99035

Державне управління і місцеве самоврядування в сучасній державі

Курсовая

Политология и государственное регулирование

Теоретичні аспекти державного управління і місцевого самоврядування. Поняття та сутність місцевого самоврядування. Ознаки державного управління та місцевого самоврядування. Перспективи розвитку місцевого самоврядування та державного управління

Украинкский

2016-07-22

58.06 KB

0 чел.

35

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

КУРСОВА РОБОТА

з Теорії держави і права

на тему: «Державне управління і місцеве

самоврядування в сучасній державі»

Студента І курсу І групи

факультет ЦГЮ

напряму підготовки бакалавр

спеціальності 6.030401 «Правознавство»

__________Крупського С.О.___________

(прізвище та ініціали)

Керівник доцент, к.ю.н. Дзевелюк А.В.

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала ____________

Кількість балів ______ Оцінка ЕСTS____

Члени комісії   ____________ ________________

(підпис)                   (прізвище та ініціали)

    ____________ ________________

(підпис)                   (прізвище та ініціали)

    ____________ ________________

(підпис)                   (прізвище та ініціали)

м. Одеса – 2014 рік


ЗМІСТ

         стор.

Вступ 3

Розділ 1. Теоретичні аспекти державного управління і місцевого                самоврядування 5

1.1. Поняття державного управління 5

1.2. Поняття та сутність місцевого самоврядування 10

1.3. Ознаки державного управління та місцевого самоврядування 14

Розділ 2. Правовий статус державного управління і мсцевого                           самоврядування 18

2.1. Повноваження як найважливіший елемент правового статусу державного управління 18

2.2. Повноваження місцевого самоврядування 22

Розділ 3. Перспективи розвитку місцевого самоврядування та державного управління 25

3.1. Розмежування компетенцій державного управління та місцевого самоврядування 25

3.2. Децентралізація та місцеве самоврядування 28

Вискновки 31

Список використаної літератури 33


ВСТУП

Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувалися за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних, насамперед, з важким тягарем проблем, які вона отримала в спадщину від Радянського союзу.

Існуюча система державного управління в Україні є внутрішньо суперечливою, незавершеною і відірваною від людей. Після декількох спроб її реформування система залишається в цілому неефективною, бо поєднує як старі інститути, що залишились у спадок від радянської доби, так і нові інститути, які сформувалися у період незалежності України.

Розбудова демократичної, соціальної та правової держави - це сучасний етап державотворення в Україні. Важливим акцентом у побудові такої держави є проведення науково обґрунтованого реформування усієї системи виконавчої влади. Результатом такого реформування має стати створення системи виконавчої влади, яка забезпечує ефективне державне управління як на центральному рівні, так і на місцевому, захист прав та законних інтересів громадян, належний соціально-економічний розвиток відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Досвід розвинутих демократичних країн світу свідчить про те, що саме децентралізована виконавча влада з сильними інститутами місцевого самоврядування є найбільш ефективною формою організації державної влади.

Ключовою проблемою, яка суттєво впливає на розуміння суті місцевого самоврядування і його місця у державі, є необхідність чіткого визначення кола і суті функцій і завдань, які повинні здійснювати на даному етапі розвитку країни органи місцевого самоврядування. Іншими словами, мова йде про те, чи потрібно, щоб органи місцевого самоврядування здійснювали власні повноваження, визначені законом, і одночасно загально-державні функції і завдання, або ж вирішували лише свої власні, так звані, питання місцевого значення. Це дискусійне питання вже тривалий час є предметом дебатів відомих науковців, державних діячів та громадськості. Адже, як відомо, зміцнення державної влади в центрі не може бути ефективним і корисним для суспільства в цілому без  одночасної децентралізації функцій і завдань на рівень територіальних органів, яких обирають їх громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Саме за рахунок дотримання цього принципу місцеве самоврядування як реальність, як важлива ознака демократії, функціонує в переважній більшості розвинених країн.

Таким чином, проблеми державного управління та місцевого самоврядування з моменту отримання Україною незалежності не тільки не втратили своєї актуальності, а й ще більше підвищили своє значення. У зв’язку з цим за головну мету роботи обрано дослідження особливостей державного управління і місцевого самоврядування в сучасній державі. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути поняття державного управління;

- дослідити поняття та сутність місцевого самоврядування;

- розглянути ознаки державного управління та місцевого самоврядування;

- з’ясувати особливості повноважень як найважливішого елементу правового статусу державного управління;

- розкрити повноваження місцевого самоврядування;

- визначити перспективи розвитку місцевого самоврядування та державного управління.

Об’єктом дослідження є державне управління і місцеве самоврядування в сучасній державі.

Предметом дослідження є співвідношення державного управління та місцевого самоврядування в Україні.

Методами дослідження є порівняння, аналіз, синтез дедукція, індукція, наукова абстракція, узагальнення тощо.


РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ 

1.1. Поняття державного управління 

Нинішній стан функціонування демократичної, соціальної та правової держави потребує конструктивного вирішення завдань, що сформувалися в українському суспільстві. Серед низки завдань, що вимагають докорінних змін, на перший план виступає вдосконалення системи державного управління. Процес державного управління визначає динаміку реалізації цілей управління через систему дій, операцій, котрі змінюються, розвиваються й удосконалюються. Враховуючи вітчизняний та зарубіжний досвід, державне управління нашої країни на різних етапах його розвитку характеризується різними підходами до розуміння його правової природи. Це, в свою чергу, призводить до неоднозначного розуміння державного управління, його основної мети, завдань, функцій та принципів діяльності.

Незважаючи на велику кількість праць, що присвячені питанням державного управління, можна констатувати відсутність у сучасній юридичній науці сталого й загальновизнаного поняття "державне управління". Дана теоретико-методологічна проблема була актуальною не лише сьогодні. У радянській юридичній науці, яка ототожнювала державне управління і виконавчу діяльність, фактично ніколи з порядку денного не зникало питання щодо співвідношення "широкого" та "вузького" розуміння державного управління.

