98235

УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ МЕХАНІЗМІВ ТА КОНТРОЛЮ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

Дипломная

Макроэкономика

Досліджено теоретичні аспекти стратегічного формування програм соціально-економічного розвитку. Проведена аналітична оцінка реалізації програм соціально-економічного розвитку в Україні. Зроблено аналіз ефективного виконання програми соціально-економічного розвитку на прикладі Львівської області.

Украинкский

2015-10-30

3.94 MB

0 чел.

100

АНОТАЦІЯ

Франків Н. I Формування та реалізація програм соціально-економічного розвитку – Рукопис.

Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» за спеціальністю 8.18010024 «Прикладна економіка». – Львівський національний університет іменні Івана Франка, Львів. 2014.

Досліджено теоретичні аспекти стратегічного формування програм соціально-економічного розвитку. Проведена аналітична оцінка реалізації програм соціально-економічного розвитку в Україні. Зроблено аналіз ефективного виконання програми соціально-економічного розвитку на прикладі Львівської області. Досліджено проблеми реалізації програм.  Запропоновано напрями забезпечення цільового програмування соціально-економічного розвитку.

Ключові слова: соціально-економічна програма розвитку, стратегічне управління, програмно-цільовий підхід, регіон.

ANNOTATION

Frankiv N. І. Formulation and implementation of socio-economic development - the Manuscript.

Thesis for obtaining the educational qualification of "Master" specialty 8.18010024 "Applied Economics". - Lviv National University registered Ivan Franko Lviv. 2014.

Theoretical aspects of the formation of strategic socio-economic development. Analytical assessment of the implementation of socio-economic development in Ukraine. The analysis of the effective implementation of socio-economic development on the example of Lviv region. The problems of implementation. Directions software programming targeted socio-economic development.

Keywords: socio-economic development program, strategic management, target-oriented approach, region.


ЗМІСТ

ВСТУП 5

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ

ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ 8

1.1 Теоретичні основи та підходи формування програм

соціально- економічного розвитку 8

1.2 Суть, форми і функції формування програм соціально-

економічного розвитку України 16

1.3 Інституційне забезпечення програми соціально-економічного

розвитку 20

Висновки до 1 розділу 25

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ І ОЦІНКА РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ДЖЕРЕЛА

ЩОДО РОЗРОБКИ ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНОГО-

ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ 27

2.1 Дослідження стану формування програм соціально-

економічного розвитку України 27

2.2 Аналіз ефективного виконання програми 41

Висновки до 2 розділу 78

РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ

ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ УКРАЇНИ МЕХАНІЗМІВ ТА КОНТРОЛЮ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ 80

3.1 Соціально-економічний розвиток України: проблеми та та

шляхи вирішення 80

3.2 Забезпечення цільового програмування соціально-

економічного розвитку 88

Висновки до 3 розділу 93

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 95

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 100

ДОДАТКИ 108

ВСТУП

Ринкові умови вимагають переходу до стратегічного управління регіонами, яке виникло як відповідь на виклик і загрозу зовнішнього середовища: посилення його нестабільності, зростання глобалізації, загострення конкурентної боротьби. У загальному вигляді, стратегічне управління являє собою діяльність по розробці місії, найважливіших цілей України та способів їх досягнення, що забезпечують його розвиток у нестабільному зовнішньому середовищі шляхом зміни самого регіону і його зовнішнього середовища. По відношенню до регіонів України стратегічне управління створює базу для чіткого визначення позицій регіону по відношенню до конкурентів і вимог споживачів, а також дозволяє намітити заходи щодо поліпшення цих позицій.

Проблема соціально-економічного розвитку України надзвичайно важлива в наш час, адже Україна перебуває у стадії пошуку власного підходу до вдосконалення існуючих підходів розвитк Останнім часом проводиться активна робота щодо розробки програм соціально-економічного розвитку на регіональному рівні та відповідних стратегій.

Така спрямованість розвитку потребує нових підходів до використання економічного, людського та природно-ресурсного потенціалу регіонів, що забезпечить досягнення якісно нового рівня ефективності і конкурентоспроможності економіки та життя населення.

Актуальність тематики магістерської дипломної роботи зумовлена тим, що зміщення акцентів державної політики з централізованого управління на регіональний рівень, яке супроводжується передачею владних повноважень органам місцевого самоврядування та органам регіонального управління, відкриває широкі можливості для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України.

У реалізації функцій державного управління важлива роль належить таким інструментам прямого впливу держави на соціальний та економічний розвиток, як розробка і реалізація цільових програм регіонального характеру. Одними з найбільш поширених серед них є соціальні програми. Складність категорії «регіональна соціально-економічна програма», багатоплановість і різноманітність існуючих підходів до розуміння їхньої сутності обумовлює необхідність їх дослідження.

У сучасних умовах програми соціального розвитку територій регіону стають самостійними документами у правовому аспекті і призначаються до використання їх як інструментів регулювання регіональним розвитком.

На практиці розробка стратегії соціально економічного розвитку пов’язана з складанням дострокового і короткострокового програмно-цільового планування розвитку території. Вироблена стратегія визначає зміст основних на прямків діяльності органів місцевого самоврядування.

Зараз на різних адміністративно-територіальних рівнях складається багато соціально-економічних програм, однак значна їх частина не реалізується чи не зможе бути виконаною.

Теоретичні засади та практичні механізми стратегічного управління регіональним розвитком України досліджуються у працях О.Берданової, В.Ващенка, В.Воротіна, О.Коротич, В.Мамонової, М.Орлатого, Ю.Шарова та ін.

Теоретичні і методологічні аспекти проблеми находять своє відображення в роботах В.Геєця, В.Мамутова, В.Василенка, Н.Соловйової та ін. Програми соціально- економічного розвитку регіонів вивчають І.Беганська, П.Гурій, Т.Желюк, В.Переверзєв, В.Савченко, Д.Стеченко та ін.

Програми місцевого розвитку досліджує І. Пілунський, а державні соціальні програми є об’єктом наукового інтересу О.Макарової.

Метою магістерського дипломного дослідження є розгляд питань соціального програмування розвитку територій України, від яких залежить ефективність програм.


Мета зумовила наступні завдання:

  1.  вивчити теоритичні засади формування та реалізації регіональних програм соціально-економічного розвитку;
  2.  розкрити суть, форми і функції формування програм соціально-економічного розвитку;
  3.  проаналізувати інституційне забезпечення регіонального програмування;
  4.  з’ясувати стан формування регіональних програм соціально- економічного розвитку;
  5.  провести аналіз формування і виконання регіональних програм соціального-економічного розвитку;
  6.  запропонувати удосконалення забезпечення цільового програмування соціально-економічного розвитку регіону.

Об’єктом магістерського дипломного дослідження є формування та виконання програм соціально-економічного розвитку.

Предметом магістерського дипломного дослідження є програма соціально-економічного розвитку регіону.

Теорeтичну та інформаційну основу досліджeння склали: законодавчо–нормативна база України; науковi концепцiї i теоретичнi розробки вiтчизняних i зарубiжних вчених з проблем державного регулювання розвитку підприємництва; інформаційні матерiали статистичних, довідкових, перiодичних видань; ресурси Internet.

Методологiчним підгрунтям магістерської дипломної роботи стали сукупнiсть принципiв, прийомiв наукового дослiдження, загальнонауковi i спецiальнi аналітичні методи, що дозволило вирiшити поставленi завдання.

Структуру роботи складають: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел, додатки.

Загальний обсяг роботи складає: 115 сторінок друкованого тексту, 3 таблиці, 25 рисунків, 70 джерел використаної літератури, 7 додатків.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИФОРМУВАННЯ ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

1.1 Теоретичні основи та підходи формування програм соціально-економічного розвитку

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку її регіонів, які зазвичай відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною диференціацією. Саме цим обумовлюється необхідність розробки системи управління для кожного окремого регіону країни. Термін «розвиток» досить часто використовується в наступних словосполучення: економічний розвиток, розвиток економіки України, розвиток регіону. В кожному з цих випадків під розвитком розуміються будь- які прогресивні зміни насамперед в економічній сфері. Але поряд з суто економічними характеристиками досить часто розглядають соціальні параметри розвитку. Більш того, соціальні характеристики оцінюють ступінь розвитку будь-якого регіону. Розвиток завжди має спрямованість, яка визначається ціллю або системою цілей. Якщо ця спрямованість позитивна, то можна казати про прогрес, і навпаки ,якщо негативна, то про регрес, або деградацію. Інакше кажучи природа розвитку регіону завжди передбачає певну ціль або декілька цілей [32]. Регіональний розвиток є складним, динамічним процесом, дослідження якого вимагає вивчення принципів регіонального розвитку, як його основи, та чинників впливу різного рівня, що зумовлюють подальші напрямки розвитку регіональних господарських систем та їхніх елементів. Існуючі теоретичні засади управління регіональним розвитком не можна вважати ідеальними, науково-обгрунтованими. Свідченням цього є відсутність збалансованості і пропорційності соціально-економічного розвитку регіонів, тісних прямих і зворотних виробничо-економічних зв’язків між регіональними і місцевими ланками управління, між підприємствами і 10 міністерствами та іншими організаційно-господарськими структурами, що знаходяться на території регіону [9, с. 2]. У сучасних умовах розвиток теорії і методології регіонального управління здійснюється за двома основними напрямами. Це, по-перше, розширення і поглиблення змісту досліджень (доповнення класичних теорій новими чинниками, вивчення і осмислення нових процесів і явищ). Другий напрям – це посилення «якості» методології досліджень. У працях основоположників регіональної економіки регіон не розглядався як субєкт економічних відносин, носій економічних інтересів. У сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система. Найбільшого поширення набули такі парадигми регіону: регіон – квазідержава, регіон – квазікорпорація, регіон – ринок, регіон –соціум (Рис. 1.1).

Рис. 1.1 Взаємозв’язок моделей та парадигм регіонального розвитку

Джерело: [26, с. 25]

Схожість регіональної і національної економіки забезпечує можливість застосування для регіональних досліджень макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), прерогативу мають ті, які концентруються на вивченні ефективності використання виробничих чинників, зайнятості і рівня доходів населення. Залучення мікроекономічних теорій є доцільним, в тих випадках, коли аналіз регіону як однорідного простору є недостатнім та потребує врахування внутрішніх відмінностей регіональних економічних систем. Теорія і методологія мікроекономічних досліджень більше відповідають парадигмам «регіон як квазікорпорація» і «регіон як ринок». В цілому, в парадигмах регіонального розвитку підкреслюється підвищення ролі нематеріальних цілей і чинників економічного розвитку регіонів задля переходу регіонів на новий рівень розвитку, зокрема, враховуючи принципи сталого регіонального розвитку [35].

На етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: державна регіональна політика; чинники, що реалізують економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; організаційно-управлінські чинники.

Перша група чинників – це база для досягнення соціально-економічних цілей. Чинники інших груп мають подвійне призначення. Із одного боку, вони є базою для досягнення соціально-економічних цілей, а з іншого на певному етапі виступають цілями соціально-економічного розвитку України. Важливим методологічним моментом в цьому процесі можна вважати те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складовою державної регіональної політики, а розробляється на її основі, виходячи з принципів та базових засад останньої.

Саме через це доцільно розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку України: механізми реалізації державної регіональної політики; механізми обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку; механізми інституційно-ринкових перетворень; механізми обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; механізми вдосконалення управлінських рішень [35].

Як було зазначено вище, базовим для формування та реалізації даної політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, адже вона закладає основні засади для вироблення стратегії соціально-економічного розвитку регіонів. Вони включають такі заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних і економічно самодостатніх територіальних громад шляхом їх об’єднання, завершення передачі у комунальну власність державного майна та інших об’єктів права власності.

Крім того, до цих заходів слід віднести наступні: створення інститутів і механізмів забезпечення взаємного представництва центральних та регіональних органів влади; визначення розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічних, галузевих та інших особливостей регіонів; розробка методики та запровадження фінансового вирівнювання місцевих бюджетів; перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній дохідній базі, оптимізованих видатків за мінімальними нормативами бюджетної забезпеченості та на основі розмежування коштів державного і місцевого бюджетів; створення мережі регіональних агентств розвитку; створення ареалів та зон економічного зростання в регіонах; розробка нової моделі організації місцевих органів влади та розмежування повноважень між ними; запровадження державного та територіального прогнозування і планування соціально-економічного розвитку регіонів України.

При цьому важливе значення має дослідження проблем функціонування територіальних соціально-економічних систем (ТСЕС), що виступають об’єктом політики регіонального розвитку. Особливої уваги потребують зв’язки між її складовими, адже їх недосконалість значною мірою й сприяє деструктивним тенденціям. Першочергового вирішення потребують суперечності у підсистемі «людина-природа», тобто вже в найближчій перспективі необхідно сформулювати базові засади модернізації природоохоронної інфраструктури.

Структура ТСЕС будується під впливом комплексоутворювальних процесів у формі інтеграції суспільства і природи, що сприяє формуванню базису продуктивних сил – територіально-виробничих комплексів (ТВК). Вони, утворившись внаслідок концентрації, спеціалізації, комбінування та кооперування, на даному етапі значною мірою детермінуються коливаннями ринкової кон’юнктури. Кардинально змінюється їхня галузева структури. У зв’язку з переходом від економіки виробника до економіки споживача чільне місце в структурі ТСЕС починають займати територіально-побутові (ТПК) та територіально-рекреаційні комплекси (ТРК).

Особливу значимість в системі сталого соціально-економічного розвитку регіону має задоволення потреб та інтересів населення, адже вони виступають рушіями дій та вчинків людини, формуючи систему економічних відносин. Визначати успіхи щодо підвищення життєвого рівня населення можна лише за умови, коли відомий рівень задоволення потреб та інтересів. Ступінь забезпеченості різних груп населення регіонів повинен визначатися за такими критеріями, як рівень задоволення матеріальним станом, працею та професією, житловими умовами, послугами охорони здоров’я, становищем у сім’ї. З врахуванням цих критеріїв на базі середньогеометричного зважування значень первинних показників (середньомісячної заробітної плати, грошових доходів та витрат, обороту роздрібної торгівлі, платних послуг, виробництва товарів народного споживання, зайнятості) розрахованих на душу населення, проводиться інтегральна оцінка соціально-економічного стану розвитку України [60, с. 45].

Відповідно до цього основні напрямки управління регіональним розвитком слід розробляти, враховуючи закономірності сталого розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, які розглядають через призму її складових: економічної цілісності, соціальної спрямованості та екологічної безпеки, що є вкрай важливим.

Розвиток регіонів України як соціально-економічних систем потребує розробки певного інституціонального підґрунтя територіального управління, яке базується на властивості їхньої цілісності [14, с. 204], характерними ознаками якої є самовідтворення, самоуправління та самоорганізація. Тому процес формування нової парадигми регіонального розвитку нерозривно пов’язаний з розробкою парадигми державного регулювання регіонального розвитку, що в умовах трансформаційних зрушень є вкрай важливим та необхідним

Управління господарськими процесами, структурних трансформацій регіональної економіки, їхніх інституціональних основ та встановлених фінансово-економічних взаємовідносин з «центром» потребує проведення комплексної регіональної діагностики з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх обмежень в управлінні регіональною господарською системою, встановлення її проблемних місць та сильних сторін та визначення на цій основі так званих «точок» не просто зростання, а регіонального розвитку, тобто можливостей його якісного покращення, переходу на новий рівень через відповідні соціально-економічні зрушення в контексті загальнодержавних інтересів задля забезпечення національної безпеки.

Соціальна політика є однією з найважливіших сфер відповідальності будь-якої держави. Основними завданнями державної соціальної політики є гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів всього суспільства та окремих груп населення, забезпечення сталого людського розвитку, протидія бідності та соціальному відторгненню, забезпечення умов для гідної зайнятості та гідних умов життя, соціальної безпеки, розвиток галузей соціальної сфери: освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства, культури. Як вже зазначалось, основним засобом здійснення державної політики у соціальній сфері є створення та реалізація соціальних програм. Під «програмою» як правило розуміють упорядковану послідовність дій, спрямовану на досягнення заздалегідь визначеної цілі. Якщо йдеться про «соціальну програму», то це – послідовність заходів, спрямованих на досягнення певної соціальної цілі (розв’язання соціальної проблеми).

Отже, поняття «соціальна програма» вирізняється за такими критеріями [62, с. 32]:

1. Спрямованість на вирішення певної соціальної проблеми;

2. Наявність певного контингенту охоплення (впливу);

3. Забезпеченість фінансовими та організаційними ресурсами.

Цілі та очікувані соціальні результати визначаються соціальною політикою (стратегією соціального розвитку). Склад, обсяги фінансу вання, масштабність та інші параметри соціальних програм узгоджуються з бюджетною політикою. Узагальнена структурно-організаційна схема будь-якої соціальної програми представлена на рис. 1.2.

Рис. 1.2 Узагальнена структурно-організаційна схема соціальної програми України

Джерело 51, с. 74]

Програмний цикл є доволі складним, але спрощено його можна представити як кілька послідовних основних етапів:

1 етап – визначення проблеми, можливостей та способів її розв’язання;

2 етап – розроблення та прийняття соціальної програми;

3 етап – реалізація програми;

4 етап – моніторинг та оцінювання програми;

5 етап – прийняття рішень щодо доцільності продовження програми, її коригування або згортання.

Соціальну програму як системний об’єкт можна представити у вигляді певної схеми (Рис. 1.3). На вході програми знаходяться компоненти, що отримуються із зовнішнього середовища, в якому реалізується програма, та визначають вплив останнього на програму. Компоненти середовища умовно можна поділити на інформаційні, економічні та політичні, включаючи соціальну та бюджетну політику. На виході програми отримуємо кінцевий продукт – компоненти, що програма передає зовнішньому середовищу й за допомогою яких може впливати на нього: змінювати інформаційний простір, впливати на самопочуття та свідомість населення, змінювати добробут.

Рис. 1.3 Системна схема соціальної програми

Джерело 22, с. 29

У формуванні та реалізації соціальних програм можуть брати участь різні суб’єкти, серед яких органи державної влади та місцевого самоврядування, недержавні організації, що функціонують у соціальній сфері. Також суб’єктами цього процесу є законодавчі, виконавчі, суддівські органи вла- ди, які визначають цілі, завдання, пріоритети, нормативно-правову базу соціальної політики та здійснюють безпосередньо практичну роботу з її реалізації.

Нагальна необхідність здійснення трансформаційних зрушень обумовлена викликами сучасності, посиленням регіоналізації та глобалізації, коли досягнення високого рівня конкурентоспроможності об’єктів регіональної господарської системи за рахунок досконалого управління є запорукою успіху національної системи господарювання загалом. Головною метою управління соціально-економічним розвитком регіонів є створення сприятливих умов життя населення, виробництва та розподілу продукції в різних регіонах країни. Таке управління повинно провадитись за оптимального використання територій, природних і трудових ресурсів регіонів.

1.2 Суть, форми та функції формування програм соціально-економічного розвитку України

В умовах фінансово-економічної кризи зростає роль держави у сфері регулювання сукупності соціально-економічних відносин. У цьому контексті перспективним інструментом державного регулювання може бути державне плануввання економічного розвитку.

Але, на жаль, в Україні сформувалось неоднозначне ставлення до системи державного планування розвитку, зокрема, розвитку регіонального. Дотепер більшість державних програм не виконані повністю, і це не може не провокувати досить скептичного до них ставлення. З іншого боку, сам факт схвалення конкретної програми українським урядом і включення її до переліку програм, фінансованих з Держбюджету, є значним стимулом для появи нових пропозицій щодо розробки і затвердження програм [51, с. 13].

Питанням державного планування економічного розвитку присвячено значну кількість наукових робіт вітчизняних і зарубіжних учених. Однак, не зважаючи на постійне зростання кількості наукових публікацій з окресленої проблеми, її не можна вважати до кінця вирішеною як у науково-теоретичному, так і у прикладному плані. Оскільки, по-перше, постійно змінюються соціально-економічні умови розвитку держави, що потребує швидкого реагування органів влади на такі зміни; по-друге, сьогодні в Україні спостерігаємо певний зсув у плані концептуально-теоретичного забезпечення програм. З огляду на це, тема дослідження є актуальною та важливою в науково-теоретичному та практичному аспектах [14, с. 112].

Державне планування економічного розвитку регіону вчені розглядають як інструмент реалізації планових цілей, який дозволяє державі орієнтувати економіку регіонів через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно варіанту соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму. Програма характеризується чітко визначеними системою заходів і завдань на досягнення намічених у плані (прогнозі) цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців і має на меті вирішення важливих проблем розвитку регіону.

У програмі відображаються основні показники розвитку економіки відповідного регіону, що характеризують найважливіші відтворювальні процеси, зокрема використання трудових, фінансових і природних ресурсів, виробничих фондів, споживання населенням матеріальних благ і послуг, будівництво об'єктів соціальної інфраструктури та природоохоронного призначення, розвиток ринкових структур тощо.

Стратегічні цілі державного планування економічного розвитку зосереджуються на виробленні ефективної структурно-інвестиційної політики, а саме:

– вирішення проблеми фінансового оздоровлення і платоспроможності підприємств, зниження рівня безробіття, стабілізація і зростання доходів населення за рахунок диверсифікації форм його зайнятості;

– зниження витрат виробництва і підвищення якості, забезпечення конкурентоспроможності товарів, що виробляються в державі;

– створення ефективних ринкових механізмів акумуляції фінансових ресурсів інституціальних і приватних вкладників, трансформації накопичень в інвестиції для оновлення і розвитку виробничого апарату, інтенсифікації вкладень у найефективніші, конкурентоспроможні види виробництва, що дають швидку віддачу і дозволяють максимально збільшити доходи підприємств, населення і бюджету;

– вирішення проблеми фінансової стабілізації економіки на основі пожвавлення виробництва, його структурної та інституціональної перебудови;

– дотримання в макроекономічній політиці балансу економічних і соціальних інтересів різних груп населення і держави в цілому [14, с. 115].

Аналіз сучасних державних програм економічного розвитку показує, що вони являють собою комбіновану систему з трьох різних технологій:

– політичної (необхідна для узгодження інтересів, цілей і пріоритетів різного рівня, формування консенсусу учасників, контроль за результативністю);

– інтелектуальної (відповідає за розробку уявлень про майбутні програми, формулювання проблем і пошук найбільш ефективних рішень);

– управлінської (покликана забезпечити реалізацію окреслених цілей програми на основі використання наявних фінансових, організаційних, людських та інших видів ресурсів) [22, с. 216].

Учені розрізняють кон'юнктурне та структурне планування. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Становлення кон'юнктурного планування пов'язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 1970-х рр. стала включати й антиінфляційну політику. Розвинені форми такого планування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам [33].

