98891

Філософські ідеї Т.Г. Шевченка і їх тлумачення в сучасній філософії

Реферат

Логика и философия

Шевченка Філософські ідеї Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові надії і віри. Звернення до Шевченка завжди актуальні для українського суспільства вони є засобом національної самоідентифікації. Шевченка Він не селянин але й не дворянин він не може повернутись до свого минулого але й не здатний забути чи заперечити його.

Украинкский

2016-07-14

56.93 KB

0 чел.

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Київський національний університет будівництва та архітектури

Кафедра філософії

Реферат

на тему:

«Філософські ідеї Т.Г.Шевченка і їх тлумачення в сучасній філософії»

Виконав: здобувач

Кафедри ТБКВ

Степенєв О.О.

Перевірив: доктор

філософ. наук проф.

Чорноморденко І.В.

Київ — 2012

Зміст

ВСТУП

  1.  Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка
  2.  Філософські ідеї Т.Г.Шевченка 
  3.  Українська діаспора поглядів Т.Г.Шевченка на світ, в якому існує людина
  4.  Проблеми людини – суб'єкта взаємин зі світом у творах Т.Г.Шевченка
  5.  Висновок
  6.  Філософські проблеми дослідження принципової можливості отримання довговічного захисного шару
  7.  Список використаної літератури

ВСТУП

Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподобаннями, рівнем культури й освіти він органічно вписувався в коло своїх ідейних спільників. 

Т.Г. Шевченко - видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Протягом усього свого життя він був неприметимим противником царського режиму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття людської гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку січ.

Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії — світ, всесвіт, але не як об'єктивна дійсність, що є сферою дослідження науки.

Філософія Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства.

Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя, доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до Бога - критикою релігії.

Вже півтора сторіччя творчість Т.Г.Шевченка залишається одним із провідних культуротворчих чинників духовного життя України. Звернення до Шевченка завжди актуальні для українського суспільства, вони є засобом національної самоідентифікації. Значно підвищується ця актуальність зараз, в період глибокої соціальної трансформації, що відбувається в Україні. Саме духовний потенціал культури забезпечує єдність суспільства, а отже є передумовою ефективного розв'язання соціально-економічних проблем. Сучасна ситуація у світі позначається посиленням процесу глобалізації у всіх сферах соціального буття, включаючи духовну сферу. Необхідністю є таке переосмислення образу української культури і суспільства, яке б дозволяло не втратити його ідентичності і одночасно увійти до світового діалогу культур як прийнятний і зрозумілий для інших партнер.


  1.  Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка

Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української Ідеї.

Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії — світ, всесвіт, але не як об'єктивна дійсність, що є сферою дослідження науки.

Філософія й наука дивляться на світ «різними очима». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії, це те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набуває прямого зв'язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.


  1.  Філософські ідеї Т.Г.Шевченка

Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя.

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії — відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів.

Вінець Шевченкової творчості — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання.

Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна.

«Філософія трагедії». Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета. 
Зазначимо деякі найбільш характерні риси образу України, що вимальовуються в поезії Т.Г. Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього. 

Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності: 
«Село! і серце одпочине. 
Село на нашій Україні — 
Неначе писанка село, 
Зеленим гаєм поросло. 
Цвітуть сади; біліють хати, 
А на горі стоять палати, 
Неначе диво, А кругом 
Широколистії тополі, 
А там І ліс, і ліс, і поле, 
І сині гори за Дніпром. 
Сам Бог витає над селом». 

Це іконичне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому. Не випадково ознаки його він переносить й за просторові межі рідної України. У пізньому вірші «Саул» (1860 р.), звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села: 
«В непробудивому Китаї, 
В Єгипті темному, у нас, 
І понад Індом І Євфратом 
Свої ягнята і телята 
На полі вольнім вольно пас 
Чабан, було, в своєму раї, 
І гадки-гадоньки не мас, 
Пасе, і доїть, і стриже, 
Свого худобу та співає». 

Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш «Саул», щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ. 

А перед ним цитовані рядки — з поеми «Княжна», в якій йдеться про потворні сімейні відносини. Ідилічна картина в цій поемі започатковує оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають». 

Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина — чільний період козацтва — постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» («Гори мої високії...») старий дідусь говорить про неї як про «Божий рай». Чигирин — стара козацька столиця — це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку. 


