98533

Е.Золя - журналіст

Курсовая

Исторические личности и представители мировой культуры

На сторінках цієї роботи ми побачимо, якою неймовірною працьовитістю володів Золя та вірою в своє істинне призначення. Також, нам відкриються страждання і невдачі письменника та журналіста. Останній Еміль присвятив ідею свого життя. «Золя був природженим журналістом. Часто, особливо в молоді роки, журналістика рятувала його від голоду.

Украинкский

2015-11-04

137.7 KB

1 чел.

37

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара

                       Кафедра масової та міжнародної комунікації

_____________________________________________________________________________________________

(повна назва кафедри)

                      КУРСОВА РОБОТА (ПРОЕКТ)

з  історії зарубіжної журналістики ____________________________________________________

(назва дисципліни)

                                      на тему:  Е. Золя - журналіст

      ____________________________________________________________

Студента (ки)  3  курсу  ЗЖ-12 з  групи

напряму підготовки   журналістика

__________________________________

__________________________________

спеціальності______________________  

__________________________________

__________________________________

___________Ульянова А. О___________

(прізвище та ініціали)

                     

Керівник   доц. Гудошник О. В_______

____________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)   

Кількість балів____________  

Національна шкала ________

Оцінка  ECTS _____________

                                                                    Члени комісії :        ___________  _______________________________

                                                                                                                                            (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                    

___________  _____________________________

                                                                                                                                             (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                                              

____________  ______________________________

                                                                                                                                             (підпис)                         (прізвище та ініціали

                                                  м. Дніпропетровськ, 2015 р.

                                                     

                                                        ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА...…………...5

1.1. Ранні роки. Літературне хрещення………………………………………… 5

1.2. Журналістська діяльність Еміля Золя……………………………………… 8

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА……………………………………………...19

2.1. Я звинувачую………………………………………………………………..19

2.1. Вигнання. Амністія………………………………………………………… 30

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….39

ДОДАТОК А…………………………………………………………………..…40


                                                     ВСТУП

Еміль Золя - французький письменник, один із представників реалізму другої половини XIX століття, він є автором близько двадцяти романів, які займають почесне місце на полицях бібліотек. Творчість Еміля вражає своєю масштабністю, серед неї великі цикли і серії - «Ругон-Маккари», «Три міста», «Чотири Євангелія», п'ять романів, статті, нариси. У своїй творчості Золя виступав не лише як письменник, а й як журналіст. Він співпрацював з газетами «Евенман», «Фігаро», у яких публікував свої статті. Також, Золя був відомий своїми відвертими виступами проти антинародних соціальних реформ і пригноблення людини. Життя Золя наповнює величезна творча боротьба.

На ранньому етапі життя Еміль Золя уже ненавидів все, що пригнічує особистість людини. «Ненависть священна, - писав Золя. - Ненависть - це обурення сильних і могутніх сердець, це войовниче презирство тих, у кому вульгарність і дурість викликають обурення. Ненавидіти - це означає любити, значить відчувати в собі душу палку і відважну, значить глибоко відчувати огиду до того, - що ганебно і безглуздо».  Золя занадто гостро відчував свою сучасність. І зневажав те, що народжують буржуазні відносини. Сам Золя колись казав, що вивчаючи сучасне  суспільство він бачив соціалізм, до якого як виявилося і лежав весь життєвий шлях письменника, який  був у постійному русі в сторону народу.  Анатоль Франс достатньо вдало дав означення творчості Еміля Золя: «Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрий, як усі великі люди,  він нападав на суспільне зло всюди, де б він його не знаходив ». Ненависть Золя до всякої суспільної несправедливості була продиктована його гарячою любов'ю до людства, його турботою про щастя мільйонів людей! Він був етапом у свідомості людства». Саме ці життєві позиції та ідеали наштовхнули Золя стати істинним журналістом, яким він безперечно був. Тому, в історії французької літератури та публіцистики творчість Золя є одним з найважливіших етапів. Історичні зміни французького суспільства в другій половині XIX століття, повністю відображаються у творах Золя.  У 70-80-х роках Золя став одним із захисників реалізму. Еміль засуджує письменників і художників, які мають на меті відвести читача від сучасності. Через це і став прихильником імпресіонізму, який на його погляд був близьким до реалізму. Та, з часом вважає, що реалізму замало і створює нову натуралістичну школу.

На сторінках цієї роботи ми побачимо, якою неймовірною працьовитістю володів Золя та вірою в своє істинне призначення. Також, нам відкриються страждання і невдачі письменника та журналіста. Останній Еміль присвятив ідею свого життя. «Золя був природженим журналістом. Часто, особливо в молоді роки, журналістика рятувала його від голоду. Але не тільки грошові міркування змушували Золя писати в газети. Він відчував потребу в прямій розмові з читачем. Йому було що сказати і в кожній його статті, і навіть невеликий бібліографічній замітці або хроніці ми знайдемо свіжу думку, гостро і оригінально поданий матеріал. Журналістська робота супроводжувала Золя все життя. Він любив її і уміло поєднував з художньою творчістю » [1].

Актуальність теми дослідження. Реалістичний метод в творчості Еміля Золя, передбачає відображення простих істин законів буття на відносини людей. Письменник вважав,  що головним у суспільстві є біологічний початок і його вплив на долю суспільства. Але, у своїй письменницькій та публіцистичній діяльності Еміль створював твори та роботи багаті життєвою правдою. На той час, ці прийоми стали новаторством, лякали і не всім були зрозумілі. А в сьогоденні, це неймовірно цікавить і робить його статті та твори актуальними, бо відображають реальність. Це доводить, світове визнання Золя  та «щедра скринька» екранізацій його романів.

Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є опис та аналіз журналістської діяльності Еміля Золя і розкриття письменника-реаліста як сміливого критика капіталізму. Бо його пристрасне бажання, осягнути соціальні закони суспільства, захистити пригноблені класи з гострим сприйняттям сучасності, яке Золя відстоює, народжує захоплення та бажання дослідити шлях, такої видатної людини. Досягнення даної мети обумовлює розв'язання низки завдань: поетапний розгляд «журналістського шляху», публіцистичні роботи і статті; розгляд справи, в якій Еміль Золя мужньо боровся проти сил реакції.

Об'єктом дослідження курсової роботи є письменник та публіцист Еміль Золя.

Предмет дослідження – журналістська діяльність Еміля Золя.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів (з підрозділами), висновків,  списку використаних джерел, додатку. Загальний обсяг роботи - 51 сторінка. 

Критичний огляд літератури. Головні наукові роботи для підбору матеріалу курсової роботи: роман-біографія Анрі Труайа "Еміль Золя" і біографія А. Пузікова "Золя".

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА

1.1. Ранні роки. Літературне хрещення.

Еміль Едуар Шарль Антуан Золя народився 2 квітня 1840 р.  Народження Еміля сталося в скромній квартирці, знятої за тисячу двісті франків на рік, в будинку 10- біс по вулиці Сен-Жозеф.  Хлопчик ріс бліденьким, кволим пуголовком. Йому, напевно, бракувало свіжого сільського повітря. А тут, якраз  проект будівництва каналу Франсуа, батька Еміля, був прийнятий. Міська влада Екса так сильно їм зацікавилися, що Франсуа Золя незабаром уклав валізи і разом з сім’єю відправився в Прованс. В чотири роки головними в маленькому світі Золя були велика фігура батька, завжди вкрай серйозного і дуже стурбованого, та стривожене обличчя матері, яка завжди тремтіла, коли хлопчик бігав по доріжках або намагався видертися на дерево.

Безтурботне дитинство затьмарила перша втрата. Якось, Франсуа Золя довелося їхати до Марселю у справах, там у нього сталася хвороба легенів. Дружина з Емілем надіялися на одужання, але на жаль цього не сталося, двадцять сьомого березня 1847 р., Франсуа Золя помер. Після смерті батька Еміль з матір’ю опинилися у фінансовій скруті. Хлопчику хотілося якомога скоріше замітити батька. Йому було важко бачити матір в злиднях. А вона, у свою чергу, аби допомогти синові здійснити плани відправила вчитися його в пансіон Нотр-Дам. Там, він вперше починає писати вірші, стає відмінником з відзнаками, знаходить нових друзів. А після навчання їде до Парижу, який так мало бачив у дитинстві.  Емілі Золя зустрічає сина з новиною, а саме: пан Лабо, адвокат Королівської ради і друг сім'ї, зумів домогтися від пана Нізара, директора Еколь Нормаль, щоб той прилаштував Еміля в дуже шанований ліцей Святого Людовика, незважаючи на те, що навчальний рік давно почався. Син інженера Золя буде вчитися в другому класі, на відділенні природничих наук. У місті, яке Золя ненавидів, майбутній поет намагався здобути освіту в Сорбоні, але провалив вступні іспити. Не залишаючи надії в листопаді 1859 р.,  Еміль їде до Марселю, однак цього разу не зміг подолати навіть першого випробування. Повернувшись до Парижа разом з матір'ю, Золя ще більш тривожно, ніж раніше, вдивляється в майбутнє, так і не ставши бакалавром Золя відмовився повертатися до ліцею, прибрав подалі шкільні підручники і занурився в поетичну лихоманку. 

Молодий Еміль Золя, з часом,  надрукував кілька віршів у південній газеті «Прованс», в тому числі одне - присвячене пам'яті його батька, будівельника каналу, Франсуа Золя. Але, незважаючи на невгамовне честолюбство, письменник все ж усвідомлює, що віршами для провінційних газет не зможе заробити собі на життя, проте за прозу ще не вирішується взятися. Олександр Лабо, турботливий друг сім'ї, до якого пані Золя звернулася з проханням про допомогу, знайшов для Еміля місце службовця в доках митниці. Пообіцявши, зарплатню  у шістдесят франків на місяць. Молодий чоловік змирився з необхідністю йти працювати, але дуже скоро перебування в конторі стало для нього тортурами. І він покинув роботу. Жив у скруті. Еміля радували лише переписки з найближчим другом Жан  Батистом Бейлем.

Тоді ж, в самому кінці року, один друг сім'ї, член Медичної академії, пообіцяв пані Золя прилаштувати Еміля службовцем у видавництво Ашетт. У видавництві, Еміля повідомили, що місце повинно було звільнитися лише через кілька тижнів. Помітивши, пригнічений стан молодої людини на цю новину, пан Буді розчулився і попросив Еміля рознести за адресами до Нового року візитні картки з попередньо загнутими куточками, в подяку за згоду надати послугу, сунув йому в руку луїдор. Золя виконав доручення. Еміль в цей час наполегливо працював над автобіографією, яку назвав «Моя сповідь». Йому здавалося, що все навколо нього руйнується - і його надії, і його спогади .  Першого березня 1862 р., настає час відправлятися на вулицю П'єр Сарразен, де розташоване видавництво Ашетт. І тут Еміль дізнається, що його кар'єра починається з дрібної посади з платнею сто франків на місяць. Засланий в курну кімнату десь на задах, він упаковує книги. Замість того щоб друкуватися самому, розсилає чужі твори. Незабаром Еміль отримав підвищення по службі - його перевели у відділ реклами та подвоїли платню. Натхненний тим, що трапилося, він негайно уявив, ніби йому дозволено давати поради самому панові Луї Ашетт і запропонував тому створити «Бібліотеку початківців» - серію, в якій видавалися б тільки твори молодих невідомих авторів. Потім, не давши господареві все обміркувати, вирішив взяти бика за роги, поклав на стіл власний поетичний збірник під назвою «Любовна комедія». За словами автора, він пропонував видавцеві триптих, порівнянний не більше і не менше, як з «Божественною комедією» Данте. Дві доби Еміль в тривозі чекав вироку. Нарешті Луї Ашетт покликав його до себе і твердо заявив, що вірші у Золя, звичайно, непогані, але для того, щоб його творіннями зацікавилася широка публіка, йому слід писати прозу.  Зібравши волю в кулак, Золя остаточно вирішує присвятити себе прозі, якою досі нехтував.

Двадцять третього вересня 1862 р., Еміль надіслав Альфонсу Каллону, головному редактору «La revue contemporaine» («Сучасного журналу»), казку  «Поцілунок ундини», із запискою в кілька слів: «Моє ім'я не має ніякої літературної ваги, воно абсолютно нікому не відомо. І все ж я сподіваюся, що стислість мого твору схилить вас до його прочитання». Казка, була знехтувана «Сучасним журналом», проте незабаром після цього була надрукована в «Revue du mois» («Огляд місяця»), потім - в «Nouvelle Revue de Paris» («Новий паризький журнал»). Тієї миті Емілю Золя здавалося, ніби нарешті сталося його літературне хрещення.

1.2. Журналістська діяльність.

Ставши у Ашетт керівником рекламного відділу, Золя з головою занурився в літературне життя Парижа. Через кілька місяців до Золя прийшло відчуття впевненості в собі. Коли він об'єднав кілька своїх новел у збірку під назвою «Казки Нінон» і відніс рукопис своєму роботодавцю, той відразу ж порекомендував автора видавцеві Етцелю. Видавець прийняв книгу. Підбадьорений першим успіхом, Золя почав друкувати статті і новели в «Le Petit Journal», «La Vie parisienne», «Le Salut public de Lyon» (видання  «Маленька газета», «Паризьке життя», «Суспільне благо Ліона»). Але головною справою його життя, в той час , був твір автобіографія, роман «Сповідь Клода». «Сьогодні мені хочеться рухатися швидко і рима стискувала б мене, - пише він Антоні Валабрегу. - Я перейшов на прозу і чудово себе почуваю. Пишу роман і думаю випустити його у світ через рік ... Писати! складати !! складати !!!»

