98051

Давньослов’янське військо. Військо княжої доби

Реферат

История и СИД

Рід це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в одній оселі, мали спільне майно — землі, ліси, ловища, худобу та підлягали владі найстаршого в роді. Члени роду взаємно собі помагали. Коли хто одного з них покривдив, усі мали за покривдженого заступатися. Коли кого вбито, свояки мали обов’язок помститися за його смерть.

Украинкский

2015-10-27

155.23 KB

31 чел.

БСПМШ І-ІІІ ст. №16 ім. М.О. Кириленка

Реферат

З предмету «Захист Вітчизни»

На тему «Давньослов’янське військо. Військо княжої доби»

Роботу виконав:

Учень 10-А класу

Черниш Роман

Вчитель:
Болобан Віктор Семенович

Біла Церква 2013 рік

Зміст

  1.  Слов’яни
  2.  Княжа доба
  3.  Слов’янські городи
  4.  Слов’янське військо
  5.  Військо княжої доби
  6.  Висновок
  7.  Використані джерела
  8.  Додаток

Слов’яни


Воєнна організація слов’ян спиралася на роди й племена. 

Рід це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в одній оселі, мали спільне майно — землі, ліси, ловища, худобу та підлягали владі найстаршого в роді. Члени роду взаємно собі помагали. Коли хто одного з них покривдив, усі мали за покривдженого заступатися. Коли кого вбито, свояки мали обов’язок помститися за його смерть. Але найважніше завдання роду було — оборонити своїх людей від ворожого нападу. Слов’яни ставили свої оселі в недоступних місцях, у густому лісі або серед непрохідних боліт. Укріплювали їх валом і частоколами. Рід дбав про зброю та всякі воєнні засоби, приготовлював оборону оселі, держав сторожу,, щоб устерегтися перед несподіваним нападом ворогів. Рід, це була основна воєнна формація, що репрезентувала водночас групу посвоячених людей, оселю, господарську організацію й відділ війська. Хоч була це одиниця невелика, але ж визначалася великою суцільністю й моральною силою. Члени роду йшли в бій, боронячи свою рідну оселю, своїх жінок і дітей, своє майно й увесь свій добуток; боролися завзято, бо боротьба рішала про те, чи жити їм, чи пропадати. Провід над військом роду мав найстарший у роді, або той, кому члени роду доручили цей обов’язок. Здається, звався він староста.

Вищою організацією було плем’я. До племені належали роди з традицією давнього посвоячення або такі, що замешкували одну околицю. Плем’я єднали спільні обичаї, вірування, спосіб життя, одяг, говір. В часі небезпеки поблизькі оселі умовлялися, як виступити на ворога, закладали спільні укріплення, приготовляли місця, де все населення могло сховатися. На чолі племені стояли князі, а старшини родів творили раду, віче.

Найдавнішим наш літопис подає імена племен, що жили на українських землях: над Дніпром біля Києва — поляни, над Десною й Сулою — сіверяни, на Поліссі — деревляни, над Бугом — дуліби або волиняни, над Дністром — уличі й тиверці, десь на заході — хорвати. Таких племен було певно більше, але пам’ять про них не збереглася. Тільки давні городища вказують на місця, де скупчувалася давня воєнна організація.

Деякі племена мали більші воєнні сили, поширяли свою владу на широкі простори й основували тривкі держави. Найдавніші традиції мала держава київська. її основник Кий, за переказом, відбував мандрівку зі своїм родом, зайшов аж над Дунай і там хотів поселитися. Але остаточно осів із братами над Дніпром і тут виставив город Київ. Коли брати повмирали, »рід їх почав держати князювання над полянами«. Досить сильну державу мали деревляни, — їх столицею був город Іскоростень (тепер Коростень). Згадували вони з пошаною своїх «добрих князів, що збагатили були Деревлянську землю». За князювання Ольги жив останній деревлянський князь Мал. Про могутню державу волинян переказав нам відомосте один арабський письменник, Масуді: »3поміж цих народів один попереду, за давніх часів, мав владу над іншими; князь його звався Маджак, а сам народ звався валинана. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов’янські народи, бо влада була його та інші королі його слухалися«. На крайньому заході нашої території повстали славні червенські городи, ряд могутніх твердинь між Бугом та Сяном, із головним городом Червнем посередині. Хто заснував ці укріплення, про це літописці не переказали нам нічого. Але могутні городища, що залишилися досі, свідчать про силу тієї давньої воєнної організації.