  1.  Українська діаспора поглядів Т.Г.Шевченка на світ,

в якому існує людина

Загальні особливості світосприйняття у творчості. У творах Т.Г.Шевченка образ світу – одна з найважливіших художніх констант. Специфіка предмета розгляду випливає з художніх засобів прояву  світогляду Шевченка. У такому контексті набуває особливого значення трактування проблеми символізму творів поета, який пов'язується в діаспорній науці з романтичною поетикою (Д.Чижевський, Ю.Бойко, Л.Єфімова-Шнайдер), романтичним типом мислення (Л.Білецький), феноменом романтичної іронії (Я.Розумний, Г.Мухіна). Проте, погоджуючись з перевагою романтичних тенденцій у символіці Шевченка, діаспорні дослідники розходяться щодо онтологічного статусу об'єктів символізації. Виявлено дві основні дослідницькі позиції щодо  цього аспекту творчості Т.Г.Шевченка. Перша, яку можна назвати традиційною (С.Смаль-Стоцький, Л.Білецький, Д.Чижевський, Я.Розумний), вбачає в художній реальності поетичного чи прозового тексту відбиток позатекстової реальності дійсного світу. Друга, яку доцільно назвати модерністською (І.Фізер, Г.Грабович, Л.Плющ, Б.Рубчак), відносить художню реальність до особливого світу, створеного людиною, що не є, принаймні, прямим відбитком або копією якоїсь зовнішньої реальності і може пояснюватись з самого себе. Висновком з розгляду двох дослідницьких позицій є те, що обидві точки зору відповідають певним особливостям художнього світу шевченківських творів, але не осягають його в цілому.

Релігійні погляди. Докладно проаналізувати інтерпретації релігійних поглядів Шевченка вимагає те, що саме вони займають чи не найзначніше місце в діаспорних дослідженнях філософсько-світоглядних аспектів творчості автора “Кобзаря”. Для діаспорного шевченкознавства проблема відносин Шевченка з релігією переноситься цілком на релігійний ґрунт, вона тематизується саме як проблема релігійних, а не атеїстичних поглядів Т.Г.Шевченка. Об'єктом жвавої полеміки і зіткнення різноманітних точок зору є такі її аспекти, як ставлення Шевченка до церкви, близькість чи віддаленість поглядів поета до автентичного християнського віровчення, місце трансцендентного у творчості Шевченка, наявність чи відсутність у ній містичних рис.

Прибічники ортодоксального тлумачення релігійності Т.Г.Шевченка (Л.Білецький, Д.Бучинський, митрополит Іларіон, Р.Задеснянський, І.Стус) наголошують на зразковій християнській вірі Шевченка, його теїзмі, містицизмі, відчутті трансцендентного, потойбічного, божественного, яке просякає його твори. Критичні вислови поета на  адресу церкви, релігії і Бога пояснюються цими дослідниками або через обставини життя (“хвилини розпачу”), або тим, що об'єкти критики не відповідають нормам істинного християнства (офіційна російська церква). Інші дослідники (Д.Чижевський, П.Зайцев, Я.Розумний, І.Фізер, Г.Мухіна) вважають критичні вислови Шевченка щодо церкви, релігії і Бога результатом його особливої світоглядної позиції. Ця позиція трактується або як антропоцентризм, або як романтична іронія, але в будь-якому разі, не заперечуючи релігійності Шевченка, передбачає досить вільне його ставлення до автентичного християнства. Свої особливості мають міфологічні прочитання Шевченка (Г.Грабович, Л.Плющ), які вкладають релігійні погляди поета в рамки колективних уявлень, вироблених культурною традицією, безвідносно до їхньої відповідності чомусь поза колективною свідомістю. Порівняння концепцій дослідників доводить як наявність абсолютних цінностей для автора “Кобзаря”, і суто релігійне ставлення поета до них, так і певну свободу у сприйнятті християнської релігії.

Серед різних аспектів релігійних поглядів Т.Г.Шевченка, які досліджувались в українській діаспорі, заслуговує на окремий розгляд образ Бога у творах поета. Він є одним з центральних, вузлових, постійних образів, без якого втрачається значна частина смислу творів Шевченка. Розмаїття тлумачень ставлення поета до Бога показує на складність цього завдання. Теїстичним концепціям, які узгоджують погляди Шевченка із загальновизнаною християнською доктриною, притаманне поєднання потойбічної сутності і позасвітового існування Бога з його присутністю – повсякчасною і всюдисущою – у цьому світі. Втім, аналіз текстів “Кобзаря” виявляє більш складну картину, яка не цілком збігається з теїстичними концепціями діаспорних шевченкознавців. Поряд з висловленнями покори Богові, визнання його потойбічної, таємничої і незрозумілої для людини природи у “Кобзарі” можна знайти і багато протилежних висловлень – непокори, нарікань на Бога, сумніву в його благості, мудрості і дієздатності.

У концепціях Д.Чижевського, Я.Розумного, І.Фізера, Г.Мухіної, які твердять про певну свободу поета у зображенні Бога, пояснення “богохульства” Шевченка виглядають природнішими. Втім, ці концепції, як і персоналістична концепція Л.Плюща, побудована на філософії М.Бубера, ведуть до ускладнень у розумінні вольового та діяльнісного боку образа Бога у творах Шевченка. У контексті цих ускладнень підкреслюється слушність міркувань Г.Грабовича про те, що у шевченківських візіях кращого майбутнього надія покладається майже виключно на надприродні сили.

Розгляд досліджень діаспорних шевченкознавців завершується висновком про неоднаковість ставлення Шевченка до Бога. Можна казати навіть про різні образи Бога, які виконують відмінні функції у творах поета. Один – старозаповітний Бог пророчих віршів і “Давидових псалмів”, об'єкт нарікань і сподівань поета. Другий образ – новозаповітний Бог правди і свободи, якого персоніфікує або ідею якого несе Христос. Ці відмінні бачення образу Бога і відбивають різні дослідницькі концепції.

