98646

Співвідношення теоретичного і емпіричного як методологічна проблема

Курсовая

Логика и философия

Історичний досвід показує що наука у своєму становленні і розвитку проходить дві стадії: стадію накопичення емпіричного матеріалу і стадію його теоретичної обробки тому першорядне значення у розвитку науки займає діалектичне співвідношення емпірії і теорії двох найважливіших складових наукового знання.

Украинкский

2015-11-05

87.13 KB

3 чел.

1

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Юрія Федьковича

Філософсько-теологічний факультет

Кафедра філософії

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з філософії

на тему: Співвідношення теоретичного і емпіричного як методологічна проблема

Студента  ІV  курсу 401 групи

напряму підготовки 6.020301 Філософія спеціальності 0203 Філософія

                                                                                    Трачик В. 

   Керівник доц. Починок І.Б.

                                                                                                             Національна шкала ________________    

Кількість балів: __________Оцінка:  ECTS _____

                                                                         Члени комісії    ________________  ___________________________

                                                                                                                                            (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                     ________________  ___________________________

                                                                                                                                             (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                                               ________________  ___________________________

                                                                                                                                             (підпис)                         (прізвище та ініціали

м. Чернівці 2015 рік

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ І

ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ В КЛАСИЧНІЙ МЕТОДОЛОГІЇ……..6

1.1. Розвиток уявлень про емпіричний і теоретичний рівні пізнання………6

1.2. Проблема демаркації емпіричного і теоретичного в неопозитивізмі…15

РОЗДІЛ 2

ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ В ПОСТНЕКЛАСИЧНІЙ МЕТОДОЛОГІЇ НАУКОВОГОПІЗНАННЯ………………..............………24

2.1. Дилема «актуалізм – теоретизм» в сучасній методології науки…………24

2.2. Сучасні підходи до розв’язання проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного……………………………………………………………………..30

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….…….34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ

ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………....36


ВСТУП

Актуальність теми. Історичний досвід показує, що наука у своєму становленні і розвитку, проходить дві стадії: стадію накопичення емпіричного матеріалу і стадію його теоретичної обробки, тому першорядне значення у розвитку науки займає діалектичне співвідношення емпірії і теорії – двох найважливіших складових наукового знання [10, с.89].

До цього часу в методології наукового пізнання існує різнобій в розумінні суті емпіричного і теоретичного знання і їх місця, взаємозв’язку в науковому пізнанні. Деякі дослідники пов’язують поняття емпіричного тільки із чуттєвим змістом досвіду, а в поняття теоретичного включають будь-які логічні форми. При цьому не враховують, що терміни „емпіричне” і „теоретичне” відносяться до знань, які завжди виражаються в логічних формах. Самі знання бувають різних видів у залежності від видів пізнання, а поняття емпіричного і теоретичного знання належать тільки до наукового пізнання. Часто терміни „емпіричне” і „теоретичне” відносять до різних видів діяльності: під емпіричним розуміють все, що стосується практичної діяльності, а теоретичне –  пізнавальної, наукової діяльності. Інколи в рамках наукового пізнання емпіричне знання відображає факти, а теоретичне – закони [9, с.171].

У роботі зроблена спроба по новому висвітлити співвідношення емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Виділяючи ці два рівні пізнання, ми намагались кожен рівень спочатку розглянути окремо, прослідковуючи етапи становлення і розвитку від витоків і до наших днів. Взаємозв’язок між емпіричним і теоретичним неможливо подати в достатньо “прозорій” формі на сучасному етапі розвитку знання, оскільки ускладнився не тільки процес отримання емпіричних даних, але й спосіб їх опису, пояснення і передбачення [5, с.38].

У сфері пізнання ми не можемо виокремити ці рівні як окремі елементи. У процесі пізнання вони є поєднані, а умовно їх розділила людина. Пізнання і людина є цілісними по своїй суті.

Відштовхуючись від цієї думки ми повинні з’ясувати, в яких саме місцях вони єднаються і які причини зумовлюють їх роз’єднання. На нашу думку теоретичний рівень пізнання часто не дає змогу досягнути реальності, відтворити в теорії емпіричний базис. На теоретичному рівні, коли ми описуємо якісь факти, то вони з однієї сторони не зводяться до пояснення, а з іншої по тих чи інших причинах намагаються бути розв’язані в методології. Тому не варто робити разюче протиставлення між ними, а слід поєднати їх в окремих формах наукового підходу.

В сучасній філософії науки проблема співвідношення емпіричного і теоретичного в науковому пізнанні не втрачає своєї гостроти та актуальності. Вона є стабільною у багатьох навчальних виданнях з філософії і наукових публікаціях. Належна її розробка дозволяє глибше осягнути особливості генези науки, її зрілість, структуру, евристичний потенціал і практичну значущість [28, с.17].

Об’єктом дослідження виступає сфера та основні принципи філософії та методології науки, гносеології, наукового пізнання.  

Предметом дослідження є співвідношення емпіричного і теоретичного як методологічна проблема.

Мета дослідження полягає у розкритті головних аспектів  співвідношення емпіричного і теоретичного як методологічної проблеми. Досягнення цієї мети потребує вирішення передусім таких дослідницьких завдань:

  1.  Розвиток уявлень про емпіричний і теоретичний рівні пізнання;
  2.  Проблема демаркації емпіричного і теоретичного в неопозитивізмі;
  3.  Дилема фактуалізм-теоретизм в сучасній методології;
  4.  Сучасні підходи до розв’язання проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного.

Методи дослідження. У даній роботі використовувались такі методи: індукція, дедукція, аналіз, синтез, порівняння, а також застосовувався феноменологічний підхід, герменевтичний, семіотичний, історичний та ін.

Теоретична основа роботи.  У руслі творчого синтезу продуктивних ідей використовуємо роботи класиків (Р.Декарта, Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка, Д. Юма, Дж. Берклі, Г. Ляйбніца, І.Канта, Г.Гегеля, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела, Р. Карнапа, Г. Фреге, А. Тарського, К. Поппера, та інших) та науково перспективних сучасних авторів (М. Мамардашвілі, В.Кохановського, В.Стьопіна, С. Тулміна, А.Тарського, В.Чуйко, І.Починок, Б.Починок, М.Марчука, О.Гасяка, І.Дутковського, Р.Рошкульця, Я.Козьмука, І.Пригожина, В.Лекторського, П.Гайденко,  Л.Мікешеної, та інших) кристалізуватимемо власне розуміння та підхід до осягнення тематичного каркасу роботи.

Структура роботи. Робота складається зі: вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який налічує 39 позицій. Загальний обсяг роботи складає 39 сторінок основного тексту.


І. ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ В

КЛАСИЧНІЙ МЕТОДОЛОГІЇ.

1.1. Розвиток уявлень про емпіричний і теоретичний рівні пізнання

Розвиток уявлень про емпіричний і теоретичний рівні пізнання доцільно було б розглянути в контексті науки і наукового пізнання. Наука – форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука – це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки – виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета – істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу – природничі; науки про суспільство – суспільні; технічні науки [11, с. 101]. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

Проблема емпіричного і теоретичного є однією із складних проблем філософії і методології науки, оскільки, як зауважує В.Швирьов, зачіпає суттєві питання про способи отримання нового знання, про структуру наукового знання, про природу ідеалізації, типології, пояснення тощо [5, с.37].

Для правильного розуміння особливостей емпіричного і теоретичного знання потрібно врахувати, що емпіричне знання є відображенням явищ, а теоретичне – сутності.

Зауважимо, що проблему емпіричного і теоретичного знання емпіризм не тільки не зміг вирішити, але й правильно сформулювати, оскільки емпіризм не враховував наявність і специфіку різних видів пізнання, а тому одна проблема підмінялась іншою, а теоретичне знання в рамках емпіризму взагалі зводилась до емпіричного [27, с.172].

В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували лише її передумови, елементи. Виникнення науки пов’язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кінець XVI-XVII ст.). В цей період поняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття [18, с. 24].

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єкту пізнання.

