство, за словами Поля Таверньє, “перестало закривати очі” на скоєні злочини та погодилось заснувати Міжнародний трибунал для покарання осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Югославської федерації. Він був створений на основі резолюцій 808 та 827 Ради Безпеки ООН від 22 лютого та 25 травня 1993 року [9, с.700]. Вперше, за майже півстоліття, серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в рамках конкретного збройного конфлікту стали не просто об’єктом зацікавленості міжнародного співтовариства, а й предметом судового розгляду. Антоніо Кассезе, Голова Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії відзначає, що “створення такого трибуналу – єдина адекватна відповідь масовим вбивствам, “етнічним чисткам”, звірствам, що мали місце на території колишньої Югославії, кількість і масштаби яких були невідомі Європі з кінця ІІ Світової війни” [12, с.695].

Слід сказати, що утворенню Міжнародного трибуналу передували численні Резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджували звірства, які вчинялись на території колишньої Югославії та утворювали спеціальні комісії з розслідування фактів цих звірств та масових вбивств мирного населення. Як зазначає І.В. Фісенко, чималу роль у створенні Трибуналу відіграли і засоби масової інформації, які донесли до суспільства жахливу картину людських страждань [13, с.110].

Правову основу міжнародного трибуналу складали Резолюції Ради Безпеки 771 та 780, в яких порушенням міжнародного гуманітарного права визнавалися дії, що посягають на міжнародний мир та безпеку. На підставі цього Рада Безпеки застосувала розділ VII Статуту ООН і Міжнародний трибунал був створений в рамках повноважень, які регламентувались вказаним розділом та стосувались вжиття заходів по відновленню міжнародного миру та безпеки.

Сам Статут Міжнародного трибуналу по колишній Югославії суттєво відрізнявся від попередніх установчих документів аналогічних трибуналів, але містив всі основні принципи міжнародного кримінального правосуддя, що були визначені Нюрнбергським міжнародним трибуналом і закріплені у Резолюції ООН 1946 року.

Цей Статут містив 34 статті, що визначали компетенцію трибуналу та основні види злочинів. Більше того, п. “і” ст. 5 Статуту вказував на невизначене коло злочинних діянь – “інші негуманні діяння”, що давало суддям певну свободу дій при кваліфікації будь-якої поведінки фізичних осіб, як негуманної. Статут визначав територіальну та часову юрисдикцію, індивідуалізацію відповідальності, склад Трибуналу, права обвинувачених, порядок винесення рішення та інші положення [14]. На відміну від Нюрнберзького трибуналу, у Статуті Югославського трибуналу уже не передбачалось заочного розгляду справ. Стаття 9-та Статуту встановлювала, що Міжнародний трибунал володіє паралельною юрисдикцією стосовно національних судів, при чому його юрисдикція має пріоритет. Це означає, що на будь-якому етапі судового розгляду Трибунал може офіційно просити національні суди про передачу справи до його відання.

До юрисдикції Міжнародного трибуналу були віднесені наступні злочини:

1. Серйозні порушення Женевських Конвенцій 1949 року;

2. Порушення законів та звичаїв війни;

3. Геноцид;

4. Злочини проти людяності [14].

Важливе значення має той факт, що Статут Міжнародного трибуналу не був єдиним нормативним документом, яким повинен був керуватись Трибунал та учасники процесу. Так, використовуючи ст. 15 Статуту, яка передбачала властивість нормотворчості, Трибунал прийняв Правила процедури і доказування, Правила тримання під вартою, а також Кодекс професійної поведінки захисника у відносинах з Трибуналом. Такі допоміжні документи свідчили про вдосконалення правосуддя у справах про міжнародні злочини фізичних осіб та вироблення певної концепції організації міжнародної кримінальної юстиції. Варто відзначити, що велику роль у виробленні таких допоміжних документів відіграли власне судді цього Трибуналу. Як пише Поль Таверньє: “Правила процедури і доказування, розроблені ними, можна вважати Міжнародним кодексом кримінального процесу” [9, с.704].

Міжнародний трибунал по колишній Югославії був організований таким чином, щоб повністю усунути упередженість суддів та обвинувачів і звести до мінімуму необ’єктивність судового розгляду.

На користь наведеного можна привести той факт, що у ст. 11 Статуту визначались органи, з яких складається Трибунал [14]. Це Судова палата, куди входять Судова та Апеляційна колегія, Прокурор та Секретаріат, як допоміжний орган. Судді обираються Генеральною Асамблеєю ООН за поданням Ради Безпеки, Прокурор призначається Радою Безпеки за поданням Генерального Секретаря ООН. Він же має право призначати і апарат Секретаріату (ст. 17 Статуту).

Статут Міжнародного трибуналу передбачав лише одне основне покарання – ув’язнення особи, визначаючи його верхню та нижню межу відповідно до кримінального закону колишньої Югославії. На додаток до покарання передбачалось вилучення майна, набутого злочинним шляхом, і повернення його законним володарям (ст. 24). Смертна кара, як вид покарання, у Статуті трибуналу відсутня.

Детально регламентується механізм виконання вироку Міжнародного трибуналу [14]. Так, ув’язнення відбувається за межами колишньої Югославії в державах, які висловили бажання прийняти засуджених. Це в певній мірі говорить про те, що на даному етапі боротьба із міжнародними злочинами не є справою держави чи окремо взятої організації, а колективним зусиллям всієї с світової спільноти.

Створений у 1993 році Міжнародний трибунал поширював свою юрисдикцію і на діяння, вчинені до його утворення, та діяв безстроково (ст.ст. 8, 9 Статуту). За період його роботи було винесено два десятка публічно підтверджених обвинувачувальних висновків, проведено майже 10 справ, порушених відповідно до ст. 61 Правил процедури і доказування [12, с.695]. Саме тепер перед Міжнародним трибуналом постав колишній югославський політичний діяч Слободан Мілошевич, а перед тим Трибунал розглядав справу Караджича – ще одного югослава, який звинувачувався у геноциді проти етнічних албанців. Ці факти яскраво ілюструють дієвість міжнародного кримінального правосуддя.

Міжнародний трибунал по колишній Югославії, як і попередні Міжнародні кримінальні суди є лише судом ad hoc. У Преамбулі до Статуту та ст. 8 “Територіальна юрисдикція” визначено, що Трибунал поширює свою юрисдикцію лише на території колишньої СФРЮ, та створений винятково для покарання осіб, відповідальних за міжнародні злочини, скоєні на цій території [14]. Отже, Трибунал перестане в майбутньому існувати як міжнародний судовий орган, досягнувши своєї мети та виконавши поставлені перед ним завдання. Як виняток, пропонувалось розширити юрисдикцію трибуналу на злочини, вчинені за межами юрисдикції якої-небудь держави громадянами держав – правонаступників колишньої Югославії, проте ця пропозиція була відхилена [14, с.39].

Руанда. За створенням Югославського трибуналу слідувало створення аналогічного міжнародного органу у зв’язку із збройним конфліктом в Руанді.

Весною 1994 року більш ніж півмільйона людей було вбито у африканській Руанді. Кріс Майна Пітер – захисник обвинувачених у Міжнародному кримінальному трибуналі по Руанді назвав такі вбивства “одним з найбезжалісніших випадків геноциду за всю історію людства” [15, с.805]. Аналіз подій того часу дає підстави вважати, що геноцид був попередньо спланованою акцією – засоби масової інформації щоденно пропагували расизм, складались списки майбутніх жертв. Етнічна належність в Руанді стала або смертним вироком або гарантією виживання.

У відповідь на злочини, скоєні у Руанді протягом першої половини 1994 року, міжнародне співтовариство поставило собі за мету забезпечити дотримання міжнародного гуманітарного права і покарати винних у його порушенні [16, с.793]. 30 квітня 1994 року Голова Ради Безпеки ООН у своїй заяві засудив порушення міжнародного гуманітарного права в Руанді і поставив питання про проведення розслідування. На підставі численних резолюцій Ради Безпеки спочатку була утворена Комісія експертів для розслідування таких порушень, а в листопаді 1994 року, на прохання руандійського уряду, Радою Безпеки створений Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинених на території Руанди.

Не можна не відмітити той факт, що, незважаючи на ініціативу Руандійського керівництва щодо створення спеціального міжнародного судового органу, під час голосування по резолюції 955 щодо створення Трибуналу представник Руанди голосував “проти”, пояснюючи таку позицію певними причинами [17, с.832].

По-перше, Руанда відмовилась прийняти обмеження юрисдикції ratione temporis Трибуналу щодо діянь, що були вчинені у 1994 році. Вона справедливо підкреслювала, що скоєні у 1994 році злочини не були спонтанними діями, а їм передував значний період підготовки.

По-друге, Руанда наголошувала, що структура Трибуналу не відповідає покладеним на нього завданням. Та обставина, що апеляційна палата і Прокурор є спільними для Трибуналів по Руанді і колишній Югославії, може негативно вплинути на єфективність Трибуналу.

По-третє, уряд Руанди твердо заявив свій протест у зв’язку з відсутністю смертної кари у переліку покарань Трибуналу, оскільки законами Руанди таке покарання передбачене. Окрім того, Руанда не погоджувалася з тим, що особи, засуджені Трибуналом, повинні відбувати покарання у третіх країнах, а не в самій Руанді. Зрештою, не дивлячись на те, що Руанда голосувала проти створення Трибуналу, вона завжди підтверджувала свою готовність співпрацювати з ним.

Фактично Статут Руандійського трибуналу дублює аналогічний документ трибуналу по колишній Югославії, за винятком деяких положень. Дехто навіть вважає його “відділенням” Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії. Зокрема, у цих трибуналів спільні служби, деякі відповідальні особи задіяні в обох Трибуналах: у них один спільний Головний обвинувач та склади Апеляційних палат [18, с.167].

Відповідно до ст. 1-4 Статуту Трибунал по Руанді компетентний розглядати справи про вчинення геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Стаття 3, яка стосується злочинів проти людяності, виходить із загальновизнаного розуміння цих злочинів – у ній відсутній в якості умови зв’язок злочину зі збройним конфліктом, а також міститься важлива кваліфікаційна ознака широкомасштабного та систематичного характеру порушень [19, с.820].

Відповідно до ст.4 юрисдикція Трибуналу базується на ст.3, загальній для Женевських конвенцій та Другого Додаткового протоколу. Саме ця стаття підтверджує принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за серйозні порушення положень Женевських конвенцій. Це, на думку членів Ради Безпеки ООН, дає додаткові аргументи для усунення будь-яких сумнівів, пов’язаних із тлумаченням компетенції Трибуналу по колишній Югославії [18, с.181].

Територіальна юрисдикція Руандійського трибуналу не обмежується територією Руанди, а поширюється і на територію сусідніх держав по відношенню до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, вчинених громадянами Руанди (ст. 7 Статуту). Територіальна юрисдикція в даному випадку розширена за рахунок застосування принципу персональної юрисдикції, що на думку І.В. Фісенка є повністю виправданим [13, с.129].

Ще однією особливістю є наявність у Руандійського трибуналу трьох Судових палат. Рішення про утворення третьої Судової палати було прийняте радою Безпеки ООН через внесення відповідних поправок до Статуту резолюцією 1165 від 30 квітня 1998 р. з метою прискорення розгляду справ через велику кількість обвинувачених, які очікували суду місяцями.

Виконання вироку передбачається або в Руанді, або в іншій державі, яка увійшла до числа країн, що висловили готовність прийняти засуджених.

Окрім позитивних чинників, діяльність Руандійського трибуналу не позбавлена певних проблем. Це, зокрема, неефективне співробітництво Руандійської влади з Трибуналом, адже окремі особи, які підозрюються в геноциді, зараз займають керівні пости в державі. Великою проблемою є також і те, що одночасно дії по затриманню та засудженню підозрюваних осіб вчиняють і Руандійські судові органи. При цьому Міжнародний трибунал хоч і розглядає більш серйозні справи, національні суди, однак, виносять значно суворіші вироки. На відміну від післявоєнних Нюрнберга і Токіо, Руандійський трибунал працює в умовах нестабільності та напруженості, яка продовжує залишатися у регіоні [17, с.831].

Великій критиці було піддано і той факт, що у Руандійського трибуналу відсутній власний Головний обвинувач [17, с.848]. Це, на думку багатьох вчених та політиків, спричинило повільність дій цього судового органу.

Значення Руандійського трибуналу так само, як і Югославського не можна недооцінювати. Їх Статути, правила процедури і доказування, практика їхньої роботи стали значним поштовхом для розвитку міжнародного права.

Завершуючи характеристику Міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді, доцільним буде зазначити думку стосовно цих міжнародних органів, висловлену людиною, яка має до них безпосереднє відношення. Лаіті Кама – Голова Міжнародного трибуналу по Руанді – досить влучно окреслив той внесок, який зробили для міжнародної кримінальної юстиції ці суди. По-перше, рішення, які ухвалювали трибунали, сприятимуть розвитку судової практики, що стосується міжнародних злочинів фізичних осіб, особливо геноциду. По-друге, із створенням цих трибуналів було встановлено принцип прямої індивідуальної кримінальної відповідальності у міжнародному праві. А це дає можливість майбутньому Міжнародному кримінальному суду здійснювати судове переслідування приватних осіб за порушення міжнародного права, навіть якщо такі порушення мали місце в межах однієї держави. По-третє, створення спеціальних трибуналів є великим поштовхом до створення постійного міжнародного кримінального суду, адже “тільки суд, який володітиме загальною міжнародною юрисдикцією щодо притягнення до кримінальної відповідальності фізичних осіб та механізмом прийняття справ до свого провадження зможе реально впливати на сучасні міжнародні відносини” [20, с.697].

Міжнародні трибунали по злочинах у Руанді та колишній Югославії за своєю правовою природою не можна вважати універсальними органами кримінального правосуддя, які поширюють свою юрисдикцію в часі і в просторі на всіх фізичних осіб, що скоїли діяння, які визнаються злочинними згідно з нормами міжнародного права. Ці трибунали у своїй діяльності “прив’язані” як до кола осіб, так і до території.

Наведені факти засвідчують необхідність універсалізації міжнародного кримінального правосуддя. Цей принцип міжнародної кримінальної юстиції, поряд з принципами Нюрнбергського трибуналу, визнаними міжнародним правом, мав би стати визначальним для її повноцінного існування як важливої міжнародної інституції. Він передбачає:

а) універсальність юрисдикції міжнародного кримінального правосуддя в часі, просторі та по колу суб’єктів (фізичних осіб) за скоєння міжнародних злочинів;

б) необхідність існування постійно діючого судового органу – міжнародного кримінального суду.

Принципи міжнародної кримінальної юстиції, що історично склалися в процесі її становлення визначають притаманні саме їй особливості. Це універсальність кримінального правосуддя, індивідуалізація кримінальної відповідальності, специфіка злочинів проти людства та міжнародних злочинів, особливий порядок організації судового процесу. Лише всі ці ознаки в сукупності можуть зробити інститут міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб дієвим інструментом досягнення міжнародного миру та безпеки.

