99482

Теорія мовознавства і історія лінгвістики

Книга

Иностранные языки, филология и лингвистика

Курс Теорія мовознавства і історія лінгвістики складається з трьох основних розділів: історії лінгвістичних вчень, власне теорії лінгвістики і методів дослідження мови. Кожний з них має свої завдання і спрямований на поглиблене вивчання загальної теорії лінгвістики як базового методологічного курсу в системі філологічної освіти.

Украинкский

2016-09-20

538.5 KB

0 чел.

ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………….. 4.

Загальні методичні вказівки до курсу……………………….  5.

Тематичний план вивчення курсу«Теорія мовознавства

і історія лінгвістики» …………………………………………… 11.

Плани семінарських занять…………………………………...14.

Тематичний план самостійної роботи…………………………..36.

Завдання для індивідуальної роботи…………………………… 61.

Тести з перевірки знань з курсу «Теорія мовознавства

і історія лінгвістики»……………………………………………   62.

ВСТУП

Навчальний посібник з курсу «Теорія мовознавства і історії лінгвістики» призначений –  для студентів випускного курсу факультету іноземних мов, які вже прослухали основні лінгвістичні дисципліни і підготовлені до теоретичних узагальнень, розширенню лінгвістичного кругозору, самостійним науковим висновкам, що і передбачає дана навчальна дисципліна.

Курс являє собою органічну частину єдиної в принципі науки про природну людську мову, але пропонує інший, філолофсько-лінгвістичний аспект знання, що є необхідним при завершенні навчання студентів.

Курс «Теорія мовознавства і історія лінгвістики»»складається з трьох основних розділів: історії лінгвістичних вчень, власне теорії лінгвістики і методів дослідження мови. Кожний з них має свої завдання і спрямований на поглиблене вивчання загальної теорії лінгвістики як базового методологічного курсу в системі філологічної освіти. Розділ історії лінгвістичних вчень передбачає значну частину самостійної підготовки студентів, тим більше що для цього є достатня література. Знайомство з основними темами теорії мовознавства також включає самостійну роботу не тільки для опанування загальних знань , але і для засвоєння найбільш важливих і складних тем («Мова як система», «Рівні мовної системи і їх устрій», «Мова і мислення», «Мова і суспільство» та ін.). Подібні теми потребують поглиблених лекцій та семінарів, оскільки вони завжди орієнтовані на новітні досягнення лінгвістики, якими повинний володіти сам викладач.

Особливі вимоги до розділу «Методи лінгвістичних досліджень», який припускає не тільки знання теоретичного матеріалу, але і практичне оволодіння студентами основними методами й прийомами мовного аналізу. З цією метою рекомендується індивідуалізувати роботу студентів і запропонувати їм аналітичне реферування джерел, а також впровадження отриманих знань у власні дослідницькі наукові проекти на рівні, наприклад, дипломних робіт.

Важливе місце при засвоєнні теорії мовознавства посідає робота з лінгвістичними першоджерелами: читання найбільш відомих праць видатних лінгвістів історії та сучасності в хрестоматійному або повному обсязі, знайомство з вітчизняними і закордонними періодичними лінгвістичними виданнями  як в перекладі, так і в оригіналі мовою, яку вивчають студенти. Запропонований після планів семінарів і самостійної роботи список навчальної і наукової літератури із загальної лінгвістики, звичайно, є дуже неповним. Але навіть у цьому короткому, із погляду укладача, списку джерел ми виділили найбільш значимі позиції, що допоможуть студентам зорієнтуватися у бібліографічній палітрі, якою багате вітчизняне і зарубіжне загальне мовознавство.

Запропонована Програма є авторською концепцією інтепретації в принципі стандартних тем і питань загальної лінгвістики, що з точки зору філософської теорії і сьогодення прагне до зміни власної парадигми.

Мета курсу –узагальнення лінгвістичних знань студентів-філологів і формування на цій основі теоретико-філософського бачення природи, розвитку і функціонування мови як універсальної здатності людини.

Основні завдання курсу: 1) ознайомлення з теоретичними основами загальної лінгвістики як наукового базису вивчення та дослідження мови; 2) вивчення основних етапів історії лінгвістичних вчень, знайомство з портретами видатних вітчизняних  і зарубіжних мовознавців; 3) формування необхідного уявлення про традиційні і новітні методи лінгвістичного аналізу.

У результаті вивчення дисципліни студент повинен

знати:

  • матеріал, що розкриває сучасне уявлення про теорію лінгвістики: про лад мови як системи, менталінгвистику, лінгвосеміотику, психолінгвістику, лінгвокогнітологію, етнолінгвистику, лінгвокультурологію, соціолінгвістику тощо;
  • основні етапи развитку історії мовознавства від античності до наших днів;
  • теоретичні засади найважливіших лінгвістичних методів і методик дослідження.

уміти:

  • орієнтуватися в основних лінгвістичних напрямках і школах;
  • адекватно використовувати сучасну метамову лінгвістики;
  • застосовувати отримані знання у власних лінгвістичних дослідженнях або при аналітичному реферуванні джерел.

2. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО КУРСУ

Запропонований методичний посібник – є першим такого роду дидактичним виданням для системи вищої професійної освіти. Він створений на принципах міждисциплінарного підходу і містить методологію, яка базується на основних парадигмах наукового знання другої половини ХХ с.

«Теорія мовознавства» – розділ, що завершує лінгвістичну підготовку майбутніх філологів. Він спирається на знання, отримані студентами у процесі вивчення вступу до мовознавства, теорії і історії германського та романського мовознавства, філософії.

Специфіка теорії мовознавства і історії лінгвістики як навчальної дисципліни визначає деякі особливості представлення матеріалу у лекційних та семінарських частинах курсу. Щодо лекцій з загального мовознавства то ні в якому разі не можна сприймати їх як закінчені і повністю вичерпані блоки з тих чи інших тем. Задача лектора – визначити найбільш значущі питання з теми, викласти різні точки зору щодо їх вирішення, і, безумовно, висловити особисте відношення до матеріалу. Останнє спонукає студентів не приймати на віру відповіді на складні питання, а намагатися шукати свій шлях для відстоювання особистої чи найбільш переконливої точки зору. Лекції, таким чином, узагальнюють проблеми і готують студентів до подальшого самостійного пошуку відповідей, які повинні стати їх особистими, отриманими у результаті поглибленого самостійного опрацювання літератури.

Окремі теми лекційного курсу вимагають додаткової пізнавальної діяльності студентів, на що і звертається особиста увага.

Так, ключовим питанням теми «Вступ»  є проблематика курсу, який охоплює всі сторони загальної лінгвістики як науки і як навчальної дисципліни. За думкою академіка Б.А. Серєбрєннікова, саме з цього питання можна написати декілька томів спеціальних книг. Тому радимо студентам доповнити і розширити матеріал  з проблематики загального мовознавства за рахунок вже отриманих знань з попередніх курсів, а також використовувати інші джерела, особисту ерудицію і спостереження. Особливе значення має питання щодо місця мовознавства серед інших наук, яке за своїм змістом виходить за коло лінгвістики. Доцільним буде поширення знань про суміжні з лінгвістикою наукові, практичні і навіть езотеричні сфери, завдяки яким з’явились такі науки як металінгвістика, психолінгвістика, біолінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія, когнітивна лінгвістика, прикладна, математична і комп’ютерна лінгвістика та інші. На наших очах зароджується новий напрямок, пов'язаний з вивченням метафізичної сторони мови, її сугестивної сили і енергетичного впливу на людину.

У розділі «Історія лінгвістики» розглядаються етапи розвитку науки про мову, характеризуються головні лінгвістичні напрямки і школи. Лінгвістична історіографія помагає зрозуміти будову науки про мову у наш час і тенденції її розвитку, тісний зв'язок мовознавства з розвитком суспільства, яке визначає нові і різнорідні задачі, що вирішуються різними лінгвістичними школами і напрямками.

Розділ містить ряд тем, які послідовно розкривають головні етап зародження і розвитку мовознавства головним чином на європейському континенті. Сучасне мовознавство – це не тільки підсумок багатовікового розвитку лінгвістичних вчень, але також повернення до багатьох проблем, які хвилювали попередників. Відсутність знань з історії мовознавства створює ілюзію наукової новизни проблем, які насправді вже вирішувались і навіть на більш високому рівні, ніж це намагаються робити сучасники. Практично всі головні «нововведення» в теорії лінгвістики  прямо чи непрямо відображенні у вченнях Аристотеля і Демокрита, Сократа і стоїків, стародавніх латинян, середньовічних вчених і особливо в теоріях епохи Просвітництва (Лейбніц, Декарт), а потім у золотому для лінгвістики і інших наук 19 сторіччя (Раск, Гумбольдт, Шлейхер, Вундт, Потебня, Пауль і інші). Саме цим пояснюється достатньо велика кількість годин для історії лінгвістики в лекційній частині. Засвоївши цей матеріал, студент буде готовий до сприйняття тем теоретичного курсу.

Щодо першої теми з історії лінгвістики радимо звернути особливу увагу на давньогрецький період, коли лінгвістика не була ще відокремлена від філології, філологія – від філософії. Цим пояснюється високий політ думки древніх греків у розгляданні проблем мови. Саме тут починається дискусія про природу назв, яка навіть сьогодні не має однозначного рішення. Спочатку мовознавство у Давній Греції розвивалось у руслі філософії, саме тому філософський підхід наклав відбиток, як на сутність самих проблем, так і на їх вирішення: відношення між мовою і суспільством, між об’єктами і їх назвами.

Питання стосовно правильного імені предмета особливо турбувало вчених Давньої Греції, і дискусії з цієї проблеми продовжувались цілі сторіччя. Філософи розділились на два групи. Одні були прибічниками теорії фюсей(physei) і стверджували, що слово відображає сутність об’єкту, а якщо назва предмета обумовлена його природою, то вона дає правильне знання про нього. Прибічник цієї теорії – Геракліт Ефеський. Другі філософи притримувались теорії тезей(fhesei). Вони стверджували, що між об’єктом і її іменем співвідношення, ім’я  не відображає природу (сутність) предмета і закріплюється за ним згідно установам самих людей чи за звичаєм. Прибічник цієї теоріїДемокрит із Абдери ( 460 —  370р. р. до н.е.) у захист своїх тверджень пропонував наступні докази: 1) умові є омоніми, тобто слова, які звучать однаково, але позначають р.ізні предмети. Якбиім’я відображало сутність предмету, то одне й теж за звучанням  слово не могло б вказувати на різні предмети, тому що їх природа є різною; 2)  у мові є: один предмет може мати декілька імен, чого не могло б бути, якби ім’я. Суперечку фюсеїстів і тесеїстів відобразив у своєму діалозі «Кратил» Платон (428-348 рр. до н.е.). Кратил і Гермоген виносять свою дискусію на суд Сократа. Платон у образі Сократа займає середню лінію. Він не погоджується з тим, що слово завжди відображає сутність предмету, хоча й наводить етимологію деяких слів, і є звязаним з певними характерними ознаками предметів, що позначаються.