В. Власов та С. Студеникін визначали державне управління як виконавчо-розпорядчу діяльність уповноважених органів державної влади щодо реалізації законів2. Майже таке саме визначення державного управління дає і сам С.Студеникін: "державне управління - це виконавча і розпорядча діяльність органів державної влади". Однак ці науковці не наводять тлумачень понять "виконавчої" та "розпорядчої" діяльності3. Таким чином, поняття "державне управління" витлумачується ними через невизначені поняття "виконавчої" та "розпорядчої" діяльності. Це призвело до ототожнення державного управління з управлінською діяльністю органів державної виконавчої влади.

На сьогодні досить актуальним є "вузьке" та "широке" розуміння поняття державного управління. В.Афанасьєв наполягав на необхідності розгляду поняття державного управління в двох основних аспектах:

а) як управління всім суспільством;

б) як управління лише державними справами4.

Спираючись на дослідження В. Афанасьєва, Г. Атаманчук зазначив на неприпустимості "втискати" державне управління у вузькі межі адміністративного права5. Він також звертає увагу на те, що підставою для його виокремлення серед інших видів управління стало акцентування на такому специфічному суб'єкті "управлінського впливу" як держава в цілому, а не на якійсь одній з гілок державної влади.

Досить вдало широке поняття державного управління сформулював М.Данилькевич. Він відзначає, що в "широкому" розумінні державне управління є управлінням державними справами, яке здійснюється всіма органами держави і у всіх гілках влади6.

Таким чином можна відзначити наявність двох основних підходів до розуміння поняття державного управління в сучасній юридичній науці:

спеціальне (чи вузьке) значення - це управлінська діяльність уповноважених органів державної влади та компетентних посадових осіб в сфері реалізації виконавчої влади;

широке значення - цілісна сфера діяльності державної влади, всіх її гілок, всіх органів та посадових осіб.

На думку В.П. Пилипишина метою державного управління є діяльність державних органів, що спрямована на управління державними справами, їх удосконалення і розвиток, забезпечення владно-організуючого впливу на відповідні суспільні відносини і процеси в економічній, соціальній та політичній сферах7.

Якщо в цілому державне управління характеризується як вплив, то його зміст розкривається через функції державного управління. В житті державне управління реалізується саме через функції, тобто основні напрямки й способи діяльності. Б. Лазарєв зазначав, що мета, яка стоїть перед апаратом державного управління, досягається, а завдання вирішуються шляхом виконання ними комплексу управлінських функцій8.

Виділяють кілька основних функцій управління. Так, основоположник теорії управління А. Файоль, даючи загальну схему управлінських функцій, говорив, що управляти – означає передбачати, організовувати, розпоряджатися, координувати й контролювати9.

Співзвучно із загальною теорією управління виділяють і функції державного управління. Наприклад, К.Вельський під функціями державного управління розуміє відносно самостійні, стійкі, спеціалізовані елементи управлінської діяльності, кожен з яких при реалізації представляє:

1) певну діяльність;

2) відносно відособлений організуючий вплив керівника (органу управління) на підлеглий персонал (об'єкт управління).

К.Вельський також виділяє такі функції державного управління: планування; функція організації; підбір кадрів; розпорядницька діяльність; координація; складання бюджету; контрольно-наглядова функція10.

Функції державного управління у найбільш загальному, абстрактному вигляді Г. Атаманчук визначає як найбільш характерні, специфічні щодо змісту керуючі впливи держави на суспільні відносини. При цьому вчений вважає, що є всі підстави розділити функції в цілому системи державного управління й функції окремих органів і ланок цієї системи. Відзначаючи, що такий поділ носить багато в чому умовний характер, адже між функціями системи й функціями органів є найбільш тісний взаємозв'язок, Г. Атаманчук вказує на принципову важливість подібного розмежування, оскільки воно дозволяє виявити різну природу, внутрішню структуру й різне функціональне призначення функцій системи як певної соціальної цілісності й функцій її органів і ланок11

Залежно від змісту, рівня його узагальнення й обсягу сфер прояву Ю.Козлов виділяв три групи основних функцій державного управління - загальні, спеціалізовані й допоміжні. Під загальними функціями, розгляд яких становить найбільший інтерес для дійсного дослідження, Ю. Козлов розумів такі: планування; організацію, тобто формування ланок системи управління; установлення загальних правил (наприклад, господарювання); оперативне регулювання; координація; забезпечення (розпорядження) трудовими, грошовими й матеріальними ресурсами, фінансування; матеріально-технічне постачання; контроль і облік12.

Б. Лазарєв характеризував функцію управління як особливий вид управлінської діяльності, що має специфічне "технологічне" призначення. Одноіменні функції управління, на думку Б. Лазарєва, виконуються у всякій державі, "хоча ступінь розвитку тієї або іншої функції, а тим більше її соціально-політична роль залежать від типу держави"13. Він виділяв наступні функції державного управління: планування, прогнозування, функцію формування або організації системи державного управління, регулювання, пряме керівництво, координація, контроль і облік.

Якщо порівняти запропонований А. Файолем перелік управлінських функцій з функціями державного управління, що були виділені вітчизняними вченими, то можна помітити, що останні вказують на регулювання як функцію державного управління, що відсутнє у французького дослідника. На нашу думку, виділення одним з основоположників теорії управління А.Файолем зазначених функцій управління не лише не спростовує структуру функцій державного або іншого видів управління, а підтверджує тезу про те, що функції кожного виду управління визначаються відповідно до об'єкта управління (суспільство, держава, підприємство тощо). А. Файоль розглядав функції управління стосовно виробничого підприємства, де основою владного впливу виступає право власності хазяїна підприємства на засоби виробництва. Аналогічним чином побудовані на виробничому підприємстві, тим більше того часу, відносини між керуючим персоналом і найманими робітниками. Вони характеризуються високою централізацією управління й жорсткою ієрархією посад, певними посадовими обов'язками, безпосереднім підпорядкуванням працівників нижчих посадових обов'язків вищим. У такій ситуації, коли самостійна активність працівників і службовців зведена до мінімуму й підлягає єдиній волі керівника, необхідність у регулюванні практично відсутня. Зовсім інша ситуація складається в демократичній, правовій державі, у якій, за влучним висловом А. Єлістратова "вага державної влади в більшому або меншому ступені переноситься з особистості монарха на населення"14. Це означає зовсім інші відносини між державною владою й населенням, у яких немає місця погляду на підданих "як на осіб неповнолітніх, що не можуть розуміти, у чому укладається їхнє власне благо", і, як наслідок, породжує високу самостійну активність громадян. Ця активність, у свою чергу, вимагає доповнення функцій державного управління такими, які б вписувалися в систему управління, дозволяючи ефективно його здійснювати.