Структурне планування, на думку вчених, є вищою формою економічного регулювання. Його основу становить кон'юнктурне планування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов'язано, насамперед, зі зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері та високим ступенем взаємодії приватного та державного секторів і значним ринком державного споживання. Крім того, на структурне планування впливають щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних і централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище [33].

У практиці державного регулювання економіки використовують як індикативне, так і директивне планування. Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розрахована на п'ять (у Франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Регулювання економічної діяльності недержавних підприємств здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури.

Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням у забезпеченні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів [3].

Директивне планування передбачає визначення органами державної влади економічних потреб, збалансовування їх з наявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечення реалізації розроблених планів.

На думку вчених, удосконалення системи державного планування економічного розвитку виходить з необхідності виведення економіки держави на новий рівень розвитку на основі створення ринково-мотиваційних механізмів, мобілізації внутрішніх фінансово-підприємницьких і природно-виробничих ресурсів. Це стане у пригоді на шляху подолання кризово-депресивного стану економіки і переходу до її стійкого зростання [45, с. 116].

Таким чином, розвиток державного планування економічного розвитку в Україні може стати суттєвим чинником подолання кризових явищ та створити умови для оптимального використання наявних ресурсів як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

1.3 Інституційне забезпечення програми соціально-економічного розвитку

Реалізація регіональної структурної політики, здійснення структурних трансформацій регіональної економіки можливі за умови їх повноцінного інституційного забезпечення. Останнє включає систему законодавчого і нормативного врегулювання структурних зрушень, відповідну організаційну та функціональну структуру державного і регіонального управління, систему відносин, взаємозв'язків, засадничихпринципів та комунікацій з приводу забезпечення адекватних динамічному зовнішньому і внутрішньому середовищу структурних змін у розвиткурегіональної системи.

Зокрема, інституційна база структурних трансформацій регіонального розвитку в Україні повинна передбачати удосконалення нормативно-правового регулювання, зокрема врахування процесів європейської регіоналізації і досвіду країн - членів ЄС, зокрема щодо формування «факультативних» інституційних одиниць, активних засобів залучення елементів громадянського суспільства в управління регіональним розвитком, стимулювання міжрегіонального співробітництва, діяльності міжрегіональних територіальних утворень, розвитку коопераційних зв'язків у системі впливу на структурні зрушення.

З іншого боку, актуалізуються завдання функціонального забезпечення інституційного впливу на формування і реалізацію структурної політики регіонів, зокрема через удосконалення планування, стратегічного планування, концептуалізації регіонального розвитку, вироблення селективних засобів підтримки територій зі спеціальним статусом, депресивних територій, інших економіко-територіальних формувань 15, с. 204.

Питання регіонального розвитку регулюють цілий ряд нормативно-правових актів, серед яких варто назвати: «Про Концепцію державної регіональної політики», «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року», «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» та ін [6]. Вказані нормативно-правових акти визначають пріоритети та принципи управління регіональним розвитком, основні заходи, спрямовані на забезпечення соціально-економічного розвитку України та її регіонів. Проте існує певна несистемність та суперечливість державної політики та діяльності в цій сфері, що пояснюється різноспрямованістю державного управління.

Правові аспекти процесу управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні, встановлення та закріплення його заходів та механізму реалізації визначаються нормативно-правовими актами, іншими офіційними документами, за допомогою яких досягається визначеність правового регулювання, стабільність і захищеність регіональних політико-економічних та соціальних правовідносин. Найвищу юридичну силу в системі нормативно-правового забезпечення управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні має Конституція України.

Так, конституційними нормами регулюються окремі аспекти розвитку регіонів, зокрема, питання територіального устрою України (розділ IX, X), системи місцевих державних адміністрацій (розділ VI), системи місцевого самоврядування (розділ XI) [1]. Положення Конституції України визначили місцеве самоврядування в якості одного з провідних інститутів конституційного ладу. Про це свідчать конституційні гарантії, рівень регламентації головних засад місцевого самоврядування, якому присвячений не лише спеціальний ХІ розділ Конституції (статті 140-146), а й також статті 5, 7, 13, 19, 38, 40, 71, 118 та ряд інших [67, с. 112].

Окрім Конституції правову основу регіонального управління в Україні складає система нормативно-правових актів – законів України, відповідних актів Президента України і Кабінету Міністрів України, актів органів місцевого самоврядування та актів, прийнятих на місцевих референдумах, що регламентують організацію і функціонування даного виду управлінської діяльності. Базовими законами регіонального управління є Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [20, с. 23] та Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відповідно до положень Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади і принципи організації, діяльності і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Разом з тим Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не повною мірою врегульовує питання організації діяльності територіальних громад, формування і діяльності органів місцевого самоврядування. Зокрема, це стосується питань управління комунальною власністю, міжбюджетних відносин, різних форм безпосередньої участі громадян у виконанні завдань та функцій місцевого самоврядування, взаємовідносин органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з відповідними органами державної влади та їх посадовими особами, а також форм взаємодії територіальних громад, співробітництва у реалізації спільних проектів.

Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» визначає механізм планування розвитку регіонів, згідно з яким Кабінет Міністрів формує державну стратегію регіонального розвитку, а на її основі місцеві влади розробляють регіональні стратегії. Іншими інструментами реалізації регіональної політики визначено програми подолання депресивного стану територій та державні цільові програми.

Крім вищезазначених нормативно-правових актів, систему законодавчого забезпечення та регламентації управління регіональним соціально-економічним розвитком складають Закони України:

  1. «Про службу в органах місцевого самоврядування»;
  2. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку»;
  3. «Про державні цільові програми»;
  4. «Про органи самоорганізації населення»;
  5. «Бюджетний кодекс України»;
  6. «Земельний кодекс України»;
  7. «Про генеральну схему планування території України»;
  8.  «Про судоустрій» [20, с. 23-24].

Отже, інституційне забезпечення реалізації регіонального планування передбачає:

  1.  координацію заходів щодо реалізації державної регіональної політики, зокрема чіткий розподіл повноважень, усунення дублювання під час прийняття управлінських рішень у сфері регіонального розвитку, налагодження ефективної співпраці всіх органів влади на регіональному та місцевому рівні;
  2.  державну підтримку та стимулювання взаємодії органів місцевого самоврядування різних територіальних рівнів під час вирішення спільних питань місцевого та регіонального рівня в рамках інструментів співробітництва між територіальними громадами;
  3. завершення розроблення (оновлення) схем територіального планування (генеральних планів та схем розвитку) на рівні регіонів, міст та інших населених пунктів;
  4. створення на законодавчому рівні системи стратегічного, середньострокового та короткострокового прогнозування і планування економічного та соціального розвитку;
  5. створення системи взаємопов’язаних прогнозних і програмних документів щодо розвитку регіонів, їх узгодження з генеральними планами територіального розвитку на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівні;
  6. визначення на законодавчому рівні механізму оцінки впливу на регіональний та місцевий розвиток політики центральних органів виконавчої влади, яка спрямована на розвиток регіонів, стратегій та програм у процесі розроблення та виконання державних програмних документів;
  7. визначення механізму державного стимулювання об’єднання територіальних громад на добровільній основі з метою підвищення рівня їх спроможності до розроблення та виконання програм і проектів соціально-економічного розвитку;
  8. запровадження механізму постійної координації виділення державних фінансових та інших ресурсів на трирічній основі, що спрямовуються у регіони, з метою підвищення ефективності їх використання для розв’язання конкретних проблем регіонального та місцевого розвитку, визначених у відповідних стратегіях;
  9. визначення на законодавчому рівні механізму залучення органів місцевого самоврядування різних територіальних рівнів, громадських об’єднань, представників приватного сектору до процесу розроблення, виконання, проведення моніторингу та оцінки виконання програм регіонального та місцевого розвитку;
  10. визначення на законодавчому рівні механізму стимулювання збільшення органами місцевого самоврядування фінансових ресурсів, отриманих у результаті здійснення ними заходів, спрямованих на економне використання бюджетних коштів чи розширення економічної діяльності на відповідній території, та подальшого інвестування таких коштів у програми і заходи щодо стимулювання місцевого соціально-економічного розвитку;
  11. розширення практики укладення угод щодо регіонального розвитку;
  12. удосконалення процесу планування подолання депресивності окремих територій з метою створення умов для їх інтеграції до центрів економічного зростання 57, 167-168.

Реалізація регіонального планування потребує здійснення інституціональних перетворень у регіонах і державі в цілому, що буде тісно пов’язане з проведенням адміністративно-територіальною реформою.

Висновки до 1 розділу

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку України, які на сьогодні відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною диференціацією. Саме з цих причин виникає гостра необхідність розробки політики розвитку для кожного окремо взятого регіону країни.

Теоретичне дослідження та нові методологічні підходи в системі регіонального розвитку дозволяють зробити висновок, що політика соціально-економічного розвитку регіону (адміністративна область) представляє собою формування цілей щодо розвитку продуктивних сил та забезпечення комплексного і гармонійного його функціонування з обґрунтуванням організаційних, економічних та інституційних важелів ринкових перетворень. Відповідно предметом діяльності регіональних владних структур щодо формування та реалізації цієї політики є визначення цілей розвитку відповідних територіальних соціально-економічних систем.

Отже, регіональні соціально-економічні програми України - це сукупність взаємопов'язаних завдань і заходів, узгоджених за строками та ресурсним забезпеченням з усіма задіяними виконавцями, спрямованих на розв'язання найактуальніших проблем розвитку регіону або окремих галузей економіки чи соціально-культурної сфери регіону, реалізація яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету і є складовою щорічної програми соціально-економічного розвитку.

Таким чином, важливими аспектами розв’язання проблеми є визначення напрямів стратегії розвитку регіону. Вона узагальнює і розвиває накопичений досвід публічного управління, державного регулювання економікою на регіональному рівні, а також містить нові положення щодо організації стратегічного управління в межах регіону. Однією з найважливіших передумов здійснення місцевою владою своїх повноважень по управлінню регіоном та одночасно одним із головних інструментів територіального регулювання економічних процесів є стратегічне управління. Стратегія розвитку України відображає головний напрям господарської діяльності, вказує на можливі шляхи та пріоритети в досягненні стратегічної мети. Регіональні цільові чи комплексні програми виступають у ролі інструменту, що сприяє виконанню перспективних напрямів, узгоджує конкретні оперативні дії із загальною довгостроковою стратегією.

Сам процес формування програми соціально-економічного розвитку регіону буде більш ефективним, якщо його проводити відповідно до системи методичних принципів, особливо принципу пріоритетності національних інтересів перед регіональними, принципу комплексного розвитку економіки, принципу використання програмно-цільового підходу, принципу правового регулювання стратегії. Ці принципи повинні використовуватись на постійній основі, інші можуть мати кон’юнктурний характер, тобто коригуватись залежно від ситуації.


АНАЛІЗ І ОЦІНКА РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ДЖЕРЕЛА ЩОДО

РОЗРОБКИ ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

2.1 Дослідження стану формування програм соціально-економічного розвитку України

Ринкові умови вимагають переходу до стратегічного управління регіонами, яке виникло як відповідь на виклик і загрозу зовнішнього середовища: посилення його нестабільності, зростання глобалізації, загострення конкурентної боротьби. У загальному вигляді, стратегічне управління являє собою діяльність по розробці місії, найважливіших цілей регіону та способів їх досягнення, що забезпечують його розвиток у нестабільному зовнішньому середовищі шляхом зміни самого регіону і його зовнішнього середовища.

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку регіонів, які на сьогодні відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною диференціацією. Саме з цих причин виникає гостра необхідність розробки політики розвитку для кожного окремо взятого регіону країни [31, с. 21].

По відношенню до регіону стратегічне управління створює базу для чіткого визначення позицій регіону по відношенню до конкурентів і вимог споживачів, а також дозволяє намітити заходи щодо поліпшення цих позицій.

З огляду на зростання ролі міст у загальноекономічному розвитку, вони будуть продовжувати у більшій мірі визначати характер подальшої територіальної диференціації соціально-економічного становища в країні: більша динаміка економічного зростання у великих міських агломераціях пришвидшить міграційний рух із сільських територій та невеликих міст з обмеженим потенціалом розвитку, що у довготривалій перспективі може призвести до посилення моноцентричного розвитку країни.

Досвід більшості країн світу свідчить, що ефективна регіональна політика можлива, коли цілі просторового розвитку чітко координуються із цілями загальнонаціонального розвитку. За умов відсутності довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку Україні, яка б визначала пріоритети розвитку держави на 10-20 років, при розробці регіональної програми загальнонаціональними орієнтирами слугували короткострокові цілі розвитку.

Центральною функцією стратегічного управління України є планування соціально-економічного розвитку території, що являє собою процес формування цілей, визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку територій, засобів і методів їх досягнення [22, с. 77].

Програмно-цільовий метод управління розвитком України в сучасних умовах дозволяє реалізувати комплексний підхід до розвитку об'єкта управління як цілісного організму, що об'єднує всі соціально-економічні процеси, і пов'язати соціальні цілі та завдання з ресурсами, необхідними для їх реалізації.

Складність полягає у тому, що дана Програма не ідентифікує регіональний розвиток як окрему сферу державної політики. Однак програма містить напрямки щодо системних економічних реформ, реформ системи держуправління, реформ у сфері посилення фінансової спроможності місцевих органів влади та інфраструктури для посилення конкурентних позицій регіонів і міст, які матимуть позитивний вплив на сферу регіональної політики 26, с. 25.

Значимість використання у стратегічному управлінні України програмного методу полягає в тому, що об'єктивно існуючих, назрілих соціально-економічних проблем завжди набагато більше, ніж можливостей їх вирішення. Унаслідок цього необхідний суворий відбір проблем, прийнятих до програмної розробки.

Неефективні механізми фільтрації пропозицій щодо програмних розробок призводять до визнання програмними проблем, які в багатьох випадках виходять далеко за межі можливостей ресурсного забезпечення програми як з бюджетних, так і позабюджетних джерел.

На сьогоднішній день на виконання Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» в областях, районах та містах України розробляються прогнози економічного і соціального розвитку на середньостроковий період (на п’ять років) та програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період (на один рік) [53, с. 5].

Програма соціально-економічного розвитку являє собою сукупність орієнтованих в просторі і в часі, узгоджених за змістом, термінами, виконавцям, забезпечених ресурсними джерелами заходів науково-дослідного, соціально-економічного, екологічного характеру, спрямованих на вирішення єдиної проблеми, досягнення єдиної мети.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що при формуванні програм соціально-економічного розвитку регіонів на сучасному етапі необхідні серйозні зміни в методології їх розробки.

Зокрема, розробку програми соціально-економічного розвитку регіону слід здійснювати з використанням маркетингових принципів, які дозволять визначити:

  1. можливі масштаби та потенційні перспективи розвитку діючих иробництв і створення нових;
  2. природні (по відношенню до регіону) монополії по продукції та послугам для формування економічних інтересів регіону з точки зору безпеки;
  3. експортний потенціал регіону, можливості його розвитку та обсяги залучення додаткових інвестиційних ресурсів;
  4. коло потенційних товаровиробників і виробників послуг, присутність яких в регіоні дозволить заповнити відповідні товарні ніші, сформувати регіональні ринки продовольчих і промислових товарів;
  5. потенційні для території зовнішні та міжрегіональні ринки.

Формування програми соціально-економічного розвитку регіону слід здійснювати за певними етапами. Перший етап розробки програми починається з блоку «цілепокладання», де відбуваються розробка місії і постановка цілей.

1. Розробка місії. Основоположним моментом при створенні програми є формування спільної мети (місії), яка в подальшому конкретизується на окремі цілі і завдання. Дана загальна мета носить назву місії регіону. Правильно сформульована місія завжди має загальний філософський зміст, так як визначає цінності, принципи, відповідно до яких регіон має намір здійснювати свою діяльність; філософія зазвичай змінюється рідко. У вужчому розумінні, місія може змінюватися залежно від глибини перетворень, які відбуваються в регіоні.

Необхідність визначення місії регіону обумовлюється низкою факторів:

  1. місія дає суб'єктам зовнішнього середовища загальне уявлення про те, що собою являє регіон, і в чому його відмінність від інших територій;
  2. місія сприяє формуванню іміджу регіону;
  3. формує єднання всередині регіону, виробляючи загальні концепції поведінки.

Ф. Котлер запропонував використовувати п'ять факторів при визначенні місії підприємства, які можна адаптувати і до визначення місії регіону [32].

Місія регіону повинна відображати: історію регіону, ресурси, які регіон може привести в дію для досягнень своїх цілей, сучасний стан, відмінні риси, якими володіє регіон, стан середовища проживання регіону. Значимість вироблення місії полягає в тому, що на її основі реалізуються цілі розвитку регіону.

Постановка цілей переводить теоретичну частину в площину практичного застосування. По відношенню до регіону, можна виділити дві ключові галузі, в яких формуються цілі: економічну і стратегічну.

Досягнення економічних цілей є життєво необхідною умовою для розвитку регіону, так як вони забезпечують підвищення рівня і якості життя населення, залучення трудових, інвестиційних і фінансових ресурсів.

Досягнення стратегічних цілей підвищує конкурентоспроможність регіону в довгостроковій перспективі. Фрагмент постановки економічних і стратегічних цілей представлений в Табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Цілі розвитку України

Економічні

Стратегічні (маркетингові)

  1.  зростання валового регіонального продукту;
  2.  зростання доходів регіонального бюджету;
  3.  збільшення інвестицій на 1 грн валового регіонального продукту;
  4.  збільшення доходів на вкладений капітал;
  5.  збільшення ступеня диверсифікації доходів регіонального бюджету
  1.  збільшення частки регіону на національних і регіональних ринках;
  2.  збільшення розмірів ключових сегментів ринку;
  3.  перевага над конкурентами за рівнем задоволення потреб;
  4.  перевага над конкурентами за географічним
  5.  охопленням;
  6.  перевага над конкурентами за якістю регіональних товарів;
  7.  лідерство в інноваційній діяльності або в технологіях;
  8.  перевага в професійності управлінців

Джерело 37, с. 32

Відповідно до поставлених цілей здійснюється аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища України.

2. Аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища регіону. Постановка цілей розвитку регіону має важливе значення для формування вектора аналізу. Так, визнаним інструментом аналізу внутрішнього середовища є SWOT-аналіз, за допомогою якого визначаються сильні і слабкі сторони об'єкта. Однак аналіз сильних і слабких сторін, тобто внутрішнього середовища регіону, без орієнтації на певні цілі не має ніякого сенсу. Сильні і слабкі сторони регіону слід оцінювати за такими позиціями: географічне положення, природні ресурси, екологія, стан житлової сфери, економіки, демографії, менталітет населення тощо. Для оцінки зовнішнього середовища пропонується використовувати такі фактори: міжнародні тенденції, демографічна ситуація в країні, комунікаційні та логістичні процеси, стан місцевого самоврядування та ін.

Аналіз внутрішнього і зовнішнього середовища регіону повинен чітко відповідати поставленим цілям, тільки в цьому випадку будуть визначені реальні шляхи їх досягнення та вибрані відповідні стратегії.

Виходячи з представлених сильних і слабких сторін регіону, резерви збільшення валового регіонального продукту можна розглядати з декількох позицій. По-перше, можна зробити ставку на «моностратегію», тобто здійснювати зростання валового регіонального продукту за рахунок якоїсь однієї галузі, що по суті буде продовженням розвитку в раніше обраному напрямку. По-друге, можна оперувати конгломератом широко диверсифікованих напрямків розвитку. І по-третє, йти інноваційним шляхом, який сприятиме зламу сформованих тенденцій.

Таким чином, можливості збільшення валового регіонального продукту будуть полягати в пошуку пріоритетних напрямків, які і є наступним етапом у формуванні програми розвитку регіону.

3. Формування пріоритетних напрямів розвитку регіону. Вибір пріоритетних напрямів розвитку покликаний базуватися на сукупності критеріїв, перелік яких повинен змінюватися в залежності від етапу розвитку регіону, поставлених завдань тощо. Вважаємо, що в якості основних критеріїв вибору пріоритетності напрямів можна визначити такі:

  1. соціальна значимість;
  2. ринкова активність;
  3. ефективність використання регіональних ресурсів;
  4. конкурентоспроможність галузей і виробництв;
  5. наявність кластерів взаємопов'язаних виробництв;
  6. інноваційність;
  7. інвестиційна активність;
  8. професіоналізм управлінських кадрів [66, с. 115].

При виборі пріоритетних напрямів розвитку слід здійснити оцінку низки найважливіших параметрів:

  1. зміна (або поява) нових потреб цільових сегментів регіону, які необхідно задовольняти;
  2. зміна (або поява) нових споживчих сегментів, які бажано освоїти;
  3. нові географічні або товарні ринки, на які необхідно вийти.

У рамках розроблених пріоритетних напрямків виникає необхідність визначення національних або регіональних ринків, на яких регіон припускає працювати. Тому наступним етапом при розробці програми є визначення стратегічного поля діяльності.

  1. 4. Вибір стратегічного поля діяльності. У рамках стратегічного планування поля діяльності необхідно розглянути питання, для яких саме географічних ринків регіон повинен виробляти товари, тобто визначити стратегію вибору ареалів діяльності. Вибір національних і регіональних ринків є складовою частиною вибору стратегічного поля діяльності регіону [66, с. 115].

Національні та регіональні ринки можуть мати різне стратегічне значення для регіону, так як споживчі функції та групи споживачів залежно від конкретної країни або регіону можуть значно варіюватися, так що при обробці різних зовнішніх і регіональних ринків сегменти споживачів і їх вимоги сильно відрізняються один від одного.

Через надзвичайно великі відмінності регіональних ринків у більшості випадків є неможливим обробляти їх за допомогою однієї маркетингової стратегії. Тому регіон у ході стратегічного планування повинен не тільки здійснювати відбір найбільш перспективних ринків, але й розглядати ряд концептуально різних стратегій вступу на ці ринки. Це необхідно для того, щоб по можливості уникнути помилкових дій, збиткових інвестицій або роботи в неефективній області ринку.

Таким чином, визначення стратегічного поля діяльності, з одного боку, необхідно для пізнання, на яких ринках регіон найкращим способом може реалізувати свої можливості і ресурсний потенціал. З іншого боку, необхідно визначити, які значимі для регіону ринки будуть розвиватися в майбутньому особливо інтенсивно і зможуть забезпечити регіону надходження до бюджету. Одного разу вибране стратегічне поле діяльності чинить величезний вплив на ресурси, структуру економіки і тим самим багато в чому визначає потенціал розвитку регіону в майбутньому.

5. Розробка критеріїв оцінки якості управління. У найбільш загальному вигляді критерії якості управління виражають міру, в якій управлінські рішення забезпечують реалізацію соціально-економічних цілей регіону.

Однак багато критеріїв у даному випадку не піддаються кількісній оцінці.

Низка соціально-економічних цілей, пов'язаних з досягненням певного рівня духовних, культурних потреб, удосконаленням способу життя, всебічним розвитком особистості, формуються і виражаються тільки в якісних параметрах.

