99145

Правовий режим майна приватних сільськогосподарських підприємств

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Реорганізація і реформування сільсько-господарських підприємств. Правовий режим майна приватних сільсько-господарських підприємств. Метою дослідження є розробка цілісної концепції правового ствановища приватних приватно-орендних сільсько-господарських підприємств в Україні формулюваня на цій основі теоретичних узагальнень і практичних рекомендацій для удосконалення правового регулювання приватних приватно-орендних сільсько-господарських підприємств Для досягнення цієї мети основна увага приділялася вирішенню таких завдань:...

Украинкский

2016-08-02

97.59 KB

0 чел.

Зміст

Вступ

Розділ 1 ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНО-ОРЕНДНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

1.1 Поняття «приватне сільськогосподарське підприємство» та його організаційно-правова форма.

1.2. Правове становище приватно-орендних сільськогосподарських підприємств.

1.3. Особливості юридичної відповідальності приватно-орендних сільськогосподарських підприємств.

1.4. Реорганізація і реформування сільськогосподарських підприємств

Розділ 2  Правовий режим майна приватних сільськогосподарських підприємств.

         Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Актуальність теми. Запровадження ринкового механізму регулювання аграрних відносин не тільки не знімає, але й посилює необхідність правової регламентації діяльності сільськогосподарських товаровиробників як учасників майнового обороту. Внаслідок здійснення приватизаційних процесів в аграрній сфері виробництва нині левову частку сільськогосподарської продукції виробляють приватні сільськогосподарські підприємства різних, часто принципово нових організаційно-правових форм.

Мета і завдання дослідження . Метою дослідження є розробка цілісної концепції правового ствановища приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств в Україні, формулюваня на цій основі теоретичних узагальнень і практичних рекомендацій для удосконалення правового регулювання приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств

Для досягнення цієї мети основна увага приділялася вирішенню таких завдань:

– визначити і обґрунтувати місце та роль приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств в Україні;

– сформувати принципи правового регулювання приватно-орендних сільськогосподарських підприємств;

– з’ясувати природу приватно-орендних сільськогосподарських підприємств та виявити особливості реалізації суб’єктивних майнових прав і обов’язків;

– розкрити особливості узагальнюючого поняття приватного сільськогосподарського підприємства;

– дослідити процес формування правового статусу приватних сільськогосподарських підприємств;

– проаналізувати особливості правового режиму майна сільськогосподарських підприємств як основи їхніх майнових правовідносин;

– сформулювати теоретичні висновки і пропозиції, а також розробити практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавства, що врегульовує систему аграрних майнових відносин сучасних приватних сільськогосподарських підприємств.

Об’єктом дослідження виступають приватно-орендні сільськогосподарські підприємства в Україні в умовах розбудови ринкових відносин. 

Предметом дослідження є правовідносини приватних сільськогосподарських підприємств в Україні та їх правовий статус

Методи дослідження. У дослідженні застосовувались філософський діалектичний метод, загальнонаукові методи і підходи (історичний, формально-логічний методи, методи аналізу і синтезу та системний, системно-структурний, функціональний і субстратний підходи), а також спеціальні юридичні методи (порівняльно-правовий і формально-юридичний).

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше в Україні здійснено комплексне дослідження  приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств. У результаті проведеного дослідження розроблено цілісну концепцію правовідносин приватних (приватно-орендних) сільскогосподарських підприємств, одержано принципово нові висновки, положення та пропозиції.

Практичне значення одержаних результатів. Основні результати дослідження можуть бути використані: у подальших наукових розробках з розвитку теорії приватних (приватно-орендних) сільскогосподарських підприємств, в нормотворчій діяльності по удосконаленню аграрного законодавства у частині врегулювання правового статусу приватних (приватно-орендних) сільскогосподарських підприємств;


Розділ 1

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНО-ОРЕНДНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

1.1  Поняття «приватне сільськогосподарське підприємство» та його організаційно-правова форма.

Приватні та приватно-​орендні сільськогосподарські підприємства займають досить велику нішу серед загальної кількості суб'єктів господарювання в аграрному секторі економіки України. Так, за даними Держкомстату України станом на 1 січня 2009 р. їх налічувалося 4326, що складає 7,3% від кількості усіх сільськогосподарських підприємств. Поряд з цим існує дуже велика кількість проблем, що полягають у неврегульованостях їх господарської діяльності та невідповідностях останньої чинному законодавству. З метою спрощення використання при дослідженні уявляється необхідним об'єднати названі підприємства під однією спільною назвою приватно-​орендних сільськогосподарських підприємств (ПОСІІ), бо нинішні приватні підприємства в абсолютній більшості базуються на оренді майнових та земельних часток (паїв), тобто є за своєю природою також орендними.

Одним з важливих методологічних принципів будь-якого наукового дослідження є докорінне з’ясування сутності всіх ключових термінів, за допомогою яких описують проблему. Процес з’ясування суті кожного широкого поняття, що визначається складною лексичною конструкцією, доцільно здійснювати за такими напрямками. Насамперед необхідно визначити суть кожної зі складових цієї конструкції, починаючи з основної, утворюючої. Розуміння окремих базових понять дасть можливість спрямувати увагу на з’ясування суті загального синтетичного поняття, утвореного взаємодією його складових. Результати сучасних філологічних досліджень загального масиву юридичної термінології свідчать, що переважна більшість юридичних термінів (97 %) похідні, з яких близько 80 % – терміни-словосполучення [191, с. 67]. Не є винятком і категорія «приватне сільськогосподарське підприємство» як складне ієрархічне поняття, в якому на основі базового поняття «підприємство» надбудовуються інші, аж до появи остаточного. Тому дослідження сутності приватного сільськогосподарського підприємства варто починати саме з аналізу соціальної суті і значення системоутворюючого терміна «підприємство».

У юридичній літературі існує точка зору, що поняття «підприємство» має економічне походження, а його визначення базуються на відомій теорії факторів виробництва, відповідно до якої підприємство є місцем поєднання праці і капіталу [144, с. 36–38]. Підхід до розуміння підприємства як економічного поняття потребує його розглядати його з боку економічної доктрини. Як зарубіжні, зокрема німецькі вчені-економісти [192, с. 24–25], так і вітчизняні економісти-аграрники [193, с. 4] розглядають підприємство як організаційне об’єднання персональних матеріальних та нематеріальних засобів для тривалої реалізації технічної мети, що виходить за межі задоволення власного попиту, як самостійну господарську одиницю, створену для виробництва товарів і послуг, використовуваних у подальшому для задоволення зовнішнього попиту, і діючу в умовах ринкового ризику. Підприємство являє собою організовану і відносно відокремлену самостійно функціонуючу ланку суспільного виробництва, яка характеризуються технологічною й організаційною єдністю, економічними зв’язками, де здійснюється процес індивідуального відтворення для забезпечення системи загальнонародних, колективних і особистих економічних інтересів. Отже, підприємство як економічна категорія опосередковує процес оптимального поєднання матеріального, нематеріального і людського субстрату для участі у виробничо-господарському процесі та індивідуалізації цього колективного утворення як учасника майнового обороту.

Напрошується висновок: поняття підприємства, маючи економічне походження, є виключно економічним. Проте це не відповідає загальній тенденції виникнення та формування правових термінів. З цього приводу цілком логічною є думка Г. Т. Чернобеля про те, що «поняття, не будучи юридичним, набуває даної властивості, якщо законодавець (наприклад, через дефінування) виклав до нього своє ставлення. Багато юридичних понять виникають на основі ширших соціальних понять і, підлягаючи законодавчому дефінуванню, позначаються загальновживаними термінами, які набувають юридичної значимості» [194, с. 107]. По суті в наведеному висловлюванні розкрито методологічні засади формування юридичної термінології, в основі якої лежать соціальні, економічні, технічні терміни тощо. Будь-яке суспільне явище, процес, окремі об’єкти соціального буття у разі фіксування у межах правової матерії, розкриття їхньої сутності, змісту та порядку взаємодії з іншими правовими поняттями у відповідних нормативно-правових актах стають правовими. При цьому юридичні наслідки матиме при застосуванні тільки тлумачення певного поняття, що випливає з легального його визначення. Поняття «підприємство» також набуло значення правового в результаті його легалізації у чинних кодифікованих правових актах цивільного та господарського законодавства.

За загальним правилом, підприємство не відповідає за особистими зобов’язаннями його власників. Поряд з цим М. І. Кулагін відзначає, що майнова відокремленість у майні підприємця–власника досить умовна [144, с. 36, 42]. Останнє твердження досить спірне, адже власник, передаючи певне майно підприємству тим самим наділяє його повноваженнями власника, залишаючи у себе тільки майнове право вимоги. Дана тенденція варіюється залежно від організаційно-правової форми підприємства, посилюючись у підприємствах з великою кількістю засновників (учасників). Так, у корпоративних підприємствах майно, передане засновниками (учасниками) до статутного фонду, стає власністю самого підприємства. При виході зі складу такого підприємства особа-носій майнових прав одержує власне майно тільки з дозволу інших учасників. Можливість заміни майна грошовим еквівалентом додатково підтверджує відокремленість майна підприємства від майна його первісних власників.

Наведене досить чітко визначає підприємство як самостійний суб’єкт правовідносин. Таким чином, потреби економічного обороту визначають суспільну необхідність створення і функціонування підприємств саме як учасників, носіїв суб’єктивних прав і обов’язків. Визначальною рисою об’єднання персональних матеріальних і нематеріальних засобів є саме організаційне поєднання виробничих факторів у межах певного підприємства, яке як суб’єкт права і здійснює підприємство від свого імені. У разі визнання підприємства тільки об’єктом права, особливо діючого підприємства, одержимо логічно розірване первісне організаційне об’єднання матеріального і людського субстратів, бо останній відчуженню не підлягає. Як наслідок залишається технологічне поєднання матеріальних чинників виробництва, тобто цілісний майновий комплекс підприємства. Саме він і є істинним об’єктом права.

Якщо виходити виключно з розуміння підприємства як об’єкта права, досить важко пояснити наявність в майновому обороті унітарних державних підприємств. У разі сприйняття останніх як об’єктів права виникає неузгодженість з наданим їм правовим статусом юридичної особи як суб’єкта права. Наділяючи унітарні підприємства відокремленим майном і надаючи їм прав юридичної особи, держава тим самим включає їх у майновий оборот з юридично забезпеченою можливістю виступати в ньому від імені саме підприємства. Отже утворюється правовий нонсенс: підприємство, будучи в загальному розумінні об’єктом права, водночас є як суб’єкт права в угодах щодо себе як об’єкта. Інакше кажучи, об’єкт права сам вирішує свою подальшу фактичну і юридичну частку. Всі докази, викладені у вищезазначених наукових працях на користь обгрунтування правової конструкції «юридична особа» – суб’єкт, «підприємство» – об’єкт права не дають змоги розв’язати цю суперечність. Її можна розв’язати, лише визнавши підприємство суб’єктом права.

Латинське слово «subject» включає «sub» – під, до і «ject» – акт, акція, дія. І якщо «ject» має точкове, далі не подільне значення, то у слові «sub» можна виявити, щонайменше два сполучені смисли: перший – ще «до» дії і «поза» дією – передбачає деяку енергію, джерело, основу тільки можливої і ще не визначеної дії. Доцільно назвати цей смисл «ресурс» потенційно можливих дій (або як сукупність цих ресурсів). Другий смисл можна визначити як «потужність» можливої дії або точніше – як його «потенціал». Відповідно формула суб’єкта матиме такий вигляд: S = Ресурс – Потенціал – Дія, де ресурси – різного роду джерела можливої дії, а потенціал – структурований ресурс певної потужності [77, с. 53]. Виходячи з лінгвістичного і філософського наведеного розуміння поняття «суб’єкт», можна зробити висновок, що суб’єкт завжди пов’язаний з діяльністю. Це дає підстави визначити суб’єкт діяльності як здатність, схильність особи до певної діяльності та можливість її здійснення. Потенціал підприємства випливає з наявних ресурсів, є їхнім максимально можливим виявом у конкретних обставинах. Водночас потенціал являє собою певні межі ресурсу діяльності, що їх встановлює реальне середовище, у якому й реалізується через можливі дії ресурсний потенціал підприємства. Взагалі застосування понять ресурсу та потенціалу завжди передбачає існування певних обмежень діяльності, насамперед за рахунок природних і соціальних факторів. Серед останніх найефективнішим обмеженням діяльності є правова матерія.

Таким чином, підприємство виступає родовим поняттям, яке у правовому сенсі являє собою закріплене у законодавстві поєднання матеріальних і нематеріальних виробничих ресурсів. Насамперед, це кількісне поняття, що містить об’єднання певної кількості майна, немайнових цінностей і людської праці, спрямованих на досягнення статутних цілей. На основі родового поняття формуються видові, які відбивають вид підприємства залежно від сфери його діяльності: промислові, транспортні, сільськогосподарські тощо. Тому уточнююча категорія «сільськогосподарське» виступає конкретнішою – типологічною ознакою різних окремих проявів загального поняття підприємства. Таким чином, категорія «сільськогосподарське» є передусім якісною ознакою, що засвідчує сферу діяльності, участі підприємства у суспільному розподілі праці, спрямованих на виробництво сільськогосподарської продукції. Так, за аналогією до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. [196] сільськогосподарським визнається підприємство, що здійснює виробництво сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва.