Узагальнюючи діяльність чотирьох військових трибуналів, слід сказати, що хоч вони й досягали своєї головної мети – покарання порушників міжнародного гуманітарного права, та все ж не були досконалими, оскільки не могли запобігти будь-якому іншому міжнародному злочину, скоєному після їх створення. Внаслідок постійної неконтрольованості міжнародних військових конфліктів та тяжких злочинів під час них з’явилася необхідність у постійно діючому міжнародному судовому органі, який би безпосередньо займався певним колом суспільно небезпечних діянь, закрив би собою існуючу в міжнародному праві прогалину та закріпив би в міжнародному кримінальному праві наявність нового інституту. Таким закономірним етапом повинно було завершитися становлення міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, що й було зроблено в Римі у 1998 році.

РОЗДІЛ 2

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІВРОБІТНИЦТВА ДЕРЖАВ У ПРОТИДІЇ МІЖНАРОДНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

2.1. Універсальні механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб

На сьогодні питання міжнародної злочинності потребує від міжнародної спільноти постійного удосконалення механізмів боротьби з нею, оскільки і масштаби злочинності постійно збільшуються, її поняття дедалі розширюється за рахунок визнання нових злочинів, що набувають міжнародного характеру.

Інструменти боротьби з міжнародною злочинністю не можуть обмежуватися лише інститутом міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, оскільки власне поняття міжнародної злочинності, окрім міжнародного злочину, включає в себе також злочини міжнародного характеру та транснаціональні злочини, відповідальність за які наступає відповідно до норм національного права. Тому у широкому розумінні міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю являє собою складну систему відносин, що включає в себе узгоджену політику, законодавство, правозастосовчу та організаційно-управлінську, інформаційну та науково-дослідну діяльність держав, державних органів, а також міжнародних організацій у протидії злочинності та поводженні зі злочинцями.

У рамках цієї системи до теперішнього часу утворився певний механізм реалізації міжнародного співробітництва у боротьбі з міжнародною злочинністю. Цей механізм включає в себе договірно-правовий (конвенційний) та організайно-правовий (інституційний) елементи здійснення спільної діяльності [35].

Конвенційний елемент механізма міжнародного співробітництва у протидії зі злочинністю містить комплекс міждержавних угод, що передбачають договірну координацію зусиль держав у сфері бортьби зі злочинністю. Розглянемо основні з них:

  •  багатосторонні універсальні конвенції (договори, угоди), в яких містяться загальні норми й інститути про відповідальність осіб за міжнародні злочини та правопорушення. Наприклад, Статут Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі (1945 р.), Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинців та злочинів проти людства (1968 р.) та інші;
  •  багатосторонні цільові конвенції, в яких містяться норми про відповідальність осіб за окремі злочини, що посягають на інтереси багатьох держав або міжнародного товариства в цілому, зокрема, Конвенція про попередження злочинів геноциду та покарання за нього (1948 р.), Конвенція про боротьбу проти незаконного обігу наркотиків та зловживання наркотичних речовин (1984 р.), Міжнародна конвенція про боротьбу їз захопленням заручників (1979 р.) та т.ін.;
  •  багатосторонні регіональні договори (конвенції, угоди), які мають також в основному цільовий характер, тобто передбачають норми ті інститути про відповідальність осіб за окремі види злочинів, або які регламентують інші питання у боротьбі зі злочинністю в рамках певного регіону. До них відносять: Європейська конвенція про видачу злочинців (1957 р.) з Додатковими протоколами до неї (1975 та 1978 р.), Європейська конвенція про правопорушення, пов’язані з культурною власністю (1985 р.), Конвенція Ради Європи про «відмивання», викриття, вилучення та конфіскації доходів від злочинної діяльності (1990 р.), Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини щодо цивільних, сімейних та кримінальних справ (1993 р.) і т.д.;
  •  двосторонні договори (угоди) про надання правової допомоги з кримінальних справ, про видачу злочинців, про боротьбу з певними видами злочинів, що порушують інтереси декількох держав. До них належать: Договір між Російською Федерацією та Республікою Кіпр про передачу для відбування покарання осіб, які засуджені до позбавлення волі (1996 р.), Договір між Російською Федерацією та Україною про співробітництво у боротьбі зі злочинністю (1995 р.) та інші аналогогічні акти [42, c. 213].

Перераховані джерела складають єдиний комплекс договірно-правової основи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Саме на цій основі здійснюється встановлення кримінальної відповідальності за діяння, котрі посягають на інтереси людства в цілому або декількох держав.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється у різних напрямках, у певних формах та видах. Якщо розглядати напрямки міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю як шляхи розвитку, як певні тенденції у цьому розвитку, то можна виділити:

  •  спонукання держав та сприяння в укладанні угод у сфері боротьби з міжнародною злочинністю, включаючи її попередження та поводження з фізичними особами, що порушили норми цих угод;
  •  розробку міжнародних стандартів у галузі попередження злочинності, кримінального переслідування і відбування покарання за скоєння міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру;
  •  розробку рекомендацій для боротьби національних правоохоронних органів з загальнокримінальними злочинами, інформаційну та консультаційну допомогу державам (з урахуванням того, що кожна держава веде цю боротьбу у рамках суверенітету, у межах своєї території та відповідно до власних соціальних та економічних умов) [49, c. 302].

З урахуванням характеру злочинності напрями міжнародного співробітництва у боротьбі з нею можна класифікувати таким чином:

  •  співробітництво у боротьбі з міжнародними злочинами;
  •  співробітництво у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру;
  •  співробітництво у боротьбі з загальнокримінальною злочинністю.

В свою чергу кожний з цих напрямів може бути структурований в залежності від рівню суспільної небезпеки та поширення того чи іншого злочину (групи злочинів). Відповідно до цього критерію можна виділити види міжнародного співробітництва у боротьбі з наступними злочинними діяннями:

  •  міжнародним та внутрішньодержавним тероризмом;
  •  захопленням заручників;
  •  незаконним обігом наркотичних, хімічних та ядерних речовин;
  •  незаконною торгівлею зброєю та боєприпасами;
  •  незаконними операціями у сфері високих технологій (перш за все  комп’ютерними злочинами);
  •  міжнародною та національною корупцією;
  •  незаконними банківськими операціями та фальшуванням;
  •  крадіжками автомобілів та їх контрабандою;
  •  незаконним переміщенням людей через кордон;
  •  торгівлею жінками та дітьми з цілями їх сексуальної експлуатації;

-    торгівлею людьми з цілями пересадки людських органів.

Міжнародне співробітництво зі злочинністю може здійснюватись в наступних основних формах:

  1.  надання взаємної правової допомоги з кримінальних справ;
    1.  видача фізичних осіб, що скоїли злочини, для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку;
    2.  передача засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання у державі їх громадянства або постійного місця проживання;
    3.  обмін оперативною, правовою або іншою інформацією;
    4.  виконання доручень з міжнародного розслідування;
    5.  забезпечення прав і свобод громадян певної держави при здійсненні кримінального правосуддя в іншій державі;
    6.  підготовка кадрів, обмін досвідом роботи правоохоронних органів різних держав у боротьбі з міжнародною злочинністю;
    7.  надання експертних та консультативних послуг, спеціальних науково-технічних засобів та здійснення іншої матеріально-технічної допомоги;
    8.  спільне вивчення проблем злочинності та боротьби з нею, прогнозування та програмування цієї діяльності;

10. участь в офіційних заходах (конгресах, нарадах) та науково-технічних конференціях (семінарах, симпозіумах), що обговорюють проблеми міжнародного співробітництва у попередженні злочинності [45, c. 85].

До теперішнього часу склалася певна система міжнародних організацій а також національних органів, які здійснюють міжнародне співробітництво у сфері попередження злочинності, боротьбі з нею та поводження з правопорушниками. Всі ці органи та організації мають єдину функціональну направленість на досягнення цілей та реалізацію завдань в досліджуваній сфері, у своїй діяльності тісно пов’язані, мають відносну самостійність і в такому аспекті є суб’єктами міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

Система цих суб’єктів може бути умовно поділена на дві групи (підсистеми):

  1.  міжнародні організації;
  2.  національні органи та установи.

Кожна з них характеризується своїм колом повноважень, відповідною структурою, особливостями діяльності, специфікою взаємозв’язку з іншими суб’єктами.

Міжнародні організації, в свою чергу, розрізняються за масштабами діяльності (глобальні та регіональні), за обсягом повноважень (універсальні та спеціальні), за характером та джерелами повноважень (міждержавні, міжурядові і неурядові).

Кажучи про універсалі механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, слід зазначити, що на глобальному, універсальному та міждержавному рівнях головним суб’єктом міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю є Організація Об’єднаних Націй та її органи:

  •  Генеральна Асамблея;
  •  Рада безпеки;
  •  Секретаріат, у складі якого є Відділення з попередження злочинності та кримінального правосуддя;
  •  Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР);
  •  Міжнародний Суд.

Генеральна Асамблея щорічно у рамках Третього комітету (з соціальних та гуманітарних питань) розглядає доповіді Генерального секретаря ООН з найбільш важливих питань міжнародного співробітництва у протидії злочинності [43, c. 363].

Рада Безпеки розглядає на своїх засіданнях звернення держав-учасників ООН щодо конкретних фактів міжнародних злочинів, допущених окремими державами та їх керівниками. У разі необхідності Рада Безпеки передає на розгляд певне питання у відповідну комісію з розслідування. Однак Рада Безпеки не є повноцінним суб’єктом міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

Відділ з попередження злочинності та кримінального правосуддя Секретаріату ООН здійснює підготовчу та організаційну роботи, зокрема готу необхідні рекомендації для Генерального секретаря з проблем міжнародного співробітництва в рамках ООН щодо боротьбі зі злочинністю.

Економічна та Соціальна Рада та її Комісія соціального розвитку безпосередньо відповідають за забезпечення діяльності ООН у цій сфері. Для виконання відповідних функцій у складі ЕКОСОР у різні роки діяли спеціалізовані органи:

  1.  Комітет з попередження злочинності та боротьби з нею, що проіснував до 1991 р. За його ініціатив кожні 5 років скликалися конгреси ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Женева 1955 р., Лондона 1960 р., Стокгольм 1965 р., Кіото 1970 р., Женева 1975 р., Каракас 1980 р., Мілан 1985р., Гавана 1990 р.);
  2.  Комісія з попередження злочинності та кримінального правосуддя, що по суті є правонаступницею визначеного Комітету, продовжувала розпочату ним діяльність (конгреси ООН у Каїрі 1995 р. та у Відні 2000 р.);
  3.  Регіональні дослідницькі інститути та центри ООН – Науково-дослідницький інститут соціального захисту, Інститути з попередження злочинності для країн Азії та Далекого Сходу (Токіо), для країн Латинської Америки (Сан-Хосе), для Європи (Гельсінкі), Центр з соціальних та кримінологічних досліджень.

З урахуванням рекомендацій, підготовлених органами ООН, ЕКОСОР визначає стратегію та тактику міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю: приймає рішення про створення відповідних міжнародних органів, визначає їх статус, регламент та напрямки роботи, скликає сесії та конференції, апробує їх рекомендації та резолюції, схвалює довгострокові, середньострокові та короткострокові програми діяльності ООН у боротьбі зі злочинністю, організовує дослідження, систематизує доповіді з існуючих проблем, готує для Генеральної Асамблеї рекомендації, представляє проекти міжнародних угод з питань боротьби з міжнародною кримінальною злочинністю і т.д [32].

Основна робота ООН щодо організації міжнародного співробітництва в досліджуваній сфері втілюється в конгресах ООН з попередження міжнародної злочинності. Зазвичай проведенню конгресів передують регіональні наради та конференції, на яких обговорюються найбільш актуальні для цих регіонів проблеми.

У роботі конгресів беруть участь не лише представники держав, а й спеціалізованих установ ООН, інших міждержавних та міжурядових організацій. У якості спостерігача в роботі конгресів беруть участь й міжнародні неурядові організації [31].

Конгреси при розгляді питань відштовхуються від того, що злочинність являє собою глобальну проблему. Результатом роботи конгресів є прийняття керівних принципів попередження злочинності та кримінального правосуддя, розробка спеціальних програм та конкретних рекомендацій з попередження конкретних видів злочинів, обмін досвідом роботи. Доповідь конгресу, його рішення та резолюції мають рекомендаційний характер, але мають велике значення для налагодження співробітництва держав у боротьбі з міжнародною злочинністю.

Матеріали багатосторонньої діяльності ООН та її органів стосовно боротьби з міжнародною злочинністю публікуються у спеціальному періодичному виданні «Міжнародний огляд кримінальної політики», що видається з 1952 р. Секретаріатом ООН [52, c. 61].

Важливу роль відіграє непрофільний Комітет міжнародного права ООН (Третій комітет), з ініціативи якого були розроблені проекти багатьох конвенцій про боротьбу з міжнародними злочинами. Окрім цього, у 1992 Шостий комітет ООН розглядав доповідь Комітету міжнародного права стосовно проекту Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства та про створення Міжнародного кримінального суду. Річ в тому, що Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН та покликаний розглядати справи, учасниками яких є держава. Тому до суб’єктів міжнародного співробітництва у боротьбі з міжнародною злочинністю Міжнародний Суд ООН не належить. З цього випливає, що на даний момент Міжнародний кримінальний суд є головним органом у боротьбі з міжнародними злочинцями.

Стосовно правової допомоги щодо кримінальних справ, то ці питання регламентуються не лише двосторонніми договорами на регіональному рівні. В ході дослідження виявилося, що ООН також бере у цій діяльності активну участь. Так, у 1990 році Генеральна Асамблея узгодила типовий договір про взаємну допомогу у кримінальних справах. Головна увага приділялася змісту та виконанню запитів, зберіганню таємниці, отриманню документів, доступу до осіб, що ув’язнені, та до інших осіб з метою отримання доказів, документів, обшуку та затриманню. Також у цьому ж році було прийнято типовий договір про передачу кримінального переслідування. Головний напрям застосування випадки, коли обвинувачений повертається до держави свого громадянства і його видача неможлива, оскільки суперечить закону. У таких випадках можлива передача кримінального переслідування державі громадянства обвинуваченого, якщо діяння вважається злочинним у двох цих державах [30].

Як бачимо, універсальні механізми регулювання боротьби з міжнародною злочинностю не обмежуються лише розслідуванням міжнародних злочинів та притягненням фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності, адже не лише цей вид злочинів виходить з-під контролю певної держави. Саме загроза інтересам усієї світової спільноти спонукає держави до ефективного співробітництва у протидії міжнародній злочинності.

2.2. Регіональні механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб

Розроблення саме на регіональному рівні механізмів боротьби з міжнародною злочинністю має важливе значення та доцільну необхідність через те, що сама злочинність розповсюджена у просторі не однаково, у кожному регіоні світу вона сягає різних масштабів та має різну специфіку. Міжнародна практика довела, що регіональні мехінізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб має ефективність на рівні з універсальними. Розглянемо детальніше комплекс джерел, субєктів та заходів, що безпосередньо здійснює протидію міжнародній злочинності [28, c. 39].