Основним критерієм якості управління є підвищення корисності управління, що виражається в такому:

  1. збільшенні соціальних результатів;
  2. зростанні добробуту регіону і господарюючих суб'єктів [67, с. 114].

Серед основних критеріїв оцінки якості управління можна запропонувати такі:

1. Критерій цільової орієнтації, який характеризує наявність чітко виражених цільових установок управління.

2. Критерій соціальної значущості управління, що дозволяє судити, якою мірою рішення економічного характеру володіють одночасною властивістю поліпшення соціальних факторів. В якості показника можна використовувати відношення фактичних рівнів споживання матеріальних благ і послуг до цільових нормативів, наприклад, науково обґрунтованих раціональних норм споживання продуктів харчування.

3. Критерій регіонального позиціонування, що характеризує популярність регіону, як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку.

4. Критерій прогресивності регіональної структури економіки - дотримання раціонального співвідношення між різними галузями, виробничої і соціальної сфер, часткою накопичення і споживання у виробленому регіональному валовому продукті.

5. Критерії динаміки економічних показників, що дозволяють судити про використання регіональних ресурсів [66, с. 203].

Розрахунок конкретних показників оцінки якості регіонального управління можна здійснювати у вигляді трьох узагальнених індексів: соціального ефекту, ділової активності та податково-фінансових умов.

У рамках стратегічного управління маркетинг виступає сполучною ланкою між цілями і існуючими регіональними проблемами. Використання маркетингу при формуванні програмних документів соціально-економічного розвитку регіону дозволяє визначити потреби, які потребують задоволення, детально проаналізувати потенціал регіону, провести моніторинг існуючих ринків, визначити споживчі сегменти, які необхідно охопити, провести оцінку перспектив розвитку кожного виду діяльності в регіоні з позицій ринкової ситуації, виявити потенційні ринки і дати оцінку їх привабливості для регіону, розробити та реалізувати ефективні стратегії освоєння ринків.

Напрямком подальших досліджень може стати вивчення та систематизація кращого досвіду вітчизняних та зарубіжних регіонів у сфері використання маркетингових технологій у стратегічному управлінні розвитком регіонів.

Для прискорення процесів реалізації стратегічних пріоритетів, розробки та запровадження стратегії соціально-економічного розвитку регіонам потрібний науково обґрунтований організаційний механізм, який містив би процедуру розробки стратегії, розкривав би організаційну та інституційну складові процесу стратегічного планування та реалізації стратегії (Додаток  А).

Представлений механізм характеризує концепцію досягнення цілей та завдань соціально-економічного розвитку України, її нормативно-правове, науково-методичне, організаційне та інституційне забезпечення.

Отже розробці стратегії соціально-економічного розвитку регіону передує стратегічне планування. Враховуючи суттєву диференціацію регіонів України, для кожного з них має бути розроблені власний стратегічний план та стратегія. Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2015 року, яка затверджена Постановою КМУ 1001 від 21 липня 2006 р., визначено пріоритетні напрями розвитку регіонів на період до 2015 року. Для кожного регіону сформульовано пріоритетні напрями, які мають бути ураховані під час визначення пріоритетів стратегічного планування регіону.

Основу нормативно-правового забезпечення стратегічного планування соціально-економічного розвитку регіону становлять Конституція України, Закони України: «Про місцеве самоврядування в Україні»; «Про місцеві державні адміністрації», «Про Генеральну схему планування території України», «Про стимулювання розвитку регіонів», «Про Державну програму економічного та соціального розвитку України на 2010 р.» та ін., Бюджетний кодекс, Податковий кодекс України, постанови КМУ. Принципи регіональної політики, мета та стратегічні завдання регіональної політики до 2015 року, механізм та етапи реалізації Стратегії, Очікувані результати, організація моніторингу і оцінки реалізації Стратегії відображені у «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» [21, с. 98].

Якість стратегічного планування соціально-економічного розвитку регіону багато в чому залежатиме від науково-методичного забезпечення даного процесу. Для забезпечення обґрунтованості стратегічного планування, досягнення сукупного позитивного ефекту в результаті реалізації розробленої Стратегії необхідні об’єднання зусиль адміністративно-управлінської, фінансової, виробничої, науково-технічної сфер, максимально можливе залучення та оптимізація природно-ресурсного, людського, науково-технічного та інноваційного потенціалу регіону, розвиток науково-інформаційних ресурсів, вивчення та доведення світового й вітчизняного досвіду стратегічного планування розвитку регіонів. Перед науково-дослідними закладами стає важливе завдання розробки та удосконалення методичного інструментарію, розвитку методів моделювання і прогнозування соціально-економічного розвитку регіонів. Підвищення потребує якість управлінських кадрів, що обумовлює необхідність налагодження національної та регіональної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування [24, с. 110].

В узагальненому вигляді процес формування програми соціально-економічного розвитку можна представити у вигляді чіткої послідовності взаємопов’язаних процесів визначення стратегічних цілей, всебічного обґрунтування способів їх реалізації та формування системи ресурсного забезпечення (Додаток Б).

Формування програми є складним процесом, що вимагає великих часових і трудових витрат, залучення значного інтелектуального потенціалу та передбачає визначення складу його учасників, розподілу між ними завдань і порядку взаємодії.

Склад учасників розробки стратегії і програми [36, с. 82]:

а) громадські організації:

  1. визначення суспільного бачення базових потреб, стратегічних цілей розвитку;
  2. демократичний контроль над розробкою та виконанням програм;

б) науково-дослідні установи, інформаційно-аналітичні центри, служби, завданнями яких у загальному вигляді є:

  1. розробка (вдосконалення) методологічних засад, інформаційних, програмно-інструментальних засобів вирішення системних проблем;
  2. створення загальних і локальних (на рівні конкретних проблем) моделей;
  3. збір, накопичення та узагальнення інформації, проведення досліджень з метою виявлення закономірностей, пропорцій, протиріч в існуючому стані суспільства і процесі його розвитку;
  4. підготовка розгорнутих обґрунтувань альтернативних проектів вирішення проблеми, їх аналіз і вибір раціонального варіанта;

в) фахівці в конкретних предметних галузях (представники органів управління за відповідними напрямами, вчені вузів, науково-дослідних установ, неурядових організацій). Їх завданнями є:

  1. аналіз позицій різних цільових груп;
  2. визначення вимог до кінцевих і проміжних результатів;
  3. аналіз інформації та надання необхідних вихідних даних;
  4. розробка пропозицій з формування можливих способів розв’язання конкретних проблем;
  5. підготовка проектів рішень за результатами оцінки завдань, проектів, цільових програм;

г) органи державної влади (галузеві міністерства, відомства, державні адміністрації), органи місцевого самоврядування. До їх завдань належать:

  1. визначення позицій стосовно стратегічних цілей розвитку;
  2. розробка загального плану, визначення завдань та організація робіт з формування концепції, основних напрямів і програми розвитку;
  3. експертиза і прийняття рішень стосовно остаточних варіантів проекту стратегічних і програмних документів;
  4. узгодження програми з іншими міністерствами, відомствами, місцевими органами влади, всіма учасниками програми;
  5. схвалення стратегічних і програмних документів (з необхідними додатками, поясненнями, включаючи кошторис бюджетних потреб) одночасно із затвердженням відповідних бюджетів на наступний рік; д) вищі інститути державного керівництва (Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів), завданнями яких є:
  6. визначення загальнодержавних потреб, цілей соціально-економічного розвитку;
  7. визначення політичного курсу, загальних перспектив та обмежень;
  8. ухвалення Концепції, Стратегії, Національної програми соціально-економічного розвитку України;
  9. вирішення питань комплексного забезпечення Національної програми соціально-економічного розвитку України [36, с. 82].

У функціональному плані учасниками процесу формування та реалізації програм є:

1) споживач результатів реалізації програми, він же – носій національних інтересів: суспільство в особі громадських організацій, представницьких органів влади, представників політичної і наукової еліти, які декларують суспільно значимі потреби, оцінюють якість отриманих результатів, їх відповідність вимогам, на підставі чого з'являються нові потреби;

2) ініціатор програми: органи державної влади, місцевого самоврядування, суб'єкти економічної, політичної і суспільної діяльності, які здійснюють аналіз і виявлення ефективних потреб у розвитку та формують альтернативні підходи до їх реалізації;

3) державний замовник: органи влади, в розпорядженні яких перебувають бюджетні кошти та які відповідають за стан і розвиток країни. Розподіл повноважень між ними залежить від рівня розвитку суспільства, держави, способів функціонування та взаємозв'язків між інститутами державної влади, характеристик самого механізму планування;

4) орган управління програмою (адміністратор програми): орган виконавчої влади (його підрозділ), що здійснює організацію робіт з формування програми, комплексне забезпечення та контроль над її розробкою і виконанням; умови демократизації суспільства зумовлюють необхідність активної участі в його роботі представників громадськості;

5) розробник програми: організація, що здійснює формування проектів програми розвитку (варто розрізняти розробників стратегії від розробників програми – це, як правило, різні групи фахівців);

6) керівники цільових програм (елементів загальної програми): посадові особи адміністратора програми (допускається призначення керівників від інших органів державної влади). В розпорядження керівника цільової програми виділяється відповідна робоча група та фінансові ресурси, передбачені на її реалізацію. До його функцій належать підбор на конкурсній основі головних виконавців програми і співвиконавців, організація їх роботи, контроль відповідності витрат ресурсів рівню отриманих результатів, передача результатів замовникам і споживачам, звітність про результати виконання програми та витрати;

7) головні виконавці програм, співвиконавці: органи, організації, колективи фахівців, які безпосередньо відповідають і здійснюють виконання робіт за програмою відповідно до отриманих завдань. На стадії формування програми розвитку потенційні головні виконавці (співвиконавці) можуть залучатися для деталізації способів реалізації програмних цілей [19, с. 81].

Труднощі створення та функціонування організаційно-виконавчої системиполягають у тому, що її формування та перевірка результатів її роботи здійснюються не на моделі, а в процесі реального життя, в умовах взаємодії з функціонуючими за своїми алгоритмами і правилами органами управління різних ланок і рівнів. Тому, ще до початку робіт варто передбачити можливість появи негативних моментів психологічного характеру, налаштуватися на терплячу роботу в умовах непорозуміння, протидії, забезпечити готовність організаційно-виконавчої системи до виконання не лише прямих, але й опосередкованих функцій (навчання програмно-цільовим методам, впровадження їх у практику планування тощо).

Отже, завданням та основними пріоритетами регіонального розвитку на сучасному етапі є подолання кризових явищ у соціально-економічній сфері, прискорення темпів економічного відновлення, заснованого на активізації інноваційно-інвестиційних процесів, що, у свою чергу, сприятиме підвищенню національної та міжнародної конкурентоспроможності регіону; підвищення соціальних стандартів життя, забезпечення розвитку людського потенціалу. Для вирішення поставлених завдань необхідна відповідна

Стратегія соціально-економічного розвитку регіону, механізм розробки та реалізації якої передбачає стратегічне планування, ефективність якого забезпечується такими складовими, як інформаційне, організаційне та інституційне, нормативно-правове, науково-методичне забезпечення.

2.2 Аналіз ефективного виконання програми

Львівська область – одна з найбільш економічно розвинених областей України. Проте нинішня структура економіки області не є запорукою її прискореного розвитку і гарантією стабільного покращення якості життя мешканців у майбутньому [44, с. 2]. 

За результатами аналізу виконання Програми соціально-економічного на 2014 рік був проведений SWOT-аналіз Львівської області.

Соціально-економічний аналіз, порівняльні переваги, виклики та ризики, що враховують специфіку Львівщини, є основою стратегічного планування, поєднуючи в собі потреби районів і шляхи розв’язання проблем.

Після аналізу ситуації було розпочато аналіз потенціалу регіону. В основу методики виконання цієї роботи було покладено SWOT-аналіз.

На засіданнях регіональної громади проводився мозковий штурм, зосереджений на визначенні синергетичної взаємодії чинників у рамках кожного з елементів SWOT-аналізу, що мав на меті визначення стратегічної орієнтації, порівняльних переваг і забезпечення можливості управління ризиками. Виявлені сильні і слабкі сторони, можливості і загрози формують чітке уявлення про поточну ситуацію, проблеми та потенціал розвитку регіону, а отже є містком між соціально- економічним аналізом та Стратегією, причому орієнтація Стратегії та основні елементи стратегічних цілей наприкінці цього етапу вже стають очевидними. Результати виконання цього етапу є такими:

  1. SWOT-аналіз;
  2.  Характеристика можливостей та загроз;
  3. SWOT-матриця;
  4. Порівняльні переваги регіону (з аналізом ризиків).

SWOT-аналіз Львівської області був проведений на розширеному засіданні робочої групи, виходячи з матеріалів дослідження соціально-економічного стану області та залучення до процесу формування сильних та слабких сторін області місцевих експертів, науковців, працівників органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади (Додаток В).

На практиці робоча група визначала сильні сторони регіону, можливості розвитку, слабкі сторони та зовнішні загрози (Додаток Д).

SWOT-матриця дозволяє виявити взаємозв’язки між «внутрішніми» (сильні та слабкі сторони) та «зовнішніми» (можливості та загрози) факторами, які мають стратегічне значення для Львівської області (Додаток Ж). Саме ці взаємозв’язки дозволяють сформулювати порівняльні переваги, виклики і ризики, які є основою для стратегічного вибору – формулювання стратегічних та операційних цілей розвитку області на довгострокову перспективу.

Порівняльні переваги (визначені в результаті аналізу сильних сторін і можливостей) (Додаток З).

Сильними сторонами Львівщини є вигідне економіко-географічне розташування на кордоні з ЄС, наявність прикордонних пунктів пропуску, розвиненої транспортної мережі, міжнародного аеропорту «Львів» імені Данила Галицького. Економіка регіону має високий рівень диверсифікації. Ці сильні сторони підтримуватимуться такими можливостями, як підвищення товарообігу між Львівською областю та країнами ЄС, зміцнення відносин між Україною та ЄС, підписання угоди про Асоціацію з ЄС, залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі. Доречним є позиціонування області як Східноєвропейського логістичного центру [44, с. 2].

Львівщина має значний потенціал для інтенсивного розвитку туристично-рекреаційної сфери, зокрема курортів та розвитку зеленого туризму – це значна кількість об’єктів історико-архітектурної спадщини, у тому числі включених до світової спадщини ЮНЕСКО; велика кількість природних та рекреаційних ресурсів; широко відомі курорти та туристично-привабливі гірські території; розвинута інфраструктура готельно-ресторанного бізнесу у містах Львові та Трускавці; діє міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького. Також для області характерний незначний ступінь антропогенного забруднення довкілля (у порівнянні з іншими регіонами України) та однорідний етнічний склад населення з високим почуттям патріотизму, релігійності, з орієнтуванням на українські традиції.

Однією з переваг Львівщини є наявність стадіону «Арена Львів», побудованого за сучасними стандартами. Поряд з міжнародним аеропортом та розвинутою інфраструктурою готельно-ресторанного бізнесу ця перевага може бути використана при реалізації проекту «Олімпійська надія» [7].

Львівська область має значний економічний та науково-технічний потенціал, розвинутий сектор інформаційно-комунікаційних технологій, мережу наукових та освітніх закладів, які є порівняльною перевагою в умовах глобального розвитку ІТ-сектору та залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі.

Сільське господарство області є достатньо диверсифіковане. Це може бути підтримано можливостями розвитку екологічного органічного сільського господарства за умови розвитку економічних зв‘язків між Україною та ЄС.

Виклики (визначені в результаті аналізу слабких сторін і можливостей)

Активне використання прикладних наукових досліджень та впровадження інновацій в усі сектори економіки, у поєднанні з підвищенням ролі наукових та освітніх закладів допоможуть підвищити технологічний рівень та конкурентоспроможність підприємств базових галузей Львівщини.

Слабкою стороною регіону є незадовільний технічний стан доріг, низький рівень придорожнього сервісу. Покращити стан справ у цій сфері можна було б завдяки таким можливостям, як реалізація проекту «Олімпійська надія» та децентралізації системи управління.

Посилення міжрегіональної співпраці може допомогти консолідувати ресурси для вирішення пріоритетних проблем та сприяти усуненню значних диспропорцій у розвитку територій та адміністративно-територіальних одиниць області, навіть попри брак фінансових ресурсів у місцевих бюджетів.

Інвестування коштів «заробітчан» у місцевий бізнес та розвиток сільського зеленого туризму сприятимуть підвищенню доходів сільських домогосподарств.

Стан багатьох обєктів історико-архітектурної спадщини може бути покращений завдяки таким можливостям, як інтенсивний розвиток туристично-рекреаційної сфери, зокрема курортів, а також розвиток державно-приватного партнерства.

Децентралізація системи управління (від центру до громад) та розширення власних повноважень органів місцевого самоврядування збільшуватимуть фінансове забезпечення місцевих бюджетів, що призведе до покращення стану об’єктів соціальної інфраструктури та зменшення диспропорцій у розвитку територій та адміністративно-територіальних одиниць області.

Ризики (визначені в результаті аналізу слабких сторін і загроз): 

Технологічний рівень та конкурентоспроможність продукції підприємств базових галузей можуть ще більше знижуватися через довготривалу економічну рецесію у Європі та світі, а також через погіршення інвестиційного клімату в Україні.

Негативні демографічні тенденції (скорочення населення, висока трудова міграція за кордон, підвищення демографічного навантаження) створюють ризик для подальшого «старіння» населення та поглиблення невідповідності між пропозицією і потребами регіонального ринку праці, зокрема, в частині браку кадрів робітничих професій.

Існує ризик зниження доходів сільських домогосподарств через зростання депресивності регіону, окремих його територій, а також зростання рівня безробіття [61].

Зростання бюджетної залежності області від центру призведе до погіршення стану об’єктів соціальної інфраструктури, у першу чергу – в селах, а також до поглиблення диспропорцій у розвитку територій та адміністративно-територіальних одиниць області.

Невирішеність проблеми поводження з відходами, зокрема зберігання та переробки хімічних засобів захисту рослин та інших небезпечних відходів, локальні екологічні проблеми (у т.ч. підтоплення, деградація земельних ресурсів) можуть бути загострені через такі загрози, як погіршення екологічної ситуації, пов’язане з початком розвідки та видобування сланцевого газу та інтенсивним природокористуванням в цілому, а також зростання депресивності регіону, окремих його територій.

Програма соціально-економічного та культурного розвитку Львівської області на 2014 рік розроблена головним управлінням економіки та промислової політики обласної державної адміністрації за участю галузевих управлінь облдержадміністрації, територіальних підрозділів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, районних державних адміністрацій та виконкомів міських рад міст обласного значення на виконання розпорядження голови облдержадміністрації від 2 липня 2012 року № 488/0/5-12 «Про розроблення проекту програми соціально-економічного та культурного розвитку Львівської області на 2014 рік та основних напрямів розвитку на 2013-2015 роки».

Стратегія розвитку Львівської області була розроблена Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», з урахуванням Державної стратегії регіонального розвитку України на період до 2020 року та досвіду реалізації «Стратегії розвитку Львівщини до 2013 року» [61].

Програма визначає мету та пріоритетні напрями розвитку Львівщини на 2014 рік щодо забезпечення стабільного зростання в реальному секторі економіки і на цій основі поліпшення якості життя населення.

Програмою сформовані основні заходи та завдання розвитку в усіх сферах діяльності, приведені обласні та державні галузеві програми, що реалізуються в області і спрямовані на вирішення проблемних питань у відповідних галузях економіки і соціальної сфери 46.

В Програмі враховані показники і заходи програм економічного і соціального розвитку на 2015 рік та основні напрями розвитку 9 міст обласного значення та 20 районів.

2013 рік став роком започаткування якісних структурних зрушень в економіці у напрямку посилення ролі інноваційної моделі розвитку, а також суттєвого вдосконалення ринкових інститутів, поглиблення інтегрованості економіки та поступового досягнення європейських стандартів життя населення.

Було обрано конфігурацію стратегічних і оперативних цілей, здатних у довгостроковій перспективі не лише підвищити якість життя мешканців Львівщини в умовах інерційного розвитку існуючих факторів впливу.

Оскільки головним об‘єктом спрямування стратегічних зусиль регіонального розвитку є людина і якість її життя, було ухвалено рішення сформувати нову стратегічну Місію та Бачення розвитку області:

Стратегічна місія:

Львівщина – приклад та зразок реформаторського регіону на шляху до європейської інтеграції України.

Стратегічне Бачення:

Львівщина – регіон сталого розвитку, край гармонійного поєднання інноваційної високотехнологічної промисловості, екологічного сільського господарства, оздоровчого та історичного туризму. Регіон високої якості життя та безпечного довкілля.

Обрані на підставі аналізу стратегічні цілі – спосіб досягнення стратегічного Бачення. Їх визначення обумовлено, з одного боку, повноваженнями учасників підготовки і впровадження Стратегії, з іншого боку, – наявністю політичної волі та інструментів впливу (Додаток І).

Стратегічне Бачення досягатиметься через досягнення стратегічних цілей:

Стратегічна ціль 1: Прискорення економічного зростання

Стратегічна ціль 2: Розвиток сільських територій

Стратегічна ціль 3: Розвиток туристичного і рекреаційного потенціалу

Стратегічна ціль 4: Підвищення якості життя населення

Стратегічна ціль 5: Поглиблення євроінтеграційних процесів. 

Обрані стратегічні цілі будуть реалізовані через систему операційних цілей, В умовах планування розвитку такого складного, багатовекторного утворення як область, передбачається визначення операційних цілей, завдань для окремих територій – районів, міст, селищ, сіл [61].

Стратегічні цілі 1-3 об’єднали спектри втручань, що стосуються окремих сфер діяльності та територій області. Натомість, стратегічна ціль 4 «Підвищення якості життя» є прямою соціальною інвестицією, яка забезпечує розвиток та збереження населення, демонструє цінність кожного мешканця області для створення спільного добробуту.

Реалізація Стратегії розвитку області має допомогти перетворити її економіку на більш модерну, що ґрунтується на оптимальному розміщенні економічних суб’єктів та ощадливому використанні природних ресурсів регіону, базовану на інноваціях, активності підприємців.

Стратегічна ціль 1: Прискорення економічного зростання

Серед стратегічних цілей стратегії розвитку Львівської області на період до 2020 року ціль «Прискорення економічного зростання» є базовою. У сфері економіки, зокрема, в її реальному секторі, створюється додана вартість, яка є основою соціально-економічного розвитку регіону. Економіка області перебуває у надзвичайно складному стані, що характеризується критичною зношеністю виробничої бази, створеної ще в середині минулого століття, технологічною відсталістю більшості великих промислових підприємств, особливо видобувної галузі, та, відповідно, низьким рівнем капіталізації,  високим рівнем «тінізації», несприятливим інвестиційним кліматом в країні та регіоні тощо.