Водночас податкове законодавство надає інше визначення. У п. 8–1.1 ст. 8 Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р. [197] сільськогосподарським підприємством визнається будь-яка юридична або фізична особа, яка провадить підприємницьку діяльність у сфері сільського господарства, лісового господарства, рибальства, з обробки чи переробки такої виробленої нею продукції, а також з надання супутніх послуг. Подібне дефінування викликає певні заперечення. По-перше, фізична особа може бути підприємцем, але в жодному разі – не підприємством, що є очевидним і не потребує додаткових доказів. Можливо такий підхід виправданий з боку оподаткування, але він вносить додаткову плутанину у формування єдиного категоріального апарату законодавчої бази і практики правозастосування. По-друге, продукція лісового господарства не належить до сільськогосподарської [33, с. 58].

Такі спроби утворення категорії «сільськогосподарське підприємство» прямо вступають у колізію з пізнішими за часом прийняття нормативно-правовими актами «виробничого» аграрного законодавства, у якому знімаються вищенаведені суперечності. Так, у ст. 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років» сільськогосподарським підприємством визнається виключно юридична особа, основним видом діяльності якої є вирощування та переробка сільськогосподарської продукції. Поряд з цим і це визначення не позбавлено методологічних недоліків. Розповсюдження режиму сільськогосподарського підприємства на підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію, безпідставно розширює їх перелік. Досить суперечливим з боку формальної логіки є віднесення до складу сільськогосподарських промислових підприємств, які, наприклад, переробляють технічні культури, зокрема льоно-тресту, цукрові буряки чи картоплю. Це безсумнівно підприємства, що належать до галузі легкої або харчової промисловості. Тому до сільськогосподарських доцільно віднести підприємства, що крім виробництва здійснюють первісну обробку чи переробку власновиробленої сільськогосподарської продукції.

Так само не можна вважати сільськогосподарськими підприємствами рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства. За формальними ознаками риба належить до сільськогосподарської продукції [33, с. 58], проте за природними технологічними і економічними ознаками (про що йшлося вище) діяльність, пов’язана з розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах не підпадає під визначення сільськогосподарської. Визнання таких господарств сільськогосподарськими підприємствами можливо є виправданим з боку поширення на них пільгового режиму оподаткування чи державної підтримки, але виробництво риби у сільськогосподарському підприємстві повинне становити лише певну частку поряд з продукцією традиційних галузей рослинництва і тваринництва.

Поряд з цим якісна ознака, що окреслює сферу діяльності підприємства, формуючи його як сільськогосподарське, потребує свого кількісного визначення, перетворюючись таким чином на якісно–кількісну. Без визначення певної нижньої межі участі саме у сільськогосподарському виробництві не можна з усією впевненістю ідентифікувати підприємство з сільськогосподарським. Наприклад, у разі здійснення промисловим підприємством сільськогосподарської діяльності з метою забезпечення потреб своїх працівників у сільськогосподарській продукції, якщо ця продукція становить 10 % у структурі валової продукції, неясно, чи можна вважати таке підприємство сільськогосподарським. Саме це і вимагає детальної правової регламентації якісної характеристики сільськогосподарського підприємства за рахунок встановлення певних кількісних меж.

Чинне податкове законодавство у ст. 2 Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р. (із змінами станом на 23 грудня 2004 р.) [198] визначає сільськогосподарським підприємство, у якого яких сума від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 відсотків загальних грошових надходжень. Водночас такий підхід прямо входить у колізію з нормативно-правовими актами «виробничого» аграрного законодавства. Вже згадувана ст. 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років», визначаючи поняття сільськогосподарського підприємства, визнає таким підприємством, коли частка від реалізації сільськогосподарської продукції становить не менше як 50 відсотків загальної суми виручки. Аналогічна дефініція міститься в п. 1 ст. 44 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. [199].

З наведеного випливає, що комерцiйнi юридичнi особи неможливо утворити простим об’єднанням осiб без одночасного створення майнового пiдґрунтя їхньої дiяльностi. Випинати одну ознаку, зокрема щодо складу осiб-учасникiв, доцiльно тiльки в рамках окремого наукового дослiдження для виокремлення прiоритетних особливостей вiдповiдної органiзацiйно-правової форми. Такою ознакою для фермерського господарства є родинний склад його членiв.

Будь-який нормативно-правовий припис, що стосується делiктоздатностi юридичної особи, незалежно вiд її органiзацiйно-правової форми, передбачає наявнiсть вiдокремленого майна. Отже, неможливо створити юридичну особу тiльки об’єднанням осiб без передачi певного майна у власнiсть останньої. Тому для створення фермерського господарства є недостатнiм лише об’єднання осiб за родинно-трудовою ознакою. Між тим, практика свiдчить про здiйснення державної реєстрацiї фермерських господарств, якi не мали жодного iншого майна, крiм земельних дiлянок, хоч закон не передбачає внесення земельних дiлянок членiв господарства до складеного капiталу. Але це тi винятки, якi, суперечачи законодавству, лише пiдкреслюють загальне правило. Таким чином, фермерське господарство завжди створюється виключно об’єднанням осiб та майна (капiталiв).

Нова редакцiя Закону України «Про фермерське господарство» дає двi моделi створення господарства щодо особового складу його членiв. Фермерське господарство може утворюватися як кiлькома особами, так i одним засновником, який водночас є його єдиним членом. Якщо п. 2 ст. 2 попередньої редакцiї закону давав можливiсть створювати селянське (фермерське) господарство однiєю особою в iндикативно–iнформацiйнiй формi, то п. 2 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство» викладає це у формi прямого твердження, точнiше – вказiвки. Наслiдком такого пiдходу стала невелика чисельнiсть складу членiв фермерського господарства. З даними Держкомстату України, станом на 1 липня 2007 р. середня кiлькiсть членiв в одному фермерському господарствi в цiлому по Українi становила 1,35 в абсолютному виразi, що свiдчить про переважання господарств з одним засновником (членом). Це не дуже втiшна тенденцiя. На думку М. С. Долинської, з наданням дозволу створювати i вести фермерське господарство однiй особi родинно-трудова ознака втрачає значення [221, с. 11, 15]. За наявностi єдиного учасника (члена) фермерське господарство губить свою специфiку як суб’єкта аграрного права. У цьому випадку господарство набуває рис унiтарного приватного пiдприємства. Така модель фермерського господарства принципово змiнює правовий режим його майна.

За наявностi єдиного члена фермерського господарства воно не вiдповiдатиме такiй важливiй ознацi юридичної особи як органiзацiйна форма (органiзацiйна єднiсть) через вiдсутнiсть постiйного колективу працiвникiв. Водночас наявнiсть кiлькох членiв господарства дає змогу утворити певну органiзацiйну структуру виробництва. Родинно-трудова специфiка – це по сутi ознака органiзацiйної форми фермерського господарства.

Згiдно з пiдпунктом а) п. 3 ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» для державної реєстрацiї фермерського господарства необхiдно подати до органу державної реєстрацiї засновницькi документи, до перелiку яких входить установчий договiр про створення фермерського господарства та Статут фермерського господарства. З тексту наведеної норми неясно, сприймати подання обох документiв як допомогу чи вона має диспозитивний характер. По-перше, не зрозумiло мiж ким укладати установчий договiр, якщо єдиним засновником i членом господарства є одна особа. Поняття договору передбачає наявнiсть щонайменше двох сторiн. За їх вiдсутностi укладання установчого договору є не лише недоцiльним, нелогiчним з правової точки зору, а й неможливим фiзично через брак сторiн, що домовляються про розподiл управлiнських повноважень, особливостi внутрiшнiх майнових вiдносин, трудової участi тощо. Наявнiсть цiєї норми побiчно свiдчить, що законодавець не узгодив окремi положення закону з їхньою спрямованiстю на специфiчний суб’єктний склад утворення фермерського господарства, який формується з кiлькох членiв, а не одного.

Сказане дає пiдстави стверджувати, що модель фермерського господарства з одним його засновником-членом не вiдповiдає ознакам юридичної особи. Як наслiдок необхiдно виключити дану дозвiльну норму iз Закону України «Про фермерське господарство» або диференцiювати сферу її застосування залежно вiд конкретних випадкiв виробничої практики.

Надання фермерському господарству повноцiнного статусу юридичної особи створило коло правових колiзiй, що потребують вiдповiдного розв’язання. Насамперед це стосується принципу незворотностi дiї нового закону в часi. На момент набрання законом чинностi в Українi було зареєстровано 43,0 тис. селянських (фермерських) господарств, державна реєстрацiя яких як суб’єктiв господарювання здiйснювалась за старим законодавством. Положення ж нового закону чиннi тiльки для фермерських господарств, зареєстрованих починаючи з липня 2003 року. В самому Законi України «Про фермерське господарство» не мiститься жодних пiдстав для поширення правового статусу юридичної особи на ранiше створенi господарства. Як наслiдок виникає бiнарна конструкцiя майнової вiдповiдальностi одного й того самого суб’єкта майнових вiдносин, матерiальна основа дiяльностi якого має рiзний правовий режим. Юридичний факт настання майнової вiдповiдальностi матиме нерiвноцiннi правовi наслiдки: новостворенi фермерськi господарства нестимуть вiдповiдальнiсть, обмежену належним їм на правi власностi майном, тодi як господарства, створенi ранiше, крiм спiльного сумiсного майна їхнiх членiв змушенi будуть вiдповiдати особистим майном останнiх. У порядку державної реєстрацiї, визначеному ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство», немає жодної вказiвки на можливiсть i необхiднiсть приведення створених ранiше господарств до нового статусу та не наводиться механiзм подiбної процедури, хоч це передбачає внесення змiн до статутних документiв. Враховуючи сказане, доцiльно здiйснити перереєстрацiю селянських (фермерських) господарств для надання їм статусу фермерського господарства.

Попередня редакцiя Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» визначала порядок, за яким державний акт на право постiйного користування землею видається на iм’я голови господарства. Це, по-перше, диференцiювало нерiвнiсть iндивiдуального майнового становища голови селянського (фермерського) господарства порiвняно з iншими його членами. По-друге, сьогоднi це право має бути переоформлене на саме фермерське господарство. Поки що зберiгається загальний порядок посвiдчення переходу права на землекористування за допомогою державного акта. Проте перехiд майнових прав паралельно має пройти процедуру державної реєстрацiї. Можливо зi становленням i розвитком системи органiв державної реєстрацiї нерухомостi державний акт автоматично буде замiнено на реєстрацiйний документ цiєї служби.

1.2 . Правове становище приватно-орендних сільськогосподарських підприємств.

Приватнi (приватно-оренднi) сiльськогосподарськi пiдприємства займають досить велику нiшу серед загальної кiлькостi суб’єктiв господарювання в аграрному секторi економiки України. Так, за даними Мiнiстерства аграрної полiтики України станом на 1 жовтня 2005 р. їх налiчувалось 3634, що становить 22,6 % вiд кiлькостi нинiшнiх приватних агроформувань, утворених на базi колишнiх колективних сiльськогосподарських пiдприємств. Поряд з цим iснує велика кiлькiсть проблем, що полягають у неврегульованостi їхньої господарської дiяльностi та невiдповiдностi останньої чинному законодавству. Нинiшнi приватнi сільськогосподарські пiдприємства в абсолютнiй бiльшостi базуються на орендi майнових i земельних часток (паїв), тобто за своєю природою є приватно-орендними сільськогосподарськими підприємствами. Мабуть саме тому в усіх указах Президента України приватне сільськогосподарське підприємство завжди ототожнюється в дужках з приватно-орендним сільськогосподарським підприємством,

Названi пiдприємства утворилися в другій половині 90–х рокiв минулого столiття. Теоретичну модель приватного (приватно-орендного) сільськогосподарського підприємства створили вчені Інституту аграрної економіки УААН [294, с. 137–138]. Найбiльшої масовостi цей процес досягнув на початку 2000 року пiд час реформування колективних сiльськогосподарських пiдприємств. Причинами їх виникнення слугували легiтимацiя i розвиток вiдносин на основi приватної власностi, а також вакуум у формах господарювання, що утворився пiсля реформування колективних сiльськогосподарських пiдприємств. Одним з чинникiв доцiльностi створення приватного (приватно-орендного) пiдприємства О. А. Роєнко визнає наявнiсть сильного лiдера засновника, який має достатнi iнвестицiйнi можливостi. До цiєї категорiї автор вiдносить колишнiх керiвникiв попереднiх агроформувань, голiв фермерських господарств, висококвалiфiкованих та авторитетних спецiалiстiв, якi мають добрi професiйнi й органiзаторськi здiбностi [295, с. 23–24]. Факти пiдтверджують, що орендарями стали керiвники колишнiх КСП (понад 70 %), якi сконцентрували в своїх руках всю повноту влади в селi i продовжують працювати за старими методами. На думку В. А. Пулiма, власнiсть мало чого принесла в розумiння i перебудову економiчних вiдносин на селi [296, с. 50].

Не викликає жодних сумнiвiв бачення власником приватного (приватно-орендного) пiдприємства особи, яка має достатнi власнi iнвестицiйнi можливостi. Саме такий порядок створення пiдприємств повинен дiяти, виходячи з логiки здорового глузду. Таку економiчну модель приватного пiдприємства пiдтверджує практика свiтового досвiду створення пiдприємницьких форм. Власник приватного пiдприємства повинен володiти власним капiталом, достатнiм для забезпечення виробничого процесу, маючи щонайменше змогу за власнi кошти придбати основнi й оборотнi засоби, здiйснити їх необхiдний ремонт. Водночас виникають реальнi сумнiви щодо достатнiх iнвестицiйних можливостей названої категорiї колишнiх керiвникiв КСП, голiв фермерських господарств, висококвалiфiкованих спецiалiстiв, якi в абсолютнiй бiльшостi володiють лише таким самим майновим i земельним паями, як i решта колишнiх працiвникiв КСП. Це стосується лише унiтарних приватних пiдприємств, адже у корпоративних пiдприємствах величина сукупного капiталу значно пiдвищує можливiсть забезпечити виробничий процес. I. В. Спасибо-Фатєєва квалiфiкувала такi приватнi пiдприємства, як пiдприємства з невизначеним правовим статусом [297, с. 21]. З наведеною квалiфiкацiєю досить важко не погодитися, про що йтиметься далi.