Розвиток тодішньої держави залежав зовсім від особистих прикмет князя-основника. Коли володар був талановитий, умів створити воєнні збройні сили й своїм авторитетом тримав у єдності різні племена, то держава існувала й розвивалася успішно. Коли ж верховна влада ослабла,- коли не стало сильної руки, що тримала цілість, відразу проявлялися змагання. Відживали окремішні племена, дрібні князьки підіймали голову, збунтувалися цілі околиці, поставали нові осередки, — держава розпадалася. Не раз приходило до повної анархії, боротьби всіх проти всіх, як про це

оповідає літопис: «повстав рід на Слов’янське військо. рід, були між ними чвари й самі почали воювати один одного...» Треба було чекати довгий час, доки знову не появилася сильна одиниця й не перевела нової військової й політичної організації та не створила нової держави.

Княжа доба

Предки наші, слов'яни, ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Зі своєї прабатьківщини, із безмежних пущ східної Європи, вони порозходилися на всі сторони, попромощували дороги серед нетрів та дряговиння, опанували великі ріки, ввірвалися у степи. Протягом століть поусували зі свого шляху чужі народи, перебилися до Чорного моря й дійшли до недоступних Карпат. Немов та нестримна повінь, вони йшли все вперед, займали все нові простори, відбивали напади азійських орд, колонізували дикі поля. У змаганнях з іншими племенами вони перемагали своєю свіжою буйністю та стихійним розгоном. Але військова організація їх була не вироблена, зброя примітивна. Не знали солідарності! й дисципліни, неохоче злучалися у тривкі союзи. Під талановитими полководцями творили великі маси, здібні до одчайдушних походів і завзятої боротьби, дивували всіх своєю живучістю й невгамовною силою. Але так само скоро попадали в незгоду і братовбивчу війну, їх великі війська розбивалися на малі племена та слабосильні, недисципліновані ватаги. Слов'янські воїни — це був військовий матеріал першої якості, та не було це свідоме, дисципліноване військо.

З цієї пливкої, маси першу справжню армію витворили київські князі-завойовники. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав — це ті могутні постаті, що нашу історію з тісних закутин вивели в широкий світ, пустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, дотягли до Дунаю й балканських гір. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі заковані в залізо, з обсіченими мечами, зв'язані воєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору дисципліну, — найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала творитись наша дружина, лицарське прибічне військо князів. Ця доба дала воєнним походам реальні цілі; воєнна сила мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів; армія служила державі.

Коли ж українська держава вже сконсолідувалася, — в часах Володимира Великого, Ярослава Мудрого й їх наступників — коли були вже границі тривкі й усе державне життя стало на сильних підвалинах, наше військо на пару століть прийняло постійні організаційні форми. Вже лише в подробицях відбулося поліпшення, потрохи мінялася зброя, творилися другорядні формації, розвивалася тактика, але основи війська були вже утривалені. У боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицарство, ті воїни «під трубами повиті, під шоломами колихані, кінцем коня годовані», виідеалізувалися воєнні звичаї, повстало свідоме національне військо.

Пізніше Східноукраїнська держава серед домашніх чварів і непосильної боротьби зі степом почала занепадати. Під ударами татарських таранів упав старий Київ. Тоді огнища життя попереносилися на захід, на Волинь і в Галичину

Данило й інші галицько-володимирські князі користувалися військовим досвідом західних країн, досліджували незрівняну тактику монголів і поставили свою армію на нових основах. Галицькі «оружники» повнили сторожу на найдальшому західному бастіоні наших земель, стояли непорушно як та залізна стіна, »блищали щитами і зброєю — на сонце схожі...«

Така коротка історія нашого війська у княжу добу: від примітивних слов’янських воїнів через варязьку школу і степові походи дійшли ми до світлих київських та західноукраїнських полків. Цей розвиток розглянемо докладно.