Економічне зростання в тих політичних і економічних умовах, які склалися в Україні та регіоні, являє собою складний процес, що повинен включати, зокрема, такі складники як:

  1. диверсифікація промислового виробництва конкурентоспроможної продукції і перепрофілювання експортоорієнтованого сировинного виробництва;
  2. стимулювання іноземних інвестицій у модернізацію та технічне переоснащення техніко-технологічної бази промислового виробництва та особливо у створення нових високотехнологічних підприємств;
  3. створення замкнутого виробничого циклу, побудова зовнішньоекономічних коопераційних зв’язків та впровадженні новітніх технологій розвитку паливно-енергетичного комплексу регіону;
  4. реформування внутрішньовиробничої структури промисловості регіону задля підвищення конкурентоспроможності підприємств, які забезпечують основну частку експорту готової продукції та формують економічну безпеку області;
  5. проведення економічної політики енергозбереження та раціонального використання паливно-енергетичних ресурсів задля скорочення матеріаломісткості виробництва продукції і розширення конкурентних переваг з метою збільшення обсягів продажу і надходжень до обласного бюджету;
  6. сприяння розвиткові малого і середнього бізнесу, зокрема у високотехнологічних галузях, зміщення його в реальний сектор.

Виконання такого складного комплексу завдань вимагає тісної координації дій центральної, регіональної та місцевих влад, приватного та громадського сектору, науки [61].

В рамках Стратегії наголос поставлено на кількох ключових чинниках, які можуть підвищити економічну спроможність регіону:

  1. залучення значного інвестиційного ресурсу з метою модернізації діючих та формування нових виробничих високотехнологічних наукомістких підприємств;
  2. підвищення ролі малого і середнього бізнесу в процесах створення додаткової вартості регіону;
  3. підвищення ролі наукового середовища у формуванні та впровадженні інноваційних виробничих циклів та продуктів.

В межах Стратегічної цілі 1 передбачається досягнення таких результатів:

  1. Стійке зростання ВРП регіону.
  2. Збільшення кількості робочих місць.
  3. Зростання обсягів виробництва промислової продукції.
  4. Зростання вантажообороту.
  5. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами.
  6. Зростання середньої заробітної плати.
  7. Зростання кількості підприємств малого і середнього бізнесу та рівня заробітної плати на них [61].

Стратегічна ціль 2: Розвиток сільських територій

У сільській місцевості проживає 994,6 тис. осіб, що складає 39,1 % населення області. Сільське господарство області продовжує залишатись значним  сегментом економіки, хоча його частка у валовій доданій вартості області постійно скорочується.

Одним з головних роботодавців для мешканців сіл є аграрний сектор. Структура сільськогосподарського виробництва за останні 20 років зазнала значних змін, що, відповідно, призвело до змін у якості життя мешканців сільських територій. Приватизація земель і новий підхід до ринкової економіки не дали очікуваних результатів. Ціни на сільськогосподарські товари і харчову продукцію для споживачів доходять до рівня розвинутих країн Європи, у той час, як заняття землеробством і тваринництвом не дає більшого прибутку працівникам і їх сім’ям у сільській місцевості. Сільськогосподарські підприємства та фермери, особливо невеликі, зіткнулися з проблемою впровадження прогресивних технологій виробництва через обмеженість у фінансових ресурсах.

Брак ефективних ринкових важелів управління в галузі тваринництва призвели до зменшення поголів'я худоби. Має місце виснаження ґрунтів через відсутність достатньої кількості органічних добрив. Обсяги переробки продукції власного сільськогосподарського виробництва не забезпечують потреб споживання населення області в окремих  видах продуктів харчування. Сучасний аграрний сектор не в змозі забезпечити достатню зайнятість для сільського населення. Слабкі можливості для зайнятості та занепад соціальної інфраструктури в сільських і приміських місцевостях є ключовими причинами низького рівня життя і, як наслідок – відтоку сільського населення з сільських населених пунктів та загального старіння населення, що створює додатковий тиск на міста області і прискорює занепад традиційних сіл. Село у переважній більшості стало неперспективним для молоді і фактично вимирає – як правило, там живуть люди старшого віку. Село швидкими темпами втрачає культурну, соціальну та економічну інфраструктуру. Таке становище потребує всебічного підходу до розвитку села, головним чином, за допомогою ефективної політики держави і втручань органів влади (обласних і місцевих), доповнених діями, які можуть виконуватися разом з цією Стратегією [61].

Існує ряд можливостей, які варто задіяти для покращення становища сільських територій. Проаналізувавши порівняльні переваги, виклики та ризики області, а також врахувавши можливості впливу на вирішення існуючих проблем, члени робочої групи визначили, що у межах стратегічної цілі 2 «Розвиток сільських територій» першочергову увагу слід зосередити на:

  1. економічному втручанні, пов’язаному зі збільшенням виробництва агропродукції, формуванні додаткових доходів індивідуальних домогосподарств через підтримку малих та середніх виробників сільськогосподарської продукції (обслуговуючих кооперативів, комунальних підприємств, асоціацій виробників), сприянням диверсифікації сільської економіки;
  2. соціальному втручанні, спрямованому на розвиток інфраструктури сільських громад, у тому числі громад з гірських територій.

Важливими компонентами політики розвитку сільських територій є покращення стану соціальної  інфраструктури, розвиток людського потенціалу, забезпечення екологічної безпеки. Діяльність у рамках цих компонентів буде забезпечена в Стратегічній цілі 4 «Підвищення якості життя». Можливості додаткових заробітків для мешканців сіл, а подекуди – створення нових робочих місць, – зможуть виникнути завдяки розвитку туристичного потенціалу, що передбачено в стратегічній цілі 3 «Розвиток туристичного та рекреаційного потенціалу» [61].

Очікується, що реалізація стратегічної цілі 2 у середньостроковій перспективі призведе до таких результатів:

  1. Підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.
  2. Диверсифікація сільськогосподарського виробництва, в тому числі розвиток садівництва, рибальства, бджільництва. .
  3. Підвищення частки сільськогосподарської продукції регіональних виробників у структурі споживання населення області.
  4. Підвищення доходів індивідуальних домогосподарств.
  5. Створення нових робочих місць у сільських територіях.
  6. Зростання числа самозайнятого населення сільських територій.
  7. Зменшення динаміки старіння населення сільських територій.

Стратегічна ціль 3: Розвиток туристичного і рекреаційного потенціалу

Важливість цієї цілі для Стратегії визначається значним туристично-рекреаційним потенціалом Львівщини. Це не лише природні ресурси, такі як ліси Карпат чи мінеральні води, а й туристично-рекреаційні продукти цих ресурсів, - гірськолижні курорти Карпат, туристичні маршрути в межах територій та обʼєктів природно-заповідного фонду Карпат, Розточчя, Поділля, відомі далеко за межами України бальнеологічні лікувальні курорти Моршина й Трускавця та багато інших. Стратегія розвитку Львівської області до 2020 року визначає розвиток туристично-рекреаційного комплексу як один з пріоритетних напрямків соціально-економічного та культурного розвитку регіону [61].

За час підготовки до «Євро-2012» та після його проведення дещо покращилася туристично-рекреаційна інфраструктура, якість доріг, зокрема прикордонні транспортні коридори, дещо збільшилася кількість спеціалістів у сфері туризму.

Однак, рівень розвитку туристичної галузі регіону не відповідає його потенційним можливостям. Передусім, це стосується лікувально-оздоровчих комплексів Трускавця, Моршина та ін. Туристичні потоки в регіон зростають дуже повільно, навіть проведення «Євро-2012» не активізувало цього процесу. Від 2005 року нішу туристичного бізнесу все більше займає приватний сектор, що демонструють показники кількості готельних закладів, що є у власності фізичних осіб, а також незначне зростання відрахувань до бюджету підприємцями на спрощеній системі оподаткування.

Стратегічна ціль «Розвиток туристичного та рекреаційного потенціалу» має на меті підвищення ефективності використання туристично-рекреаційного потенціалу регіону та прискорення розвитку повноцінної туристично-рекреаційної індустрії [61].

В рамках цієї Стратегічної цілі для подальшого підвищення конкурентоспроможності туристичної галузі регіону та утримання її стійких позицій на світовому ринку ставляться такі завдання:

  1. сформувати та просувати нові туристичні продукти на основі поєднання комплексів туристичних та лікувально-оздоровчих послуг бальнеологічних центрів області: Моршина, Трускавця, Немирова, Любіня Великого;
  2. забезпечити проведення масових культурних, спортивних та туристичних заходів світового та європейського рівня у Львівській області для забезпечення завантаженості готельних номерів у новозбудованих та існуючих об’єктах інфраструктури;
  3. сприяти розвитку екологічних та нетрадиційних видів туризму, зокрема «індустріального»;
  4. приділити увагу підготовці професійних кадрів для туристичної галузі за більш широким ніж існуючий переліком спеціальностей;
  5. розширити мережу туристичних інформаційних центрів для забезпечення якісної та достовірної інформації, інтенсифікації інформаційно-рекламної діяльності;
  6. розробити та впровадити систему маркетингу туристичного потенціалу області;
  7. забезпечити збереження цінних заповідних територій та екосистем;
  8. забезпечити збереження та розвиток територій та обʼєктів природно-заповідного фонду,  природоохоронних територій, екосистем [61].

Очікується, що реалізація цілі у середньостроковій перспективі дозволить отримати такі результати:

  1. Підвищення ефективності просування туристичного потенціалу Львівщини.
  2. Створення нових туристичних продуктів та послуг.
  3. Покращення динаміки розвитку туристичної інфраструктури.
  4. Збільшення туристичних потоків в регіон.
  5. Збільшення надходжень від діяльності організації туристичної галузі до місцевих бюджетів.

Стратегічна ціль «Розвиток туристичного та рекреаційного потенціалу» кореспондується з стратегічними цілями «Прискорення економічного зростання» в економічному сенсі, «Розвиток сільських територій» як фактор розвитку потенційно туристично привабливих сільських територій та «Підвищення якості життя» як фактор соціального розвитку.

Стратегічна ціль 4: Підвищення якості життя населення.

Підвищення якості життя населення є одним із ключових чинників конкурентоспроможності регіону, оскільки є передумовою залучення інвестиційних та трудових ресурсів, інтелектуального капіталу і, з іншого боку, стримує відтік людського і фінансового капіталу за кордон. Якість життя як передумова розвитку людського капіталу є одночасно засобом і метою посилення конкурентоспроможності на рівні регіону та країни [61].

Безумовно, більшість позицій, за якими визначається рівень якості життя, залишаються під впливом політики національного рівня. Однак, є ряд чинників якості життя, на які можна впливати на обласному рівні. Серед них:

  1. сприяння зайнятості населення, підвищення якості освітніх послуг, їх відповідності потребам ринку праці, створення механізмів гнучкого балансування пропозиції та попиту на ринку праці;
  2. розвиток людського та соціального капіталу, збереження історико-культурного середовища регіону, розвитку сфери культури і мистецтва, духовного формування нації і задоволення культурних потреб населення, розвиток системи підтримки сім'ї, дітей і молоді, забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків;
  3. покращення суспільної інфраструктури, забезпечення максимальної доступності базових соціальних послуг широким верствам населення;
  4. популяризація здорового способу життя, підвищення фізичної активності населення;
  5. поліпшення екологічної ситуації, формування культури споживання, енергоощадності, поводження з побутовими відходами.

Враховуючи те, що якість життя як базис для розвитку людського капіталу впливає на приплив інвестицій, міграційні процеси, ефективність праці, можна стверджувати, що якість життя є чинником конкуренто-спроможності Львівщини. Підвищення якості життя мешканців Львівщини – комплексна мета розвитку області, досягнення якої забезпечується в результаті реалізації всіх стратегічних цілей стратегії. Вона досягається на основі оптимізації використання внутрішнього потенціалу регіону, врахування особливостей організації економічної діяльності, а також етнокультурних цінностей населення [61].

Основні переваги, що стосуються якості життя на Львівщині, включають: розвинене підприємницьке середовище, високий рівень ділової активності; високий рівень освіченості населення; розвинене міжнародне наукове співробітництво; значний економічний, науково-технічний, туристичний, культурний потенціал; менший ступінь антропогенного забруднення довкілля у порівнянні з іншими регіонами України; велику кількість рекреаційних ресурсів (мінеральні води, природні та ландшафтні парки); широко відомі курорти та туристично-привабливі гірські території; однорідний етнічний склад населення з високим почуттям патріотизму, релігійності, з орієнтуванням на українські традиції.

Однак існує кілька недоліків, які обмежують перспективи, пов’язані з розблокуванням зростання потенціалу. Найбільш очевидними недоліками, що гальмують розвиток, є: «старіння» населення; високий рівень безробіття, дисбаланс у можливостях доступу жінок і чоловіків до економічних ресурсів (робота, зарплата, кар’єрне зростання, послуги), низька купівельна спроможність; невідповідність освітніх послуг потребам регіонального ринку праці; низькі доходи сільських домогосподарств; недостатня кількість та аварійний стан об’єктів соціальної інфраструктури в селах (у першу чергу – брак дошкільних навчальних закладів); незадовільний технічний стан доріг; брак фінансових ресурсів у місцевих бюджетах; невирішеність проблеми поводження з побутовими і промисловими відходами, локальні екологічні проблеми; значні території області є потенційно підтоплюваними; значні диспропорції у розвитку територій та адміністративно-територіальних одиниць області [61].

Значний вплив на підвищення якості життя населення будуть мати ініціативи, передбачені для досягнення стратегічних цілей 1. «Прискорення економічного зростання», 2. «Розвиток туристичного та рекреаційного потенціалу», 3. «Розвиток сільських територій», оскільки важливими результатами досягнення вищезазначених цілей буде створення нових робочих місць та збільшення доходів домогосподарств. Поряд з цим, діяльність у межах цієї стратегічної цілі буде доповнювати досягнення решти стратегічних цілей, оскільки в основі виконання будь-якого проекту завжди знаходиться людина.

Очікується, що реалізація стратегічної цілі 4 у середньостроковій перспективі призведе до таких результатів:

  1. Підвищення ефективності енергоспоживання у побуті і комунальній сфері.
  2. Зменшення рівня безробіття, особливо, серед молоді.
  3. Збільшення середньої очікуваної тривалості життя при народженні.
  4. Зменшення рівня забруднення повітряного басейну області.
  5. Захист водних ресурсів від виснаження та забруднення.
  6. Відновлення гідрологічного режиму річок та водойм області.
  7. Збільшення площ встановлених водоохоронних зон та прибережних захисних смуг.
  8. Покращення управління ТПВ, зменшення кількості несанкціонованих звалищ ТПВ.
  9. Підвищення екологічної свідомості населення.
  10. Підвищення рівня поінформованості громадськості з екологічних питань.

Стратегічна ціль 5: Поглиблення євроінтеграційних процесів

Євроінтеграцію як головний вектор розвитку регіону відбито у стратегічному Баченні розвитку області до 2020 року. Особливої актуальності цей вектор набуває у зв’язку з підписанням Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС. Євроінтеграція в своїх найважливіших аспектах – політичному, економічному, соціальному, культурному - червоною ниткою проходить крізь всі стратегічні цілі розвитку регіону, однак, окремі види діяльності в рамках стратегії вимагають виокремлення її як окремої стратегічної цілі.

Підписання Угоди про асоціацію України з ЄС відкриває шляхи для розвитку не тільки прикордонним районам області, а всьому регіону. Послаблення торгових обмежень з країнами Європи дозволяє підприємствам  Львівщини географічно диверсифікувати свої зовнішні ринки, які значно зменшилися у зв’язку з агресією з боку Російської Федерації. Так, у 2014 році товарний експорт підприємств Львівської області до країн ЄС збільшився на понад 10% [59].

Стратегічна ціль «Поглиблення євроінтеграційних процесів» виводиться зі специфіки тривалого розвитку Львівщини як транскордонного регіону, - зокрема область від 1993 року входить до «Карпатського Єврорегіону» та з 2000-го року два райони Львівської області – Сокальський і Жовківський – входять до Єврорегіону «Буг». За цих півтора десятка років було напрацьовано багато ефективних механізмів співпраці, створено не одне міцне міжнародне партнерство, нарешті, 2013 року розроблено Стратегію транскордонного співробітництва Люблінського воєводства, Львівської області, Волинської області та Брестської області на 2014-2020 роки.

Євроінтераційні процеси в регіоні значною мірою пожвавлюються транскордонною співпрацею, яка спрямована насамперед на розв’язання спільних проблем прикордонних регіонів через встановлення взаємовигідних та добросусідських відносин між територіальними громадами, бізнес-середовищами, інституціями громадянського суспільства прикордонних регіонів. Водночас, ефективність цієї співпраці значною мірою залежить від стану прикордонної інфраструктури. Отож, втручання у сферу в рамках стратегічної цілі  передбачено саме у цих двох напрямах.

Стратегічна ціль корелюється зі стратегічними цілями: 1. Прискорення економічного зростання; 2. Розвиток сільських територій; 3. Розвиток туристичного та рекреаційного потенціалу; 4. Підвищення якості життя.

Очікувані результати:

  1. Збільшення товарного  експорту та експорту послуг у країни Європейського Союзу.
  2. Встановлення нових взаємовигідних соціально-економічних зв’язків між територіальними громадами Львівської області та регіонами Європейського Союзу.
  3. Реалізація транскордонних проектів на розв’язання спільних проблем територій Львівської області та Підкарпатського і Люблінського воєводств Польщі.
  4. Розвиток нових форм транскордонного співробітництва – транскордонні кластери, транскордонні партнерства тощо.
  5. Активні програми міжнародної співпраці в академічному середовищі.
  6. Популяризація нових об’єктів культурної спадщини.
  7. Впорядкування міжнародних пунктів пропуску та розвинена прикордонна інфраструктура.

При розробці Комплексної стратегії потрібно врахувати також реалії та барєри, що постають перед економікою міста. Їх можна обєднати у 4 основні групи:

  1. Економіка;
  2. Суспільство;
  3. Довкілля;
  4. Надання послуг [59].

Аналіз цих факторів впливу на економіку міста показує, що місто має великий потенціал для розвитку.

Потрібно поетапно проаналізувати всі ці категорії.

За основу для структури аналізу було обрано наступні документи: аналіз економічної та соціальної ситуації у місті від Monitor Group (Стратегія конкурентоспроможності до 2015 року), Інтегрована концепція розвитку центральної частини Львова (GIZ) та звіт з Програми соціально-економічного та культурного розвитку за 2014 рік (ЛМР). Інститут міста прийняв ці звіти, як найбільш якісні зразки стратегічного погляду на аналіз поточної ситуації у Львівській області за останні роки 7, с. 96.

Порівняльний аналіз Львівської області з іншими схожими областями України та східноєвропейських країн після кризи 2008-2009 року показує повільний економічний ріст та повернення у докризовий стан.

Рівень ВВП на душу населення є суттєво вищим за середньоукраїнський, однак є досі у 2-3 рази нижчим за середній у Європейському Союзі та США (Рис. 2.1).

Рис. 2.1 Рівень ВВП на душу населення за 2014 рік тис.дол США.

Джерело: 40

Базовими секторами економіки Львівщини є промисловість (17,6% від обсягу ВДВ регіону), торгівля, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (16,6% ВДВ регіону), транспорт і зв’язок (14,1%), операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям (10,1%), сільське господарство (9,8%), мисливство і лісове господарство (9,8%).

Економіка Львівської області демонструвала стабільний ріст з 2003 до 2008 року. Після економічної кризи (2007-2009 рр.) економіка регіону поволі вертається до рівня 2008 року приблизно такими ж темпами, що й місто.

Обсяги продажів промислової продукції у Львівській області зростають на 5% за рік і досягли  8110,3 тис. дол. США. У 2014 році (за даними Державного комітету статистики у Львівській обл.) (Рис. 2.2).

Рис. 2.2 Обсяг реалізованої промислової продукції, тис. дол. США.

Джерело: 40

Обсяги послуг зростали в середньому на 23% в рік та досягли  6 млн. дол. США у 2014 р. (Рис. 2.3).

Рис. 2.3 Обсяг реалізованих послуг у містах та районах, млн. дол. США

за 2010-2014 рр.

Джерело: 40

Товарообіг оптової та роздрібної торгівлі зростав у середньому на  32% в рік та сягнув 1,2 млн. дол. США (Рис. 2.4).

Рис. 2.4 Обсяг роздрібного товарообороту підприємств, млн. дол. США.

за 2010-2014 рр.

Джерело: 40

Економічна криза 2008 р. Також відобразилась у рівні середньої заробітньої плати, яка є нижчою за середньоукраїнську та суттєво нижчою за зарплату у інших великих містах України (Рис. 2.5).

Рис. 2.5 Рівні середньої заробітньої плати за 2014 р. дол. США.

Джерело: 40

Середньомісячна заробітна плата працівника склала у 2014 році 3760 грн., що на 536 грн. нижче за середнє значення в Україні (у дослідженні було використано дані порталу job.ua, з врахуванням фактичних середніх зарплат за існуючими вакансіями).

Рівень безробіття у місті є високим. Попри офіційний показник безробіття 0,5% - 0,8%, за методологією МОП у 2014 році складає 7-8%. 

Окрім цього Львівська область відчуває нестачу професійних та управлінських кадрів.

В той же час тіньова економіка становить значну частку від усієї економіки міста:

  1.  частка тіньової економіки у Львівській області складає за оцінками експертів Monitor Group від 30 до 80 відсотків.
  2.  характер розподілу кількості малих, середніх та великих підприємств Львівської області залишається незмінним – третину ринку займають малі підприємства, що мають обмежений потенціал для зростання та не можуть запропонувати кар’єрного зростання для молоді (Рис. 2.6, 2.7).

Рис. 2.6 Питома вага середньорічної зайнятості та продукції малих підприємств в загальному обсязі реалізованої продукції (робіт, послуг), на малих підприємствах %

Джерело: 40

Рис. 2.7 Обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) малих підприємств,  млн. дол. США.

Джерело: 40

Найбільшими за чисельністю зайнятих видами економічної діяльності є сільське господарство, промисловість і сектор торгівлі.

Сільське господарство продовжує залишатись значним сегментом економіки області, хоча його частка у ВДВ постійно скорочується і сьогодні складає показник близький до середньо українського – 10 % (Рис. 2.8).

2013

2014

Рис. 2.8. Структурна динаміка зайнятих на підприємствах області: галузевий розріз станом на 01.01.2015 р.

Джерело: 61

За обсягом сільськогосподарського виробництва Львівщина належить до групи областей з середнім розміром сільської економіки. Зайнятість у сільськогосподарському виробництві є досить обмеженою, тому продуктивність на одного працівника є досить високою.