У Давній Греції беруть початок багато інших суто загально лінгвістичних теорій, які пізніше виникнуть у класичному мовознавстві. І навіть практичну сторону вивчення мови мислителі Древньої Греції підняли на іншу висоту. Так проблема правильного мовлення спонукала до появи риторики, яка вважається вже не ремеслом, але мистецтвом об’єднання думки і слова, засобом ведення філософської дискусії, покажчиком рівня розвинутої особистості і інтелектуальної зрілості суспільства в цілому.

Корисною є метамова лінгвістики античного часу: древньогрецька і латинська основа лінгвістичної термінології є базовою для сучасного мовознавства. У якості базового збережений також і принцип опису наступних і сучасних граматик європейських мов.

Із історії мовознавства середньовіччя слід пояснити не аби яку роль релігії і церкви для створення і розповсюдження письменності різних мов. Саме для перекладу Біблії з давньоєврейськоїна інші мови виникають алфавіти і письменності головних європейських мов, а у країнах розповсюджується християнство. Так набули письменності завдяки перекладів Біблії чи її частин мови коптська (пізня ступінь єгипетської), готська (переклад Євангелії єпископом Вульфілою уIV ст.),  вірменська  (зV ст.), ірландська (зVII ст..), древня англійська і древня німецька ( зVIII ст..), старослов’янська (863 р.).

Письменність, а потім книгодрукування явилось початком створення інформаційної мережі, яка сьогодні має потужне реальне і навіть віртуальне (Інтернет) виявлення.

Єдиною мовою, яка вивчалась у середньовіччі була латинь. Правила латинської мови переносились на інші мови, специфічні ознаки яких ігнорувались. Латинська мова почала розглядатись як школа логічного мислення. Це призвело до того, що правильність граматичних явищ стала встановлюватись за допомогою логічних критеріїв.

У епоху Відродження перш за все проходить значне розширення відомостей про мови світу, проходить дуже важливий для подальшого розвитку мовознавства процес накопичення мовного матеріалу. Вивчення пам’ятників класичної літератури на  грецькій і латинській мовах, а також богословська зацікавленість древньоєврейською мовою, на якій було написано Старий Завіт, викликає появлення класичної і семітської філології, вслід за якими виникають філології різних народів Європи.

Період накопичення мовних фактів і відкриття різних мов змінюється у епоху Відродження необхідністю наукового осмислення загального і різного у граматиках різних мов. Так з’являються  перші спроби створення раціональних (основаних на законах розуму, логіки) граматик європейських мов, найяскравішим примірником яких є граматика Пор-Рояль, яка започаткувала вивчення лінгвістичних універсалів – одного з головних предметів пошуку загальної лінгвістики як науки.

Головним філософським напрямком Ренесансу  явився раціоналізм. Він спирався на віру у розум, змогу довести розумне і покласти його в основу діяльності людини у всіх сферах.

Загальна лінгвістика як окремий самостійний напрямок претендує на своє становлення тільки з відкриттям порівняльно-історичного методу у Європі у першій половині ХІХ ст.

Подібність деяких мов було помічене до ХІХ сторіччя, але впродовж декількох віків вчені не могли пояснити цей факт. Поштовхом до вирішення цієї проблеми  слугувало знайомство із санскритом – древньою літературною мовою Індії. Першим вченим, який почав створення порівняльної граматики на основі зближення між санскритом і мовами Європи, був Франц Бопп (1791-1867). Заслугою Ф. Боппа є те, що він довів на базі матеріалу споріднених мов (термін Ф. Боппа) існування не тільки окремих споріднених явищ, але й цілої системи співвідношень, єдність граматичної системи. Його мета – виводячи стародавній, первісний вид форм, пояснити явища однієї мови за допомогою фактів другої мови. Це явилось новим і визначним для створення порівняльно-історичного метода. У 1816 році Ф. Бопп у віці 25 років опублікував свою першу працю "UberdasConjugationssystemderSanskritspracheinVeigleichungmitjenemdergrechischen,lateinischen,persischenundgeraianischenSprache" («Про систему відмінювання санскритської мови у порівнянні з такою у грецькій, латинські, персидській і германській мовах»). У цій праці він досліджує дієслівну флексію і доводить, що ці форми в основному є подібними, що свідчить про їх єдине походження.

Таким чином, 1816 рік може називатися роком появи порівняльно-історичного мовознавства.

Водночас з Ф. Боппом, але незалежно від нього почав порівняльно-історичне вивчення індоєвропейських мов датський вчений Расмус Христіан Раск (1787-1832). Головна його праця «Дослідження у галузідавньопівнічної мови, чи Походження ісландської мови» вийшла у 1818 році, друга частина цієї праці у німецькому перекладі була опублікована у 1822 році під назвою «Про фракійський мовний клас». Р. Раск довів подібність германських мов з грецькою, латинською, балто-славянськими мовами і висловив багато положень, що залишаються актуальними і в наш час. Він писав: « … ні один засіб пізнання походження народів і їх родинних зв’язків у давнині, коли історія покидає нас, не є настільки важливим, як мова».

Засновником порівняльно-історичного методу на матеріалі славянських мовcтав Олександр Хростофорович Востоков (1781-1864). Головні його праці"Рассуждение о славянском языке" (1820), "Русская грамматика" (1831), "Опыт словаря областного великорусского языка" (1852), "Словарь церковно-славянского языка" (1858-1861).

Таким чином, Ф. Бопп, Р. Раск,  Я. Грим, і О.Х. Востоков, розроблюючи різні проблеми, всі разом явились засновниками нового напрямку мовознавства – порівняльно-історичного. Розробка порівняльно-історичного метода надала лінгвістиці статусу  самостійної науки.

Порівняльно-історичний метод був і залишається провідним для лінгвістики на сьогоднішній день, оскільки це єдиний надійний спосіб встановити і доказати спорідненість різних мов, а також реконструювати протокультурні мовні архетипи.

Тема «Лінгвістична концепція В. фон Гумбольдта » є найважливішою для історії лінгвістичних вчень. З Гумбольдта практично починається загальне мовознавство як самостійна наука, його концепція лягла в основу подальшого розвитку лінгвістики аж до наших днів. Головна причина потужної прогностичної ідеї німецького вченого в обєднанні проблем мовознавства з загально філософськими ідеями, а саме з діалектикою Гегеля, а також прагнення розглядати проблеми мови через призму антропоцентризму. Тільки, майже, зараз ми починаємо  це усвідомлювати  і повертаємося за порадами до джерел великого Гумбольдта.

Базова наукова гіпотеза Гумбольдта про внутрішню форму мови пов’язана з уявленням про універсальні мовні закони і єдність мов миру. Але ця єдність виражена у національно мовних різновидах, які по різному відкривають особливості  «бачення світу»  кожним народом. Тільки в кінці ХХ століття цей напрям вчення Гумбольдта получив свій розвиток у етнолінгвістиці і контраcтивній лінгвістиці.

Інші положення концепції  Гумбольдта про мову та мислення, законах мовного розвитку та мовних антиноміях, про систему мови, її внутрішньої  будови та інше,  також не втратили своєї актуальності для сьогодення.

Врешті, студентам не слід забувати про те, що у радянський період ідеї Гумбольдта не надто схвалювалися, а сам вчений розглядався, як представник гегельянства та об’єктивного ідеалізму.

Натуралістичне направлення в історії мовознавства-це свого роду контр відповідь  про мову, як дух народу. Август Шлейхер, засновник нового  напрямку, намагався внести точність природних наук до лінгвістики  та розглядав мову, як частину Природи. Студентам буде корисно ознайомитись з роботою Шлейхера «Теорія Чарльза Дарвіна про науку та мову» , у якій вчений запропонував перенести основні закони природознавства на мову. Частково, сам Шлейхер робить це введенням до лінгвістики таких біологічних та ботанічних термінів, якродина мови, мовна гілка, родословне мовне древо, морфологія.

Ідеї Шлейхера не отримали підтримку не у сучасників, не пізніше. Читаючи посібники з загального мовознавства, студенти у цьому переконаються самі.

Але, якщо подивитися на концепцію Шлейхера по-новому, то в ній виявиться геніальне введення ізоморфізму Природи у всіх його напрямках. Усе єдино, усі закони природи принципово універсальні, як принципово-подобним миро устрій на рівнях мікро та макро космосу. У цьому відношенні ідея Августа Шлейхера знаходиться в одній площині з ідеями Платона, Аристотеля, Гегеля, Канта, А. Енштейна, В.І. Вернадського, І. Пригожина та інших геніїв людства.

Психологічне направлення, в свою чергу є реакцією на натуралізм  у мовознавстві та спробою повернення ідей Гумбольдта. Яскравим представником лінгвістичного психологізму був наш співвітчизник, професор Харківського Університету А.А. Потебня. Вчення Потебні, щодонайближчогоіподальшого значення слова, щодо внутрішньої форми слова, його етнолінгвістичного положення-є пряме продовження ідеї німецького вченого. У другій половині ХХ сторіччя відродження антропоцентризму у мовознавстві знов і знов, повертають до необхідності прочитання класичної спадщини Потебні.  Окрім хрестоматій та підручників студентам корисно ознайомитися з матеріалами наукових конференцій про Потебню, котрі цілком доступні в університеті.

З інших тем з історії лінгвістики, окрему увагу треба приділити концепції Ф. де Соссюра.  Кардинальні повороти в науці здійснюються,за св.ідченням фахівців, десь один раз у сторіччя. Соссюр вписується в таку послідовність після Гумбольдта. Саме Соссюр на початку ХХ сторіччя запропонував свою парадигму лінгвістики, котра виявилася визначальною на наступні сто років. Проблеми мови та мовлення, мовної системи, синхронії та діахронії, внутрішньої та зовнішньої лінгвістики, лінгвосеміотики та інші – стали основою сучасного мовознавства. Інша справа, що сьогодні ми можемо погодитися з Коссериу, що Соссюр «викопав прірву між мовою та мовленням» та ми повинні шукати іншу модель взаємовідносин у світі мови. У наш час, сучасне мовознавство разом з іншими науками  знаходиться у стані пошуку нової  парадигми, котра, можливо ,об’єднає найкращій досвід попередніх концепцій, з’єднавши їх з новими уявленнями про світ, людину та суспільство.

3. ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ВИВЧЕННЯ КУРСУ «ТЕОРІЯ МОВОЗНАВСТВА І ІСТОРІЯ ЛІНГВІСТИЧНИХ ВЧЕНЬ »

Вступ.