Яскравим прикладом міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю на регіональному рівні є діяльність Ради Європи та її органів у цій сфері, які виступають суб’єктами як універсального, так і спеціального співробітництва, маючи при цьому те чи інше коло повноважень.

До Ради Європи у наш час входить 41 держава. Діяльність Ради охоплює всі основні питання європейського співробітництва, включаючи боротьбу зі злочинністю. Серед органів Ради Європи, що займаються цією проблемою, є: Парламентська Асамблея, Комітет Міністрів, Європейський комітет з правового співробітництва, Європейський комітет з проблем злочинності.

В рамках Ради Європи здійснюється така діяльність: розробляються відповідні європейські конвенції та угоди, проводяться конференції та семінари, ведеться науково-дослідна та просвітницька роботи. Так, за весь час функціонування Ради Європи було розроблено та прийнято більше 20 міжнародно-правових документів з проблем кримінального права та боротьби зі злочинністю (Конвенція „Про боротьбу з торгівлею людьми”, Конвенція «Про запобігання тероризму», Конвенція «Про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства»). Окрім цього комітетом міністрів розроблено та прийнято близько 60 резолюцій та 75 рекомендацій з питань співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю [47, c. 413].

У змісті європейських конвенцій можна виділити 2 групи положень. Перша спрямована на зближення внутрішнього законодавства країн-учасниць та містить зобов’язання щодо оцінки певних діянь у якості кримінальних злочинів і щодо включення до національного законодавства кримінально-правових, кримінально-процесуальних та адміністративно-правових заходів, які направлені на попередження, припинення та розслідування кримінальних злочинів.

Друга передбачає конкретні процедури і форми співробітництва, які на основі принципу взаємності можуть використовувати держави-учасниці для боротьби з міжнародною злочинністю та транснаціональними злочинними організаціями [43, c. 94].

Певний внесок у міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюють такі неурядові міжнародні організації:

  •  Міжнародна асоціація кримінального права (МАКП);
  •  Міжнародна кримінологічна спілка (МКС);
  •  Міжнародна спілка соціальної допомоги (МССД);
  •  Міжнародна соціологічна асоціація (МСА);
  •  Міжнародний кримінальний та пенітенціарний фонд (МКПФ).

Діяльність цих чотирьох організацій, що мають консультативний статус при ЕКОСОР, об’єднує Міжнародний комітет з координації (МКК), створений цими організаціями у 1982 р. Проте кожна з цих організацій, що складається з фахівців у галузях міжнародного кримінального права та правосуддя, не дивлячись на свій рекомендаційний характер, має суттєвий вплив на розвиток теоретичних аспектів міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

Наприклад, мета діяльності МАКП, заснованої у 1924 році на базі Міжнародного союзу спеціалістів з кримінального права, полягає в тому, щоб вдосконалювати законодавство та правові інститути, що забезпечують гуманне та ефективне правосуддя. Вона здійснює діяльність за допомогою національних груп окремих держав. Асоціація організовує проведення міжнародних конгресів з проблем кримінального права, консультує ООН, ЮНЕСКО та інші міжнародні організації, за проханням державних органів певних країн проводить експертизи проектів законодавчих актів.

Основними задачами МАКП, як зазначено в її Статуті є: співробітництво теоретиків та практиків міжнародного кримінального права, вивчення злочинності (не лише міжнародної), її причин та засобів боротьби з нею, дослідження реформ у кримінальному праві, пенітенціарної системи та кримінального процесу. Асоціація видає журнал «Міжнародний огляд кримінального права», публікує відгуки про міжнародні заходи боротьби зі злочинністю, а також видає праці з цієї теми.

Основним міжнародним заходом МАКП є проведення конгресів, які проходять один раз на 5 років. Коло питань, що обговорюються на конгресах, включає в себе як проблеми міжнародного кримінального права в прямому розумінні цього слова, так і проблеми кримінального процесу, прокурорського нагляду, кримінології.

В проміжках між конгресами МАКП проводить декілька колоквіумів. Їх тематика, як правило, збігається з темою наступного конгресу та стосується регіональних проблем, що будуть виноситися на конгрес.

У 1972 р. МАКП спільно з місцевою владою міста Сіракузи (Сицилія) створили Вищий міжнародний інститут кримінально-правових наук. Щорічно у січні, травні та грудні Інститут проводить учбові семінари, де навчаються наукові та практичні працівники з різних країн. Періодично інститут організовує міжнародні конференції експертів з різних питань боротьби зі злочинністю. Так, в кінці 1991 р. Інститут під егідою Генерального секретаря Європейської Ради провів міжнародну конференцію «Охорона прав людини при здійсненні кримінального правосуддя в країнах Центральної та Східної Європи». Головна задача конференції допомогти обміну думками у галузі науково-практичної діяльності у боротьбі зі злочинністю [31].

Однією з найвпливовіших міжнародних організацій, що займається питаннями забезпечення міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю є Міжнародна кримінологічна спілка (МКС). Вона являє собою об`єднання національних інститутів та спеціалістів. Відповідно до Статуту МКС має консультативний статус ООН та другу категорію міжнародних неурядових організацій, а також свого представника в ООН. Діяльність МКС подібна до діяльності МАКП. Головною подією в роботі МКС також є проведення конгресів. За весь час існування спілки проведено 11 конгресів (Рим 1938 р., Париж 1950 р., Лондон 1955 р., Гаага 1960 р., Монреаль 1965 р., Мадрид 1970 р., Белград 1973 р., Лісабон 1078 р., Відень 1983 р., Гамбург 1988 р., Будапешт 1993 р.). Протягом всього часу існування МКС оперативно реагувала на будь-які тенденції та явища, що виникали в міжнародній злочинності, що відразу знаходило своє відображення у конгресах Спілки [49, c. 255].

Окрім міжнародних організацій та міжнародних органів вагомий вплив на співробітництво у розкритті та протидії міжнародній злочинності здійснюють внутрішньодержавні правоохоронні органи. Співпраця між різними органами – поліцією, прокуратурою і розвідувальними службами – дає змогу ефективно боротися з різними видами злочинів: відмиванням грошей, виявленням наркотиків, тяжкими злочинами. За результатами цієї співпраці були розроблені концепції Цільової групи і Спеціальних підрозділів із боротьбі з організованою злочинністю. Хоча обидві концепції охоплюють широке коло знань і навичок, принцип їхньої роботи все-таки досить відмінний.

Цільова група містить групу агентств, що використовують свої власні ресурси, знання, навички і юрисдикцію з метою поширення інформації для досягнення визначеної мети. В основу концепції Цільової групи  покладені зв'язки, що утворилися між різними державними і федеральними правоохоронними органами в Сполучених Штатах у 1970-х – початку 1980-х років. Діяльність  двох спільних цільових груп з боротьби з організованою злочинністю, створених у 1983 році, була настільки успішною, що надалі були створені додатково вісім цільових груп, а в 1990-х – чимало федеральних агентств. На відміну від більш неформальних методів координації, коли інформація може бути розділена, але немає потреби одночасної дії агентів, концепція Цільової групи має на меті спільні дії й активний поділ інформації так, щоб її визначена мета могла бути досягнута. Концепція Цільової групи особливо корисна в рамках децентралізованих структур поліції або коли потрібна координація відомств, що мають різну юрисдикцію. Наприклад, Цільова група Прибалтійських держав містить чимало правоохоронних органів з Естонії, Данії, Литви, Норвегії та Росії [47, c. 436].

Підрозділи боротьби з організованою злочинністю (ПБОЗ) є спеціальними постійними структурами, в яких спеціально підготовлений персонал і експерти по організованій злочинності розслідують будь-які справи, пов'язані з організованими злочинними групами. Вони функціонують згідно з "принципом привабливості" і здатні визначити справи, пов'язані з діяльністю організованих злочинних груп для їхнього подальшого розслідування. Вони мають право позбавити інші відділи або органи права  прийняти до розслідування або відхилити ту чи іншу справу. Працівники ПБОЗ можуть мати навички з  криміналістики, розвідувальної практики, але спрямовують свою діяльність виключно на боротьбу з організованою злочинністю. З двох мультидисциплінарних організацій ПБОЗ є більш загальною. Функціонування цього підрозділу особливо підтримують нові демократичні держави, зокрема ті, що є кандидатами на вступ до Європейського Союзу, оскільки  після розвалу комуністичної імперії у цих країнах процвітає організована злочинність [31].

Існує кілька моделей міжнародного співробітництва правоохоронних органів. Класифікація співробітництва може проводитися на наступних підставах: поліція, що включає офіцерів зв'язку, Інтерпол і регіональні угоди; митниця, ФРУ (Фінансові розвідувальні управління) і правосуддя, що включає міжнародні судові угоди, правову взаємодопомогу і судових офіцерів зв'язку.

Особливе місце у міжнародному співробітництві у боротьбі зі злочинністю на глобальному, універсальному та міжурядовому рівнях займає Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол, оскільки саме вона здійснює безпосередню діяльність у боротьбі з міжнародною кримінальною злочинністю. Ця робота ведеться як підрозділами центрального апарату Інтерполу, що розташовані у Ліоні (Франція), так і національними центральними бюро Інтерполу.

Цілями Інтерполу є:

  1.  забезпечення широкої взаємодії усіх органів кримінальної поліції у рамках внутрішнього законозавства за Загальної декларації прав людини;
  2.  створення та розвиток установ, які будуть сприяти попередженню міжнародної кримінальної злочинності та боротьбі з нею.

До головних органів Інтерполу належить Генеральна Асамблея, Виконавчий комітет та Генеральний секретаріат. У своїй діяльності Інтерпол спирається на Національне центральне бюро (НЦБ), що створюється у країнах-учасницях. Інтерпол збирає та систематизує кримінально-розшукову та іншу криміналістичну інформацію, надає інформацію національним поліцейським службам, бере участь у міжнародному розшуку (злочини проти особистості та власності, організована злочинність та тероризм, незаконна торгівля зброєю, наркотиками, дорогоцінними металами та камінням, торгівля людьми, проституція, злочини сексуального та іншого характерів щодо неповнолітних, шахрайство, фальшування, злочини в сфері економіки та кредитно-фінансової галузі).

Інформаційна діяльність Інтерполу включає розсилку розшукових карт, що включають установчі дані з описом зовнішності та відбитків пальців осіб, що знаходяться у розшуку. Розсилаються карти-повідомлення, що містять інформацію про міжнародних злочинців, а також нових способів здійснення злочинів.

Інститут офіцерів зв'язку встановлюється на підставі двосторонніх угод і служить для поліпшення обміну інформацією між правоохоронними органами в рамках розслідування діяльності організованих злочинних груп. Конвенція Організації Об'єднаних Націй ”Про транснаціональну організовану злочинність” містить у статті 27 норму, що регулює діяльність офіцерів зв'язку. Даний вид співробітництва дає можливість розмістити офіцера поліції однієї держави в іншій метою зміцнення співробітництва правоохоронних органів. Ця модель була застосована в багатьох країнах, у том числі у Франції, що має найбільшу мережу офіцерів зв'язку, представлених у 92 країнах, ФБР - у 42 країнах, а також інші держави, наприклад, Італія, Німеччина, Іспанія, Мексика, Колумбія, Канада, Австрія, що мають набагато менші мережі.

Результатом укладення регіональних багатосторонніх угод є створення ряду регіональних «профільних» організацій, які насьогодні проводять ефективну діяльність у боротьбі з міжнародною злочинністю, свідченням чого є щомісячні затримання та викриття міжнародних злочинців.

Для реалізації міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю в рамках Європейської спільноти у 1992 р. було створено Центральне агентство кримінальної поліції – Європол, що за задумом організаторів повинен стати Європейським федеральним бюро розслідувань, що прагне до поліпшення співробітництва правоохоронних органів у державах-членах Європейського Союзу (Австрія, Бельгія, Данія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Греція, Ірландія, Люксембург, Італія, Нідерланди, Португалія, Швеція, Іспанія і Велика Британія) з метою запобігання і боротьби з тероризмом, незаконним обігом наркотиків і інших проявів міжнародної організованої злочинності.

Ще одна організація, яку рідко згадують у юридичній літературі,  SECI (Південно-східна ініціатива співробітництва) ставить за мету посилення співробітництва між державами-членами а відтак збільшення стабільності за допомогою розвитку економічних зв'язків і зв'язків довкілля. Боротьба з міжнародною злочинністю свідчить, що держави погодилися "допомагати одна одній в запобіганні, виявленні, розслідуванні, судовому переслідуванні й придушенні злочинності". В даний момент SECI  має 8 офіцерів зв'язку поліції в Албанії, Болгарії, Греції, Угорщині, Македонії, Румунії, Словенії і Туреччині і 10 офіцерів зв'язку митниці (додатково до наведених восьми державам також у Боснії і Герцеговині і Хорватії). На початку 2001 року було вилучено 500 кг героїну і понад 2 т гашишу, а також було розірване основне кільце контрабанди завдяки співробітництву трьох держав-членів SECI і самого Центру. Центр також координував видачу ордерів на арешт у декількох державах на голів турецьких організованих злочинних груп, що брали участь у торгівлі близько 1000 людей з метою наступної сексуальної експлуатації [35].

Латинська Америка також не стала винятком в реалізації регіональних механізмів врегулювання міжнародної злочинності. У цьомі регіоні найбільш дієвими у боротьбі зі злочинністю показили себе Асоціація Карибських Комісарів Поліції (АКПП) та Карибська Фінансова оперативна цільова група (СFATF).

АКПП прагне просунути регіональне співробітництво з метою придушення злочинної діяльності, пов'язаної з незаконним обігом наркотиків, а також забезпечити обмін інформацією між агентствами, що беруть участь в у боротьбі з незаконним обігом наркотиків. АККП була заснована в 1987 році, і всі комісари поліції Карибських держав є членами даної Асоціації. Виняток становлять лише Куба, Домініканська Республіка, Пуерто-Ріко і три французькі департаменти. АККП була організована з метою: 1) регіонального співробітництва для підвищення ефективності боротьби зі злочинністю; 2) обміну інформацією щодо скоєних злочинів; 3) проведення спільних дій, зокрема навчання криміналістичній тактиці і дослідженням; 4) ефективного управління правоохоронними органами [45, c. 67].

Що стосується Карибської Фінансової оперативної цільової групи, то її мета полягає в тому, щоб забезпечити механізм контролю і заохочення виконання Кiнгстонської декларації міністрів щодо «відмивання» грошей. Ця декларація підтримує виконання Конвенції ООН 1988 року, норм ОАС, 40 рекомендацій FATF, 40 і 19 рекомендацій СFATF.  Рада СFATF прийняла Декларацію на зустрічі в м. Сан-Хосе (Коста-Ріка). Членами СFATF є Антильські Острови, Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Коста-Ріка, Домiнiка, Домініканська Республіка, Гренада, Гватемала, Ямайка, Нікарагуа, Панама, Сан-Вінсент і Гренадінi, Тринідад і Тобаго,  Венесуела та  ін.