Слід мати на увазі, що в умовах техногенної цивілізації в суспільній свідомості більш важливим вважалося знання конкретних наук(математика,фізика,біологія), яке було знанням більш практичним. Через те у філософії головна увага зміщувалась від проблем буття до проблем пізнання. Такі філософи як Декарт, Бекон, Гоббс, Локк, Юм, Берклі, Ляйбніц, Кант, Гегель найперше у своїх працях досліджують закономірності пізнавального процесу і намагаються розробити такий метод який би гарантував досягнення істини кожної людини. У зв’язку з цим формується класична парадигма епістемології та наукового пізнання.

Термін “класична’’ тут означає найбільш повну і послідовну постановку гносеологічних проблем, які в своїй основі визначають розвиток епістемології і наукового пізнання і досі [11, c. 131]. Наприклад: саме в цей час чітко були поставлені питання про суть об’єкта і суб’єкта пізнання, чуттєвого і раціонального моментів пізнання, особливості емпіричного і теоретичного рівнів, природу методів, дослідний критерій істинності.

Отже, У класичних формах емпіризму (від Ф.Бекона до Д.С.Мілля) теоретичне знання розглядалось як вивідне шляхом індукції із емпіричного. При цьому під емпіричним знанням фактично розумілось тільки базисне емпіричне знання – дані досвіду, а решта - більш складні види емпіричного знання -  ототожнювались із теоретичним знанням, оскільки вважалось, що всі вони виводяться з даних досвіду шляхом індукції. При цьому втрачалась якісна специфіка теоретичного знання, оскільки воно розглядалось як узагальнення емпіричного знання [9, с.174].

Некласична наука проіснувала з кінця ХІХ ст. до 70-х років ХХ ст. Вона зберігає основні положення класичної парадигми, але наповнюється новими моментами. Ці моменти зумовлюються революційними відкриттями в науці на рубежі ХІХ-ХХ ст., а також процесами теоритизації і математизації науки, її діалектизації і т.д.

Для цієї парадигми характерне:

1. Зміщення пізнавального інтересу в сторону суб’єкту тобто суб’єктоцентризм. Безумовно, і тут головним є пізнання об’єктивної істини, але якщо раніше необхідною умовою досягнення цієї мети було вилучення з пізнавального процесу всього суб’єктивного, як такого, що суперечить об’єктивній істині, то в нових умовах пізнання об’єкта обов’язково вбачалось врахування активності суб’єкта, тобто врахування не лише сили його інтелекту чи розуму, як було раніше, але й те, як він використовує існуючі теорії для подальшого пізнання, як він інтерпретує дані експериментів і т. д.

2. В цій парадигмі долається методологічна монополія у пізнанні, принципів пізнання природознавства. Усвідомлюється той факт, що соціогуманітарне пізнання, або науки про дух, які пізнають історію, культуру, цінності, духовність в цілому мають свою специфіку, яку Дільтей виразив так: ’’Природу ми пояснюємо, а історію, культуру-розуміємо’’. Тобто в природі ми розкриваємо закони, а в історії, культурі-смисли.

3. В цій парадигмі відбувається переоцінка принципів і понять попередньої парадигми. Переосмислюється поняття простору, часу, маси, сили, причинності. Вони набувають більш релятивного(відносного) і прагматичного  значення (не без впливу теорії відносності Енштейна).

4. Дещо видозмінюється орієнтація науки, а саме: більшість вчених, звичайно, як і раніше дотримуються ідеалу істини, але засоби його досягнення уявляються по-іншому. Вважається, що наука повинна не так пояснювати явища, як їх описувати [11, с.83].

Вважається, що такий підхід є більш практичний. У зв’язку з цим у науку проникають ідеї релятивізму, феноменалізму, агностицизму.

У рамках позитивізму ХІХ ст. ( від О.Конта до Е.Маха) взаємовідношення емпіричного і теоретичного розглядалось головним чином не в плані логічного висновку певного положення з іншого, а в плані психологічного походження знання з емпіричного. Для обґрунтування цього відчуття розглядались у вигляді абсолютної першооснови наукових знань. Із відчуттів виводились більш складні види знань ( зокрема і найбільш абстрактні). У результаті такої крайньої суб’єктивізації  наукового пізнання втрачається специфіка не тільки теоретичного, але й емпіричного пізнання, тому неможливо визначити дійсне співвідношення між ними. Як наслідок особливо ускладнилося розуміння законів логіки і математики. Методологічну проблему співвідношення емпіричного і теоретичного знання сучасний позитивізм фактично підмінив на більш вузьку логічну проблему співвідношення між елементарними і складними мовними формами.

Сучасний позитивізм зіткнувся з принципово не вирішеними проблемами. Перша: позитивісти переконались у неможливості встановити прямий зв’язок елементарних речень із результатами спостережень, а також у тому, що зміст елементарних речень значно ширший, ніж зміст сприйняття суб’єктом пізнання. Друга проблема: теоретичні знання (в позитивізмі це складні мовні форми) не вдалося звести до простих форм. У теоретичних знаннях завжди існують поняття „позаемпіричного” (у трактуванні позитивістів) походження, тому сучасний позитивізм, всупереч своїм принципам, змушений визнати специфіку і самостійне значення теоретичних знань по відношенню до емпіричних [9, с.174].

Позитивісти змушені були визнати, що мова науки складається з двох різних частин: теоретичної мови і мови спостережень. Звідси виникла проблема істинності теоретичних знань. Істинність, у їх розумінні, полягає в приведенні положень науки до мови спостережень. Але оскільки теоретичні знання неможливо повністю передати мовою спостережень, то не можна визнати, що ці знання відображують дійсність. Звідси випливає, що вести мову про наукові теоретичні поняття, які відображують об’єктивну дійсність, є „безглуздою метафізикою”.  

З позицій матеріалістичної діалектики емпіричне знання належить до першого ступеня наукового пізнання, а теоретичне – до другого. Кожний із цих видів наукового пізнання має свою якісну специфіку, і тому їх не можна звести один до другого. У той же час емпіричні і теоретичні знання нерозривно пов’язані між собою.

Специфіка емпіричного знання полягає, перш за все, у тому, що воно виникає на емпіричному базисі наукового пізнання. Отже, зв’язок із чуттєвими сприйняттями і фіксація їх в елементарних реченнях – це лише окремі сторони єдиного емпіричного знання. Жодну з цих сторін не можна розглядати окремо.

Постнекласична наука в основному представлена постпозитивізмом і постмодернізмом. Вона почала розвиватись з 80-х. рр. ХХ  ст. ЇЇ основні риси:

1. Розгляд пізнавального процесу в широкому соціокультурному та історичному контексті. При  цьому особлива увага приділяється ролі цінностей у пізнанні.

2. Більш об’ємно досліджується сама наука, тобто крім науки як системи знання, науки як соціалізованого виду діяльності,  враховується статус науки як соціокультурного інституту, як феномен культури.

3. Для цієї парадигми характерна плюралізація дослідницьких методів, підходів, програм. У зв’яжу з цим підвищена увага приділяється не лише відображувальним функціям науки, але і способам організації роботи наукових співтовариств(спілкування вчених між собою).

4. Більш системним в цій парадигмі є врахування зовнішньої і внутрішньої детермінації процесу пізнання. Фуко досліджує вплив влади на пізнавальний процес. Дерріда – вплив мовних практик на науковий процес, Річард Рорті з’ясовує роль мови науки, а точніше її поняттєво категоріального апарату.  Карл Поппер розкриває вплив на пізнавальний процес “третього світу”, тобто тих систем знання, яке міститься в книгах, журналах, архівах, комп’ютерних системах.

5. В сучасній епістемології долається концепція кумулятивізму, за якою наука – постійний неперервний процес нагромадження нових знань. Сучасна епістемологія має антикумулятивістський  характер, визнаючи існування в науці і революційних змін і навіть застою.

6. В сучасній епістемології помітний зв'язок науки з етичними проблемами, оскільки використання наукових досягнень на благо чи на шкоду людину само активізує її моральні аспекти [16, с. 68].

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня – емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаючих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання – досягнення істини [39, с. 74].

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них [39, с. 82].