Феномен світового зла у творчості Т.Г.Шевченка. Одним з найпоширеніших у шевченківській творчості питань є питанння про існування зла у світі, про його причини, про негативний для людини характер стосунків зі світом. Дослідженням виявлено, принаймні, п'ять різних інтерпретацій цього аспекту творчості Шевченка в літературі української діаспори.

В концепціях Д.Бучинського та Л.Білецького зло у світі Шевченка породжується самими людьми, яких звинувачує і з яких питає поет. З другої точки зору (Д.Козій, почасти Л.Плющ), зло у Шевченка є незбагненною містерією: чому і навіщо воно існує –невідомо, але люди мають йому протистояти. Третя точка зору, згідно з якою зло у Шевченка – це кара, що її цілком заслужили люди, а тому треба її приймати і стійко переносити, належить Р.Задеснянському. У концепції Г.Грабовича зло у світі Шевченка –одна з основ світобудови, можливо, глибша за християнського Бога. Нарешті, з п'ятої точки зору (Г.Мухіна), зло випливає з парадоксальності світу, у світі все не так, як бажається людині.

Порівняння наведених концепцій веде до висновку про відбиття ними різних підструктур феномену зла у творах Шевченка. В аспекті детермінації зло деперсоніфіковане, не гіпостазується Шевченком. Воно постає з властивостей світу, причому це не сила, а слабкість, брак чогось у світі, непорядок, безладдя. Іншу “систему виміру” задає розгляд зла не у плані детермінації, а як об'єкта протидії. Необхідність протидіяти злу, перемагати, долати його викликає необхідність поставитись до нього як до суб'єкта –активної ворожої людині сили. З цього боку, зло виявляється персоніфікованим, саме у цій “системі виміру” набувають значення поняття боротьби зі злом, відповідальності.

Світоглядний аспект поглядів Т.Г.Шевченка на суспільство. Погляди Т.Г.Шевченка на людські спільноти, на націю і суспільство в цілому, на їхні відносини з окремою людиною є однією з центральних тем, що їх розробляють діаспорні шевченкознавці. Основними дискусійними загальносвітоглядними питаннями тут є розуміння походження людської спільноти та її субстанційної основи, її ціннісних та функціональних взаємин з окремою людиною.

Діаспорні інтерпретаціі поглядів Т.Г.Шевченка на людську спільноту віднесено у дослідженні до двох базових концепцій – органістичної та провіденціальної. За першою суспільство є результатом прояву суспільних якостей людини, вкорінених у людській природі. Провіденціалізм шукає основу суспільства у вищих, трансцендентних, надприродних силах.

Провіденціальне начало в трактуванні поглядів Т.Г.Шевченка на суспільство і націю переважає у таких дослідників, як Л.Білецький, П.Зайцев, Ю.Бойко. Соціальну реальність конституюють або “абсолютний дух нації” (Л.Білецький), або гегелівська абсолютна ідея історії (Ю.Бойко). Інші, органістичні погляди на суспільство у творчості Шевченка найвиразніше репрезентовані концепцією М.Шлемкевича, в якій найглибшою суспільною реальністю є рід, родове начало, котрим керує “логос роду”. Також органістичною і, водночас, психологічною є концепція суспільних поглядів Шевченка у В.Янева. Складнішою є точка зору Г.Грабовича, згідно з якою суспільне життя у творах автора “Кобзаря”, з одного боку, визначається потойбічним за походженням конфліктом-прокляттям, є відбитком боротьби абсолютного добра і абсолютного зла, а, з другого боку, органічна основа суспільства набуває форми розвитку теми батьківського і материнського світів.

Аналіз наведених поглядів діаспорних шевченкознавців, проведений на основі розгляду творів Т.Г.Шевченка, показав, що органічні спільноти в шевченківських творах визначають логіку, послідовність, зв'язність розвитку суспільства, нації, тоді як“призначення” визначає їх мету, спрямованість. Обидві точки зору досить природно сполучаються, бо мають паралелі у поглядах Шевченка.