Кажучи про такий злочин міжнародного характеру як «відмивання» грошей, варто більш детально звернути увагу на Фінансову оперативну цільову групу, більш відому як FATF. Група була створена під час зустрічі лідерів країн Великої сімки в Парижі в 1989 році з метою розроблення заходів для боротьби з «відмиванням» грошей. У квітні 1990 року FATF видала звіт, що містить 40 рекомендацій у цій сфері. Рекомендації розроблені для забезпечення всебічної програми дій проти «відмивання» грошей, включаючи систему кримінального правосуддя і забезпечення законності, фінансову систему і її регулювання, а також міжнародне співробітництво. Рекомендації не мають обов'язкового характеру, але передбачається, що кожен член FATF зобов'язаний боротися з «відмиванням» грошей. У 1996 році ці рекомендації були змінені  відповідно до останніх тенденцій щодо «відмивання» грошей, а також потенційних загроз.

FATF має 3 головні завдання:

1. Контроль за  здійсненням її членами заходів у боротьбі з відмиванням грошей. Щорічно здійснюється подвійне оцінювання ситуації у цій сфері.

2. Вивчення тенденцій і методів щодо відмивання грошей, а також перегляд змісту 40 рекомендацій.

3. Прийняття і виконання рекомендацій FATF державами, які не є її членами.

40 рекомендацій становлять основну концепцію боротьбі з відмиванням грошей. Вони розроблені з метою їх універсального застосування і охоплюють систему правосуддя і верховенства права, а також стосуються управління фінансовою системою і розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері. Державами-членами FATF насьогодні є Аргентина, Австралія, Австрія, Бельгія, Бразилія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Гонконг (Китай), Ісландія, Ірландія, Італія, Японія, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Сінгапур, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Велика Британія, Сполучені Штати Америки [37].

Регіональне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється також в рамках СНД, при чому як на міждержавному рівні (Міжпарламентська асамблея, Рада голів держав, Рада голів урядів), так і на міжвідомчому рівні правоохоронних органів (прокуратура, органи внутрішніх справ, органи безпеки, податкова поліція, митна служба). При цьому саме правоохоронні органи СНД безпосередньо здійснюють роботу з реалізації співробітництва у боротьбі зі злочинністю як одного із напрямів кримінальної політики держав.

Особливе значення має двостороннє співробітництво органів внутрішніх справ держав СНД з органами міліції (поліції) сусідніх держав (наприклад, Фінляндія, Польща, Монголія та ін.) Включаючи співробітництво в рамках «Шанхайського форуму» (Росія, Китай, Казахстан, Киргизія).

Взаємодія органів внутрішніх справ різних держав у боротьбі зі злочинністю носить характер міжвідомчої допомоги, яке здійснюється на основі міжнародно-правових угод і внутрішньодержавних нормативно-правових актів.

Загалом, багатостороння діяльність усіх суб’єктів (в усіх її проявах: глобальному та регіональному, універсальному та спеціальному, багатосторонньому та двосторонньому) являє собою складне явище – систему міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Системний підхід полягає в тому, що, оскільки сама проблема злочинності та боротьбі з нею має всесвітній характер і не може бути вирішена на національному і навіть регіональному рівнях, то найбільш ефективним рішенням є стратегічна діяльність суб’єктів міжнародного співробітництва – глобальна за масштабами, універсальна та спеціальна за компетенцією, багатостороння за формою. Необхідним та логічним доповненням до неї повинна бути відповідна діяльність як на регіональних рівнях, так і в рамках двосторонніх угод [27].

РОЗДІЛ  3

ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ПРИТЯГНЕННЯ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ДО МІЖНАРОДНОЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

3.1. Міжнародний кримінальний суд як головний орган у сфері міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб

У 1998 році було підписано Римський договір Статут Міжнародного кримінального суду, відповідно до якого створювався постійно діючий орган у сфері міжнародного кримінального судочинства, що фактично означало закріплення у міжнародному публічному праві інститут міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб.

Протягом усього часу свого функціонування МКС розвіяв усі сумніви щодо доцільності його створення, адже при створенні міжнародних військових трибуналів ad hoc завжди виникали організаційні складнощі. При існуванні постійно діючого судового органу механізм притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності можна постійно вдосконалювати, що знаходить своє відображення у попередженні скоєння міжнародних злочинів.

Протягом 5 років проходило укомплектування Суду, розробка «допоміжних» документі, які б забезпечували ефективну роботу суддів МКС. Лише у лютому 2003 року було формально обрано на 9-річний строк перші 18 суддів МКС. Обрані судді є незамінними впродовж найближчих 9 років, окрім як за власним бажанням або за станом здоров’я. У процесі обрання перших 18 суддів брали участь кандидати, серед яких були й колишні судді міжнародних військових трибуналів ad hoc, колишні голови верховних національних судів, генеральні прокурори та міністри юстиції. Судді збираються на пленарні засідання якнайменше 1 раз на рік для виконання своїх функцій відповідно до Статуту, Правил процедури доведення та Регламенту Суду [38].

Перед суддями МКС поставлені жорсткі професійні вимоги. Оскільки вони мають не національні, а виключно міжнародні зобов’язання, то повинні дотримуватися основних цінностей діяльності Суду, як-от: незалежність від національної приналежності, відданість Суду та високий рівень сумлінності. Вони також повинні підтримувати та керуватися принципами, викладеними у Статуті, включаючи віру у права людини, гідність та цінність людської особистості, а також рівноправність чоловіків та жінок. Саме тому співробітники повинні проявляти повагу до усіх культур, не допускаючи дискримінації щодо якої-небудь особи або групи осіб або будь-яким чином зловживати своїми владою та повноваженнями, якими вони наділені. Співробітники також не повинні використовувати своє службове положення або інформацію, що стала їм відома при здійсненні службових функцій, задля фінансової або іншої особистої вигоди або задля вигоди 3-ьої сторони, включаючи сім’ю, друзів та ін. Співробітники не мають права отримувати від будь-якого уряду або від неурядового джерела ніяких почесних звань, нагород, послуг, подарунків або винагород без попередньої згоди Секретаря або Прокурора. Співробітники не наділені правом активно брати участь в управлінні або мати фінансову зацікавленість у діяльності будь-яких прибуткових комерційних підприємств, якщо така участь дозволяє співробітнику або підприємству вилучати вигоду щодо службового положення співробітника. МКС позбавляє імунітету будь-яку свою посадову особу, щодо якого було порушено кримінальну справу будь-яким національним судом [40].

Судді, Прокурор, його заступники та секретар користуються тими ж привілеями та імунітетами, що й голови дипломатичних представництв. Судово-процесуальний імунітет по відношенню до усього сказаного або написаного ними, включаючи їхні офіційні дії, буде й надалі надаватися їм навіть після завершення строку їх повноважень (ст.48 Статуту).

Структура Суду побудована таким чином, щоб забезпечити максимальну ефективність діяльності МКС на рівні вищого міжнародного кримінального судового органу. Структура його органів, кожен з яких має специфіку роботи, чітко визначена статтею 34 Статуту:

1) Президія. Судді, що входять до складу Президії, виконують свої функції на постійній основі з моменту свого обрання. Голова та перший та другий заступники Голови обираються абсолютною більшістю голосів суддів. Вони виконують свої функції протягом 3-річного строку або до завершення строку їх повноважень як суддів, в залежності від того, який з цих термінів збігає раніше. Вони можуть бути переобрані лише один раз. Перший заступник Голови виконує повноваження Голови у випадку, якщо Голова відсутній або відведений. Другий заступник здійснює функції Голови у випадку, якщо Голова або перший заступник Голови відсутні або відведені. Голова зі своїми заступниками утворюють Президію, яка несе відповідальність за:

  •  сумлінне ведення справ Суду, за винятком Канцелярії Прокурора;
  •  інші функції, що покладені на нього.

При виконанні своїх обов’язків, зазначених вище, Президія координує діяльність Суду разом з Прокурором та отримує згоду останнього з усіх питань, що мають спільний інтерес.

До компетенції Президії МКС належить:

  •  назначати державу відбування покарання щодо особи засудженої до позбавлення волі (далі – держава виконання вироку);
  •  вирішувати питання про виключення тієї чи іншої держави зі списку держав, які повідомили про готовність приймати засуджених на своїй території, якщо вона (Президія) не погоджується з висунутими вимогами такої держави. З приводу цього Президія має право робити запит щодо додаткової інформації від цієї держави до прийняття відповідного рішення;
  •  затверджувати будь-які поправки або додатки до вимог держав щодо питань, зазначених вище;
  •  розглядати питання щодо клопотання засуджених фізичних осіб або Прокурора про призначення або зміну держави виконання вироку. Має право зробити запит до держави виконання вироку, щоб та розглянула усне або письмове клопотання засудженої особи;
  •  визначаючи межі необхідності, надавати дозвіл на отримання засудженою особою будь-якої допомоги, включаючи надання кваліфікованого усного перекладача;
  •  виконувати нагляд за виконанням рішень Суду;
  •  делегувати суддю Суду або його співробітника, якому доручається – після повідомлення держави виконання вироку – зустрітися з осудженою особою та заслухати його думки без присутності національних представників влади;
  •  приймати рішення щодо дозволу тимчасової видачі засудженого до 3-ьої держави для здійснення переслідування лише за умови достатніх гарантій, що засуджений буде перебувати під вартою у цій державі та його буде повернуто до держави виконання вироку після здійснення переслідування;
  •  після проведення консультацій з Прокурором, засудженою особою, потерпілими або їх представниками приймає рішення щодо розпорядження майном чи активами або їхнього розподілу, що здійснюється під час впродовж виконання вироку Суду;
  •  встановлювати строки, в межах яких засуджені особи можуть можуть звертатися за наданням допомоги або оскаржувати рішення Суду.

Президія має коло повноважень щодо розпорядження бюджетними коштами Суду.

2) Судові палати. Саме ці органи покликані забезпечити виконання головної мети створення Міжнародного кримінального суду – це притягнення до відповідальності осіб винних у скоєнні міжнародних злочинів. Як зазначалося раніше до складу МКС входить 3 судові палати: Палата попереднього провадження, Судова палата та Апеляційна палата.

Палата попереднього провадження (далі – ППП) розпочинає свою діяльність фактично після звернення Прокурора щодо необхідності отримання інформації або заяв свідків, вивчення, збору та перевірки доказів, що можуть стати недоступними під час судового провадження (п.1(а) ст.56 Статуту). На прохання Прокурора ППП також може вдаватися до заходів, що можуть бути необхідними для забезпечення ефективності та послідовності судового переслідування та для забезпечення прав захисту:

  •  дача рекомендацій або розпоряджень щодо процедур, яких варто дотримуватися;
  •  дача вказівок щодо ведення протоколів провадження у справі;
  •  призначення експерту для надання допомоги;
  •  видає дозвіл захиснику особи, що була арештована, брати участь у розгляді справи, або, якщо арешту не було чи викликана особа не зявилася, чи не було визначено захисника, призначає іншого захисника для участі у справі та представництва інтересів захисту;
  •  видавати розпорядження одному зі своїх членів, у разі необхідності, здійснювати нагляд та давати рекомендації або розпорядження щодо збору та зберігання доказів і допиту осіб;

Якщо Прокурор не вважає за потрібне застосування таких заходів, ППП консультується з Прокурором та зясовує чи є його небажання не застосовувати такі заходи ґрунтовним. Якщо воно є неґрунтовним, то ППП має право вдаватися до вище зазначених заходів за власною ініціативою. Разом з попередніми функціями ППП також може за проханням Прокурора видавати такі ордери та розпорядження, що можуть бути необхідними для цілей проведення розслідування. За проханням особи, що була арештована або зявилася за наказом, може видавати розпорядження, необхідне для надання допомоги такій особі або для підготовки його захисту. На ППП покладаються функції щодо забезпечення захисту та недоторканності приватного життя потерпілих та свідків, зберігання доказів та захисту інформації, що стосується національної безпеки, а також щодо видачі Прокуророві дозволу на застосування спеціальних заходів для проведення розслідування у межах території держави-учасника, якщо така держава не надала своєї згоди через відсутність у неї органу або елементу судової системи, що унеможливлює співробітництво з Судом (п.3(d) ст.57 Статуту).

Стаття 61 (п.11) говорить: «Після затвердження обвинувачень відповідно до даної статті Президія створює Судову палату, що відповідає за проведення подальшого розгляду справи та може виконувати будь-яку функцію Палати попереднього провадження, що має відношення до такого розгляду». Визначивши момент початку відправлення функцій Судовою палатою, можна безпосередньо перейти до характеристики  його компетенції.

Судова палата забезпечує справедливість та швидкість судового розгляду при повному дотриманні прав обвинувачуваного та з урахуванням захисту потерпілих та свідків. Коли справа направлена на розгляд, Судова палата може:

  •  радитися зі сторонами та встановлювати такі процедури, які б забезпечували справедливість та прискорювали б розгляд справи;
  •  визначає мову або мови, що будуть використовуватися під час розгляду справи;
  •  звертатися з попередніми питаннями до Палати попереднього провадження;
  •  повідомив сторони, може розпорядитися про об’єднання або розподіл обвинувачень проти більш ніж одного обвинувачуваного;
  •  вимагає явку свідків, дачу ними свідчень, а також пред’явлення документальних доказів;
  •  забезпечує нерозповсюдження конфіденційної інформації;
  •  приймає рішення щодо інших питань, що мають відношення до справи;
  •  забезпечує захист обвинувачуваного, свідків та потерпілих;
  •  встановлює, що за певних обставин, розгляд справи буде закритим;
  •  зачитує обвинувачуваному звинувачення після чого намагається встановити, чи розуміє обвинувачуваний зміст звинувачень. Дає можливість обвинувачуваному визнати свою вину або заявити про свою невинуватість;
  •  приймає рішення щодо допустимості або відносності доказів;
  •  може застосовувати необхідні заходи для підтримання порядку під час розгляду;
  •  складає повний протокол судового розгляду, що точно відображає послідовність процесу.

Отож-бо, Судова палата розглядає справу по суті та приймає заключне рішення, що не повинно виходити за рамки фактів та обставин, викладених у звинуваченні. Для цієї Палати встановлюється також обов’язок обґрунтувати таке рішення з посиланням виключно на докази, представленні у Суді та використані ним під час судового розгляду. У випадку встановлення вини особи, звинуваченої у скоєнні злочину, Суд приймає рішення про призначення покарання фізичної особи. При цьому Судова палата може провести додаткове судове засідання для визначення конкретної міри покарання.

Апеляційна палата є органом нетиповим для міжнародних судових установ. Сторони процесу можуть звертатися до нього у випадку оскарження рішень двох інших судових палат. При розгляді справи вона користується тими ж повноваженнями, що й Судова палата, проте його рішення є остаточними та оскарження не підлягають.