В «Сповіді Клода» Золя розповідає історію бідного поета, який зв'язується з вуличною дівчиною Лоранс, та з жалю залишає її у себе, намагається врятувати подругу від пороку, але потроху починає скочуватися слідом за нею. Однак, досягнувши всієї глибини падіння, герой роману виривається    з-під дії чар повії, біжить з Парижа і ховається в Провансі, де сподівається знову знайти гідність, безтурботність і смак до життя та літератури. Це поки ще не жорсткий і суворий реалізм, який у майбутньому стане властивим Золя, а тільки боязкі підступи до цього літературного стилю. Золя вклав у перший свій великий твір чималу частку особистого досвіду. Клод, нещасний поет, - це він сам, Лоранс - це Берта, «розпусна дівиця», яка перебиралася разом з ним з однієї халупи в іншу і на чиє моральне зцілення він марно розраховував.

Потому, зробивши точні підрахунки, Золя переконався в тому, що завдяки своїм книгам і статтям зуміє звести кінці з кінцями і тому незабаром кинув службу, зберігши  щоправда, за собою можливість позаштатної співпраці з видавництвом.

Щойно розпочавши співпрацювати з різними газетами, Золя почав будувати великі плани. Емілю прийшла в голову думка про те, щоб влаштуватися працювати до Іполита Вільмесана, який після того, як заснував «Фігаро», мав намір випускати тепер дешеву газету «Подія». Золя знав, що ця людина, прямоту і сміливість цінує вище за чемність. І ось, одинадцятого квітня    1865 р., Золя звернувся з відвертим листом до Альфонсо Дюшенна, співробітника і секретаря Вільмесана. У якому були кілька сторінок тексту і прохання оцінити його майстерність. Прохання залишилося без відповіді і Золя трохи пізніше написав листа Гюставові Бурдену, якому доручено було вести в недавно заснованій газеті розділ літературної критики. Бурдену він також запропонував свої послуги. Гюстава цей лист забавив і він познайомив Золю з Вільмесаном. Поговоривши з Емілем п'ять хвилин, він оголосив Емілю: «Протягом місяця газета у вашому розпорядженні, ми будемо друкувати все, що ви принесете. Таким чином, до кінця місяця я буду знати, на що ви здатні і вирішу, як з вами вчинити ».

Тридцять першого січня 1866 р., купивши газету «Подія», Золя ледве встиг розгорнути газету, як на першій же смузі йому впало в око його власне ім'я. Вільмесан представив Золя своїм тенором, але якщо він не справить на публіку враження, то Вільмесан його звільнить. І ось вже на початку лютого, того ж року, «Подія» під рубрикою «Книги сьогоднішні і завтрашні» розміщує першу статтю Золя, тема якої «Подорож по Італії» Тена. Золя на всі лади розхвалив книгу. Відтепер, він буде, кожен день віддавати в газету по блискучій статті.

Господар був настільки ним задоволений, що доручив написати ще й про Салон 1866 р. І у вступній статті огляду, названого їм «Мій Салон», Золя піддав різкій критиці членів журі. Підписався він, в пам'ять про героя «Сповіді», Клодом. Нахабство цього писаки, який посмів напасти на визнані авторитети, з самого початку обурила читачів. Однак і в наступних номерах він, укрившись під псевдонімом Клод, продовжував стояти на своєму, йому і в голову не приходило вибачитися. Однак, досхочу побавившись лютими криками нового співробітника, Вільмесан прийшов врешті-решт до висновку, що Золя занадто захопився. Як не подобається йому, Вільмесану, скандальна атмосфера, все-таки з передплатниками вважатися треба, а в його пошту все частіше потрапляють листи обурених читачів. Подейкували навіть, що і сам імператор неприхильно дивиться на антиакадемічну кампанію, яку розгорнула газета. Вільмесан швидко присмирів і вирішив, що в висвітленні Салону до Золя повинен приєднатися інший репортер, Теодор Пеллоке. Останній, був зобов'язаний  розхвалювати достоїнства художників. Золя скорився. Але після статті, під заголовком «Провали», де він насмілився стверджувати, що мистецтво Курбе, Мілле, Руссо з часом здрібніло і зробилося прісним, що їх останні твори його розчарували, він був майже упевнений , що для Вільмесана його звільнення – справа вирішена.

Розірвавши контракт з «Подією», Золя об'єднав свої статті в брошуру під назвою «Мій Салон» (1866р.). Книга була присвячена близькому другу Сезанну, про якого Золя у своїх нотатках не згадував, вважаючи, що його друг ще на  початку свого творчого шляху.

Одночасно зі статтями, які Золя поставляв в «Подію», він складав роман з продовженням, названий їм «Заповіт померлої». Незважаючи на скандальне звільнення  з газети, це й роман він запропонував саме Вільмесану. Роман був надрукований в листопаді 1866 р. , але  успіху не мав. Незадовго до того, Золя видав у Ашиля Фора книгу «Що я ненавиджу» - збірник, до якого увійшли кілька уїдливих нарисів, присвячених літературі та мистецтву.

Аналізуючи   літературно-критичних статті Золя, приходимо до висновку, що саме вони доповнюють загальну характеристику письменника і дозволяють глибше судити про його теоретичні висловлювання. Статті демонструють  найважливіші сторони історико-літературного процесу всього XIX століття і в цілому відтворюють одну з найцікавіших епох в історії французької літератури. Статті про Бальзака, Стендаля, Гюго  розкривають реалістичну концепцію Золя і характеризують його як видатного критика і публіциста, який вніс нові, наукові основи в оцінку літературних творів. Через призму статтей можна побачити справжнє моральне обличчя Золя. Його позиція пронизана відвертими судженнями, рішучістю та щирістю. І завдяки цьому, Золя бачить, що на насправді хоче сказати автор. За допомогою критики, Еміль прагне оцінити миститецтво. Саме ці аспекти літературно-критичних робіт письменника роблять їх видатними.

У 60-х р. р.,  Золя співпрацював з республіканською пресою, в газетах «Клош» («Дзвін») , «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна») , там він друкував сатиричні нариси, де засуджував  Другу імперію Луї-Бонапарта. «... Досвід документальної публіцистики тих років, у Золя завжди белетризований, образний, емоційний, суб'єктивно забарвлений, який чимало дав для стилю майбутнього прославленого письменника» [2].

Після багатообіцяючого початку Золя трохи знітився. Переставши регулярно отримувати платню в «Події», він був змушений шукати підробіток, де доведеться, писати то в одну, то в іншу газету.  В «Rappel» («Заклик»), «Salut public» («Суспільне благо»). Потім, коли і ці джерела стали вичерпуватися, погодився написати для «Messager de Provence» («Провансальського вісника») роман з продовженням, в основу якого повинні були лягти недавні кримінальні процеси. Йому надали документи, залишалося лише прикрасити їх за своїм смаком. Еміль завзято взявся за справу, зберігаючи голову холодною, а перо - жвавим, складати «Марсельські таємниці, сучасний історичний роман». Він ані трохи не соромився того, що заради грошей взявся за таку роботу, оскільки дотримувався думки, що для письменника принизливим ​​може бути лише неробство. «Марсельські таємниці», заплутаний роман з продовженням, друкувався в «Провансальська віснику» починаючи з другого  березня     1867 р. Незважаючи на протести окремих читачів, ображених тим, що їх рідне місто постало у такому непривабливому вигляді, публіка прийняла роман швидше доброзичливо. Тоді Золя вирішив переробити його в п'єсу, яку і написав у співдружності з Маріусом Ру. Однак п'єса витримала в марсельському театрі «Жімназ» всього-на-всього три вистави і з тріском провалилася. Незважаючи на це, був один привід для того, щоб радіти і пишатися собою: одночасно з «Марсельськими таємницями» Еміль почав писати інший роман, покладаючи на нього куди більші надії. Ранкові години він віддавав серйозній і неспішній роботі над цим твором, який мав поки умовну назву «Шлюб по любові», а в післяобідній жваво строчив «Марсельські таємниці». Таким чином, перемикаючись з одного на інше, автор тішив себе тим, що одночасно веде дві справи, одне з яких лестить його самолюбству, інше  забезпечує  . Задум «Шлюб по любові», який перетворився згодом в «Терезу Ракен», з'явився у письменника після того, як він прочитав у «Фігаро» роман Адольф а Біло та Ернеста Доде «Венера Гордійская». Роман спочатку друкувався з продовженнями в журналі «Артист», яким керував Арсен Уссей. Потім останній, боячись викликати невдоволення своїх читачів, заходився благати автора викреслити деякі місця, «оскільки, - пояснював він, - журнал читає імператриця ». Золя погодився дещо пом'якшити текст, але дуже розлютився, виявивши на останньому листку коректури заключну фразу, витриману в повчальному дусі і додану Арсеном Уссе, з тим, щоб трохи згладити натуралістичну різкість твору.

Під час франко-прусської війни 1870 р., Золя виступає на захист миру і створює образ патріота у статті «Хай живе Франція!» в газеті «Клош». В країні настали важкі часи, Франція була проголошена республікою. Ледве в місті встановився відносний спокій, Золя почав подумувати про те, щоб відновити свою діяльність репортера. Зустрівся з давнім другом Маріусом Ру і з Леопольдом Арно, які колись замовили йому «Марсельські таємниці». Вони, вирішили спільно випускати газету «Марсельєза». Задум був одночасно і республіканським, і розсудливим. Незважаючи на всі старання видавців, «Марсельєза» проіснувала недовго. Але ж сім’ю треба забезпечувати, матір та дружина Олександрина потребують грошей. Переїхавши до міста Бордо, Еміль влаштувався секретарем до Олександра Гле-Бізуена. Та щастя тривало не довго, після того як уряд національної оборони склав з себе повноваження і Гле-Бізуен покинув Бордо, у Золя єдиним джерелом доходу залишилися його журналістські гонорари.

Після війни Золя цілком був зайнятий романом «Ругон-Маккари». І приступив до роботи над другим томом циклу. Свій новий роман, письменник назвав «Здобич». Ледве в газеті «Дзвін» з'явилися перші глави «Здобичі», навколо роману піднявся шум. Обурені читачі засипали листами прокурора Республіки  і той, викликавши до себе Золя, люб'язно, але рішуче порадив йому припинити публікацію роману, який народу здається образливим . У разі відмови прокурор вимушений буде закрити газету.

Еміль покладав великі надії на «Провина абата Муре». Коли книга вийшла окремим виданням, їй начебто вдалося привернути увагу читачів, але критика виявилася суворою. Барб'є д'Орвіллі, який про «Завоювання Плассана» і словом не обмовився, на цей раз просто вибухнув: «Це світський натуралізм, безсоромно і безсовісно поставлене вище нашого християнського спіритуалізму ... Не думаю, щоб у наш час, час низинних речей, кому-небудь вдалося написати щось більше нице ». Такі ж обурення лунали і зі сторінок «Французького огляду»  («Revue de France»).   А в «Синьому журналі» («Revue Bleue ») можна було прочитати:« Ні, насправді тут немає ні нащадка Ругонів, ні абата.

Неможна оминути і наступний наступний твір Золя «Пастка». «Фігаро» відмовляється друкувати цей лист, а «Галл» («Le Gaulois») приєднується до хору гонителів. Еміля дивувало тільки, що і інші газети теж виступили проти нього. Артюр Ранку, з  «Французької Республіки»  («La République Française»), дорікав письменнику в «презирстві» до народу. Віктор Гюго і співробітники «Заклику» («Le Rappel») звинуватили в тому, що він образив робітників, зобразивши їх занадто похмурими фарбами. Насправді, всі вони найбільше злиться на автора «Пастки» за те, що Золя заволодів поняттям «натуралізм» і тепер розмахує ним немов прапором.

За пропозицією І. С. Тургенєва, з яким Золя познайомився в Парижі в 1872 р., Золя влаштувався паризьким кореспондентом у «Вісник Європи». З 1875 по 1880 рр. Золя опублікує в цьому російській журналі шістдесят чотири кореспонденції (статті, нариси, оповідання). Потому Золя мав зухвалість опублікувати нарис «Сучасні романісти», що викликав дружне обурення літераторів. У цьому критичному огляді, написаному для російського журналу «Вісник Європи» і згодом передрукованому «Фігаро», він самовпевнено заявляє про свої уподобання і безжально розправляється з іншими знаменитими письменниками.

Пізніше, Золя написав твір «Нана». Скандал, що розгорівся навколо «Нана», ні в чому не поступався тому, яким зустріли появу «Пастки». На голову Золя обрушився потік докорів, образ і насмішок. «Шаріварі» звинуватила автора в тому, що він «переплутав свинство з людством ». Понмартен у «Французькій газеті» оголосив, що літературна програма Золя - «стічна канава» і «клоака», тому, перш ніж приступати до читання, треба взутися в чоботи асенізатора і тримати у носа флакон з англійськими солями. Проте все, чого домоглися карикатуристи своїми нападками, а газетярі своїми насмішками, це зробили ім'я Золя ще більш популярним. А друзі з Меданської групи вважали, що їх наставник ще недостатньо високо підняв прапор натуралізму. Якось увечері, за розмовою хтось згадав про проект видання журналу, який міг би «дати бій». Як вихід з положення Еннік запропонував зібрати в одному томі новели, написані кожним з членів клану, - всі ці твори були б відзначені «пошуком істини». Журналісти, яких автори збірки хотіли зачепити за живе, щоб змусити їх відповісти швидко і різко, не попалися на цю приманку. «Ця маленька компанія самовпевнених молодих людей, - пише в «Фігаро» Альбер Вольф. Хитрість їх шита білими нитками. «Меданські вечори» не заслуговують і одного рядка критики. За винятком збірки новел Золя, але все це більш ніж посередньо». Леон Шапрон в «Події», у свою чергу, сварить нахаб: «У панів натуралістів самим натуральним чином розгорілося честолюбство. Вони, тільки що, випустили збірник «Меданські вечори». А передмова - справжнісінька і примітивна грубість».