  1.  Проблеми людини – суб'єкта взаємин зі світом у творах Т.Г.Шевченка

Індивідуальне та загальне в образах Т.Г.Шевченка. Проблема індивідуального в людині – одна з тем, що веде до різних і суперечливих поглядів серед діаспорних шевченкознавців. Для діаспорного шевченкознавства незаперечним є органічний зв'язок проблеми людської індивідуальності у Шевченка з проблемою національної ідентичності. Індивідуальність нації, унікальність українського етнокультурного типу з цього погляду є стрижнем індивідуальності окремої людини. Щоб бути собою, людина, перш за все, повинна не втрачати своєї національної ідентичності. Втім, виходячи з цих спільних положень, діаспорні шевченкознавці доходять неоднакових висновків щодо того, наскільки індивідуалізується в кожній людині цей національний тип, наскільки ієрархічно структуроване співвідношення загального та індивідуального в людині. Заперечення самоцінності індивідуального у світогляді Шевченка деякими дослідниками (Д.Донцов, Л.Білецький) викликане тим, що на перший план висуваються соціальні, національні, політичні ідеї у шевченківській творчості. Інші дослідники (Д.Чижевський, В.Янів, В.Барка, М.Шлемкевич,  Д.Козій) підкреслюють самоцінність, важливість, невипадковість індивідуально-людського у світогляді і творчості Шевченка. Особливу позицію займає Г.Грабович. Меншевартісність індивідуального у героях творів Шевченка пояснюється ним не особливостями світогляду поета, а маргінальним станом вільної особистості в Україні шевченківських часів. Ставлення Шевченка до співвідношення індивідуального і загально-соціального в людині виявлено у неодноразовому зіставленні теми індивідуального щастя і теми служіння суспільству (поеми "Гайдамаки", “Невольник”), причому з аналізу текстів постає висновок, що здійснення одного за рахунок іншого для поета не норма, а неприйнятний стан речей.

В основу аналізу теми людської особистості та її свободи  у творах Шевченка була покладена найбільш розгорнута концепція Л.Білецького, яка визначає два рівні свободи особистості: 1) свободу вибору та 2) свободу від вибору, свободу слідування за моральним ідеалом.

Проблема свободного вибору для Шевченка є одночасно і проблемою національного самовизначення, вибору національних орієнтирів на життєвому шляху людини. Щоб одержати можливість вибору, людина має співвідносити своє життя з життям інших людей, народу, нації. Такий вибір є нижчим видом свободи, тому що він не виключає можливості і морального падіння, і національного знеособлення, і дотримання хибних орієнтирів.Існує ригористична відповідь на  питання про свободу вибору шевченківської людини (Л.Білецький, Д.Бучинський) – людина цілком вільна у своїй дії, обставини не мають значення, оскільки свобода, “добровільна воля” вже закладені в людину Богом. Шевченківська людина з цієї точки зору знаходиться у постійній екзистенціальній ситуації “роздоріжжя” – повної непевності і абсолютної відповідальності. Менш ригористична, але також, в основному, стверджувальна відповідь на поставлені питання дається у працях М.Шлемкевича, Г.Грабовича, І.Фізера. З цієї, іншої точки зору, людина не може не рахуватись з обставинами, але обставини завжди залишають людині певний вибір. Менш вільною є шевченківська людина у згаданих дослідників перед власними потягами, хоча і тут певний вибір постає із суперечливості самої особистості, з наявності у ній вищих і нижчих “верств”. Зробити моральний вибір людині винятково важко, адже він, з погляду М.Шлемкевича і Г.Грабовича, завжди у Шевченка пов'язаний зі стражданням, мучеництвом, маргінальністю і вимагає самопожертви і любові-всепрощення.

Узагальнюючим позиції дослідників є твердження, що саме вибір утворює особистість у Шевченка. Одночасно дослідження діаспорних шевченкознавців дають підставу говорити про те, що абсолютно вільним для шевченківської людини є лише моральний бік вибору, тобто намір, бажання, рішення на користь добра чи зла. Все інше залежить від долі – доброї чи злої – яка випадає людині. Отже, і щодо відповідальності людини, то вона є абсолютною тільки у певних межах.

Вищий рівень свободи особистості. Розгляд позицій діаспорних шевченкознавців щодо цієї проблеми виявив певні відмінності у поглядах дослідників. Морально-релігійні тлумачення (Л.Білецький, Д.Бучинський, митрополит Іларіон, І.Стус), природно, трактують вищу свободу як свободу слідування за християнськими цінностями. Ніякі обставини не можуть, з цього погляду, завадити людині у досягненні такої свободи, бо вона досягається поза земним, тілесним буттям у сфері божественного, духовного.

Дещо відмінна точка зору пов'язує вищий стан особистості у світогляді Шевченка із суспільною діяльністю (М.Шлемкевич, Д.Козій). Безперечна свобода від обставин приходить, згідно з цією точкою зору, не так “згори”, як гартується, осягається“знизу”, з земного життя, з боротьби. В концепції ж Г.Грабовича вища свобода людини випливає з її природи. На думку дослідника, свобода, людяність, чистота і безпосередність відносин персонажів Шевченка лише заблоковані суспільною структурою.

Найвищий рівень свободи для Шевченка одночасно є і найвищим рівнем національного самоусвідомлення і самоствердження. Це є аксіомою діаспорного шевченкознавства. Змістом і сутністю особистої спрямованості людини в такому стані має бути, перш за все, свідоме ототожнення своєї долі з долею народу, нації. Служіння Україні, з цієї точки зору, є найприроднішим засобом морального самопіднесення, духовного зміцнення для української людини. У служінні Україні людина знаходить себе, своє вище“Я”, звільняється від суперечливих, дріб'язкових, сумнівних рис у собі. Саме осягнення свого життя в контексті життя свого народу, відчуття власної відповідальності за долю і волю України дозволяє людині піднятись над зовнішніми обставинами, над примхами долі.