1. Теорія мовознавства як наука і навчальна дисципліна. Мета, завдання, структура курсу.

2. Проблематика загального мовознавства. Місце мовознавства серед інших наук.

3. Значення загального мовознавства у філологічній підготовці студентів.

Історія лінгвістики.

Філологія античності та проблеми мовознавства.

1. Давньоіндійське мовознавство. Граматика Паніні та її значення.

2. Мовознавство Давньої Греції і Риму.

3. Латинська граматика Варрона та її роль для подальшої європейської лінгвістики.

Мовознавство середньовіччя та епохи Відродження.

1. Мовознавство в середньовічний Європі.

2. Розвиток арабського мовознавства.

3. Мовознавство доби Відродження. Граматика Пор-Рояля та її значення для загального мовознавства і теорії універсалій.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства.

1. Визначення порівняльно-історичного методу і періодизація порівняльно-історичного мовознавства.

2. Діяльність Ф.Боппа, Р.Раска, Я.Грімма, О.Х.Востокова для утвердження порівняльно-історичного методу.

Лінвістична концепція В. фон Гумбольдта.

1. Життєвий і творчий шлях Гумбольдта. Філософські основи лінгвістичної концепції.

2. Сутність мови, вчення про внутрішню форму мови, походження і розвиток мови в концепції Гумбольдта. Антиномії мови.

3. Етнолінгвістичні положення Гумбольдта. Вплив вчення В. фон Гумбольдта на розвиток мовознавства.

Натуралістичне і психологічне  мовознавство ХІХ ст.

1. Натуралістична концепція А.Шлейхера. Вчення Шлейхера про прамову і родовідне дерево.

2. Морфологічна класифікація мов Шлейхера.

3. Передумови психологічної школи в лінгвістиці 19 в.

4. Г.Штейнталь, И.Гербарт, В.Вундт як представники психологізму в мовознавстві.

5. Діяльність О.Потебні. Життєвий і творчий шлях Потебні.

6. Вчення Потебні про внутрішню форму слова, найближче та подальше значення слова, національну специфіку  лексики і граматики мов.

7. Граматичні, естетичні, етнолінгвістичні погляди О.Потебні та його вплив на розвиток  мовознавства.

Молодограматичний напрямок.

1. Теоретичні і психологічні основи виникнення школи молодограматиків.

2. Вчення про звукові закони і аналогії як найважливіші чинники розвитку мови.

3. «Принципи історії мови» Г.Пауля.

4. Критика молодограматиків у європейському мовознавстві.

Лінгвістична концепція Ф. де Соссюра.

1. Життєвий і творчий шлях Сосюра. Проблеми мови і мовлення, мовної системи, синхронії і діахронії, внутрішньої і зовнішньої лінгвістики в теорії Сосюра.

2. Ф. де Соссюр про будову лінгвістичного знака.

3. Значення ідей Сосюра для лінгвістики.

Структуралізм у мовознавстві ХХ ст.

1. Визначення структуралізму як напрямку. Джерела виникнення і розвитку структуралізму.

2. Празький лінгвістичний гурток.

3. Копенгагенська школа структуралізму (глосематика). Особливості лінгвістичних поглядів Л.Єльмслєва.

4. Основні положення дескриптивної лінгвістики (США).

5. Позитивні і негативні сторони лінгвістичного структуралізму.

Сучасне мовознавство.

1. Основні проблеми вітчизняної і зарубіжної лінгвістики ХХ – поч. ХХІ ст.

2. Радянське мовознавство 20-40-х років. Погляди М.Я.Марра. Діяльність Л.В.Щерби, Д.І.Поліванова, І.І.Мещанінова.

3 .Видатні вітчизняні і зарубіжні мовознавці другої половини ХХ ст. Проблеми семантики, структури і соціального функціонування мови.

4. Антропологічна і когнітивна лінгвістика. Контрастивне і типологічне мовознавство, питання лінгвокультурології та міжкультурної комунікації в сучасній лінгвістиці.

Теорія мовознавства.

Багатопланова природа і функції мови.

1. Соціальні, психологічні та біологічний аспекти мовної діяльності.

2.Мова та інші засоби спілкування. Мова як когнітивно-семантичний простір.

3. Основні та суміжні функції мови і мовної діяльності.

Знакова природа мови.

1. Поняття про знак і семіотику як науку. Ч.Пірс про семіотику.

2. Типологія і структура знака.

3. Специфіка мовних знаків. Семіотична структура слова. Закон семантичної відкритості словесного знака.

4. Своєрідність мови як семіотичної системи.

5. Мова та невербальне спілкування. Паралінгвистика і паракінесика.

Основні проблеми мови і мислення.

1. Підходи до проблеми співвідношення мови і мислення в історії мовознавства і на сучасному етапі.

2. Менталінгвістика як науковий напрям. Психофізичні засади зв'язку мови і мислення.

3. Гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа і проблема мовних картин світу в сучасній лінгвістиці.

4. Визначення концепту, фрейму, лінгвістичного стереотипу та  їхньої ролі у формуванні мовних картин світу і мовної компетенції мовців.

5. Когнітивні та гносеологічні аспекти мовної діяльності.

Структура і система мови.

1. Визначення системи. Системний характер мови. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями.

2. Основні та проміжні рівні мовної системи. Теорія ізоморфізму та ієрархія рівнів мови. Співвідношення системних і асистемных явищ у мові.  Мова, мовлення, мовна діяльність.

3. Система і норма в мові. Особливості фонологічної, словотвірної, граматичної, лексико-семантичної підсистем мовної системи.

Мова і суспільство.

1. Соціолінгвістика як наука. Проблематика сучасної соціолінгвістики.

2. Сугестивні аспекти мовної діяльності.

3. Соціальні функції мови. Мова як етносоціальний феномен. Мова і нація.

Мова як історична категорія.

1. Синхронія і діахронія в лінгвістиці. Зовнішні та внутрішні чинники мовних змін.

2. Темпи мовних змін. Основні закони розвитку мови.

3. Тенденції мовного розвитку в майбутньому.

4. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Семінар 1

Тема:Лінгвістична спадщина О.А, Потебні

План:

  1. Життя і головні етапи творчості О.А. Потебні. Головні положення роботи «Мысль и язык»;
  2. Вплив ідей В. Гумбольдта на О.А. Потебню.
  3. Поняття внутрішньої форми слова в працях О.А. Потебні і сучасному мовознавстві. Внутрішня форма слова і світосприйняття народу.
  4. Вчення О.А. Потебні про слово і його значення.
  5. Питання граматики у працях О.А. Потебні.
  6. Мова і нація у працях О.А. Потебні.
  7. О.А. Потебня про естетику слова

Методичні рекомендації для підготовки

Під час підготовки до даного заняття слід звернути увагу на такі ключові моменти у лінгвістичній теорії О.А. Потебні

1.Потебня Олександр Афанасієвич (10 [22] .10.1835-29.11 [11.12] .1891), мовознавець, творець філософсько-лінгвістичної концепції –  «потебніанства». У 1856 закінчив Харківський університет і з 1860 викладав у ньому. З 1875 - професор Харківського університету; член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1877). Центральня праця Потебні «Із записок з російської граматики» зіграла видатну роль в обгрунтуванні історичного мовознавства, у розвитку граматичної теорії російської мови. Потебня одним з перших у Росії поставив на грунт точного фактологічного дослідження розробку питань історії мислення в його зв'язку з мовою, намагався встановити загальні семантичні принципи усвідомлення людиною основних категоріальних відносин дійсності.

Життя О.А. Потебні і його накова творчість проходили у Харкові. Його праці друкувалися переважно у Харкові і Вороніжі і не мали за життя автора широкого визнання, на яке вони заслуговують. Визнання праць О.А. Потебні прийшло лише у середині ХХ століття, коли книжки вченого були перевидані і надані широкому колу вчених, коли вони були вивчені і пояснені, коли були зрозумілі філософські позиції вченогою.

Розроблявпитання теоріїсловесності,фольклорута етнографії(розділяючипоглядиміфологічноїшколи),головнимчиномзагального мовознавства,фонетики,морфології,синтаксису,семасіології.Багато зробивв областіслав.діалектологіїіпорівняльно-історичноїграматики.Узагальнотеоретичномупланідосліджувавв основному питаннявзаємовідношення мовиі мислення,мовиі нації,походженнямови.На формуванняйого філософськихпоглядів вплинулиідеї А.І.Герцена,Н.Г.Чернишевського,В.Г.Бєлінського,Н.А.Добролюбова,атакожІ.М.Сєченова.П.перебував такожпід впливомВ.Гумбольдтаі X.Штейнталя.

2. Іноді кажуть,щоПотебнярозвиваєГумбольдтівськіідеїна російському грунті.Наступністьміж поглядамиПотебніта ідеямиГумбольдтане викликаєсумнівів,алеположеннямГумбольдтаПотебнянадаєіншелінгвістичнетлумачення,вкладає в нихінший зміст.

У своїйкнизі "Мысль и язык"видатний російськийі українськиймовознавецьПотебняприсвятиввеликомунімецькому вченомуцілий розділ.КритикуючиметафізичніпоглядиГумбольдта,Потебнявисокоцінував його якгеніальногопровісникановоїтеорії мови.

СтвердженняГумбольдтапро тотожністьмовиі "духу народу" є,на думкуПотебні,"наслідкомякихосьнепорозумінь".КритикуючиметафізичнуточкузоруГумбольдта,Потебняпогоджується,що духбез мовинеможливий,аленадає слову"дух"інше тлумачення:"Прийнявши...дух усенсісвідомоїрозумовоїдіяльності, що передбачаєпоняття, якіутворюються тількиза допомогою слова,мипобачимо,що духбез мовинеможливий,тому щосамутворюється за допомогоюмовиі мовав ньомує першеза часомподія ". Особливу увагу Потебні привернула ідея Гумбольдта про те, що мова є діяльність. Ця думка допомогла Потебні зрозуміти сутність мови як динамічного процесу вдосконалення мовних форм. У творчості Потебні отримало самостійний розвиток і інше відоме положення Гумбольдта – теза про те, що взаємне розуміння є одночасно і взаємне нерозуміння. Потебня зауважує, що тут слід говорити не про нерозуміння як обов'язкове відхилення від думок, що йдуть від того, хто говорить, а про розуміння по-своєму як творчу діяльність того, хто сприймає.

Вплив вчення Гумбольдта найсильніше проявився в психологічному підході Потебні до аналізу мовних явищ. Прагнення досліджувати факти мови як відображення тих психічних процесів, які відбуваються у свідомості говорюючого індивідума, дозволило Потебні вперше в російському мовознавстві застосувати психологічний підхід до мови. В якій би формі не проявлявся психологізм у роботах Потебні – у формі народної або індивідуальної психології, – він дозволяв виявити лінгвістичний зміст його теорії і впритул підійти до таких проблем загального мовознавства, як співвідношення мови і мислення, слова і поняття, походження і розвиток мови, сутність мови і мовного знака, внутрішня форма слова і т.д.