Шістнадцятого січня 1881 р., Еміля вибрали муніципальним радником. Нові обов'язки забирали в нього не так вже й багато часу і розважали його. Золя вважав, що для романіста будь-який досвід корисний. Але чи не перестав він бути романістом? Поки що журналістика поглинала його цілком. Понеділкові репортажі в газеті «Вольтер» ставали все більш і більш їдкими. Звичайно, найчастішим приводом для їх написання була література, але автор охоче домішував до неї політику. З тих пір як в 1877 р., владу захопили вожді з демократичними домаганнями, він відчував одне розчарування за іншим. Республіка, пришестя якої Золя так жадав, тепер його обурювала, тому що жоден з представників цієї самої республіки не усвідомлював значимості натуралізму, того літературного напряму, який він уявляв. Остаточно переставши стримуватися, Золя обрушився зі сторінок «Вольтера» на уявних служителів справі пролетаріату. Жюль Лаффіт, головний редактор «Вольтера», визнав, що цього разу публіцист не тільки вийшов за рамки розсудливості та здорового глузду, а й порушив правила самої елементарної ввічливості і  вирішив відмовитися від співпраці з настільки дивним республіканським журналістом. Золя негайно переметнувся в «Фігаро», чий головний редактор Франсіс Маньяра, до того ж, запропонував йому платити втричі більше, ніж Лаффіт, вісімнадцять тисяч франків на рік. Звичайно, «Фігаро» - консервативна газета, підтримує Мак-Магона, але ж Золя запевнили в тому, що на своїх сторінках він буде повністю вільний і ніхто не перешкодить йому писати як і що заманеться. У першій же опублікованій в «Фігаро» статті він відкрив справжній артилерійський вогонь, викриваючи буденність і лицемірство тих нібито великих людей, які правлять Францією. Зате своїх друзів з Меданської групи по-братськи розхвалював. А отримавши другу статтю - цього разу автор захоплювався талантом Алексіса і Мопассана. Головний редактор «Фігаро» розлютився і відреагував досить різко. «Дозвольте вам сказати, - написав він Золя, - що урочиста передова стаття в «Фігаро» про панів Мопассана і Алексіса після тієї, яку ви присвятили панам Сеара і Гюїсманса, дійсно виходить за всі межі, далі нікуди. Золя також запевнив, що писати статті для «Фігаро» йому огидно. Зі статей, опублікованих у «Фігаро» протягом 1880-1881 рр., згодом буде складений збірник «Похід» (1882 р.). Для Золя газета дзеркало життя і трибуна, з якої він може впливати на натовп. Зразками публіцистики Золя стали надруковані до збірки статті «Партія обурених», «Чорнило і кров», «Майбутній міністр», «Гамбетта», «Демократія», «Еліта і політика». У цих статтях письменник виклав своє політичне кредо, висловив свою віру в демократію, науку і республіку.

У статтях «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) Золя писав про своє розчарування в республіканцях, які обіцяли проведення реформ, але обіцянки не дотримались. І висловлює думку, що лідер помірних республіканців Леон Гамбетта, голова палати депутатів, оратор, який  лише вміє гарно говорити і нічого не робить.

У статті «Чорнило і кров» (1880 р.) Золя полемізує з Полем де Кассаньяком, який стверджував, що головні якості політика - рішучість і хоробрість. Золя вважав, що політику потрібен насамперед «інтелект і розвинене логічне мислення». Більше того, Золя відстоював тезу про перевагу науки і літератури над політикою.

Розвиток ця тема отримала в статті «Еліта і політика» (1896 р.) - роздуми письменника про співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Для Золя справжньої елітою є вчені, філософи, художники, письменники. Він вбачає якусь закономірність у тому, що ця справжня еліта не йде в політику, бо вона не володіє якостями, необхідними для політика в сучасній Франції: енергією, жагою влади, винахідливістю, умінням жити «дрібними інтересами дня», не ставлячи перед собою високих і віддалених цілей.

Аналіз публіцистичних статтей та реакції на них, наводить на думку, що ці статті Золя стали  ляпасом тодішньому політичному устрою Франції. Золя вважав, що XIX ст., має стати символом змін. Золя був новатором та реалістом. І цю реальність він хотів вбачати не лише в літературі, а й в країні в цілому. Тобто, Золя хотів показати світові, що епоха «казок» має скінчитися і потрібні справжні зміни. Золя вимагав від політиків не «гарних слів», а реальних дій. Саме тому, Золя ненавиділи. Бо він був одним з небагатьох, який бачив справжній стан речей і не просто бачив, а і говорив про це.  Люди не сприймали Золя і не хотіли бачити правду. Їм було комфортно жити в ілюзії, не знімаючи рожевих окулярів. Тому, Золя був для них ворогом, який намагався зруйнувати їх звичний світ. Адже, легше за все закрити очі та зробити вигляд, що нічого не бачиш, та і не намагаєшься побачити. І на жаль, так буде завжди.  Ті, що говорять правду - будуть ворогами. Золя зрозумів, що завжди буде стукати в закриті двері і тому вирішив залишити не вдячну справу. Це ніби розмовляти із самим собою. Золя не отримав підтримки і не був по-справжньому почутий Францією, яку безмежно кохав.

Двадцять другого вересня 1881 р., Золя звернувся до читачів «Фігаро» з текстом, під назвою «Прощання», в якому оголосив, що остаточно відмовляється від журналістики: «Я часто проклинав її [пресу], що завдає такі болісні рани... Ремесло журналіста - останнє з усіх; краще прибирати бруд з доріг, дробити камінь, займатися самою грубою і принизливою роботою ... ». А  крім того, написав публіцисту Жюлю Труба: «Я розлучився з пресою і сподіваюся більше ніколи до неї не повертатися. Останнім часом я відчував, що опускаюся. Одним словом, я досить довго бився, тепер нехай мене змінять інші. А я спробую - творити ». Вирішити вирішив, проте напевно забув, що саме професія журналіста раптово принесла Золя порятунок.  Серед інших статей, він не так давно склав для «Фігаро» нарис під назвою «Адюльтер в буржуазному середовищі».

Тепер Золя збирав матеріали вже для тринадцятого тому циклу роману «Жерміналь». Як тільки «Жерміналь» був надрукований з продовженням в «Жиль Блазе», знову розгорілися пристрасті.  А трохи пізніше, він задумав свій новий  роман, для якого  не треба було шукати відомості в бібліотеках і розпитувати знавців. Все, в чому він потребував для того, щоб написати «Творчість», можна було знайти, звернувшись до власних спогадів. Потім, був роман «Земля». Продовження історії «Ругон-Маккарів». Роман «Людина-звір», який спочатку був надрукований з продовженням в газеті «Народне життя» («La Vie Populaire»), а потім вийшов окремою книгою у Шарпантьє і успіх відразу ж виявився величезний.

Золя повністю відмовився від журналістики і поринув в письменництво. Однак, справа Дрейфуса змусила Еміля знову звернутися до журналістики і відновити свою співпрацю в «Фігаро».

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА

2.1. Я звинувачую.

Вперше Еміль Золя почув про капітана Дрейфуса в Римі, не придавши цій історії значення. Повернувшись додому, в Париж, Золя подібно іншим був упевнений в зраді Дрейфуса. Газетні статті розповідали про капітана, який повідомляв Німеччині воєнні відомості, та звинувачували в зраді. А саме, в кошику для паперів посольства Німеччини знайшли  записку, в якій говорилося про надсилання секретних документів. Експертиза почерку стверджувала, що записка була написана рукою Дрейфуса. До того ж, досить важливим є факт , що Дрейфус був єдиним євреєм у Генеральному штабі, « а у цього народу, як усім відомо, немає ні найменшого уявлення про честь». Майор дю Паті де Клам, продиктував Дрейфусу листа з кількома фразами з тієї знайденої записки і порівнявши почерк дійшов до висновку, що обидва листи написанні однією рукою та звинуватив капітана Дрейфуса в державній зраді. Незважаючи на це, у дю Паті де Клама були сумніви. Але, майор Анрі, до речі, який виявив записку в кошику, допоміг ці сумніви розвіяти, він  змовився з «Вільним словом» («La Libre Parole») Дрюмона і двадцять дев’ятого  жовтня 1894 р., в газеті з'явилося повідомлення про «арешт єврея Дрейфуса». Тепер генерал Мерсьє, військовий міністр, не мав можливості відступити, аби не покрити себе ганьбою. Тому, в грудні капітан був засуджений і довічно висланий. Проте, в 1896 р., полковник Пікар, новий керівник служби розвідки був упевнений, що автором адресованої німцям записки був майор Естергазі, французькій офіцер, який зробив це за для грошей. Міністерству не хотілося переглядати справу, бо напевно точно виявилося, що слідство припустилося помилки. Розумніше заслати невинного на Чортів острів, щоб не підірвати репутацію армії. Пікара відправили в Туніс.

Переглянути своє бачення  на цю справу, Золя спонукали декілька важливих фактів. По-перше, це листи Дрейфуса, які той писав з Чортового острову. В них, Золя розгледів людину честі, справжнього офіцера, слова якого вбачають великий патріотизм та відданість своїй справі, який всім серцем бажає, щоб йому пробачили його національність. Жалість пробилася до серця Золя. По-друге, всі документи та усні переконання прихильників Дрейфуса, таких як сенатор Шерен-Кестнер, невимовно порядна людина; єврейський журналіст Бернар Лазар, автор брошури «Юридична помилка: правда про справу Дрейфуса »,  переконали Еміля взятися за цю справу.        

Саме тут треба звернути увагу на особистий стан Золя, його характер, переконання та обставини, які сприяли до боротьби, яка по тому розгорнулася.  Аналізуючи життя Золя можна дійти до висновку, що він при звичайних обставинах проявляє себе поступливим, але часом в ньому раптово пробуджується героїчна воля, як тільки спалахує який-небудь світський або літературний скандал. Еміль хоч із ніжною душею, однак здатний запалати, якщо щось загрожує його вірі. За свідченням друга Поля Алексіса, провівши два дні без роботи, Еміль починає тривожитися. Тиждень, проведений в бездіяльності  і він відчуває себе хворим. Золя, який на той час, щойно випустив у світ «Париж», останній роман із циклу «Три міста»  перебував у неробстві. А він, по природі своїй не вмів залишатися бездіяльним. «Якби я в цей час писав книгу,не знаю, як би я вчинив », - зізнається він з часом.

Нові обставини справи, які виявилися пізніше, змусили Золя ще більше зажадати негайної справедливості: якийсь банкір, побачив в газетах горезвісну записку і впізнав почерк одного зі своїх клієнтів, а саме майора Естергазі. Золя, пристрасно палаючи від цього повороту подій пише листа віце-президенту Сенату: «Я відчуваю непереборну потребу міцно потиснути вам руку. Ви й уявити собі не можете, яким захопленням сповнила мене ваша дивовижна поведінка, настільки спокійна серед загроз і найнижчих образ. Що б не сталося, не існує ролі більш прекрасною, ніж ваша, і я заздрю ​​вам у цьому. Не знаю, як буду діяти сам, але скажу, що ніколи ще людська драма не викликала у мене такого пекучого хвилювання. Це битва за істину і це єдино праведна, єдино велика битва! Навіть при начебто ураженні,  наприкінці неминуче чекає перемога». А, двадцять дев’ятого  листопада 1897р., Олександрина, дружина Золя, отримала від нього зізнання: «Справа Д. приводить мене в таку лють, що руки тремтять. Я хотів би підняти цю суперечку, перетворити її на величезну справу людяності і справедливості».

Антисемітська преса, в свою чергу,  звинувачувала сторонників Дрейфуса в тому, що вони намагаються врятувати єврея, ціною заплямованого престижу Франції. Золя, не аби як, розлютився цьому і доля дала йому можливість відповісти.  1897 р., він зустрів Фернана де Роде, головного редактора «Фігаро». Обидва були упевнені, що Дрейфус не винен. І Фернан де Роде  запропонував Золя свою газету, щоб створити кампанію на виправдання засудженого. Статті Золя стосувалися  Шерера-Кестнера, автор вихваляв його порядне існування і в той же час, стали відповіддю на звинувачення в об’єднані, яке існує завдяки бюджету євреїв. У наступних роботах, письменник засуджував антисемітів і Едуарда Дрюмона: «Ми зобов'язані антисемітизму небезпечною злостивістю, якою пофарбовані у нас панамські події. І вся сумна справа Дрейфуса - справа рук антисемітизму; він і тільки він підбурює сьогодні натовп, заважає спокійно і гідно, для нашого ж здоров'я і для нашої доброї слави, визнати помилку... Запекла ненависть до євреїв - це отрута, яку щоранку ось уже багато років вливають в душу народу. Отруйників - ціла зграя  і «краще» за все те, що вони роблять це в ім'я моральності, в ім'я Христа, виставляючи себе месниками і вершителями правосуддя ». Ці газетні перепалки нікого не залишили байдужим. Франція розділилася на «за і проти» Дрейфуса.  Більшість передплатників «Фігаро» були не згодні з позицією письменника і відмовились від передплати. Тому, Фернан де Роде вимушений був припинити співпрацю з Золя.