Емпіричний і теоретичний рівні дослідження можна розглядати як дві протилежності, які притаманні науковому пізнанню. Одна з цих протилежностей належить до окремого і конкретного наукового знання – базисного емпіричного. Більш складні форми емпіричного знання виникають у результаті узагальнення елементарних знань. Друга протилежність ґрунтується на найбільш загальному науковому знанні – базисному знанні, пов’язаному із узагальненням усіх наукових знань у науковій картині світу. Менш загальні форми теоретичного знання виникають шляхом конкретизації базисного теоретичного знання. І якщо абстрагуватись від способів одержання базових знань, то процеси емпіричного і теоретичного дослідження прямо протилежні: емпіричне дослідження полягає в переході від окремого до загального, тобто є узагальненням окремого наукового знання, а теоретичне дослідження – в переході від загального до окремого, тобто є конкретизацією загального наукового знання.

У процесі наукового пізнання обидві протилежності – емпіричний і теоретичний рівні дослідження – знаходяться в суперечності, яка веде в кінцевому підсумку до нових знань. Так дані досвіду, виникаючи в певному значенні незалежно від теорії, рано чи пізно охоплюються нею і перетворюються на знання. Наукові теорії, що виникають на власній теоретичній основі, будуються відносно самостійно, поза жорсткою і однозначною залежністю від емпіричних знань, але підпорядковуються їм і контролюються ними, є, в кінцевому підсумку, узагальненням даних досвіду [9, с.175].

Процес наукового пізнання (якщо його розглядати в генетичному і функціональному аспектах), як зазначає О.Гасяк, постає як перехід від емпірії до теорії, і навпаки – від теорії до емпірії. Як правило, емпіричне знання передує теоретичному і підтверджує останнє. Ці процеси взаємопов’язані і взаємозумовлені. З одного боку, “емпіричне – відкриває нові факти, розширює горизонт бачення наукового мислення і ставить перед теоретичним дослідженням нові завдання. З другого боку, теоретичне дослідження, розвиваючи і конкретизуючи теоретичний зміст науки, орієнтує і спрямовує емпіричне дослідження, передовсім цілеспрямований експеримент” [5, с.42].

Границя між емпіричним і теоретичним рівнем пізнання є умовна і конкретно історична. Усе ж можна розрізняти ці рівні за такими критеріями:

  1.  Особливості об’єкта пізнання на тому і тому рівні;
  2.  Специфіка методів пізнання на цих рівнях;
  3.  У якій формі існує знання;
  4.  Цінність емпіричного і теоретичного знання.

На  емпіричному рівні об’єкт досліджується переважно із зовнішньої сторони, тобто як певне явище. Тоді ж  як на теоретичному рівні об’єкт досліджується переважно із внутрішньої сторони, тобто зі сторони сутності, його необхідних і закономірних зв’язків. Безумовно, треба мати на увазі соціально–практичну зумовленість об’єкта на цих рівнях.

Основними методами емпіричного рівня пізнання є порівняння, опис(фіксація кількісних і якісних ознак чи змін об’єкта), спостереження(сприйняття об’єкта за певних умов і з певною  метою), експеримент, в якому головним є активність суб’єкта, який за допомогою спеціально створених умов(штучних), немов би примушує об’єкт виявляти свої властивості. Тоді як на теоретичному рівні є наступні методи: аналіз і синтез, індукція і дедукція, ідеалізація, формалізація і моделювання.

Отже, знання на емпіричному рівні існує у формі емпіричних узагальнень, які можуть набувати форму емпіричних законів. Тоді як у контексті теоретичного рівня знання зазвичай існує у формі теорій. Емпіричне знання не замінне на рівні буденного досвіду відносно простих ситуацій. Теоретичне знання має високу цінність, оскільки на основі теорії відбуваються кардинальні зміни у способі виробництва, розвитку техніки і технологій.


1.2. Проблема демаркації емпіричного і теоретичного в неопозитивізмі.

Проблема демаркації (лат. demarcatio – розмежування) – проблема пошуку критерію, за яким можна було б відокремити теорії, які є науковими з точки зору емпіричної науки, від ненаукових припущень та тверджень, метафізики, і формальних наук (логіки, математики). Проблема демаркації – це також проблема визначення меж науки, що відокремлюють її від інших способів, якими людина може висловлювати свої думки, почуття і переконання (мистецтво, література та релігія).

Спробуємо розкрити суть даного питання і його коротку історію. Проблема демаркації – одна з центральних проблем філософії науки, і її перші рішення з'явилися разом з першою закінченою теорією філософії науки – неопозитивізмом і висуваються до цих пір. Вперше проблему поставив Авероес, заявивши про подвійність істини: є істина релігії і є істина розуму (науки). Звідси критерій науки – логічний виклад. Значення проблеми посилилося в ході наукової революції XVII століття – наука спирається на досвід і міркування, а релігія на віру й авторитет.

Позитивізм підтверджує такі критерії науки: релятивізм (наука висуває гіпотези, а не претендує на абсолютну істину), емпіризм (наукові теорії спираються на досвід), прагматизм (наукове знання корисне).

Карл Поппер висунув концепцію фальсифікації – вчені повинні допускати можливість спростування своїх теорій на підставі досліджуваних фактів. Першими відмовилися від дослідження проблеми виникнення нового знання і поклали початок логіко-методологічним основам наукового знання неопозитивісти. Таким чином, саме ідеї неопозитивізму (1920-1950 рр.) зробили найбільший вплив на науковий світогляд і концепцію науковості XX столітті. Серед основних представників неопозитивізму (або логічного позитивізму) були Л. Вітгенштейн, Б. Рассел, Р. Карнап, Г. Фреге, А. Тарський, К. Поппер (ранній період).

 Неопозитивісти вважали, що мета науки полягає в «формуванні бази емпіричних даних у вигляді фактів науки, які повинні бути репрезентовані мовою, що не допускає двозначності та невиразності» [26, с. 123]. У зв'язку з цим Вітгенштейн виділяв чотири положення:

  1.  Мова - суть меж мислення;
  2.  Світ тільки один - світ фактів і подій;
  3.  Пропозиція - картина світу, так як має з світом одну і ту ж логічну форму;
  4.  Складні пропозиції складаються з елементарних пропозицій, які співвідносяться безпосередньо з фактами.

Таким чином, науковим знанням у логічних позитивістів вважалося тільки таке знання, яке відповідає світу фактів і подій (описуваних природничими науками). Отже, можливість філософії як теоретичного пізнання світоглядних проблем відкидалася, що виражалося в невизнанні філософії наукою, протиставленні науки і філософії (метафізики). «Істинність філософських положень не можна обгрунтувати, тому що вони не мають сенсу» (Карнап). А. Дж. Айер у книзі «Мова, істина й логіка» говорив: положення, яке не провіряється – пізнавально безглузде. Звідси, всі положення ділилися на:

  1.  аналітичні (логічно необхідні і самодостатні);
  2.  синтетичні (емпірично перевіряються, наприклад, «На столі лежить книга»);
  3.  безглузді, ненаукові, псевдоположення;

Логічно, що головною проблемою в демаркаційному неопозитивізмі був пошук критеріїв, що дозволяють провести межу між наукою і філософією, таким чином, відокремивши наукове знання від ненаукового. В якості такого критерію неопозитивістами був запропонований принцип верифікації (від лат. verus – істинний, facio – роблю), що виражається в можливості перевірки, підтвердження яких-небудь теоретичних положень шляхом їх зіставлення з дослідними (емпіричними) даними. Тобто, згідно логічного позитивізму, науковим можна вважати тільки таке знання, зміст якого можна обґрунтувати протокольними пропозиціями, істинність яких безсумнівна, так як відповідає спостережуваній  дійсності. Таким чином, за задумом учасників «Віденського гуртка», наукове знання можна представити у вигляді трикутника, в основі якого (фундамент єдиної науки) знаходяться протокольні пропозиції, що відображають дійсність. Прямуючи до вершини, пропозиції об'єднуються і складаються в узагальнення (визначення). На самій же вершині розташоване узагальнення, що описує єдину науку. Такий метод побудови наукового знання одержав назву індукції. При всіх своїх сильних сторонах, принцип верифікації був схильний до шаленої критики, в ході якої виявилися його серйозні вади. Наприклад, ми не можемо висловити з достовірністю універсальне судження типу «Всі ворони чорні», так як нереально перерахувати всіх ворон у світі і перевірити їх колір. Побачені нами (дві, десять, тисяча) чорні ворони не доводять, що не знайдеться хоча б одна біла. Більш того, «парадокс» позитивізму полягає в тому, що сам принцип верифікації не піддається перевірці і тим самим не може вважатися науковим.