1.2. Поняття та сутність місцевого самоврядування 

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста- самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки15.

Територіальні громади на підставі вищезгаданих принципів виборчого права обирають також строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Голови районної та обласної рад обираються відповідною радою і очолюють її виконавчий комітет.

Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову основу, що на неї поширюється їхня компетенція. Так, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного й культурного розвитку та контролюють їх виконання; затверджують місцеві бюджети і т. ін. Обласні й районні ради мають приблизно аналогічну компетенцію, що поширюється на їхні території.

Органам місцевого самоврядування закон може надавати окремі повноваження органів виконавчої влади, а тому з цих питань вони підпорядковані відповідним органам виконавчої влади.

Закон України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997р. складається з преамбули та 5 розділів (80 статей)16.

Розділ І. Загальні положення. - Дається визначення місцевого самоврядування, що доповнює його розуміння згідно з Конституцією України. Так, проголошено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. До системи місцевого самоврядування включають: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Розділ II. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування. - Формулюється загальна та виключна компетенція сільських, селищних, міських рад; повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; права та обов'язки сільського, селищного, міського голови; повноваження районних та обласних рад.

Розділ III. Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. - Передбачаються порядок і процедура використання комунальної власності, формування й розпорядження місцевим бюджетом і т. д.

Розділ IV. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування. - Присвячений проблемам забезпечення фактичного втілення компетенції органів місцевого самоврядування та покладання відповідальності за її порушення.

Розділ V. Прикінцеві та перехідні положення. - Визначає особливості дії Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" [2].

Необхідно також відмітити, що законодавство про місцеве самоврядування не є досконально сталим. Воно концептуально не змінювалося з моменту прийняття закону України «Про місцеве самоврядування», однак зміни та доповнення вносилися в даний закон постійно.

Згідно з Конституцією, народ України уособлює найвищу та первинну владу в Україні, є єдиним джерелом влади у суспільстві. Однак варто зазначити, що чинна Конституція визнала не лише належність влади народові, тобто володіння публічною владою як його природне право, а й право народу здійснювати належну йому владу. Так, у Конституції визначено конкретні форми (способи) здійснення влади народу:

1) безпосереднє волевиявлення;

2) через органи державної влади та органи місцевого самоврядування17.

Місцеве самоврядування в Україні є органічним поєднанням форм безпосередньої та представницької демократії. А це означає, що народовладдя і основний його зміст - самоврядування народу - реалізується як через представницькі форми, так і шляхом прямої участі громадян в управлінні державними і суспільними справами. Отже, систему місцевого самоврядування становлять як форми прямого волевиявлення населення територіальної громади, так і певні утворювані населенням його представницькі органи.

Пряме волевиявлення членів територіальної громади здійснюється шляхом їх участі в місцевих референдумах, загальних зборах громадян, місцевих ініціативах, громадських слуханнях та інших формах, які можуть бути передбачені Статутами відповідних територіальних громад. Народ України здійснює владу і через представницькі органи місцевого самоврядування, що обираються відповідними територіальними громадами: місцеві ради, їх виконавчі органи, голови місцевих рад, органи самоорганізації населення18.

Не можна стверджувати, що безпосередня та представницька демократія є окремими, відірваними один від одного способами здійснення місцевого самоврядування. Вони є тісно взаємопов’язані. Зв’язок органів місцевого самоврядування з інститутами прямої демократії багатогранний. Можна стверджувати, що пряма демократія є своєрідною кореневою системою народного представництва і водночас служить засобом його впливу на управління державними справами. Дійсно, інститути прямої демократії, перш за все вибори, забезпечують формування органів місцевого самоврядування та підтримання зв’язків органів місцевого самоврядування з населенням. Ці інститути незамінні для залучення громадян до роботи органів місцевого самоврядування, для реалізації їх конституційного права на участь в управлінні.

Оскільки і державна влада, і місцеве самоврядування є способами реалізації народом належної йому влади, то необхідним видається визначення (формулювання) принципів взаємодії цих форм публічної влади, іншими словами, основних засад взаємовідносин держави та місцевого самоврядування. На думку В.С. Журавського такими принципами є:

автономія органів місцевого самоврядування, їх самостійність у вирішенні питань, що належать до компетенції місцевого самоврядування;

розмежування повноважень між місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

взаємоповага державних органів та органів місцевого самоврядування, їх співпраця у вирішенні тих питань, які належать до їх спільної компетенції;

державна підтримка та гарантування державою місцевого самоврядування;

забезпечення державою належної матеріальної бази та фінансової основи для виконання самоврядними органами своїх функцій;

фінансування державою здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів державної виконавчої влади19.

Необхідність визначення таких принципів викликана існуванням розбіжностей в інтересах між державою та місцевим самоврядуванням, адже місцеве самоврядування “втілює місцеві корпоративні інтереси територіальних громад, тоді як держава - загальнонаціональні інтереси”, які інколи можуть не співпадати. Реалізація перелічених принципів на практиці дасть можливість забезпечити адекватний розвиток місцевого самоврядування та держави як одного цілого.

1.3. Ознаки державного управління та місцевого самоврядування 

До найхарактерніших ознак державного управління в Україні слід віднести:

- державне управління - це, передусім, соціальне, політичне явище;

-   державне управління  і  органи, що здійснюють  його  функції, є складовою частиною єдиного механізму державної влади;

-  державне управління - це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження, і поза цим не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні20.

Органи місцевого самоврядування здійснюють владу, яка за своїми ознаками є публічною, і в процесі її здійснення виникають відповідні публічно-правові відносини. Так, діяльність органів місцевого самоврядування характеризується такими притаманними органам публічної влади рисами, як наявність владних повноважень, обов’язковість прийнятих рішень для всіх фізичних та юридичних осіб, що перебувають на території, у межах якої діють відповідні органи місцевого самоврядування, та ін.