Зіставивши тодішній устрій і лист бачимо, що суспільний розкол на дрейфусарів і антідрейфусарів відбувся не за правової основи. Тобто, не суттєвим було питання вини Дрейфуса.  Переконання у винності Дрейфуса розродилося, через те, що будучи євреєм, він належить до племені зрадників. І тому, в очах значної частини суспільства він уже за своєю природою зрадник. Новий расовий антисемітизм, принципово відмінний від попередніх форми юдофобії, не вимагав від євреїв змінитися, заперечував можливість асиміляції та виправлення єврея, він взагалі не був готовий терпіти євреїв в будь-якій якості. Новий расовий антисемітизм ненавидів єврея не за те, що він не християнин, не за те, що він не служить в армії, а через те, що він єврей. А статті Золя, у «Фігаро», які розкривають ці правдиві факти, лише підбурювали натовп і настроїли його проти письменника, який підтримував «Дрейфуса-єврея».

Боротьба за справедливість набувала обрисів «громадянської війни», «війни моральних поглядів». Наступним короком «до справедливості», стала брошура з назвою: «До молоді». В якій Золя намагався достукатися до молодих умів, розбудити підростаюче покоління для того, щоб та допомогла Золя здійснити революційний акт і запровадити новий етап в історії Франції: «Молодь, молодь! Будь людяною, будь великодушною! Якщо навіть ми помиляємося, будь з нами, коли ми говоримо, що невинно засуджений піддається жахливим мукам і що у нас серце обливається кров'ю від тривоги і обурення. Якщо на одну мить допустити можливість помилки і зіставити її з карою - з цієї точки зору, невідповідною, - то груди стискаються від жалю і сльози ллються з очей... Молодь, молодь!… Невже ти позбавлена ​​лицарських поривів і знаючи, що десь є страждалець, роздавлений ненавистю, ти не встанеш на його захист і не звільниш його?... Чи не соромно тобі, що не ти, а люди похилого віку, представники старшого покоління, надихаються і сьогодні виконують твій обов'язок – борг безрозсудної великодушності? Ах, молодь, молодь!...» [3]  Цей крок Золя не був випадковим. Імовірно, Еміль звернувся до молоді, через надію, що свідомість, ще не зовсім зрілих людей, не затуманена пропагандою антисизимізму як у  інших дорослих. І саме, молодь зі своїм природним максималізмом, ясним розумом, жагою до змін і невичепним бажанням справедливості стане вірним соратником Золя у боротьбі, за захист тих, хто потребує.

Але, події 1898 р., розвивалися не на користь Золя, тоді він і випустив  брошуру  «Лист до Франції», в якій знову були призиви до народу, стати на сторону справедливості. Золя більш «голосно» та прямо сказав, що справа Дрейфуса зготована людьми, які прагнуть нав'язати країні військову диктатуру: «Твоя армія! Та ти й не думаєш про ней! ! Тобі потрібен тільки генерал… . Франція, не будь так довірлива: так ти дійдеш до диктатури ... » Цей лист був спробою Золя відкрити людям очі на те, що відбувається несправедливість, яка може стати глобальною для суспільства, у всіх відношеннях. Саме тут ситуація набуває масштабних претворень зі сторони захисників. Хоч Золя і було шкода Дрейфуса, але він  усвідомлював його швидше як символ. Золя, як і більшість інших дрейфусарів, вже цікавили радикальні політичні перетворення. А справа Дрейфуса послужила приводом для виникнення цього бажання і подальших дій.. Звичайно, лист був сприйнятий дуже агресивно, Золя назвали ворогом.  Крім, найближчих друзів його ніхто не підтримував.

Та, все ж таки, десятого січня Естергазі прийшлось відповідати перед військовим трибуналом. Було вирішено, що можливо Дрейфус підробив почерк на злощасній записці, аби підставити Естергазі. Доказів проти останнього було небагато, тому його виправдали. Присутні були задоволені та викрикували: «Хай живе армія! Хай живе Франція! Смерть євреям!» А ось Пікару було не так солодко, його звинуватили в розголошені секретних відомостей і присудили шістдесят днів ув'язнення. В додаток до цього, з Сенату був звільнений Шерер-Кестнер.

Ці події надали Золя натхнення та бажання відповісти як слід. Спочатку, Золя бажав правосуддя, а зараз він «викликає на бій уряд Франції», провокує на відповідь, привертаючи їх увагу. З одинадцятого на дванадцяте січня 1898 р., Золя взявся за свою головну зброю - перо. Спочатку це мала бути брошура на сорока листках, під назвою «Лист президенту республіки Феліксу Фору», яку Еміль вирішив опублікувати  в газеті Клемансо «Аврора». Головний  редактор Ернест Воган, Бернар Лазар, Клемансо і Рейнах були захоплені тим, що Золя їм прочитав. (Додаток А)    

Таким лист і був надрукований, тільки Клемансо змінив назву, на: «Я звинувачую». Того дня, Еміль повертався додому обдумуючи наслідки свого вчинку. Безумовно, читачі тепер відвернуться від нього,  але це відбудеться не в перший раз, а Французька академія закриє перед ним двері. І настане кінець розміряному життю. Адже, коли Золя відмовився від журналістики, для нього настало спокійне життя, він поринув у письменництво, насолоджувався домашнім затишком. Та чи був Золя щасливий у цьому спокої? Напевно, що ні. Зовні, Еміль був щасливим, але його душа потребувала іншого, він був природженим борцем за справедливість, тією людиною, яка буде відстоювати правду та честь незважаючи на галасливі і ненависні викрики натовпу. Еміль Золя був тим, що називають «журналіст з великої літери». І якби він не зрікався цього, сама журналістика була його життєвим призначенням.  Завдяки справі Дрейфуса, Золя нарешті отримав гармонію із власною совістю. Та зрозумів, що в його житті настає найважливіший етап, якого він невимовно болісно чекав.  

Саме «Я звинувачую» перетворило справу Дрейфуса на справжнє протистояння інтересів. Аналізуючи головний лист Еміля Золя, що безпосередньо стосується справи Дрейфуса,  можна дійти до наступних висновків. Якщо дивитися на «Я звинувачую» очима сучасної людини, то слід визнати, що він був колосальною тактичною помилкою, яка на деякий час погіршила становище захисників засудженого капітана, але перетворило справу Дрейфуса в справу з великою літери. Цей твір, опублікований в газеті «Орор» (редактором якої був Клемансо) - став найпопулярнішим відкритим листом у світі. Спочатку він повинен був називатися «Листом до президента Французької республіки», але Клемансо вигадав більш хльосткий заголовок. У листі, Золя звинувачує занадто багатьох і занадто багато в чому. Звертаючись до президента, Фелікса Фора він погрожує, що його ім'я, «осяяне сяйвом слави в дні великого всенародного торжества, укладення франко-російського союзу», загрожує «затьмарити ганебна, незмивна скверна», що завадить «Всесвітній виставці, яка урочисто увінчає наше століття праці, істини і свободи ».

Золя звинувачує військовий суд, який ведений наказом, осмілився виправдати горезвісного Естергазі, нахабно знехтувавши істину і правосуддя. Він каже, що «на обличчі Франції горить слід ганебного ляпаса». Золя висловлює сумнів у французькому правосудді, стверджуючи, що він говорить правду, а вони ні. Він каже, що мовчання було б ще більшим злочином. Золя звинувачує розвідку і контррозвідку, суддів, графологов, свідків. Золя звинувачує генеральний штаб, називаючи офіцера (дю Паті де Клама) «зловісною особистістю», в голові якого «панувала найбільша плутанина - весь у владі романтичних бреднів, він тішився побитими прийомами бульварних книжок» і «майор займається крім усього іншого спіритизмом, окультними науками і розмовляє з духами». Він звинувачує слідство всередині оборонного відомства в середньовічних і бузувірських методах дізнання. Звинувачує умови утримання під вартою. Звинувачує військового міністра Мерсьє («людина, видно, розуму пересічного»). Звинувачує начальника штабу генерала де Буадефра, який піддався своїм клерикальним пристрастям. Звинувачує помічника начальника штабу генерала Гонза, який дивився на справу «крізь пальці». Всі ці люди з невимовною впертістю вважали свою позицію правильною, тим самим пригноблюючи себе ще більше. Золя звинувачує дійових осіб з табору антидрейфусарів і співчуваючу їм публіку в клерикалізмі, антисемітизмі, мілітаризмі, заздрості до чужого достатку, безсовісності, свідомому наклепі, підробці, нечистій грі, приховуванні справжнього злочинця, підбурюванні.

Його звинувачення придбали емоційно напружені викривальним пророчим пафосом образи: «І вони спокійно сплять і у них є дружини, і улюблені діти!», «О, правосуддя! Глухий розпач тіснить мої груди. Так, ми стали свідками мерзенного лицедійства, коли людей, які загрузли в боргах і зло, виставляють безневинними агнцями і паплюжать людину бездоганного життя, живе втілення порядності! Коли суспільство скочується на таку низьку щабель падіння, воно починає розкладатися», « Непотріб нахабно торжествує, а правосуддя не діє і мовчить звичайнісінька порядність». Він висловлює недовіру суду: «Чи розумно було сподіватися, що військовий суд скасує рішення, винесене іншим військовим судом? … Вони винесли неправий вирок, накликав вічну ганьбу на військові суди, будь-яке рішення яких буде відтепер зустрічатися з підозрою». Він звинувачує армію у військовій дисципліні: «Чи не виключає надію на справедливий вирок уже одна сліпа покірність дисципліні, яка увійшла в плоть і кров військовослужбовців? Золя сумнівається, що така армія зможе захистити країну: «Наскільки багатьох з відомих мені французів приводить в трепет думка про можливу війну, тому що вони знають, які люди відають обороною країни! В якій притон низьких склочників, пліткарів і марнотратів перетворилася ця свята обитель, де вершиться доля Вітчизни!» Золя говорить про можливість встановлення військового правління «золотопогонників, на чию владу ми потрапимо, можливо, завтра». Він гнівно відкидає заклики поважати армію: «Нам пропонують благоговійно цілувати ефес шашки? Не бувати тому! » Золя йде далі. Він звинувачує всіх «страшне чрево» політичної системи: і чиновницький апарат, і раду міністрів: «низькопробні поліцейські прийоми, манери інквізиторів і гнобителів, самоуправство жменьки чинів, нахабно зневажають чоботищами волю народу, блюзнірство і брехливо посилаються на вищі інтереси держави, щоб змусити замовкнути голоси, що вимагають істини і правосуддя!».

Він вимагає у президента, незважаючи на конституцію, втрутитися в хід Справи: «Я здогадуюся, що не в Ваших силах було вплинути на хід справи, що Ваші руки були зв'язані конституцією і оточуючими Вас людьми. І тим не менше людський обов'язок вимагає Вашого втручання ». Він не втомлюється повторювати «Я звинувачую» перераховуючи довгий список винних.

Перераховуючи довгий список, Золя підкреслює, що особисто не знайомий з цими людьми і вони для нього лише уособлення суспільного зла. Але, ці «образи зла» є справжніми людьми і своїм листом Золя не дає їм можливості відступити та, можливо, виправдати Дрейфуса. Золя вимагає конкретних дій, «війни». Місця для «прохання перегляду справи» вже не залишилося, Золя зробив безліч спроб урегулювати ситуацію мирним шляхом з допомогою листів «До молоді», «Лист до Франції». Але окрім, неправомірних дій та образ нічого не здобув. Звичайно, якщо розглядати «Я звинувачую», через призму сучасного світу, то в підсумку Золя зробив ще гірше, ніж було, він відстрочив помилування Дрейфуса тим, що «перевів стрілки на себе», гальмував час. Якщо б Золя звинуватив лише частину системи, конкретно військовий суд, або слідчого, то цим надав шанс системі на самоочищення, пожертвувавши заплямованою частиною. Золя хотів побачити тріумфальну перемогу, але забув, що для цього потрібно залишити шлях назад, для своїх опонентів. Цим листом, Золя майже не залишив надію на восторжествування справедливості.  Справа Дрейфуса стала «справою Золі». Та важливо врахувати, що Еміль керувався благодійними спонуканнями, він бажав справедливості і негайно, бажав уваги та інформаційного вибуху. Золя заслуговує захопленя як людина, письменник і журналіст, але в політичному сенсі лист був промахом.

Як казав Марк Алданов  «лист  був великою політичною помилкою: надто багато людей в ​​ньому обвинувачувалося і занадто тяжкі були звинувачення», однак, полягав, що «в чисто літературному відношенні, по силі та енергії стилю, лист це чи не найкращий твір Золя, - кажу це без жодної іронії. Від письменників, за загальним правилом, мало сенсу в політиці. Проте жоден політичний діяч такого листа написати б не міг. Для нього потрібно було поєднання скаженого темпераменту з великою владою над словом: у цьому відношенні воно мені нагадує страшний лист, написаний Пушкіним барону Геккерену напередодні поєдинку».

І саме тепер, з листа «Я обвинувачую», який розділив Францію на дві частини, почалася справжня справа Дрейфуса.  «Я свідомо віддаю себе в руки правосуддя. Нехай же ризикнуть викликати мене в суд присяжних і нехай розгляд відбудеться за широко відкритими дверима! Я чекаю» - написав Золя. Він був відданий суду за наклеп і образу висших посадових осіб. Він цього і домагався.