На час створення приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств для цього iснувало законодавче пiдґрунтя. Вiдповiдно до указу Президента України «Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки» перед органами державної влади було поставлено завдання здiйснити органiзацiйнi заходи щодо реформування до кiнця квiтня 2000 року колективних сiльськогосподарських пiдприємств на засадах приватної власностi на землю та майно, шляхом утворення iнших суб’єктiв господарювання, якi засновуються на приватнiй власностi, зокрема приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств.

Слiд вiдзначити адмiнiстративний характер названого указу, який змiнював форму власностi колективних сiльськогосподарських пiдприємств, адже згiдно з ч. 7 ст. 92 Конституцiї України правовий режим власностi визначається виключно законами України. Проте практика сприйняла напрям реформування, визначений названим iндивiдуальним правовим актом. Крiм цього правового акта, пiдставою для створення i функцiонування приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств була ст. 2 Закону України «Про пiдприємства в Українi», в якiй був перелiк видiв пiдприємств, що могли створюватися в Українi: приватне пiдприємство, засноване на власностi фiзичної особи; колективне пiдприємство, засноване на власностi трудового колективу пiдприємства; господарське товариство; пiдприємство, яке засноване на власностi об’єднання громадян; комунальне пiдприємство, засноване на власностi вiдповiдної територiальної громади; державне пiдприємство, засноване на державнiй власностi, в тому числi казенне пiдприємство. Залежно вiд обсягiв господарського обороту пiдприємства i чисельностi його працiвникiв (незалежно вiд форми власностi) воно могло належати до категорiї малих пiдприємств. Дозволялось створювати й iншi види та категорiї пiдприємств, зокрема оренднi.

У зв’язку з введенням в дiю з 1 сiчня 2004 року ЦК України та ГК України постало завдання приведення дiяльностi суб’єктiв господарювання до нових вимог чинного законодавства, зокрема щодо легiтимацiї органiзацiйно-правових форм пiдприємств. Так, у ч. 4 ст. 62 ГК України визначено, що пiдприємство є завжди юридичною особою. Вiдповiдно до ст. 83 ЦК України створення юридичних осiб можливе лише у формах, встановлених законом. Як форму приватно-орендне пiдприємство характеризує лексична конструкцiя «приватно-орендне». Поняття «приватне» несе вторинне навантаження щодо органiзацiйно-правової форми. Необхiдно зазначити, що вiднесення до приватних, колективних, комунальних i державних вiдображає лише форму власностi створюваних пiдприємств, але не їхню органiзацiйно-правову форму. Для цивiльного та господарського оборотiв первiсне значення має не форма власностi пiдприємства, яка вiдiграє допомiжну роль i надає широкий простiр для тлумачення, а саме органiзацiйно-правова форма, що вiдображає вид пiдприємства, його органiзацiйну структуру як вiдповiдно зовнiшню та внутрiшню органiзацiйнi форми, закрiпленi вiдповiдними правовими актами. Застосування поняття органiзацiйно-правової форми як однiєї з квалiфiкацiйних ознак юридичної особи до приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства викликає серйознi зауваження.

На перший погляд назване пiдприємство надiлене певною органiзацiйною структурою у виглядi сукупностi виробничих пiдроздiлiв, адмiнiстративного апарату, штату найманих працiвникiв. Проте органiзацiйна структура, як внутрiшня форма, передбачає наявнiсть сукупностi внутрiгосподарських утворень, матерiальнi чинники яких або бiльша їх частина (будiвлi, споруди, транспортнi засоби, сiльськогосподарська технiка тощо) належать до майна пiдприємства. При цьому зовнiшня органiзацiйна форма визначає вид пiдприємства. Зi сказаного випливає, що даний вид пiдприємства не вiдповiдає легальнiй ознацi органiзацiйної єдностi, а отже на цiй пiдставi не пiдпадає пiд режим органiзацiйно-правової форми.

Щодо приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства, то його зовнiшню форму визначає категорiя «пiдприємство», яка має узагальнюючий, абстрагуючий вигляд, виходячи з того, що посилання на форму власностi не конституює будь-яке пiдприємство як органiзацiйно-правову форму. Крiм того, для набуття комплексної довершеностi органiзацiйна форма легiтимується за допомогою сукупностi правових актiв, причому зовнiшня форма встановлюється за допомогою закону, а внутрiшня – локальних правових актiв. Приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство як органiзацiйну форму визначає вищеназваний указ Президента України, що викликає деякi зауваження. По-перше, положення названого указу сьогоднi суперечать ст. 83 ЦК України, за якою створення юридичних осiб можливе лише у формах, встановлених законом. По-друге, жоден закон нинi не згадує приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство, а тим паче не визначає його як органiзацiйно-правову форму.

Є також зауваження з приводу iншої складової назви пiдприємства – «орендне». Вiдповiдно до ст. 115 ГК України термiн «орендне пiдприємство» застосовують до оренди цiлiсних майнових комплексiв державних i комунальних пiдприємств чи їхнiх пiдроздiлiв. При цьому орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу пiдприємства чи його пiдроздiлу, майновий комплекс якого є об’єктом оренди, а орендодавцями виступають Фонд державного майна України i його регiональнi вiддiлення, а також органи мiсцевого самоврядування, в чиїй власностi перебуває предмет оренди. Вищенаведене свiдчить, що використання для назви приватних сільськогосподарських пiдприємств легального поняття «орендне» не вiдповiдає сутi вiдносин, якi воно покликане врегульовувати. Застосування аналогiї закону також неможливе через обмеження щодо форми пiдприємств, встановленi ст. 83 ЦК України, що вказує на необхiднiсть приведення форми цих пiдприємств до вимог закону, а не підзаконних актів, у тексті яких лише наводяться поняття приватного (приватно-орендного) сільськогосподарського підприємства без розкриття їх сутності і змісту економіко-правової моделі таких підприємств.

Як зазначалося вище, легальний порядок створення юридичної особи, визначений ч. 1. ст. 81 ЦК України, передбачає процедуру об’єднання осiб, майна або осiб та майна. Утворення приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства не пiдпадає пiд жодну з наведених ознак. Навiть не вiдбувається об’єднання особи з майном, адже майно вже iдентифiковане з iменем особи, яка створює даний вид пiдприємства. За наведеними ознаками приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство не пiдходить пiд визначення юридичної особи.

Загальне законодавство дає можливiсть навiть однiй особi створювати товариство, проте з одним застереженням щодо необхiдностi передбачення цих випадкiв законом (п. 2 ст. 83 ЦК України). У спецiальному Законi України «Про господарськi товариства», який врегульовує виникнення, дiяльнiсть та припинення комерцiйних товариств, таких випадкiв не передбачено, адже кожне з товариств повинне мати статутний фонд, подiлений на частки, а також ревiзiйну комiсiю у складi не менше як трьох осiб. Таким чином, наведена норма має прогностичний характер, припускаючи створення господарських товариств одним засновником у майбутньому. Щодо приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства дiє п. 4 ст. 63 ГК України, який вiдносить даний вид до унiтарних пiдприємств. Легальними ознаками унiтарного пiдприємства є такi: наявнiсть одного засновника; формування вiдокремленого майна; формування статутного фонду, не подiленого на частки; одноосiбний розподiл доходiв; особисте керiвництво пiдприємством; створення органiзацiйної основи пiдприємства через трудовий найм; одноособове вирiшення питань щодо добровiльної реорганiзацiї та лiквiдацiї пiдприємства. Наведенi ознаки по сутi вiдтворюють у загальних рисах вимоги закону до створення юридичної особи, враховуючи особливостi унiтарних пiдприємств. Приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство зовнi нiбито вiдповiдає ознакам унiтарного пiдприємства, а отже й юридичної особи. Проте при iдентифiкацiї з цими ознаками виникає ряд питань, викликаних розбiжностями, неврегульованiстю в законодавствi та невизначенiстю правового статусу цього виду сiльськогосподарських пiдприємств.

Насамперед виникає питання щодо якiсного суб’єктного складу засновникiв приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств: чи можуть бути їхнiми власниками iноземцi та особи без громадянства. Якщо в iнших органiзацiйно-правових формах – господарських товариствах, виробничих кооперативах, крiм фермерських господарств законом дозволено мати засновницькi права наведенiй категорiї осiб, то щодо ПОСП такий дозвiл нiде не зазначено. Надання режиму рiвностi прав iноземцям та особам без громадянства порiвняно з громадянами України гарантовано ст. 26 Конституцiї України та конституцiйним Законом України «Про правовий статус iноземцiв та осiб без громадянства» вiд 4 лютого 1994 р. [298] з одним застереженням: крiм випадкiв, встановлених законодавством. Такими є обмеження для iноземцiв та осiб без громадянства щодо участi в земельних вiдносинах. Наприклад, ч. 4 ст. 81 ЗК України встановлює, що землi сiльськогос–подарського призначення, прийнятi у спадщину iноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року пiдлягають вiдчуженню. Основною категорiєю земель, якi використовують у сiльськогосподарському виробництвi є саме землi сiльськогосподарського призначення. Обмеження земельної правосуб’єктностi iноземцiв та осiб без громадянства створює серйознi перешкоди, фактично унеможливлює створення цiєю категорiєю осiб приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств.

Водночас загальний склад земель фермерського господарства є ширшим i включає вiдповiдно до ст. 12 однойменного закону, крiм земельних дiлянок, що належать на правi власностi господарству як юридичнiй особi, земельнi дiлянки, що належать членам фермерського господарства на правi приватної власностi та орендованi земельнi дiлянки. Причому щодо земельних дiлянок, якi перебувають у власностi членiв фермерського господарства, останнє здiйснює тiльки права володiння та користування. Правомочнiсть розпорядження закон залишає за самими власниками цих дiлянок. Аналогiчний режим встановлено i для орендованих земель. Отже, земельною складовою вiдчужуваного майнового комплексу фермерського господарства є тiльки землi, що належать йому на правi приватної власностi: набутi за результатами цивiльно-правових угод та одержанi внаслiдок приватизацiї.

Пiдсумком сказаного є висновок, що реальний майновий комплекс значно ширше поняття, нiж власний (вiдчужуваний) майновий комплекс фермерського господарства. Разом з тим реальний майновий комплекс вужча категорiя, нiж відокремлене майно фермерського господарства, яке включає в себе всі види майна, що належать фермерському господарству. Як наслiдок за обсягом охоплення можна побудувати таке iєрархiчне спiввiдношення, починаючи вiд найменшого значення його складових: складений капiтал – власний майновий комплекс – реальний майновий комплекс – майно фермерського господарства. За вiдсутностi майна та землi, що перебувають у користуваннi, наведене спiввiдношення скоротиться за рахунок третьої ланки.

Квалiфiкацiйна ознака органiзацiйної форми (органiзацiйної єдностi) в свою чергу чинить безпосереднiй вплив на стан внутрiшнiх майнових вiдносин фермерського господарства через наявнiсть структури внутрiгосподарських виробничих пiдроздiлiв, на кiлькiсть i структуру яких впливає цiлий ряд факторiв: галузева спецiалiзацiя; розмiр, рiвень концентрацiї виробництва i капiталу тощо. Формування майнового пiдкомплексу внутрiшнiх пiдроздiлiв, перерозподiл майна мiж ними – все це належить до внутрiшнiх вiдносин будь-якого господарства i досить докладно проаналiзовано в лiтературi. Новелою для внутрiшнiх майнових вiдносин фермерського господарства як юридичної особи є законодавчо закрiплена можливiсть створювати власнi фiлiї, що по сутi є його внутрiгосподарськими пiдроздiлами. Вiдповiдно до ст. 95 ЦК України юридична особа може створювати фiлiї, якi в свою чергу не є юридичними особами. Аналогiчнi положення мiстить i ч. 4 ст. 64 ГК України, а до ч. 5 ст. 55 ГК України щодо можливостi створення пiдприємствами фiлiй вiдповiднi змiни внiс Закон України «Про внесення змiн до деяких законодавчих актiв України» вiд 4 лютого 2005 р. [316]. Зазначений закон доповнив також ч. 4 ст. 64 ГК України щодо можливостi вiдкривати рахунки в установах банкiв через свої вiдокремленi пiдроздiли. Таким чином, фермерське господарство, як юридична особа, навiть опосередковане дiяльнiстю його єдиного члена, надiлене можливiстю утворювати фiлiї. Причому останнi надiляються майном юридичної особи, яка їх створила, i дiють на пiдставi затвердженого нею положення.