У якості центральної проблеми Поппер висунув «проблему демаркації» - знаходження критерію, який дав би нам в руки засоби для виявлення відмінності між емпіричними науками, з одного боку, і математикою, логікою і «метафізичними» системами - з іншого. Адже навіть дуже велике число підтверджуваних фактів стосовно того чи іншого твердження, отриманого шляхом індуктивного узагальнення, робить його лише досить імовірним, але все-таки не твердо достовірним. При цьому досить одного, але цілком безспірного, спростовуючого факту для того, щоб це індуктивне узагальнення було відкинуто як непридате. Простий приклад цьому – перетворення твердження «всі лебеді білі» в помилкове, коли стало відомо, що в Австралії живуть і чорні лебеді [26, с. 74]. Неоднакову «силу» і роль у справі перевірки осмисленості і істинності наукових теорій, які властиві підтверджуваним і спростовуючим факторам, Поппер назвав пізнавальною «асиметричністю».

На підставі цієї «асиметричності» Поппер проголосив заміну принципу верифікації (тобто позитивно здійснюваної перевірки, інакше кажучи, підтвердження) принципом фальсифікації (тобто  настільки ж реально здійснюваного спростування). Він означає, що перевірка наукової осмисленості, а потім і істинності наукових теорій повинна здійснюватися не через їх підтвердження, а переважно (або навіть виключно) через їх спростування [26, с. 243].

Отже, для вирішення проблеми демаркації Поппер пропонує свій дедуктивний метод критичної перевірки теорій. З даної теорії за допомогою інших, раніше прийнятих висловлювань виводяться деякі поодинокі висловлювання. Потім вибираються висловлювання, які не зводяться до прийнятої теорії, і, особливо, що суперечать їй. Далі виводяться деякі рішення щодо цих (та інших) виводжуючих висловлювань шляхом порівняння їх з результатами практичних застосувань і експериментів. Якщо таке рішення позитивне, то теорія може вважатися витримала перевірку в даний час. Але якщо винесене рішення негативне або, інакше кажучи, якщо наслідки виявилися фальсифікованими, то фальсифікація фальсифікує і саму теорію, з якої вони були логічно виведені [11, с. 262].

З повною упевненістю жодну систему не можна назвати науковою до тих пір, поки вона не сфальсифікована. З цього випливає, що тільки ретроспективно ми можемо відокремити науку від не науки.

Поппер вважає, що метафізичні системи незаперечні і, отже, ненаукові. Коли Поппер говорить про науку, він має на увазі тільки емпіричну або експериментальну науку. І в цьому сенсі ненауковою виявляється не тільки філософія, але і математика, і логіка. Поппер не тільки визнає осмисленість метафізики, але він постійно підкреслює те велике значення, яке вона має для науки. Майже всі фундаментальні наукові теорії виросли з метафізичних уявлень. Коперник у своїй побудові геліоцентричної системи черпав натхнення в неоплатонівскому культу Сонця; сучасний атомізм сходить до атомістичний уявленням стародавніх греків і т. д. В усі періоди розвитку науки метафізичні ідеї стимулювали висунення сміливих наукових припущень і розробку нових теорій.

У 1962 р. американський фізик Томас Кун написав свою книгу ”Структура наукових революцій”, де відкинув поняття ”верифікація” і “фальсифікація” і ввів поняття “парадигма”. Теорія Куна зробила переворот у філософії науки, але в той же час зазнала жорсткої критики, особливо з боку Поппера.

Але чіткого визначення парадигми він не висунув, окресливши швидше межі поняття. За одним з трактувань, парадигма - загальноприйняте безумовне знання про природу в даний момент. Парадигма задає коло проблем, тип наукових фактів, що узгоджуються з нею, пропонує відповіді на фундаментальні питання. У своєму дослідженні Томас Кун виробляв аналіз історії науки, а не шукав критерій демаркації як універсальний принцип. На думку Куна, наука розвивається не в ході верифікації або фальсифікації, а в підтвердження чинної парадигми. Вчені, створивши фундаментальну концепцію, не прагнуть до її спростування і не розбивають її на протокольні пропозиції - вони шукають підтвердження своєї теорії, вирішують завдання-головоломки. Це рішення задач-головоломок Кун назвав нормальним періодом розвитку науки.

Але кожна парадигма має межу завдань-головоломок, після якого вчені починають виявляти аномалії. Дослідження цих аномалій приводить до наукової революції і зміну парадигм [13, с. 46].

У “Додатку 1969 р.Кун уточнив поняття парадигми терміном “дисциплінарна матриця” – сукупність елементів, що визначає приналежність дослідників до певної дисципліни [8, с. 59]. Цим поняттям він закріпив роль наукового співтовариства в розвитку науки і завершив свою теорію.

Таким чином, критерій демаркації у Куна – це парадигма і наукове співтовариство, що працює в рамках цієї парадигми. Має значення лише думка вчених у даний момент, а універсального принципу демаркації не існує.

Томас Кун відкидає “об'єктивний” підхід до проблеми демаркації, замінюючи його “історичним”.

Імре Лакатос – угорсько-британський філософ, учень Карла Поппера. Слідом за Поппером у своїх роботах Лакатос продовжує розглядати проблему демаркації. Після виходу в світ у 1962 році роботи Куна “Структура наукових революцій” Лакатос  переглядає свою думку щодо низки положень методологічного фальсифікаціонізму  Поппера і створює свій витончений методологічний фальсіфікаціонізм або методологію дослідних програм. Основним поняттям у методології Лакатоса є ряд або послідовність теорій, що перевіряється на науковість або ненауковість. Елементи такого ряду об'єднані методологічними принципами, що дозволяє називати цей ряд дослідницькою програмою. Дослідницька програма складається з “жорсткого ядра” і “захисного пояса”. “Жорстке ядро” є каркасом програми і містить її основні постулати, навколо цього ядра утворюється захисний пояс, що складається з допоміжних гіпотез. На думку Лакатоса, саме “захисний пояс” повинен витримати натиск з боку перевірок, і тому він повинен пристосовуватися, перероблятися або навіть повністю змінюватися, якщо це необхідно. Змінами “захисного поясу”керують методологічні правила, в ролі яких виступають негативно евристичні (правила-заборони, що вказують на шлях, який слід уникати) і позитивна евристика (правила, які вказують на шляхи, які потрібно обирати і з яких варто виходити для вирішення вибраної проблеми). Стійкість контрприкладів забезпечується забороною негативної евристики направляти правило “modus tollens” на “жорстке ядро”. Завдяки позитивній евристиці розгортається “захисний пояс”, який відображає критику, спрямовану проти ядра. У своїх більш пізніх роботах Лакатос ототожнює позитивну евристику з “захисною поясом”, який, на його думку, визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії і перетворює їх на підтверджуючі приклади. Якщо зростання “захисного поясу” не приносить нового, додаткового емпіричного змісту, тобто не передбачає факти, а дає запізнілі пояснення, дослідницька програма вважається регресивною. Про прогрес програми говорять в тому випадку, коли вона достатньо точно пророкує нові факти. У ключі прогресивних і регресивних дослідних програм можна говорити про конкуренцію між ними. Відповідно, програма, яка пояснює більшу кількість аномалій та отримала більший  додатковий емпіричний  зміст,  може вважатися більш конкурентною і витісняє інші дослідницькі програми. Згідно витонченому фальсифікаціонізму, теорію Лакатоса можна вважати фальсифікованою лише в тому випадку, коли нова теорія, яка прийшла на зміну спростовуваності, задовольняє наступні критерії:

  1.  вона має додатковий емпіричний зміст, тобто передбачає нові факти, неймовірні з точки зору старої теорії;
  2.  в той же час вона пояснює всі постулати попередньої;
  3.  якась частина додаткового змісту є підкріпленою.