Розуміння людського ідеалу у творах Шевченка. Цей ідеал сприймається дослідниками або як ідеальна людина, або як сукупність абсолютних цінностей у духовному світі людини, яким відповідають у Шевченка поняття правди, волі, добра тощо. Одне з тлумачень надає абсолютним цінностям статусу божественних ідей-трансценденталій (Л.Білецький, Б.Стебельський, А.Стебельська, І.Стус), інше не пов'язує прямо абсолютні цінності з Богом (М.Шлемкевич, Я.Розумний). Виокремлює ідеальний людський тип, зразок людини, втілений у Шевченка в образі Христа, Д.Чижевський, який робить звідси загальний висновок про христоцентричність світогляду автора “Кобзаря”. Одночасно, на думку Д.Чижевського, вищий ідеальний зразок людини є не її потойбічним аналогом, а реальністю цього світу, тільки такою, що займає центральне положення у сфері людського і є недосяжною для звичайної людини.

Шевченківський ідеал  людини – національний український ідеал, адже слово Шевченка спрямоване на піднесення до цього ідеалу українців. Разом з тим це ідеал загальнолюдський. Це вистражданий Україною ідеал, одночасно зрозумілий і близький людству в цілому. Співвідношення загальнолюдського та національного проявляється, по-перше, через реалізацію загального в національній формі. По-друге, національне самоствердження, здійснення національних потенцій українцями означає разом з тим виконання ними загальнолюдської місії, наближення до універсального людського ідеалу.

Порівняння концепцій та знаходження відповідного до них змісту у творах Т.Г.Шевченка дає підстави для висновку, що між ідеальним в людині і реальною людиною для Шевченка наявний як зв'язок, так і певний розрив, який важко звести до відмінності між “звичайною” та “зразковою” людиною. Те, що, апелючи до вищих реалій, Шевченко незмінно згадує Бога, не можна пояснити лише метафоричним стилем мислення, це точніше пояснюється необхідністю для Шевченка підкреслити цей якісний розрив світового масштабу між ідеалом і життям.

Узагальненням розгляду позицій діаспорних шевченкознавців щодо проблеми людини в творчості і світогляді Т.Г.Шевченка є розгляд розв'язань проблеми авторського начала в шевченківських текстах. Підкреслюється зростання в останні десятиліття у відповідності до провідних тенденцій світового загальногуманітарного дискурсу уваги до теми стосунків між автором та його твором у діаспорному шевченкознавстві.

Виявлено різні аспекти аналізу цієї теми. Так, дослідження питання про співвідношення Шевченка-пророка та Шевченка-творчої індивідуальності знаходимо в роботах Л.Білецького, М.Шлемкевича, Г.Грабовича. Розвитком цього аспекту досліджень можна вважати аналіз феномена романтичної іронії у творах Шевченка, а також особливостей шевченківського романтизму взагалі (Д.Чижевський, Ю.Бойко, Л.Єфімова-Шнайдер, Г.Мухіна, Б.Рубчак). Нарешті, у роботах Л.Плюща, Г.Грабовича зроблено спробу знайти джерела суб'єктивного у творчості Т.Г.Шевченка.

Як зазначається у цьому підрозділі, слід погодитись із твердженням багатьох дослідників про виняткову автобіографічність шевченківських творів, маючи на увазі не так зовнішню, фактичну, як внутрішню, духовну біографію Шевченка. Щодо його пророцтва, то треба уточнити, що індивідуальність Шевченка виходить за межі постаті Пророка. Глибше “я” поета завжди стоїть поряд з поверховішим “я” суспільних ролей (в тому числі і пророка). Погляд Шевченка на світ, людей і себе постійно зміщується, стає дедалі масштабнішим, він не фіксується ні на якому рівні. Слушно говорить Г.Грабович про відосередження як базисний факт творчості поета. Центр суб'єктивного “я” поета – це нескінченне знаходження себе у світі.


  1.  Ідеальне суспільство в уявленні Т.Г. Шевченка


Образ ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познати, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія., що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, він кличе: «Розкуйтеся, братайтеся!».

Цим завершується його остання настанова «і мертвим, і живим, і ненародженим»: 
«Обніміте ж, брати мої, 
Найменшого брата, — 
Нехай мати усміхнеться, 
Заплакана мати. 
Благословить дітей своїх 
Твердими руками 
І діточок поцілує 
Вольними устами».

Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може ствердитися шляхом запозичень «з чужого поля»: 
«У чужому краю 
Не шукайте, не питайте 
Того, що немає 
І на небі, а не тілько 
На чужому полі. 
В своїй хаті своя Й правда, 
І сила, і воля».

Лише шляхом внутрішнього преображення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Відмова ж від цього, намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, що прагнуть цього, неминучою карою. Ідеальний омріяний стан, що визріває в серці України, — це грізна суспільна сила, здатна привести до кривавої розправи. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поезій Шевченка, починаючи від «Гайдамаків», «Заповіту» й аж до написаного 1860 р. «Світе ясний! Світе тихий!», що завершується картиною нищення існуючого ладу. 
«...Будем, брате, 
З багряниць онучі драти!»