Місцеве самоврядування як один із різновидів публічної влади у суспільстві відрізняється від державної влади такими ознаками, як:

а) децентралізована форма управління, яка передбачає певну самостійність органів місцевого самоврядування;

б) територіальне обмеження;

в) мета та завдання її здійснення;

г) суб’єктний склад конституційно-правових відносин, що виникають у процесі її здійснення (визначальним тут є існування спеціального суб’єкта місцевого самоврядування - територіальної громади);

ґ) різноманітність організаційних форм здійснення місцевого самоврядування;

д) більш широкий набір форм безпосередньої участі громадян у самоврядуванні на своїй території (пряме волевиявлення) у вигляді сходів, зборів, конференцій, місцевих референдумів, місцевих ініціатив тощо21.

Місцеве самоврядування та державна влада тісно пов’язані: у них єдине джерело - народ. При побудові взаємовідносин держави та місцевого самоврядування потрібно виходити з того, що держава повинна бути “нейтральною ареною” комунікації суб’єктів публічно-самоврядних прав. Правове регулювання інституту місцевого самоврядування повинно зводитися не до чіткої регламентації структури, процедурних питань діяльності місцевого самоврядування, а до створення умов його вільного розвитку, більше того, до його державного гарантування.

Звичайно, органи місцевого самоврядування не можуть бути абсолютно незалежними від держави, адже вони діють у системі державно-владних відносин. Організаційно відокремлені від державної влади, вони пов’язані з нею функціонально. Порядок створення і повноваження органів місцевого самоврядування визначаються актами органів державної влади. Вони діють у руслі загальнодержавної політики - економічної, соціальної, екологічної, у сфері культури тощо, можуть наділятися окремими державними повноваженнями. Тому можна зрозуміти наявність певного контролю держави за виконанням тих державних функцій, які згідно із законом делеговані органам місцевого самоврядування, а також контролю за дотриманням органами самоврядування законності. Однак цей контроль не може виходити за встановлені законом межі і не повинен перетворюватися у втручання місцевих держадміністрацій та інших органів держави в діяльність місцевих рад та їх виконавчих органів22.

Організаційно-структурна характеристика державного управління певною мірою відрізняється від місцевого самоврядування і має інструментальне значення для визначення їхнього співвідношення. Концептуально співвідношення державного управління і місцевого самоврядування має визначатися у загальній управлінській лексиці, теорії і практиці соціального управління, загальнодержавного (управлінського центру та його органів на місцях) і місцевого управління 
У цьому зв'язку слід відмовитися від традиційних уявлень про однопорядковість самоврядування — демократії — народовладдя —- народного суверенітету. Подібний підхід можливий при політологічному порівняльному аналізі проблеми, але в управлінському відношенні уявляється теоретичним спрощенням і веде до хибної орієнтації практики на пошук самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу. Цьому сприяє конституційна формула про те, що «народ здійснює владу... через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5 Конституції України), хоча відомо, що органи місцевого самоврядування виявляють інтереси лише територіальних громад або їх об'єднань. 

Насправді ж у державно-організованому суспільстві мають бути визначені не максимальні, а граничні можливості самоврядування з метою розвитку демократії і забезпечення суверенітету народу, і, отже, оптимальне співвідношення державного управління і самоврядування, їх співвідношення на місцевому рівні23. 

Цей оптимум спрямований на підвищення рівня управління державою, регіонами й окремими територіями та забезпечення легітимності управління як довіри населення до управлінських центрів і готовності населення брати спільну участь в управлінні. Таким чином досягається демократичність управління на всіх рівнях: від держави у цілому, де виявляється народовладдя — належність влади народу, яка здійснюється ним безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України), до територіального колективу, демократичність управління яким (місцевого управління) досягається шляхом самоорганізації населення та здійснення місцевого самоврядування як права «територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення...» (ст. 140 Конституції України). 


РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

2.1. Повноваження як найважливіший елемент правового статусу державного управління

Державно-адміністративне управління включає інститут глави держави, уряд, загальнодержавні відомства, які не входять до складу уряду, регіональні, місцеві державні адміністрації.

Уряд як найвищий політико-адміністративний орган здійснює внутрішню і зовнішню політику, забезпечує виконання законів, володіє правом регламентарного законодавства. Уряд у президентських республіках очолює глава держави, а у парламентських і змішаних —прем'єр-міністр. При змішаній формі правління існує дуалізм виконавчої влади між президентом і прем'єр-міністром. Уряд формується главою держави. За партійним принципом формування уряди бувають однопартійні, коаліційні та уряди партійної меншості. Уряд несе відповідальність перед законодавчим органом і главою держави. Парламентськими процедурами, які передбачають урядову відповідальність, є резолюція осуду, вотум недовіри, інтерполяції.

До органів загальнодержавної компетенції належать органи, що не входять до складу уряду, але виконують важливі державні функції (фонд комунального майна, антимонопольний комітет та ін.)24.

Державне управління на регіональному, місцевому рівнях здійснюється представниками регіональної державної адміністрації (префектом, комісаром, губернатором), окремими міністерствами, керівниками виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування, яким держава делегує певні повноваження. Державне управління на місцевому та регіональному рівнях видає закони, що визначають статус і функції органів місцевого самоврядування, здійснює судовий і державний контроль над службами місцевого самоврядування та посадову субституцію, може розпустити органи самоврядування у випадку їхньої недієздатності.

Найважливішим для нас є повноваження місцевого державного управління. Вони закріплюються в законі України «Про місцеві державні адміністрації»25. Згідно з цим нормативним актом компетенцію місцевих державних адміністрацій складають їхні власні, а також делеговані повноваження. Делегованими є повноваження, передані місцевим держадміністраціям відповідними радами, а також окремі повноваження, передані їм від органів виконавчої влади вищого рівня Кабінетом Міністрів України у межах, визначених законами України.