Таким чином, в науці створюється послідовність теорій, де кожна нова теорія витісняє попередню, додаючи до неї допоміжні умови.

Концепція епістемологічного анархізму Фейєрабенда заснована на принципах проліферації і неспівмірності, тобто він стверджує, що вченим необхідно розвивати теорії,які  не узгоджуються з існуючими, а самі теорії не можуть оцінюватися або порівнюватися з точки зору “науковості”. Фейєрабенд не тільки відкидає верифікацію і фальсифікацію, він відкидає сам принцип демаркації - філософія науки, на його думку, не повинна встановлювати правил дослідження. “Для пізнання підійде все”, - Фейєрабенд говорить нам про те, що наука - це лише те, що називається словом наука. І філософія науки не може ні описати науку, ні задати правил проведення дослідження [2, с. 347].

Розвиваючи позиції Куна в історичному аналізі науки, Фейєрабенд приходить до висновку, що держава тільки вносила релігію або інші догмати в науку, тим самим заважаючи її розвитку. Також, і як Кун, він приділяє увагу ролі метафізики при розвитку науки і приходить до висновку, що наука настільки ж догматична і необгрунтована, як релігія або філософія. І критерій демаркації Фейєрабенда вже не відноситься безпосередньо до аналізу знань - це принципово нова пропозиція щодо реформації науки. Рішення проблеми демаркації Фейєрабенд бачить тільки як відділення науки від держави, так як це відділить науку від міфу.

Вчений називає позбавлення науки від зовнішніх впливів політики і догматів принципом ненав’язливості, перетворюючи пошуки наукового знання  в політичну концепцію. Говорячи про демаркацію, він говорить уже не про критерії, а про необхідність реформувати науку, щоб вона закінчила свій пошук істини, відкинула існуючі правила і могла розвиватися з максимальною ефективністю. Фейерабенд призиває філософію науки від чіткого розмежування знань, теорій і фактів до повної невизначеності, відсутності об'єктивності і пропонує не втручатися в розвиток науки.

Детально досліджував дану проблему в контексті «наук про дух» Б.Починок. Він пише, що на розв`язання проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного в вплинула неопозитивістська модель науки, яка була сформована на основі природознавства і претендувала на загальнонауковий методологічний стандарт. Ця модель передбачала чітку демаркацію зазначених рівнів і визнання епістемного пріоритету емпіричного базису, що розглядався як сукупність отриманих у результаті спостережень та експериментів чуттєвих даних – абсолютно достовірних, ціннісно й теоретично нейтральних фактів, які слугують основою т.зв. протокольних речень, формулювання емпіричних законів, перевірки істинності теорій, обґрунтування знання в цілому. Щодо теорії, то у вченні неопозитивізму вона постає як дедуктивно-аксіоматична система, змістовність якої забезпечується емпіричною верифікацією її вихідних принципів. Відношення між емпірією і теорією вибудовується тут як редукція термінів теоретичних висловлень до термінів мови спостережень, а критерієм підтвердженості теорії є передбачення нових фактів.

Ця модель, як з`ясувалося, дуже спрощує реальну наукову практику. Її обмеженість чітко проявилася на тлі ціннісно-смислового характеру емпіричних і теоретичних засад “наук про дух”. На подолання цієї обмеженості, а відтак на розв`язання проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного в гуманітарному пізнанні, особливо вплинули висновки постпозитивізму про те, що: а) нейтральність емпіричного базису – це міф; факти науки завжди “теоретично навантажені”; б) теорія має власні критерії селекції та концептуалізації фактів, а тому факти не є вирішальним чинником істинності теорії; демаркація між емпірією і теорією – не абсолютна, а умовна й відносна; в) не може слугувати критерієм дихотомії еміпричного і теоретичного принцип спостережуваності, оскільки розвиток вимірювальної техніки постійно порушує межу між цими рівнями; г) не обґрунтованим є протиставлення емпіричного і теоретичного рівнів через їх ототожнення відповідно з синтетичним і аналітичним.


ІІ. ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ В ПОСТНЕКЛАСИЧНІЙ МЕТОДОЛОГІЇ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ.

2.1. Дилема ’’фактуалізм - теоретизм’’ в сучасній

методології науки.

Дилему ’’фактуалізм – теоретизм’’ в посткласичній методології наукового пізнання розлядали багато видатних вчених, зокрема: Пол Фейєрабенд, Карл Поппер, Імре Лакатос, Томас Кун та інші. Для розкриття даної проблеми, як нам видається, найдоцільніше було б звернутися до філософських позицій Карла Поппера. За якими логіка наукового дослідження поділялася на чотири поняття: факт, проблема, гіпотеза, теорія. Для розв’язання дилеми ’’фактуалізм – теоретизм’’ потрібно використати факт і теорію, але без проблеми і гіпотези дане дослідження буде не цілісне. Тому, для повноти картини розв’язання даного завдання ми розглянемо всі поняття.

Факт розглядається в двох значеннях:

1). як елемент дійсності, подія, явище, що складають об’єкт нашої діяльності;

2). як елемент достовірного знання, або факт науки.

Коли ми щось фіксуємо як факт – це буде його перцептивний аспект факту. Якщо ми його фіксуємо вербально – це лінгвістичний аспект факту, якщо ми факт фіксуємо певним знанням – це прагматичний аспект.

Факт – це щось реальне, конкретне, що є протилежне надуманому. Науковий факт – відображення якоїсь події чи явища у людській свідомості. Стає науковим тоді, коли він включається у відповідну теорію. В цілому факт є основою емпіричного знання, хоча він його не вичерпує, оскільки останнє включає в себе емпіричне узагальнення, а інколи – закони. Часто факт, досвід, експеримент вживається як синоніми, оскільки утворюють емпіричну базу науки і в цьому значенні вони протистоять її теоретичному рівню [16, с. 521].

Наука виходить з фактів, саме узгодження теорії з фактами є критерієм істинності теорії, а суперечність між теорією і фактом зумовлює необхідність її перегляду і вдосконалення. Ейнштейн писав, що наука не впорядковує факти, а їх систематизує, розкриваючи закони.

Макс Планк назвав факти архімедовою точкою опори, яка зрушує з місця самі потужні теорії і для науковця найперший інтерес представляють факти, які суперечать теорії, і лише після цього починаються наукові пошуки. В свою чергу завданням наукової теорії є опис фактів, їх пояснення і передбачення [23, с. 179].

Факти незамінимі у перевірці, підтвердженні чи спростуванні теорії. Відповідність фактам – суттєва ознака теорії. Водночас неспівпадання теорії і фактів свідчить про обмеженість теорії. Це неспівпадання не означає, що треба теорію повністю відкинути. У цьому випадку перепровіряються самі факти, а з іншого боку удосконалюється сама теорія шляхом введення допоміжних гіпотез та їх перевірки.

Аж тоді, коли теорія неспроможна пояснити ці факти, вона вважається хибною.

В сучасній методології науки в розумінні наукового факту існують дві крайнощі: фактуалізм, за якого абсолютизується роль фактів і теоретизм, за якого абсолютизується роль теорії. Ця дилема виявилась в наслідок того, що в сучасному науковому пізнання факти опосередковуються теорією, але абсолютизувати факти чи теорії не коректно.

Залежність фактів від теорії проявляється в тому, що теорія формує поняттєву основу фактів, ’’підказує’’ засоби і методи їх дослідження. Але слід мати на увазі, що факти фіксують певні властивості матеріальної дійсності і в цьому плані вони не залежні від теорії. Так чи інакше, теорія повинна узгоджуватись з фактами як фрагментом дійсності. Але перед тим, як факт підтвердить чи спростує теорію, він стимулює постановку проблем і гіпотез [27, с. 36].

Наступне поняття-проблема. У широкому значенні проблема розуміється як атрибут людського життя, пов'язаний з виникненням певних труднощів, перешкод, а отже його суперечливістю, невизначеністю, непередбачуваністю. У цьому плані людське життя як проблема є предметом дослідження у філософії, літературі, мистецтві, науці, релігії. Проблема тут може набувати форми різних антиномій, питань, задач, парадоксів тощо.