Лист «Я звинувачую» дав справі Дрейфуса нове життя. Адже, процес розгляду закінчився. А тут, Золя виступив з «гарматою» в газеті Аврора. Золя отримав увагу до справи та продемонстрував світові силу друку. Журналіст  зі своїм «Я звинувачую» втрутився в політичне життя, на той час це не практикувалося так регулярно як зараз і тому лист задав новий ритм, і нову епоху не тільки у Франції, а й в Росії. «Я звинувачую» буквально підірвало тодішню громадську думку і стало етапним у розвитку літератури XX століття. Хоча, звичайно, відкриття письменником своєї громадянської позиції було аж ніяк не новиною і саме у Франції: згадаємо знамениті процеси Вольтера, памфлети Гюго на захист республіки («Наполеон малий»), заклики Ламартина об'єднатися навколо трону і багатого іншого. Чому саме виступ Золя зробив настільки революційний вплив - незрозуміло. Це скоріше характеристика нашої занадто політизованої епохи.

Звертаючись до російської літератури, бачимо А. П. Чехова, який ще зовсім недавно казав, що політика і література несумісні речі, підтримує Золя, пише йому листи і звеличує його як людину, яка бореться за справедливість, а Франція має ним пишатися. Лев Толстой під кінець літературного життя починає боротьбу проти репресій  «Не можу де мовчати». За деякий час, втручання письменників у політику стане нормою. І навіть більше, з часом «мріяння письменників» на сторінках книг стали, чимось непрощенним. Автор вже «повинен боротися проти чогось».  Цікавим є факт, що 21-25 червня 1935 р., в Парижі відбувся конгрес письменників, на якому була спроба створити об'єднання письменників проти «фашизму» на захист миру. Одним з головних його організаторів був А. Барбюс, який починав з декадентства, а закінчив любов’ю до реалізму, яку пробудив лист «Я звинувачую».  «Процес Золя» мав і негативні наслідки для світу. Багато письменників стали заполітизованими. Писали, начебто, через жагу до справедливості, а насправді діяли в чиїхось інтересах, бо не мали справжнього таланту. Чим далі, тим все більш чулися «я звинувачую» і «не можу мовчати» з боку радянських письменників, наскрізь заполітизованих. Причому, ця громадська активність була формою пристосування, способом маленьких людей, що не хотіли і не вміли працювати, за рахунок літератури прогодуватися і прилаштуватися до життя. Наші письменники активно боролися за мир і роззброєння. І в рамках цієї боротьби вони засуджували агресію американського імперіалізму проти В'єтнаму і Куби і вітали введення радянських військ в Афганістан, протестували проти ядерних випробувань в Америці і вихваляли зростання оборонної могутності своєї країни.

Лист «Я звинувачую», демонструє нам, яку могутню силу має «перо». Можливо, Золя написав цього листа, побічно маючи у душі образу на батьківщину. Бо країна, яку він так любив не сприймала його новаторського настрою, чи просто «боялася» його пристрасті до відображення реальності, справедливості і честі. Але, це вже інше питання. Просто читаючи цей лист, відчуваєш «ковток свіжого повітря» і радієш, що правда завжди вийде назовні, якщо за неї будуть боротися люди з високими моральними принципами, для яких правда завжди буде важливіша за інше. Люди, які звуться журналістами.

2.2. Вигнання. Амністія.

За кілька годин триста тисяч примірників «Я звинувачую» були розпродані. Народ біснувався, викрикуючи : «Смерть Золя! Вбити його! Смерть Золя!» Відповіддю стали листівки з текстом: «Єдина відповідь справжніх французів італійцеві Золя: до біса!». Розповсюджувалися і карикатури на Золя та Дрейфуса. Золя називали «вірнопідданим короля Умберто», «великим асенізатором »,« сутенером Нана », «Золя-розгромом» і «синьйором Еміліо Золя». Але, знайшлися і прихильники Золя, серед них були Анатоль Франс, Клод Моне, Ежен Кар’єр, Віктор Маргеріт, Октав Мірбо, Жан Ажальбер, Марсель Прево, Марсель Пруст . Їх також наздогнало презирство натовпу. А Генерал Білл, натомість, інкримінував Золя тільки ті п'ятнадцять рядків, в яких він звинувачує військовий трибунал в тому, що той виправдав Естергазі, «підкоряючись дисципліні» і «здійснив юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного ». Зроблено це було в надії, що Золя не знайде доказів, для своїх слів.

Сьомого лютого 1898 р., спокійний та рішучий, Золя постав перед судом. Гастон Мері, судовий репортер «Вільного слова» («La Libre Parole»), навіть описав поведінку Золя в той пам'ятний день: «Він покусує набалдашник тростини, проводить рукою по шиї, енергійно перебирає пальцями, немов піаніст перед концертом, протирає пенсне, притупує лівою ногою, поправляє комірець, дивиться вгору, підкручує вуса, ляскає себе по коліну, хитає головою, роздуває ніздрі, повертається то вправо, то вліво - і все це одночасно і безперервно. Скажуть: дрібниці. Згоден. Але цікаво знати ці дрібниці, які показують, яке несамовите збудження    відчуває   ця   людина».[5] Після першого ж дня слухання Золя довелося просити  у префекта поліції захисту, щоб покинути зал суду. Бо, натовп несамовито кричав: «Смерть зрадникам! Втопимо жидів!». А двадцять другого лютого Золя прочитав свою промову. Блідий, запинаючись промовив:  «Ви - серце і розум Парижа, мого великого Парижа, міста, в якому я народився і який я славлю без малого сорок років. Я бачу кожного з вас у колі сім'ї, ввечері, при світлі лампи... покаравши мене, ви лише піднесете... Той, хто страждає заради істини і справедливості, робиться царственим і священним... Присягаюся вам, Дрейфус невинний... Своєю сорокарічною працею присягаюсь вам, що Дрейфус невинний!… » Присяжні пішли на нараду. А о сьомій годині вечора голова суду оголосив вирок: «Що стосується пана Золя, більшістю голосів - так, винен ». Золя був засуджений до року тюремного ув'язнення - максимальний термін, також належало виплатити штраф у розмірі три тисячі франків.  Публіка була задоволена, вигукуючи: «Смерть Золя! Смерть євреям!» Полковника Пікара звільнили за «серйозні проступки по службі» і відняли у нього пенсію. Професор Грімо за те, що виступив свідком на процесі, позбувся кафедри в Політехнічній школі. За час процесу, Золя постійно отримував образливі листи. А Дочка Деніза, у пошті знайшла фото батька з виколотими очима. Еміль Золя почувався дуже пригніченим за те, що відчувала його сім’я. Можливо, навіть жалкував, що став на захист Дрейфуса, але не хотів здаватися. Адже, сам колись написав: «Правда рушила в дорогу і ніщо її не зупинить»?! Тому, подав касаційну скаргу.

Якби там не було, а за кордоном, прихильників Золя ставало все більше. Серед них і Чехов, і Марк Твен. Іноземні газети паплюжили французький уряд, який переслідував письменника. Антидрейфівська преса не зважала на позитивні відгуки із-за кордону і намагалася розтоптати Золя. Тим часом, до слідчого Бертюлюса, який розбирав звинувачення, висунуті проти Пікара, звернувся  Крістіан Естергазі, племінник майора Шарля Естергазі, головного свідка на процесі. Крістіан маючи на дядька образу, розповів , що підробки, які були пред'явлені Анрі, написала коханка Шарля Естергазі, на ім’я Маргеріт Пєї. Слідчий Бертюлюс звернувся до прокурора республіки Фейоле, з прохання видати постанову на арешт майора Естергазі та Пєї. Фейоле, був на стороні антидрейфусарів, та спочатку спробував заперечувати, але міністр юстиції Фердинанд Сарра дав необхідний дозвіл. Під час обшуку в оселі, було знайдено багато документів. І саме у той час за дівчиною зайшов коханець. Його затримали і він тут же розплакався, а потім зізнався: «Я заговорю і розповім про все, що приховував до сьогоднішнього дня!» Опівночі Маргеріт Пєї і Естергазі відвезли до в’язниці.

Золя слідкував за перебігом подій і чекав на свій наступний процес. Та, на жаль, суд не прийняв касацію і залишив вирок незмінним. Рік у тюрмі та штраф. Адвокат Лаборі порадив Золя сховатися в Англії. Клемансо і адвокат вважали, що опинившись за ґратами, він не зможе опублікувати нове «Я звинувачую» і скористатися судовим процесом для того,щоб розладнати плани ворогів. Золя вирішував, між гідністю і ідеєю. Спочатку він хотів залишитися у Франції, але схилився до виїзду. Бо думав не тільки про себе, а і про дружину, коханку та дітей. На наступний день після його від'їзду паризькі журналісти підняли шум. Газетні заголовки з величезними літерами, повідомляли: «Золя втік!» А Жорж Клемансо написав статтю в його виправдання: «У жовтні я з'явлюся перед своїми суддями» - і підписав: «Еміль Золя». Письменник побачивши заголовок зовсім зник. Мало вислання так ще і друкують від його імені. Емілю здавалося, що він  втратив все, чого домігся  за сорок п'ять років роботи. Та пожалкував, що не зостався у Франції.

Ніхто не здогадувався де зараз ховається Золя, який весь час переїжджав з місця на місце, подорожуючи Англією під чужим ім’ям. Щоб остаточно не звихнутися, він просить дружину Олександрину допомогти з перевезенням його дітей до Англії, які були від іншої жінки, коханки Жанни. Дружина Еміля, незважаючи на душевну суперечку,  відгукується. В очікуванні приїзду Жанни з дітьми Золя знову засів за роботу і приступив до «Родючості». Емілю так все набридло, він радів приїзду Жанни та дітей і сказав: «…З мене досить, з мене досить, з мене досить! Я виконав свій обов'язок і хочу, щоб мене залишили в спокої ... Коли я зроблю все необхідне для того, щоб мої близькі і я сам були настільки щасливі, наскільки ми можемо бути щасливими, світ може впасти, я і голови не поверну. Скажіть собі, що я повернуся тільки тоді, коли у Франції буде правосуддя, а останні події доводять, що до цього ще далеко. Я вважаю, що моя роль в суспільстві закінчена ». [6]

Цей лист демонструє, що Золя втомився. Він бореться за правду і справедливість, а натомість повинен тікати з рідної країни, під ганебні викрики натовпу.  Просто, Еміль володів високим моральним устроєм душі і вмів це висловлювати, що для інших було чуждим. Письменникові здавалося, що він знову програв у битві за істину. Йому здавалося, що він один і нема підтримки. Так, у Золя були сторонники, але ж у вигнанні опинився тільки він один. Золя завжди був на крок попереду, тому у свій час так і не здобув визнання та любові сучасників. Еміль Золя став новим етапом у свідомості людства.

Та  правосуддя, на диво, ніби настало. Із англійських газет Золя дізнався, що Полковник Анрі, якого, як і Естергазі, загнав у кут слідчий Бертюлюс, зізнався у скоєному. Звинувачений у виготовленні підробок, він був відправлений у в'язницю Мон-Валер'єн, де перерізав собі горло бритвою. Золя  неймовірно цьому зрадів. Але, для перемоги цього виявилося не достатньо,  Рошфор висловив припущення, що Анрі покінчив із собою через патріотизм, для того, щоб не показувати справжні документи, які могли б поставити під загрозу безпеку держави. Припущення «патріотичної підробки» розвинув Моррас, який в газеті «La Gazette de France» оспівує мужність і гідність полковника Анрі, мученика, потерпілого за праве діло. Потім і права преса з  «Вільним словом» («La Libre Parole»),  стверджувала: «Перегляд справи - це війна. До цієї війни ми не готові. Так, це буде війна. І розгром. Цього і домагаються, на це і сподіваються євреї ».

Двадцять восьмого травня 1899 р., Золя дописує «Родючість», цього зворушливого і трішки смішного гімну на славу запліднення жінки чоловіком. А наступного дня, двадцять дев’ятого травня, в присутності трьох палат касаційного суду, присутніх на засіданні, голова суду Балло-Бопре зачитав звіт про стан розслідування, та справжнє походження записки . «Чи була вона написана рукою Дрейфуса?»  і дав відповідь на своє питання: «Панове, після поглибленого вивчення я, зі свого боку, переконався в тому, що записка була написана не Дрейфусом, а Естергазі ».  Третього червня 1899р.,  касаційний суд одноголосно скасував рішення, за яким Дрейфус був засуджений і тепер звинувачений повинен був постати перед військовим судом Ренна. Звичайно, Золя вирішив повернутися до Франції : «Тепер ніщо на світі не втримає мене тут і зайвої години, навіть якби мені пригрозили, що на кордоні мене заарештують, я б все одно повернувся ». [7]

Процес перегляду справи почався сьомого серпня 1899 р.,  в  залі ліцею Ренна. Новий голова суду, Вальдек-Руссо, не приховував свого розташування до Дрейфуса. Навколо справи розвивалися не найкращі події. В понеділок чотирнадцятого серпня незнайомець, що йшов по вулиці слідом за Лаборі, вистрілив йому в спину і втік. На щастя, куля пройшла повз і він одужав. При розгляді справи, повинна була статися  очна ставка між Дрейфусом і Естергазі, але останній, який вже перебував в Англії,  обмежився заявою, в якій зізнався, що  написав записку, але йому її продиктував Дрейфус. Суд вирішив, що Дрейфуса виправдати неможливо, бо тим налаштують проти себе армію, тому винесли неоднозначне рішення. Дев'ятого вересня 1899 р., п'ятьма голосами проти двох Дрейфус був визнаний винним, але за наявності пом'якшувальних провину обставин, «він написав тільки половину записки»,  його засудили до десяти років тюремного ув'язнення. Дванадцятого вересня Золя надрукував в «Аврорі» різку і уїдливу статтю під назвою  «П'ятий акт»:  «Нам показали найдивніше з'єднання замахів на істину і справедливість. Шайка свідків, яка правила судовим розглядом, щовечора сходилася, щоб обговорити завтрашню брудну пастку, виступаючи з брехливими звинувальними промовами замість прокурора, залякуючи і ображаючи тих, хто насмілювався їм суперечити, нав'язуючи себе завдяки своїм званням і поставі... Безглузді прокурори, що переходять всі межі дурості... Я в жаху. Це той священний жах, який охоплює людину, яка бачить, як вчиняється неможливе, річки течуть назад, земля безладно обертається під сонцем ». І в той же день пише Лаборі: «Все це скінчиться яким-небудь помилуванням і темної амністією ». [8]   Так і сталося, у вересні 1899 р., президент республіки Еміль Лубе підписав указ про помилування Дрейфуса  і той вийшов з в'язниці вільним, але не відновленим у своїх правах. Золя негайно написав у «Аврору» нову статтю, написану у формі  «Листи до мадам Альфред Дрейфус». В якій бажає Дрейфусу жаданого спокою. У тій же «Аврорі» був і «Лист до пана Еміля Лубе, президента республіки ». В якому, Золя описує своє не годування та закінчення його ролі в цій історії. Здійснюючи над собою насильство, він написав третій том «Чотирьох Євангелій», названий «Істина», в основі якого  лежить історія з Дрейфусом.  Роман, надрукований з продовженням в «Аврорі»,  викликав захват.