Частка сільського господарства (включаючи мисливство та лісове господарство) у загальному обсязі валової доданої вартості складає 9%. У структурі сільськогосподарського виробництва в області домінуючою є частка виробництва господарств населення – близько 70%. Це суттєво вирізняє сільське господарство області від більшості областей України. В структурі с/г виробництва домінує рослинництво, хоча не настільки, як загалом по Україні, і структура рослинництва тут принципово інша (Рис. 2.9).

Рис. 2.9. Динаміка виробництва валової продукції сільського господарства

Джерело 61

Попри різке падіння фінансових показників у 2008-2009 роках економіка міста поволі повертається до показника 2007-2008, тобто «докризового» показника.

У валовому виробництві сільськогосподарської продукції продукція рослинництва складає 61%, тваринництва – 39%.

Львівська область є регіоном з високою інвестиційною привабливістю для інвестора, адже за даними рейтингу «Європейських міст і регіонів майбутнього» FDI Magazine вона належить до ТОП-10 регіонів Східної Європи:

  1. за ефективністю вкладеного капіталу;
  2. за стратегією залучення прямих іноземних інвестицій;
  3. за ефективністю промислової оренди.

Збільшуються  іноземні інвестиції (Рис. 2.10).

Рис. 2.10  Іноземні інвестиції (млн. дол. США) за 2010-2014 р.

Джерело: 40

У 2014 році область посіла перше місце в рейтингу інвестиційної привабливості регіонів України, сформованого Інститутом економічних досліджень та політичних консультацій.  Львівська область посідає лідерські позиції саме за «м’якими факторами»: діловим кліматом, відкритістю влади, правилами та процедурами (Рис. .2.11)

Рис. 2.11 Регіональний розріз обсягу прямих іноземних інвестицій, млн. дол. США  на початок 2015 року

Джерело: 40

Це говорить нам про наявність великих інвестиційних можливостей для міста. Відносно низькі зарплати та значна кількість студентів дає можливість відкривати нові компанії та філії для західних інвесторів, що отримають якісну робочу силу за суттєво менші витрати (порівнюючи навіть з іншими містами України, не говорячи про східноєвропейські міста).

Інвестиції залучено у 673 підприємства міста. Обсяг прямих іноземних інвестицій у м. Львові з розрахунку на одне підприємство на 1 жовтня 2013 року становив 1,2 млн. дол. США.

Понад три чверті обсягу іноземного капіталу забезпечили партнери з чотирьох країн: Польщі – 299 тис. дол. США, Австрії – 144 тис. дол. США, Кіпру – 119 тис. дол.США, США – 71 тис. дол США. (Рис. 2.12).

Рис. 2.12 Обсяг іноземного капіталу, у %. станом на 2014 р.

Джерело: 40

Пріоритетними напрямами інвестування є розвиток інфраструктури (транспорт та зв’язок), промислове виробництво, торгівля.

У січні-вересні 2014 року у підприємства Львівської області було залучено 80,7 тис. дол. США.  прямих іноземних інвестицій, що становить 83,6% від обсягу надходжень в економіку Львівщини. Порівняно з січнем-вереснем 2012 р. Іноземних інвестицій надійшло на 54,3% менше.

За весь період інвестування на 1 жовтня 2014 року обсяг прямих іноземних інвестицій, вкладених в економіку області, становив 817,2 тис. Дол. США., що склало майже дві третини від загальнообласного обсягу. У розрахунку на одного мешканця Львівської області припадає 1084 грн., що у 2,2 рази більше від середньообласного значення цього показника.

У цілому з врахуванням переоцінки, втрат і курсової різниці за січень-вересень 2014 року у Львівській області відбувся приріст сукупного обсягу іноземного капіталу на 66,1 тис. дол. США. або на 8,8%.

Певний позитивний рівень впливу на економіку було забезпечено зокрема розміром інвестицій у економіку області. У Львівську область продовжують надходити капітальні інвестиції (Рис. 2.13).

а Рис. 2.13 Капітальні інвестиції з 2009-2014 рр. (млн. дол. США)

Джерело: 40

Демографічний розвиток Львівської області впродовж останніх 20 років характеризується тенденцією до поступового спаду чисельності населення особливо у сільській місцевості.

Порівняно з підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року кількість населення області зменшилася на 85,6 тис. осіб, або на 3,3 % (в Україні – на 2823,5 тис. осіб, або на 5,8 %), у тому числі міського населення – на 13,9 тис. осіб (0,9 %), сільського – на 71,7 тис. осіб (6,7 %) (Рис. 2.14).

Рис. 2.14. Динаміка чисельності населення станом

на 01 січня 2014 року,  осіб

Джерело: [61]

Статево-вікова піраміда населення виглядає відносно симетричною у молодших вікових групах. Це вказує на те, що різниця між частками чоловічого та жіночого населення у Львівській області великою мірою пояснюється дисбалансом у старших вікових групах. Найбільше диспропорція між чоловічим населенням і жіночим є помітною у віковій групі старше 60 років, де чоловіків майже вдвічі менше, ніж жінок (Рис. 2.15).

Рис. 2.15 Розподіл населення Львівської області за віком у 2013 році

Джерело [40]

Спостерігається розширення діаграми у віковій групі 48-54 роки та у віковій групі 69-76 років, причому це розширення відбувається більше за рахунок жіночої частини населення.

Демографічне навантаження на осіб працездатного віку зростало протягом 2008-2014 років, як за рахунок осіб молодше працездатного віку, так і за рахунок осіб старше працездатного віку. Реальна кількість працездатного населення є меншою, ніж кількість осіб у віці 16-59 років, і демографічне навантаження на нього є більшим.

За 2014 рік у Львівській області народилось 7576 дітей (на 5,7% менше порівняно з 2013 роком) та померло 7962 особи (на 3,0% менше відносно попереднього року).

Сьогодні демографічна ситуація має негативний характер. Протягом останніх шести років у Львівській області народжуваність є меншою за смертність (Рис. 2.16).

Рис. 2.16 Демографічна ситуація у Львівській області 2010-2014 рр., осіб

Джерело 40

Однак, варто врахувати, що природний приріст у місті Львові є вищим, ніж середній показник по Україні. Львівської області залишається освітнім центром з великою кількістю студентів. У Львівській області є 380 навчальних закладів, де навчаються більше 130 тис. студентів (Рис. 2.17).

Рис. 2.17 Динаміка кількості населення Львівський області, тис. осіб

за 2010-2014 рр.

Джерело 40

На Львівщині функціонує 766 дошкільних навчальних закладів. Загальна середня освіта представлена 1399 денними загальноосвітніми навчальними закладами.

Система професійно-технічної освіти Львівської області охоплює 58 професійно-технічних навчальних закладів та 3 установи (Навчально-методичний центр професійно-технічної освіти у Львівській області, Львівський державний Будинок техніки, Львівський державний Палац естетичного виховання учнівської молоді).

Спеціалістів з вищою освітою готують 44 вищих навчальних заклади.

Медичну допомогу населенню області надають 348 закладів охорони здоров’я та 1007 ФАПів.

В області діє 9 театрів, розрахованих на 3,8 тис. глядацьких місць. Важливе значення в розвитку культурного життя області належить музеям, яких на Львівщині налічується 53 заклади, діє 7 історико-культурних та історико-архітектурних заповідників.

Мережа установ культури клубного типу складається з 1349 клубів та будинків культури на 238,3 тис. місць, у тому числі в сільській місцевості – 1257 закладів на 203,9 тис. місць. Населення області обслуговує 1343 масові та універсальні бібліотеки, що складає майже 6,5 % від загальної кількості зазначених установ України.

На Львівщині функціонує 73 початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади.

Рівень забезпеченості населення області закладами соціальної інфраструктури на 1000 чоловік показує нерівномірність їх розміщення у різних адміністративно-територіальних одиницях області.

Львівська область має стабільно велику кількість студентів ВНЗ (Рис. 2.18).

Рис. 2.18 Кількість студентів тис. чол. станом на 2014 р.

Джерело 40

Львівська область потерпає від нестачі кваліфікованих кадрів, що відповідають потребам ринку. Про це сказали 28% опитаних підприємців (2014 р.)

Активи області у галузі інфраструктури переважно зношені і потребують вагомих  вливань коштів для реконструкції. Деякі з таких проблем було вирішено (зокрема, дороги у місті), інші  проблеми стали суттєво меншими завдяки зусиллям  місцевої   влади  (питання  водопостачання у місті станом на осінь 2014 року є практично вирішеним, залишились лише одиничні місця, де водопостачання є недостатнім).

У 2014 році надано фінансову допомогу 33 молодіжним громадським організаціям на проведення молодіжних програм і заходів, укладено договори та проведено 161 захід цими організаціями, зокрема:

  1. 35 заходів, що сприяють формуванню здорового способу життя;
  2. 62 вишкільних табори для дітей та молоді;
  3. 34 освітньо-виховні заходи;
  4. 26 культурологічних заходів;
  5. 4 інформаційних.

На капітальні ремонти приміщень установ дитячо-юнацьких та молодіжних клубів у районах з бюджету міста виділено 299,8 тис. грн.

Надання послуг. Забезпечення виконання бюджету досі залишається суттєвою проблемою для місцевої влади (Рис. 2.19).

Рис. 2.19 Надходження місцевих податків зборів за 11 місяців

2012-2014 рр., тис. дол. США

Джерело 40

Бюджет залишається обмеженим з точки зору витрат на розвиток міста. Майже 80% бюджету йде на задоволення основних потреб мешканців та виплату заробітних плат (Рис.2.20).

Рис. 2.20 Структура видатків обласного бюджету за 11 місяців 2014 року

Джерело 40

Муніципальні підприємства продовжують працювати на грані збитковості.

На даний момент залишаються актуальними два напрямки послуг, що вимагають термінового втручання:

  1. Освіта – слабке фінансування та практично відсутнє оновлення матеріально-технічної бази;
  2. Утилізація сміття (уже біля 10 років ведеться робота з залучення інвестора для будівництва сміттєпереробного заводу, однак лише у останні роки відбулось суттєве зрушення в цьому питанні).

Залишаються актуальними також супутні проблеми, що не дозволяють надавати послуги населенню у повній мірі:

  1. Висока частка тіньової економіки та низька зарплата бюджетних установ зумовлюють певний рівень корупції;
  2. Необхідність залучення державних органів влади у дозвільні процедури зумовлює величезні затримки при отриманні документів на місцях, а також стимулює корупцію.

Стан довкілля у Львівській області у порівнянні з середніми значеннями по Україні є задовільним. За середнім вмістом забруднювальних домішок в атмосферному повітрі (за індексом забруднення атмосфери — ІЗА) рівень забруднення оцінюється як підвищений, але є нижчим за середній по Україні більше ніж в 1,5 рази, що зумовлено відносно низькою концентрацією об’єктів важкої промисловості в регіоні, які є основними забруднювачами атмосферного повітря. Проте суттєвим недоліком є відсутність комплексної системи моніторингу за якістю атмосферного повітря на території області.

За показником заповідності території, що відображає стан збереження біорізноманіття та формування національної екомережі, Львівська область не поступається середньому в Україні показнику, та впродовж останніх років спостерігається стійка тенденція до підвищення рівня заповідності та заліснення території в області (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Ключові показники стану довкілля у Львівській області

Показник

Львівська область

Україна

Позиція Львівської області

Індекс забруднення атмосфери у 2011 р.

5,6 - підвищений

8,7 - високий

Сильна

Показник заповідності станом на 01.12.2014

7,2%

6,05 %

Сильна

Коефіцієнт екологічної стабільності землекористування на 1.01.2012

0,55 (середньо стабільна)

0,41 (стабільно нестійка)

Сильна

Утворення / розміщення відходів I-IV класу небезпеки у 2012 р., тис. т

3350,371

2554,815

450726,8

289627,4

Нейтральна

Джерело 61

Оцінка стану земельних ресурсів шляхом розрахунку коефіцієнта екологічної стабільності землекористування свідчить, що ситуація в галузі землекористування на території Львівської області належить до середньо-стабільної, що зумовлено наявністю достатньо високого ступеня антропогенного навантаження на земельні ресурси, проте меншого, ніж в середньому по Україні.

З тим, незважаючи на відносно стабільну у порівнянні з іншими регіонами України ситуацію щодо стану довкілля, такі екологічні проблеми, як забруднення атмосферного повітря та водних ресурсів, неналежне поводження та накопичення побутових і промислових відходів, порушення гідрологічного та гідрохімічного режиму річок області, підтоплення територій області, низька якість питної води через забруднення підземних водоносних горизонтів, низький рівень екологічної культури населення, є характерними для Львівської області. Також існує потреба стабілізації та відновлення екологічної рівноваги в зоні впливу гірничих робіт підприємств гірничо-хімічної промисловості Львівщини, адже ця галузь спричиняє значний техногенний вплив на довкілля, зокрема спричиняє деградацію та порушення земель.

Отже, реалізація програми соціально-економічного розвитку дозволила:

  1. зменшити безробіття й підвищити рівень зайнятості населення;
  2. збільшити доходи населення що, у свою чергу, приводить до підвищення рівня життя та стандартів проживання;
  3. збільшити надходження до місцевих бюджетів і спроможності фінансувати регіональні та місцеві соціальні програми;
  4. поліпшити умови особистого розвитку, що стимулюватиме людей жити й працювати в регіоні, а не емігрувати за кордон;
  5. зменшити соціальну напругу в суспільстві й збільшити довіру громади до регіональних і місцевих органів влади.

Узгодженість стратегічних цілей Львівської області з ключовими секторами розвитку була також проаналізована. Позначка «х» була вставлена у поля, де присутня узгодженість, внесок або відповідний звязок (Табл. 2.3)


Таблиця 2.3

Узгодженість стратегічних цілей Львівської області з ключовими секторами розвитку

Сектори

Стратегічні цілі (Львівщина)

1. Зменшення

економічних

дисбалансів

2. Розвиток сільських територій

3. Розвиток туристичного та

рекреаційног о потенціалу

4. Підвищення якості життя населення

5.Поглиблення

Євроінтеграцій-них процесів

Економіка і торгівля

X

X

X

X

X

Промисловість та інфраструктура

X

X

x

x

Сільське, лісове господарство, харчова промисловість

x

X

x

x

x

Транспорт і дороги

x

x

X

X

x

Екологія й природні ресурси

x

X

X

X

x

Освіта й молодь

x

x

x

X

x

Здоров’я, соціальний захист, сім’я і дитина

x

X

x

Культура і туризм

X

x

X

X

X

Обмін інформацією

X

X

X

X

X

Комунальне

господарство

x

x

x

X

x

Територіальний розвиток, земля і кадастр

X

X

x

x

Примітка: Велика буква “X” означає більшу узгодженість /зв'язок, аніж маленька “х”.

Джерело 61

Стратегія розвитку Львівської області узгоджується з: Державною стратегією регіонального розвитку України на період до 2020 року, економічними, соціальними, екологічними, інфраструктурними, територіальними й іншими аспектами розвитку області. Середньострокове і короткострокове державне стратегічне планування регіонального розвитку узгоджується з процесами стратегічного планування розвитку регіонів / областей та міст на основі розробки та ухвалення відповідних стратегічних документів. Стратегія розвитку Львівської області узгоджена з Генеральною схемою планування території України, схемами планування адміністративно-територіальних одиниць різного рівня та населених пунктів, а також місцевими стратегіями розвитку (стратегіями розвитку міст і районів області).

Висновки до 2 розділу

Програми соціально-економічного розвитку регіонів, які розробляються і реалізуються сьогодні, мають низку недоробок, методологічних прорахунків, що не дозволяють оптимально використовувати фінансовий, ресурсний та організаційний потенціал регіону, можливості всього спектру існуючих інвестиційних механізмів, технологій та інструментів, отже, не можуть реально сприяти залученню в регіон додаткових інвестиційних ресурсів. Такі висновки ґрунтуються на таких недоліках існуючих підходів до розробки програм:

  1.  відсутність єдиної методологічної та методичної бази;
  2. розподільний принцип побудови програм, заснований виключно на внутрішніх джерелах фінансових ресурсів;
  3. низький методичний рівень аналізу, планування і прогнозування;
  4. відсутність системного підходу;
  5. відсутність ув'язки програм, інвестиційних проектів з регіональними пріоритетами та інтересами, а також з тенденціями розвитку соціальної сфери регіону;
  6. відсутність інформаційного супроводу процесу реалізації програм соціально-економічного розвитку, створення позитивного іміджу програми як в регіоні (для мобілізації внутрішніх ресурсів), так і за кордоном (для залучення партнерів і потенційних інвесторів в економіку регіону).

Львівський регіон має специфічні особливості, які впливають на його економічний розвиток. Так, до факторів, що зумовлюють специфіку області і створюють переваги його стартових умов для прогресивного розвитку, в першу чергу, слід віднести геополітичний, історичні традиції, економічний, рекреаційний.

Оцінка тенденцій розвитку економіки Львівщини засвідчує про відчутний вплив світової економічної та фінансової кризи та загальнодержавної економічної ситуації.

Важливим елементом розвитку окремих галузей та сфер діяльності області є реалізація державних та регіональних цільових програм, які спрямовані на забезпечення усталеного соціально- економічного зростання, підвищення соціальних стандартів, збільшення реальних доходів працюючих і загальне поліпшення якості життя громадян області.

Львівська область за умови рішучого і системного переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, побудови нової економіки знань та вдосконалення регулятивної функції держави з урахуванням інтеграційних процесів, а також за умови виконання цілей і завдань, передбачених Стратегією розвитку Львівщини до 2020 року має потенційні можливості досягти високих темпів економічного зростання.


РОЗДІЛ 3 УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ ПРОГРАМ

3.1 Соціально-економічний розвиток України: проблеми та шляхи вирішення

Виникнення проблем регіонального розвитку зумовлено індивідуальними особливостями регіонів, до яких можна віднести: тенденції розвитку регіону в даний час; різноманітність історичних, природних, соціально-економічних, політичних факторів; господарську спеціалізацію; комплексність і перспективність розвитку, його конкурентні переваги; місце і значення регіону в системі територіального поділу праці, інтеграційних процесах і т.д.

На сучасному етапі регіонального розвитку можна виділити кілька груп проблем, пов’язаних з існуванням міжрегіональної диференціації, які мають значний вплив на темпи реформування соціально-економічного розвитку регіонів:

  1.  проблеми загальнодержавного масштабу, які виникли в регіоні в зв’язку з тим, що він є підсистемою єдиної системи якою виступає країна;
  2.  проблеми регіонального характеру, обумовлені історичними, природними, демографічними факторами, що роблять регіони відмінними один від одного;
  3.  проблеми, породженні історичним досвідом в управлінні господарством регіону, зумовлені недосконалою системою управління, що потребує використання нових форм і методів;
  4.  проблеми соціально-економічного, політичного характеру, які включають в себе виробничо-економічні, фінансові, соціальні та ін. [67, с. 114].

Територіальні диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів існують майже у всіх країнах, незалежно від розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи. Вони мають прояв на всіх рівнях світового господарства. У зв'язку з цим пошук шляхів мінімізації негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку, розробка ефективної регіональної політики посідають одне з центральних місць у країнах світу, особливо в країнах із високорозвинутою економікою.

Серед основних проблем економіки регіону в Україні можна виділити: незначний рівень конкурентоспроможності економіки регіонів; посилення диспропорцій регіонального розвитку; несприятливі умови для розвитку людського, інтелектуального та соціального капіталів, хаотичність інвестиційних процесів на регіональному рівні; недостатньо дієву інфраструктуру для впровадження комплексу структурних перетворень економіки регіонів. Це зумовлено зниженням інноваційного потенціалу розвитку регіонів України; сировинною спеціалізацією виробництва; зни-женням здатності до відтворення капіталу в пріоритетних галузях; посиленням асиметрій на регіональних ринках праці; зменшенням податкової бази через зменшення обсягів діяльності підприємств; скороченням обсягів фінансування соціальної сфери; погіршенням демографічної ситуації [62, с. 67].

Стратегічний підхід до управління розвитком господарських комплексів регіонів спрямований на вирівнювання умов економічної діяльності в межах усіх регіонів, раціональне використання виробничо-ресурсного потенціалу регіонів, досягнення сталого економічного зрос-тання, підвищення соціально-економічних показників рівня життя населення України. Реалізація зазначених цілей потребує:

  1. формування пріоритетних напрямів розвитку економіки України;
  2. розробки механізмів прискорення економічного зростання в найважливіших напрямах розвитку економіки України;
  3. створення умов взаємодії підприємств, установ, що визначають можливості кожного регіону на базі використання науково-виробничого потенціалу України;
  4. підтримки підприємств, що забезпечують внутрішні потреби України;
  5. збереження існуючих і створення нових робочих місць;
  6. мінімізації соціальних наслідків реструктуризації економіки України;
  7. підвищення інвестиційної привабливості України;
  8. розвитку інфраструктури України, ринку товарів і цінних паперів;
  9. взаємодії органів місцевого самоврядування, промислових підприємств і економічно активного населення;
  10. організації регіональних ринків.

Диспропорції рівня розвитку регіонів України зумовлює необхідність використання диференційованого підходу до реалізації регіональної державної політики та стимулювання розвитку окремих територій. Відповідно до забезпечення стратегічного розвитку економіки регіонів України завдання регіональної політики полягають у такому:

  1. самостійне визначення регіонами довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку, вибір засобів її реалізації;
  2. збільшення самостійності регіонів у формуванні й видатках бюджету області відповідно до компетенції органів регіонального управління; участь територіальних громад в управлінні регіональним розвитком;
  3. активне залучення органів місцевого самоврядування та населення до процесів управління і вирішення соціально-економічних проблем розвитку території;
  4. впровадження інноваційних технологій та методів вирішення соціально-економічних проблем регіонального розвитку.

Також виникає потреба в здійсненні адміністративної реформи шляхом реформування державної влади та місцевого самоврядування, що має підвищити ефективність управління регіональним розвитком України [22, с. 33]. Основними напрямами трансформації відносин між централь-ними та регіональними органами влади у сфері управління соціально-економічним розвитком слід визнати:

  1. забезпечення доступу місцевої влади до фінансових ринків, кредитних ресурсів;
  2. встановлення нових критеріїв адміністративної відповідальності керівників органів місцевого самоврядування та розпорядників бюджетних коштів;
  3. запровадження нових принципів та механізмів відносин «влада – громадськість» щодо формування програм, механізмів підзвітності та громадського контролю;
  4. зміна грошового забезпечення регіональних програм відповідно до змін функцій щодо забезпечення належного розвитку соціальної сфери регіонів і надання населенню соціальних послуг належної якості [9].