О.А. Потебня вважав, що мова може виникнути тільки  разом з думкою, свідомістю, мова постійно розвивається і удосконалюється виключно у зв’язку з вимогами думки, яка  несвідомо прагне до створення нових категорій. Інструмент свідомості, сама мова є витвір несвідомий. Нові мови є більш удосконалені ніж древні, бо вони містять у собі великий капітал думки.

3.Потебнявідомий також своєютеорієювнутрішньої формислова,в якійконкретизувавідеїВ.фонГумбольдта.Розглядаючимовніодиниці якактдумки,в якомумовна формавиступає «посиланнямна значення»,Потебняобгрунтовуєвчення про «внутрішню форму»слова.Згідно з цим вченням,порядзі знаковоюоболонкою іабстрактнимзначенням,словомає «внутрішнюформу»,тобтоуявлення, образцього значення,подібно до тогояк термін«вікно»,крімчотирьохбуквеногопоєднаннязнаківі поняття прозаскленомуотворістіни,містить образцього значення уявлення про«око»(оці).Внутрішнє протиріччяміж такимичуттєвимиобразамий абстрактнимизначеннямивизначає,на думкуПотебні,генезисмовленнєво-розумової діяльності.

Внутрішня формаслова – цейого «найближче етимологічнезначення»,усвідомлюваненосіями мови(наприклад, у словастілзберігаєтьсяподібназв'язок зістлать);завдяки внутрішнійформіслово моженабуватинові значеннячерез метафору.Саме втрактуванніПотебні«внутрішняформа» сталазагальновживаним терміномв російськійграматичноїтрадиції. О.А.Потебнявнутрішньою формоюслованазивав"відношення змістудумкидо свідомості;вона показує,як видаєтьсялюдині її власнадумка"

Школаросійського та українськоговченогоО.А. Потебнірозумілавнутрішнюформурозширеноне тількив окремомуслові,а й ухудожньомутворі вцілому.

4.Займаючисьпитаннямилексикології таморфології,ввів в російськуграматичнутрадиціюряд термінівіпонятійнихпротиставлень.Зокрема,він запропонуваврозрізняти«подальше»(пов'язане,з одного боку,з енциклопедичнимизнаннями,аз іншого - зперсональнимипсихологічнимиасоціаціями,і в обох випадкахіндивідуальне)і «найближче»(спільне для всіхносіїв мови,«народне»,або,якчастіше говорятьтеперв російськійлінгвістиці,«наївне»)значення слова.У мовахз розвиненоюморфологієюнайближче значенняділиться наречовеі граматичне.

Співвідношення в слові образу і значення щоразу інше у міфі, поетичному мисленні й науці — формах мислення, котрі історично чергуються. Водночас, як зауважує І. Фізер, для П. це й триєдина семантична можливість вираженнєво-змістових відносин, осмислюваних ним як супутні (за П., наприклад, міфологічне мислення властиве не якомусь певному часові, "а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки"). У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддиференційовані; образ і річ, об’єктивне і суб’єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються. В художньо-поетичному мисленні значення виражає себе в образі, подається через образ.Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до прозової мови, притаманний пріоритет значення над образом. Слово тут стає прозорим у міру втрати внутрішньої форми, тим самим воно прагне урівняти себе з поняттям.

5.Силавчення Потебнів значній мірізалежалавід того,щоПотебняу своїхграматичнихпобудовахспирався наглибоке розуміння основнихграматичнихкатегорій -категорійсловаіречення.ПраціПотебні зробиливпливна розвиток сучасноїфілології,особливомовознавства,насамперед у галузісинтаксису

6. Мова розглядаєтьсяПотебнею в контексті культури; у міфі, фольклорі та словесності він бачить похідні від мови моделюючі системи. Тому мова ставиться ним у ще одне сутністне відношеннядо народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом "народного духу", вона ж окреслює національну самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд.

О. А. Потебня надав розгорнуту картину розвитку східнославянської фонетичної системи від древнього періоду до середини ХІХ століття, сформулював принципи етимологічних досліджень у зв’язку з вивченням фонетичних законів мови.

Великі заслуги О.А. Потебні у галузі діалектології. У його роботах була надана  характеристика  межам розповсюдження найважливіших діалектних звукових явищ, визначені відношення південновеликоруських говорів до північновеликоруських, найдені ознаки, якими  відрізняється українська мова.

Ці ідеї Потебня підтвердив аналізом фактичного матеріалу з історії синтаксису славянських мов. Вивчаючи історію мови, Потебня намагався сягнути історію думки.

7.Значну увагу приділяв психології словесно-художньої творчості («З лекцій з теорії словесності», опубл.1894; «Із записок з теорії словесності», опубл. 1905). Потебня є творцем лінгвістичної поетики. Теорія поезії у нього базується на аналогії між поетом, твором і словом.

О.А. Потебня  вважав, що в основі розвитку мови лежить зміна поетичного мисленн, що відображується у формах слів і виразів. В поетичних словах і відповідно в поетичних творах у цілому Потебня виокремлює три складових елемента: зовнішню форму (звучання), значення (семантику), і внутрішню форму (образ). Вчення О.А. Потебні виходять з ідей В.фон Гумбольдта.

Вчений підкреслював вторинність прози по відношенню до поезії, тому предмет філології розумівся  як аналіз мови і аналіз тільки художнього мовлення.

Особливийінтересвикликає "лінгвістичнапоетика"Потебні,погляди напоетичну мову,природупоезіїі взагалімистецтва.Основна тезаПотебні визначеннямистецтва якпізнання,якроботи думки,аналогічноїнауковому пізнання.Таким чином,йоготеорія виявляєтьсяраціоналістичністю.У поетичномусловіі відповідно впоетичномутворі вціломуПотебнявиділяєтрискладових елементи:зовнішню форму(звучання),значення(семантика) і внутрішнюформу (абообраз).Так,у слові"пролісок",крімпрямого значення,мизнаходимоуявленняпро квітку, що росте"підснігом".Поетичністьслова (художньоготвору) це йогообразність.Внутрішня формає засібпізнаннянового,але не шляхомнауковоїабстракції,апідбиттямновихвраженьпідвже наявнийобраз.Ідеї​​П.розвивалиД.М. Овсянико-Куликовський,Д.І.Кудрявський,А.В.Добіат,І.В.Ягич,А.М.Пєшковський,А.А.Шахматовта ін.

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005. – 322 с.
  2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Гируцкий А. А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  4. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  5. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. –  М.: Наука,1962. – 200 с.
  6. Зубкова Л. Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  7. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики. – М.: Просвещение, 1977. – 135 с.
  8. Кодухов В.И. Общее языкознание . – М.: Просвещение, 1974 – 450 с.

Додаткова:

  1. Блумфилд Л. Язык. – М.: Русский язык, 1968. – 130 с.
  2. Бодуэн деКуртенэИ.А. Избранные труды по общему языкознанию. – М.: Наука, 1963. – Т.1-2.
  3. Будагов Р.А. Человек и его язык. – М.: Наука, 1974. – 130 с.
  4. Будагов Р.А. Что такое развитие и совершенствование языка ? – М.: Наука, 1977. – 84 с.
  5. Минералов Ю. И. Поэтика. Стиль. Техника. – М., 2002.- електронний ресурс. – Режим доступу:(http://www.mineralov.ru/poteb.htm)  .
  6. Виноградов В.В. Значение Потебни в истории русского языкознания// Русский язык в школе, 1938, №5-6, стр. 111-121. –

Електронний ресурс. – Режим доступу:(http://www2.unil.ch/slav/ling/textes/Vinogradov38.html)

  1. Гречко В.А. Грамматика как компонент внутренней формы языка. – Електронний ресурс. – Режим доступу:(http://www.unn.ru/pages/vestniki_journals/99990196_West_filol_2003_1(3)/B_3.pdf)

  • Контрольні запитання:
    1. Становлення лінгвістичного психологізму у другій половині Х1Х століття.
    2. Течії, школи і окремі концепції лінгвістичного психологізму.
    3. Мова як феномен психологічного стану і діяльності людини і народу.
    4. Асоціативна психологія Т. Герберта (1776-1841), учня Фіхте, як джерело психологічного напрямку у мовознавстві та її головні недоліки.
    5. Головні проблеми мовознавства за визначенням О.А. Потебні, голови Харківської лінгвістичної школи, що викладені у книзі"Мысль и язык", 1862р.
    6. О.А. Потебня про поетичне мислення та поетичне слово і його складові: зовнішню форму (звучання), значення (семантику), внутрішню форму (образ).
    7. Предмет філології за визначенням О.А. Потебні.
    8. Вивчення східнославянської фонетичної системи від доісторичного періоду до середини Х1Х століття.
    9. О.А. Потебня щодо норм української літературної мови.
    10. О.А. Потебня про граматичну форму і граматичне значення як явище історично змінювальне, розвиваюче і дінамічне.

Семінар 2

Тема:Курс загальної лінгвістики» Ф. де Сосюра

План:

  1. Основні етапи життя і діяльності Ф. де Соссюра.
  2. Визначення мови, розмежування мови – мовлення – мовної діяльності в концепції Сосюра і сучасній лінгвістиці.
  3. Синтагматика, парадигматика; синхронія і діахронія в розумінні Сосюра.
  4. Сосюр як засновник лінгвосеміотики. Визначення знака, види й основні властивості знаків. Характер зв'язку між позначувальним та позначуваним  знака.
  5. Системність мови у трактуванні Соссюра. Поняття лінгвістичної значущості та значення.
  6. Ф. де Соссюр як засновник структуралізму в мовознавстві. Ідеї Ф. де Соссюра та сучасна лінгвістика.

Методичні рекомендації для підготовки

1.Ф. деСоссюр надзвичайносвоєріднеівидатнеявище вмовознавстві,яке справилоглибокий і сильний впливнаподальший розвиток наукипро мову.

Фердинанд Сосюр народився 26 листопада 1857 року в Женеві (Швейцарія) в сім'ї французьких емігрантів. У 18 років вступив до Лейпцизький університет у Німеччині, в 1880 році отримав ступінь доктора. Потім переїхав до Франції, в 1881-1891 роках викладав санскрит у Школі вищих досліджень у Парижі. У ті ж роки Сосюр виконував обов'язки секретаря Паризького лінгвістичного товариства і в цій якості зробив дуже значний вплив на розвиток лінгвістики. У своїх дослідженнях Сосюр підкреслював колективну природу мови, вказуючи на те, що подібно культурі мова є колективно виробленої і поділяється всіма.