Аналізуючи останні статті Золя, присвячені справі Дрейфуса просякнуті невдоволенням підсумків боротьби. Золя бажав тріумфального виправдання Дрейфуса. Письменник хотів, щоб устрій визнав свою провину, знявши обвинувачення з Дрейфуса та повністю відновив його життя до цих подій. Еміль бажав, щоб його визнали як борця за справедливість та істину. А натомість, з Дрейфуса «тихенько» зняли половину обвинувачень, лише для того, щоб зупитинити розкол в країні, та заспокоїти невгамовних Дрейфусарів. Тобто, закрили справу вигідним для себе шляхом, ніби просто зжалились над Дрейфусом, надали послугу. І насправді, просто «грали в благодійників». Золя визнає, що мета до якої він йшов  так і не стала реальністю. Письменник був розчарованим. Але вже більше нічого не міг зробити.

А пізніше, сталося те, чого ніхто не очікував. Двадцять дев’ятого вересня 1902 р.,  у віці шістдесяти двох років Золя помер від задухи  у своїй кімнаті. Дружина залишилася жива. Як написав журналіст Жан Бедель: «Існує лише єдине припущення, яке може пояснити, чому один раз з каміна проникла смертельна доза окису вуглецю, та чому в наступні дні тварини змогли вижити в спальні. Це припущення зводиться до того, що димар був закупорений в день повернення Золя в Париж і, що його прочистили вранці, коли письменник був уже мертвий ». [9]

Праві газети відкрито  раділи смерті Золя. «Французький народ» («Le Peuple français») запевняв, ніби святий архангел Михаїл вразив Золя, як колись вразив дракона. «Вільне слово» («La Libre Parole») зловтішалося: «Натуралістична пригода: Золя отруєний чадним газом». А тим часом, на письмовому столі Золя, залишилися лежати лише кілька сторінок його останнього, незакінченого роману «Справедливість».

Двадцять п'ятого листопада 1903 р.,  Дрейфус подав прохання про перегляд рішення Реннського військового суду. Дванадцятого липня 1906 р., було доведено, що рішення військового суду Ренна, «винесене помилково» . Дрейфус, повернувся в армію в чині майора і був нагороджений орденом Почесного легіону.  Пікар, у свою чергу, був проведений в бригадні генерали. Боротьба Золя, отримала перемогу,  хоч письменник і не дожив всього чотири роки, аби побачити остаточне завершення справи. Еміль Золя  був одним з небагатьох, які могли протистояти натовпу, задля справедливості, честі та процвітання батьківщини.


ВИСНОВКИ

Подорожуючи сторінками цієї курсової роботи, можна дійти до таких висновків. Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя.  Тобто, поєднати науку та літературу. Можливо, в соціальних творах Золя немає фізіологічного зображення людини, але його вплив можна побачити в серії «Ругон-Маккари».  Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Завдяки своїй натуралістичній теорії Золя демонстрував переваги та соціальні протиріччя епохи. Яке у результаті спонукало звернутися до журналістики, для того, щоб бути в «реальному» контакті з читачем.

Журналістська діяльність Золя починається у 1865 р., у видавництві «Ашетт».  Там він друкував  для газети  «Пті журналь» («Маленька газета»). У 1866 р., починається новий етап  в газеті «Евенман» («Подія»), під керівництвом  Вільмессана. Статті опубліковані в «Евенман», дадуть у результаті збірки  «Мій салон» (1866 р.) і «Що я ненавиджу» (1866 р.). Не можна оминути і співпрацю з лівою республіканською пресою. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»).  У 1872 р., сталася доленосна зустріч з І. С. Тургенєвим. Завдяки якому Золя став кореспондентом «Вісника Європи». Золя вважав, що початок його світової популярності поклала саме Росія. На відмінну від Франції, яка майже постійно його «чіпляла» та не розуміла. Потім була співпраця з газетою Лаффіта «Вольтер», регулярна робота з газетою «Фігаро»,  яка народить збірку «Похід» (1882 р.). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття  «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки.  Ці правдиві статті породили ненависть у супротивників. І не отримавши підтримки, Золя залишив журналістську діяльність і поринув у літературу. Закріплюючи свій відхід статтею «Прощання», висловлюючи своє розчарування в журналістиці.

До публіцистики Золя повертається лише через сфабриковану справу  Дрейфуса, капітана французької армії, єврея за національністю, якого звинувачували у зраді і засудили до каторги. Тому, Золя відновлює співпрацю з «Фігаро», а потім працює з газетою  «Орор» («Аврора»), в якій публікує лист «Я звинувачую», саме лист, а не брошуру,  для того, щоб на нього звернули увагу. За це Золя  був засуджений до тюремного оточення, але Еміль втік до Англії. Повертається він лише у 1899 р., і через два роки друкує свою останню публіцистичну роботу «Істина простує», в ній були чотирнадцять статей пов’язаних з Дрейфусом.

Аналізуючи творче життя Еміля Золя бачимо письменника, автора великої кількості романів, багато з яких викликали захоплення. Але, обставини перетворили його в завзятого борця за справедливість, захисника невинних. Тим самим, зробивши Золя «реальним мрійником», який бажав справедливості і правди. Його жага до відображення реальності була втілена не лише в літературі, а й в  справжньому житті. Еміль Золя мав два покликання, але одну ідею буття.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

                                                  Книги:

1. Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р.

2. Арман Лану, «Здрастуйте, Еміль Золя!», Прогрес, М. 1966, стор. 155-156

3. Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953р. Ст. 701-702. Переклад Т. Іванової.

4. Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

5. Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

                                         Журнальні статті:

1. Журнал. Вісті ПФУ Філологічні науки 2009. № 4І. Станько. Два епізоди з життя А.П.Чехова.

ВИНОСКИ

[1]. Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

[2]. Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

[3].  Арман Лану. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 367-368.

[4].  Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953р. Ст. 701-702. Переклад Т. Іванової.

[5]. Арман Лану. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 384.

[6]. Лист Еміля Золя від 13 серпня 1898 р.

[7]. Лист Еміля Золя від 3 червня 1899 р.

[8].  Лист Еміля Золя від 12 вересня 1899 р.

[9]. Арман Лану. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 465.

Додаток А

                                      Е. Золя. Я звинувачую

          Лист пану Феліксу Фору, ПРЕЗИДЕНТУ РЕСПУБЛІКИ

Нижченаведені рядки були поміщені в газеті «Орор» 13 січня 1898.

Читач не знає, що даний лист, як і два попередніх, вийшов спочатку окремою брошурою. Однак, коли відбиток вже готували пустити в продаж, я вирішив, щоб написане мною отримало понад широкий розголос і виробило понад разюче враження, помістити ці рядки в газету. До того часу, проявивши гідні захоплення,  дух незалежності і мужність, редакція «Орор» зробила вибір і я, цілком природно, звернувся до неї. З тієї пори, ця газета стала моїм вірним прихильником, глашатаєм волі й істини, - її сторінки були надані в повне моє розпорядження, за що я маю до директора «Орор», пана Ернеста Вогана, почуття гарячої вдячності. Після розпродажу трьохсот тисяч примірників газети та наступні за нею судовим позовом брошури з текстом листа так і залишилися лежати на складі. Але після скоєння задуманого мною кроку я вважав за благо зберігати мовчання, очікуючи початку судового розгляду моєї справи і наслідків, які, як я сподівався, воно повинно було спричинити за собою.

Пане Президенте, дозвольте мені в подяку за люб'язний прийом, одного разу наданий мені Вами і в заощадження доброї слави, якою Ви заслужено користуєтесь, сказати Вам, що Вашу зірку, настільки щасливу досі, загрожує затьмарити ганебно, незмивна скверна. Низькі наклепники марно намагалися пошкодити Вам, Ви підкорили всі серця. У славетні дні великого всенародного торжества, укладення франко-російського союзу, Ви з'явилися, осяяний сяйвом слави і нині готуєтеся очолити й привести до успішного завершення влаштовану у нас Всесвітню виставку, яка урочисто увінчає наше століття праці, істини і свободи. Але  Ваше ім'я - мало не сказав «правління» - затьмарила ганебна пляма - ганебна справа Дрейфуса! Днями військовий суд, ведений приказом, осмілився виправдати горезвісного Естергазі нахабно знехтувавши істину і правосуддя. Цього не можна перекреслити - відтепер на обличчі Франції горить слід ганебного ляпасу і в книгу часу буде записано, що це мерз суспільний злочин, який  свершився в роки Вашого правління.

Але раз посміли вони, смію і я. Я скажу правду, бо обіцяв сказати її, якщо правосуддя, на розгляд якого справа була передана у відповідності з існуючим законодавством, не встановило б її повністю і без вади. Мій обов'язок вимагає, щоб я висловився, мовчання було б рівносильне співучасті і безсонними ночами мене переслідував би привид невинного, який спокутує ціною невимовних страждань злочин, якого не скоював. До Вас, пане Президенте, зверну я слова істини, охоплений обуренням, яке переповнює всіх чесних людей. Ваша порядність не викликає в мені сумнівів, бо, на моє переконання, Ви не знаєте правди. Та й перед ким ще викрити мені підступну зграю істинних злочинців, що не пред Вами, верховним суддею країни?

Скажу насамперед правду про судовий розгляд і засудження Дрейфуса.

Слідство було затіяно і прямувало підполковником Дюпаті де Клам, в той час простим майором. З початку і до кінця справу Дрейфуса пов'язано з цією зловісною особистістю, і все в ньому стане остаточно ясно лише тоді, коли неупередженим дізнанням будуть виразно встановлені діяння сього пана і міра його відповідальності. У голові цієї людини, здається мені, панувала найбільша плутанина і бестолковщина, - весь у владі романтичних бреднів, він тішився побитими прийомами бульварних кніжонок: тут і викрадені папери, і анонімні листи, і побачення в безлюдних місцях, і таємничі дами, що приносять під покровом ночі речові докази. Це йому спало на думку продиктувати Дрейфусу горезвісне бордеро; його осінила щаслива думка спостерігати за обвинуваченим, помістивши оного в кімнату, суцільно вкриту дзеркалами; його описує нам комендант Форцінетті в ту мить, коли, запасшись потайним ліхтарем, майор зажадав провести його до сплячого укладеним, щоб освітити раптово особу в'язня і вловити прикмети нечистої совісті в переляку раптового пробудження. Про інше не стану говорити - шукайти і все відкриється. Я просто заявляю, що майор Дюпаті де Клам, якому поставлено було як військовому юристу призвести слідство у справі Дрейфуса є, в порядку черговості і по тяжкості відповідальності головним винуватцем страшної судової помилки.

Вже протягом деякого часу бордеро знаходилося в руках полковника Сандера, начальника контррозвідки, згодом помер від загального паралічу. У відділі відбувалася «витік», зникали папери, як зникають і по цей час, - і доки розшукували упорядника бордеро, склалося мало-помалу упереджена думка, що сим людиною не міг бути ніхто інший, як офіцер штабу і до того ж артилерист: дві кричущі помилки, які свідчать про те, наскільки поверхнісно вивчалося бордеро, бо вдумливе читання паперу приводить до переконання, що вона могла бути складена лише піхотним офіцером.

Отже, пошуки велися всередині відомства, звіряти почерки співробітників, вирішено було, так би мовити, закінчити справу в своєму колі: раз у відділі завівся зрадник, його треба було викрити і виставити геть. І ледь підозра впала на Дрейфуса - я змушений знову звернутися тут до деяких обставин частково відомої історії, - як на сцену виступає майор Дюпаті де Клам. Він вигадує злочин Дрейфуса, стає призвідником і натхненником дізнання, береться приперти зрадника до стіни і змусити його до повного визнання. Звичайно, до цього доклав руку і військовий міністр генерал Мерсьє, людина,  видно, розуму пересічного, і начальник штабу генерал де Буадефр, очевидно, піддався своєму клерикалізму, і помічник начальника штабу генерал Гонзо, на багато чого дивився крізь пальці. Але, по суті, на перших порах заправляє один майор Дюпаті де Клам, він захоплює за собою інших, підпорядковує їх своїй волі якоюсь гіпнотичною силою, - адже наш майор займається крім усього іншого спіритизмом, окультними науками і розмовляє з духами. Неможливо описати всі випробування, яким він піддав нещасного Дрейфуса, хитромудрі пастки, в які сподівався його заманити, навіжені допити, жахливі хитрощі - найрізноманітніші прийоми, народжені гарячою уявою мучителя.