Створення фiлiй, якi виступають внутрiгосподарським пiдроздiлом фермерського господарства, зумовлює виникнення вiдповiдних особливостей у режимi внутрiшнiх майнових правовiдносин господарства, які склались. Основною ознакою будь-якої фiлiї є її територiальна вiдокремленiсть вiд головного пiдприємства. Законодавство не мiстить роз’яснення категорiї територiальної вiдокремленостi. Законом України «Про мiсцеве самоврядування в Українi» вiд 21 травня 1997 р. (зi змiнами станом на 21 квiтня 2005 р.) [317] у ст. 1 адмiнiстративно-територiальною одиницею визнається область, район, мiсто, район у мiстi, селище та село. Цiлком логiчно припустити, що найменшим критерiєм розмежування мiсцезнаходження фермерського господарства та його фiлiї є розташування належних їм земельних дiлянок у межах одного району, проте як мiнiмум на територiї, що прилягає до рiзних населених пунктiв (сiл).

Для фермерського господарства можливi два варiанти створення фiлiй. Першим є рiзновид фiлiї, створюваний родичами членiв головного господарства. В цьому разi вони можуть також стати членами фермерського господарства, внiсши вiдповiднi майновi внески до складеного капiталу, якi, набуваючи при цьому ознак майна фермерського господарства, можуть бути залишенi ним на мiсцi розташування фiлiї як передане їй майно. При створеннi фiлiї, серед працiвникiв якої вiдсутнi члени головного господарства, їй просто передається майно останнього. В обох випадках передане фiлiї майно разом з iншим майном головного господарства становитиме єдиний майновий комплекс фермерського господарства. Незалежно вiд вибору одного з наведених шляхiв створення фiлiї закон не розрiзняє режиму розпорядження майном, що їй передається. Згiдно з п. 4 ст. 4 Закону України «Про фермерське господарство» голова фермерського господарства може письмово доручати виконання своїх обов’язкiв одному з членiв господарства або особi, яка працює за контрактом. До складу прав, якими надiляється названа особа, входить i право вiд iменi господарства розпоряджатися належним йому майном. Просте членство у фермерському господарствi не дає прiоритету в розпорядженнi майном, переданого фiлiї.

Виробничо-господарська дiяльнiсть фiлiй фермерського господарства супроводжується постiйною змiною загальної кiлькостi та складу закрiпленого за ними майна. При самоокупному господарюваннi фiлiї самодостатнi i не потребують зовнiшнiх майнових надходжень. Увесь дохiд, одержуваний нею, є власнiстю фермерського господарства i надходить до нього для дальшого перерозподiлу. У разi нестачi самофiнансування або необхiдностi ведення розширеного виробництва головне господарство передає своїй фiлiї додаткове майно, зокрема грошовi кошти. Припинення фiлiї тягне за собою зворотну передачу майна до фермерського господарства як територiально, так i за бухгалтерськими документами, що вiдображається в даних первинного облiку.

Однiєю з особливостей фермерського господарства є те, що воно не може мати iноземних iнвестицiй. Вiдповiдно до п. 1 ст. 116 ГК України пiдприємством з iноземними iнвестицiями визнається таке, у статутному фондi якого не менше як десять вiдсоткiв становить iноземна iнвестицiя, причому набуває воно такого статусу виключно з дня зарахування останньої на його баланс. Складений капiтал фермерського господарства формується тiльки за рахунок майнових внескiв його членiв, якими можуть бути виключно громадяни України. Через названi пiдстави залучення iноземних коштiв до фермерського господарства можливе, але на iнших, нiж iнвестування умовах, зокрема позики, безоплатної допомоги, участi в грантах тощо. Незважаючи на заборону залучення iноземних iнвестицiй, фермерське господарство, що самостiйно здiйснює зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть, вiдповiдно до п. 3 ст. 68 ГК України може вiдкривати за межами України свої фiлiї та виробничi пiдроздiли, якi утримуються на кошти господарства. При цьому правовий режим майна закордонних фiлiй i виробничих пiдроздiлiв буде iдентичний вищезазначеному як для фiлiй, створюваних на територiї України. Правовий режим майна служить основою для становлення системи внутрішніх майнових правовідносин [318, с. 9].

1.3 . Особливості юридичної відповідальності приватно-орендних сільськогосподарських підприємств.

Проблема формування достатнього розміру статутного фонду приватно-орендних сільськогосподарських підприємств тісно пов´язана з проблемою ві дію ні дальності за господарськими зобов´язаннями. Відповідальність за зобов´язаннями приватно-орендного підприємства здійснюється за рахунок майна підприємства. Засновник підприємства і орендодавці відповідальності за результати роботи підприємства не несуть. При настанні випадку відповідальності за зобов´язаннями підприємство здійснює відновлення порушеного ним певного права інших суб´єктів виключно за рахунок власного майна. Тому негативним фактором є невстановлення законодавством виду відповідальності, яку повинне нести приватно-орендне сільськогосподарське підприємство.

Отже, виникають питання щодо можливого виду майнової відповідальності, яку доцільно покласти на приватно-орендне сільськогосподарське підприємство чи його засновника. Теорії відомі три основні види майнової відповідальності юридичних осіб: повна, обмежена та субсидіарна (додаткова). Всі інші види відповідальності утворюються 
на стику основних видів, вбираючи їх ознаки, наприклад, обмежена субсидіарна відповідальність членів сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Майнова відповідальність у ПОСП є обмеженою відповідальністю за зобов´язаннями підприємства. Виходячи з реалій сьогодення, слід констатувати, що власного майна в приватно-орендних сільськогосподарських підприємствах явно не вистачає. Це призводить до неможливості кредитування підприємств і укладання досить крупних угод, тобто здійснення операцій, пов´язаних із нормальним господарським ризиком. Тому в дуже багатьох випадках в якості застави чи при розрахунках за зобов´язаннями використовується орендоване майно, що є порушенням законодавства. Подібна діяльність наносить шкоду загальному іміджу приватно-орендних сільськогосподарських підприємств.

Поряд з цим необхідно зазначити, що обмежена відповідальність ПОСП у нинішніх умовах не виконує належні їй функції. Насамперед, режим обмеженої відповідальності для даного виду підприємств не виконує функцію додаткового гарантування інтересів кредиторів, а також стимулювання заінтересованості підприємств у виконанні власних зобов´язань. Це неминуче тягне за собою зниження економічної ефективності здійснюваної виробничо-господарської діяльності та численні правопорушення, зумовлені існуючим режимом фактичної майнової «безвідповідальності» ПОСП. Наведене свідчить, що за відсутності спеціального закону, який легітимував би приватно-орендне сільськогосподарське підприємство як організаційно-правову форму, правовий режим обмеженої відповідальності для даного підприємства не відповідає вимогам сучасного майнового обороту.

1.4 Реорганізація і реформування сільськогосподарських підприємств

Сільськогосподарські підприємства мають реорганізовуватися і реформуватися з дотриманням таких вимог:

► добровільність членів підприємства у прийнятті рішення про реформування, час його проведення, вибір форм нових формувань, організаційно-методичних засад реструктуризації;

► підтримка колективних та індивідуальних інтересів усіх власників земельних і майнових паїв;

► врахування пропозицій членів підприємства щодо організації проведення реформування, вільний доступ їх до всіх матеріалів, пов’язаних з приватизацією і реформуванням господарств.

Реформування сільськогосподарських підприємств — процес тривалий. Він має такі складові:

► інвентаризацію майна підприємства, всіх його активів та пасивів, у разі потреби — переоцінення або уточнення вартості майна;

► паювання майна, визначення пайового фонду та індивідуальних майнових паїв членів підприємства;

► видача майна в натурі у разі виходу осіб зі складу колективних сільськогосподарських підприємств (КСП);

► паювання землі та видача державних актів на право приватної власності на землю;

► створення передумов для формування нових економічних приватних агроформувань;

► розподіл майна і землі між новими господарюючими суб’єктами у разі поділу господарства та створення на його основі двох чи більше юридичних осіб;

► розроблення установчих документів підприємств, створених унаслідок реструктуризації КСП та реєстрація нових юридичних осіб;

► проведення серед членів підприємства інформаційно- роз’яснювальної роботи з питань щодо реструктуризації;

► кадрово-управлінське забезпечення реструктуризації.

У процесі реструктуризації на основі колективних підприємств (КСП) створюються одне чи більше товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ), селянські (фермерські) господарства, кооперативи, приватно-орендні підприємства, інші організаційно-правові форми. Як правило, в таких агроформуваннях менше людей, управління здійснюється ефективніше, робота дає ліпші результати.

У більшості господарств України земля передана в колективну власність і розпайована. Кожен член колективу одержав сертифікат на земельний пай. Приватна власність на землю дає змогу на основі колективних господарств формувати підприємницькі структури господарювання, нові виробничі відносини. Це сприятиме збереженню діючих організаційно-господарських комплексів та їхнього виробничого потенціалу. За таких обставин кожен власник одержить не тільки плату за свою працю, а й капітал у вигляді земельних і майнових паїв. У таких формуваннях доцільно широко застосувати оренду та орендні відносини.

Орендні відносини стають конкретною формою реалізації власності і виступають основним методом господарювання в реформованих підприємствах, способом залучення зацікавлених інвесторів, основою ефективного використання землі та майна. При цьому в балансі сільськогосподарських підприємств уперше передбачено відображати вартість землі, а орендну плату включати в собівартість продукції. Це сприятиме усуненню диспаритету цін, створить передумови для більш ефективного функціонування підприємств.

Президент України в Указі від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» поставив завдання провести організаційні заходи щодо реформування КСП на засадах приватної власності на землю та майно наданням усім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу зі своїми земельними і майновими паями та створення на їхній основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших структур, заснованих на приватній власності. Такі права гарантує Конституція України. Вони не можуть обмежуватися загальними зборами або іншими рішеннями.

Керівники господарств і спеціалісти, які користуються довірою власників землі та майна, можуть створювати на основі реформованих підприємств приватні формування за рахунок оренди майна і землі членів колективу. Співзасновниками нових агроформувань можуть бути представники промислових, переробних, агросервіс- них підприємств, комерційних структур, банків як потенційні інвестори.

Суб’єктами власності є носії відносин власності. Основним носієм відносин власності, а отже, і суб’єктом приватизації виступають працівники підприємства, асоціація працівників, асоціація підприємців, трудові колективи підприємств, трудові колективи підрозділів (бригада, цех, ферма, ланка, сім’я тощо), трудові колективи галузей, кооперативів, індивідууми, суспільні організації. Власник стає головним у процесі виробництва, тому він має бути господарем засобів виробництва, виробленої продукції та одержаних доходів. Господарюючі суб’єкти повинні мати статус вільних товаровиробників, матеріально зацікавлених і відповідальних за результати своєї діяльності. За наявності таких виробників сільськогосподарської продукції формується підприємницьке середовище і ринкові відносини, які сприяють підвищенню ефективності виробництва. Щодо конкретного сільськогосподарського підприємства суб’єктами власності є:

► працівники підприємства на момент ухвалення загальними зборами рішення про паювання майна;

► пенсіонери господарства незалежно від їхнього віку;

► тимчасово відсутні члени підприємства (призвані на військову службу, направлені на навчання , особи , які перебувають у тривалому відрядженні, зберігають членство в певному господарстві);

► колишні члени господарства, які одержали землю, але не одержали майнові паї;

► особи, звільнені за скороченням штатів, але не більше ніж два роки після звільнення;

► особи, які мають право повернутися на колишнє місце роботи згідно з чинним законодавством;

► особи, які стали інвалідами, працюючи на певному підприємстві, і нині не працюють;

► спадкоємці членів колективних господарств, які мають право на майновий пай.

Особи, не внесені до списку претендентів на майно, звертаються до комісії з реструктуризації з письмовою заявою про внесення їх до списку. Основний критерій одержання майна — участь у роботі підприємства з урахуванням стажу і заробітку, тобто трудового внеску.

Суб’єктами права державної власності на землю є Уряд України і місцеві органи державної виконавчої влади — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації.

Суб’єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади сіл, селищ і міст. Право комунальної власності на землю реалізується територіальними громадами безпосередньо або від їхнього імені органами місцевого самоврядування, а на земельні ділянки, що перебувають у спільній власності територіальних громад та в управлінні районних і обласних рад — відповідними районними й обласними радами.

Суб’єктами права колективної власності на землю є сільськогосподарські підприємства, яким земля передана у колективну власність, та члени таких підприємств як колектив співвласників.

Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства (КСП), сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами цього підприємства, кооперативу, товариства згідно із списком, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Для паювання земель у підприємствах, кооперативах, товариствах створюються комісії з їхніх працівників, які затверджуються загальними зборами (зборами уповноважених) членів підприємства. Розміри земельної частки (паю), визначені комісією, затверджує районна державна адміністрація. Після затвердження результатів паювання земель відповідна районна державна адміністрація видає (з одночасною реєстрацією) кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству сертифікат на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка.

Право приватної власності громадян на землю засвідчується державним актом на право приватної власності на землю, який видається і реєструється сільською, селищною, міською чи районною радами.

Об’єктами приватизації сільськогосподарських підприємств є основні виробничі й оборотні засоби, створені за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Усе це оцінюється у вартісному вираженні для встановлення пайового фонду підприємства.