Розробка державних програм базується на основі врахування впливу та аналізу притаманних їм тенденцій зміни такого впливу. У процесі розробки державних програм економічного та соціального розвитку та державних цільових програм здійснюється на основі комплексного аналізу: показників демографічної ситуації; стану використання природного, виробничого, науково-технічного та  удового потенціалу; рівня конкурентоспроможності національної економіки; сучасного стану розвитку економіки і соціальної сфери та на основі врахування впливу політичних, економічних та інших факторів. Згідно з даними аналізу, визначаються головні проблеми розвитку економіки і соціальної сфери, на основі яких визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку та система заходів щодо реалізації державної політики [22, с. 35].

Такий підхід до розробки програм економічного і соціального розвитку та державних цільових програм дає всі необхідні підстави вважати їх дуже важливим засобом державного регулювання, який дозволяє реалізувати державну політику щодо якості життя населення та комплексно впливати на неї.

Застосування програм економічного і соціального розвитку орієнтоване на вирішення проблем якості життя у таких сферах, як: доходи населення, зайнятість населення, соціальний захист, охорона здоров’я, освіта населення.

Проведений аналіз програм економічного і соціального розвитку у період 2013-2015 дозволив визначити такі завдання щодо державного впливу на якість життя:

  1. у сфері доходів: забезпечення зростання реальних доходів населення, збільшення частки оплати праці у ВВП, зростання частки заробітної плати в структурі доходів населення, поступове наближення державних мінімальних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, забезпечення погашення заборгованості із заробітної плати;
  2. у сфері зайнятості: розширення сфери прикладання праці; забезпечення ефективного регулювання професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації; сприяння зайнятості неконкурентоспроможного населення на ринку праці;
  3. підвищення мобільності робочої сили;
  4. у сфері соціального захисту: удосконалення правової бази з питань соціальних послуг, розроблення проектів державних соціальних стандартів якості соціальних послуг, забезпечення державної підтримки соціально незахищених категорій населення;
  5. у сфері охорони здоров’я: розширення доступності та збільшення обсягів спеціалізованої медичної допомоги, реформування системи охорони здоров’я в першу чергу первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини, збільшення обсягів фінансування ресурсів галузі, поліпшення стану здоров’я громадян;
  6. у сфері освіти: розширення доступності отримання якісної освіти, збільшення обсягів фінансування, інформатизація системи освіти.

Такі цілі свідчать про важливу роль цих програм для регулювання якості життя. Проте їх аналіз свідчить про наявність певних недоліків:

  1. невизначеність місця програм економічного і соціального розвитку у довготерміновій стратегії розвитку країни;
  2. нечітке визначення і обґрунтування кількісних параметрів результатів; невизначеність дієвих механізмів реалізації програм у частині інструментального аспекту;
  3. надмірне акцентування уваги на законотворчій роботі [65].

В багатьох українських містах та регіонах планування економічного розвитку здійснюється лише на короткостроковий період, як правило, на один рік. Перелік проблем, які вирішуються річним планом соціально-економічного розвитку регіону, обмежується поточними, такими, що вирішують нагальні потреби життєзабезпечення населення [65].

Розвиток регіонів України на сучасному етапі ринкових реформ зіткнувся з низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, що зумовили його розбалансований, асиметричний та диспропорційний характер. Основою цього стала невизначеність стратегічних пріоритетів регіонального розвитку у кризовий та посткризовий періоди, неготовність регіонів до неухильно зростаючого конкурентного тиску на внутрішньому та зовнішніх ринках у боротьбі за матеріальні, фінансові та людські ресурси, можливість ефективного використання геополітичного розташування регіональних систем та комплексів. Тактичні прорахунки регіонального розвитку України (у короткостроковому та середньостроковому періоді) обумовлені переважно відсутністю чітко означених, науковообґрунтованих економічних і соціальних стратегічних пріоритетів, неврахуванням особливостей довгострокових тенденцій регіонального розвитку, що формуються та діють на посткризовому етапі модернізації економіки [17, с. 105-107].

Стратегія є підставою для визначення спільного плану дій та укладання угоди між Кабінетом Міністрів України та обласною радою, що має забезпечити стабільність відносин між центральною та р егіональною в ладами. Керованість та ефективність реалізації стратегії забезпечується з авдяки формуванню дієвого інформаційного супроводу, що в ключає:

  1.  налагоджену систему збору, узгодження та використання статистичної, аналітичної, нормативної, програмно-планової та прогнозної інформації для прийняття державно-управлінських рішень на регіональному (місцевому) рівні;
  2.  системний моніторинг широкого кола індикаторів соціально-економічного розвитку та стану навколишнього середовища;
  3.  відкритість і прозорість діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, зокрема регулярне інформування громадськості про основні проблеми соціально-економічного та культурного розвитку регіону, шляхи їх вирішення і перспективи прийняття оптимальних державно-управлінських рішень;
  4.  активізацію участі населення та громадських об’єднань регіону в підготовці, обговоренні та вирішенні питань соціально-економічного й культурного розвитку регіону.

Наявність значних регіональних розбіжностей у соціально-економічному розвитку вимагає вдосконалення державної політики у сфері регіонального розвитку, відповідних її правових, організаційних, економічних механізмів.

Реалізація зазначених цілей потребує розробки комплексу заходів:

  1.  забезпечення ефективного використання регіонального потенціалу на основі реальної його оцінки, що дозволить нейтралізувати слабкі сторони соціально-економічного розвитку та активізувати сильні;
  2.  розробка та прийняття нормативних документів, які б не тільки регулювали регіональну політику, а й забезпечили її децентралізацію, а це, в свою чергу, призведе до ефективного соціально-економічного розвитку регіонів та зменшення існуючих диспропорцій;
  3.  визначення регіонами довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку, розробка та виконання програм регіонального розвитку з врахуванням можливостей кожного регіону;
  4.  проведення структурної перебудови регіонів та створення умов розміщення виробництва в економічно відсталих регіонах, що забезпечить сталий розвиток;
  5.  розробка та практична реалізація системи регіональних стимулів, що створить умови більш повного використання ресурсів регіону для підвищення ефективності його діяльності;
  6.  підвищення ділової і інноваційної активності, на основі взаємодії органів місцевого самоврядування, промислових підприємств і економічно активного населення, що сприятиме розвитку інфраструктури регіону, ринку товарів і цінних паперів;
  7.  підвищення інвестиційної привабливості регіону, що сприятиме впровадженню інноваційних технологій та методів вирішення соціально-економічних проблем регіонального розвитку;
  8.  забезпечення соціальної консолідації з метою мінімізації соціальних наслідків реструктуризації економіки регіону;
  9.  посилення регіональної свідомості населення, що дасть можливість реалізувати його потенціал та забезпечить участь територіальної громади в управлінні регіональним розвитком (Рис. 3.1).

Рис. 3.1 Заходи подолання соціально-економічних диспропорцій регіону

Джерело:  [37, с. 32]

Таким чином, впровадження заходів щодо зменшення регіональних диспропорцій – це створення умов для підвищення рівня і якості життя населення у всіх сферах його життєдіяльності на основі формування ефективної системи регіонального відтворення, створення умов для використання економічно сильними регіонами власних можливостей розвитку, ефективна підтримка слаборозвинених і депресивних територій та формування умов для подолання існуючих у них негативних тенденцій.

3.2. Забезпечення цільового програмування соціально-економічного розвитку 

Процес ефективного стратегічного планування розвитку регіону можна розподілити на такі етапи (Рис.3.2).

Рис. 3.2 Рис.1 Процес ефективного стратегічного планування розвитку регіонів

Джерело: [37, с. 34]

Ефективність управління економікою області нерозривно пов'язана з максимальним використанням існуючих можливостей, переваг, прогресивних методів та сильних сторін області (які залежать, передусім, від економіко- географічного положення; раціонального використання ресурсних можливостей) і водночас з мінімізацією ризиків, загроз та слабких сторін в економічному розвитку області, тому першим кроком виділяється саме аналіз та оцінка регіонального стану. Другий етап створення та опрацювання концепції розвитку регіону.

Процес стратегічного планування не передбачає єдиних підходів, методів та процедур, оскільки територіальні громади відрізняються між собою географічними характеристиками, наявними ресурсами, потужністю економічної активності, соціальною організацією життєдіяльності населення, ефективністю діяльності органів місцевої влади [62, с. 68].

Методику стратегічного планування розвитку територіальної громади необхідно обирати та розробляти на основі прагматичного відбору елементів різних концепцій і методик та їх синтезу з метою забезпечення необхідної гнучкості, відносної свободи дій у виборі механізму та інструментів реалізації стратегії в специфічних соціально-економічних умовах життєдіяльності територіальної громади.

Третій етап це визначення можливих шляхів, інструментів впровадження розробленого плану та створення найліпших умов для його реалізації. Реальність виконання стратегії регіонального розвитку в основному залежить від ресурсного забезпечення пріоритетних для кожного окремого регіону напрямків розвитку, а ефективність її реалізації залежить від ступеня узгодженості законодавства щодо регіонального розвитку і від того, наскільки правильно поставлені та структуровані стратегічні завдання.

Виходячи з послідовності стратегічного планування розвитку регіонів можна виділити наступні вимоги до ефективного та адекватного планування:

  1.  узгодження терміну бачення стратегічного розвитку територіальної громади з часовими рамка ми стратегій вищих рівнів, а саме району та регіону;
  2.  розробка стратегічного бачення економічного розвитку регіону й системи цілей на основі проблем та можливостей розвитку, стратегічних орієнтирів району та моделі економіки добробуту територіальної громади;
  3.  обґрунтування поточних цілей з використанням проектного підходу, що передбачає планування необхідних ресурсів щодо реалізації проекту, терміну проекту, виконавців проекту, формуючи систему базових індикаторів моніторингу і контролю виконання плану.

До компетенції регіональної та місцевої влади закономірно переходять функції планування та прогнозування соціально-економічного розвитку відповідних територій. Якщо за часів планово-централізованої економіки планування розвитку території здійснювалось союзними чи республіканськими структурами, то за сучасних умов регіони повинні самостійно, з урахуванням інтересів населення відповідної території, визначати економічні перспективи та управляти економічним розвитком. На жаль, сьогодні переважають стихійність та різний рівень інтенсивності опанування новими функціями регіональною владою. В числі причин такої ситуації варто відзначити: відсутність єдиної загальнодержавної стратегії та тактики децентралізації управління; брак відповідних професійних знань та досвідчених фахівців з економічного розвитку в регіонах; низький рівень досвіду регіонального управління в умовах ринкової економіки тощо [24, c. 12-14].

Дуже часто зустрічається ситуація, коли розробка нормативно-правових актів що регулюють виконання програми, мають термін виконання грудень, що унеможливлює реальний вплив таких актів на ситуацію.

Проте, незважаючи на ці недоліки, програми економічного і соціального розвитку є важливим та дієвим інструментом державного регулювання якості життя населення, оскільки об’єднують у собі не лише комплексні завдання, реалізація яких сприятиме регулюванню якості життя, але й містять перелік конкретних заходів, спрямованих на їх вирішення та регулюють ресурсне забезпечення реалізації поставлених завдань.

Іншим видом державних програм є державні цільові програми, тобто комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням [22, с. 30].

Використання державних цільових програм орієнтоване на вирішення конкретних проблем розвитку країни та, на відміну від програм економічного і соціального розвитку, можуть мати більш тривалі терміни реалізації, згідно з якими відрізняють:

  1. короткострокові (термін виконання до одного року);
  2. середньострокові (термін виконання від одного до п’яти років); довгострокові програми (термін виконання понад п’ять років).

Ще однією особливістю, котра характеризує державні цільові програми є можливість їх застосування як для розв’язку загальнодержавних проблем (тобто проблем притаманних усій території держави або значній кількості її регіонів) так і для вирішення окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

Основною перевагою застосування державних цільових програм як інструменту державного регулювання якості життя є можливість концентрації навколо конкретних проблем, визначаючи конкретні завдання і заходи, необхідні для їх реалізації з обов’язковим визначенням обсягів та джерел фінансування. Усі проекти таких програм обов’язково аналізуються з метою визначення соціально-економічної ефективності програми та її впливу на соціально-економічний розвиток України, а пропозиції щодо внесення змін до державних цільових програм погоджуються центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, що гарантує дотримання соціального значення виконання програми [22, с. 32].

Серед державних цільових програм найбільший вплив на якість життя реалізується через соціальні цільові програми, котрі безпосередньо спрямовані на розв'язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони здоров'я та освіти.

Досягнення цілей, визначених стратегіями розвитку регіонів, має базуватися на створенні умов для вирішення існуючих проблем за допомогою застосування програмно-цільового методу у системі планування та розвитку регіону.

Безпосередніми виконавцями основних завдань, пов’язаних із реалізацією на практиці положень стратегії, є місцеві владні структури, органи місцевого самоврядування, державні установи та організації. Їх діяль ність у напрямах, передбачених стратегією, створюватиме умови для заохочення та спрямування дій комерційних підприємств, приватних осіб, громадських та самоврядних організацій згідно з передбаченими стратегією цілями, пріоритетами та завданнями.

Таким чином, реалізація стратегії має стати результатом злагоджених загальних зусиль, консолідуючим чинником для всіх конструктивних сил. Запровадження стратегії розвитку регіону відбувається в процесі розроблення та реалізації на її базі комплексу програмно-планових і нормативних документів, зокрема таких.

1. План заходів щодо реалізації стратегії, під час яких мають реалізовуватися визначені нею завдання, відповідальні організації, терміни виконання, орієнтовний обсяг фінансування, джерела фінансування та очікувані результати. Розробник – обласна державна адміністрація. План має затверджувати обласна рада.

2. Щорічні програми соціально-економічного розвитку регіону, що розробляються на основі стратегії та плану заходів щодо реалізації стратегії. Розробник – обласна державна адміністрація. План має затверджувати обласна рада.

3. Цільові регіональні програми, спрямовані на вирішення специфічних проблем регіональної економіки, досягнення гарантованого соціального захисту населення, розв’язання проблемних ситуацій у сфері житлово-комунального господарства, зовнішньоекономічної діяльності та екологічної безпеки тощо [15, с. 203].

Розробляються з метою конкретизації положень стратегії та плану заходів щодо реалізації стратегії у конкретній сфері.

Фінансування регіональних цільових програм здійснюється в межах затверджених бюджетних призначень на відповідний рік, та із залученням небюджетних джерел фінансування.

4. Стратегії розвитку внутрішніх територій регіону, що визначають основні пріоритети та цілі розвитку територій в рамках реалізації загальних пріоритетів та завдань, передбачених стратегією та цільовими програмами. Розробник – місцеві органи виконавчої влади, затверджуються органами місцевого самоврядування відповідного рівня [15, с. 204].

 

Висновки до 3 розділу

Програма повинна бути спрямована на рішення проблеми, а правильно сформулювати проблему – значить створити передумови для концентрації коштів на рішення принципово розв'язуваних завдань.

Важливо відповісти при характеристиці проблеми, що претендує на програмний статус, на питання про її характер (галузева, територіальна, державна проблема), відношення населення регіону до неї, можливості її рішення різними засобами й необхідність використання саме пропонованих засобів програмного типу. Із цієї сторони виділення об'єкта програмного рішення – сама відповідальна дія. Нечіткість виділення в остаточному підсумку стає однією з головних причин невдалої розробки й мало результативної реалізації програми.

Регіональне цільове програмування є інструментом прямого державного впливу на ринкову економіку тієї або іншої території, забезпечуючи сполучення принципів саморегулю- вання й цілеспрямованості в її розвитку. Програмно-цільовий метод господарського й територіального управління служить одним з найважливіших заходів активного впливу держави на соціально–економічний комплекс «проблемних» регіонів – депресивних, слабко розвинених, освоюваних, а також промислово розвинених, дозволяючи успішно вирішувати як поточні так і стратегічні завдання.

Незважаючи на перешкоди в реалізації цільових комплексних програм на рівні регіону, вони залишаються актуальним інструментом управлінського впливу, спрямованим на реалізацію стратегічної мети розвитку економіки регіону – досягнення сталого економічного зростання та вирішення соціально-економічних задач задоволення потреб сучасного і майбутнього поколінь у підвищенні якості їх життя.

Для підвищення ефективності регіональних програм необхідно забезпечити їх оптимальну кількість, пріоритетне фінансування, адресність та конкретність переліку їх заходів, впровадити дієвий механізм обміну інформацією між виконавцями регіональних цільових програм та здійснення координації цієї роботи.


ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Отже, регіональні соціально-економічні програми - це сукупність взаємопов'язаних завдань і заходів, узгоджених за строками та ресурсним забезпеченням з усіма задіяними виконавцями, спрямованих на розв'язання найактуальніших проблем розвитку регіону або окремих галузей економіки чи соціально-культурної сфери регіону, реалізація яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету і є складовою щорічної програми соціально-економічного розвитку.

Таким чином, важливими аспектами розв’язання проблеми є визначення напрямів стратегії розвитку регіону. Вона узагальнює і розвиває накопичений досвід публічного управління, державного регулювання економікою на регіональному рівні, а також містить нові положення щодо організації стратегічного управління в межах регіону. Однією з найважливіших передумов здійснення місцевою владою своїх повноважень по управлінню регіоном та одночасно одним із головних інструментів територіального регулювання економічних процесів є стратегічне управління. Стратегія розвитку регіону відображає головний напрям господарської діяльності, вказує на можливі шляхи та пріоритети в досягненні стратегічної мети. Регіональні цільові чи комплексні програми виступають у ролі інструменту, що сприяє виконанню перспективних напрямів, узгоджує конкретні оперативні дії із загальною довгостроковою стратегією.

Сам процес формування програми соціально-економічного розвитку України буде більш ефективним, якщо його проводити відповідно до системи методичних принципів, особливо принципу пріоритетності національних інтересів перед регіональними, принципу комплексного розвитку економіки, принципу використання програмно-цільового підходу, принципу правового регулювання стратегії. Ці принципи повинні використовуватись на постійній основі, інші можуть мати кон’юнктурний характер, тобто коригуватись залежно від ситуації.

Актуальне соціально-політичне становище в Україні та на Львівщині, недавні революційні події докорінно змінили особовий склад владних структур, що вплинуло і на економічне становище держави та Львівського регіону. На основі статистичного звіту про соціально-економічне становище Львівської області.

Проведений аналіз дозволив зробити висновок про актуальний стан області, проаналізувати та сформулювати прогнози розвитку Львівщини.

Базовими секторами економіки Львівщини є промисловість (17,6% від обсягу ВДВ регіону), торгівля, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (16,6% ВДВ регіону), транспорт і зв’язок (14,1%), операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям (10,1%), сільське господарство (9,8%), мисливство і лісове господарство (9,8%).

Обсяги послуг зростали в середньому на 23% в рік та досягли  6 млн. дол. США у 2014 р.

Товарообіг оптової та роздрібної торгівлі зростав у середньому на  32% в рік та сягнув 1,2 млн. дол. США.

Економічна криза 2008 р. Також відобразилась у рівні середньої заробітньої плати, яка є нижчою за середньоукраїнську та суттєво нижчою за зарплату у інших великих містах України, середньомісячна заробітна плата працівника склала у 2014 році 3760 грн.

Найбільшими за чисельністю зайнятих видами економічної діяльності є сільське господарство, промисловість і сектор торгівлі.

Сільське господарство продовжує залишатись значним сегментом економіки області, у валовому виробництві сільськогосподарської продукції продукція рослинництва складає 61%, тваринництва – 39%.

Львівська область є регіоном з високою інвестиційною привабливістю для інвестора, інвестиції залучено у 673 підприємства міста. Обсяг прямих іноземних інвестицій у м. Львові з розрахунку на одне підприємство на 1 жовтня 2013 року становив 1,2 млн. дол. США.

Демографічний розвиток Львівської області впродовж останніх 20 років характеризується тенденцією до поступового спаду чисельності населення особливо у сільській місцевості.

Порівняно з підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року кількість населення області зменшилася на 85,6 тис. осіб, або на 3,3 % (в Україні – на 2823,5 тис. осіб, або на 5,8 %), у тому числі міського населення – на 13,9 тис. осіб (0,9 %), сільського – на 71,7 тис. осіб (6,7 %) 

Мережа установ культури клубного типу складається з 1349 клубів та будинків культури на 238,3 тис. місць, у тому числі в сільській місцевості – 1257 закладів на 203,9 тис. місць. Населення області обслуговує 1343 масові та універсальні бібліотеки, що складає майже 6,5 % від загальної кількості зазначених установ України.

На Львівщині функціонує 766 дошкільних навчальних закладів. Загальна середня освіта представлена 1399 денними загальноосвітніми навчальними закладами.

Оцінка стану земельних ресурсів шляхом розрахунку коефіцієнта екологічної стабільності землекористування свідчить, що ситуація в галузі землекористування на території Львівської області належить до середньо-стабільної, що зумовлено наявністю достатньо високого ступеня антропогенного навантаження на земельні ресурси, проте меншого, ніж в середньому по Україні.

Аналіз соціально-економічного розвитку Львівської області свідчить про недосконалість виконання програми, причиною такого стану є соціально-політичне становище в Україні та на Львівщині, недавні революційні події докорінно змінили особовий склад владних структур, що вплинуло і на економічне становище держави та Львівського регіону.

Отже, головною умовою ефективності Програми розвитку Львівської області є узгодженість пріоритетів та найперспективніших напрямів розвитку регіону з його можливостями – природно- ресурсним, інноваційним, людським, науково-технічним та іншими потенціалами. Однак для ефективного програмного управління необхідні відповідний правовий статус та цілеспрямоване об’єднання зусиль усіх суб’єктів господарювання в регіоні. Отже, головною функцією регіонального управління в процесі збільшення економічної безпеки території є регуляторна, що базується на постійному контролі соціально-економічної ситуації. Планування процесу забезпечення економічної безпеки України повинно об’єднати державні та ринкові регулятори, а також громадську позицію з приводу напрямів та ходу економічного розвитку регіону. Процес регіонального планування повинен обов’язково містити

Одним із ключових моментів, на що потрібно звернути увагу є те, що стратегія концентрується на ключових, найперспективніших напрямках, що їх було виявлено на основі аналізу потенціалу, сильних та слабких сторін геополітичного положення області, можливих сценаріїв розвитку держави й зовнішнього світу

Програмування розвитку національної економіки має такі специфічні особливості: втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коригує цей процес; програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність; основою програмування є структурне регулювання; програмування як форма впливу на економіку е системним і комплексним.

Щоби досягти цього, необхідно постійно шукати і зміцнювати переваги свого регіону, розуміти, які функції області можуть і повинні розвиватися, що гальмує просування до цілі та як усунути перешкоди.

Стратегічний план не є тільки адміністративним документом. Це, скоріше, договір громадської згоди, у відповідності з яким органи влади, підприємства й громадські організації приймають на себе певні обов’язки. План адресований всьому регіону, задає орієнтири для всіх, показує перспективу і бізнесу, і владі, і мешканцям, і потенційним зовнішнім інвесторам.

Наявність стратегічного плану свідчить про прагнення влади проводити прозору передбачену політику, рухатися по шляху демократичних перетворень і продовжувати економічні реформи.