О, початок справи викликає здригання у кожного, кому відомі справжні обставини! Майор Дюпаті де Клам бере Дрейфуса під варту, укладає його в одиночну камеру. Потім поспішає до пані Дрейфус і, щоб страхом примусити її до мовчання, загрожує, що, якщо вона обмовиться хоч словом, її чоловікові не минути лиха. А тим часом нещасний бився в розпачі, кричав, що невинний. Так, у цілковитій таємниці, із застосуванням безлічі витончених і жорстоких прийомів дізнання - ні дати, ні взяти, як в який-небудь хроніці XV століття, велося слідство. А адже звинувачення будувалося на одному-єдиному і безглуздому доказі - на безглуздому листі, свідоцтві не тільки пересічної зради, але й нечувано нахабного шахрайства, якщо взяти до уваги, що майже всі горезвісні таємниці, видані ворогові, позбавлені якої б то не було цінності . Я роблю на цьому наголос лише тому, що такі способи судочинства підготували грунт для справжнього злодіяння - відмови у правосудді, яке, немов страшна недуга, вразило згодом Францію. Мені хочеться наочно показати, як стала можливою судова помилка, як її породили підступи майора Дюпаті де Клам, як вийшло, що генерали Мерсьє, де Буадефр і Гонзо далися в обман, як з кожним днем ​​погіршували свою провину завзятістю у злочинній помилці, яку вони згодом почли своїм обов'язком видати за святу правду, що не підлягає навіть обговоренню. Таким чином, на перших порах їм можна було поставити в докір звичайну безпечність і недоумство. У гіршому випадку можна припустити, що вони піддалися релігійному фанатизму свого середовища і забобонам, породжених становим духом, - як би там не було, вони виявилися потворщиками дурості.

Але ось Дрейфус постав перед військовим судом, що відбувалося, на вимогу зверху, в обстановці найсуворішої негласності. Якби зрадник відкрив ворогові кордон країни і привів німецького імператора до підніжжя собору Паризької богоматері, то і тоді, ймовірно, слухання справи не було б оточене більш щільною завісою таємниці і мовчання. Країна скута жахом, люди пошепки передають один одному жахливі вісті, йде поголос про жахливу зраду, подібної тим зрадам, які збуджують обурення багатьох поколінь. Зрозуміло, народ Франції готовий вітати будь-який вирок, найсуворіша кара буде занадто м'якою для зрадника! Французи одностайно схвалять громадянську страту і зажадають, щоб засуджений до кінця днів своїх нудився на морський скелі, охоплений ганьбою і докорами совісті. Невже справді є щось таке, про що страшно мовити, щось украй небезпечне, якісь обставини, чреваті військовою пожежею в Європі, які нужда зажадала поховати за закритими дверима судового процесу?

Нічого подібного! Оці жахливі одкровення суть не більше як маячні домисли і фантазії майора Дюпаті де Клама.

Вся ця купа небилиць була складена потім лише, щоб приховати безглуздість з бульварних романів. Щоб переконатися в цьому, досить уважно вивчити обвинувальний висновок, оголошений на суді. Воно ж побудовано буквально на порожньому місці! Засудити людину на підставі подібного висновку - воістину верх беззаконня. Немає жодної порядної людини, яка не зазнала би, читаючи цей документ, обурення і гніву при думці про непомірно тяжкому покаранні, що спіткало в'язня Чортова острова. Дрейфус знає декілька мов? Злочин. У нього не було знайдено ніяких компрометуючих паперів? Злочин. Він працьовитий і допитливий? Злочин. Він тримається спокійно? Злочин. А наївність формулювань, цілковита бездоказовість доводів! Тлумачили про чотирнадцять головних пунктів звинувачення, а на перевірку всі вони зводяться до одного-єдиного - нещасливого бордеро. Більше того, виявляється, що графологи не прийшли до єдиної думки, що на одного з них, г-на Гобера, начальник гримнув, бо він осмілився проявити незгоду з точкою зору, яку йому намагалися нав'язати. Говорилося також, що на суді проти Дрейфуса показували двадцять три офіцера. Поки нам невідомі протоколи допросів, але цілком очевидно, що всі ці офіцери не могли виступити проти обвинуваченого; треба, крім того, зауважити, що всі свідки без винятку служать  Військовому відомству; таким чином, справа вирішувалося по-сімейному, у вузькому колі товаришів по службі і про це не слід забувати. Штабне начальство учинило наслідок, штабне начальство влаштувало перший, а зовсім недавно і другий суд.

Отже, все впиралося в горезвісне бордеро, щодо якого графологи не витримали єдиної думки. Розповідають, що в нарадчій кімнаті судді схилялися вже до виправдувального вироку, бо інакше вчинити вони не могли. Зрозуміло тепер, чому з такою запеклою завзятістю, намагаючись виправдати обвинувальний вирок, нам твердять нині про існування якогось таємного і важливого паперу, викриваючого засудженого, паперу, який неможливо навіть уявити на загальний огляд, яка всьому дає законну підставу, - доказ, пред якій ми повинні замовкнути, немов перед несповідимим божеством! Ні, я з усією рішучістю заявляю, що такого доказу немає й ніколи не було! Якась безглуздий папірець, це я ще допускаю, - записочка, де згадуються жінки сумнівної доброзвичайності і якийсь пан Д., що став надто вимогливим: найімовірніше, чоловіче, який вирішив, що занадто дешево запросив за свою дружину. Але говорити про документ, що має стосунок до оборони країни, винесення якого на суд спричинило б за собою оголошення війни вже наступного дня ... Ні і ще раз ні! Це брехня. Брехня тим більше мерзотна і нахабна, що винні залишаються безкарними і немає ніякої можливості викрити їх. Вони б'ють на сполох, користуються як щитом цілком зрозумілих занепокоєнь народу, примушують французів до мовчання, бентежачи їх душі і задурманюючи наклепом. Я не знаю більш тяжкого громадянського злочину.

Отже, я виклав Вам, пане Президенте, обставини, що пояснюють, яким чином відбулася судова помилка. Доводи морального порядку, достаток Дрейфуса, відсутність вагомих підстав для засудження, безперестанні заяви в'язня про свою невинність остаточно переконують у тому, що нещасний впав жертвою не в міру палкої уяви майора Дюпаті де Клама, просоченої духом клерикалізму середовища, що оточувала його і цькування «брудних євреїв », ганьбить наше століття.

Тепер настала пора розповісти про справу Естергазі. Минуло вже три роки, але багато чесні люди як і раніше прибувають в глибокій тривозі, втративши спокій, наполегливо шукають і нарешті переконуються в невинності Дрейфуса.

Я не стану розповідати про те, як у пана Шерера-Кестнера виникли сумніви, як ці сумніви поступово перейшли в впевненість. Поки він добирався до істини, важливі події відбувалися в самому штабі: полковник Сандер помер і посаду начальника контррозвідки зайняв підполковник Пікар. І ось одного разу при виконанні Пікаром обов'язків, пов’язаних з новою посадою, до його рук потрапила телеграма, відправлена ​​на ім'я майора Естергазі агентом однієї іноземної держави. Борг вимагав від Пікара негайно розпочати розслідування. Можна сказати з усією визначеністю, що підполковник Пікар ніколи не діяв поверх голови своїх начальників. Він розповів їм про свої підозри щодо інстанції, спочатку генералу Гонзу, потім генералу де Буадефр і, нарешті, генералу Бійо, котрий змінив генерала Мерсьє на посту військового міністра. Що викликало стільки розмов досьє Пікара ніколи не було нічим іншим, як досьє Бійо, я хочу сказати, що мова йде про досьє, підготовленому підлеглим для міністра, яке і донині повинно знаходитися в архіві військового відомства. Слідство велося з травня по вересень 1896, і треба сказати прямо, генерал Гонзо був переконаний у винності Естергазі, а генерали де Буадефр і Бійо не сумнівалися в тому, що бордеро написано його рукою. Саме до цього незаперечного висновку привело дізнання Пікара. Відомство було охоплено сум'яттям, бо осуд Естергазі неминуче тягло за собою перегляд рішення у справі Дрейфуса, але якраз цього штаб не хотів допустити, чого б то не коштувало.

Можна уявити, яка болісна нерішучості опанувала на мить генералом Бійо. Свіжа людина у Військовому відомстві, він нічим не був зв'язаний і міг здійснити правосуддя. Але він не посмів, ймовірно, побоюючись громадського обурення, а також, мабуть, зі страху видати всю штабну братію, генерала де Буадефра, генерала Гонза, не рахуючи їхніх підлеглих. Це була водночас коротка мить боротьби між його совістю і тим, у чому полягало, як він вважав, служіння інтересам армії. І коли мить пройшла, зло сталося: генерал Бійо погрішив проти совісті, вступив в нечисту гру. З того дня він обтяжував свою провину все новими зловживаннями, покривав своїм ім'ям злочинні діяння підлеглих. На ньому лежить така ж вина, як і на інших, ні, він несе ще більшу відповідальність, бо був вільний відправити правосуддя і не здійснив його. Розум відмовляється вірити! Ось уже рік, як генерал Бійо, генерали де Буадефр і Гонзо знають, що Дрейфус невинний і зберігають цю страшну таємницю! І вони спокійно сплять і у них є дружини, і улюблені діти!

Підполковник Пікар виконав обов'язок чесної людини: в ім'я правосуддя він настійно клопотав перед начальниками, навіть благав їх, вказував їм на всю безрозсудність зволікань, бо хмари збиралися і гроза неминуче повинна була пролунати, коли б правда вийшла назовні. Пізніше про те ж попереджав генерала Бійо пан Шерер-Кестнер, волаючи до його патріотичних почуттів і заклинаючи взяти справу в свої руки, щоб запобігти згубні його наслідки, загрожували обернутися суспільним лихом. Але ні! Лиходійство здійснилося, штаб не міг тепер зізнатися у своїх злочинних підступах. І ось підполковника Пікара відправляють зі службовим порученням, відсилають все далі і далі, поки він не опинився в Тунісі, де одного разу, віддавши належне його відвазі, його направляют на справу, яка цілком могла коштувати йому життя, в ті самі місця , де склав голову маркіз де Морес. То не була опала, генерал Гонзо підтримував з підполковником дружнє листування. Просто бувають такі таємниці, в які краще не проникати.

А в Парижі тим часом істина неухильно прокладала собі дорогу. Всім відомо, як вибухнула довгоочікувана гроза. У той день, коли пан Шерер-Кестнер готувався вручити прохання про перегляд справи, пан Матьє Дрейфус викрив майора Естергазі як істинного автора бордеро. Так на сцені з'являється майор Естергазі. Очевидці розповідають, що в першу хвилину він зовсім втратив голову, готовий був накласти на себе руки або бігти. Ще б пак! І раптом він починає тримати себе із зухвалою самовпевненістю, вражає весь Париж нахабством повадки і промов. Що ж сталося? А сталося те, що йому прийшли на допомогу: їм отриман був лист без підпису, в якому його повідомляли про наміри його ворогів, а якась таємнича дама взяла на себе працю доставити йому серед ночі папір, викрадений в штабі, який повинен був врятувати його. І знову я без праці вгадую руку підполковника Дюпаті де Клама, витончену винахідливість його набагато на вигадки уяви. Справа його рук - уявна винність Дрейфуса - виявилося під загрозою і він, безсумнівно, вирішив за всяку ціну врятувати своє дітище. Ще б пак! Адже перегляд справи означав би крах настільки химерного і сумного роману, жахлива розв'язка якого розігрується нині на Чортовому острові! Але саме цього він і не міг допустити. І ось підполковник Пікар і підполковник Дюпаті де Клам вступають у двобій, один з піднятим забралом, інший - ховаючи обличчя. У якнайшвидшому часі ми побачимо їх обох перед цивільним судом. По суті справи, захищається все той же штаб, який не хоче визнати свою провину, час від часу все більше загрузає в підлості.

Приголомшені громадяни задавали собі питання: хто ж вони, ті люди, які покривали майора Естергазі? Насамперед підполковник Дюпаті де Клам, незмінно тримається в тіні, - він все підстроїв, всім заправляв. Його з головою видають безглузді хитросплетіння, про яких йшлося вище. По-друге, генерал де Буадефр, генерал Гонзо і сам генерал Бійо, які змушені домагатися виправдання майора, бо, визнавши невинність Дрейфуса, вони не забудуть накликати загальне презирство на Військове відомство. І ось вам дика безглуздість такого становища: підполковник, єдиний чесний чоловік в цьому середовищі, єдиний, хто виконав свій обов'язок, став жертвою лицедіїв, прийняв зневагу та неправу стягнення. О, правосуддя! Глухий розпач тіснить мої груди. Дійшло до того, що лиходії звинувачують його в підробці, в тому, що він нібито сам склав телеграму, щоб погубити Естергазі. Великий боже! Навіщо? З якого дива? Назвіть хоч яку-небудь спонукальну причину. Може бути і він запроданий євреям? Але вся сіль у тому, що підполковник Пікар був антисемітом. Так, ми стали свідками мерзенного лицедійства, коли людей, які загрузли в боргах і зло, виставляють безневинними агнцями і паплюжать людину бездоганного життя, живе втілення порядності! Коли суспільство скочується на таку низьку щабель падіння, воно починає розкладатися.