Городи

Коли слов’яни не дорівнювали іншим народам зброєю й організацією, то перевищали їх способом будови городів. Північні землі й досі вкриті великим числом городищ, валів та окопів, що залишилися по давніх городах. На Київщині є. їх до 450, в Чернігівщині 150, на Волині 350, на Поділлі 250, в Галичині понад 100. Коли дочислити ще інші землі, то Україна має до півтора тисячі городищ. Недаремне скандинавці називали Україну "землею городів". Частина цих городищ походить із доісторичних часів, але переважливе число — з V.-VIII. століття, з часів, коли розвивалася воєнна організація слов’ян. Слов’янські племена не мали сили перемогти ворогів у чистому полі, то й боронилися так, що ставили скрізь укріплені городи. І в цій справі дійшли вони до великого мистецтва.

Слов’янські городи мали різнорідне положення. Найчастіше вони стояли на високих, стрімких горбах, серед недоступних лісів, — це були потайні захисти, де населення ховалося тоді, коли не мала надії встояти перед ворогом. Інші городи були при людних шляхах, над берегами великих рік; вони служили для охорони торгівлі Ті забезпеки комунікаційних доріг. Ще інші стояли на недоступних островах серед рік та озер, або на підвищених місцях між болотами й багнами. Тут сама природа боронила людину, доступ до такого місця йшов тільки потайними переходами, по кладках та мостах, що їх посторонньому ніяк було відшукати. Деколи навіть город ставили серед боліт, на палях, повбиваних у землю.

Розмір городищ бував різний, залежно від терену та призначення города. Деякі городища такі невеликі, що могли помістити ледве одну господарську садибу з будинками. Інші були дуже широкі, займали простір цілого морга, а то й більше. Городи на рівній площині мали звичайно форму кола або еліпси — таке укріплення було найзручніше до оборони. Городища, положені на горбах, мають вид не такий правильний, їх план залежав від положення й укладу узгір’я.

Укріплення городів складалися головно з валів і ровів. Вал: бував кілька метрів заввишки. Там, де доступ був легший, сипали вали вищі й сильніші. У більших городах вали йшли двома і трьома рядами. Вал будували з землі, яка була на місці, найрідше з глини, бо її можна було добре втовкти. По надвірній стороні города залишали рів і, як була недалеко річка, пускали до фоси воду. Вал скріпляли часом дерев’яними палями, частоколом. Вхід до городі вів через оборонні ворота. Як виглядав слов’янський город усередині, чи були в ньому ще які укріплення, який вигляд мали внутрішні будови — про те не знаємо нічого певного. В пізніших часах городи часто перебудовували і зміняли так, що найдавніші укріплення попропадали без сліду.

Городи давали слов’янам безпечний захист від ворога. В тих часах мало хто міг зважитися добувати недоступний город. Не було ніяких машин до облоги й укріплення можна було добути тільки приступом. Положення оборонців було легше, ніж дозувальників. Оборонці ховалися за вали й частоколи, з безпечного місця кидали на ворога каміння, стріляли з луків, метали списами. — до них доступити було важко. Коли укріплення були сильні, й залога мала доволі харчів та води, город міг боронитися довго.

Городи це найсильніша сторона воєнної організації слов’ян; вони забезпечили наші племена перед знищенням і поневоленням та дозволили їм творити своє незалежне життя.

Слов’янське військо

Про сам устрій слов’янського війська знаємо небагато. Назва війська була тоді — в о ї, рідше вживалося це слово в однині — воїн. Старшини над військом звалися воєводами. Не було між ними ніяких ранг, ні ступенів. Всі важніші справи вирішували на вічу, особливо, коли доводилося вести війну або складати мир. »У слов’ян і антів«, писав грецький Історик Прокопій у VI. віці, »панує не одна людина, але давно вони живуть так, що всім порядкує громада, — всі справи, щасливі, чи погані, йдуть до громади«. Але в бою провід мав один верховний воєвода. На чолі слов’янських антів у боротьбі з готами коло 370—380 рр. стояв князь Боз із синами й 70 старшин.