Таким чином, суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розроблення та реалізації окремих економічних програм. Головними завданнями програмування є підтримання економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку. Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Закон України « Про державні цільові програми» від 18 березня 2004року №162 ВР України: (текст) [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
  2.  Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 08.09.2005р. №2850-ІV (ВВР України, №9. — 2005 р. — С. 3-9). (текст) [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу:www.gov.ua.
  3. Бюджетний кодекс України : Закон України від 08.07.2010 № 2456-VI [Електронний ресурс] / Правові системи НАУ. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?code=2542-14. – 08.06.2011. – Назва з екрана.
  4. Про державні цільові програми: Закон України від 18 березня 2004 p. № 1621/1V // ВВР України. - 2004. - №25. - Сг. 352.
  5. Порядок розроблення та виконання державних цільових програм: Постанова Кабінету Міністрів України № 106 від 31 січня 2007 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 8. – Ст. 313.
  6.  Програма економічних реформ на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua /docs/Programa_reform_FINAL_1.pdf
  7.  Про Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки від 28 квітня 2004 р. № 493/2004 [Електронний ресурс]: указ Президента України. – Режим доступу: http: // zakon1.rada.gov.ua.
  8. Про затвердження Програми соціально-економічного та культурного розвитку Львівської області на 2015 рік [Електронний ресурс] : рішення Львівської обласної ради № 500 від 15.05.2014 р. – Режим доступу : http://www.oblrada.lviv.ua/programs.php. – Назва з екрану.
  9. Апатова Н.В. Оцінка ефективності місцевих бюджетів / Н.В. Апатова // Економіка Крима. – 2010. - №4(33). – С.104 -107.
  10. Асланян Г. Державні цільові програми як бюджетний інструмент інвестування в соціально-економічний розвиток / Г. Асланян // Часопис ПАРЛАМЕНТ. — 2005. — № 7. — С. 2—5.
  11. Балацький Є.О. Бюджет міста у системі фінансів території : монографія / Є.О. Балацький. Суми: «ДВНЗ УАБС НБУ», 2011. - 302с
  12. Берданова О. В., Вакуленко В. М., Тертичка В. В. Стратегічне планування. / О.Берданова, В.Вакуленко, В.Тертичка. – Л.: ЗУКЦ, 2008.–138 с.
  13. Біла С.О. Реформування державного управління регіональним розвитком: стан, проблеми, перспективи/ [С.О. Біла, О.В. Шевченко, М.О. Кушнір та ін.]. − К.: НІСД, 2012. – 56 с.
  14. Богашко О. Л. Науково-методичні засади стратегії економічного розвитку регіону : дис. ... к.е.н. : спец. 08.10.01 / О. Л. Богашко. – К., 2006.
  15. Богашко О. Л. Стратегічний підхід оптимізації конкуренто-спроможного розвитку області / О. Л. Богашко // Економіка: проблеми теорії та практики : зб. наук. пр. : в 5 т. – Вип. 189.– Дніпропетр. : ДНУ, 2004. Том IV. – С. 204–209.
  16. Бутко М. П. Регіональне управління: інноваційний підхід : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Бутко М. П., Зеленська О. О., Зеленський С. М. та ін.; За заг. ред. д.е.н, проф. Бутка М. П. – К. : Знання України, 2006. – 560 с.
  17. Варналій З. С. Регіональна політика України: інституційно-правове забезпечення [Текст] : зб. офіц. док. / З.С. Варналій (ред.) ; Національний ін-т стратегічних досліджень . – К. : НІСД, 2004. – 520 с.
  18. Васильєва О. І. Трансформація регіонального управління в умовах реформування владних відносин в Україні [Текст]: автореф. дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02 / О.І. Васильєва; НАН України, Рада по вивч. продукт. сил України. – К., 2010. – 38 с.
  19. Герасимчук В. Г. Стратегічне управління підприємством. Графічне моделювання : навч. посіб. / В. Г. Герасимчук. – К. : КНЕУ, 2000. – 360 с.
  20. Горбулін В. П., Гоєлов О. Ф., Лисцин Г. М. Актуальні питання організації стратегічного планування державної політики національної безпеки України // Ж-Л «Стратегічна панорама» -http://www.rada.gov.
  21.  Дідківська Л. І. Державне регулювання економіки: навч. посіб. / Л.І. Дідківська. – К: Знання, 2007. – 214 с.
  22. Державне управління регіональним розвитком України : моног-рафія / [за ред. В.Є. Вороніна, Я.А. Жаліла]. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.
  23. Долішній М.І. Концептуальні засади регіональної соціально-економічної політики та її компоненти / Долішній М.І., Злупко С.М. // Регіональна економіка. – 1997. – № 3. – С. 28-35.
  24. Жаворонков В. О. Досвід стратегічного планування на місцевому рівні / В. О. Жаворонков // Економіка України: соціальні аспекти інноваційної моделі розвитку / Кол. монографія / За ред. В. Ф. Беседіна, А. С. Музиченка. – К.: НДЕІ, 2007. – С. 350-355.
  25. Жаворонков В. О. Стратегічне управління регіоном: економічна безпека, планування та розвиток : [монографія] / В. О. Жаворонков, Г. В. Жаворонкова, В. О. Жмуденко. – Умань  : ВПЦ «Візаві» (Видавець «Сочінський»), 2010. – 270 с.
  26. Інструменти регіонального розвитку в Україні : [навч. посіб.] / О. В. Берданова та ін. ; за ред. В. М. Вакуленка, О. В. Берданової. – К. : НАДУ, 2013. – 286 с.
  27. Ісаченко Д.А. Практика стратегічного планування розвитку регіонів // Регіональна економіка. — 2009. — №4. — С. 24—32.
  28. Камінська І.М. Діагностика фінансової стійкості регіонів України [Електронний ресурс] / І.М. Камінська. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/en_oif/2008_5_1/zbirnuk/ - Назва з екрану.
  29. Карамишев Д. В. Реалізація цільових програм як форма державного регулювання соціально-економічних процесів / Д. В. Карамишев // Держава та регіони. Серія : Економіка та підприємництво. — 2006. — № 1. — С. 95—100.
  30. Клебанова Т. С. Оценка и анализ неравномерности развития регионов Укра- ины / Т. С. Клебанова, Л. С. Гурьянова, Т. Н. Трунова, А. Ю. Смирнова // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – №8 (98). – С.162 – 166.
  31. Клиновий Д.В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка України: навч. посіб. / Д.В. Клиновий, Т.В. Пепа; за наук. ред. Л.Г. Чернюк. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 728 с
  32. Кулик В.В. Сучасні проблеми удосконалення державного регулювання соціально-економічних процесів / В.В. Кулик // Бізнес-інформ. – 2011. – № 5. – С. 21-23.
  33. Любовный В. Я. Целевые программы развития регионов: рекомендации по совершенствованию разработки, финансирования и реализации / [В. Я. Любовный, И. Ф. Зайцев, А. Б. Воякина и др.]. - Режим доступа : http:// vasilievaa.narod.ru/mu/stat_rab/books/mpsf/ index-2.html.
  34. Макарова О. В. Державні соціальні програми: теоретичні аспекти, методика розробки та оцінки / О. В. Макарова. - К. : Ліра, 2004. - 235с.
  35. Методичні рекомендації щодо порядку розроблення регіональних цільових програм, моніторингу та звітності про їх виконання: Наказ міністерства економіки України від 4.12.2006 р. № 367. - Режим доступу: http://www.me.gov.ua/control/uk/ publish/printable_article? art_id=92210.
  36. Митрофанова С.В. Приоритеты реформирования социально-экономического развития региона в современных российских условиях / С.В. Митрофанова / Материалы 7-мой международной научно-практической конференциии «Ключевые вопросы современной науки». Экономика. – София: «Бял ГРАД-БГ» ООД. – 2011. – Том 1. – С. 81-84.
  37. Молярчук А.І. Проблеми формування та реалізації державних цільових програм // Стратегічна панорама. – 2004. – № 3. – С. 31-37.
  38. Національна стратегія розвитку «Україна-2015». – Київ, 2008. – С. 72.
  39.  Оболенський О.Ю., Королюк Ю.Г. Модель регіональної соціально-економічної системи як інструмент аналізу та управління регіональним розвитком / О.Ю. Оболенський, Ю.Г. Королюк // Економіка та держава. – 2010. – № 1. – С. 90 – 94.
  40. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.ukrstat.gov.ua/.
  41. Пілунський І. В. Про класифікацію комплексних програм територіального розвитку / І. В. Пілунський // ВісникНАДУ - 2005. - № 3. - С. 292-297.
  42. Пирог О.В. Стратегічні перспективи економічного розвитку національної економіки України / О.В. Пирог // Бізнес-інформ. – 2011. – № 11. – С. 32-34.
  43. Планування соціально-економічного розвитку територій України: навч. посіб. / за ред. В. М. Вакуленка, М. К. Орлатого. – К. : НАДУ, Фенікс, 2011. – 206 с.
  44. Повідомлення про соціально-економічне становище Львівської області у січні–лютому 2014. – Головне управління статистики у Львівській області. – 2014 р. – 13 с.
  45. Пепа Т.В. Регіональна динаміка і трансформація економічного простору України — Черкаси: Брама Україна, 2010. — 440 с.
  46.  Програма соціально-економічного розвитку Львівської області на 2010-2015 рр.
  47. Прокопа І., Шепотько Л. Депресивність аграрних територій: український вимір // Економіка України. — 2011. — №7. — С. 59—66.
  48. Пруднікова Л.О. Досвід подолання соціально-економічних диспропорцій розвитку регіонів зарубіжних країн / Л.О. Пруднікова // Економічний вісник Донбасу. – 2010. – № 3(21). – С. 32-35.
  49. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку : монографія / За ред. З.С.Варналія. – К.: Знання України, 2005. – 498 с.
  50. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред.В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. – К.: Т-во ―Знання, КОО, 2006. – 353с.
  51. Розроблення та впровадження стратегічного плану розвитку регіону: Практичний посібник / Боврон Б., Вігода А., Девідсон Г. та ін. / За ред. Санжаровського І. — К.: Вид-во К.І.С., 2008. — 214 с.
  52. Скібіцька Л.І., Менеджмент: Навчальний посібник / Л.І. Скібіцька, О.М. Скібіцький. − К.: Центр учбової літератури, 2007. − 416 с.
  53. Соколов М. О. Вдосконалення управління регіональним соціально- економічним розвитком в умовах транзитивної економіки : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. екон. наук: 08.02.03 «Організація управління, планування і регулювання економіки» / М. О. Соколов; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х., 2006. — 26 с.
  54. Соціально-економічний розвиток регіонів України. [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. - Режим доступу: http:// http://www.ukrexport.gov.ua/i/imgsupload/sesr04_2011.pdf. - 2011 р.
  55. Соціальний розвиток України: сучасні трансформації та перспективи. – Черкаси: Брама-Україна, 2006. – 620с.
  56. Статистичний щорічник України за 2014 рік. – Київ, Державний комітет статистики України, 2015. – 670 с.
  57. СтеченкоД. М. Програмно-цільова орієнтація в управлінні соціально-економічним розвитком регіону / Д. М. Стеченко // Університетські записки : часопис Хмельницького університету управління та права. - 2007. - № 3. - С. 167-172.
  58. Сторонянська І. Бюджетна політика в умовах формування моделі конвергентного регіонального розвитку в Україні // Економіка України. — 2010. — №3. — С. 43—52.
  59. Стратегія розвитку Львівської області на період до 2020  року.
  60. Стратегічне програмно-цільове планування процесів соціально-економічного розвитку України: науково-методологічний посібник. / [О. С. Власюк, Я. А. Жаліло, А. І. Семенченко, Л. Д. Яценко та ін.]; за гол. ред. В. П. Горбуліна. – К. : ДП «НВЦ «Євроантлантикінформ», 2006. – 116 с. (Формування і реалізація державної політики у сфері євроатлантичної інтеграції України).
  61. Стратегія розвитку Львівської області до 2015 року: економіка: суспільство: середовище: моніторинг за 2007 рік [Текст] / за наук. ред. С. Матковського ; Головне Управління статистики у Львівській області. – Львів. – ЛОДА, 2008. – 189 с.
  62. Стратегії розвитку регіонів: шляхи забезпечення дієвості. Збірник матеріалів "круглого столу" / за ред. С. О. Білої. — К.: НІСД, 2011. — 88 с
  63. Сукач О. Методика визначення фінансової забезпеченості регіону / О.Сукач //Формування ринкової економіки в Україні. – 2009. – Вип.19. – С.449-453.
  64. Тимчишин І.І. Залучення іноземних інвестицій в економіку Львівської області[Електронний ресурс]. -http://libfor.com/index.php?newsid=138
  65. Томарева В.В. Диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів України та шляхи їх зниження [Електронний ресурс] / В.В. Томарева. – Режим доступу: http//archive.nbuv.gov.ua/portal/0_23.pdf
  66. Фісун К. А. Методологія програмування розвитку регіонів України: [моно- графія] / К. А. Фісун. – Харків : ХНАМГ, 2007. – 401 с.
  67. Черевко О. В. Програмно-прогнозне забезпечення стійкого економічного розвитку регіонів України / О. В. Черевко // Регіональна економіка. – 2009. – № 2. –С. 112–116.
  68. Шаров Ю. П. Методологічне забезпечення програмування розвитку публічних інституцій та якості їх діяльності [Текст] : наук. розроб. / Ю. П. Шаров, І. А. Чикаренко, О. О. Чикаренко [та ін.]. – К. : НАДУ, 2009. – 52 с.
  69. Шелегеда Б.Г. Економічний потенціал регіону: закони формування і методи оцінки [Текст] / Б.Г. Шелегеда, І.В. Савченко, М.В. Савченко // Схід. – 2003. – №4 (54). – С.28-33.
  70. Ярошенко О. В. Програмно-цільовий метод управління на регіональному рівні: зарубіжний досвід і Україна / О. В. Ярошенко // Економіка та держава. — 2008. — № 3. — С. 71—75.


Додаток А

Механізм розробки та реалізації  соціально-економічного розвитку регіону

Джерело [51, с. 96]

Додаток Б

Узагальнена схема формування програми соціально-економічного розвитку регіону

Джерело: [51, с. 103]

Додаток В

Зведена таблиця SWOT-аналізу соціально-економічного розвитку Львівщини

Сильні сторони

Слабкі сторони

  1.  Значні поклади важливих для промисловості корисних копалин (вугілля, нафта, калій, сірка, сланці тощо).
  2.  Вигідне економіко-географічне розташування на кордоні з ЄС, наявність прикордонних пунктів пропуску.
  3.  Розвинена транспортна мережа (у т.ч. 2 панєвропейські коридори).
  4.  Високий рівень диверсифікації економіки регіону.
  5.  Достатньо диверсифікований аграрний сектор.
  6.  Розвинене підприємницьке середовище, високий рівень ділової активності.
  7.  Розвинений сектор інформаційно- комунікаційних технологій.
  8.  Високий рівень освіченості населення.
  9.  Розвинене міжнародне наукове співробітництво.
  10.  Значний економічний, науково-технічний, туристичний, культурний потенціал міста Львова.
  11.  Незначний ступінь антропогенного забруднення довкілля у порівнянні з іншими регіонами України.
  12.  Значна кількість об’єктів історико- архітектурної спадщини, у тому числі включених до світової спадщини ЮНЕСКО.
  13.  Велика кількість рекреаційних ресурсів (мінеральні води, природні та ландшафтні парки).
  14.  Широко відомі курорти та туристично- привабливі гірські території.
  15.  Однорідний етнічний склад населення з високим почуттям патріотизму, релігійності, 3 орієнтуванням на українські традиції.
  16.  Розвинута інфраструктура готельно- ресторанного бізнесу у містах Львові та Трускавці.
  17.  Діє міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького.
  18.  Побудований за сучасними стандартами стадіон «Арена Львів».
  1.  Низький технологічний рівень та конкурентоспроможність підприємств базових галузей.
  2.  Слабкі зв’язки в системі влада-наука-бізнес.
  3.  Високий рівень зношеності та низька ефективність використання інженерної комунальної інфраструктури.
  4.  Незадовільний технічний стан доріг, низький рівень придорожнього сервісу.
  5.  «Старіння» населення.
  6.  Високий рівень безробіття, низька купівельна спроможність населення.
  7.  Невідповідність освітніх послуг потребам регіонального ринку праці, брак кадрів робітничих професій.
  8.  Значна енерговитратність виробництва та житлово-комунального господарства в умовах збереження високих цін на енергоносії.
  9.  Відносно низька якість земельних ресурсів.
  10.  Низькі доходи сільських домогосподарств.
  11.  Недостатня кількість та аварійний стан об’єктів соціальної інфраструктури в селах (у першу чергу – брак дошкільних навчальних закладів).
  12.  Неналежний стан багатьох об’єктів історико- архітектурної спадщини.
  13.  Брак фінансових ресурсів у місцевих бюджетах, значна адміністративна роздрібненість територіальних громад області.
  14.  Невирішеність проблеми поводження 3 відходами, зокрема зберігання та переробки хімічних засобів захисту рослин та інших небезпечних відходів, локальні екологічні проблеми.
  15.  Значні території області є потенційно підтоплюваними.
  16.  Часта зміна керівництва обласної державної адміністрації.
  17.  Значні диспропорції у розвитку територій та адміністративно-територіальних одиниць області.

Додаток Д

Характеристика можливостей та загроз Львівської області

Можливості

Загрози

  1.  Зміцнення відносин між Україною та ЄС.
  2.  Розширення транскордонного співробітництва.
  3.  Підвищення товарообігу між Львівською областю та країнами ЄС.
  4.  Залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі.
  5.  Позиціонування області як Східноєвропейського логістичного центру.
  6.  Розвиток екологічного органічного сільського господарства.
  7.  Посилення міжрегіональної співпраці.
  8.  Активне використання прикладних наукових досліджень та впровадження інновацій в усі сектори економіки.
  9.  Підвищення енергоефективності у виробництві, житлово-комунальній та соціальній сферах.
  10.  Підвищення ролі наукових та освітніх закладів, залучення на навчання іноземних студентів у ВНЗ І-І\/ рівнів акредитації.
  11.  Інвестування коштів «заробітчан» у місцевий бізнес (промисловість, сільське господарство).
  12.  Інтенсивний розвиток туристично- рекреаційної сфери, зокрема курортів, сільського зеленого туризму.
  13.  Швидкий розвиток малого і середнього підприємництва.
  14.  Розвиток державно-приватного партнерства.
  15.  Подальший розвиток банківської і фінансової системи.
  16.  Збільшення частки продукції промислових підприємств IV технологічного укладу у загальних обсягах промислового виробництва.
  17.  Розвиток компаній ІТ-сектору.
  18.  Реалізація проекту «Олімпійська надія».
  19.  Децентралізація системи управління та розширення власних повноважень органів місцевого самоврядування.
  1.  Політична нестабільність у державі.
  2.  Згортання євроінтеграційних процесів.
  3.  Політико-економічна ізоляція області.
  4.  Невизначеність стратегії розвитку України.
  5.  Корупція в державних органах на всіх рівнях та пов’язаний з цим низький рівень довіри громадян до державних інститутів.
  6.  Підвищення рівня тіньової економіки.
  7.  Довготривала економічна рецесія у Європі та світі.
  8.  Зниження купівельної спроможності населення.
  9.  Зростання рівня безробіття.
  10.  Негативні демографічні тенденції (скорочення населення, висока трудова міграція за кордон, підвищення демографічного навантаження).
  11.  Погіршення інвестиційного клімату.
  12.  Погіршення стану інженерної комунальної інфраструктури.
  13.  Зростання епресивності регіону, окремих його територій.
  14.  Погіршення екологічної ситуації, пов’язане з початком розвідки та видобування сланцевого газу та інтенсивним природокористуванням в цілому.
  15.  Зростання бюджетної залежності області від центру.


Додаток Ж

SWOT-матриця Львівської області


Додаток З

розгорнутий SWOT-аналіз

соціально-економічного розвитку Львівщини

Потенційні внутрішні переваги

(конкурентні переваги)

Потенційні внутрішні недоліки

(обмеження щодо регіонального розвитку)

Природно-ресурсний потенціал

  1.   Сприятливість агрокліматичних умов; наявність сільськогосподарських угідь рівнинного та гірського типів; значна площа  гірських пасовищ та сіножатей – природної  бази  для розвитку гірського тваринництва й виробництва екологічно чистої  продукції сільського господарства.
  2.  Високі показники  лісистості території (28,2 % при 15,7 % в цілому по Україні) та забезпеченості запасами деревини (9% загальнодержавних); вищі середніх по Україні річні прирости деревини; поєднання запасів деревини хвойних та листяних порід різних видів; наявність значних запасів побічних продуктів лісу – лікарська сировина, ягоди, гриби тощо.
  3.  Значні площі мисливських угідь та чисельність мисливських  тварин (8% загальної в Україні кількості копитних, 4%  хутрових мисливських тварин).
  4.  Висока водозабезпеченість території (9,3% ресурсів місцевого поверхневого стоку, 8,5 % експлуатаційних запасів прісних підземних вод України).
  5.  Наявність мінеральних підземних вод, що мають унікальні лікувальні властивості.
  6.   Різноманітність мінерально-сировинної бази. Наявність понад 470 розвіданих родовищ мінеральної сировини: горючих  (нафта, газ природний та газовий конденсат, вугілля, торф) та неметалічних корисних копалин (кухонна, калійна солі, сірка, вапняк, цементна сировина, сировина для промисловості будівельних матеріалів та будівництва).
  1.  Значно нижча від середньої по Україні забезпеченість населення сільгоспугіддями (0,47 га на одного мешканця при 0,89 га по Україні) та ріллею (0,31 га на одного мешканця при 0,70 га по Україні); розташованість значної частини території у гірській зоні (320 тис. га  - 15 % загальної площі) з ускладненими умовами для господарської діяльності.
  2.  Вища середньої ураженість лісів шкідниками (12,5% усієї площі пошкоджень в Україні) та хворобами лісу (9% площі уражених хворобами лісів в Україні); поширеність незаконних вирубувань лісів (до 16 % усіх зафіксованих в Україні випадків).
  3.  Нерівномірність водозабезпеченості території; низькі показники зарегульованості річкового стоку.
  4.  Висока паводкова загроза й недостатність інженерного протипаводкового захисту території.
  5.  Вичерпаність значної частини затверджених раніше запасів мінерально-сировинних ресурсів без інвестувань у їх відтворення шляхом розвідування й затвердження нових запасів; зниження та втрата господарського значення низки мінеральних ресурсів, які раніше мали значний попит.
  6.  Висока капіталомісткість розробки більшості видів мінерально-сировинних ресурсів.