Отже, пане Президенте, я представив Вам справу Естергазі таким, яке воно є. Мова йде про злочинця, для якого свідомо вирішили добитися виправдання. Ось уже протягом двох місяців ми година за годиною стежимо за цією огидною метушнею. Я передав Вам обставини справи коротко, тут, по суті, просто стислий виклад подій, про які коли-небудь розкажуть пекучі рядки повісті, де ніщо не буде упущено. Ми бачили вже, як генерал де Пельє, а слідом за ним майор Раварі справили злочинницьке дізнання, в результаті якого падлюки постали достойними мужами, а чесні люди - мерзотниками. Засим зібрався військовий суд.

Чи розумно було сподіватися, що військовий суд скасує рішення, винесене іншим військовим судом?

Тут можна навіть знехтувати завжди можливими підтасуваннями у складі суддів. Чи не виключає надію на справедливий вирок уже одна сліпа покірність дисципліні, яка увійшла в плоть і кров військовослужбовців? Говорячи «дисципліна», ми розуміємо «покора». Раз вже військовий міністр, владика живота їх, привселюдно оголосив про незаперечності вироку, можливо, щоб військовий суд посмів скасувати його? З точки зору військової субординації це річ немислима. Заява генерала Бійо справило на суддів дію зачарувальну і вони судили обвинуваченого, не розмірковуючи, як солдати йдуть у бій. Цілком очевидно, що займаючи свої крісла в залі суду, вони були в полоні упередженої думки: «Дрейфус був засуджений за зраду військовим судом, слідчо, він винен і ми, військові судді, не можемо виправдати його; з іншого боку, ми знаємо, що визнати Естергазі винним значило б виправдати Дрейфуса ». Ніяка сила не могла б вибити їх з цього кола думок.

Вони винесли неправий вирок, накликав вічну ганьбу на військові суди, будь-яке рішення яких буде відтепер зустрічатися з підозрою. Якщо припустити, що в перший раз судді виявились безглуздими, то вдруге злочинний умисел не залишає жодних сумнівів. Провину їх пом'якшує лише та обставина, що вище начальство оголосило вирок суду не підлягаючим обговоренню, божественним одкровенням, перед яким повинні замовкнути люди. Як же могли підлеглі противитися верховній волі? Нам тлумачать про честь війська, хочуть, щоб його любили і шанували. Зрозуміло, якщо мова йде про воїнство, яке при першій небезпеці візьметься за зброю, захистить французьку землю від ворога - це воїнство є весь народ наш і ми не маємо до нього почуттів інших, ніж любов і повага. Але мають на увазі не це воїнство, про честь якого ми турбуємося, прагнучи до торжества правосуддя. Дбають про золотопогонників, на чию владу ми потрапимо, можливо, завтра. Іншими словами, нам пропонують благоговійно цілувати ефес шашки? Не бувати тому!

Я вже показав, що справа Дрейфуса стало внутрішньою справою Військового відомства, позаяк штабний офіцер був оголошений зрадником своїми товаришами по службі з штабу і засуджений за наполяганням вищих чинів штабу. Повторюю знову, що його виправдання і повернення із заслання означає визнання провини штабного начальства. Ось чому Військове відомство пустилося у всі тяжкі, піднімаючи газетний галас, друкуючи неправдиві повідомлення, користуючись зв'язками і впливом, щоб виправдати Естергазі і тим самим вдруге погубити Дрейфуса. Так, республіканському уряду слід було б влаштувати неабияку чистку в притулку, як називає служби Військового відомства сам генерал Бійо! Де ж він, той сильний, наділений почуттям розумного патріотизму кабінет міністрів, який знайде в собі сміливість все там перебудувати і оновити? Як багатьох з відомих мені французів приводить в трепет думка про можливе виттяння, тому що вони знають, які люди відають обороною країни! В якій притон низьких склочників, пліткарів і марнотратів перетворилася сія свята обитель, де вершиться доля Вітчизни! Жах охопив моїх співгромадян, коли справа Дрейфуса, «брудного єврея», принесеного в жертву страждальця, відкрило їм страшне чрево. Яке безодня недоумкуватих витівок, дурості і маячних вигадок! Низькопробні поліцейські прийоми, манери інквізиторів і гнобителів, самоуправство жменьки чинів, нахабно зневажають чоботищами волю народу, блюзнірство і брехливо посилаються на вищі інтереси держави, щоб змусити замовкнути голоси, що вимагають істини і правосуддя!

Вони здійснили злочин і тоді, коли вдалися до послуг продажних газет, коли дозволили захищати себе всякому паризькому непотребу. І ось нині непотріб нахабно торжествує, а правосуддя не діє і мовчить звичайнісінька порядність. Вони здійснили злочин, коли звинуватили в намірі збентежити совість народу тих, хто жадає відродження Франції благородної, шествующей на чолі вільних і справедливих народів, а самі тим часом набули мерзенної змови, щоб упиратися в згубну помилку на очах усього людства. Вони здійснюють злодіяння, отруюючи громадську думку, штовхаючи на чорну справу народ, який довели брехнею до нестями. Вони здійснюють злодіяння, коли одурюютьт свідомість простого люду і бідноти, потурають мракобісся і нетерпимость, користуючись розгулом огидного антисемітизму, який погубить велику освічену Францію - батьківщину «Прав людини», якщо вона не покладе йому кінець. Вони здійснюють злодіяння, граючи на патріотичних почуттях заради розпалювання ненависті, вони здійснюють, нарешті, злодіяння, перетворюючи воєнщину в сучасного ідола, в той час як всі кращі уми працюють заради якнайшвидшого торжества істини і правосуддя.

Велика скорбота крушить серця наші, коли ми бачимо цю істину і це правосуддя, настільки пристрасно закликувані нами, збоченими, потоптаними і опоганеними! Яке потрясіння зазнав, треба думати, Шерер-Кестнер, і мені здається, він неминуче стане гризти, що не виявив належної рішучості в той день, коли робив запит в сенаті, не висловив всю правду до кінця, не вирвав зло з коренем .Шерер-Кестнер, благородна особистість, чесна, порядна людина, вважав, що істина не потребує доказів, тим більше що вона представлялася йому очевидною, як світло дня. Чи варто все рубати під корінь, раз і без того сонце скоро засяє? За свою простодушну віру він і поплатився настільки жорстоко. Те ж сталося з підполковником Пікаром, який з почуття благородної порядність не побажав розголосити листи генерала Гонза. Сія педантичність тим більше робить йому честь, що в той час як він беззаперечно підкорявся військової дисципліни, вищестоящі офіцери дозволяли обливати його брудом і абсолютно несподівано самі повели проти нього найвищою мірою образливе слідство. Перед нами дві жертви, дві чисті, довірливі душі, які поклалися на Бога, а диявол тим часом не сидів склавши руки. Більш того, над підполковником Пікаром сотворили нечуване беззаконня: французький суд спочатку дозволив публічно напасти на свідка і звинуватити його у всіх смертних гріхах, а потім, коли цей свідок з'явився, щоб подати пояснення і захистити свою честь, призначив закрите слухання. Я заявляю, що це є також злодіяння і що згадане беззаконня порушить загальне обурення. Позитивно, військовий суд має вельми дивне уявлення про правосуддя. Така правда в її неприкрашеному вигляді, пане Президенте і правда сія воістину жахлива, вона кидає похмуру тінь на роки Вашого перебування на чолі держави. Я здогадуюся, що не в Ваших силах було вплинути на хід справи, що Ваші руки були зв'язані конституцією і оточуючими Вас людьми. І тим не менше людський обов'язок вимагає Вашого втручання, борг, про який Ви згадайте і який не забудете виконати. Це аж ніяк не означає, ніби я хоча б на мить засумнівався в перемозі правої справи. Я знову повторюю те, у що вірую полум'яно: істина простує і ніякі перепони не в силах зупинити її. Лише тепер починається справжня справа Дрейфуса, бо лише тепер позначилися остаточно позиції протиборчих сил: з одного боку, лиходії, всіма неправдами прагнуть поховати істину, з іншого боку - правдолюбці, готові жертвувати життям заради торжества правосуддя. І я знову повторюю те, про що говорив уже раніше: коли правду ховають у мороці підземелля, вона набирає там таку нездоланну силу, що в один прекрасний день відбувається вибух, що руйнує все і вся. Злочинці переконаються самі, що своїми руками уготували собі нищівну поразку. Проте лист мой вийшов довгим, пане Президенте, пора його кінчати.

Я звинувачую підполковника дю Паті де Клама в тому, що він був диявольським натхненником судової помилки (хотілося б думати, що він діяв без заздалегідь обдуманого наміру) і потім протягом трьох років усілякими безглуздими, і злочинними способами захищав своє злощасне дітище.            

Я звинувачую генерала Мерсьє в тому, що він (можливо, через недогляд) став спільником злочинців, покривши своїм авторитетом найбільшу несправедливість нашого століття.

Я звинувачую генерала Біллі в тому, що він, маючи на руках незаперечні докази невинуватості Дрейфуса, не дав їм законного ходу і тим самим вчинив беззаконня, яке ображає людську гідність. Він прикривався інтересами вищої політики, а насправді - просто прагнув вигородити скомпрометований Генеральний штаб.

Я звинувачую генерала де Буадефра і генерала Гонса в тому, що вони стали спільниками того ж злочину; одним, безсумнівно, керувала лють клерикала, іншим - кастова солідарність, яка робить з військового відомства святий, недоторканний ковчег.

Я звинувачую генерала Пельє і майора Раварі в тому, що вони справили мерзенне дізнання - я хочу сказати: жахливо упереджене дізнання, - що є нетлінним пам'ятником нахабства.

Я звинувачую (якщо тільки медична експертиза не визнає їх позбавленими здатності бачити і розуміти) трьох експертів, які звіряти почерк, Бельома, Варінара і Куара, в тому, що вони склали брехливі, злісні рапорти.

Я звинувачую військове відомство в тому, що воно організувало, користуючись органами друку (переважно газетами "Еклер" і "Еко де Парі"), жахливу кампанію, спрямовану до того, щоб вести громадську думку по помилковому сліду і покрити свої гріхи.

Я звинувачую перший військовий суд у тому, що він порушив закон, виносячи звинувачення на підставі, не представленого суду документа. Я звинувачую другий військовий суд у тому, що він, підкоряючись дисципліні, покрив це беззаконня та скоїв, у свою чергу, юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного.

Виступаючи з цими звинуваченнями, я не забуваю статей 30 і 31 закону про пресу, виданого 29 липня 1881 р., який карає за наклеп і поширення злісних чуток, і готовий нести відповідальність за свої слова, і вчинки. Я незнайомий з людьми, яких я звинувачую, я навіть ніколи їх не бачив, у мене немає проти них ні злопам'ятства, ні особистої ненависті. Вони є для мене уособленням соціального зла. Я здійснюю зараз революційний акт, спрямований до того, щоб наблизити торжество правди і справедливості. Не можна допустити, щоб нахабно зневажалися права людини! Всю пристрасть моєї душі я віддаю боротьбі за торжество справедливості і полум'яно вірю, що правда отримає перемогу. Нехай наважаться викликати мене в суд, і хай слідство ведеться при відкритих дверях! Я чекаю».

Будьте ласкаві прийняти, пане Президенте, запевнення у скоєнній мною повазі.[4]


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

76141. ДОПИНГ В СПОРТЕ И ЖИЗНИ 147.5 KB
  В настоящее время для профессионального спорта остро стоит проблема применения спортсменами допинга. Решение данной задачи сразу же влечёт за собой цепь сопутствующих вопросов: как совершенствовать систему допингконтроля какие препараты запретить к использованию...
76142. ОПРЕДЕЛЕНИЕ МОМЕНТОВ ИНЕРЦИИ ТВЕРДЫХ ТЕЛ МЕТОДОМ КРУТИЛЬНЫХ КОЛЕБАНИЙ 493.5 KB
  Если известен момент инерции тела относительно оси проходящей через центр масс то момент инерции тела относительно любой параллельной оси можно определить воспользовавшись теоремой Штейнера согласно которой момент инерции...
76143. Обонятельная ольфакторная сенсорная система 334.64 KB
  Сруктурно функциональная характеристика обонятельного анализатора. По волокнам обонятельного нерва импульсы поступают на обонятельную луковицу структуру переднего мозга в которой осуществляется обработка информации и далее следуют в корковый обонятельный центр.
76144. Сучасні імена українців 29.38 KB
  Візантійські імена крім давньогрецьких охоплювали давньоримські і давньоєврейські а також незначну частину імен тих народів з якими греки візантійської епохи підтримували торговельні і культурні зв’язки.
76145. Сущность и особенности функционирования рынка недвижимости 449.5 KB
  Одним из его видов является рынок недвижимости в котором главную роль играет недвижимое имущество его стоимость и участники рынка. Обязательным условием оценки недвижимости является учет специфики функционирования рынка недвижимости так как состояние рынка недвижимости оказывает существенное влияние...
76146. Объектноориентированные языки программирования 80.53 KB
  Объектноориентированные языки программирования пользуются в последнее время большой популярностью среди программистов так как они позволяют использовать преимущества объектноориентированного подхода не только на этапах проектирования и конструирования программных систем...
76149. Классификация строительных материалов органические неорганические 115.5 KB
  Всемирный форум по устойчивому развитию состоявшийся в Йоханнесбурге в сентябре 2002 г. определил как одну из главных задач на XXI в. необходимость сочетания социальных экологических высокотехнологичных и экономических вопросов в решении глобальных проблем всей планеты...