Сосюр –засновникструктуралізму влінгвістиці,методу,якийбув згодомзапозиченийбагатьмагуманітарниминауками.Його ідеїотримувалиінодіпрямопротилежнуінтерпретаціюу різних авторіві течій.Це пов'язано із тим,щоосновний працюСоссюра,Coursdelinguistiquegenerale,бувопублікований неїм самим,айого учнямиза конспектамилекцій,на яких вонисамі небули присутні,вже післясмертівченого.З одногобоку,йогопослідовникипредставлялипарадигму'чистогоструктуралізму',девізомякого було вивчення'мови всамій собі і длясебе',з іншого – цебувсоціологічнийметод, що небоявся'екстралінгвістичних'факторів.

Ф. де Сосюр, як і Бодуен де Куртоне, рішуче привернув увагу лінгвістів до вивчення сучасних живих мов. Він відкрив, по суті, новий предмет вивчення – МОВУ, систему соціально обумовлених психічних знаків, яка синхронно зберігається у мозку людини, і визначив прийоми і методи її вивчення.

2. У мовленнєвій діяльності людини Ф. де Сосюр виокремлювавмову і мовлення.Мову вчений розглядав як психічне явище. Сосюр визначив мову як факт колективної психології, колективної свідомості,  як соціальний аспект мовленнєвої діяльності.

До мовлення Ф. де Сосюр відніс факти мови і фізіологічні процеси, метафізично відокремлюючи мову і мовлення.Мова, згідно вчення Ф. де Сосюра, має свій інутрішній устрій, повністю знаходиться в області психіки і є байдужим до всього зовнішнього, у тому числі і до мовлення. Для утрію мови є несуттєвими зовнішні обставини – історичні, географічні, економічні тощо.

Мова складається зі знаків, утворюючи систему. Знаки існують у свідомості одночасно, синхронно їх можна вивчати тільки у статиці, тому мовознавство повинно стати синхронічним.

3.Знакиутворюютьсистему відносин.Двоякий характерцієї системиСоссюрпоказав увиглядіпротиставленнясинтагматика(лінійнийхарактермови,ставленняелементів,що шикуютьсяодинза іншим употоці мовлення),іпарадигматики(мовні одиниціасоціюютьсяз іншимиодиницями впам'яті).Ф. деСоссюрза будь-якоїконкретизаціїсвоєї теорії,при виділеннітипів відносин,виділявдва видишляхи:''від відносиндо одиниць''і''відодиницьдо відносин'',вважаючи за кращеостанній.Залишаєтьсянеясним,якможнабуло визначитидва типивідносин припослідовномупроведенні принципу''вмові немаєнічого,крімвідмінностей''.Алесаме виділеннядвох типіввідносинвиявляло2 основнихкласуявищ,якіописувалися втрадиційнихграматиках,починаючи золександрійськоїЩеодне знаменитепротиставленняФердинандаде Сосюраце протиставленнясинхроніїідіахронії.Знайдавнішихчасів ідо XVIII ст.мовав європейськійнауцівважаласьнезмінною іне схильною дочасу.Ще в «ГраматиціПор-Рояля»(див. статтю«Чиммови схожіі чимрізняться." ГраматикаПор-Рояля)латинськаіфранцузька мовирозглядалисяв одному ряду:для авторівграматикибуло неважливо,що французькийставсявід латинського.УXIXсторіччіпанівноїстала іншакрайність:науковиммовознавствомстали вважатитільки історичнеі в першучергупорівняльно-історичне.Вивчалистародавні мови,а описсучасних мовздававсязавданням,негідною справжньоговченого. Представники цихпідходіврозглядалимовукожну у своїйплощині.Сосюржезумівпоєднатиїхв єдинійоб'ємнійкартині.Він запропонуваврозрізнятидві осікоординат:вісьодночасностіі вісьпослідовності. З віссюодночасностіпов'язанасинхронічна(відгрец.«Syn» - «разом»і «chronos»-«час»)лінгвістикаопис мовив якийсь момент.Ф. деСоссюрписав:«Лінгвістикаприділялазанадтовелике місцеісторії;теперїй доведеться повернутисядостатичної точкизору традиційноїграматики,але вжезрозумілійв новомудусі,збагаченоїновимиприйомами іоновленоїісторичнимметодом».

Багато сучасниківФ.де Сосюране хотіливідмовлятисявід уявлення про те,щосолідненаукове дослідженнямовиобов'язково має включатиісторичний аналіз.З усіхідейСосюраідеяпро розмежуваннясинхроніїідіахроніївикликаланайбільші суперечки.Проте вченібільш молодогопоколінняпідхопили іце розмежування.Прийшов часрозроблятинові,більш точніметоди вивченнямови,а кращий«полігон»для такихметодів –сучасні мови,які можнавивчатимаксимальноповно,використовуючиекспериментальні методи.ПісляСосюра,звичайно,історичні тапорівняльно-історичні дослідженняне припинилися,але центрувагиперемістився насинхронічнулінгвістику, насамперед нароботу зсучасними мовами.Саме в ційобластів XX ст.були досягнутінайбільш значнірезультати.

4. Загалом фундатором лінгвосеміотики вважають у Європі саме Ф. де Сосюра, в Америці – Ч. Пірса та У. Уітні, який ще до Ф. де Сосюра висунув концепцію  довільності мовного знака у книзі «Мова і вивчення мови: Дванадцять лекцій про вивчення лінгвістичної науки» 1867 рік. Уперше Ф. де Сосюр уживає термін «семіологія» у звязку з її співвідношенням з лінгвістикою: «Найважливіша реакція лінгвістики на теорію знаків, які вона відкриває (для семіології), полягає в тому, що лінгвістика ознайомила семіологію з новою стороною знака: вона показала, що ми по справжньому зрозуміємо сутність знака лише тоді, коли переконаємося, що його не тільки можна передавати, але що він самою власною природою призначений для передачі» [Ф. де Соссюр Заметки по общей лингвистике, 1990, с. 103].

У ХХ  столітті розвиток лінгвосеміотики набуває нових підходів. Послідовники Ф. де Сосюра Л.Єльмслєв, А. Сеше, Ш. БалліР. Якобсон,А. Мартіне, К Леві-Стросс, З. Барт, А. Греймас й інші продовжили дослідження семіозису під кутом зору структуралізму в різних напрямках: лінгвістичному, антропологічному, психологічному, культурологічному.

Семіологічні дослідження комунікативних систем багато в чому спираються на праці швейцарського лінгвіста Ф. де Сосюра. Сосюр розглядав знак як білатеральне (двостороннє) психічне утворення, що з'єднує поняття (означається) і акустичний образ (що означає). Це двостороннє утворення створюється не для індивіда, а лише для колективу..

Сучасна лінгвосеміотика отримує нові вектори дослідження семіозісу як комунікативно-прагматичного і когнітивного механізму, повя’заного з етносвідомістю, культурою народу, архетипами колективного позасвідомого. Актуальним залишається питання природи мовних знаків, їхньої типології, місця значення в семіотичному процесі, синтактика і прагматика мовного знака тощо. Значно розширюється спектр обєкта лінгвосеміотичних досліджень: від слова до тексту як макрознака й далі до рівня семіотичного універсуму культури етносу й цивілізації.

5.Основним внеском Сосюра в науку слід визнати ідею системності мови та інших комунікативних систем. Кожен знак, кожен елемент системи не існує і не має значення сам по собі: значення підтримується взаємної зв'язком усіх елементів системи.Радикальністьсосюрівскійлінгвістицінадаєтвердження,згідно з якимприрода відносинміж означаючимі означуванимгрунтується навипадковості,тобто неіснуєнеобхідної,природноїабо якого-небудьглибинного зв'язкуміжлінгвістичнимиформами і значеннями, що їм приписуються.

Мова –це системазнаків.Їїсмислвизначається структуроювзаємодетермінуючиходиниць,якіпредставляютьсобоюсамореферентністьі умовну(conventional) систему.Лінгвістичнаодиницяабознак маєдва виміри:означаюче іпозначальне.

6.Структуралізм і сучасна лінгвістика.

До основних принципівструктуралізмуможнавіднестиустановку насинхронізм(одночасне дослідженняявищ),акцент наструктурностідосліджуваних явищ,розглядмовияк складноїієрархічної системи,де коженелементотримує значенняне сам пособі,а в контекстімовної структури

Самезавдякисосюровскогоформулювання по-перше,мова –це системаі повиннадосліджуватисяяксистема, по-друге,дослідження системимови впевниймоментїї існуванняне повиннопідмінятисядослідженням історії, по-третє,предметоммовознавчогодослідження повиннабутисаме мова,ане що-небудьіншейогоположеннястали обов'язковоюосновою всіхнових методологічнихшуканьв мовознавстві.Тому безперебільшення можнасказати,щоза силоювпливу, наданогоїм нарозвиток мовознавства,зСосюром,навряд чи можезрівнятисяякись іншийвченийв історіїмовознавства.

Ідеївченогостимулювалиперегляд традиційнихлінгвістичнихметодіві заклалитеоретичнийфундаментнового напрямулінгвістичнихдосліджень. ШвейцарськийлінгвістФ.деСоссюра,засновникЖеневськоїлінгвістичної школи,один зосновоположниківструктуралізму,уплинув нетільки намовознавство,а йна цілийрядінших науковихдисциплінXXв.– семіотику,літературознавство,етнографію.

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, – 322 с.
  2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Березин Ф.М., Головин Б.Н. Общее языкознание.М.: Просвещение, 1979.– 416 с.
  4. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  5. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  6. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
  7. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  8. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики. – М.: Просвещение. 1977. – 135 с.
  9. Кодухов В.И. Общее языкознание . – М.: Просвещение, 1974  – 450 с.
  10. Слюсарева Н.А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвистики. – 3 изд. –  М.: Наука, 1975 . – 112 с.

Додаткова :

  1. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Просвещение,  1974. – 120 с.
  2. Блумфилд Л. Язык. – М.: Русский язык, 1968. – 130 с.
  3. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. – М.: Наука, 1963. – Т.1-2.
  4. Будагов Р.А. Человек и его язык. – М.: Наука, 1974. – 130 с.
  5. Будагов Р.А. Что такое развитие и совершенствование языка ? – М.: Наука, 1977. – 84 с.
  6. Булаховский Л.А. Избранные труды: В 5 т. – К.: Просвіта, 1975. – Т.1
  7. Ванрайх У. Языковые контакты. – К.: Вища школа, 1977. – 180 с.
  8. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. – М.: Наука, 1978. – 480 с.
  9. Ларин Б.А. История русского языка и общее языкознание. – М.: Русский язык, 1977. – 250 с.
  10. Ломтев Т.П. Общее и русское языкознание: Избранные работы. – М.: Наука, 1976. – 240 с.
  11. Ф. де Соссюр и современное гуммантарное знание: Анталогия.Серия теория и история языкознания – М.: ИНИОН РАН, 2007. – 172 с.
  12. Фрей А. Соссюр против Соссюра?  Серия Женевская лингвистическа школа / перевод Вера Мазо/. – М.: КомКнига, 2006. – 208 с.