У гносеологічному плані (вузьке значення) це ідеальне відображення певних суперечностей буття і людської діяльності.  Проблемна ситуація зазвичай виникає як невідповідність між метою і засобами здійснення,  між метою і результатами діяльності, необхідністю і можливістю тих чи інших діянь, сутнім і належним [12, с. 89]. З точки зору психології виникнення проблемної ситуації є важливим стимулом розвитку і активізації мислення, через що часто проблему визначають як знання про незнання.

В суспільстві проблема – це вираження суспільної потреби здійснити якісь діяння і відсутність або бажання або умов або засобів їх здійснення.

З огляду на таку широку сферу проблемності в сучасній філософії є спроби створення проблемології, яка б системно описала  і пояснила виникнення, розвиток і функціонування проблем наукових і філософських, соціальних і екзистенційно-особистісних, глобальних, унікальних, регіональних…

Наукова проблема є однією з форм організації розвитку наукового знання. В античній філософії синонімом проблеми є задача – як певні питання, відповіді на які потрібно віднайти.

Структура наукової проблеми включає  в себе:

  1.  передумовне знання: світоглядне, методологічне;
  2.  центральне питання проблеми (в чому суть і в чому суперечність);
  3.  імператив як вимога розв’язувати проблему;
  4.  попередній образ, підхід розв’язання проблеми.

Наукову проблему називають двигуном розвитку науки і природознавства. В науковому дослідженні проблема виконує такі функції: детермінуючу, інтегральну, систематизуючи [11, с. 53].

В науці вважається, що коректно поставити чи сформулювати проблему – на 50% її розв’язати. Вчених поділяють на тих, які вміють ставити проблеми і ті, які вміють їх розв’язувати.

Наступним поняттям логіки наукового дослідження є гіпотеза, яка є підсистемою теоретичного знання і формою розвитку наукового знання. Гіпотеза визначається як припущення (судження, висловлювання) істинне значення якого не визначене.

Наукова гіпотеза ніколи не ґрунтується на пустому місці, це частково логічно обґрунтоване припущення про природу або сутність об’єкта.

Щоб бути науковим, гіпотетичне припущення повинно задовольняти таким вимогам:

  1.  бути логічно не суперечливими;
  2.  повинно бути принципово перевірюваним;
  3.  не суперечити раніше встановленим фактам, що відносяться до проблемної області гіпотези;
  4.  бути застосованим до якомога більшої кількості явищ, що дозволяє з декількох конкуруючих гіпотез вибрати найбільш просту;
  5.  бути ефективним в теоретичному і практичному відношенні.

Починок Б. пише, що співвідношення емпіричного і теоретичного як проблема “наук про дух” опинилася в епіцентрі дилеми “фактуалізм-теоретизм”. Цьому сприяло не лише поширення в гуманітаристиці сцієнтистських ідей, а й “ідеографічне” обґрунтування специфіки “наук про культуру” в Баденському неокантіанстві [30, с.17]. Абсолютизація моментів індивідуального та неповторного предметів гуманітарного пізнання фактично закріплювало за цими науками статус описових і означало визнання їх теоретичної “неповноцінності”. Недовіра до теорій нині особливо помітна в історичних науках, літературознавстві, лінгвістиці, етнографії тощо. Водночас у руслі цих підходів виникли проблемні вузли, що безпосередньо торкаються проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного “наук про дух”. По-перше, за низького в цілому рівня теоретизації гуманітарного пізнання в ньому значно зростає роль теорії. В принципі з огляду на рухливість, розпливчастість емпіричного базису гуманітарної теорії його функції вельми пасивні. Роль теоретичного базису гуманітарного знання більш вагома, значна: він повністю має монополію на генерацію ідей, теорій. По-друге, парадоксально, але теоретизація гуманітарних дисциплін як доконечна передумова їх наукової зрілості проблематизує їх гуманітарно-епістемну специфіку як наук про власне гуманістичне, духовне, ціннісно-смислове в людині. Саме на перетині предметних особливостей “наук про дух”, властивих їм методологічних настанов та екзистенційних проблем людського буття виокремлюється специфіка співвідношення емпіричного і теоретичного в гуманітарному пізнанні. Головними тут є питання про особливості фактів, концептуальних узагальнень, законів і теоретичних побудов гуманітарних наук, а вихідним принципом їх аналізу є спрямування пізнання відповідно на явище чи сутність об`єкта цих наук [30, с.19].

Вже у Стародавній Греції були обгрунтовані гіпотези атомізму, геліоцентризму, які отримали своє підтвердження в сучасній науці. У середньовіччі окремі вчені прориваючи догми, стверджують про умовність і відносність наших знань, а отже, необхідність гіпотез у розвитку науки. Існує вислів, що гіпотези виникають у людей, які думають, гіпотеза може виникнути як на основі досвіду, інтуїції чи теорії. Якщо гіпотеза підтверджується, вона перетворюється на теорію.

Теорія в широкому значенні – це система достовірного знання про природу і суспільство з метою їх практичного перетворення. У вужчому значенні, теорія це форма організації наукового знання. Часто термін ’’теорія’’ вживається в опозиціях: теорія – практика, теорія – факти, теорія – експеримент тощо. За звичай теорія – це система достовірного, спеціально організованого знання. Відоме висловлювання фізика Максвела знаходимо в Стьопіна В.С.: ’’немає нічого практичного як хороша теорія’’ [35, с. 348].

Сучасні теорії поділяються на два класи:

  1.  формалізовані (логіко-математичні);
  2.  не формалізовані (емпіричні, гуманітарні науки);

В логіці розглядають дедуктивні і не дедуктивні теорії.

Досить складним є питання про об’єкт теорії або її предметну область. Здебільшого сучасні теорії мають справу з ідеалізованими об’єктами, користуються певними моделями або конструкціями. Зазвичай теорія в своєму формуванні проходить етапи становлення, зрілості, підтвердження, спростування.

В структурі теорії розрізняють такі підсистеми:

  1.  логіко-лінгвістична (особливості мовних теорій, категорії, правила доведення інтерпретації фактів);
  2.  модельно-репрезентативна (суть полягає в певній ідеалізованій моделі дійсності, яка представляє певні об’єкти);
  3.  операційно-оціночна (представлені методи, процедури, підходи, якими повинен оволодіти вчений засвоюючи цю теорію);
  4.  проблемно-евристична (включає в себе певні правила, дотримання яких обов’язкове для адекватного відтворення дійсності).

Серед функцій теорій розрізняють:

  1.  інформативна (представлена у принципах і законах теорії, але зміст теорії зазвичай має ще й надлишкову інформацію, яка зумовлена взаємодією елементів теорії);
  2.  систематизуюча (суть якої полягає у намаганні теорії пояснити найбільшу кількість фактів за допомогою найменшої кількості законів і принципів);
  3.  пояснююча (ці пояснення можуть бути гіпотетичними, номологічними);
  4.  прогностична (кожна теорія намагається передбачити невідомі факти).

Складним є питання про динаміку розвитку теорії. У класичній методології існувало правило: якщо теорія не здатна дати адекватну відповідь на нові факти, то вона повинна піти в небуття. Але в сучасній методології це питання розв’язується біль коректно [13, с. 144]. Безумовно, теорія повинна бути відкритою до її підтвердження чи спростування фактами. Але навіть в тому випадку, коли теорія не здатна пояснити факти, це не означає, що її треба здавати в архів. В цій ситуації можливі такі виходи:

  1.  відбувається перевірка фактів;
  2.  до існуючої теорії і на її основі формулюються додаткові гіпотези, які повинні ’’залишити в спокої’’ всю теорію, спрямовуючи свій потенціал на пояснення нових фактів.

Іншими словами, в сучасній методології розвиток теорії відбувається не лише в гострому суперництві з фактами, але й з іншими теоріями, де перемагає та, яка здатна глибше пояснювати більшу кількість фактів і точніше їх передбачати. Але переможена теорія повністю не заперечується,а просто обмежується сфера її впливу і вона входить як елемент в більш потужну теорію (принцип відповідності).