До бою слов’яни йшли спершу невпорядкованою громадою. «Вони не знають бойового ладу, ні не вміють вести боротьби впорядкованими лавами«, оповідає грек Маврикій у VII. в. Пізніше, мабуть, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена припили кращий устрій. Може бути, що слов’яни знали вже десятковий поділ на сотні й тисячі: в Києві вже в дуже давніх часах стрічаємо округи з назвою тисячі, під проводом тисяцького.

Чужосторонні письменники змальовують слов’ян як військо слабо озброєне. «Виступаючи в бій, вони йдуть на ворогів, здебільше, піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони не надягають. Деякі не мають ні сорочки, ні плаща, а тільки в коротких штанях ідуть битися з ворогами», переказує Прокопій. Сам він був полководець, знав добре воєнну справу й його голос має тут велику вагу.

Інші письменники потверджують і де в чому доповнюють цей опис. Згаданий вище Маврикій каже, що слов’яни мали по два списи, луки з отруйними стрілами її дуже тяжкі щити. Михайло Сирський оповідає, що слов’яни несли до бою по два-три списи, іншої зброї не вживали. Павло Дякон згадує, що слов’яни боролись списами та сокирами та що рукою кидали каміння. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, що слов’яни мали коня, списи та щити. Ще один араб ізгадує сокири.

Як з цих описів видко, слов’яни вживали до нападу найбільше списів, кожний воїн мав їх по два або по три. Це була зброя, яку найлегше було виробити, — всі примітивні народи йшли у бій зі списами. В давній словенській мові були аж три різні назви на спис — коп’я, сулиця, оскеп,

Військо княжої доби. 

 Основою війська княжої доби була постійна княжа дружина, складена з професіоналів, які за свою службу діставали бенефіції та земельні лени. Служба була для них спадковою, починали її з "дітських" і "отроків", потім ставали "гридями" і "боярами". Служба у княжій дружині нерідко відкривала можливості для адміністративної та політичної кар’єри. Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Очолював дружину воєвода. Залежно від розмірів і потуги князівства дружина могла мати від кількох десятків до кількох сотень воїнів. Більші дружини ділились на "стяги" (корогви). Бойовий знак — "стяг" давав орієнтацію на полі бою бійцям одного підрозділу, що при однакових доспіхах було нелегкою справою.

У XIII — XVI ст. війська удільних князів складалися з дружини та "списів" — дружин васалів. "Спис" (початково "копье", "копие", "kopie" — польськ.) вперше згаданий літописом під 1153 р., згадується ще в XVI ст. (під 1500 р. вже як "списсы") 1. Полк, що складався з 900 "списів", налічував трохи більше 7000 бійців 2.

Виходячи з цього і за аналогією з чисельністю "списів" в польських та німецьких землях, можна припускати, що вони налічували 3 — 20 бійців. Лише 1445 р. за реформою Карла VII у Франції вперше було встановлено постійну чисельність "спису" у 8 воїнів: 6 латників і 2 лучники. "Списи" васалів теж зводилися в "стяги", можливо, за територіальним принципом. Незначна чисельність власної дружини і війська васалів змушували князів під час усобиць звертатися до чорних клобуків (торків, берендеїв, ковуїв, турпеїв, печенігів), половців, а пізніше і до татар. Якщо чорні клобуки виступали на стороні тих князів, чиїми васалами були торчеські, трипільські та інші дрібні князі Надросся, то половці й ординці або наймалися князями за частину військової здобичі, або переслідували власні політичні цілі.

У X — XIII ст. на випадок війни князь залучав до свого полку, крім дружини, земське ополчення з вільного сільського населення, яке, судячи з окремих статей "Руської Правди", виконувало роль легкої кінноти, та міське ополчення, яке виконувало роль піхоти. Очолював цю частину війська тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десятники. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди, можливо, відбивають цю архаїку міського ополчення, бо вже з XIV ст. міста, напевно, добилися обмеження ролі свого ополчення обороною власних укріплень, а в поле стали виводити лише певне число лучників або списоносців. З розвитком військової техніки та озброєння роль такого ополчення почала зменшуватися. Відтоді відійшла висока посада тисяцького, котрий в боярській ієрархії був другим після князя.