Якщо Апеляційна палата приходить до висновку, що оскаржений судовий розгляд був несправедливим і це ставить під сумнів довіру до рішень або вироків Суду, або що при винесенні вироку були зроблені суттєві помилки щодо факту або права, або відбулося процесуальне порушення, воно має право:

а) відмінити або внести зміни до рішення чи вироку;

b) розпорядитися про проведення нового судового розгляду, але вже іншою судовою палатою.

3) Канцелярія прокурора діє незалежно як окремий орган Суду. Вона відповідає за отримання будь-якої інформації про міжнародні злочини. Канцелярія очолюється Прокурором, який має усі повноваження щодо керівництва Канцелярією, включаючи персонал, приміщення та інші ресурсі. Прокурор розпочинає розгляд справи на підставі інформації про злочини, що належать до юрисдикції Суду. Він перевіряє серйозність отриманої інформації, а потім, якщо робить висновок про наявність достатніх підстав для порушення справи, звертається до Палати попереднього провадження з проханням видати санкцію на проведення розслідування. До повноважень Прокурора відносять призначення консультантів з досвідом юридичної діяльності щодо спеціальних питань, які стосуються ґвалтування, гендерного насилля та насилля по відношенню до дітей, але не обмежуючись лише цими питаннями. Держави, що ратифікували Римський статут, а також Рада Безпеки ООН може звертатися до Прокурора з проханням розслідувати один або декілька злочинів, якщо вони належать до юрисдикції Суду (ст.42 Статуту).

4) Секретаріат відповідає за несудові аспекти управління справами та обслуговування Суду без нанесення шкоди для функцій та повноважень Прокурора відповідно до ст.42 Статуту. Секретаріат очолюється Секретарем, який є головною адміністративною посадовою особою Суду. Він виконує свої функції під керівництвом Голови Суду. Саме Секретар створює у структурі Секретаріату Групу з надання допомоги потерпілим та свідкам. Секретар за згодою Президії та Прокурора пропонує Положення про персонал, що містить умови, за яких персонал Суду призначається, отримує винагороди та звільнюється. Секретар бере участь у розробці Регламенту Суду та будь-яких додатків до нього шляхом проведення консультацій разом з Прокурором (п.2 ст.52). У Секретаря зберігається точний протокол по кожній справі, укладений Судовою палатою, а також перелік держав-учасниць, що готові надати свою територію для відбування покарання засуджених осіб.

До функцій Секретаря Суду віднесені повноваження отримувати, відшукувати та представляти інформацію, встановлювати канали зв’язку з такими цілями, регулярно вести архіви Суду та бази даних, у яких містяться конкретні відомості щодо кожної справи. Секретар відповідає за підтримання внутрішньої безпеки Суду у консультаціях з Президією, Прокурором та приймаючою державою. Секретар зобов’язаний передавати адвокатам інформацію та інші дані про прецедентне право МКС, а також співробітничати з національними асоціаціями юристів та адвокатів для сприяння їх спеціалізації та навчанню щодо правових норм, встановлених Римським статутом та Правилами процедури та доведення.

Не дивлячись на широке коло повноважень, якими володіє Суд для притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності, його компетенція все ж таки обмежена як у часі та і територіально. Це означає, що до юрисдикції МКС входять лише міжнародні злочині, вчинені після 1 липня 2002 року, коли Римський статут вступив в силу. Якщо ж будь-який конфлікт наприклад, війна в Уганді триває вже 20 років, то компетенція Суду обмежена лише тими діяннями, вчиненими саме після вступу Статуту в силу [44].

До компетенції МКС входять також лише ті злочини, які були скоєні або на території держави-учасниці Римського договору, або громадянином держави-учасниці. Якщо не дотримано ні особистого, ні територіального принципу, Суд не може діяти. Це положення гарантує право держав вирішувати, чи піддавати фізичних осіб, що мають її громадянство або територію під юрисдикцію Суду, чи ні. Проте у цього принципу є виняток: Рада Безпеки ООН може у вигляді резолюції, що прийнята відповідно до глави VII Статуту ООН, передати до МКС певну ситуацію, в якій йдеться про міжнародні злочини, скоєні ані на території держави-учасниці, ані громадянами держави-учасниці. Рада Безпеки скористалася цим правом, коли до Суду було передано ситуацію у Дарфурі. Судан не є державою-учасницею МКС [48].

Отже, оскільки діяльність МКС та зміст його Статуту являють собою фактично узагальнення усього історичного міжнародного досвіду та практики у розслідуванні міжнародних злочинів та притягненні винних у їх скоєнні, закріплення принципу індивідуалізації міжнародної кримінальної відповідальності можна вважати дієвим у попередженні міжнародної злочинності та таким, що цілком виправдовує створення постійно діяючого у сфері міжнародного кримінального судочинства органу.

3.2. Підстави притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином, міжнародне кримінальне переслідування фізичних осіб за здійснення інших злочинів виключене. Це дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості та наявність у підсудного у Міжнародному кримінальному суді права на захист [39].

Як зазначалося раніше, лише за міжнародні злочини, перелік яких міститься у Статуті МКС та є вичерпним, фізичну особу може бути притягнуто до міжнародної кримінальної відповідальності. Саме наявність складу цих злочинів і слід вважати підставою для міжнародної кримінальної відповідальності.

Вперше перелік таких злочинів було запропоновано Статутом Нюрнберзького Міжнародного воєнного трибуналу 1945 року. У статті 6 Статуту до категорії міжнародних віднесено три групи злочинів проти людства:

  •  злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень або участь у спільному плані чи змові, які спрямовуються на здійснення будь-якої із вищезазначених дій;
  •  воєнні злочини, а саме: порушення законів чи звичаїв війни, в тому числі вбивства, тортури чи захоплення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства чи тортури військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної чи приватної власності, безглузді руйнування міст і сіл, розорення, що не виправдані воєнною необхідністю, та інші злочини;
  •  злочини проти людства, а саме: вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення чи у зв’язку із будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні [46, c. 47].

Зазначена класифікація міжнародних злочинів мала велике значення як перший документ міжнародного кримінального права, спрямований на захист миру і безпеки людства. Із часом класифікація ускладнювалася. Зокрема, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року віднесла до категорії цих злочинів також геноцид. Цим поняттям визначалися дії, вчинені із наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку (ст. 2).

Документ вказував на можливі форми геноциду: вбивство членів такої групи; заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення групи; заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи і насильницька передача дітей із однієї людської групи в іншу. Протиправними оголошувалися геноцид, змова з метою вчинення геноциду, пряме і публічне підмовляння до вчинення злочину, а також замах і співучасть у ньому.

Конвенція передбачала розгляд кримінальної справ про геноцид компетентним судом тієї держави, на території якої був учинений злочин, а також можливість створення Міжнародного кримінального суду із відповідною юрисдикцією для розгляду конкретної справи [50, c. 91].

Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року та Додатковим протоколом І до них 1977 року було суттєво доповнено перелік воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

В 1968 році Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства назвала серед міжнародних злочинів злочини проти людства, вигнання в результаті збройного нападу чи окупації, нелюдські дії, які є наслідком політики апартеїду, а також геноциду (ст. 1).

Генеральна Асамблея ООН у 1973 році прийняла Міжнародну конвенцію про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього, в якій апартеїд було оголошено злочином проти людства, який створює серйозну загрозу міжнародному миру і безпеці.

В 1976 році Комісія міжнародного права ООН схвалила проект статей про відповідальність держав. Згідно з п. 3 ст. 19 цього документа до числа міжнародних злочинів віднесено агресію, встановлення чи збереження силою колоніального панування, рабство, геноцид, апартеїд та екоцид [39].

У 60-х роках ХХ століття активно обговорювалось питання про розгляд екоциду і біоциду як окремих міжнародних злочинів. Значно сприяла цьому війна у В’єтнамі, під час якої війська США за допомогою хімічних речовин у деяких місцевостях знищували все живе. Не випадково перші теоретичні дослідження цієї проблеми належать саме в’єтнамським юристам.

Використання засобів негативного впливу на навколишнє середовище засуджується багатьма міжнародними політико-правовими документами. Серед них можна назвати Протокол про заборону застосування на війні ядушливих, отруйних та інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року, Додатковий протокол І до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року, Конвенцію про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї і про їх знищення 1972 року, Конвенцію про заборону воєнного чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року, Конвенцію про заборону чи обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірне пошкодження чи мають невибіркову дію, 1980 року.

Аналіз вищезгаданих документів дозволяє зауважити, що офіційно термін “екоцид” у міжнародному кримінальному праві ще не застосовується. Лише у проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства цей міжнародний злочин названо навмисною і серйозною шкодою навколишньому середовищу.

Екоцид передбачає непоправні наслідки для природного середовища, яке має велике значення для людства. Міжнародна небезпека цього злочину проявляється і в тому, що його наслідки не знають кордонів, порушення екології в одній державі виявляється в інших. Тому боротьба з екоцидом має принципове значення для всього людства [45, c. 101].

Останнім часом виокремився такий самостійний міжнародний злочин як біоцид. Він є спрямованим безпосередньо не проти навколишнього природного середовища, а проти людини. Біоцид визначається як навмисне і масове знищення людей та інших живих істот, живої природи, живих організмів, біосфери за допомогою зброї масового знищення з метою досягнення воєнної переваги над противником і перемоги у збройному конфлікті. Не випадково джерелом біоциду є агресивна війна і збройні конфлікти, в процесі яких він може бути вчинений.

Біоцид як міжнародний злочин потрібно відрізняти від злочинного забруднення навколишнього природного середовища. Ці злочини, насамперед, відрізняються за суб’єктами, адже накази про застосування біологічної зброї можуть виходити лише від керівників держави та вищих посадових осіб. Іншими є також і способи вчинення біоциду. Вони пов’язані із використанням такої військової техніки, яка призначена для масового знищення живої сили і завдання шкоди здоров’ю людей [34].

У проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що був прийнятий Комісією з міжнародного права в 1991 році, до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені агресія; загроза агресії; втручання; колоніальне панування та інші форми іноземного панування; геноцид; апартеїд; систематичні і масові порушення прав людини; виключно серйозні воєнні злочини; вербування, використання, фінансування і навчання найманців; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу. Як бачимо, проектом Кодексу до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені як міжнародні злочини, так і деякі злочини міжнародного характеру [45, c. 68].

Проведена робота із кодифікації міжнародних злочинів, перелік яких постійно збільшувався, сприяла виокремленню групи з 4 найбільш небезпечних та загрозливих світовій безпеці діянь, які, врешті-решт, були включені до Статуту Міжнародного кримінального суду (ст.5 Статуту МКС). Додатково було розроблено спеціальний документ Елементи злочинів, що розкриває зміст та перераховує усі діяння, які мають розцінюватись як міжнародні злочини. Елементи злочинів покликані допомогати Суду у тлумаченні та застосуванні статтей 6, 7 та 8 відповідно до Статуту.

Як зазначено у статті 30, фізична особа підпадає під кримінальну відповідальність та покарання за злочин, що належить юрисдикції Суду, лише у тому випадку, якщо згідно з принципами, що характеризують об’єктивну сторону, воно скоєно з наміром та свідомо. Коли в Елементах злочинів не міститься вказівки на суб’єктивну сторону будь-якої вказаної поведінки, наслідка або обставини, то йдеться про те, що застосовується відповідна суб’єктивна сторона, вказана у ст. 30, тобто злочин був вчинений з намром, свідомо або у поєднанні цих ознак [33, c. 134].

Отже, під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду підпадають такі міжнародні злочини: злочини геноциду, злочини проти людяності, військові злочини та злочини агресії.

Геноцид підпадає під юрисдикцію Суду відповідно до положення ст.2 Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. Геноцид – це дії, спрямовані на знищення частини або цілої групи людей. Наявність свідомого плану досягнення цієї мети відрізняє геноцид від інших злочинів проти людства.

Наступні 5 діянь, якщо вони здійснені з наміром винищити повністю або частково групу людей певної національності, етнічної, расової або релігійної приналежності, можуть бути віднесені до геноциду:

  1.  вбивство членів такої групи;
  2.  нанесення серйозного фізичної або духовної шкоди членам групу;
  3.  навмисне фізичне винищення групи через вплив на її умови життя;
  4.  створення умов, що мають за мету припинення народжуваності у середині групи;
  5.  насильне переселення дітей з одної групи до іншої.

Слід зазначити, що культурний геноцид, тобто навмисні дії, що перешкоджають члену групи розмовляти власної мовою, дотримуватися власної релігії або слідувати своїм культурним традиціям, не підпадає під юрисдикцію Суду згідно зі Статутом, окрім випадків, коли це супроводжується одним з п’яти зазначених вище діянь. Те ж саме стосується екоциду (навмисні дії спрямовані на підрив або винищення екосистеми певної території).

Відповідно до п.3 ст.25 Статуту той, хто наказує, закликає або змушує будь-кого до здійснення геноциду, або той, хто допомагає, заохочує чи інакше підтримує здійснення геноциду, винний у геноциді. Проте, на відміну від ст.3 Конвенції про геноцид 1948 р., змова з метою його здійснення окремо у Римському статуті не згадується. Однак за змістом п.3(d) ст.25 йдеться майже саме про такі дії. Для віднесення злочину до геноциду зовсім не обов’язково, щоб була зроблена спроба або дійсно винищена ціла група людей або значна її частина. Достатньо звинувачення про намір та злочинну ціль знищити велику кількість членів групи певної спільноти. У геноциді може бути звинувачений не лише голова держави або урядовий міністр, що планує та віддає наказ здійснити такі дії, але й той, хто безпосередньо ці дії скоює.

Перелік злочинів проти людяності закріплений у п.1ст.7 Статуту (в цілому 11 видів діянь), а у п.2 надаються визначення цих злочинів та складових їх термінів (наприклад, «винищення», «тортури», «переслідування»). При цьому Суд відрізняє злочини проти людяності, що входять до його юрисдикції від звичайних злочинів за 3-ьома ознаками:

  1.  діяння має бути здійснено «як складова частина широко використовуваних та методичних атак», як це пояснюється в Елементах злочинів. Термін «Атака» означає не лише військові дії, але й може включати такі заходи, як депортація або насильне переселення;
  2.   діяння має бути спрямовано проти цивільного населення. Якщо серед цивільного населення є солдати, воно не втрачає статусу цивільного;
  3.  діяння повинно бути скоєно відповідно до політики держави або організації. Несистематичні та випадкові дії, що не відповідають рівню злочинів проти людяності, Судом не переслідуються [34].

Усі військові злочини поділяються на дві групи. Першу складають злочини, зазначені у Женевських конвенціях 1949 р. за умови, що вони здійснені відносно тих, хто знаходиться під захистом цих конвенцій, включаючи поранених солдатів, потерпілих від аварій на суднах, військовополонених, цивільне населення на окупованих територіях. Другу групу складають порушення міжнародних правових норм (Гаазькі конвенції, І протокол до Женевських конвенцій) [1].