В «Осії. Глава XIV» (1859 р.) від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати — Україна й навіть сам Бог, поет попереджує: 
«... не втечете 
І не сховаєтесь, всюди 
Вас найде правда-мета, а люде 
Підстережуть вас на тоте ж. 
Уловлять і судить не будуть, 
В кайдани того окують, 
В село на зрище приведуть 
І на хресті отім без ката 
І без царя вас, біснуватих, 
Розпнуть, розірвуть, рознесуть, 
І вашей кровію, собаки, 
Собак напоять». 

І все ж ці й подібні їм місця з поетичного доробку Т. Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом. 

Образ кривавої розправи для Шевченка не несе обов'язкового для подібного поняття революції конструктивного начала. Цей образ сприймається як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбуття. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, він сприймає її не як народне свято, а антисвято. «Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!» Кров не радує поета, він не прагне її: «Слава Богу, що минуло.» Справжнє звільнення ж, настання ідеального стану мислиться Шевченком як свята справа, що реалізується людьми у процесі преображення, здійснюваного з волі Божої. 
Не закликом, а пересторогою лунають його слова: 
«Схаменіться! Будьте люди, 
Бо лихо вам буде. 
Розкуються незабаром 
Заковані люде, 
Настане суд, заговорять 
І Дніпро, і гори! 
І потече сторіками 
Кров у синє море 
Дітей ваших...»

Шевченко щиро вірить у «силу і дух живий», в те, Що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові. Разом з тим образ Бога в поезії Шевченка зберігає сліди напівязичницького ставлення, характерного для селянства його часів. Це не всевладний Господар, відносно якого всі люди — раби Господні. Якщо Бог є, то люди повинні бути рівні з ним як вільні істоти. «Не обдурить Бог, карати і милувати не буде: ми не раби його — ми люде!» Як рівний з рівним спілкується з Богом Перебендя, серце його «по волі з Богом розмовля!». 
Згадаймо, що ранні твори свої Шевченко підписував «Перебендя», і в образі старого співця з однойменної поеми відлунює романтичне уявлення про пророчу місію поета, «глас» якого є «глас Божий».


Висновок

Тема відносин людини і світу займає провідне місце у проблематиці діаспорних досліджень  філософсько-світоглядних ідей Т. Г. Шевченка. Загальною рисою діаспорного шевченкознавства є визнання основними орієнтирами шевченківського світогляду людини, України, Бога, підкреслення особливого, самостійного і ціннісно вищого духовного начала в людині. Акцентується також домінування в світогляді Т. Г. Шевченка національної спрямованості, християнських етичних цінностей. Загальними положеннями діаспорних досліджень є визнання виняткового автобіографізму шевченківських творів, звідси –особливої інтимності світогляду поета.

Серед основних напрямків діаспорного шевченкознавства досить чітко виділяються роботи релігійної спрямованості; релігійно-ідеалістичні тлумачення, які ґрунтуються, крім християнської догматики, також на ідеалістичній філософії; тлумачення світогляду Шевченка, які можна назвати національно-політичними; антропологічні або антропоцентричні концепції; психологічні та психоаналітичні; структуралістсько-міфологічні інтерпретації світоглядного змісту творів Шевченка.

Відносини між світом і людиною розглядаються в текстах Шевченка, причому самі тексти є засобом реалізації цих відносин. Категорія світу при такому розгляді охоплює семантику художнього тексту, а людина виявляє себе через авторське начало в тексті. Можна виділити в семантиці шевченківських творів світ ідеальних сутностей, до яких апелює і на які орієнтується людина – автор; світ реальної дійсності – сучасної та історичної  - об'єкта критики, іронії, сумнівів, сподівань поета; світ народних, традиційних уявлень, міфологічний світ, який поєднує людину з людською спільнотою; суб'єктивний світ інтимних переживань і образів поета. Перші два світи вкладаються у традиційну модель світогляду Шевченка, наступні два світи – у модерністську. Щодо прояву авторського начала в шевченківських текстах, то розгляд дослідницьких думок і аргументів доводить велику міру саморефлексії у творах Шевченка. Це дає змогу відзначити розмитість меж між суб'єктивним і об'єктивним, між автором і змістом тексту, а звідси між людиною – творчою особистістю Шевченка і світом його творів.

Межі світу шевченківських творів виявляються дослідниками через релігійні інтенції у творчості поета. Основною проблемою для дослідників творчості Шевченка в цьому аспекті є наявність вищої за людину і людський світ реальності потойбічного. Розгляд дослідницьких концепцій дає підстави для прийняття як більш обґрунтованої найширшої точки зору, яка включає трансцендентне до світогляду Шевченка. Це трансцендентне можна інтерпретувати або як об'єктивно існуюче потойбічне, або як міфологічний “той світ”, або  як ідеальні цінності, що виходять за межі природно людського, обмежують людську свідомість. Образ Бога використовується діаспорними дослідниками для створення у моделі світогляду Шевченка світової вертикалі, що проходить через людину (людина – вище начало, що відповідає людині). Цей образ несе в собі характеристики життєдайного начала світу, світового співрозмовника, людського абсолютного ідеалу.