2.2. Сучасні підходи до розв’язання проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного.

Сучасні підходи до розв’язання проблем співвідношення емпіричного й теоретичного, в основному розглядалися постпозитивізмом і постмодернізмом.

Постпозитивізм – це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв’язку з розвитком науково знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу надають раціональним методам пізнання. До постпозитивізму належать критичний раціоналізм К.Поппера, концепція наукових революцій Т.Куна, методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса, раціоналістична антропологія Дж. Агассі, концепція У. Селларса, не співмірність теорій П. Фейєрабенда та ін.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін. Постпозитивізм   пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого   і  навіть  про   відносність цієї дихотомії [11, с. 472].  На відміну  від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обґрунтування – це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів пост-позитивістського періоду, можна відзначити такі:

  1.  Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї. 
  2.  Проблема правдоподібності наукових теорій.
  3.  Проблема відповідності наукових теорій. Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.
  4.  Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчатим.
  5.  Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

В сучасну епоху наукове пізнання зазнає швидких і значних перемін: змінюється роль науки в суспільному житті, змінюються форми і методи, завдяки яким вона переосмислює природу і суспільство, змінюються взаємовідношення науки з іншими формами суспільної свідомості [23, с. 263]. Бурхливі революційні зрушення в суспільному бутті поставили перед суспільною свідомістю ряд нових проблем, що зумовило переосмислення традиційних проблем: про сенс людського життя, про зв'язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль і місце людини у всесвіті, про можливість, межі і критерії пізнання природної і соціальної дійсності. Всі ці традиційно філософські проблеми стали об'єктом детального аналізу, з яким у різних варіантах виступив постмодернізм. Теоретиками постмодернізму є Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Барт, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Р. Рорті, Ж. Бодрійяр. Деякі постмодерністи були філологами за освітою та письменниками (У. Еко), і це великою мірою визначило увагу до тексту, його художнього і естетичного характеру, рівноправності його елементів, які існують у вигляді мовних ігор.

Ціннісні орієнтації у постмодернізмі зовсім інші, ніж у модернізмі. Якщо модерн вважав основними цінності свободи, рівності, братерства, а також ідеал досконалого суспільства і досконалої людини, то у постмодернізмі ними виступають свобода, різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де «всі автори і актори». На зміну традиційним, звичайним поняттям і категоріям постмодернізм пропонує свою термінологію. Його основними поняттями є плюралізм і деконструктивізм, які передбачають рішучу відмову від ідей цілого, універсального і абсолютного, так само як і від аналітичних процедур пошуку сенсу [8, с. 235]. Тим самим створюється провокативний образ науки, котра вичерпала себе в необхідності доводити докази, звільняти від забобонів, легітимізувати знання в наукових експериментах, користуватися спекулятивною діалектикою.  

ВИСНОВКИ

Протягом курсової роботи ми дійшли висновку, що справді, окремо емпіричний і теоретичний рівні пізнання розглядати не можна, вони тісно між собою пов’язані, хоч як їх не намагались розділити на протязі всієї історії розвитку гносеології. Особливо виразно це намагались зробити в такому напрямі як неопозитивізм, де існувала проблема демаркації.

Також потрібно акцентувати увагу на тому, що у класичній і некласичній методології співвідношення емпіризму і теоретизму було досить актуальним. Тоді як у постнекласичній парадигмі не акцентували увагу на розділення цих рівнів.

Також був зроблений висновок, що в сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною передумовою теоретичної діяльності в науці. На сучасному етапі найбільшу відомість одержали концепції наукового пізнання Томаса Куна і Імре Лакатоса. В концепції Томаса Куна сформульовано нове базисне поняття, парадигма (зразок), фіксується існування особливого типу знання в науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного знання за способом виникнення і обґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний набір розпоряджень, що задають характер бачення світу, впливаючи на вибір напрямків дослідження. Не будучи теорією у власному розумінні, парадигма знання дає систему відліку і служить попередньою умовою і передумовою побудування і обґрунтування різних теорій. Приблизно такий же зміст має і поняття дослідна програма Імре Лакатоса, яка розуміється як певний рід метатеоретичної освіти, що є сукупністю вихідних ідей і методологічних настанов, що обумовлюють побудову, розвиток і обґрунтування певної теорії.