Окремо слід виділити злочини агресії, оскільки до тепер не було розроблено прийнятних для всіх держав визначення цього злочину. Спершу було прийнято рішення розглядати це питання на спеціальній сесії Асамблеї держав-учасниць Статуту через 7 років після його вступу у силу, тобто у 2009 р., але й цього року не було досягнуто одностайності у формулюванні визначення злочину агресії. П.2 ст.5 Статуту говорить про те, що «Суд здійснює юрисдикцію щодо злочину агресії, як тільки буде прийнято положення, що містить визначення цього злочину та вказує на умови, за яких Суд може здійснювати юрисдикцію щодо цього злочину». Оскільки визначення злочину агресії так і не було встановлено, то й розглядати його у якості підстави для притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності не варто [33, c. 141].

У Заключному акті Римської конференції було рекомендовано також переглянути питання щодо включення міжнародного тероризму та міжнародної торгівлі наркотиками у перелік злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС.

Окрім цих 4-х «основних категорій злочинів» МКС має право приймати санкції відносно цілого ряду «додаткових» злочинів та порушень, що здійснюються під час розслідування або судового процесу. МКС має юрисдикцію щодо наступних навмисно скоєних злочинів проти здійснення правосуддя:

  1.  дача неправдивих свідчень після прийняття зобов’язання давати правдиві свідчення;
  2.  пред’явлення завідомо неправдивих або сфальсифікованих доказів;
  3.  протиправне здійснення впливу на свідка, створення перешкод присутності свідка або дачі ним свідчень, знищення доказів або перешкоджання їх збору;
  4.  залякування або протиправний вплив на посадову особу з метою примусу або переконання його не виконувати свої обов’язки;
  5.  вимагання або отримання хабара посадовою особою у зв’язку зі своїми офіційними зобов’язаннями (ст. 70).

Міри покарання за такі злочини в Статуті не вказані, але вони включені в проект Правил процедури та доведення. В основному це штраф, і лише у випадку відмови сплачувати штраф може застосовуватися позбавлення волі [32].

Як ми впевнились, перелік підстав для притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності є вичерпним і не потребує доповнень. Оскільки насьогодні вже відомі усі найтяжчі суспільно небезпечні злочини, покарати за скоєння яких держава самостійно не в змозі через те, що злочинці є або посадовими особами або військовокомандуючими, то їх спеціально виведено до групи міжнародних і включено до юрисдикції МКС. Не дивлячись на великі масштаби інших злочинів, наприклад, міжнародного тероризму, попередити їх вчинення держави на національному або ж регіональному рівні все-таки спроможні, тому їх наврядчи внесуть до переліку підстав притягнення саме до міжнародної кримінальної відповідальності.

3.3. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності

Як було зазначено у попередньому розділі, Міжнародний кримінальний суд є постійно діючим органом, юрисдикція якого поширюється на фізичних осіб, відповідальних за “найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства і які визначені цим статутом” (стаття 1 Статуту МКС). Інакше кажучи, Статут визначає найбільш серйозні злочини, за вчинення яких може наступити міжнародна кримінальна відповідальність. Звідси випливає, що за інші злочини, не вказані в Cтатуті, така відповідальність не застосовується, тобто ці інші, злочини або не є серйозними, або вони не становлять загрози світовій спільноті. До таких злочинів, зокрема, відноситься міжнародний тероризм [50, c. 99].

МКС наділений міжнародною правосуб’єктністю. Він має весь комплекс прав та обов’язків, що передбачені для суб’єктів міжнародного права. Більш того, правоздатність МКС є універсальною бо, як визначає ст. 4 Статуту “Суд має таку правоздатність, яка може бути необхідною для виконання ним своїх функцій” [1].

Статут визначає загальні принципи кримінального права, якими повинен керуватись МКС під час здійснення своїх повноважень. Такі принципи, в залежності від їх походження можна поділити на дві групи: 1) загальновизнані принципи внутрідержавного кримінального права, що знайшли своє відображення в Статуті, та 2) принципи міжнародно-правового характеру.

До перших належать такі основні засади здійснення кримінального правосуддя, як принцип nulum crimen sine lege “немає злочину без закону” (ст. 22 Статуту), відсутність зворотної дії положень Статуту (ст. 24) принцип nulum poena sine lege “немає відповідальності без закону” (ст. 23 вказує, що особа визнана винною у тому чи іншому злочині може бути покарана лише у відповідності до положень Статуту) [1].

Не підпадають під юрисдикцію МКС, а, отже і не можуть бути визнані винними та піддані покаранню особи, котрі не досягли на момент скоєння злочину 18 років. Такий, відносно високий віковий ценз можна списати на особливий характер суспільно-небезпечних діянь, визначених Статутом. Ст. 29 Статуту також не передбачає строку давності для будь-якого із злочинів, на які поширюється юрисдикція МКС.

Щодо принципів міжнародно-правового характеру то сюди можна передусім віднести невизнання судом будь-яких імунітетів (національних або міжнародних) чи інших спеціальних норм, які можуть бути пов’язані із посадовим становищем особи та захищати її в певних випадках від кримінального переслідування і ставити поза межами юрисдикції національного (внутрідержавного) правосуддя (п. 2 ст. 27 Статуту) [34, c. 114].

Заслуговує на увагу також і принцип про відсутність строків давності, що в категоричній формі визначає незастосування будь-яких строків давності до підсудних суду міжнародних злочинів. Слід відзначити, що незастосування строків давності до таких діянь, як воєнні злочини та злочини проти людяності було сформульовано ще у 1945 році – у статті 2, пункт 5, Закону №10 Контрольноі Ради союзників у Німеччині [21, с.584]. Пізніше цей прнинцип було відтворено у статті ІV Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року про незастосування строку давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності, а також в статті 1 Конвенції Ради Європи від 25 серпня 1974 року про незастосування строків давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

Незастосування строків давності передбачене Законом №10 поширювалось лише на злочини, скоєні нацистами до і після Другої світової війни, але це обмеження вже не фігурувало у Конвенціях 1968 та 1974 років. На противагу цим Конвенціям Статут МКС поширив вказаний принцип і на інші злочини, зокрема геноцид та злочин агресії.

Третім і чи не найголовнішим серед таких принципів є принцип індивідуальної кримінальної відповідальності. Ним акцентується увага на тому, що МКС наділений юрисдикцією лише стосовно фізичних осіб [25, с.26].

Особа підлягає кримінальній відповідальності за злочини, передбачені цим Статутом у випадках:

- вчинення такого злочину індивідуально або;

- у співучасті з іншою(ми) особою(ами).

Особа несе індивідуальну кримінальну відповідальність і у випадку замаху на злочин, що також передбачено Статутом (п. f. ст. 25).

Статут МКС містить і спеціальне застереження, згідно з яким індивідуальна кримінальна відповідальність жодною мірою не впливає на відповідальність держав за міжнародним правом. Це застереження – своєрідний доказ в користь твердження про вчинення злочину “не абстрактними категоріями, а людьми”. І тому держава не повинна і не може нести кримінальної відповідальності, так як вона виступає лише засобом чи прикриттям злочинної діяльності людини.

Отже, порушення та провадження кожної справи складається з етапів, послідовність яких визначається Римським статутом.

Порушення розслідування. Прокурор, оцінивши представлену йому інформацію, починає розслідування, якщо тільки він не визначає, що немає розумних підстав для прийняття дій відповідно до даного Статуту. Після проведення розслідування Прокурор приходить до висновку про відсутність достатніх підстав для початку кримінального переслідування, якщо:

а) немає достатніх підстав або фактичних підстав для запиту ордера або наказу згідно зі ст.58 Статуту;

b) справа є неприпустимою на підставі ст.17;

с) кримінальне переслідування не відповідає інтересам правосуддя з урахуванням усіх обставин, включаючи ступінь тяжкості злочину, інтереси потерпілих та вік або немічність передбачуваного злочинця, а також його роль у передбачуваному злочині.

Прокурор повідомляє Палату попереднього провадження та державу, яка передає ситуацію відповідно до ст.14, або Раду Безпеки у випадку, що підпадає під положення пункту «b» ст.13, про свій висновок і підстави для такого висновку. Прокурор у будь-який час може переглянути рішення про початок розслідування або кримінального переслідування на підставах нових фактів або інформації [39].

Отже, порушення розслідування Міжнародним кримінальним судом здійснюється згідно з вимогами Статуту та за наявності для цього вамогих підстав, що встановлюються Прокурором та його Канцелярією.

Розслідування. Відповідно до ст.54 Статуту Прокурор: для встановлення істини проводить розслідування з тим, щоб охопити факти і докази, що відносяться до оцінки того, чи наступає кримінальна відповідальність згідно з даним Статутом, і при цьому в рівному обсязі розслідує обставини, що свідчать як про винність, так і не про невинність особи. Потім вживає необхідні заходи для забезпечення проведення ефективного розслідування та кримінального переслідування, дотримуючись при цьому інтересів потерпілих та свідків, зокрема вік, гендерний чинник, стан здоров’я, а також враховує характер злочинів [38, c, 53]. Прокурор має право проводити розслідування на території будь-якої держави (частина 9 Статуту), або з дозволу виданого Палатою попереднього провадження. Прокурор може:

  •  збирати та вивчати докази;
  •  вимагати явки та допитувати осіб, що перебувають під слідством, потерпілих та свідків;
  •  укладати такі угоди або домовленості, що не суперечать даному Статуту, необхідні для співробітництва з державами та міжнародними організаціями;
  •  гарантувати конфіденційність наданої йому інформації.

Відносно розслідування, що проводиться відповідно до ст.55 Статут, особа: не повинна примушуватися свідчити проти самої себе або визнавати свою провину, та не повинна піддаватися примусу, тиску або загрозам у будь-якій формі, тортурам або іншим жорстоким, принижуючим гідність видам знущання та покарання. Під час розслідування підозрювані особи не повинні піддаватися довільному арешту або затриманню. Допомога безкоштовного кваліфікованого перекладача також гарантується, якщо допит проводиться на мові, яку підозрюваний не розуміє.

Допустимість доказів, зібраних під час судового розгляду, або протоколів визначається в ході судового розгляду, і вони мають таку доказову цінність, яка буде визначена Судовою палатою.

Таким чином, розслідування проводяться Прокурором з дозволу Палати попереднього провадження.

Попереднє судове провадження. Після передачі особи Суду або після добровільної явки, або на підставі наказу про явку Палата попереднього провадження упевняється у тому, що цю особу було інформовано про злочини, які вона ймовірно вчинила, і про її права за даним Статутом, включаючи право клопотати про тимчасове звільнення з-під варти до початку судового розгляду (ст.60). Особа, щодо якої видано ордер на арешт, може клопотати про тимчасове звільнення з-під варти до початку судового розгляду. Якщо Палата попереднього провадження впевнилася у тому, що є підґрунтя вважати, що така особа скоїла злочин, який підпадає під юрисдикцію Суду, та якщо така особа може перешкоджати або загрожувати розслідуванню, то їй буде відмовлено у такому звільненні [22, c. 140].

Протягом розумного періоду часу після передачі особи Суду або після її добровільної явки в Суд Палата попереднього провадження проводить слухання з питання про затвердження звинувачень, на підставі яких Прокурор має намір добиватися проведення судового розгляду. Слухання проводиться у присутності Прокурора, обвинувачуваного та його захисника (ст.61). У розумний термін до початку слухання обвинувачувана особа повинна отримати копію документа, у якій містяться звинувачення, а також інформується про докази, які будуть використовуватися Прокурором під час слухання. Палата попереднього провадження може видавати розпорядження щодо розкриття інформації для цілей слухання. У разі зняття звинувачень Прокурор повідомляє Палату попереднього провадження про причини такого зняття. Палата попереднього провадження узагальнюючи увесь процес слухання, робить висновок щодо ґрунтовності підстав вважати, чи скоїла особа злочин чи ні.

Під час слухання особа може:

  •  представляти заперечення проти звинувачення;
  •  оспарювати докази, що представляються прокурором;
  •  представляти докази.

Палата попереднього провадження на основі слухання визначає, чи є достатніми докази для встановлення суттєвих підстав вважати, що така особа скоїла кожен злочин, в яких вона звинувачується. Ґрунтуючись на цьому визначенні Палата попереднього провадження затверджує звинувачення і передає особу іншій судовій палаті для проведення судового розгляду, або не затверджує звинувачення через недостатність доказів, або ж відкликає слухання для надання додаткових доказів, проведення подальшого розслідування чи для зміни звинувачень, оскільки нові докази встановлюють факт здійснення іншого злочину [28, c. 209].

Після затвердження звинувачень і до початку судового розгляду Прокурор може, з дозволу Палати попереднього провадження і після повідомлення обвинуваченому, змінити звинувачення. Якщо Прокурор має намір висунути додаткові звинувачення або змінити звинувачення серйознішими звинуваченнями, то повинно бути проведено слухання для затвердження цих звинувачень. Після початку судового розгляду Прокурор може з дозволу Судової палати зняти звинувачення.

Після затвердження звинувачень Президія створює Судову палату, яка відповідає за проведення подальшого розгляду і може здійснювати будь-яку функцію Палати попереднього провадження.

Місцем судового розгляду є місце перебування Суду.

Судова палата забезпечує, щоб розгляд справи був справедливим та швидким і проводився з дотриманням прав обвинувачуваного. Судовий розгляд є відкритим, але за деяких обставин (ст.68 Статуту) Судова палата може встановити, що засідання буде закритим.

Після того, як справа призначена до слухання, Судова палата:

1) радиться зі сторонами і приймає такі процедури, які необхідні для сприяння справедлому та швидкому розгляду;

2) визначає мову або мови, які використовуватимуться у ході судового розгляду;

3) передбачає розкриття, завчасно до початку судового розгляду, документів та інформації, які до цього не були розкриті, щоб належним чином підготуватися до судового розгляду.

Направивши повідомлення сторонам, Судова палата може, у певних випадках, розпорядитися про об’єднання або розділення звинувачень проти більш ніж одного обвинувачуваного. До початку судового розгляду Судова палата вимагає явки свідків і дачі ними свідчень, а також забезпечує нерозголошення конфіденційної інформації [33, c. 37].

На початку розгляду справи Судова палата зачитує обвинуваченому звинувачення, раніше затвердженні Палатою попереднього провадження. Судова палта впевнюється у тому, що обвинувачений розуміє зміст звинувачень. Вона дає йому можливість визнати свою провину або заявити про свою невинність.

З дотриманням вказівок головуючого судді сторони можуть представляти докази. Судовою палатою складається докладний протокол судового розгляду. Коли обвинувачений визнає свою провину, і при цьому Судова палата встановлює, що обвинувачений усвідомлює характер і наслідки визнання себе винним та що він до такого рішення прийшов добровільно після достатніх консультацій з захисником, то вона засуджує обвинуваченого за здійснення такого злочину. Якщо вона цього не встановлює, то дає розпорядження продовжувати судовий розгляд відповідно до звичайних процедур розгляду справи. Функція доведення провини обвинуваченого належить Прокуророві.

Коли розкриття доказів може спричинити серйозну загрозу свідкам або членам їхнії сімей, Прокурор має право не розкривати такі докази та інформацію та представляє лише їх резюме.