Уже в XIV ст. відбувається зміна соціальної бази армії. Сільське населення, яке платить податки, звільняється від служби в ополченні. Його місце займають "списи" васалів. У селах сім’ї, які виставляють воїнів для легкої кавалерії, отримують окремі наділи та звільняються від повинностей. З кінця XIV ст. привілеї на самоврядування отримують жителі прикордонних сіл у Карпатах. Їхня верхівка поступово перетворюється на дрібну шляхту, яка несе обов’язкову військову повинність. Ця військова повинність дрібної карпатської шляхти зберігається і впродовж XVI — XVII ст. Напівпрофесіонали на певний знак мали прибути на пункти збору із своєю зброєю. З XV ст. і контингенти піхоти, які виставляли міста, замінюються найманими професіоналами. Розвиток техніки, вага захисного озброєння, тактичні побудови потребували все більших навичок та витрат. У маґдебурзьких привілеях зазначається число воїнів, яке потрібно було виставити в посполите рушення (ополчення).

Війська удільних князів у XIV — XV ст. складаються, в основному, з їхніх дружин та "списів" васалів. Ця організація не змінилась і після входження окремих князівств до складу Литви. Сильне роздроблення князівств призвело до скорочення їхніх ресурсів. Наприкінці XIV ст. — на початку XV ст. частина князів могла вивести "в поле" не більше "списа". Так, у війнах Вітовта Кейстутовича та Свидриґайла Ольґердовича брали участь десятки князів при невеликій чисельності війська. Особливо це стосується волинських князів, які зберегли свої малі уділи і в XVI ст. Навіть втративши статус удільних володарів, найсильніші з волинських князів — Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Сангушки та Ружинські у XVI — XVII ст. утримували власні війська, які складалися з професійних дружин та ополчення васалів. Статус дружинників, звичайно, був іншим, ніж у попередню епоху. Вони служили за платню. Як і раніше, таке військо ділилось на "корогви" (цей термін витіснив давній "стяг").

Литовська держава була зацікавлена у збільшенні війська. За межами удільних князівств, на землях, що безпосередньо підпорядковувалися урядові, впроваджувалася система комплектування війська залежно від розміру земельних володінь. Удільні князі та великі магнати дістали право формувати власні корогви на пільгових умовах. Бояри були зобов’язані виставляти по 2 — 3 і більше вояків своїм коштом і "в добрих зброях". Виникли окремі категорії дрібних феодалів, які мали нести військову службу. Вище від інших стояли "путні бояри" чи "путники", які приводили на службу з собою озброєних слуг. До кінця XVI ст. на українських землях більшість путників перейшла в розряд реєстрових козаків. І. Крип’якевич допускав, що путні бояри були пов’язані з військовими посилками (путь-дорога) 3, у російських князівствах вони завідували окремими галузями (путями) двірцевого господарства. "Панцирні бояри" були зобов’язані з’являтися на службу у важкому озброєнні, за що їхні господарства звільнялися від податків.

"Ординські (поленицькі) слуги" несли сторожову службу проти ординців у полі, "замкові слуги" — відповідно при обороні замків. Уряд заохочував і селян виставляти своїм коштом з кількох господарств одного воїна, за що ці господарства звільнялися від інших обов’язків. Литовський статут 1528 р. зафіксував цю систему, яка проіснувала до Люблінської унії, коли на українських землях була запроваджена польська військова система. Частина військових станів отримала шляхетство, частина перейшла в ряди козацтва, а решта опинилась у стані посполитих і зрівнялася з державними селянами.