Основні власні повноваження держадміністрації

1. В галузі соціально-економічного розвитку:

– розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку і представляє їх на затвердження відповідній раді, забезпечує їх виконання, звітує перед радою про їх виконання;

– забезпечує ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

– складає необхідні для управління соціально-економічним розвитком відповідної території баланси трудових, матеріально-фінансових та інших ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива;

– розглядає і приймає рішення за пропозиціями органів місцевого самоврядування по проектах планів і заходів підприємств, установ, організацій, розташованих на відповідній території;

– розробляє пропозиції щодо фінансово-економічного обґрунтування обсягів продукції, що підлягає продажу для державних потреб за рахунок держбюджету; за пропозицією органів місцевого самоврядування формує обсяги продукції, що постачається для місцевих потреб за рахунок коштів місцевих бюджетів та інших джерел фінансування.

2. В галузі бюджету і фінансів:

– складає і подає на затвердження ради проект місцевого бюджету і забезпечує його виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання;

– подає у встановленому порядку в органи виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо розміру коштів Держбюджету для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій та субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню;

– отримує від усіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену законодавством для складання і виконання бюджету;

– здійснює фінансування підприємств, установ і організацій, переданих у встановленому законом порядку в управління держадміністрації вищими органами державної влади або органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад;

– регулює ціни і тарифи за виконання робіт і надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначає і встановлює норми їхнього споживання26.

3. В галузі екології

– розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості ґрунтів, що перебувають у державній власності;

– подає пропозиції відповідним радам і здійснює заходи щодо реалізації їх рішень про приватизацію земель та їх вилучення для державних потреб;

– розробляє, подає на затвердження відповідної ради та забезпечує виконання регіональних екологічних програм; звітує перед відповідною радою про їх виконання; вносить до відповідних органів пропозиції щодо державних екологічних програм;

– вживає заходів для відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями і громадянами;

– вносить пропозиції відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення;

– інформує населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються для його поліпшення;

– організовує роботу з ліквідації наслідків екологічних аварій, залучає до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадян;

– вносить пропозиції в установленому законом порядку про зупинення діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля і санітарних правил;

– розробляє і забезпечує дотримання правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зони санітарної охорони джерел водопостачання; обмежує або забороняє використання підприємствами питної води у промислових цілях27.

Крім цього, ряд повноважень виділяється в галузі управління майном, приватизації та підприємництва, в галузі науки, освіти, охорони здоров’я, в галузі соціального захисту населення, в галузі забезпечення законності й правопорядку, в галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин, в галузі оборонної роботи.

2.2. Повноваження місцевого самоврядування 

Повноваження – це права і обов’язки, необхідні для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування його суб’єктами на своїй території.

У Законі України «Про місцеве самоврядування» поряд з терміном «повноваження» використовується ще термін «компетенція» (зокрема, у статтях 15 і 26)28. На жаль, у Законі не визначені відмінні риси цих двох категорій.

Між тим, компетенція органу місцевого самоврядування є складною правовою категорією, до структури якої входять не тільки права та обов'язки, а й предмети відання — перші елементи компетенції.

Під предметом відання місцевого самоврядування розуміють сфери місцевого життя, в межах яких діє передбачений законом, а звідси, й юридично компетентний в них, орган.

Кожний орган місцевого самоврядування повинен мати своє власне поле діяльності. Тому правове регулювання компетенції цього органу полягає насамперед у визначенні кола його діяльності, тієї сфери місцевого життя, в якій діє даний орган місцевого самоврядування.

Отже, предмет відання як структурний елемент загального поняття «компетенція» є способом юридичного визначення тих сфер місцевого життя, які визначаються як предмет власних дій органу місцевого самоврядування .

У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, ст. 143 (ч.1) якої передбачає: «територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції».

Відповідні засади повноважень закладені у ст. 19 Конституції України, згідно з якою органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, а також у ст. 71 Закону про місцеве самоврядування України, згідно з яким, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

Однак з метою ефективного розподілу праці по реалізації повноважень самоврядування, Конституція України застосовує принцип «безпосередньо» і «через»29.

Стосовно цього принципу ч. 3 ст. 140 Конституції і п. 2 ст. 2 Закону про місцеве самоврядування передбачають три рівні асоціацій, органів і посадових осіб, які здійснюють місцеве самоврядування, а саме: територіальні громади базового рівня, які здійснюють надані їм повноваження безпосередньо; ради базового рівня та їх виконавчі органи, через які реалізуються повноваження самоврядування, і районні обласні ради (регіональний рівень самоврядування), які представляють інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Деталізуються та конкретизуються повноваження місцевого самоврядування в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах.

Що стосується повноважень територіальної громади, то більш-менш чітко до них можна віднести:

- формування виборних органів місцевого самоврядування — сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

- обрання виборних посадових осіб місцевого самоврядування (сільського, селищного, міського голови);

- ініціювання питання щодо утворення органу самоорганізації населення, його обрання та дострокове припинення повноважень;

- дострокове  припинення  повноважень  органів та посадових осіб місцевого самоврядування у разі, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень;

- відкликання депутата місцевої ради тощо.

На даний час повноваження між місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування належним чином не розподілено, мають місце їх невиправдана централізація, дублювання, безпідставне делегування. Всі ці  фактори ускладнюють систему управління, ведуть до конфліктів між представниками цих державних органів, призводять до створення дублюючих управлінських структур, надмірних фінансових витрат і як кінцевий результат – зменшення ефективності вирішення місцевих справ.


РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ 

3.1. Розмежування компетенцій державного управління та місцевого самоврядування 

Українське законодавство, закріплюючи відносну самостійність місцевого самоврядування, водночас допускає певне підпорядкування виконавчих органів місцевого самоврядування відповідним органам виконавчої влади, включаючи можливість здійснення з їхнього боку контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування. Сказане випливає із ч. 4 ст. 143 Конституції України, згідно з якою органи місцевого самоврядування з питань здійснення повноважень ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні їм.

Організація апарату державного управління та апарату місцевого самоврядування яскраво ілюструє наявність певного змістовного зв'язку між ними. Основою такого зв'язку є, по-перше, єдність влади, яку здійснюють органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, що випливає із ст. 5 Конституції України; по-друге, єдність функцій і завдань, які покликані здійснювати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування; по- третє, єдність в основному принципів, на яких будується апарат державного управління і виконавчий апарат місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що органи місцевого самоврядування, функціонуючи на принципах децентралізації державного управління (правової, організаційної, фінансової автономії), беруть участь у реалізації в межах Конституції і законів України основних функцій і завдань держави30.