Рішення Судової палати ухвалюється на основі оцінки нею доказів і всього провадження по справі. Рішення не повинно виходити за рамки фактів і обставин, викладених у документі, що містить звинувачення. Судді прагнуть досягти одностайності у своєму рішенні, при відсутності якої рішення ухвалюється більшістю суддів. Ухвала виноситься письмово. Рішення або його резюме оповіщається на відкритому засіданні. Якщо провина обвинувачуваного встановлена, Судова палата розглядає питання про призначення відповідного покарання, враховуючи усі представлені докази. Вирок має бути зачитаний публічно.

Організацією основних елементів судового розгляду займається Судова палата.

Апеляційне провадження. Рішення, прийняте згідно зі ст.74 Статуту, може бути оскаржено відповідно до Правил процедури і доведення. Прокурор або особа, визнана винною, може подати апеляцію на підставі процесуальної помилки або помилок у праві чи факті. Стаття 82 Статуту визначає перелік питань, з приводу яких рішення може бути оскаржене:

  •  відносно юрисдикції або допустимості;
  •  рішення Палати попереднього провадження діяти за власною ініціативою. Таке рішення може бути оскаржене зацікавленою державою або Прокурором. Така апеляція підлягає невідкладному розгляду.

Якщо Апеляційна палата приходить до висновку, що вирок, який оскаржується, був несправедливим або що при ухваленні вироку були допущені суттєві помилки, то вона може змінити, відмінити вирок чи розпорядитися про проведення нового судового розгляду іншою судовою палатою. Рішення Апеляційної палати ухвалюються більшістю голосів суддів та оповіщається публічно. Апеляційна палата відхиляє клопотання, якщо вважає його необґрунтованим [44].

Виконання вироку. Покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у державі, визначеній Судом з переліку держав, що повідомили Суд про свою готовність прийняти засуджених осіб. Держава, призначена для відбуття покарання у вигляді позбавлення волі з конкретної справи, негайно інформує Суд про те, чи погоджується вона з проведеним Судом призначенням. Держава виконання вироку повідомляє Суд про будь-які умови обставини, включаючи виконання таких будь-яких умов, які можуть фізично вплинути на умови і тривалість позбавлення волі.

При здійсненні своїх повноважень за призначенням держави виконання вироку Суд бере до уваги наступне:

  •  принцип справедливого розподілу між державами відповідальності за виконання покарань, як це передбачено у Правилах процедури та доведення;
  •   застосування широко визнаних міжнародних договірних стандартів поводження з ув’язненими;
  •  думка особи, якій винесено вирок;
  •  громадянство особи, якій винесено вирок.

Якщо жодна з держав не призначена, покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у тюремній установі, що надається державою перебування. У такому випадку витрати, пов’язані з виконанням покарання, несе Суд. Суд також у будь-який час може винести рішення про переведення особи, яка відбуває покарання, у в’язницю іншої держави (ст.104).

Особа, якій винесено вирок, може у будь-який час звернутися до Суду з клопотанням про переведення її до в’язниці іншої держави (ст.104 Статуту). Витрати, пов’язані з виконанням покарання, несе держава виконання вироку. Умови позбавлення регулюються законодавством держави виконання вироку і повинні відповідати широко визнаним міжнародним договірним стандартам поводження з ув’язненими. Листування між особою, якій винесено вирок, і Судом є безперешкодним та конфіденційним [25, c. 46].

Держави-учасники забезпечують виконання рішень про штрафи і конфіскаційні заходи, винесені Судом, без шкоди для прав bona fide третіх сторін і відповідно до процедури, передбаченої їх національним законодавством (ст.109). Якщо держава-учасник не може забезпечити рішення про конфіскацію, вона вживає заходи до стягнення доходів, майна або активів, що підлягають конфіскації за рішенням Суду, без шкоди для прав третіх сторін. Майно або доходи від продажу нерухомого чи іншого майна передаються Суду [39].

Коли особа відбула 2/3 терміну покарання або 25 років у разі довічного ув’язнення, Суд здійснює огляд вироку з тим, щоб визначити чи можна зменшити призначений термін покарання через готовність цієї особи співробітничати з Судом у розслідуваннях та кримінальному переслідуванні, а також добровільну допомогу з її боку у забезпеченні виконання рішень та наказів Суду. Якщо при первинному огляді Суд приходить до висновку про недоцільність зменшення терміну покарання, то питання про зменшення терміну покарання буде розглядатися згодом через такі ж проміжки часу.

Якщо особа, визнана винною, здійснює втечу з-під варти і покидає державу виконання вироку, то ця держава може після консультації з Судом звернутися з проханням про передачу особи до держави, на території якої ця особа перебуває, відповідно до двох- або багатосторонніх домовленостей або може може звернутися до Суду з клопотанням про передачу особи [45, c. 72].

Отож-бо, покарання у вигляді позбавлення волі відбувається в державі, обраної Судом з переліку держав, що повідомили Суд про готовність прийняти осіб, яким винесено вироки.

Після детального розгляду порядків прийняття та виконання рішень у Міжнародному кримінальному суді виникає логічне питання: «Чи були вони застосовані на практиці?».

У своєму інтерв’ю на радіо «Ехо Москви» Голова Міжнародного кримінального суду Філіп Кірш зазначив: «Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію лише у тих ситуаціях, коли держава не здатна здійснити це самостійно. Наприклад, зараз дві справи знаходяться на розгляді у Суді. Одна з них стосується Уганди, де близько 20 000 дітей було викрадено та призвано до військової служби, тобто вони стали солдатами. Друга – це ситуація, що сталася у провінції Ітурі в Конго, де відбулися масові вбивства та ґвалтування» [23].

Ситуація у Конго. Наприкінці червня 2004 р. Прокурор МКС Луіс Морено Окампо оголосив у Гаазі про початок першого в історії цього органу розслідування, що стосується злочинів, скоєних на території Демократичної Республіки Конго (ДРК) з 1 червня 2002 року. З того часу до МКС надходила інформація про тисячі людей, які загинули у Конго в результаті масових вбивств. Прокурор МКС також заявив, що Римський статут розрізняє поняття попереднього аналізу ситуації та розслідування злочинів. Канцелярія Прокурора впродовж 2003 року проводила досконалий аналіз ситуації у ДРК, першочергово зосередив свою увагу на злочинах, що мали місце в Ітурі. У вересні цього ж року Прокурор інформував держави, що ратифікували Статут, про готовність просити дозволу Палати попереднього провадження МКС розпочати розслідування. У листопаді 2003 року у направленому до МКС листі уряд ДРК висловило свою згоду на наміри МКС розпочати розслідування, а у березні 2004р. ДРК офіційно заявила про передачу цієї справи під юрисдикцію Суду.

45-річний Томас Лубанга Д’їло – засновник та лідер Союзу конголезьких патріотів та його воєнізованого крила «Патріотичні сили визволення Конго» - став «відомим» для МКС ще у 2002 р., коли з проханням розслідувати військові злочини у ДРК до Суду звернувся президент держави Жозеф Кабіла. У лютому 2004 р. МКС видав ордер на арешт Лубанги, який вже на той час перебував близько року у в’язниці Кіншаси, а через місяць він був направлений у в’язницю під Гаагу. За словами свідків, на трап французького літака він піднімався у розпачі, вочевидь не сподіваючись вже коли-небудь повернутися на батьківщину. Томаса Лубангу звинувачують у насильному вербуванні дітей менших 15-річного віку для участі у військових діях проти плем’я Ленду у роки військового конфлікту у північно-східній провінції Ітурі. Боротьба за контроль над регіоном, багатим запасами золота, тривала з 1999 до 2003 рр. та позбавила життя близько 60 000 людей та змусила переселитися близько 600 000 людей. За даними звинувачення, під час конфлікту Лубанга та його люди викрадали дітей та готували їх до участі у боях. Фактично їх використовували як живий щит. Сам Лубанга усі звинувачення відкидав, називаючи їх політичним переслідуванням за його відмову дозволити іноземним компаніям видобуток природних ресурсів на території Ітурі.

Не дивлячись на явний прогрес діяльності Суду, знайшлися й обурені тим, як МКС веде справу щодо Лубанги. Як заявив лідер правозахисної організації Human Rights Watch, звинувачення були пред’явлені лише лідеру Союза конголезьких патріотів, хоча участь у кровопролитних війнах брали ще 5 військових угруповань. До того ж, Лубангу звинувачують у насильному вербуванні дітей, тоді як на його совісті ще масові тортури, розстріли та вбивство 9 оонівських миротворців з Бангладеш.

Ситуація в Уганді. У січні 2004 р. Президент Уганди Йовері Мусевені звернувся до Міжнародного кримінального суду з проханням розпочати розслідування щодо відомої своєю жорстокістю повстанської групи «Господня армія опору», що займалася  викраденням дітей задля наступного їх використання як бойовиків або сексуальних рабів. Очолює групу Джозеф Коуні, відомий темними справами, фанатичний до релігії, а також приписує собі магічний дар. 29 липня МКС заявив про початок розгляду справи проти «Армії опору». Прокурор Суду зазначав, що позов Мусевені має стати важливою подією, що зможе відзначити легітимність трибуналу. Проте правозахисні організації заявили, що Мусевені, який захопив владу у 1986 р., також міг би стати об’єктом розгляду справи за численні злочини та насильні діяння угандських військових. Правозахисники розкритикували Прокурора МКС Луіса Морено Окампо за те, що коли він з’явився у супроводі Президента Мусевені, щоб публічно оголосити про початок розслідування злочинів, які скоїли заколотники, він жодного слова не сказав про той безлад, який чинили військовослужбовці армії Уганди під керівництвом теперішнього президента. Нездатність розслідувати обидві сторони конфлікту могло породити подвійний стандарт.

Міхаїл Владімірофф, голландський адвокат, який захищав першого підозрюваного у трибуналі по Югославії, вважає, що МКС повинен уникати «злиття» з політикою. «Вони не можуть уникнути контакту з урядами під час переговорів, проте Прокуророві міг себе проявити як більш майстерний тактик, ніж він себе продемонстрував. Йому варто було б уникати «панібратських» стосунків з можливим підозрюваним».

8 липня 2005 р. МКС видає ордери на арешт 5 лідерів «Армії опору»: Джозефа Коуні, Вінсента Отті, Раски Луквії, Окота Одхаямбо та Домініка Онгвена. У серпні 2006 року стало відомо, що під час військової операції було вбито Раску Луквію, тому судовий розгляд було впроваджено проти інших 4 членів ГАО. Та лише 8 листопада 2007 р. було прийнято остаточне рішення щодо визнання їх винними. За вироком Суду усі 4 лідери угандського угруповання засуджувалися до довічного позбавлення волі.

Ситуація у Центральній Африканській республіці (ЦАР). 19 жовтня 2007 року Міжнародний кримінальний суд та влада ЦАР підписали протокольну угоду, яка надвала дозвіл групі слідчих Суду здійснювати на території цієї держави цілий ряд оперативно-слідчих заходів, пов’язаних з кримінальною справою щодо ряду осіб, які скоїли міжнародні злочини від час військового конфлікту 2002-2003 років. У листі, що надійшов до МКС 2 роками раніше, уряд ЦАР клопотав, щоб Суд порушив кримінальну справу щодо лідерів однієї із повстанських угруповувань, які причетні до масових гвалтувань та вбивств цивільних осіб. Канцелярія Прокурора здійснила попередній розгляд отриманих матеріалів, зібрала додаткові свідчення та у травні 2007 року прийняла рішення про початок розслідування.

У ЦАР вже довгий час триває економічна нестабільність та військова напруженість. У вказані роки (2002-2003) хвиля вбивств та знищань досягла свого апогею. За цей період близько 600 жінок та чоловік стали жертвами гвалтування. Чимало потерпілих зазнали зазнали соціальної ізоляції та були заражені ВІЛ.

Сутиація в Дарфурі. Попередні слухання стосовно справи колишнього лідеру однієї з збройних угруповувань у суданській провінції Дарфур Бахара Ідріса Абу Гарди розпочалися лише наприкінці листопада минулого року, хоча напад на базу миротворців Африканського союзу (АС) було здійснено ще у вересні 2007 року у місті Хасканіт (південь Дарфуру). Ситуація ускладнювалася тим, що МКС не міг розпочати розслідування щодо ситуації у Судані, оскільки останній не є учасником Римського договору. Тоді Рада Безпеки ООН засудили цей напад та сприяв застосуванню усіх можливих заходів для засудження винних у їх скоєнні осіб та притягення їх до міжнародної кримінальної відповідальності. Через деякий час за запитом Прокурора МКС видав ордери на арешт 3-х лідерів повстанців, винних у нападі на персонал бази миротворців АС. Один з них Бахар Абу Гарда. Проте у травні 2009 року Абу Гарда сам прибув до Гааги та добровільно представ перед Судом.

Незважаючи на те, що в ході попереднього судового засідання Прокурор надав суддям докази вини підсудного (офіційне пред’явлення 3 звинувачень у військових злочинах), Абу Гарда висловив бажання співпрацювати з МКС, що стало відомо під час перших попередніх слуханнях. До речі, ця справа в МКС перша, коли судді замінили ордер на арешт на наказ про добровільну явку до Суду.

На сьогодні на розгляді Суду 3 кримінальних справи по Дарфуру. Одна з них порушена стосовно колишнього міністра внутрішніх справ Судана Ахмеда Харуна та лідера арабської міліції «Джанджавид» Алі Кушаяба. Вони звинувачують ся у скоєнні вбивств, гвалтувань, застосуванні тортур та руйнуванні селищ у провінції. Ордери на їх арешт МКС надіслав до уряду Судана ще у 2007 році, проте ніяких дій не було застосовано для допомоги у цій справі, і уряд свою пасивність ніяк не пояснював. Відповідно до нових даних, що отримав Прокурор Суду, теперішній Президент Судану Омар Аль-Башир також причетний до військових злочинів, скоєних на території Дарфуру. Тому відразу було видано ордер на його арешт, що став першим ордером у практиці Суду на арешт діючого голови держави.

Проте влада Судану відмовляється передавати своїх громадян до міжнародного правосуддя, пояснюючи свою позицію тим, що Судан не учасником Римського договору, а відтак МКС не має юрисдикції по відношенню до злочинів, вчинених на його території.

Саме через це Суд в останні місяців своєї діяльності став мішенью активного дипломатичного лобірування. Уряд Судану розгорнули цілу кампанію, намагаючись переконати Раду Безпеки ООН призупинити процедури стосовно Аль-Башира. При цьому їх підтримують Африканський союз та Організація Ісламська Конференція.

За словами Елізабет Івенсон ведучою програми Human Rights Watch, «настав момент, коли на карту поставлені незалежність та авторитет Суду, тому держави-учасниці мають об’єднати зусилля задля захисту МКС від політичного тиску».