З численних обрядів, пов’язаних з підготовкою, веденням війни і військовим побутом, на особливу увагу заслуговує обряд ініціації дружинників. Його передумовою було навчання отрока — майбутнього воїна. Молодших отроків спершу використовували для передачі вістей, догляду коней у походах тощо. Так, у Галицько-Волинському літописі сказано, що під час однієї з битв 1232 р. не було при князях воїнів, крім отроків, які тримали коней: "коли Данило приїхав до них і спонукав їх, не побачив ніякого войника, а тільки отроків, які тримали коней" 4. Проте основним випробуванням майбутніх дружинників було здобуття ними досвіду у наступних військових походах та боях. Це засвідчують літописні повідомлення "про оружних" (тобто озброєних) отроків. Зокрема, Данило Галицький під час походу на ятвягів їхав з малим загоном "оружних отроків" 5. Після випробувань отроків відбувався сам обряд посвяти їх у дружинники. Є певні відомості, що при цьому припоясували їм меч, надавали атрибути дорослого воїна: кінь зі збруєю, зброя, лати. Після посвяти в дружинники молодий воїн присягав на вірність князеві. Слова такої присяги чернігівському князеві дійшли до нас в одній з билин: "Уж ты ой еси, великий князь чернигофский! Мы постараемсе тибе служить правдой-верою, Правдой верою служить да неизменною". Припускають, що формула присяги включала також зобов’язання "їздити біля його стремена", що означало васальну і будь-яку іншу залежність. З цього приводу звертають увагу на літописну згадку про галичан, які визнали Данила і "попливли біля стремені його" 7. Після ініціації воїн ставав повноправним членом дружини, і це забезпечувало йому відповідний соціальний статус.

Стяги і коругви війська служили насамперед візуальною відзнакою підрозділу, що дозволяла полководцеві управляти ходом битви. Падіння стягу означало поразку підрозділу. Вже з XIII ст. земельні герби на щитах дружинників починали служити знаками розрізнення своїх воїнів від противника, оскільки обладунок був практично однаковий. Подальший розвиток геральдики привів до перетворення гербів князівств у герби княжих родин. Від Городельського сейму 1413 р. масово почала приймати герби і шляхта, в тому числі й українська . З військового знаку герби перетворились на родові емблеми. Іншим засобом управління на полі бою була військова музика. Розвиток військової музики від бубнів та ріжків до литаврів і труб пов’язаний зі східними впливами.

Чисельність постійних збройних сил на українських землях була різною в різні часи. Дружина Данила Галицького і "списи" його васалів навряд чи мали більш як по три тисячі воїнів. Белзький князь міг мати 300 — 400 чоловік, пересопницький — 600 — 800. Звичайно, це лише гіпотетичні оцінки. У галицькому війську була велика кількість лінійної піхоти, яка не боялася кавалерійських атак і лучників. 1257 р. ця піхота стримала атаку важкої монгольської кінноти під стінами Володимира. Об’єднане галицько-волинське військо з ополченням у часи Данила Романовича могло виставити до 30 тис. польової раті. В XIII ст. більше війська не міг виставити жоден князь. Мужність такого ополченця, який був "простим чоловіком", зафіксована Галицько-Волинським літописом. Проте проти зосереджених ударів монгольського війська цих сил було недостатньо.

У XIV — XV ст. можливості князів були меншими. У війнах Свидригайла Ольґердовича чисельність війська часом сягала 4 — 5 тис. Дружини дубровицького чи степанського князів не мали більше 100 воїнів. Окремі князі, які володіли третинами і чвертками князівств типу Ратненського, мали по 10 — 20 дружинників.

Зміни у військовій організації.

У Галичині князь Володислав Опольський (1372-1379, 1385 — 1387), роздаючи землі своїм васалам, запроваджував німецьку систему комплектування війська. Кожному великому землевласникові визначалося, в якому озброєнні і скільки слуг він повинен привести на пункт збору. Польські королі продовжили цю практику, роздаючи землі шляхтичам і встановлюючи таку саму службу для галицького боярства, яке поступово злилось із шляхтою. Ополчення шляхти складали панцирні корогви, які формувались по землях. Такі корогви могли мати 200 — 400 і більше воїнів, не рахуючи пахолків (джур). Номінально командували такими корогвами каштеляни або достойники воєводської адміністрації. Фактично їх заступали ротмістри. Подібна організація шляхетського війська збереглася й надалі. Збір його був тривалим. Тричі розсилали так звані віці — віхи з прив’язаними королівськими грамотами, скріпленими печатками. Треті "віці" вказували місце і час збору. Завдяки майже безперервним війнам бойові можливості панцирних шляхетських корогв залишалися досить високими. Кожен панцирний товариш у такій корогві мав у підпорядкуванні 1 — 5 пахолків. З початку XVI ст. почали створювати корогви панцирних гусарів, які з часом перетворилися на основну ударну силу. Трохи пізніше з’явились роти кінних аркебузерів, а з 1570 р. — рейтарів. Ці частини були організовані на шведський лад, мали за офіцерів переважно найманих іноземців та солдатів, які служили за гроші. З 1630 р. почалася організація драгунських рот, теж на шведську манеру. В усіх цих підрозділах служили українці з різних станів. Існували ще різновиди легкої кавалерії (як волоська), польські татари (татари і ногайці, які переходили на польську службу, отримували землі і близькі до шляхти права із зобов’язанням нести військову службу у спеціальних підрозділах), а з початку XVII ст. — своєрідний польський аналог козаків, так звані лісовчики.