  • Контрольні запитання:
    1. В чому полягає  подвійна природа мови за Ф. де  Соссюром ?
    2. Чим відрізняється категорія значущості мовної одиниці як елемента мовної системи і значення?
    3. Що є об’єктом і предметом лінгвістики як науки за Ф. де Соссюром?
    4. Що є метою використання діахронічного  і синхронічного підхіду до вивчення мов?
    5. У якому напрямку розвинули теорію Ф. де  Соссюра його послідовники: Женевська і Паризька лінгвістичні школи.
    6. Якою є точка зору Ф. де  Соссюра про розвиток мови у просторі та часі?
    7. Поясніть тезу: все у мові базується на відношеннях.

Семінар 3.

Тема: Сутність мови та основні функції мови

План:

  1. Проблема адекватного визначення мови. Визначення мови В. фон Гумбольдтом, О.Потебнею, А.Шлейхером, І.О.Бодуеном де Куртене, Ф. де Сосюром, Е.Сепіром, Н.Хомським, Ш.Балі, Г.Гійомом, Л.В.Щербою та іншими видатними мовознавцями.
  2. Багатопланова природа мови. Соціальне, психологічне, біологічне в мові. Інші сегменти мови і мовної діяльності людини.
  3. Мова як предмет вивчення лінгвістики та інших наук. Лінгвістика і суміжні з нею сучасні наукові напрямки.
  4. Комунікативно-інформаційне поле мови та інші інформаційні системи. Мова як інтерпретатор інших інформаційних систем.
  5. Вчення В.І.Вернадського і Тейяра де Шардена про ноосферу.  Мова і ноосфера.
  6. Основні функції мови. Моністичний погляд на домінування комунікативної функції.
  7. Сучасні засоби масової комунікації і мова. Мова та інтернеткомунікація. Віртуальне спілкування та його специфіка. Знаки (символи) додаткової інформації у комп’ютерній комунікації.
  8. Сугестивна і сакральна функції мови в різних сферах комунікації.
  9. Природні та штучні мови. Поняття про інтерлінгвистику. Сфера застосування штучних мов.

Методичні рекомендації для підготовки

1. Історія мовознавства переконливо показує, що найважливішим питанням  теорії мови є визначення суті (природи) мови і уточнення предмета мовознавства як науки. Вирішення цього питання пов’язане з більш широким колом проблем, оскільки мова, і як засіб спілкування, і як структура,  певним чином, хоч і по різному, має зв’язки  з суспільством, мисленням, мовленнєвою діяльністю мовця.

Сучасне уявлення про мову як об’єкт  лінгвістики базується на чотирьох її фундаментальних ознаках: історично обумовлений характеррозвитку мови,психічна природа мовленнєвої діяльності,системно-структурні основи устрою мови,соціально обумовлений характер виникнення і функціонування мови.

Дане уявлення формувалось поступово, на протязі всієї історії розвитку мовознавства.

В. фон Гумбольдтом:до таких аспектів, як мова як засіб сегментації світу, його фіксації і усвідомлення, слід додати ще один, позначений саме Гумбольдтом.У мові світ, що пізнається людьми, приймає особливу,речовинну, об'єктивовану форму. Тим самим стає можливим виділити в ній складові частини і зберегти у своїй свідомості. Таким чином, поряд з операційним полем«дійсність» людина має справу з операційним полем«мова».

Гумбольдт виходить з взаємозалежності думки і слова. Він бачить у мові не тільки засіб. Мова володіє власними цілями. Розвиток мови невіддільний від розвитку людства, так як воно внутрішньо притаманне йому в цілому і, з одного боку, визначається духом (ідеєю) нації, а з іншого – формує її.Гумбольдт визначає мову як генетичний процес, тобто мова утворюється на основі живого вжитку. Характерним для Гумбольдта є питання про рушійні сили. Мова має незрозумілу у своїй суті самостійністю і, розглянута з цього боку, є не результат діяльності, а еманація духу, не справа нації, аеманація духу, не результат (ергон ), а діяльність ( енергейя ). Мова для Гумбольдта не тільки позначення вже сприйнятих об'єктів, але й щось, без чого неможливе утворення понять, об'єктивація думки. Він визначає мову як особливу форму виробництва і передачі ідей.

Звя’зки мови з суспільством та мисленням визначают вплив суміжних наук на лінгвістику і появлення так званих «пограничних» наук  таких , як соціолінгвістика, менталінгвістика, лінгвоссеміотика.

Визначення і уточнення предмета дослідження мовознавства у певній мірі залежить від розуміння природи мови, її зв’язків з іншими явищами об’єктивної дійсності. У теоретичному мовознавстві найбільш впливовими є концепції, що наближають мову й мислення, й психічну діяльність, з іншими соціальними інститутами, з явищами природи, з іншими знаковими системами.

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, – 322 с.
  2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  4. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  5. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
  6. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  7. Касевич В.Б. Єлементі общей лингвистики. – М.: Просвещение. 1977. – 135 с.
  8. Кодухов В.И. Общее язікознание . – М.: Просвещение, 1974 . – 450 с.
  9. Поливанов Е.Д. Введение в языкознание. М.: КомКнига, 2006.– 232 с.

Додаткова:

  1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.,   1955.– 320 с.
  2. Белл Р.Т. Социолингвистика: цели, методы, проблемы. – М., 1980.– 180 с.
  3. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М., 1974.– 340 с.
  4. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию.— М., 1963. – Т. 1; Т. 2.
  5. Будагов Р. А. Человек и его язык. – М., 1974. – 84 с.
  6. Будагов Р.А. Что такое развитие и совершенствование языка? – М., 1977.
  7. Булаховский Л. А. Избранные труды: В 5 т. – Киев, 1975. – Т. 1. – 360 с.
  8. Вайнрайх У. Языковые контакты. – К., 1997.- 180 с.
  9. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику.— М., 1978. –480 с.
  10. Ларин Б. А. История русского языка и общее языкознание.М.,1977. – 250 с.
  11. Ломтев Т. П. Общее и русское языкознание: Избранные работы,М., 1976. – 240 с.
  12. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 322 с.
  13. Селиверстова О.Н. Труды по семантике. М.: Языки славянской культуры, 2004. – 960 с.
  14. Успенский Б.А. Язык. Семиотика. Культура. Т.2.//  Избранные труды в 3 т.. М.: Язык русской культуры, 1996.– 608 с.

  • Контрольні запитання:
    1. У якому напряму змінювалась концепція про мову впродовж всієї історії мовознавства?
    2. Поясніть головне положення сучасного мовознавства:синтез суто мовознавчих ідей, орієнтованих на пізнання діяльності розума людини в його зв’язку з мовою, з ідеями комунікативної лінгвістики (лінгвістики прагматично орієнтованої і дискурсології), а також з ідеями семіотичного порядку (О.С. Кубрякова).
    3. Які перспективи розуміння мови у ХХІ столітті?
    4. Як сприймається концепція мови за В. фон Гумбольдтом у висвітленні нових парадигм пізнання?
    5. В чому полягає різниця мови і штучної знакової системи як засобу передачі інформації?
    6. Який вплив на визначення мови здійснив розвиток нових технологій у ХХІ столітті?
    7. В чому полягає різниця прикладної і комп’ютерної лінгвістики? Доведіть необхідність виокремлення прикладної лінгвістики як мовознавчої дисципліни.
    8. Дайте визначення поняттю «парадигма знань».

Семінар 4.

Тема:Лінгвосеміотика

План:

  1. Основні проблеми семіотики. Функції знаків і знакових систем у суспільстві.
  2. Визначення, структура, різновиди знаків.
  3. Знакові системи культур. Релігійні, художні, музичні, етикетні й інші семіотичні системи.
  4. Специфіка мовних знаків. Знакові та незнакові властивості мови.
  5. Семіотична структура словесного знака.
  6. Проблема іконічності знаків. Іконічність, символічність і сакральність знаків людської мови.
  7. Семіотика тексту. Параграфемика.

Методичні рекомендації для підготовки

Знаковий характер природньої мови складає одну з її універсальних рис і головних особливостей; не випадково до поняття знаку звертались представники різних наукових напрямків з метою більш глибшого проникнення у сутність мови.

Основи семіотики заклали представники європейського структуралізму 20-30 років ХХ століття – Празької лінгвістичної школи і Копенгагенського лінгвістичного гуртка (М.С. Трубецький, Р.О. Якобсон, Л. Єльсмлев), російської «формальної школи»  (Ю.М. Тинянов, В. Б. Шиловський, Б.М. Ейхенбаум).

Розвиток семіотики як логіко-психологічної науки спонукав до аналізу мови як семіотичної системи. Семіотика розуміється як загальна теорія знака. Вона розглядає природу знаків і знакову ситуацію, головні операції над різними знаками. Отже, в семіотиці виділялись такі розділи:1)синтактика (синтаксичні правила), що вивчає співвідношенн знаків один до одного в межах даної знакової системи чи знакової ситуації; 2) семантика (семантичні правила), яка розглядає відношення знаків предметів, що ними позначаються; 3)прагматика (прагмтичні правила), яка аналізує відношення тих, хто використовують знаки, до самих знаків.

Головні ознаки знаків:

  • матеріальність (чуттєве сприйняття);
  • означення чого-небудь, що є за межами знаку;
  • відсутність природнього зв’язку  між позначаючим і позначеним;
  • інформативність (здібність нести інформацію і бути використаним у комунікації);
  • системність (знак отримує своє значення лише за умови його входження у певну знакову систему);

У житті суспільства використовуються знаки декількох типів. Це:

  • Знаки-ознаки – несуть певну інформацію про предмет (явище) як наслідок природнього зв’язку  між знаком і предметом  чи явищем;
  • Знаки-сигнали – виникають у результаті домовленості, за певних умов;
  • Знаки-символи – несуть інформацію про предмет (явище) у результаті відокремлення від нього деяких ознак, що сприймаються у ролі представників усього явища чи його суті.

У всіх концепціях головним знаком визнаєтьсяслово. Воно виражає значення чи поняття, являється його символом чи знаком. Слово здатне входити і в склад речення, і в склад висловлення. Слово – є знак ом особливого типу: воно замінює не тільки предмет, але й поняття, наділене значенням (частіше не одним), структурно і соціально мотивоване. Ф. де Сосюр підкреслював невмотивованість, вільний характер значення слова як мовного знака, але це так лише для найдревніших непохідних слів (їх етимологічне значення, внутрішня форма загубилася у глибині віків), в похідних, а особливо у складних словах, значення є мотивованим.