Для розрахунку пайового фонду вартість усіх активів підприємства зменшується на суму боргів (короткотермінової, довготермінової і реструктуризованої заборгованості), на вартість майна соціальної сфери, а також майна, що не підлягає паюванню (мережі водо- та газопостачання, дороги, меліоративні та осушувальні пристрої, об’єкти, створені за рахунок бюджетних коштів тощо). Як зазначено в «Рекомендаціях з паювання майна недержавних сільськогосподарських підприємств», при їх реструктуризації та виділенні майна в натурі їхнім членам в рахунок майнових паїв після відображення результатів інвентаризації, уточнення вартості майна та закриття відповідних рахунків у регістрах бухгалтерського обліку визначається пайовий фонд. Пайовий фонд визначається за формулою

Пф = Оз + На + Вк + Ун + Дфв + Зз + Фа - — Кр — Рмв — Впз — Рб — Рм — Сс — Нп,

де Пф — пайовий фонд майна членів КСП; Оз — залишкова вартість основних виробничих засобів; На — залишкова вартість нематеріальних активів; Вк — відновна вартість незавершених капітальних вкладень; Ун — відновна вартість невстановленого устаткування; Дфв — довготермінові фінансові вкладення; Зз — витрати і запаси, які входять у валюту балансу; Фа — фінансові активи (інші позаоборотні активи, кошти, розрахунки та інші активи); Кр — кредиторська заборгованість (довготермінові пасиви, розрахунки та інші пасиви); Рмв — резерви майбутніх витрат і платежів; Впз — відстрочена податкова заборгованість; Рб — реструктуризований борг; Рм — розрахунки за майно; Сс — залишкова вартість об’єктів соціальної сфери; Нп — залишкова вартість об’єктів, що не підлягають за рішенням загальних зборів паюванню.

У результаті визначення пайового фонду отримують суму пайового фонду в грошовому вираженні. Для реструктуризації підприємства потрібно скласти перелік майна на суму пайового фонду. Всі члени підприємства мають отримати документ (сертифікат, пайову книжку, свідоцтво), в якому засвідчується розмір майнового паю. Вони повинні знати, яке конкретно майно складає пайовий фонд, на які активи господарства вони можуть претендувати у разі виходу зі складу підприємства.

Об’єктом приватизації в агропромисловому комплексі є земля. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) усіх членів підприємства, кооперативу, товариства однакові. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається, враховуючи грошову оцінку переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, та кількість осіб, які мають право на земельну частку (пай). Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються, виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для певного підприємства, кооперативу, товариства.

У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою відводиться земельна ділянка в натурі (на місцевості) в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств» прийнято 4 березня 1992 р. Верховна Рада України щороку розглядає звіт Кабінету Міністрів про виконання програми приватизації. Майно, що належить місцевим органам, приватизується і затверджується місцевими радами народних депутатів. Під час приватизації майна підприємств агропромислового комплексу керуються Законом України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі».

Об’єктами приватизації є майно державних підприємств — ферми, цехи, підрозділи, що виділяються в самостійні підприємства і становлять єдиний майновий комплекс.

Суб’єктами приватизації є державні органи приватизації, покупці, продавці, представники і посередники. Державну політику в сфері приватизації проводять Фонд державного майна України та органи приватизації на місцях, які розробляють проекти місцевої приватизації, здійснюють методичне керівництво, організовують контроль за приватизацією, затверджують плани приватизації комунального майна, виконують повноваження власника майна, що приватизується.

Порядок приватизації передбачає подання заяви про приватизацію державного майна або його частин, розгляд заяви, публікацію про ухвалення рішення щодо приватизації і створення комісії, затвердження плану приватизації майна підприємства і його реалізацію. Ініціювати приватизацію можуть Фонд державного майна України, його відділення, місцеві органи, члени трудового колективу, а також покупці. Заява подається до Фонду або до його органів за місцем розташування об’єкта. Приватизація здійснюється відповідно до розробленого комісією плану, де передбачені терміни, початкова ціна об’єкта, розмір статутного фонду покупця, форми розрахунків.

Майно приватизується через його продаж на аукціоні за конкурсом, продаж частин (паїв, акцій) майна на аукціоні, фондовій біржі або через викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, викуп майна відповідно до альтернативного плану приватизації, викуп майна товариствами покупців. Державне майно можна придбати за рахунок власних та залучених коштів, приватизаційних паперів.

Приватизуючи майно державного підприємства через його викуп, продаж на аукціоні за конкурсом, між продавцем і покупцем складається відповідний договір купівлі-продажу.

Нині більшість сільськогосподарських підприємств реформується у напрямі підприємницьких структур ринкового типу.

Реструктуризація передбачає вибір організаційно-правової форми підприємств і план післяреформеного розвитку агроформувань. Згідно з чинним законодавством підприємство може реструктуризу- ватися в господарські товариства: акціонерні (відкритого і закритого типу), з обмеженою або повною відповідальністю, командитні, сільськогосподарські кооперативи, селянські (фермерські) господарства, приватно-орендні підприємства, індивідуальне підприємство без створення юридичної особи.

Для розроблення програми реструктуризації підприємства та її практичного здійснення важливо забезпечити:

► узгодження позицій членів підприємства щодо збереження цілісності підприємства чи доцільності його поділу на кілька структур, їх кількості, розмірів, спеціалізації тощо;

► вивчення питань, пов’язаних з організацією використання прав на земельні й майнові паї;

► опрацювання варіантів кооперації новостворених підприємств;

► вибір форм використання об’єктів виробничої інфраструктури, в яких зацікавлені всі новостворені підприємства або частина їх;

► вирішення низки питань соціального значення, працевлаштування у нових формуваннях, соціальна підтримка їхніх членів, передавання об’єктів соціальної сфери на баланс місцевої влади.

Реструктуризація в підприємницькі структури може здійснюватися зі збереженням цілісності підприємств як єдиного господарського (земельно-майнового) комплексу або зі створенням на його основі двох і більше господарських товариств-правонаступників. Створення підприємницької структури без поділу господарства на два і більше нових агроформувань доцільна у разі:

► необхідності збереження цілісності великих майнових (технологічних) комплексів (тваринницьких, птахівничих, овочевих, переробних тощо), руйнування яких призведе до великих економічних втрат;

► неможливості ефективного використання після розподілу об’єктів виробничої інфраструктури, зрошувальних систем тощо;

► відсутності реальних засновників і досвідчених керівників, здатних забезпечити ефективний розвиток створених унаслідок поділу нових підприємств.

Обґрунтування необхідності збереження цілісності підприємства має містити ризики та їхні наслідки, які можуть бути під час поділу підприємства. Якщо реструктуризація здійснюється без поділу підприємства, то створюється одна юридична особа — правонаступник. При цьому засновниками можуть бути одна особа (приватне підприємство, фермерське господарство), кілька осіб (товариство з обмеженою відповідальністю, командитне товариство) або багато осіб (акціонерне товариство, сільськогосподарський кооператив). Активи нової юридичної особи формуються за рахунок внесків засновників до статутного фонду. Особи, які не є засновниками нового агроформу- вання, можуть передати новому підприємству своє майно в оренду або використовувати його в індивідуальному підсобному господарстві. Земельні частки після виділення їх у натурі всі фізичні особи (у тому числі засновники) передають юридичній особі за договором оренди.

Другим варіантом створення підприємницьких структур на основі сільськогосподарських підприємств є розподіл його на кілька нових формувань. Для цього мають бути:

► наявність доказових мотивів, що поділ підприємства — най- прийнятніший варіант реструктуризації, який забезпечить ефективніше його функціонування порівняно зі збереженням цілісності підприємства;

► наявність лідерів, здатних за своїми менеджерськими якостями забезпечити ефективне функціонування нового агроформу- вання;

► обґрунтування організаційних підходів до поділу (за сільськими поселеннями, за спеціалізацією, за структурними підрозділами реструктуризованого підприємства, за можливістю підприємницької діяльності, за перспективними інтересами тощо);

► недопущення (обмеження) надмірного подрібнення підприємства. Концентрація має бути умовою ефективного функціонування новоствореної виробничо-підприємницької структури;

► можливість (доцільність) організації у разі потреби кооперативних відносин між створеними в порядку поділу підприємствами.

Унаслідок поділу підприємства можуть створюватися два або більше підприємств-правонаступників.

Державна програма приватизації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації. Розробляється вона Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України один раз на три роки непізніше, як за місяць до затвердження Державного бюджету.

Державну програму приватизації на 2000 — 2002 рр. затверджено 18 травня 2000 р. Вона визначає основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного і комунального майна, орієнтовні завдання щодо обсягів приватизації, надходження коштів до Державного бюджету, відповідні заходи щодо виконання цієї Програми. Основною метою приватизації цього періоду є створення умов для сприяння підвищення ефективності діяльності підприємств, установ, організацій та створення конкурентного середовища, а також надходження до бюджету коштів від приватизації.

Пріоритетними завданнями приватизації є:

► приватизація підприємств виключно за кошти з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей;

► забезпечення інформаційної відкритості процесу приватизації;

► формування попиту на об’єкти приватизації вітчизняних та іноземних інвесторів;

► максимальне використання інституцій інфраструктури ринку цінних паперів;

► створення сприятливих умов для нових приватних власників;

► створення умов для подальшого розвитку фондового ринку;

► підвищення зацікавленості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках.

Державна програма приватизації на 2000 — 2002 рр. передбачає:

► загальні засади індивідуальної приватизації;

► підготовку підприємств до приватизації;

► реструктуризацію державних підприємств, господарських товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації;

► принципи та порядок закріплення у державній власності пакетів акцій;

► додержання вимог антимонопольного законодавства у процесі приватизації;

► реєстрацію прав власності у процесі приватизації;

► способи та порядок приватизації;

► галузеві та регіональні особливості приватизації.

Майно підприємств агропромислового комплексу приватизується з урахуванням положень Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та цієї Програми. Приватизації підприємств агропромислового комплексу може передувати передприватизаційна підготовка відповідно до розділу «Підготовка підприємств до приватизації».

При цьому у відкритих акціонерних товариствах (ВАТ), створених на основі державного майна підприємств агропромислового комплексу, які приватизуються відповідно до ст. 25 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», у державній власності тимчасово терміном на три роки залишається 25 або 50 % статутного фонду плюс одна акція відповідного ВАТ.

Радгоспи та інші сільськогосподарські підприємства, підприємства рибного господарства можуть приватизуватися перетворенням їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

У разі перетворення радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств на колективні сільськогосподарські підприємства бізнес-план не розробляється, вартість об’єкта приватизації оцінюється відповідно до Методики оцінювання.

Не потребують погодження з Кабінетом Міністрів України умови приватизації підприємств агропромислового комплексу, вартість майна яких недостатня для формування статутного фонду акціонерного товариства.

Радгоспи та інші сільськогосподарські підприємства, підприємства рибного господарства, вартість майна яких недостатня для формування статутного фонду акціонерного товариства, приватизуються перетворенням їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

У разі продажу акцій відповідного підприємства, яке підлягає приватизації у зв’язку з приведеним у відповідність з цією Програмою розмірів пакетів акцій, що тимчасово залишаються у державній власності, на пільги щодо безоплатної передачі майна, нереалізованого в повному обсязі під час розміщення решти акцій цього підприємства, мають право:

► працівники радгоспу або іншого сільськогосподарського підприємства та підприємств рибного господарства, що приватизуються, а також колишні працівники цих підприємств, які вийшли на пенсію, звільнені на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах;

► особи, які мають право відповідно до законодавства повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві;

► інваліди, звільнені через каліцтво або професійне захворювання, та працівники, звільнені за станом здоров’я;

► працівники соціально-культурних і оздоровчо-лікувальних закладів, що приватизуються у складі підприємств, на балансі яких вони перебувають.

Об’єкти, розташовані у зоні гарантованого добровільного відсе- лення з території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, приватизуються з урахуванням вимог Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Програма також передбачає:

► фінансові результати виконання програми;

► реалізацію та контроль за виконанням договірних умов;

► післяприватизаційну політику держави;

► заходи щодо виконання програми.

Виконання Державної Програми контролюють Верховна Рада України, заслуховуючи на своїх засіданнях звіти Фонду, і Кабінет Міністрів України, який періодично заслуховує на своїх засіданнях керівників Фонду, органи виконавчої влади, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим.

Персональна відповідальність покладається на голову Фонду, керівників органів виконавчої влади, уповноважених управляти державним майном, а також на голів обласних державних адміністрацій — щодо приватизації майна, яке перебуває у державній власності.

Права, обов’язки та відповідальність власників і користувачів земельних угідь. Отримання громадянином України державного акта на право приватної власності на землю засвідчує його перехід у новий статус — статус власника конкретної земельної ділянки. Статус землевласника дає селянинові право повного розпорядження земельною ділянкою на власний розсуд, але згідно з чинним законодавством. Цей статус зменшує залежність селянина від первинності господарства та забезпечує підвищення рівня його доходів.

Власники земельних ділянок можуть добровільно створювати на основі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, інші кооперативні підприємства і організації, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, віддавати під заставу, здавати в оренду, продавати громадянам України без зміни цільового призначення земельних ділянок.

Власники земельних ділянок мають право обрати одну з трьох запропонованих земельним законодавством можливостей.

По-перше, вони можуть самі господарювати на землі, створюючи або беручи участь у сільськогосподарських підприємствах різних типів чи їхніх об’єднаннях.

По- друге, селяни мають право здійснити відчуження отриманої у власність земельної ділянки шляхом купівлі-продажу, дарування, обміну тощо.

По- третє, вони можуть передавати земельну ділянку в оренду іншому сільськогосподарському підприємству, яке забезпечить ефективне використання земельної ділянки і сплачуватиме її власникові орендну плату.

Власники та користувачі земельних угідь несуть відповідальність за:

► ефективне використання землі відповідно до цільового призначення та проекту внутрішньогосподарського землеустрою;

► використання природоохоронних технологій виробництва;

► погіршення екологічної обстановки внаслідок своєї господарської діяльності.