Бойове спорядження воїна, його навчання і підтримання належної боєздатності з кожним століттям ставали дорожчими. Вже з XV ст. більшість європейських держав перейшли на наймані професійні армії, що формувалися на час війн. На українських землях упродовж цього періоду залишалися досить значні професійні формування високої боєздатності, більшість яких комплектувалася з місцевого населення.

Піхотні роти ополчення, куди міста виставляли свої контингенти, в XVI ст. зменшили чисельність до 200 чоловік, отримали чіткішу організацію. Вони ділились на почоти по 10 — 20 чоловік, очолені товаришем, якому підлягали рядові (драби). Командував ротою ротмістр, у ній були прапороносець-хорунжий та помічник командира — поручник. З 1580 р. піхота стала переходити на чисто професійну. З’явились роти трьох типів: угорська (близько 100 вояків), німецька (400 — 500) та вибранецька, чи ланова (200 — 300). Перші два типи піхотних рот набиралися з найманців. Ланова піхота формувалась із селян королівських маєтків, переважно за принципом один вояк з лану землі. Піхоти було мало. В XVII ст. перейшли до формування кварцяної піхоти, яка мала утримуватися з кварти (чверті доходів королівщин). Міське ополчення ремісників в XV — XVII ст. закликалося виключно для оборони самих міст. Людність окремих прикордонних міст мала повинність виставляти сторожу в полі.

Такі самі повинності отримували окремі громади державних селян.

Дружини українських магнатів у XVI — XVII ст. мали чисельність від 100 до 2 тис. вояків. Постійне військо польських гетьманів в Україні на той час налічувало 300 — 2000. Гарнізони замків були невеликі, міське ополчення об’єднувало майже всіх придатних носити зброю, але його вишкіл та озброєння бажали кращого. Через це татари часом навіть і без артилерії та піхоти брали міста.

Висновок:

Отже на початковому етапі схід­нослов'янської цивілізації воєн­на організація була родопле­мінною. Саме рід дбав про зброю та військове спорядження, за­безпечував охорону осель, горо­дищ від ворогів. Усі важливі во­єнні справи (ведення війни, укладення миру) вирішувалися на вічі. Не було ніяких рангів чи ступенів. Керував воями (мал. 1) в бою воєвода або князь. Озброєння було різнома­нітним: списи різних видів (по два-три у кожного), сокира, лук (він був відомий слов'янам здав­на, проте не мав такого поширення, як, наприклад, у степо­вих народів). Пізніше слов'яни запозичили у готів меч. У ближньому бою використовували короткий ніж. Тіло захищали щитом. Кидали каміння за допомогою пращі. До бою військо йшло пішим ходом.

Про організацію та озброєність давньослов'янського війська III—IV ст. відомо небагато. Воно мало примі­тивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам, аварам. Водночас сло­в'янські вої дивували світ своєю сміливістю, винахідли­вістю, самопожертвою, героїзмом, витривалістю. Знач­ний вплив на слов'янське військо, на його майстерність мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги складали не­значну частину слов'янського війська і служили в ньому до половини XI ст. За цей час вони впровадили в україн­ське військо досконалішу зброю та обладунок (панцирі, металеві лаштунки на- тіло, шоломи на голову, довгий щит, меч, списи) і військове мистецтво (висока дисцип­ліна, упорядкування війська, взаємовиручка в бою).

Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім'ї і зводилася до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з лука, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).