Так історично склалось, що наука у становленні та розвитку проходить два рівні (дві стадії): накопичення емпіричного матеріалу і його теоретична обробка, тому першорядне значення у розвитку науки займає діалектичне співвідношення емпірії і теорії (емпіричного і теоретичного) – двох найважливіших складових наукового знання. Їх розрив і абсолютизація якоїсь однієї з них породили такі феномени наукового пізнання, як емпіризм і раціоналізм з своїми відносно протилежними методами наукового дослідження: індуктивно-емпіричним і дедуктивно-теоретичним. Існували історичні періоди, коли на перше місце в дослідницькій діяльності виходив емпіризм (наприклад, на початковому етапі становлення окремих наук, коли провідними були опис і збір фактів), або раціоналізм, породжений необхідністю систематизації і теоретичного аналізу зібраних емпіричних знань. Емпіричне і теоретичне у науковому пізнанні – це реальні протилежності, взаємодія яких виступає джерелом  розвитку науки.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1.  Бойченко, І. В. Філософія історії: підруч. для вищ. навч. закл. / І. В. Бойченко. - К.: Знання, 2000. –724 с.
  2.  Гайденко П.П. Еволюция понятия науки / П.П. Гайденко. – М., 1980. – 567с.
  3.  Гасяк О. Парадигмальне знання – категорія логіки наукового дослідження // Гуманітарно-наукове знання. Розмаїття парадигм, Міжнародна наукова конференція, 14-15 жовтня 2013р. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. –376 с. – С. 14-17.
  4.  Гасяк О., Мудраков В. Раціональне та ірраціональне в методології науки/ Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 563-564. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 3-7 с.
  5.  Гасяк О.С. Епістемний потенціал наукової проблеми як форми і способу переходу від емпіричного  до теоретичного/ Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 561-562. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 37-43 с.
  6.  Дутковський І.Б. Роль наукової традиції у становленні нового знання// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 464 – 465. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2009. – 85-89 с.
  7.  Епістемологія. Метод. Рекомендації / Укладач Б.В.Починок, І.Б.Починок – Чернівці: Рута, 2005. – 28 с.
  8.  Ильин В.В. Философия науки / В.В. Ильин.  – М., 2003. – 432 с.2
  9.  Кирильчук В.Т. Проблема емпіричного і теоретичного знання в науковому пізнанні / В.Т.Кирильчук. –Наукові записки.– Вип. 10. Частина І.– Кіровоград: КНТУ, 2010.- С.171-175.
  10.  Козловський Ю. Закономірності розвитку науки як методологічна умова моделювання наукової діяльності / Ю. Козловський // Збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Ч. 2 / Уман. держ. пед. ун-т ім. Павла Тичини ; [голов. ред.: Мартинюк М. Т. ; редкол.: Побірченко Н. С. та ін.]. - Умань : Жовтий О. О., 2011. – С. 88-95.
  11.  Кохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений / В.П. Кохановский. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1999. – 576 с.
  12.  Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации / С.Б.Крымский  – К., 1974. – 207с.
  13.  Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ. И.З.Налетова. Общая ред. и послесловие С.Р.Микулинского и Л.А.Марковой. – М.: Прогресс, 1975.– 310 с.
  14.  Лазарев Ф.В., Брюс А. Литтл Современная эпистемология: дух и проблемы / Ф.В.Лазарев, Брюс А. Литтл . – Симферополь: Таврида, 1999. – 176с.
  15.  Лекторский В.А. Субъект, объект, познание / В.А.Лекторский  – М., 1980. – 358с.
  16.  Лекторский В.А. Теория познания (гносеология, эпистемология) / В.А. Лекторский // Вопросы философии. 1999, – №8, – С.73-80.
  17.  Лешкевич Т. Г. Философия науки: учебное пособие для аспирантов и соискателей ученой степени / Т. Г. Лешкевич. – М.: Инфра-М, 2008. – 270с.
  18.  Мамардашвили М. Классический и неклассический идеалы рациональности/ М.Мамардашвили. – М., 2004, – С.7-99.
  19.  Марчук М.Г. Детермінація розвитку науки і соціокогнітивний потенціалізм //Планетарна цивілізація. Наука. Освіта. Тези виступів учасників Всеукраїнської наукової конференції (3-4 липня 2008 р.). – Суми: СумДПУ, 2008. – С. 59-63.
  20.  Марчук М.Г., Починок Б.В. Провідні філософські напрями ХХ століття. Частина І. / М.Г. Марчук, Б.В. Пчинок – Чернівці, Рута, 2008 – 104 с.
  21.  Микешина Л.А. Диалог когнитивных практик: из истории эпистемологии и философии науки / Людмила Микешина. – М.: РОССПЭН, 2010. – 574с.
  22.  Моисеев В.И. Философия и методология науки: Учеб. пособие / В.И. Моисеев. – Воронеж: Центр.-Чернозем. кн. изд-во, 2003. – 236 с.
  23.  Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология. – М., 1998. – 280с.
  24.  Павлов А.В. Логика и методология науки. Современное гуманитарное познание и его перспективы. / А.В. Павлов. - М.: Флинта: Наука, 2010. - 344 с.
  25.  Петрушенко В. Епістемологія як філософська теорія знання / В.Петрушенко – Львів, 2002. – 295 с.
  26.  Поппер К. Логика научного исследования: Пер. с англ. / Под общ. ред. В. Н. Садовского. — М.: Республика, 2004. — 447 с.
  27.  Порус В.Н. Эпистемология: некоторые тенденции / В.Н. Порус // Вопросы философии. – 1997, №2. – С.148-159.
  28.  Починок Б.В. «Особливості генези методології гуманітарного пізнання», Матеріали міжнародної конференції 2-3 жовтня 2008р. «Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність» м. Чернівці, Чернівці: Рута, - с. 178-179.
  29.  Починок Б.В. «Становлення методології «наук про дух»» //Науковий вісник «Філософія». Збірник наукових праць. Випуск 410-411. Чернівці, «Рута», 2008 – с. 8-12.
  30.  Починок Б.В. Емпіричне і теоретичне в гуманітарному пізнанні/ Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 539 – 540. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 17-23 с.
  31.  Починок Б.В., Починок І.Б. Вступ до гуманітарних наук: навч. посібник / Б. Починок, І. Починок. – Чернівці: чернівецький нац. ун-т, 2012. – 384 с.
  32.  Починок І.Б. Особливості детермінації гуманітарного ідеалу науковості в сучасних умовах// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 464 – 465. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2009. – 72-76 с.
  33.  Рошкулець Р. Світоглядні передумови функціонування теоретичного знання в постнекласиці / Р.Рошкулець  // Знання. Освіта. Освідченість. Збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Вінниця, 2-3 жовтня 2014 р. – Вінниця: ВНТУ, 2014. – 170 с. – С. 28-29.
  34.  Степин В. С. Философия науки: общие проблемы: учебник для системы послевузовского профессионального образования / В. С. Степин. – М.: Гардарики, 2008. – 382 с.
  35.  Степин В.С. Теоретическое знание / В.С. Степин   – М., 2000. – 744с.10
  36.  Философия абсолютной идеи Гегеля. Основные черты гегелевской диалектики. [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.sunhome.ru/philosophy/5232 – Назва з екрана.
  37.  Философия науки: общ. курс: учеб. пособие по классич. унив. образованию / [С.А. Лебедев, А. Н. Авдулов, В. Г. Борзенков и др.]; под ред. С.А. Лебедева. – [3-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Акад. Проект, 2006. – 734 с.
  38.  Философия. Классические методы познания [Електронний ресурс] / Л.Ерохина, А.Шендерецка.  – Режим доступу: http://abc.vvsu.ru/Books/filosofia/page0014.asp – Назва з екрана.
  39.   Швырёв В.С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании / В.С. Швырёв  – М., 1978. – 382с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

37211. Базовые концепции финансового менеджмента 49.5 KB
  Концепция временной стоимости денег Концепция изменения стоимости денег во времени играет центральную роль в практике финансовых вычислений и выражает необходимость учета фактора времени при осуществлении долговременных финансовых операций путем оценки и сравнения стоимости денег в начале финансирования проекта и при их возврате в виде будущих денежных поступлений. Концепция временной стоимости денег заключается в том что стоимость денег с течением времени изменяется с учетом нормы прибыли на финансовом рынке в качестве которой обычно...
37212. Роль финансового менеджмента в управлении 32.5 KB
  В условиях рыночной экономики управление финансами представляет собой наиболее сложную и приоритетную задачу высшего управленческого персонала любой организации. Управление финансами представляет собой изыскание и распределение финансовых ресурсов необходимых для обеспечения результативной и эффективной деятельности организации. Финансовые ресурсы как основной компонент системы бухгалтерского учета представляют собой связующее звено между учетом контролем и управлением а также связующее звено между разными уровнями управления от...
37213. Финансовая система 108.5 KB
  Государственный кредит Звенья второй сферы финансы предприятий: 1 финансы предприятий функционирующих на коммерческих началах; 2 финансы учреждений и организаций которые осуществляют некоммерческую деятельность; 3 финансы общественных объединений профсоюзов политических партий общественных фондов; Страхование специфическая сфера которая имеет свои звенья: 1 Социальное страхование; 2 Личное страхование; 3 Имущественное страхование; 4 Страхование ответственности; 5 Страхование предпринимательских рисков. Обязательное...
37214. Финансовое планирование 46.5 KB
  Планирование финансовых показателей позволяет находить внутренние резервы предприятия соблюдать режим экономии. Получение планового размера прибыли и других финансовых показателей возможно лишь при условии соблюдения плановых норм затрат труда и материальных ресурсов. Объём финансовых ресурсов рассчитанных на основе финансовых планов устраняет чрезмерные запасы материальных ресурсов непроизводительные расходы внеплановые финансовые инвестиции....
37215. Финансовый контроль, его цели и задачи 49 KB
  Контроль является неотъемлемым элементом процесса государственного управления. Финансовый контроль призван обеспечивать1: правильность составления бюджетов различных уровней и их исполнения; соблюдение действующего бюджетного и налогового законодательства правильность ведения бухгалтерского учета составления отчетности; эффективное и целевое использования средств государственного бюджета и внебюджетных фондов; правильность операций с бюджетными средствами на счетах в банках и других кредитных учреждениях; выявление резервов роста бюджетных...
37216. Сущность государственного и муниципального кредита, его значение. Роль государственного и муниципального кредита в финансовом обеспечении общегосударственных, региональных и муниципальных потребностей 37 KB
  Роль государственного и муниципального кредита в финансовом обеспечении общегосударственных региональных и муниципальных потребностей. Государственный кредит – одна из форм кредитных отношений имеющая следующие признаки кредита: наличие кредитора и заемщика как юридически самостоятельных субъектов кредитной сделки; аккумуляции свободных денежных средств населения предприятий и организаций на принципах возвратности срочности и платности в исключительных случаях допускается беспроцентный заем ресурсов; возможность использования...
37217. Финансы, как экономический инструмент воздействия на экономику 44.5 KB
  Роль финансов в развитии международных связей проявляется по таким направлениям как: 1 Изыскание источников и мобилизация необходимых финансовых ресурсов для финансирования различных направлений международного сотрудничества. 2 Регулирование международных интеграционных процессов. 3 Стимулирование развития каждого вида международных отношений и непосредственных участников этих отношений. Еще одним направлением воздействия финансов на развитие международных связей является мобилизация ресурсов иностранных инвесторов.
37218. Финансы 59.5 KB
  Основа финансов предприятия – реальный денежный оборот обслуживающий экономический процесс создание и движение стоимости и сопровождающийся потоком денежных платежей и расчетов. Общепринято выделять 4 признака финансовых отношений: отношения денежные; отношения распределительные; отношения по формированию и использованию финансовых ресурсов в основном в форме денежных фондов; по одностороннему движению денежной формы стоимости без встречных взаимозависимых потоков. Финансы – это экономическая категория по поводу распределения стоимости...