Саме тому одним із ключових напрямів удосконалення їх взаємодії є розмежування компетенції між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади. Закріплення за органом відповідної компетенції означає заборону не тільки виходити за її межі, але й для інших органів втручатися у цю сферу. Це правило актуальне не лише стосовно органів місцевого самоврядування, а й органів виконавчої влади. Не можна визнати виправданою практику, коли компетенція є однаковою як для органів виконавчої влади, так і для органів місцевого самоврядування сіл, селищ та міст, які відрізняються за чисельністю населення, за економічним та іншими факторами, через що значна кількість їх повноважень залишається незатребуваною.

Говорячи про розподіл повноважень суб’єктів місцевого самоврядування, слід відмітити, що набір функцій, які реалізуються місцевим самоврядуванням, та їх зміст, залежить від кількох обставин. По-перше, в значній мірі вони визначаються територіальним рівнем місцевого самоврядування. По-друге, певний відбиток на функції, що реалізуються місцевим самоврядуванням, накладає стан економіки: не маючи джерел формування місцевих бюджетів, місцеві органи не в змозі реалізувати в повній мірі свої функції. По-третє, на функції, що реалізуються територіальними громадами, значно впливає сама система державного управління. По суті в Україні зараз відбувається відокремлення місцевого управління від державного, що гостро ставить проблему перерозподілу і розмежування функцій і, відповідно, повноважень31.

З огляду на це можна говорити, що для ефективної реконструкції співвідношення державного управління і місцевого самоврядування необхідно:

Чітке наукове обґрунтоване визначення розподілу функцій та повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. До сфери компетенції обласних державних адміністрацій слід віднести питання контролю за дотриманням законодавства, організацію заходів загальнодержавного спрямування. За органами місцевого самоврядування слід закріпити функції надання громадських послуг, задоволення культурних, освітніх та інших потреб населення.

Удосконалення контролю за реалізацією делегованих повноважень. Необхідно закріпити процесуальні норми щодо здійснення контролю за виконанням делегованих повноважень та відповідальності за їх порушення. Голови місцевих державних адміністрацій мають бути наділені повноваженнями щодо зупинення незаконних актів органів місцевого самоврядування, які прийняті з питань виконання делегованих повноважень органів виконавчої влади.

Розширення практики укладання договорів та угод про спільну діяльність у різних сферах життя між органами влади на місцях, які можуть конкретизувати відповідно до закону їхні взаємні права та обов’язки.

Законодавче визначення та закріплення повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст. За громадами слід закріпити визначення пріоритетів їх розвитку, затвердження найвагоміших правових актів. Необхідно значно розширити повноваження рад базового рівня та місцевих голів, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права у населених пунктах. Важливим напрямом розвитку функцій місцевого самоврядування є прийняття галузевих нормативно-правових актів у галузі житлово-комунального господарства, будівництва тощо32.

Зміцнення правових гарантій місцевого самоврядування, вдосконалення механізмів захисту прав та інтересів територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Зміцнення матеріальної і фінансової бази місцевого самоврядування.

3.2. Децентралізація та місцеве самоврядування 

Децентралізація – це процес розширення і зміцнення прав та повноважень адміністративно-територіальних одиниць або нижчих органів та організацій при одночасному звуженні прав і повноважень відповідного центру з метою оптимізації та підвищення ефективності управління суспільно важливими справами, найповнішої реалізації регіональних і місцевих інтересів. Децентралізація – це специфічний метод управління, який є важливим для місцевої демократії та розвитку.

Серед важливих причин, що зумовлюють тенденцію передачі більшого обсягу повнважень та відповідальності органам місцевого самоврядування, можна виділити такі:

- краща ефективність та підзвітність органів місцевого самоврядування;

- ефективніший місцевий розвиток;

- впровадження демократії та захист прав громадян.

Слід відзначити той факт, що найвизначнішим наслідком зміцнення місцевого самоврядування є те, що держава в цілому краще виконує свої функції. Коли громадяни довіряють своїм посадовцям і більш активно залучаються до покращання стану справ у своїх громадах, їхнє ставлення до держави також змінюється на краще. Таким чином, хоча обсяг повноважень центрального уряду внаслідок децентралізації може звужуватися, легітимність держави в цілому зміцнюється. Тому децентралізацію можна розглядати як спосіб, від застосування якого виграють усі рівні влади і громадяни одночасно33.

Доцільність його полягає в тому, що рішення про суспільні витрати приймаються на місцевому рівні, що є більш наближеним до місцевих реалій і населення, і тому такі витрати в більшій мірі відображатимуть потреби в місцевих послугах, аніж прийняті на центральному рівні рішення. Ще одним результатом цього є те, що громадяни демонструють більше бажання платити за послуги, які відповідають їхнім пріоритетам, особливо якщо вони були залучені до процесу прийняття рішень щодо надання послу

Досвід багатьох країн свідчить, що органи місцевого самоврядування мають потенціал функціонувати ефективніше, ніж центральні органи.

Слід також враховувати те, що краще врядування не є автоматичним результатом децентралізації. Шанс покращити ефективність врядування шляхом децентралізації збільшується тоді, коли органи місцевого самоврядування достатнім чином підготовлені до виконання своїх завдань,.

Децентралізована влада у порівнянні з національним урядом може бути більш доступною, викликати більшу прихильність людей та швидше реагувати на місцеві потреби. На місцевому рівні програми та послуги можна легше адаптувати до особливих місцевих умов та потреб, тому що органи місцевого самоврядування краще ознайомлені з місцевою ситуацією, аніж влада, яка є далекою від реалій громад. Місцева влада краще володіє інформацією, необхідною для планування та виконання програм та послуг, вона є більш повною та доступною. Потенційно близькі стосунки між громадянами та владою сприяють кращій звітності. Вже доведено, що прийняття рішень за участю населення є прекрасним механізмом запобігання зловживанню владою, оскільки важче приховати корупцію посадовим особам, яких громадяни знають, порівняно з тими, які знаходяться далеко і є недоступними. Тому у посадових осіб органів місцевого самоврядування, як правило, менше можливості приховати корупційні наміри, ніж у посадових осіб в центральному уряді. Крім цього, посадових осіб органів місцевого самоврядування та вибраних політиків легше тримати підзвітними за їхню діяльність, ніж отримати звіт від політиків вищих рівнів влади. Працівники органів місцевого самоврядування є, як правило, менш «захищеними» політично, ніж посадові особи в центральному уряді34.