Власник і користувач земельних угідь має здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель; раціональної організації території; збереження і підвищення родючості ґрунтів, а також інших властивостей землі; захисту земель від водної й вітрової ерозій, селів, підтоплення, засолення, забруднення відходами виробництва та від інших процесів руйнування; дотримання прав інших землевласників, землекористувачів, у тому числі орендарів.

Використання землі в Україні платне. Плата за землю стягується у вигляді земельного податку або орендної плати, визначеного залежно від грошової оцінки землі.

Відповідно до Закону України «Про плату за землю» земельний податок на сільськогосподарські угіддя, що використовуються за цільовим призначенням, незалежно від того, до якої категорії земель вони належать, стягується за ставкою 0,1 % від грошової оцінки ріллі, луків і пасовищ, 0,03 % — для багаторічних насаджень. 31 липня 1997 р. — згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» зазначені ставки збільшені у 1,81 раза і встановлені у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, луків і пасовищ — 0,181; багаторічних насаджень — 0,0543. Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Земельний податок сплачується рівними частками власниками землі й землекористувачами-виробниками товарної сільськогосподарської продукції. Ставки земельного податку з 1 га землі населених пунктів, грошову оцінку яких встановлено, збільшені у 1,81 раза і становлять 0,18 % від їх грошової оцінки. Земельний податок за ділянки у межах населених пунктів сплачується у розмірі 3 % від суми земельного податку, обчисленого у розмірі 1 % від грошової оцінки ділянки, якщо вона проведена. Там, де грошову оцінку земельних ділянок не визначено, податок за них стягується за середніми ставками податку, встановленого Законом.


                                              Розділ 2

Правовий режим майна приватних сільськогосподарських підприємств

У правовiй лiтературi не раз вiдзначалася недоцiльнiсть подiлу майна пiдприємств на майновi фонди як спадку соцiалiстичної системи. Проте необхiдно виходити з реалiй сьогодення, в яких акумулювання майна в рiзних фондах залежно вiд його цiльового призначення виправдане практикою застосування. По-перше, сприйняття подiбного подiлу є звичним. По-друге, такий порядок пропонує сучасна економiчна теорiя i прикладна економiка. По-третє, вся нормативна база сучасного бухгалтерського облiку розрахована виключно на фондовий розподiл i закрiплення майна. Тому уявляється важливим визначити правовий режим i спiввiдношення рiзних фондiв та їхню роль у формуваннi майна сiльськогосподарського виробничого кооперативу як приватної комерцiйної органiзацiйно-правової форми.

В цілому структура майна сільськогосподарського кооперативу сприйняла поділ майна на фонди різного призначення, який існував у колгоспах як прообразах проявів кооперативної ідеї у сільському господарстві [319, с. 105–111], проте з певними суттєвими відмінностями, зокрема щодо формування пайового фонду. Разом з тим у чинному законодавствi спостерiгається неоднаковий пiдхiд до кiлькостi фондiв сiльськогосподарського кооперативу. Вiдповiдно до п. 2 ст. 21 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» майно кооперативу вiдповiдно до його статуту подiляється на пайовий i неподiльний фонди, тодi як ч. 1 ст. 20 Закону України «Про кооперацiю» дозволяє кооперативу, крiм названих, формувати додатково резервний i спецiальний фонди. Поряд з цим найважливiша у функцiональному значеннi роль покладається саме на пайовий фонд кооперативу. У законодавствi iнституцiйнi значення та сутнiсть пайового фонду розкриваються знов-таки через функцiональну характеристику мети його утворення за рахунок власного майна, тобто для здiйснення господарської та iншої дiяльностi кооперативу (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю»), та функцiональне спрямування механiзму формування його складових, тобто утворення за рахунок паїв (у тому числi додаткових) членiв та асоцiйованих членiв кооперативу (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про кооперацiю»). Недостатнiй рiвень легального розкриття правової природи пайового фонду кооперативу потребує його доктринального тлумачення. Мiж тим, в iнституцiйному значеннi пайовий фонд являє собою основний чинник iдентифiкацiї кооперативу з юридичною особою через формування ознаки вiдокремленого майна. Пайовий фонд кооперативу являє собою найбiльший масив первинного майна кооперативу при початковiй, вихiднiй iдентифiкацiї останнього як суб’єкта права. Тим самим пайовий фонд є гарантiєю участi кооперативу в майновому оборотi.

Iснує думка, що пайовий фонд представляє мiнiмальний розмiр майна кооперативу, гарантуючого iнтереси його кредиторiв [264, с. 291; 320, с. 617], який збiльшується за рахунок зарахування частини прибутку вiд виробничо-господарської дiяльностi та iнших надходжень [251 с. 29]. Це не зовсiм точне формулювання сутностi пайового фонду, адже таким вiн є тiльки на початковiй стадiї виникнення, коли внутрiшнiми кредиторами виступають члени кооперативу, з майнових внескiв яких вiн i утворюється. У цей перiод пайовий фонд виконує функцiю гарантування майнових вимог у першу чергу саме внутрiшнiх кредиторiв, якi сумарно збiгаються з мiнiмальним розмiром самого пайового фонду. Для гарантування задоволення вимог iнших кредиторiв необхiдно збiльшити його первiсний розмiр, бо iнакше це призведе до iстотного обмеження майнових прав членiв кооперативу. Це вiдбувається через невизначенiсть, бiнарнiсть правового режиму пайового фонду, який, поряд з визнанням його власнiстю безпосередньо кооперативу, законодавчо закрiплений як власнiсть пайовикiв. Ось чому деякi дослiдники роблять цiлком закономiрний висновок, що пайовий фонд не виконує гарантуючу функцiю для забезпечення вимог кредиторiв, як це вiдбувається зi статутним фондом у господарських товариствах [223, с. 139]. Для розв’язання цiєї проблеми необхiдно розглянути спiввiдношення мiж правовими режимами пайового фонду та його складових – майнових паїв членiв кооперативу.

Викликає зауваження можливiсть неоднозначного тлумачення легальних визначень пайового фонду. Один i той самий Закон України «Про кооперацiю» визначає, що пайовий фонд – це фонд, що формується з пайових внескiв членiв кооперативу при створеннi кооперативу i є одним iз джерел формування майна кооперативу (ст. 1), а також пайовий фонд розумiється як майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числi додаткових) членiв та асоцiйованих членiв кооперативу (ч. 2 ст. 20). В обох випадках пайовий фонд визначається як сума паїв або пайових внескiв повних та асоцiйованих членiв кооперативу. При цьому поняття «пайовий внесок» та «пай» фактично ототожнюються. Щодо подiбної форми легального закрiплення поняття пайового фонду можна зробити певнi зауваження.

З першого визначення випливає жорстке прив’язування пайового фонду до моменту створення кооперативу, з чого виникають щонайменше двi проблеми. Насамперед виходить, що при функцiонуваннi або припиненнi кооперативу пайовий фонд таким не буде, що принципово не вiдповiдає правовiй природi та призначенню пайового фонду, якi полягають у визначеннi кiлькостi персонiфiкованих часток майна, згрупованих у їх вартiсному виразi в окремий фонд. Таким чином, крiм джерела утворення початкової та подальшої майнової основи господарювання сiльськогосподарського виробничого кооперативу, пайовий фонд виконує iнформацiйну функцiю про кiлькiсть паїв та вiдповiдно – членiв кооперативу. При жорсткiй прив’язцi поняття пайового фонду до моменту створення кооперативу неясно також, куди спрямовувати надходження пайових внескiв таких, крiм первiсних, членiв кооперативу. Пайовий фонд iснує i виконує свої функцiї з моменту виникнення кооперативу i до часу припинення його дiяльностi. Сам пайовий фонд (як i будь-який фонд) є економiчною абстракцiєю, що фiксує вартiсний вираз основного i вкладеного капiталу, який вiдображають у правiй частинi бухгалтерського балансу кооперативу. Майновi пайовi внески основних i асоцiйованих членiв кооперативу пiсля передачi їх до пайового фонду втрачають свою персонiфiкацiю, iдентифiкацiю з конкретною особою-членом, абстрагуючись у пайовому фондi i стаючи власнiстю кооперативу. При цьому майновi внески, розподiляючись на рiзнi однотипнi групи, утворюють родовi об’єднання залежно вiд виробничого призначення – майновi активи, що їх облiковують у лiвiй частинi балансу.

Поняття «пайовий внесок» i «пай» також не тотожнi, хоч ст. 1 Закону України «Про кооперацiю» ототожнює їх, визначаючи пай як майновий поворотний внесок члена (асоцiйованого члена) кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здiйснюється шляхом передачi кооперативовi майна, в тому числi грошей, майнових прав, а також земельної дiлянки. Для розмежування цих понять необхiдно дослiдити їхню економiко–правову природу. Пайовий внесок являє собою разову передачу майна чи нематерiальних активiв, що мають майновий характер, до пайового фонду кооперативу. Пай засвiдчує загальну кiлькiсть майна чи нематерiальних активiв, передану до пайового фонду, тобто вiдображає вартiсть майнових прав, якими надiленi члени кооперативу стосовно пайового фонду. Таким чином, пай – загальна сумарна вартiсть пайових внескiв кожного повного чи асоцiйованого члена кооперативу. Виходячи з наведеної конструкцiї паю, можна зробити висновок, що ототожнювання пайового внеску та паю правомiрне тiльки у тому разi, коли пайовий внесок є разовим. Таким вiн є при вступi фiзичної або юридичної особи до сiльськогосподарського виробничого кооперативу для органiзацiйного забезпечення його дiяльностi в розмiрах, встановлених статутом. При неодноразовому здiйсненнi таких внескiв, незалежно вiд кiлькостi останнiх, всяка подiбнiсть втрачається, а величина паю складатиметься з суми пайових внескiв. Отже, вимальовується таке спiввiдношення: пайовий фонд складається з суми паїв, якi у свою чергу формуються вiдповiдно з суми пайових внескiв кожного з повних та асоцiйованих членiв кооперативу.

Щодо природи паю в правничiй теорiї iснують думки принципово рiзного спрямування. Деякi з науковцiв вважають, що пай – це частка майна кооперативу (крiм неподiльного фонду), що вiдображає розмiр участi кожного його члена в майнi даного кооперативу. Пай у сiльськогосподарських виробничих кооперативах складається з пайового внеску та прирощеного паю члена кооперативу, тобто вiдповiдної частини майна, створеного чи набутого в процесi дiяльностi (чистих активiв) [321, с. 617]. Разом з тим iснує й прямо протилежний пiдхiд: пай – не частка в майнi кооперативу, а лише право вимоги [322, с. 68–69], яке можна реалiзувати за наявностi встановлених для цього умов. Затверджуючи статут, члени кооперативу повиннi самi визначати спосiб подiлу його майна на паї учасникiв: за трудовою участю, порiвну, в сполученнi цих принципiв тощо [323, с. 179–180]. Розвиваючи наведенi думки, В. Ю. Уркевич вважає, що змiст права на пай не вичерпується лише правом вимоги, а змiст права на пай становить певний комплекс прав i обов’язкiв, що їх мають сiльськогосподарський кооператив та його члени [263, с. 55]. Пов’язуючи право на пай з правом членства в кооперативi, вiн тим самим неправомiрно розширює право на пай до логiчних меж права членства, адже перше є тiльки однiєю з обов’язкових умов другого. Право на пай у жодному разi не пов’язане з самостiйними окремими суб’єктивними правами на участь в управлiннi майновими об’єктами кооперативу, на участь у розподiлi частини доходу на паї тощо. Навiть не внiсши повнiстю пай, що визначено законом, член кооперативу одержує наведенi права. Ще одним запереченням є те, що, поряд з вимогою обов’язковостi пайового внеску, iнститут членства в кооперативi як об’єднаннi осiб ґрунтується на вимогах до суб’єктного складу кооперативу: досягнення вiдповiдного вiкового бар’єру; особистої трудової участi та ознаки сiльськогосподарського товаровиробника. Тому уявляється недоцiльним ставити право на пай у пряму вiдповiднiсть з повним обсягом iнших членських прав.

Поряд з цим загалом можна погодитися з В. Ю. Уркевичем щодо розгляду правової природи паю як сукупностi майнових прав i обов’язкiв з одним уточненням: все залежить вiд того, з якого боку розглядати право на пай. З погляду члена кооперативу, пай – це дiйсно майнове право вимоги, з боку кооперативу пай – майновий обов’язок повернути суму пайових внескiв кожному членовi у грошовiй або iншiй формi (якщо це передбачено статутними документами) у разi настання вiдповiдних юридичних фактiв, пов’язаних з припиненням членства в кооперативi.

Пайовий фонд утворюється з пайових внескiв, якi набувають форми паю. Формувати пайовий фонд можна за рахунок будь-якого майна, не забороненого як об’єкта майнового обороту. Правова конструкцiя поняття «майно» включає, крiм речей та їх сукупностей, майновi права i обов’язки. Якщо з приводу внесення до пайового фонду речей та їх сукупностей проблем не виникає, то досить сумнiвною з точки зору здорового глузду є можливiсть внесення майнових обов’язкiв. Поряд з цим внесення майнових прав є цiлком логiчним. Майновi права утворюють нематерiальнi активи, пов’язанi з майновими.