Економічний потенціал

  1.  Стабілізація промислового виробництва.
  2.  Достатньо високий рівень активності підприємницької діяльності.
  3.  Наявність перспективних галузей для розміщення інвестицій.
  4.  Зростання інвестиційної активності, включаючи позитивну динаміку іноземного інвестування.
  5.  Сприятливі умови для активного розвитку сфери послуг, диверсифікація послугової діяльності за рахунок розвитку її інноваційних видів.
  6.   Динамічний розвиток мережевих бізнес-структур у різних сферах діяльності (торгівельній, виробничій та ін.).
  7.  Поява високотехнологічних галузей, які використовують висококваліфікований трудовий потенціал регіону.
  8.  Наявність диверсифікованих регіональних бізнес-структур.
  9.  Наявність окремих виробництв (зокрема у лісовиробничій сфері) із завершеним циклом виготовлення готової продукції.

  1.  Погіршення галузевої структури промислового виробництва та критичне зменшення питомої ваги галузей, які створюють додану вартість.
  2.  Орієнтація підприємств області (машинобудування та легка промисловість) на виготовлення комплектуючих та допоміжного обладнання на давальницькій сировині.
  3.  Високий рівень зносу основних фондів у промисловості
  4.  Низький рівень інноваційної активності промислових підприємств.
  5.  Загальний низький технологічний рівень функціонуючого виробництва.
  6.  Неефективна фінансова діяльність підприємств.
  7.  Недостатній рівень підтримки інноваційної діяльності малих підприємств.
  8.  Низький внутрішній попит на вітчизняну продукцію машинобудування.
  9.  Низька конкурентоспроможність вітчизняної промислової продукції.
  10.  Недостатня кількість виставок/майданчиків, для розміщення інформації про виробників і потенційних покупців.
  11.  Недостатня забезпеченість іноземними інвестиційними ресурсами через обмеженість доступу зовнішніх інвесторів, спричинених нестабільністю економічної ситуації.
  12.  Недостатнє використанням внутрішнього інвестиційного потенціалу, через розбалансованість процесів споживання і нагромадження.
  13.  Значні внутрішньо регіональні диспропорції у надходженні інвестицій.
  14.  Низький рівень залучення регіону до розвитку великих виробничих бізнес-структур.
  15.  Наявність промислових підприємств банкрутів, що перебувають у стадії санації,  низька ефективність її проведення.
  16.  Погіршення показників діяльності будівельних організацій.
  17.  Значна частка господарств населення у структурі виробництва продукції сільського господарства, що негативно впливає на її якість продукції та можливості.


Продовження додатку З

Науково-технічний потенціал

  1.  Високий рівень освіченості населення.
  2.  Значна кількість і різнопрофільність вищих навчальних закладів.
  3.  Підготовка вищими навчальними закладами області кадрів для інших регіонів України з пріоритетних напрямів науково-технічного розвитку.
  4.  Значний потенціал для  підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації.
  5.  Високий освітній і кваліфікаційний рівень науково-технічного персоналу.
  6.  Високий рівень апробації результатів науково-технічної діяльності.
  7.  Налагоджене міжнародне співробітництво вищих навчальних закладів і наукових установ.
  8.  Розвинута інституційна система для навчання, підвищення кваліфікації і перекваліфікації персоналу.
  1.  Недостатній рівень зацікавленості випускників вузів у самореалізації в сфері  наукової діяльності.
  2.  Значна питома вага наукового персоналу старшого віку.
  3.  Незначна  кількість наукових розробок інноваційного типу, які б забезпечували технологічний прогрес.
  4.  Переважання фундаментальних досліджень і розробок над прикладними.
  5.  Низький рівень адаптованості прикладних досліджень і розробок до впровадження.
  6.  Відтік наукових кадрів в інші регіони України та за кордон.
  7.  Недосконала система інформаційного забезпечення наукової діяльності.
  8.  Незадовільна матеріально-технічна база навчально-освітніх і науково-дослідних установ.
  9.  Відсутність достатньо кількості установ технологічного обміну (трансфертних центрів).  

Стан навколишнього природного середовища

  1.  Відсутність радіаційно забруднених територій.
  2.  Високі параметри чистоти повітряного басейну на більшості території області.
  3.  Наявність значних площ об’єктів природно-заповідного фонду.
  4.  Високий рівень забезпеченості екологічно чистими прісними та лікувальними мінеральними  підземними водами.
  1.  Підвищений рівень забрудненості поверхневих водних об’єктів.
  2.  Невирішеність проблем організованого зберігання та переробки промислових і твердих побутових відходів.
  3.  Неповна вирішеність проблем зберігання та знищення непридатних та заборонених до використання хімічних засобів захисту рослин.
  4.  Наявність значних локальних джерел забруднення атмосферного повітря (насамперед Добротвірська ТЕС), які потребують масштабних вкладень для досягнення європейських екологічних стандартів.

Трудовий потенціал

  1.  Значний відсоток населення працездатного віку у категорії 15-70 років.
  2.  Достатній попит на кваліфіковану робочу силу.
  3.  Висока трудова активність осіб пенсійного віку.
  4.  Зростання середньої тривалості життя населення.
  5.  Наявність достатніх можливостей для перепідготовки осіб, котрі стоять на обліку у центрах зайнятості з метою надання їм додаткової професії.
  6.  Наявність значного трудового потенціалу, акумульованого в  середовищі трудових мігрантів.

  1.  Відсутність вакантних місць за спеціальностями (6 осіб на 1 вакансію), велика кількість спеціалістів окремих категорій, для котрих не передбачається поява робочих місць за фахом.
  2.  Низька офіційна оплата праці, значний рівень «тіньової» зайнятості.
  3.  Невідповідність кількості кадрів, які готують навчальні заклади регіону, потребам економіки, високий рівень безробіття серед молоді.
  4.  У окремих районах області зменшилась питома вага вакансій із заробітною платою вище мінімальної.
  5.  Високий рівень трудової міграції населення, укорінення низки негативних стереотипів, пов’язаних з економічною активністю (привабливість «човникової» торгівлі, значна зайнятість у сфері»сірої» економіки тощо).

Рекреаційний потенціал

  1.  Наявність природних ресурсів (бальнеологічних, ландшафтних, лісових, водних) та кліматичних умов, сприятливих для розвитку різноманітних видів туризму.
  2.  Багата і різноманітна історико-культурна спадщина, самобутність історико-культурного розвитку, збереження культурних традицій.
  3.  Розвинуті традиції бальнеолікування, використання новітніх медико-реабілітаційних та оздоровчих методик.
  4.  Широка мережа колективних засобів розміщування туристів та закладів харчування для них.
  5.  Вигідне георозташування та транспортна доступність.
  6.  Сприятливий інвестиційний клімат у курортно-рекреаційній сфері.
  7.  Надзвичайно широкі не використовувані можливості щодо розвитку сільського «зеленого» туризму як ефективної форми малого підприємництва в рекреаційно-туристичній сфері.
  1.  Незадовільний стан місцевих доріг, недостатня розвиненість комунальної та туристичної  інфраструктури, рятувальні служби – нечисленні та погано укомплектовані й оснащені.
  2.  Відсутність належного інформаційного забезпечення потенційних споживачів, обмеженість оперативного і вільного доступу до необхідної інформації про рекреаційно-туристичні послуги та туристичні фірми, заклади розміщення, транспортно-комунікаційні можливості, а також доступність бронювання послуг з розміщення і транспортних у режимі «оn-line».
  3.  Слабкість маркетингового позиціонування регіону на ринку туристичних послуг.
  4.  Низький рівень кваліфікації обслуговуючого персоналу, нестача кадрів достатньої кваліфікації в переважній більшості сервісних служб.
  5.  Ландшафтна невпорядкованість та занедбаність територій і місць, придатних для відпочинку «просто неба», відсутність навичок екологічно-коректної поведінки у місцевих жителів.

Рівень природно-технічної безпеки

  1.  Відсутність великих підприємств металургійної, хімічної галузей – основних носіїв загрози природно-техногенній безпеці.
  2.  В цілому низький рівень фактичного й потенційного хімічного забруднення території, насамперед сільськогосподарських угідь.
  3.  Значне зменшення шкідливого антропогенного впливу на природне довкілля з припиненням діяльності гірничо-хімічних підприємств, які чинили найбільші природно-техногенні загрози.
  4.  Налагоджена транскордонна взаємодія з питань подолання природно-техногенних загроз, можливість створення транскордонних систем моніторингу стану природного середовища.
  1.  Підвищена карстова вразливість території, що ускладнює будівництво та розміщення господарських і житлових об’єктів.
  2.  Наявність територій зі значними порушеннями екологічної рівноваги у місцях розміщення гірничо-хімічних підприємств, що припинили свою виробничу діяльність.
  3.  Недостатність фінансування заходів з відновлення екологічної рівноваги у районах діяльності Яворівського ДГХП «Сірка», Стебницького ДГХП «Полімінерал»,  Роздільського ДГХП «Сірка», ДГХП “Подорожненський рудник».

Продовження додатку З

Просторово-економічний потенціал

  1.  Вигідне економіко-географічне положення та значний транзитний потенціал.
  2.  Наявність міста Львова з чітко вираженими метрополійними ознаками, яке є головним містом для всієї Західної України та формує потужну зону притягання інвестицій, капіталу, людей, інновацій та інформації.
  3.  Значний поселенський потенціал, щільна мережа міських та сільських поселень, розвинуте комунікаційне сполучення.
  4.  Розташування обласного центру (регіональної метрополії) поблизу геометричного центру Львівської області, середні міста сформовані на осі північ-південь (Червоноград-Дрогобич і Стрий), яка є головною у соціально-економічному розвитку.
  5.  Прикордонне позиціонування області та її інфраструктурних мереж, розбудова транскордонної інфраструктури, активізація прикордонної торгівлі, яка сприяє зростанню економіки прикордонних населених пунктів.
  6.  Високий транспортний інфраструктурний потенціал (наявність розгалуженої мережі залізничної, автотранспортної інфраструктури, системи телекомунікацій), значна вантажо- та пасажиропропускна спроможність транспортної інфраструктури.
  7.  Наявність спеціалізованих господарських територій (СЕЗ «Яворів», «Курортополіс Трускавець» тощо).

  1.  Значна диференціація районів за рівнем ділової активності.
  2.  Суттєві територіальні диспропорції (соціально-економічна асиметрія між сільськими й міськими поселеннями.
  3.  Недостатній рівень розвитку комунальної та соціальної інфраструктури загального призначення.
  4.  Невідповідність світовим (європейським) стандартам щодо якості доріг та придорожнього сервісу (незадовільний стан окремих ділянок транспортної інфраструктури, непридатність мережі доріг загального користування для забезпечення високої якості міжнародних транспортних зв’язків).
  5.  Низька якість надання послуг автодорожньої, залізничної, авіаційної інфраструктури, проблеми розвитку та обслуговування митно-прикордонної і логістичної інфраструктури, організації мультимодальних (комбінованих) та контейнерних перевезень.
  6.  Слабка інтенсивність дифузії інновацій з центру на периферію через недорозвиненість інноваційної інфраструктури (технополісів та технопарків), які є одними з ключових рушіїв конкурентоспроможної економіки.
  7.  Обмеження просторового розвитку міст через відсутність вільних земельних ресурсів для їх розширення, обмеження прав міських рад межами забудови міст, що унеможливлює їхній розвиток не тільки для цілей житлового будівництва, а й для створення індустріальних парків та промислових зон.
  8.  Неврегульованість розселенських процесів, значна депопуляція у всіх поселеннях області, що призводить до трансформації регіональної та локальної систем розселення: здрібнення населених пунктів (сіл), зникнення окремих сіл або їх укрупнення з іншими населеними пунктами через міграційні та депопуляційні процеси.

Людський потенціал

  1.  Менші обсяги депопуляції в регіоні на тлі України, що в перспективі може спричинити невеликий приріст населення.
  2.  Поступове вирівнювання гендерного розподілу, зростання частки молоді.
  3.  Деяке зростання народжуваності (яка до того ж є вищою порівняно з іншими регіонами) і поступове зниження смертності, в тому числі дитячої.
  4.  Зниження в перспективі різних видів зовнішньої міграції з досягненням позитивного значення сальдо міграції.
  5.  Кращий рівень здоров’я порівняно з іншими регіонами, тенденції до ведення здорового способу життя, а також до зростання очікуваної його тривалості
  6.  Вищий порівняно з іншими регіонами рівень шлюбності та нижчий – розлучуваності.
  7.  Вища роль церкви, молодіжних громадських організацій, притаманних регіону родинних цінностей та традицій в зміцненні статусу сім’ї.
  1.  Збереження певного рівня депопуляції.
  2.  Продовження старіння населення з синхронним зменшенням частки населення працездатного віку.
  3.  Продовження збереження народжуваності на рівні, що не забезпечує наразі навіть нульового приросту.
  4.  Фіксація смертності населення у працездатному віці на рівні, що ще не досягає точки перетину зміни існуючої тенденції.
  5.  Поступове зростання кількості іммігрантів. Значна зовнішня міграція населення (міждержавна та міжрегіональна), насамперед молоді та працеактивного населення, носіїв високого рівня кваліфікації.
  6.  Все ще низька середня очікувана тривалість життя порівняно з економічно розвиненими країнами. Суттєве відставання тривалості життя у чоловічої частини населення. Зростання захворюваності особливо небезпечними хворобами, що мають соціальну природу виникнення.
  7.  Збереження, у тому числі під впливом засобів масової культури значної кількості розлучень, поширення ризиків абортів та наявність позашлюбних дітей, міграційне соціальне сирітство.

Розвиток інфраструктури

  1.  Розташування на території області існуючих та планованих трансконтинентальних транспортних коридорів (дороги та залізниці), які поєднують Західну Європу з Азією.
  2.  Відносно добре розвинуті телекомунікаційні мережі міст обласного значення.
  3.  Розвинута енергетична інфраструктура, наявність стратегічних документів з енергозбереження та енергоефективності.
  4.  Реалізація низки регіональних програм, орієнтованих на розвиток інженерної інфраструктури.

  1.  Відсутність надійного та безперебійного енерго- та водопостачання споживачів міських та сільських територій області, зношеність систем транспортування водних та енергетичних ресурсів, їх недосконалий облік.
  2.  Використання інженерних та територіальних ресурсів за застарілими й неактуальними методиками, з недостатнім застосуванням ресурсозберігаючих технологій.
  3.  Мінімальний спектр телекомунікаційних послуг в основній масі сільських населених пунктів.
  4.  Функціонування виробництва теплової та електричної енергії на 94% потужності джерел (фактична відсутність резерву потужності).
  5.  Технологічно застарілі технології використання природних ресурсів, та мінімізації впливу виробництва на навколишнє середовище (більшість джерел енергії функціонують як правило за принципом спалювання вуглеводнів).


Додаток І

Структура стратегічних, операційних цілей та завдань Стратегії розвитку Львівської області на період до 2020 року

Стратегічні цілі

Операційні цілі

Завдання

1. Прискорення економічного зростання

(Безпечний регіон для  сучасного бізнесу та відкритий для інвестицій)

1.1. Сприяння залученню інвестицій

1.1.1. Підготовка інвестиційних продуктів

1.1.2. Покращення інвестиційної промоції регіону

1.2. Стимулювання розвитку бізнесу

1.2.1. Розвиток інфраструктури підтримки підприємництва

1.2.2. Стимулювання малого і середнього бізнесу до збільшення/диверсифікації експорту

1.2.3. Залучення виробничого потенціалу області до виконання завдань підвищення обороноздатності держави

1.2.4. Впровадження програм фінансово-кредитної підтримки малого і середнього бізнесу

1.2.5. Підтримка пріоритетних кластерів

2. Розвиток сільських територій

(Регіон гармонійно розвинених сільських територій)

2.1. Стимулювання аграрного виробництва

2.1.1. Розвиток кооперативного руху на селі

2.1.2.  Підготовка фахівців для ведення малого бізнесу в сільській місцевості

2.1.3. Розвиток органічного виробництва сільськогосподарської продукції  та продуктів харчування

2.2. Сприяння диверсифікації економіки села

2.2.1. Стимулювання розширення асортименту сільськогосподарської продукції

2.2.2. Підтримка розвитку неаграрних видів бізнесу у сільських територіях

2.2.3. Розвиток народних промислів в сільській місцевості

2.3. Розвиток інфраструктури сільських громад

2.3.1. Вирішення проблем сільських територій на основі міжмуніципальної співпраці та добровільного об’єднання громад

3. Розвиток туристичного і рекреаційного потенціалу

(Знаний у світі туристичний регіон)

3.1. Розвиток туристичного потенціалу

3.1.1. Створення нових регіональних туристичних продуктів

3.1.2. Розвиток спортивно-туристичної інфраструктури

3.1.3. Розвиток оздоровчого туризму

3.1.4. Розвиток екологічних видів туризму, в т.ч. сільського зеленого туризму

3.1.5. Маркетинг туристичного потенціалу регіону

3.2. Розвиток мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду, екомережі та рекреаційних зон

3.2.1. Створення нових та забезпечення належного функціонування діючих територій та обʼєктів природно-заповідного фонду

3.2.2. Розвиток біосферних резерватів, як моделей сталого розвитку територій та транскордонної рекреації

3.2.3. Покращення стану рекреаційних зон та водних об‘єктів

Продовження додатку І

4. Підвищення якості життя населення

(Регіон високих стандартів життя)

4.1. Розвиток людського потенціалу

4.1.1. Покращення підготовки фахівців для регіонального ринку праці (ПТО)

4.1.2. Розвиток народних традицій і культури

4.1.3. Формування здорового способу життя

4.1.4. Забезпечення медико-соціального супроводу учасників АТО та членів їх родин

4.1.5. Забезпечення життєво необхідних потреб внутрішньо переміщених осіб, їх адаптації та професійного розвитку

4.1.6. Вдосконалення системи пільг

4.1.7. Забезпечення якісної соціальної інфраструктури

4.1.8. Вдосконалення транспортного сполучення

4.2. Забезпечення екологічної безпеки розвитку регіону

4.2.1. Поліпшення поводження з побутовими, промисловими і небезпечними відходами

4.2.2. Створення ефективної системи запобігання надзвичайним ситуаціям

4.2.3. Зменшення забруднення повітряного басейну

4.2.4. Створення комплексної системи басейнового управління і поліпшення стану водних ресурсів

4.2.5. Виховання екологічної свідомості населення

4.2.6. Стимулювання заходів з енергозбереження

4.3. Удосконалення управління розвитком регіону

4.3.1. Удосконалення просторового планування території області

4.3.2. Підвищення громадської активності мешканців у вирішенні місцевих проблем

4.3.3. Удосконалення системи підготовки фахівців органів влади і ОМС

5. Поглиблення євро інтеграційних процесів

5.1. Розвиток транскордонної співпраці

5.1.1. Створення мереж транскордонної співпраці

5.1.2. Підтримка співпраці освітніх установ транскордонного регіону

5.1.3. Сприяння захисту світової культурної спадщини

5.2. Розвиток прикордонної інфраструктури

5.2.1. Розбудова прикордонної інфраструктури

5.2.2. Впровадження проектів у сфері міжнародної співпраці


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

36141. Анатомия. Ответы к экзамену 1.83 MB
  Мышцы производящие эти движения их кровоснабжение и иннервация. Движения мышцы действующие на суставы их кровоснабжение и иннервация. Движения ребер мышцы производящие эти движения их кровоснабжение и иннервация. Ребра ограничивающие нижнюю апертуру образуют реберную дугу Мышцы груди Мышцы груди разделяются на мышцы начинающиеся на поверхности грудной клетки и на собственные аутохтонные мышцы груди входящие в состав стенок грудной полости.
36142. Нервная система. Классификация нервной системы 586 KB
  мозг делится на ствол мозга полушария большого мозга и мозжечок. В коре полушарий головного мозга осуществляется анализ и синтез различных раздражений внешнего мира. К таким эфферентным нейронам можно отнести нейроны различных отделов мозга посылающие аксоны идущие в составе длинных нисходящих трактов к спинному мозгу. На головном конце животного который при движении вперед соприкасается с различными предметами окружающего мира развиваются органы чувств в связи с чем головные узлы развиваются сильнее остальных являясь прообразом...
36143. Опорно-двигательный аппарат 432.5 KB
  Макроскопически кость состоит из расположенного по периферии компактного вещества substanfia compacta и губчатого вещества siibsianlia spongiosa массы костных перекладин в середине кости. Зтк перекладины расположены не беспорядочно а соответствен ко линиям сжатия и растяжения которые действуют на определенные участки кости. Костномозговая полость находящаяся в толще трубчатой кости выстлана соединительнотканной оболочкой эндостомом endostemn Ячейки губчатого вещества и костномозговая полость в трубчатых костях...
36145. Анатомия. Общие вопросы 1.84 MB
  Знание морфофункциональных особенностей организма ребенка особенно важно так как именно как в период его становления при неправильной организации условий жизни и обучения особенно быстро возникают различные патологические нарушения функций нервной системы опорнодвигательного аппарата сердечно сосудистой системы и др. В образовании каждого органа участвуют различные ткани но одна из них является главной ведущей рабочей мозг нервная ткань. Аристотель различал у животных сухожилия и нервы кости и хрящи. Клавдий Гален описал 7 пар из...
36146. Сердечно-сосудистая система. Шпора 279.5 KB
  Артерии располагаются по ходу нервной трубки и нервов. Кроме того артерии первоначально закладываются в связи с главными нервами: например на верхней конечности в связи с n. Соответственно делению организма на органы растительной и животной жизни артерии делятся на париетальные к стенкам полостей тела и висцеральные к содержимому их т. Артерии туловища сохраняют сегментарное строение: aa.
36147. Внутренние органы 373.5 KB
  Нижняя поверхность языка свободна только в передней части; задняя часть занята мышцами. Три части: pars nasalis pars oralis и pars laryngea. В шейной части пищевода мышцы поперечнополосатые в верхнем отделе грудной части они смешанного типа нижней трети гладкие. Топография 3 части: 1шейную; 2грудную; 3брюшную.
36148. Железы внутренней секреции 61.5 KB
  Эндокринными железами endo внутрь crino выделяю или железами внутренней секреции называются такие железы которые не имеют выводного протока беспроточные железы glandulae sine ductibus и свой секрет выделяют непосредственно в кровеносную систему в противоположность железам внешней секреции секрет или экскрет которых изливается на поверхность кожи потовые сальные железы или слизистых оболочек слюнные железы печень и т. Так как выделение секрета совершается в кровеносную систему то эндокринные железы обладают широко развитой...
36149. Государственный Русский музей 28 KB
  Филиалы музея расположены в Михайловском замке в Мраморном и Строгановском дворце. В ведении музея находятся также Михайловский и Летний сад с Летним дворцом Петра I а также Домик Петра I. Директор музея Владимир Александрович Гусев. К моменту открытия музея его коллекция насчитывала около четырехсот полотен.