Разом з тим, як наявність інформації, необхідної для прийняття відповідних дій та рішень, так і потенційно вищий рівень звітності місцевої влади призводить до ефективнішого використання ресурсів. Це також сприяє тому, що реалізація місцевих програм досягається за більш ефективного використання обмежених ресурсів. Урядові ресурси можуть використовуватись ефективніше, якщо відповідальність за кожний вид суспільних витрат несе той рівень влади, що найближче представляє споживачів відповідних послуг. Таким чином, можна зробити беззаперечний висновок, що децентралізація фінансових ресурсів сприяє суттєвому зменшенню витрат35.


ВИСНОВОК

Державне управління здійснюється всіма гілками влади, але пріоритет в організації й відповідальності за стан суспільства покладається перш за все на виконавчу. Отже, функції адміністративного управління, виконання законів є провідними для виконавчої влади. Поряд із цим окрім них останній притаманна й політична функція. Під нею розуміється розробка державної політики, завдання якої – окреслення кола питань, що потребують першочергової уваги громадськості, зосередження зусиль і коштів для їх розв’язання.

Державна влада й управління – явища не тотожні, але тісно пов’язані. У широкому сенсі державне управління є проявом, процесом реалізації державної влади. Воно здійснюється всіма гілками влади, хоча пріоритет у здійсненні державного управління  належить насамперед виконавчій владі.

Державна влада  в межах юридичної науки є системою юридичних державно-владних повноважень державних органів і посадових осіб, розподілених по вертикалі й горизонталі, спрямованих на реалізацію завдань і функцій держави. Політична й державна влада мають багато точок зіткнення, але вони не є тотожні, бо відрізняються за своїм характером,  суб’єктами влади,  методами впливу, обсягом і характером повноважень, практичним призначенням, ознакою цілісності й механізмом реалізації.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. В українському законодавстві місцеве самоврядування регулюється законом України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997р., який складається з преамбули та 5 розділів (80 статей). В даний закон постійно вносяться зміни та доповнення.

Народ здійснює свою владу через органи державної влади та місцевого самоврядування. Ця влада є публічною, тому в процесі ї здійснення виникають публічно-правові відносини. Вони характеризуються наявністю владних повноважень, обов’язковістю прийнятих рішень для всіх фізичних та юридичних осіб, що перебувають на території, у межах якої діють відповідні органи місцевого самоврядування, та ін.

Місцеве самоврядування в Україні є органічним поєднанням форм безпосередньої та представницької демократії. При цьому систему місцевого самоврядування становлять як форми прямого волевиявлення населення територіальної громади, так і певні утворювані населенням його представницькі органи.

Організація апарату державного управління та апарату місцевого самоврядування яскраво ілюструє наявність певного змістовного зв'язку між  ними. Основою такого зв'язку є, по-перше, єдність влади, яку здійснюють  органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, що випливає із  ст. 5 Конституції України; по-друге, єдність функцій і завдань, які покликані  здійснювати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування;  по-третє, єдність в основному принципів, на яких будується апарат державного  управління і виконавчий апарат місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що органи місцевого самоврядування, функціонуючи на принципах децентралізації державного управління (правової, організаційної, фінансової автономії), беруть участь у реалізації в межах Конституції і законів України основних функцій і завдань держави.

Таким чином, сучасний стан державотворення в Україні вимагає якісного перетворення системи владних відносин як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Ще законодавчо не визначені і не розмежовані функції та сфери відання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування різних рівнів. Законодавчо неврегульованою залишається сфера делегованих повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Система влади на цей час здається громіздкою й неефективною, що є однією з основних причин суттєвої диспропорції соціально-економічного розвитку


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

  1.  Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
  2.  Про місцеве самоврядування: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80
  3.  Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09.04.1999 № 586-XIV : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/586-14
  4.  Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник У 2 т.: Т. 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова).- К Видавництво «Юридична думка», 2004. – 349 с.
  5.  Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления. - М.: Юридическая литература, 1990. – 347 с.
  6.  Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. Опыт системного исследования. - М.: Политиздат, 1968. – 379 с.
  7.  Бахрах Д.Н. Административное право России: Учебник для вузов. - М.: Изд. НОРМА, 2002. – 378 с.
  8.  Вельский К.С. Феноменология административного права. - Смоленск, 1995. – 422 с.
  9.  Власов В., Студеникин С. Советское административное право. - М.: Госюриздат, 1959. – 348 с.
  10. Воронова М.П. Місцеве самоврядування та його акти. - К.: Право, 2010. - 137 с.
  11. Глотов Б. Традиції місцевого самоврядування в культурно-цивілізаційному бутті українського народу // Вісн. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – 2000. – № 3. – С. 392-395.
  12.  Данилькевич Н.И. Административное право Украины. - Днепорпетровск: ДНУ, 2001. – 452 с. 
  13.  Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [Бориславська О. М., Заверуха І. Б., Школик А. М.  та ін.]; Центр політико-правових реформ. – К., Москаленко О. М., 2012. – 212 с.
  14.  Децентралізація та ефективне місцеве самоврядування: навчальний посібник для посадовців місцевих та регіональних органів влади та фахівців з розвитку місцевого самоврядування. Київ: ПРООН/ МПВСР. - 2007. - 269 с.
  15. Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 516 с.
  16. Кампо В. Український муніципалізм: історія і сучасність // Хроніка 2003. – 2004. – Вип. 27/28. – С. 492-504.
  17.  Козлов Ю.М. Управление народный хозяйством СССР. - Ч. 1. - М.: МГУ, 1969. – 542 с.
  18. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 304 с.
  19.  Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. - М.: Юр. Лит., 1988. – 387 с.
  20.  Майстро С. В. Розмежування повноважень органів державної влади та  органів місцевого самоврядування : [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-1/doc/4/05.pdf
  21.  Пилипишин В. П. Щодо сутності мети та завдань державного управління в Україні / В. П. Пилипишин // Форум права. — 2010. — № 2. — С. 377—381 
  22.  Потапова О.В. Виконавча влада та її місце в системі поділу влади // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.  Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004.  Вип. 66.  С. 147-152 .
  23.  Потапова О.В. Виконавча гілка влади: сутність та особливості // Вісн. Акад. МВС України. – 2005. – № 1. – С.77-81
  24.  Потапова О.В. Исполнительная власть в зарубежных странах: сравнительный анализ // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.  Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004.  Вип. 68.  С. 169-177
  25.  Советское административное право / Под ред. С.С. Студеникина. - М.: Госюриздат, 1958. -  286 с.
  26.  Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник- К.: Атіка, 2007. - 624 с.
  27.  Управление - это наука и искусство: А. Файоль, Г. Эмерсон, Ф. Тэйлор, Г. Форд. - М.: Республика, 1992. – 564 с.  