Виходячи з Iнструкцiї про застосування Плану рахункiв бухгалтерського облiку активiв, капiталу, зобов’язань i господарських операцiй пiдприємств i органiзацiй, затвердженiй наказом Мiнiстерства фiнансiв України 30 листопада 1999 р. за № 291, зареєстрованiй у Мiнiстерствi юстицiї України 21 грудня 1999 р., до майнових прав, якi утворюють як пайовi внески пайовий фонд i частину єдиного майнового комплексу сiльськогосподарського виробничого кооперативу можна застосувати таку класифiкацiю: «права користування майном»; «права на знаки для товарiв i послуг»; «права на об’єкти промислової власностi» та «iншi нематерiальнi активи». До прав користування майном належатимуть право користування земельною дiлянкою, право користування будiвлею, право на оренду примiщень тощо, до авторських i сумiжних з ними прав – права на програми для ЕОМ та бази даних. Причому цi майновi права до пайового фонду можуть вносити як фiзичнi, так i юридичнi особи, тобто повнi та асоцiйованi члени кооперативу.

Права на знаки для товарiв i послуг становитимуть майновi права на товарнi знаки, торговi марки, фiрмовi назви тощо, права на об’єкти промислової власностi – майновi права на винаходи, кориснi моделi, промисловi зразки, сорти рослин, породи тварин, ноу-хау, захист вiд недобросовiсної конкуренцiї тощо. До iнших майнових прав можна вiднести права на здiйснення певних видiв дiяльностi, використання економiчних та iнших привiлеїв. Варто уваги те, що цi майновi права характернi для юридичних осiб, що виступають виключно як асоцiйованi члени сiльськогосподарського виробничого кооперативу. Отже, при внесеннi майна до пайового фонду сiльськогосподарського виробничого кооперативу мiж ним та його членами виникають внутрiгосподарськi майновi зобов’язальнi правовiдносини.

З економiчної точки зору формулювання, дане у ч. 2 ст. 21 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю», що майно кооперативу вiдповiдно до його статуту подiляється на пайовий i неподiльний фонди, уявляється абсурдним. Це абсолютно рiзноплановi поняття: майно належить до засобiв здiйснення виробничої дiяльностi кооперативу, тодi як названi фонди – до джерел формування майна i вiдображають їх у правiй частинi балансу окремим рядком кожний. Майно вiдображають у лiвiй частинi балансу диференцiйовано за рiзними синтетичними рахунками, якi подiляють у свою чергу на багато аналiтичних рахункiв залежно вiд виробничого та iншого призначення. Пайовий, як i неподiльний фонд вiдображає загальну величину джерел формування майна кооперативу на початковому етапi його створення, коли iнших фондiв ще не iснує. На цьому етапi їхня вартiсть дорiвнює вартостi майна кооперативу. У подальшому такої рiвностi бути не може: як правило, загальна кiлькiсть майна у вартiсному вимiрi при веденнi нормального чи розширеного вiдтворення бiльша за сукупну вартiсть неподiльного та пайового фондiв, бо майно утворюється за рахунок резервного, додаткового капiталiв, доходiв тощо. Кiлькiсть майна може бути меншою за величини неподiльного та статутного фондiв у разi неплатоспроможностi, тобто нездатностi кооперативу забезпечити виконання своїх зобов’язань.

Поряд з пайовим, для кооперативу є обов’язковим формування неподiльного фонду. Неподiльний фонд – це елемент усталеностi кооперативу [324, с. 61], вiн потрiбен кооперативам, бо без нього важко забезпечити розвиток, конкурентоспроможнiсть, виживанiсть на ринку, а отже, успiшну прибуткову роботу, вiд пiдсумкiв якої залежить рiвень доходiв кожного члена. Неподiльний фонд зазвичай використовують з метою виробничого, науково-технiчного та iншого розвитку кооперативу, здiйснення ним будiвництва (у тому числi житлового для членiв i працiвникiв кооперативу), забезпечення безпечних умов працi, розв’язання соцiальних та iнших завдань, що потребують капiтальних затрат [254, с. 78]. Правова природа неподiльного фонду розкривається через потребу гарантувати iншим учасникам майнового обороту виконання власних майнових зобов’язань кооперативу, що виникли внаслiдок забезпечення соцiально–економiчного розвитку останнього, а також – пiдтримку кооперативного руху шляхом надання неподiльного майна iншим кооперативним органiзацiям.

Одним з найповнiших доктринальних визначень неподiльного фонду є його розумiння В. Ю. Уркевичем як частини майна сiльськогосподарського кооперативу у вартiсному виразi, до якої включається вартiсть вступних внескiв та iншого майна кооперативу, що характеризується неподiльнiстю та цiльовим призначенням. Причому розмiр неподiльного фонду збiльшується зi вступом нових членiв у сiльськогосподарський кооператив i внесенням їхнiх наступних внескiв, а також у разi одержання кооперативом прибутку i зменшується – при збитковiй його дiяльностi [325, с. 36]. Слiд зазначити, що зменшення неподiльного фонду в разi збитковостi господарювання вiдбувається виключно, якщо кооператив не має iнших, крiм неподiльного та пайового, фондiв або при нестачi коштiв у них. За наявностi iнших фондiв збитки погашаються за рахунок коштiв резервного фонду.

Аналiзуючи ст. 29 Закону України «Про кооперацiю», I. М. Кучеренко дiйшла висновку, що неподiльний фонд, який у випадку лiквiдацiї кооперативу за рiшенням лiквiдацiйної комiсiї передається iншiй кооперативнiй органiзацiї, створюється не для захисту iнтересiв членiв кооперативiв, а для iнших кооперативних органiзацiй. Такий порядок, на її думку, характерний, як правило, для непiдприємницьких органiзацiй. Тому призначення неподiльного фонду повинне полягати не в тому, щоб вiн не розподiлявся мiж членами кооперативу при лiквiдацiї, а в тому, щоб зберегти майно кооперативу у разi припинення членства та виплати паю членам кооперативу чи його спадкоємцям [223, с. 140]. Такий порядок передання майна, утвореного з вступних i членських внескiв членiв кооперативiв, до складу майнових комплексiв iнших кооперативних органiзацiй вiдповiдає загальним принципам пiдтримання кооперативного руху. Проте пiдхiд I. М. Кучеренко щодо спрямування коштiв неподiльного фонду саме на захист майнових прав членiв кооперативу заслуговує на увагу i дальший розвиток.

Аналiз стану чинного кооперативного законодавства дає змогу констатувати вiдсутнiсть чiткого реального законодавчого пiдґрунтя i безпосередньо механiзму передачi неподiльного фонду iншим кооперативам. Не має такого механiзму i звичаєве право, а також практика господарювання i судова практика. Застосування ж вiдповiдних норм мiжнародного права неможливе через вiдсутнiсть процедури їх ратифiкацiї та вiдмiннiсть вiтчизняних умов здiйснення кооперативних вiдносин вiд iноземних. При примусовiй лiквiдацiї кооперативу, як правило, вартiсть неподiльного фонду зменшується до абсолютної величини внаслiдок використання його як джерела несення вiдповiдальностi за зобов’язаннями. Тому про передачу неподiльного майна може йтися тiльки у разi добровiльного припинення кооперативу.

Недiлимiсть неподiльного фонду за наявностi невизначеної за адресатом вимоги передачi вiдповiдного за вартiстю майна iншому кооперативу породжує щонайменше два варiанти: передача вартостi неподiльного фонду до цiлком iншого кооперативу або передача новому кооперативовi, який створюється на базi неподiльного фонду (при цьому в обох випадках навiть не встановлено напрям дiяльностi – сiльськогосподарський чи нi). У першому випадку обов’язково виникнуть труднощi з територiальною вiдокремленiстю дiючого кооперативу вiд того, який припиняється, що унеможливить передачу об’єктiв нерухомостi. Ця причина свiдчить на користь варiанту створення на базi неподiльного майна кооперативу, який припинив свою дiяльнiсть, нового кооперативу, що має таке саме територiальне розташування. Варто також зберегти ту саму органiзацiйно-правову форму, що була у попереднього кооперативу. Наприклад, майно сiльськогосподарського виробничого кооперативу, що припиняється, пiдлягатиме найефективнiшому використанню саме в новоствореному виробничому сiльськогосподарському кооперативi. Не ясно, чим допоможе передання кооперативу в iншiй мiсцевостi частини оборотних засобiв, але збереження ще однiєї кооперативної органiзацiйної форми на цiй самiй територiї, безсумнiвно, слугуватиме розвитковi кооперативної iдеї. У противному разi, коли не вдалося утворити новий кооператив на мiсцi припиненого, необхiдно передбачити розподiл неподiльного майна серед членiв лiквiдованого сiльськогосподарського виробничого кооперативу. Уявляється доцiльним закрiпити законодавчо наведений порядок передачi неподiльного майна.

Таким чином, тiльки сукупна вартiсть неподiльного та пайового фондiв утворюють мiнiмальний розмiр майна кооперативу, який гарантує iнтереси його кредиторiв, а не тiльки пайового фонду, як зазначалося вище.

Закон України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» прямо передбачає тiльки створення пайового та неподiльного фондiв. Можливiсть утворення iнших фондiв (резервного та спецiального) визначено ст. 20 Закону України «Про кооперацiю». Вiдповiдно до ч. 4 названої статтi резервний фонд створюється за рахунок вiдрахувань вiд доходу кооперативу, перерозподiлу неподiльного фонду, пожертвувань, безповоротної фiнансової допомоги та за рахунок iнших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат (збиткiв). У ст. 2 Закону України «Про кооперацiю» метою створення резервного фонду названо використання його коштiв для покриття шкоди вiд надзвичайних ситуацiй. Останнє не має самостiйного значення, адже покриття шкоди вiд надзвичайних ситуацiй вiльно вмiщується у межi контексту загальнiшого поняття – покриття можливих втрат (збиткiв). Як наслiдок можна зробити висновок, що правова природа резервного фонду розкривається через мету його створення – забезпечення безперебiйної дiяльностi кооперативу шляхом зниження негативного впливу пiдприємницьких ризикiв.

Вищенаведене дає змогу констатувати, що у приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств iснує обмежена вiдповi–дальнiсть за зобов’язаннями, яка обмежується рамками вiдокремленого майна. Поряд з цим слiд зазначити, що обмежена вiдповiдальнiсть приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств за нинiшнiх умов не виконує належнi їй функцiї. Насамперед режим обмеженої вiдповiдальностi для даного виду пiдприємств не виконує функцiю додаткового гарантування iнтересiв кредиторiв, а також стимулювання заiнтересованостi пiдприємств у виконаннi власних зобов’язань. Це неминуче тягне за собою зниження економiчної ефективностi здiйснюваної виробничо-господарської дiяльностi та численнi правопорушення, зумовленi iснуючим режимом фактичної майнової «безвiдповiдальностi» приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств. Наведене свiдчить, що за вiдсутностi спецiального закону, який легiтимував би приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство як органiзацiйно-правову форму, правовий режим обмеженої вiдповiдальностi для даного пiдприємства не вiдповiдає вимогам сучасного майнового обороту.

Недостатньою за обсягом буде i субсидiарна вiдповiдальнiсть з огляду на такi чинники. По-перше, досить важко ув’язати додатковий розмiр вiдповiдальностi з певною величиною за вiдсутностi законодавчих вимог до формування конкретного розмiру статутного фонду приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств. По-друге, зважаючи на слабку особисту майнову спроможнiсть засновникiв даного виду пiдприємств, досить сумнiвною уявляється сама можливiсть забезпечення зобов’язань останнiх за допомогою залучення вiдповiдної частки особистого майна пiдприємця, що матиме невеликий розмiр в абсолютному його значеннi.

Враховуючи вищенаведене, доцiльнiшим уявляється поширення на приватні (приватно-оренднi) сiльськогосподарськi пiдприємства правового режиму повної майнової вiдповiдальностi, що дасть змогу виконати щонайменше три функцiї. Насамперед, це сприятиме вiдсiюванню осiб, якi мають намiр утворити подiбне пiдприємство, але нездатнi утворити достатнiй масив статутного капiталу фiзично. Зменшиться i кiлькiсть засновникiв, якi обирають цю форму господарювання з метою уникнення повної вiдповiдальностi у разi взяття на себе досить великих у номiнальному вартiсному розмiрi зобов’язань, внаслiдок чого пiдприємство буде доведене до стану неплатоспроможностi, поряд з тим, що особисте майнове становище власника приватно-орендного сільськогосподарського пiдприємства зазнає позитивних змiн щодо збiльшення загальної майнової маси за рахунок iнших осiб. Також особи, якi прагнуть створити приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство, але не мають вiдповiдної квалiфiкацiї та органiзацiйних здiбностей, змушенi будуть порiвнювати вигоди вiд цього i можливi фiнансовi ризики, нейтралiзувати якi доведеться з усього особистого майна. Як наслiдок, при тенденцiї до зменшення загальної кiлькостi таких пiдприємств, збiльшаться якiснi економiчнi характеристики пiдприємств, що залишилися. За рахунок введення повної майнової вiдповiдальностi у приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємствах збiльшиться розмiр гарантiй забезпечення зобов’язань, що стимулюватиме також iнтерес власникiв таких пiдприємств до здiйснення високоефективної дiяльностi.

Підводячи підсумки вищесказаного, можна дійти таких висновків:

– у основi внутрiшнiх майнових вiдносин фермерського господарства нинi лежать двi моделi власностi: елементарна щодо новоутворених господарств та роздiльна в господарствах, утворених до набрання чинностi новою редакцiєю Закону України «Про фермерське господарство».