Проблема поглядів Шевченка на сутність і походження суспільства для більшості діаспорних шевченкознавців полягає у способі зв'язку людини з суспільством і суспільства зі світом у цілому. Органістичні моделі розв'язання цієї проблеми сполучають суспільство і суспільну людину з природою і, отже, створюють картину цілісного світу – гармонійну єдність, частини якої поступово переходять одна до іншої – від найнижчої (природи) до вищої у світі (людини). Провіденціальні моделі  розривають суспільну реальність на існування суспільства у цьому світі і його потойбічний аналог. Суспільство, яке має надприродне призначення, відривається від природи. Органічний рівень зумовлює у Шевченка гармонійну цілісність відносин між людиною, суспільством, природою і світом у цілому. Провіденціальний рівень визначає перспективу світового розвитку через розвиток суспільства, національних спільнот.

Діаспорних шевченкознавців цікавить співвідношення людини і світу у Шевченка як індивідуального і загального. Запереченню значущості індивідуального у творчості Шевченка протистоїть тенденція, яка показує на те, що певне протистояння людини і світу має джерелом унікальність окремої людини – індивіда і, таким чином, є невід'ємною складовою відносин людини і світу. Аналіз дослідницьких концепцій доводить, що набагато виразнішим є у Шевченка ствердження самоцінності і самодостатності людської індивідуальності. Індивідуальність образів поета є засобом урівноваження людини та світу.

Діаспорні шевченкознавці переконливо доводять, що моральний вибір як чинник конституювання особистості є важливим аспектом у ставленні Шевченка до людини. Християнські інтерпретації світогляду Шевченка стверджують, що духовна істота людини є сутнісно вільною і якісно вищою за всі світові реальності, а тому споконвічно протистоїть світу. Занурюючись у світ, людина може лише втратити сенс своєї свободи. Концепції, які при розгляді свободи вибору зважують на обставини життя героїв Шевченка і його самого, виходять з того, що свобода особистості у творчості Шевченка постає як наслідок переходу зі стану підкорення обставинам до стану змагання з ними. Обидві точки зору досить природно сполучаються у творчості Шевченка. Людина для Шевченка – якісно особлива і вища реальність, а разом з тим, лише у змаганні з обставинами і з собою шевченківська людина досягає прояву своєї світової сутності.

Вищий стан цілковитої свободи,  поет знаходить у слідуванні за моральним ідеалом, у добрі і любові. З матеріалів західної української діаспори стає очевидним, що цей стан у творчості Шевченка зумовлений таким ідеалом, який виходить за межі наявного світу. Водночас це не означає розриву шевченківської людини із земним життям, людина знаходить найвищу свободу в суспільній діяльності, у перетворенні світу. Можна вважати обґрунтованим, що свобода є для Шевченка цілковитою тоді, коли суспільною метою стає повернення до стану гармонії людини зі світом – з суспільством і природою.


Список використаної літератури

  1.  Піпчук Ю. А. Костомаров М. І.— Творчість Т. Г. Шевченка у філософській культурі України. — К., 1992.
  2.  Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вузів. 2-ге вид., випр. і доп. — Львів:"Новий Світ — 2000", "Магнолія плюс", 2003. — 544с.
  3.  Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні — І.С., 1992. — С. 101 — 110.
  4.  Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 12 т. — К., 1989.
  5.  В. С. Горський. Історія української філософії. Курс лекцій. Навч. посіб. — К.: Наукова думка, 1997. — 285 с.
  6.  Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. А.М.Пекарик — К.: 2004. —479с.
  7.  Шевченко Т. Журнал (Щоденні записки) / Пер. Л. Білецького // Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. П. Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т.  IX.
  8.  Релігія в духовному світі Тараса Шевченка // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць. – К.: Вид. центр КДЛУ, 2001. – С.213-221.
  9.  Людина і свобода в творчості Тараса Шевченка (за матеріалалми діаспорного шевченкознавства) // Мультиверсум. –  К.: Український центр духовної культури, 2001. – Вип. 21.– С.100-109.
  10.  Шевченко Т. Кобзар. - К.: Дніпро, 1974.

Дослідження в українській діаспорі поглядів Т.Г.Шевченка на походження зла // Тези міжнародної наукової конференції“Проблеми творчого методу в літературі США. Людина в творчості Т.Г.Шевченка”. – Черкаси, 1996. – С.59. 


Методологічні та філософські проблеми дослідження принципової          можливості нанесення розроблених складів полімерсилікатних матеріалів на  свіжовідформовану бетонну поверхню з метою отримання

довговічного захисного шару.

Метою досліджень - є одержання та аналіз нової емпіричної інформації щодо отримання довговічних полімерсилікатних матеріалів на основі ПВАД та силікату за рахунок нестабільної структури гідросилікатів та їх фізико-хімічної активності при взаємодії з ПВАД.

У практиці будівництва для обробки фасадів знаходять достатньо широке застосування декоративні покриття на основі забарвлень.