2 Власов В., Студеникин С. Советское административное право. - М.: Госюриздат, 1959. – C. 8.

3 Советское административное право / Под ред. С.С. Студеникина. - М.: Госюриздат, 1958. -  С. 15.

4 Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. Опыт системного исследования. - М.: Политиздат, 1968. – С. 22.

5 Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления. - М.: Юридическая литература, 1990. – С. 17

6 Данилькевич Н.И. Административное право Украины. - Днепорпетровск: ДНУ, 2001. – С. 20

7 Пилипишин В. П. Щодо сутності мети та завдань державного управління в Україні / В. П. Пилипишин // Форум права. — 2010. — № 2. — С. 379

8 Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. - М.: Юр. Лит., 1988. – С. 150.

9 Управление - это наука и искусство: А. Файоль, Г. Эмерсон, Ф. Тэйлор, Г. Форд. - М.: Республика, 1992. – С. 12.

10 Вельский К.С. Феноменология административного права. - Смоленск, 1995. – С. 57

11 Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления. - М.: Юридическая литература, 1990. – С. 87.

12 Козлов Ю.М. Управление народный хозяйством СССР. - Ч. 1. - М.: МГУ, 1969. – С. 94.

13 Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. - М.: Юр. Лит., 1988. – С. 112

14 Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник У 2 т.: Т. 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова).- К Видавництво «Юридична думка», 2004. – С. 14

15 Воронова М.П. Місцеве самоврядування та його акти. - К.: Право, 2010. – С. 24.

16 Про місцеве самоврядування: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80

17 Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

18 Глотов Б. Традиції місцевого самоврядування в культурно-цивілізаційному бутті українського народу // Вісн. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – 2000. – № 3. – С. 394

19 Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 393.

20 Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник- К.: Атіка, 2007. – С. 102

21 Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування. - К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 105

22 Кампо В. Український муніципалізм: історія і сучасність // Хроніка 2003. – 2004. – Вип. 27/28. – С. 494

23 Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 126

24 Потапова О.В. Виконавча гілка влади: сутність та особливості // Вісн. Акад. МВС України. – 2005. – № 1. – С.78

25 Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09.04.1999  586-XIV : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/586-14

26 Глотов Б. Традиції місцевого самоврядування в культурно-цивілізаційному бутті українського народу // Вісн. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – 2000. – № 3. – С. 394.

27 Воронова М.П. Місцеве самоврядування та його акти. - К.: Право, 2010. – С. 48.

28 Про місцеве самоврядування: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80

29 Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 312

30 Децентралізація та ефективне місцеве самоврядування: навчальний посібник для посадовців місцевих та регіональних органів влади та фахівців з розвитку місцевого самоврядування. Київ: ПРООН/ МПВСР. - 2007. – С. 76

31 Майстро С. В. Розмежування повноважень органів державної влади та  органів місцевого самоврядування : [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-1/doc/4/05.pdf

32 Майстро С. В. Розмежування повноважень органів державної влади та  органів місцевого самоврядування : [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-1/doc/4/05.pdf

33 Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування. - К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 124

34 Децентралізація та ефективне місцеве самоврядування: навчальний посібник для посадовців місцевих та регіональних органів влади та фахівців з розвитку місцевого самоврядування. Київ: ПРООН/ МПВСР. - 2007. – С. 156.

35 Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [Бориславська О. М., Заверуха І. Б., Школик А. М.  та ін.]; Центр політико-правових реформ. – К., Москаленко О. М., 2012. – С. 48


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

63322. Школа «черного юмора» как течение постмодернизма в современной американской литературе. Представители и их достижения 28.46 KB
  Цели: ознакомить студентов с особенностью эстетики постмодернисткой школы черного юмора расцветом американского абсурдизма 60х годов получить представление о ярких представителях школы. развивать желание творчески мыслить узнавать новое углубить и закрепить знания Ход...
63324. Новий час. Наукова революція XVII століття: етапи, структура, герої, результати 47 KB
  і опублікованої двома роками пізніше Кеплер привів два зі своїх знаменитих трьох законів руху планет: Кожна планета рухається по еліпсі в одному з фокусів якого перебуває Сонце.Кеплеровский закон площ це перший математичний опис планетарних рухів що виключило принцип рівномірного руху по окружності як першооснову. Цей миттєвий метод опису що Кеплер згодом цілком усвідомлено використовував при аналізі руху Марса став одним з видатних принципових досягнень науки XVII в. Галилея Бесіди й математичні докази що стосуються двох нових...
63325. МІЖБЮДЖЕТНІ ВІДНОСИНИ І СИСТЕМА БЮДЖЕТНОГО ВИРІВНЮВАННЯ 251.5 KB
  Крім того статтею 142 визначено матеріальну та фінансову основу місцевого самоврядування до складу якої входить: рухоме і нерухоме майно доходи місцевих бюджетів інші кошти земля природні ресурси що є у власності територіальних громад...
63330. Т.Пинчон – один из ярких представителей школы «черного юмора». Роман Т. Пинчона «V.» 28.65 KB
  Пинчона V. развитие творческих способностей студентов усовершенствование и закрепление знаний формировать навыки монологичного ответа уметь применять теоретические знания в практике анализа План семинара: Томас Пинчон одна из самых загадочных фигур в мировой литературе.