Використані матеріали

  1.  www.wikipedia.ua 
  2.  http://referatcentral.org.ua/
  3.  http://istoryk.at.ua/
  4.  Український історичний календар. 1995 р.
  5.  http://warhistory.ukrlife.org/
  6.  http://www.oblosvita.kiev.ua/
  7.  http://100pudov.com.ua/

Додаток


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

24538. Виды ресурсов вычислительной системы 14.16 KB
  Ресурсы запрашиваются используются и освобождаются процессами. По форме реализации различают: аппаратные ресурсы Hard; программные ресурсы Soft; информационные ресурсы. По способу выделения ресурса различают: неделимые ресурсы – предоставляются процессу в полное распоряжение; делимые ресурсы – предоставляются процессу в соответствии с запросом на требуемое количество ресурса. Делимые ресурсы в свою очередь можно разделить на те которые могут использоваться процессами одновременно или попеременно.
24539. Структура и виды программного обеспечения (ПО). Характеристика системного ПО 15.33 KB
  ПО Прикладное Операционные системы Система управления файлами Операционные оболочки Утилиты Системы программирования Базы данных САПР Электронные таблицы Издательские системы ПО для математических расчетов Системное Рис. Cистемное ПО можно разделить на следующие группы: операционные системы ОС; системы управления файлами; операционные оболочки; утилиты; системы программирования. Современные системы программирования представляют собой интегрированную среду разработки IDE объединяющую редактор текста компилятор языка...
24540. Классификация ОС 13.63 KB
  Примером таких ОС является семейство Windows и Linux. Среди ОС специального назначения можно выделить следующие разновидности: ОС для карманных компьютеров сотовых телефонов и другой бытовой техники например PalmOS и Windows CE Consumer Electronics – бытовая электроника; ОС для встроенных систем телевизоров СВЧ печей стиральных машин и т. По режиму обработки задач различают однозадачные например MSDOS MSX и многозадачные ОС OC EC OS 2 UNIX Windows. По способу взаимодействия пользователя с системой различают...
24541. Назначение и основные функции операционной системы (ОС) для автономного компьютера 13.74 KB
  Назначение и основные функции операционной системы ОС для автономного компьютера.2 Операционные системы для автономного компьютера Операционная система компьютера представляет собой комплекс взаимосвязанных программ который действует как интерфейс между приложениями и пользователями с одной стороны и аппаратурой компьютера с другой стороны. В соответствии с этим определением ОС выполняет две группы функций: предоставление пользователям и программистам вместо реальной аппаратуры компьютера расширенной виртуальной машины с которой удобней...
24542. Сетевые операционные системы: функциональные компоненты и варианты построения 46.02 KB
  Сетевые операционные системы: функциональные компоненты и варианты построения.3 Сетевые операционные системы. Различают сетевые и распределенные ОС. Распределенная ОС предоставляет пользователю сетевые ресурсы в виде ресурсов единой централизованной виртуальной машины.
24543. Одноранговые и серверные операционные системы 79.16 KB
  В зависимости от того как распределены функции между компьютерами сети они могут выступать в трех разных ролях: выделенный сервер сети – компьютер обслуживающий запросы других компьютеров т. В одноранговых сетях рабочих группах на все компьютеры устанавливается такая ОС которая предоставляет всем компьютерам в сети потенциально равные возможности. Схема одноранговой сети При потенциальном равноправии всех компьютеров в одноранговой сети часто возникникает функциональная несимметричность которая обусловлена тем что одни компьютеры...
24544. Принципы построения ОС 15.76 KB
  Принципы построения ОС.1 Принципы построения ОС. Однако в их основу положены общие принципы перечисленные ниже. Принцип модульности.
24545. Виды программных модулей 48.36 KB
  никакие внешние события не могут прервать работу модуля и он непрерывно выполняется от начала до конца. Структура привилегированного модуля приведена на рис. Структура привилегированного модуля Непривилегированные модули – это обычные программные модули которые могут быть прерваны во время своей работы.2 приведен пример использования реентерабельного модуля В процессами А и С.
24546. Ядро и вспомогательные модули ОС 95.57 KB
  Ядро и вспомогательные модули ОС.3 Ядро и вспомогательные модули операционной системы. Все модули ОС разделяются на две группы: ядро и вспомогательные модули. Ядро – наиболее часто используемые модули ОС выполняющие основные ее функции: управление процессами памятью устройствами ввода вывода и т.