Фарбування фасадних поверхонь будівельними фарбами традиційний спосіб, який виник декілька тисяч років назад і мало змінився по своїй суті, хоча і зазнав зміни в частині вживаних матеріалів і засобів нанесення, які стали механізованими, оскільки зараз доводиться вирішувати проблему різкого зниження трудомісткості технологічних процесів виробництва робіт і їх вартості.

В даний час у зв'язку з постійним зниженням випуску будівельних фарб на основі синтетичних смол, різко зростає виробництво водорозчинних фарб.

Окрім будівельних фарб для обробки фасадів, почали широко застосовувати пастові склади на основі мінеральних в’яжучих.

З обширної номенклатури фарб, вживаних для обробки фасади будівель в будівельних умовах, склади, вживані на заводах ЖБІ, досить обмежені, із-за технологічних складнощів їх застосування. Кожна з цих тенденцій характеризується певними труднощами в реалізації, які і враховуються при призначенні областей використання відповідних композицій. У зв'язку з цим, можна стверджувати, що універсального складу і способу обробки будівельних конструкцій не існує.

Так, на думку авторів, ПВАД сорбує воду на поверхні і, утримуючи її, забезпечує сприятливіші умови для гідратації цементу, що дає можливість технологічно використовувати для оздоблення різні вододисперсні матеріали в тому числі і полімерсилікатні.

Логіко-концептуальною складовою дослідження є науково-дослідна робота яка носить технологічний характер спрямований на удосконалення особливостей технології нанесення розроблених матеріалів на бетонну поверхню свіжовідформованого виробу. Дослідження передбачається проводити з використанням комплексу фізико-механічних  та фізико-хімічних методів досліджень згідно діючих нормативних документів.

  1.  Дана науково-дослідна робота ностить класичний тип методології. Яка будується на принципах раціональності, можливості експериментальної перевірки гіпотез, твердого наукового доказу.

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

19900. Інноваційна форма інвестицій 73 KB
  Лекція № 5. Тема 5: Інноваційна форма інвестицій. Мета: ознайомлення з поняттям інноваційної діяльності венчурного підприємства стадіями інноваційної діяльності. План 1. Поняття й зміст інновацій. Інноваційна діяльність. 2. Венчурне підприємство. Стадії іннов...
19901. Організаційно-правові форми регулювання взаємодії суб'єктів інвестиційної діяльності 61 KB
  Лекція № 6. Тема 6 : Організаційноправові форми регулювання взаємодії суб'єктів інвестиційної діяльності. Мета: ознайомлення студентів з поняттям та формами регулювання взаємодії суб’єктів інвестиційної діяльності визначити поняття фінансового лізингу та інвести...
19902. Іноземні інвестиції 92 KB
  Лекція № 7. Тема 7: Іноземні інвестиції. Мета: вивчення поняття іноземних інвестицій та правового статусу підприємства з іноземними інвестиціями ознайомлення з державною політикою в області іноземних інвестицій. План 1. Правовий режим іноземних інвестицій....
19903. Державне управління інвестиційною діяльністю в Україні 86.5 KB
  Лекція № 8. Тема 8: Державне управління інвестиційною діяльністю в Україні Мета: вивчення основ державного управління в галузі інвестиційної діяльності. визначення поняття зміст принципи і функції державного управління інвестиційною діяльністю План 1. Держав...
19904. Определение удельной и объемной активности в твердых и жидких пробах 32.25 KB
  Лабораторная работа № 41. Определение удельной и объемной активности в твердых и жидких пробах. Цель работы: изучить характеристики стационарного радиометра КРВП3Б и научиться с его помощью измерять удельную и объемную активность в твердых и жидки...
19905. Определение мощности экспозиционной дозы 76.16 KB
  Лабораторная работа № 1. Определение мощности экспозиционной дозы. Цель работы: изучить характеристики дозиметрического прибора АНРИ 0102 Сосна и научиться с его помощью измерять мощность экспозиционной дозы. 1. Теоретическая часть Экспозиционная доза это отно
19906. Определение активности радионуклидов в объектах окружающей среды гамма-радиометром РУГ-91М1 «ADANI» 74.5 KB
  ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА № 5. Определение активности радионуклидов в объектах окружающей среды гаммарадиометром РУГ91М1 ADANI Цель работы: 1.Измерение удельной активности гаммаизлучающих нуклидов калия – 40 Радия226 тория232 цезия137 в пробах окружающей среды. ...
19907. Определение плотности потока бета-излучения с поверхности 116.34 KB
  Лабораторная работа № 3. Определение плотности потока бетаизлучения с поверхности. Цель работы: изучить характеристики прибора АНРИ0102€Сосна€ и научиться измерять плотность потока бетаизлучения с поверхности. 1.Теоретическая часть Бетараспадом называ
19908. Определение мощности полевой эквивалентной дозы 86.04 KB
  Лабораторная работа № 2. Определение мощности полевой эквивалентной дозы. Цель работы: изучить характеристики дозиметрического прибора €œРКСБ104€ и научиться с его помощью измерять мощность эквивалентной дозы. 1.Теоретическая часть При прохождении ионизир