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, - 322 с.
  2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  4. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  5. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
  6. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  7. Иванова Л.П. Методы лингвистических исследований. – К.: Вища школа, 199. – 100 .
  8. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики. – М.: Просвещение. 1977. – 135 с.
  9. Кодухов В.И. Общее языкознание . – М.: Просвещение, 1974 . – 450 с.
  10. Успенский Б.А. Язык. Семиотика. Культура. Т.2.//  Избранные труды в 3 т.. М.: Язык русской культуры, 1996.– 608 с.

Додаткова:

  1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.,   1955.– 320 с.
  2. Белл Р.Т. Социолингвистика: цели, методы, проблемы. – М., 1980.– 180 с.
  3. Бенвенист. Э Общая лингвистика. – М., 1974.– 340 с.
  4. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию.— М., 1963. – Т. 1; Т. 2.
  5. Будагов Р. А. Человек и его язык. – М., 1974. – 84 с.
  6. Будагов Р.А. Что такое развитие и совершенствование языка?– М.: Просвещение, 1977. – 489 с.
  7. Булаховский Л. А. Избранные труды: В 5 т. – Киев, 1975. – Т. 1. – 360 с.
  8. Вайнрайх У. Языковые контакты. – К., 1997. 180 с.
  9. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику.— М., 1978. – 480 с.
  10. Ларин Б. А. История русского языка и общее языкознание.М.,1977. – 250 с.
  11. Ломтев Т. П. Общее и русское языкознание: Избранные работы,М., 1976. – 240 с.
  12. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 322 с.
  13. Реформатский А.А. Введение в языковедение. М.: Аспект-Пресс, 2002. – 536 с.
  14. Селиверстова О.Н. Труды по семантике. М.: Языки славянской культуры, 2004. – 960 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Що таке семіотична модель? Обгрунтуйте недоліки і достоїнства семіотичних моделей.
    2. Що таке модель семіозісу?
    3. Дайте визначення поняттю «значення» і проаналізуйте головні семіотичні питання в ракурсі різних дефініцій значення.
    4. Що саме замінює мовний знак: річ, предмет, поняття чи концепт?
    5. Визначте головні тези унілатеральної і білатеральної теорії мовного знаку. У чому полягає суперечність цих теорій?
    6. Як визначається іконічність мови не з її окремими знаками, а зі структурою мови в цілому і різноманітними її аспектами.
    7. Як Ф. де Сосюр трактував довільність і недовільність мовного знаку (мотивованість і немотивованість) ?
    8. Якими чинниками є детермінований вибір мотиватора лінгвістичних знаків? Чи вибір є випадковим, що пояснюється «універсальними законами мотивації» ?

Семінар 5.

Тема: Психолінгвістика і менталінгвістика: загальні проблеми.

План

  1. Проблема взаємодії мови і мислення в історії лінгвістики й інших наук та у сучасному висвітленні.
  2. Менталінгвістика та її основні аспекти.
  3. Свідомість і мислення. Симбіоз свідомості і реальності. Діалектика свідомості, мислення і мови в процесі людської діяльності.
  4. Основні типи мислення. Мислення людини і тварин.
  5. Психофізіологічні зв'язки мови і мислення. Структура кори головного мозку і місце розташування мовних зон. Афазия та її види.
  6. Зовнішня і внутрішня мова. Вербальне і невербальне мислення.
  7. Паралінгвістика як наука. Паралінгвальні способи комунікації та їхні національні особливості.

Методичні рекомендації для підготовки

Взаємовідношення мови і мислення відноситься до самих складних, самих актуальних проблем не тільки мовознавства, але й логіки, психології, філософії. Ця складність проблеми обумовлена, перш за все, складністю і протиріччям природи  як мислення, так і мови.

Як необхідні атрибути людини, обидва явища містять у собі соціальне і біологічне, відповідно подвійній природі людини. З одного боку і мова, і мислення являють собою породження мозку людини, з другого – і мова, і мислення виступають як соціальні продукти, оскільки сама людина є явище соціальне.

Принято розглядати свідомість і мислення. Свідомість є вторинна по відношенню до буття, воно відображає об’єктивну дійсність. У мові, через мислення иакож відображається світ об’єктів і явищ. Що пізнаються людиною. Мислення, за виключенням його практично діяльністного типу, має психічну,ідеальну природу, між тим як мова – це явище за своєю природою фізичне,матеріальне, хоча, завдяки тісному звя’зку з мисленням, є і ідеальним явищем.

Прямої відповідності між одиницями мислення і співвідносними з ним одиницями мови нема: в одній і тій мові одна думка чи її компоненти – поняття і уявлення – можуть бути вербалізовані різними реченнями, словами чи словосполученнями. Одні і тіж слова можуть бути використані для вербалізації різних понять і уявлень. Крім того службові, вказівні слова взагалі не можуть позначати понять чи уявлень, а, наприклад, понукальні, питальні речення розраховані тільки на вираження волевиявлення і суб’єктивного відношення мовця до яких небудь фактів. Таким чином, відмінність мови і мислення полягає у наступному:

  • мислення характеризується певною самостійністю: воно може утворювати поняття і втілювати їх у образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ дійсності;
  • мова – матеріально-ідеальне явище, мислення – ідеальне;
  • мова – явище національне, мислення – інтернаціональне;
  • будова і закони розвитку мови і мислення не співпадають.

Головними одиницями мова виступають фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення; основними одиницями мислення є поняття, судження, умовивід. Не співпадають логічні і лінгвістичні категорії.

Роль мови у процесі пізнання є наступною:

  1. Мова закріплює результати пізнавальної діяльності. О.А. Потебня справедливо зауважив, що «мова відноситься  до всіх інших засобах прогресу  як перше і головне».
  2. Мова є головним інструментом пізнання. Вивчаючи мову, людина опановує і головні форми і закони мислення. Разом з цим мова дала можливість людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, що для тварин є головним джерелом інформації про навколишнє середовище. Не всі, наприклад, бачили джунглі, але знають, що це таке завдяки тому, що читали в книгах і словниках.

За допомогою мови людина не тільки набуває узагальнені знання, а йділить явища дійсності на складові елементи, класифікує їх.Виокремлення складових частин або елементів у явищах дійсності відбувається за допомогою дискретних одиниць – слів, а класифікація – як за допомогою слів (родові і видові відношення і т. і.), так і за допомогою граматичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н. Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, – 322 с.
  2. Березин Ф. М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Леонтьев А. А. Основы психолингвистики. М.: Смысл, 2005. – 287 с.
  4. Лурия А. Р. Язык и сознание. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 413 с.
  5. Мурзин Л. Н. Проблемы и направления современной лингвистики. Пермь: Изд-во Перм.ун-та ,1992. – 234 с.
  6. Мечковская Н.Б. Общее языкознание.Структурная и социальная типология языков: учеб.пособ.для студ.вузов / - Минск: Амалфея, 2000. – 368 с.
  7. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  8. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  9. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
  10. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  11. Кубрякова Е.С. Язык и знание. – М.: Наука. 2004. – 456 с.
  12. Кодухов В.И. Общее языкознание . – М.: Просвещение, 1974  – 450 с.
  13. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми.- Полтава: Довілля-К. 2009. – 711 с.

Додаткова:

  1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.,   1955.– 320 с.
  2. Белл Р.Т. Социолингвистика: цели, методы, проблемы. – М., 1980.– 180 с.
  3. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М., 1974.– 340 с.
  4. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию.— М., 1963. – Т. 1; Т. 2.
  5. Будагов Р. А. Человек и его язык. – М., 1974. – 84 с.
  6. Будагов Р.А. Что такое развитие и совершенствование языка? – М., 1977.
  7. Булаховский Л. А. Избранные труды: В 5 т. – Киев, 1975. – Т. 1. – 360 с.
  8. Вайнрайх У. Языковые контакты. – К., 1997.- 180 с.
  9. Залевская А.А. Введение в психолингвистику. М.: Изд-во РГГУ, 2007. – 560 с.
  10. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику.— М., 1978. – 480 с.
  11. Ларин Б. А. История русского языка и общее языкознание.М.,1977. – 250 с.
  12. Ломтев Т. П. Общее и русское языкознание: Избранные работы,М., 1976. – 240 с.
  13. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 322 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Охарактеризуйте витоки психолінгвістики як науки.
    2. Які моделі породження (продукування) існують в історії психолінгвістики? Назвіть їх авторів.
    3. Назвіть головні принципи мовленнєвої діяльності людини згідно з психолінгвістичною концепцією Московської психолінгвістичної школи.
    4. Поясніть різницю розуміння мовлення і розуміння тексту людиною. Доведіть неізоморфність інформації, що передається, і інформації, що сприймається.
    5. Поясніть тезу О. Леонтьєва «Узагалі зрозумілим є те, що може бути інакше виражене» [за Леонт’євимА.А., 1999 г., с. 142]
    6. Дайте визначення поняттю «ментальний лексикон» і доведіть концептуальну розбіжність між цим поняттям і «внутрішнім лексиконом» (за О.С. Кубряковою 2004 р. с. 364).
    7. Поясніть методику асоціативного експерименту і його прикладне значення.

Семінар 6

Тема: Діалектика мови і мислення

План:

  1. Гносеологічні та когнітологічні функції мови. Класики лінгвістики про мову як спосіб формування думки.
  2. Ментальна основа мовних рівнів. Відбиток розумових операцій на лексичному і граматичному рівнях мови.
  3. Семантичний трикутник Огдена-Річардса. Мислення людини як основа організації внутрішніх і зовнішніх властивостей лексичної системи.
  4. Закон семантичної відкритості слова. С.О.Карцевський про асиметричний дуалізм словесного знака.
  5. Семантичні інновації мовних одиниць в аспектах когнітивної лінгвістики.

Методичні рекомендації для підготовки

У процесі підготовки до семінару бажано дотримуватись наступної схеми:

а) філософські концепції зв’язку мови і мислення. Ідеалістична філософія про зв'язок мови і мислення. Младограматична концепці взаємозв’язку мови і мислення. Розуміння мови і мислення у концепції діалектичного матеріалізму;

б) форми мислення у відношенні до мови. І.П. Павлов, Л.С. Виготський,   С.А. Рубінштейн, Б.А. Серебрянніков;

в) нейролінгвістичні механізми мови і мислення (зона Брока і Верніке);

г) відносна самостійність мови і мислення;

д) як зароджується думка і реалізується у мовленні? Процес мовленнєвої діяльності у розумінні О.О. Леонтєва;

е) мова і думка у процесі сприйняття мовлення;

ж) процес мислення і зміст думки.