– майнова відокремленість фермерського господарства формується на основі складеного капіталу, категорію якого внесено новою редакцією Закону України «Про фермерське господарство»;

– граничною межею зменшення складеного капіталу є сукупна номiнальна вартiсть первiсних майнових внескiв, закрiплена у статутних документах, та внескiв нових членiв;

– за обсягом охоплення можна побудувати таке iєрархiчне спiввiдношення, починаючи вiд найменшого значення його складових: складений капiтал – власний майновий комплекс – реальний майновий комплекс – майно фермерського господарства;

– джерела формування майна сiльськогосподарського виробничого кооперативу iнтегруються в єдину систему фондiв: неподiльного, пайового, резервного та спецiального, кожен з яких у грошовому виразi вiдображає загальну вартiсть майна кооперативу;

– необхідно розрізняти поняття «пайовий внесок» i «пай». Пайовий внесок являє собою разову передачу майна чи нематерiальних активiв, що мають майновий характер, до пайового фонду кооперативу. Пай засвiдчує загальну кiлькiсть майна чи нематерiальних активiв, передану до пайового фонду, тобто вiдображає вартiсть майнових прав, якими надiленi члени кооперативу щодо пайового фонду;

– правова природа неподiльного фонду розкривається через потребу гарантувати iншим учасникам майнового обороту виконання власних майнових зобов’язань кооперативу, що виникли внаслiдок забезпечення соцiально–економiчного розвитку останнього, а також – пiдтримку кооперативного руху шляхом надання неподiльного майна iншим кооперативним організаціям;

– за своєю природою складений капiтал надiлений рисами спiльної часткової власностi, хоч загалом i не є таким. Це вiдбувається через те, що складений капiтал, як власнiсть фермерського господарства, мiстить приховану потенцiйну можливiсть на підставі певних юридичних фактів завжди трансформуватися в окремi майновi частки;

– на противагу устояній думці, що пайовий фонд представляє мiнiмальний розмiр майна сільськогосподарського виробничого кооперативу, висувається теза, що тiльки сукупна вартiсть неподiльного та пайового фондiв утворюють мiнiмальний розмiр майна кооперативу;

– необхiднiсть формування резервного фонду полягає в утвореннi певного «запасу мiцностi» кооперативу, резервуваннi вiдповiдної кiлькостi майна для врiвноваження впливу несприятливих факторiв господарювання за рахунок власних джерел, якими є нерозподiлений прибуток, доходи вiд дооцiнки основних фондiв та нематерiальних активiв (додатковий капiтал), а також неподiльного фонду;

– спецiальний фонд створюється за рахунок цiльових внескiв членiв кооперативу та iнших передбачених законом надходжень для забезпечення його статутної дiяльностi i використовується за рiшенням органiв управлiння кооперативу, хоча конкретна мета формування спецiального фонду законодавством не визначена, як i не обґрунтована необхiднiсть додержання такого порядку диференцiацiї фiнансових джерел;

– квалiфiкацiйнiми ознаками цiльового внеску до спеціального фонду є: цiльовий характер, незворотнiсть, неоплатнiсть та неподiльнiсть;

– передане як внески майно стає власнiстю кооперативу, тодi як члени надiляються тiльки майновими правами щодо нього;

– для усунення колізії щодо можливості набувати право власностi на землi сiльськогосподарського призначення загальною площею до 100 га необхiдно для додержання балансу майнових iнтересiв усiх членiв СВК поширити на їхнi земельнi частки режим безоплатного користування;

– чинне корпоративне законодавство ототожнює понять «вклад» i «частка» учасника сiльськогосподарського товариства, проте вклад iстотно вiдрiзняється вiд майнової частки;

– статутний капiтал становить мiнiмальне майно сільськогосподарського товариства, але фiксоване на момент його створення. У процесi функцiонування сільськогосподарського товариства саме сукупнiсть статутного i резервного фондiв сумарно становитиме мiнiмальний розмiр майна товариства;

– необхiдно передбачити норму, яка б закрiпила вимогу перманентного збiльшення статутного фонду вiдповiдно до зростання мiнiмальної заробiтної плати;

– крiм статутного фонду, для сільськогосподарських товариств встановлено необхiднiсть формувати резервний (страховий) фонд. Негативною стороною є не встановлення сутностi та змiсту резервного фонду, що уточнюють особливостi мети його створення та завдань, якi вiн повинен виконувати в господарських товариствах;

– існує крайній ступінь невизначеності правового режиму майна приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємствах. Тому необхідно визначити у законодавстві вимогу до формування достатнього розміру статутного фонду з щорічним його поповненням, а також резервного та фонду розвитку виробництва.


                                          Висновки

Список використаних джерел

  1.  Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, № 20, ст. 272.
  2.  Закон України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, № 21, ст. 156.
  3.  Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р. (із змінами станом на 23 грудня 2004 р.) // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, № 5–6, ст. 39.
  4.  Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, № 42–43, ст. 378.
  5.  Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. 3929–ХІІ // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 23, ст. 161.
  6.  Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 4 лютого 2005 р. № 2424–ІV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, № 11, ст. 205.
  7.  Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280–1997 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, № 24, ст. 170.
  8.  Закону України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, № 38, ст. 560.
  9.  Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Редакція від 06.09.2014, підстава 1556-18
  10.  Єрмоленко В. М. Майнова правосуб’єктність сільськогосподарських комерційних підприємств // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 30. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – С. 424–430.
  11.  Кулагин М. И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо // Избранные труды по акционерному и торговому праву. – М.: Статут, 2004. – С. 17–202.
  12.  Кованов С. И., Свободин В. А. Экономические показатели деятельности сельскохозяйственных предприятий. – М.: Агропромиздат, 1991. – 304 с.
  13.  Чернобель Г. Т. Проблема истинности и научной достоверности в правоведении // Методологические проблемы советской юридической науки. – М.: Наука, 1980. – С. 100–113.
  14.  Слободчиков В. И. Деятельность как антропологическая категория (о различении онтологического и гносеологического статуса деятельности) // Вопросы философии. – 2001. – № 2. – С. 48–57.
  15.  Єрмоленко В. Сільськогосподарська продукція як аграрно-правова категорія // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 6. – С. 58–61.
  16.  Долинська М. С. Правові засади створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні // Автореф. канд.. юрид. наук: 12.00.06 / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Л., 1999. – Львів, 1999. – 18 с.
  17.  Кучеренко І. М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. – 328 с.
  18.  Саблук П. Т., Германчук Г. М., Москаленко В. О., Дем’яненко М. Я., Жук В. М., Моссаковський В.Б. Організація внутрігосподарських фінансових відносин при різних формах господарювання на селі // Посібник по реформуванню ринкового середовища підприємств АПК. – К.: ІЕА, 1997. – С. 132–150.
  19.  Роєнко О. А. Удосконалення організаційно-правових форм господарювання на селі // Економіка АПК. – 2003. – № 6. – С. 22–23.
  20.  Пулім В. А. Реальний власник та його становлення в аграрній сфері // Економіка АПК. – 2002. – № 7. – С. 48–52.
  21.  Фатєєва І. В. Окремі аспекти поняття юридичних осіб // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 8. – С. 21–24.
  22.  Єрмоленко В. М. Внутрішні майнові правовідносини в фермерському господарстві // Адвокат. – 2005. – № 12. – С. 9–11.
  23.  Янчук В. З. Колхозная собственность и её правовая охрана // Юридический справочник работника сельского хозяйства/Под. ред. В.З. Янчука. – М.: Юридическая литература, 1986. – С. 102–119.
  24.  Абова Т. Е. Статья 107 «Понятие производственного кооператива» // Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой / Под ред. проф. Т. Е. Абовой и А. Ю. Кабалкина; Ин-т государства и права РАН. – М.: Юрайт–Издат; Право и закон, 2003. – С. 280–283.
  25.  Козырь М. И. Сельскохозяйственная кооперация в России: проблемы совершенствования правового регулирования // Государство и право. – 1998. – № 11. – С. 23–30.
  26.  Тихомирова Л. В., Тихомиров М. Ю. Пай // Юридическая энциклопедия. Издание 5-е, дополненное и переработанное / Под. ред. М. Ю. Тихомирова. – М.: 2002. – С. 617–618.
  27.  Семчик В. І. Право власності: проблеми розвитку // Бюлетень законодавства і практики України. – 1998. – № 2. – С. 64–70.
  28.  Демьяненко В. В. Крестьянская производственная кооперация в современной России: правовые проблемы становления и развития: Монография. – Саратов: Аквариус, 2004. – 244 с.
  29.  Уркевич В. Ю. До питання про співвідношення права власності сільськогосподарського кооперативу та майнових прав його членів // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 8. – С. 5455.
  30.  Беляева З. С. Особенности правового положения сельскохозяйственных производственных кооперативов // Правовое обеспечение развития сельскохозяйственной кооперации / Под ред. З. С. Беляевой. – М.: Институт государства и права РАН, 2005. – С. 54–72.
  31.  Абова Т. Е. Производственные кооперативы в России. Правовые проблемы теории и практики // Государство и право. – 1998. – № 8. – С. 71–81.
  32.  Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України: сучасний стан та погляд в майбутнє // Економіка АПК. – 2001. – № 4. – С. 23 – 26.
  33.  Гайдуцький П. І. Розвиток багатоукладного господарювання та конкурентноспроможного агропромислового виробництва // Економіка АПК. – 2001. – № 4. – С. 19 – 23.
  34.  Федорович В. І. Правове регулювання створення, реорганізації і ліквідації сільськогосподарських кооперативів: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1998. – 17 с.
  35.  Проценко В. О. Організація корпоративних форм господарювання як фактор зростання економічної ефективності сільськогосподарського виробництва // Економіка АПК. – 2003. – № 10. – С. 11–17.
  36.  Проценко Т. П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств України: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. – 80 с.
  37.  Погрібний О. О. Селянські господарства і оренда (організаційно-правові основи). – К.: Урожай, . 2006 р.– 190 с.
  38.  Семчик В. І. Організаційно-правові засади діяльності сільськогосподарської кооперації // Правова держава: Щорічник наукових праць. Випуск 9. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1998. – С. 208–214.
  39.  Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення. Монографія. – К.: Атіка, 2003. – 352 с.
  40.  Федорович В. І. Правове регулювання створення, реорганізації і ліквідації сільськогосподарських кооперативів: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1998. – 17 с.

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58075. Засоби виразності декоративного мистецтва: символи, знаки в орнаментах; декоративна форма (стилізація, колір і символ), символіка «Дерево життя» в декоративно-ужитковому мистецтві 52 KB
  Мета: ознайомити учнів із символами в орнаментах, з процесом узагальнення форми; розвивати прийоми роботи з ножицями; розвивати вміння аналізувати, порівнювати, узагальнювати; розвивати творчу уяву, спостережливість, акуратність, стимулювати інтерес учнів до творчої діяльності в умовах практичної роботи...
58076. Природні форми. Створення творчої композиції «Як не любити зими сніжно-синьої» 812 KB
  Мета: характеризувати кольорове розмаїття навколишнього середовища кольорову гаму зими колорит художніх творів; навчити через певну кольорову гаму передавати настрій пейзажу; вдосконалювати технічні прийоми зображення гуашевими фарбами прийоми підбору...
58077. Харчування підлітків 57.5 KB
  МЕТА: сформувати в учнів уявлення про вікові вимоги до харчування калорійність харчування; встановити основні критерії раціонального харчування; навчити розпізнавати ознаки порушення питного режиму...
58078. Використання ІКТ на уроках як засіб підвищення якості навчальних досягнень учнів 220 KB
  Успішність розв’язання цього завдання значною мірою залежить від мети використання комп’ютера в навчальному процесі якості й можливостей програмного забезпечення та від того яке місце посяде комп’ютер в системі дидактичних засобів.
58079. Свято- захист проекту “Людина без книги, як криниця без води” 133.5 KB
  Мета: ознайомити учнів із тим, як книжка прийшла до людей; розкрити значення книги в житті людини; викликати інтерес до читання; розвивати творчі здібності, артистизм, зв’язне мовлення; активно залучати до творчого процесу батьків; виховувати любов до книжки, дбайливе ставлення до неї.
58080. Створення композицій з природних матеріалів. Флористика. Натюрморт 45.5 KB
  Мета уроку: навчити створювати рельєфні твори з природного матеріалу за законами композиції; готувати природний матеріал для створення флористики; розрізняти флористику та ікебану; розрізняти фактуру матеріалів для флористики та порівнювати їх форми і характерні риси...
58081. Строение природных форм. Домашнее животное. Кошка 37.5 KB
  Египетские кошки обожествлялись. Смерть кошки в древнем Египте сопровождалась траурными ритуалами хозяин в знак скорби о животном должен был сбрить брови. Кошки в Египте первыми выносились из домов при пожарах причём владельцы спасали их нередко рискуя при этом собственной жизнью.
58082. Ліричні образи в музиці 32 KB
  Мета: Розкриття особливості виконаної музики щодо втілення духовного світу людини. Поглибити знання учнів про творчість Ф. Шуберта. Закріпити значення понять «серенада», «романтизм», лірика. Розвивати вміння інтерпретувати вокальні твори, формувати вт кально-хорові навички.
58083. Петрарка – видатний італійський поет-гуманіст. Провідні мотиви «Книги пісень» 73 KB
  Петрарка – видатний італійський поетгуманіст. Хто такий Петрарка Візьміть у руки те чим ви зможете писати на глині чи цеглі: крейду шматочок вугілля перо а може чарівну паличку і зробіть напис – перший італійський і європейський гуманіст священик папський дипломат політик учений поет закоханий у античність. Про нього писали: Петрарка зажив такої слави у всесвіті якої не зажив жоден мораліст жоден поет. Петрарка був людиною нової епохи інтелектуалом наділеним незвичайним для того часу почуттям власної гідності.