Отож-бо, як бачимо, настав той час, коли Міжнародний кримінальний суд має довести свою впливовість та неупередженість при здійсненні міжнародного правосуддя та притягненні фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності. Прогнозувати як саме закінчиться справа з президентом Судану поки що важко, проте вже зараз можна впевнено сказати, що будь-який вирішення цієї конкретної справи буде свідчити в цілому про рівень ефективності тих інституційних механізмів, які спрямовані на встановлення світової безпеки та протидію міжнародної злочинності через покарання осіб, винних у скоєнні міжнародних злочинів. Якщо ж особи, причетні до вчинення військових, злочинів проти людства та геноциду не будуть притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності, це буде означати лише одне  сучасне міжнародне кримінальне право та інститут кримінальної відповідальності фізичних осіб містять в собі чимало прогалин, а Міжнародний кримінальний суд не виправдовує необхідності свого функціонування, оскільки його діяльність на практиці фіктивна.

ВИСНОВКИ

Після ІІ-ої Світової війни виникла нагальна потреба у здійсненні міжнародного правосуддя відносно винуватців міжнародних злочинів, вчинених під час війни. Виходячи з положення Нюрнберзького трибуналу, що злочини скоюються не абстрактними категоріями, а реальними особами, можна стверджувати, що впровадження інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є необхідною умовою забезпечення миру та безпеки у сучасному світі. Проте, коли фізичні особи фактично отримали деліктоздатність на міжнародному рівні, постало питання про їх включення до складу суб’єктів міжнародного права. Безліч дискусій стосовно цього питання призвели до того, що досі не існує одностайності у його вирішенні.

Однак, досліджуючи фізичну особу як суб’єкта міжнародного злочину, можна дійти висновку, що на даному етапі говорити про її повну правосуб’єктність поки що безпідставно, оскільки поняття правосуб’єктністі включає в себе поняття правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. За наявності лише останньої у міжнародних відносинах фізична особа не може бути визнана повноправним суб’єктом цих відносин.

До того ж, існує думка, що притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності є формою політичної відповідальності держави за міжнародні злочини, бо таким чином порушується її суверенітет.

Отже, довівши необхідність існування міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб як інституційного механізму боротьби з міжнародною злочинністю, мі дійшли висновку, що його механізм слід розглядати у рамках окремого інституту міжнародного кримінального права.

Ускладнює дослідження цього питання той факт, що фізичні осіб притягуються також до відповідальності і за вчинення злочинів міжнародного характеру, але за ці діяння відповідальність виникає відповідно до норм національного права. Тому для встановлення змісту саме міжнародної кримінальної відповідальності актуальним є чітке розмежування понять міжнародний злочин та злочин міжнародного характеру.

Різниця між ними полягає у рівні суспільної небезпеки. Закономірним є те, найбільш небезпечні діяння міжнародне право віднесло до категорії «міжнародних злочинів» і встановило саме міжнародну кримінальну відповідальність за їх скоєння. Що ж до злочинів міжнародного характеру, то їх стихійність, систематичність та транснаціональний характер привертають до них не меншу уваги міжнародної спільноти. Боротьба з цими злочинами втілюється як в універсальних механізмах співробітництва, так і в регіональних. Змішаний характер протидії міжнародній злочинності визначає тісний взаємозв'язок її внутрішньодержавної та міжнародної складових. Їх взаємний вплив на розвиток один одного є невід'ємною частиною сукупності елементів, що забезпечують підвищення ефективності міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного права.

Злочини, за які наступає міжнародна кримінальна відповідальність, містяться у Статуті Міжнародного кримінального суду, та зміст цих діянь розшифровується в Елементах злочину. До них належать злочини проти людяності, військові злочинами та геноцид. Деякі науковці вважають, що така вузька юрисдикція Суду є підставою вважати існування МКС недоцільним. Інші, підтримуючи цю думку, наводять ще один аргумент, а саме: Суд не може діяти об’єктивно, без подвійних стандартів, оскільки деякі справи буде важко виконати, якщо вони стосуватимуться провідних держав світу (наприклад, Росії, США, Китаю). Проте справи, які вже були розглянуті у МКС, характеризують діяльність Суду як компетентної інституції у сфері міжнародного кримінального судочинства, а чітка визначеність підстав притягнення осіб до відповідальності робить цю процедуру більш ефективною на практиці та менш тривалої за часом.

Кажучи про порядок притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності, слід наголосити, що, наприклад, якщо порівнювати МКС та міжнародні військові трибунали ad hoc, то Статут Суду визначає доволі широкий спектр гарантій, що надаються засудженій особі, на відміну від трибуналів. Зокрема, особа, що засуджена Судом до покарання, має право на апеляцію та на перегляд вироку за нововиявленими обставинами, який допускається навіть після смерті засудженого. Це свідчить про гуманізацію міжнародного кримінального правосуддя та його спрямованість на встановлення об’єктивної істини [2].

Отже, з огляду на мету та об’єкт цієї магістерської роботи детальний аналіз документів, які передбачають притягнення осіб до відповідальності за вчинення міжнародних злочинів, та механізмів протидії міжнародній злочинності, дав підстави вважати, що у наш час міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб на теоритичномі рівні є досконалим і сформованим інститутом міжнародного кримінального права, проте останні події, пов’язані із ситуацією у Дарфурі, поставли під сумнів дієвість цього інституту на практиці. Коли міжнародна спільнота докладе зусиль для того, щоб політичний тиск не впливав на діяльність МКС, і авторитет та незалежність цього органу визнали усі суб’єкти міжнародного права, тільки тоді можна буде робити висновки щодо ефективності індивідуалізації міжнародної кримінальної відповідальності у встановленні справедливого міжнародного правосуддя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Устав Международного уголовного суда. – М.: Издательство ПРИОР, 2002 – 263 с.

2. Кристофер Кейтл Холл Первый проект постоянного международного суда // Международный журнал Красного Креста. – 1998. - №20. – С. 70-79.

3. Дорошенко А., Овсій І. Транснаціональні злочинці // Юридичний вісник України. 1997. № 37.

4. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть Учебник. М., 2003. 544 с.

5. Рагинский М.Ю. Розенблит С.Я. Международный процесс главных японских военных преступников. – М.: Изд-во АН СССР, 1950. – 264 с.

6. Полторак А.И. Нюрнбергский процесс. Основные правовые проблемы. – М., 1966. – 351 с.

7. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций. - Вып. ХІ. – М., 1955. – 200 с.

8. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в семи томах. – М., 1957. – 800 с.

9. Тавернье Поль Опыт Международных военных трибуналов по бывшей Югославии и Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. – №19. – С. 699-719.

10. Градицкий Томас Личная уголовная ответственность за нарушение международного гуманитарного права, применяемого в ситуации немеждународного вооруженного конфликта // Международный журнал Красного Креста. – 1998. - №20. – С. 35-69.

11. Греппи Эдуардо Личная уголовная ответственность в международном праве: эволюция понятия // Международный журнал Красного Креста. – 1999. - №835. – С. 203-233.

12. Антонио Кассезе Предисловие бывшего председателя Международного уголовного трибунала по бывшей Югославии // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 695-696.

13. Фисенко И.В. Борьба с международными преступлениями в международному головном праве. – Минск, 2000. – 215 с.

14. Документы ООН. Сборник S/25300. // Организация Объединенных Наций: Сборник документов. – М., 1981. – 647 с.

15. Крис Майна Питер Международный уголовный трибунал по Руанде: призвать убийц к ответу // Международный журнал красного Креста, 1997. - №19. – С. 805-817.

16. Дзиена Вембу Международный уголовный трибунал по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 793-805.

17. Дюбуа Оливье Национальные уголовные суды Руанды и Международный трибунал // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 831-851.

18. Mutua Makau Never again: Questioning Yugoslav and Rwanda Tribunals // Temple International and Comparative Law Journal. - vol.11. - #1. - 1997. – С. 139-198.

19. Герард Эразмус, Надин Фури Международный уголовный трибунал по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 817-830.

20. Лаити Кама Предисловие Председателя Международного уголовного трибунала по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 697-699.

21. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов. – М., 2000. – 718 с.

22. Костенко Н.И. Международный уголовный суд. – М., 2002. – 167 с.

23. Выступление Филипа Кирша на радиостанции «Эхо Москвы» 4 февраля 2003 года.

24. Ромашкин П.С. Преступления против мира и человечества. М., 1967. С. 255.

25. Галенская Л.Н., Петровский Ю.В. Ответственность физических лиц за совершение международных преступлений //СЕМП 1971. М., 1973. С. 120.

26. Сироїд Т.Л. Захист жертв злочинів у міжнародному праві: Автореф. дис. … к-да юр. наук. – Х., 2000. – 162 с.

27. Черниченко С.В. Статус подсудимых в международных судебных органах // Сов. государство и право. 1971, № 7. С. 67.

28. Черниченко С.В. Допуск индивидов в международные суды и международная правосубъектность // Советский ежегодник международного права. 1968. М., 1969. С. 271

29. Черниченко С.В. Личность и международное право. М.: Междунар.отношения, 1974. 166 с.

30. Хосе Луис Фернандес Флорес Пресечение нарушений права войны, совершаемых отдельными лицами. Пресечение нарушений международного гуманитарного права, сборник статей. – М., 1998. – С. 5-19.

31. Буроменский М.В. Значение международной уголовно-правовой юрисдикции в борьбе с организованной преступньостью // Збірник наукових праць Харківського центру по вивченню організованої злочинності спільно з американським університетом у Вашингтоні. – Харків, 2001. – Вип. другий. – С.52.

32. Фисенко И.В. Система уголовного преследования за совершение международных преступлений: комиссии по расследованию и международные уголовные суды // Белорусский журнал международного права и международных отношений. 1998. № 4. С. 35—41.

33. Кожеуров Я.С. Проблемы международной правосубъектности индивида: Дис. … канд. юрид. наук. М., 2001. 207 с.

34. Захарова Н.В. Индивид субъект международного права // Советское государство и право. 1989. №11. С. 112-118.

35. Решетов Ю.А. Субъекты международных преступлений // Советское государство и право. 1983. №9. С. 99-105.

36. Колосов Ю.М. Ответственность в международном праве. М., 1975. С. 124—125.

37. Лаптев П.А. О правосубъектности индивида в свете международно-правовой защиты прав человека // Журнал российского права. 1999. №2. С. 51-58.

38. Трикоз Е.Н. Начало деятельности Международного уголовного суда: состояние и перспективы // Журнал российского права. – 2005. – №3.

39. Костенко Н.И. Роль государств в исполнении наказания по приговору Международного уголовного суда // журнал «Право и политика». – 2001. – №6.

40. Стойко Е.Н. Профилактический суд для тиранов // Мировые дискуссии. – 2002.

41. Устав Организации Объединённых Наций 1945 года // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М: Норма, 2000 – 729 с.

42. Игнатенко Г.В. Практикум по международному праву. М.: Инфра-М, 2002. 304 с.

43. Тиунов О.И., Игнатенко Г.В. Международное право. Учебник для вузов. М.: Норма, 1999. 584 с.

44. Романов Р. Міжнародний кримінальний суд: проект, що готувався більше 80 років, починає діяти // Критика-Коментарі. 2002. 31 липня.

45. Наумов А.В., Лукашук И.И. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. М., 2000. 160 с.

46. Лукашук И.И. Право международной ответственности. М., 2000. 432 с.

47. Лунеев В.В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские тенденции: Мировой криминологический анализ. М., 1997. 525 c.

48. Київець О.В. Ще раз до питання діяльності Міжнародного кримінального суду та розвитку міжнародного процесуального права // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – Вип. 7. Київ, 2007. с. 47-54.

49. Казанський П.Е. введение в курс международного права. Одесса: Б.И., 1991. 386 с.

50. Базов В.П. Кримінальна відповідальність за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. К.: Істина, 2003. 136 с.

51.  Ушаков Н.А. Основания международной ответственности государств. М., 1983. С. 24.

52. Блищенко И.П., Солнцева М.М. Мировая политика и международное право. М., 1991. 255 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47735. Основы микропроцессорной техники 2.95 MB
  Функции устройств магистрали В этой лекции рассказывается о функциях основных устройств микропроцессорной системы: процессора памяти устройств ввода-вывода о принципах их устройства и подключения к магистрали. Процессорное ядро и память микроконтроллеров В этой лекции рассказывается о структуре процессорного ядра и особенностях системы команд микроконтроллеров функциях и организации памяти программ и данных об использовании стека и внешней памяти микроконтроллеров. Каждому устройству кроме процессора каждой ячейке памяти в...
47736. АКЦІОНЕРНЕ ТВАРИСТВО – БАЗИС РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ 445.5 KB
  Статус члена виконавчого органу має також особа яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу товариства. Порядок заснування АТ Правовий статус акціонерного товариства 1. До товариства та його органів не можуть застосовуватися будьякі санкції що обмежують їх права у разі вчинення акціонерами протиправних дій.
47738. Історія виникнення футболу. Футбол на Україні 50 KB
  Історія виникнення футболу. Футбол на Україні. Історичний нарис розвитку футболу Футбол одна з найдавніших ігор людства. Архівні джерела знайдені в Китаї та Єгипті зокрема зображення гравців з мячем окремо м ячі дають вченим підстави стверджувати що футбол був відомий людству задовго до нашої ери.
47739. Спортивна техніка і технічна підготовленість. Задач, засоби та методи технічної підготовки. Етапи технічної підготовки спортсменів 250 KB
  Якщо м’яч лопнув або втратив свою форму в той момент коли він вийшов із гри і призначений початковий удар удар від воріт кутовий вільний штрафний або 11метровий удар або коли м’яча мають укинути зза бічної лінії: після заміни м’яча гру поновлюють відповідно до того як вийшов із гри попередній м’яч.Порушення санкції Якщо запасний гравець вийшов на поле без дозволу судді то гру зупиняють; арбітр повинен дати порушникові попередження показавши йому жовту картку і наказати щоб він покинув поле; гра відновлюється вільним ударом у...
47740. ОСНОВЫ ЛОГИСТИКИ 444.5 KB
  История формирования логистического направления Выделяются три периода развития систем товародвижения материальной продукции: дологистический период период классической логистики и период неологистики. Отличительная черта периода классической логистики начавшегося в начале 1960х годов состоит в том что вместо организации оптимальных перевозок на фирмах стали создаваться логистические системы. Началом 1980х годов можно датировать новый период в развитии логистики период неологистики или логистики второго поколения.
47741. Зарубіжні теорії і концепції свободи слова 79.5 KB
  Покажіть різницю у ставленні до свободи слова і друку між державами†Платона і Т. Що спільного і відмінного у філософських концепціях свободи друку Д. Покажіть ґенезис ідей Платона у філософських концепціях свободи друку. Тут Руссо стверджує що ніколи досі свобода або точніше вільності друку не були такі безмежні ніколи досі способи вираження не набували таких численних форм і не подавались так старанно на суд усіх цікавих.
47742. Психотерапия и психологическое консультирование 20 KB
  Соотношение понятий психотерапия и психологическое консультирование обсуждается и в литературе. Так известный специалист в этой области Нельсон Джоунс рассматривает психологическое консультирование как психологический процесс ориентированный на профилактику и развитие. С его точки зрения консультирование преимущественно является коррекционным это обеспечивает выполнение профилактических функций.