За своїми формами і функціями розрізнюються мисленнєві і мовні операції. Якщо мисленнєві операції націлені на пізнання дійсності і досягнення істини, то мовні операціїнацілені на формування думки, емоційного, вольового знання, на точну і виразну їх передачу.

Зміст свідомості носіїв тієї чи іншої мови зовсім не полягає у сумі значень, зафіксованих в мовних одиницях і граматичних категоріях. За допомогою обмеженого у кожній мові набору мовних одиниць носій відповідної мови висловлює такий мисленнєвий зміст, який безпосередньо не закріплений за будь якою окремою мовною одиницею. Впливаючи, але не рішучим чином на мислення, мова не може також визначати характер матеріальної і духовної культури суспільства. Остання опосередкована мисленням, яке являє собою, як і мова, продукт соціального розвитку.

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, - 322 с.
  2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  4. Стернин И.А. Коммуникативное и когнитивное сознание/ С любовью к языку. Электронный ресурс, Режим доступа:www.philology.ru/linguistics1./sternin-02a.htl 2002
  5. Кодухов В.И. Общее языкознание . – М.: Просвещение, 1974 . – 450 с.
  6. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  7. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  8. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
  9. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми.- Полтава: Довілля-К., 2009. – 711 с.
  10. Филлмор Ч. Фреймы и семантика понимания // Новое в  зарубежной      лингвистике. М., 1983. Вып. 12: Прикладная лингвистика.
  11. Общее языкознание. Внутренняя структура языка/ под ред. Б.А.Серебренникова. М.: Наука, 1972. – 564 с.

Додаткова:

  1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.,   1955.– 320 с.
  2. Белл Р.Т. Социолингвистика: цели, методы, проблемы. – М., 1980.– 180 с.
  3. Бенвенист Э Общая лингвистика. – М., 1974.– 340 с.
  4. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию.— М., 1963. – Т. 1; Т. 2.
  5. Будагов Р. А. Человек и его язык. – М., 1974. – 84 с.
  6. Будагов Р .А. Что такое развитие и совершенствование языка? – М., 1977.
  7. Булаховский Л. А. Избранные труды: В 5 т. – Киев, 1975. – Т. 1. – 360 с.
  8. Вайнрайх У. Языковые контакты. – К., 1997.- 180 с.
  9. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику.— М., 1978. – 480 с.
  10. Когнитивные аспекты языка // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.23. М.: Прогресс, 1988.
  11. Лакофф Дж. Когнитивное моделирование // Язык и интеллект / под. ред. В.В. Петрова. Пер. с англ. В.И. Герасимова и В.П. Нерознака. – 1996 г. С.134-180.
  12. Ларин Б. А. История русского языка и общее языкознание.М.,1977. – 250 с.
  13. Ломтев Т. П. Общее и русское языкознание: Избранные работы,М., 1976. – 240 с.
  14. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 322 с.
  15. Павильонис Р.И. Проблема смысла: современный логико-философский анализ языка. – М.: Наука, 1983 г. – 367 с.
  16. Пиаже Ж. Генетический аспект языка и мышления // Психолингвистика. – М.: Наука, 1984. – С. 123-204.
  17. Rosh E. Prototype Classification and logical Classification The Two Systems. – N.Y., 1981
    • Контрольні запитання:
      1. В чому полягають два головних вектори дослідження мови с позицій когнітивної лінгвістики? (О.О. Селіванова, 2008, с. 370)
      2. Охарактеризуйте процес категоризації дійсності людиною з позицій когнітивної лінгвістики і поясніть роль мови у цьому процесі.
      3. В чому полягає різниця між класичною теорією категоризації світу людиною (Аристотель, Лакофф 1996, с.145, Вітгенштейн) і прототипічною семантикою (Rosh E.1981 р.) ?
      4. Назвіть головні завдання лінгвоконцептології як науки. Дайте визначення процесу концептуалізації як пізнавальної діяльності людини.
      5. Які є думки вчених (Піаже 1984 р., Павильоніс 1983 р., Кубрякова 1996 р., Пигалев 1999 р.) щодо первинності чи вторинності процесу концептуалізації відносно засвоєння мови у філогенезі чи онтогенезі?
      6. Поясніть взаємодію процесу концептуалізації і впливу на цей процес культури, до якої занурений індивід (Манакин 2004 р. с. 14, Степановa1997 р. с. 40-410).

Семінар 7.

Тема:Мовні картини світу в єдності відмінностей

План

  1. Співвідношення мови, мислення й дійсності в гіпотезі Сепіра-Уорфа. Гіпотеза лінгвістичної відносності та проблеми сучасної етнолінгвістики.
  2. Концепт як одиниця когнітивної лінгвістики. Співвідношення концепту, поняття, мовного значення, змісту.
  3. Поняттяпро архетипи, хронотопи, ментальні стереотипи та їхнє відображення в мовній і концептуальній пам'яті народів.
  4. Категоріальні архетипи германських та слов'янських народів у міфопоетичній та літературній традиціях і повсякденній мовній компетенції.
  5. Поняття про наукові та наївні, мовні та концептуальні картини світу.
  6. Чинники подібностей і відмінностей у національних мовних картинах світу.
  7. Єдність як організуюча катеогрія мовних картин світу. Філософське, ментальне і ноосферне підгрунтя єдності людських мов на планетарному рівні.

Методичні рекомендації для підготовки

Термін «картина світу» було введено в науковий ужиток В. Герцем на рубіжі 19-20 століть стосовно фізичного світу. В. Герц трактував це поняття як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об’єктів, що відображають суттєві ознаки, включаючи мінімум пустих, зайвих відносин, хоч повністю їх запобігти не вдається, тому що образи створюються розумом.

Сучасні автори визначають картину світу як глобальний образ світу, що лежить в основі світосприйняття людини, тобто як такий, що виражає суттєві ознаки світу у розумінні людини у результаті її духовної і пізнавальної діяльності. З цим можна цілком погодитись. З одним лише уточненням: «світ» потрібно розуміти не тільки як наглядну реальність, чи навколишнє середовище, що оточує людину, але як свідомість-реальність у гармонічному сісбіозі їх єдності дл людини.

Мовна картина світу – це відображений засобами мови образ свідомості-реальності, модель інтегрального знання про концептуальну систему уявлень, що репрезунтуються мовою. Мовну картину світу слід відокремлювати від концептуальної чи когнітивної моделі світу, що являється базою мовного втілення, словникової концептуалізації сукупності знань людини про світ.

Апресян Ю.Д. називає мовну картину світу наївною в тому сенсі, що наукові визначення і мовні тлумачення не завжди співпадають за об’ємом, і навіть за змістом. Концептуальна картина світу («модель») на відміну від мовної постійно змінюється, відбиваючи результати пізнавальноїі соціальної діяльності. Окремі фрагменти мовної частини світу ще довго зберігають застарілі, реліктові уявленн людей про світоустрій.

Велика розбіжність думок щодо сутті поняття «мовна картина світу», безсумнівним остається те, що мовне членування світу відрізняється у різних народів. У процесі діяльності в свідомості людини виникає суб’єктивне відображення існуючого світу. Людина пізнає мову аким же чином, як і навколишній світ, при цьому, разос з понятійною картиною світу виникає й мовна, яка не протистоїть понятійній, але й не ототожнється з нею.

Людина як об’єкт пізнання є носієм певної системи знань, уявлень, думок про об’єктивну дійсність. Ще В.фон Гумбольдт писав «Вся мова в цілому виступає між людиною і природою, що впливає на неї ззовні і з середини. Кожна мова описує навколо  народу, якому вона належить, коло, звідки людина може вийти лише настільки, наскільки вона вступає в коло іншої мови [Гумбольдт 1984: 80]». У 30-і роки ХХ століття пттання про вплив мови на уявлення людей про світ ставилось американським культурологом і лінгвістьм Е. Сепіром і його учнем Б. Уорфом [Уорф 1960].

Гіпотеза лінгвістичної відносності – це концепція, згідно якої структура мови визначає структуру мислення і спосіб пізнання зовнішнього світу. Ця гіпотеза розроблена в 30-х роках ХХ століття у США Е. Сепіром і Б. Уорфом у рамках етнолінгвістики.

Вивчаючи культуру і мову різних народів, Уорф і Сепір незаложно один від одного визначили такі положення своєї теорії. Люди поділють природу у напрямку, що підказується рідною мовою, виокремлюючи у світі явищ категорії і типи зовсім не тому, що ці категорії і типи є очевидними.Світ предстає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, що повинен бути організований нашою свідомістю, а це означає, в основному мовною системою, що зберігається у нашій мовній свідомості.

Мова – це те, що лежить на поверхні буття людини в культурі. Саме тому, починаючи з ХІХ століття (Я. Грим, Б. Раск, В фон Гумбольдт, О.А. Потебня) і до сьогодення, проблема взаємозв’язку, взаємодії мови і культури є однією з центральних у мовознавстві. Як вже зазначалось, перші спроби рішення цієї проблеми помічають у концепції В. фон Гумбольдта, головні положення якої є наступними: 1) матеріальна і духовна культура втілюється у мові; 2) будь яка культура – є національною, її національний характер є вираженим у мові   безпосереднє через особливе бачення світу, мові є притаманна специфічна для кожного народу внутрішня форма (ВФ); 3) ВФ мови – вираження «народного духу», його культури; 4) мова є проміжне коло між людиною і світом. Концепція В. фон Гумбольдта получила своєрідну інтерпретацію у роботі О. О. Потебні«Мысль и язык», у працях Ш. Балі. Ж. Вандрієса, І. А. Бодуена де Куртене, Р. Якобсона і інших дослідників.

Думку про те, що мова і дійсність структурно подібні,виказував Л. Єльмслєв, який зазначав, що структура мови може дорівнюватись структурі дійсності чи може розглядатися як більш менш деформоване її відображення. Разом з цим взаємодію мови і культури треба досліджувати вкрай обережно, пам’ятаючи, що це різні семіотичні системи. Але слід зазначити, що навіть такі, вони, мова і культура, мають багато спільного 1) культура і мова – це форми свідомості, що відображують світосприйняття людини; 2) культура і мова існують в діалозі між собою; 3) суб’єкт культури і мови – це завжди індивід чи соціум, індивід чи суспільство; 4) нормативність – загальна для мови і культури риса; 5) історизм – одна з суттєвих характеристик культури і мови; 6) мові і культурі притаманна антиномія «динаміка-статика».

Мова і культура взаємопов’язані: 1) в комунікативних процесах; 2) в онтогенезі (формування мовних здібностей людини); 3) у філогенезі (формування родової, суспільної людини).

Різняться ці дві суті наступним: 1) у мові як у феномині переважує орієнтир на масового адресата, в той час як у культурі цінується елітність; 2) хоча культура – знакова система (подібно мові), але вона не здатно самоорганізовуватись; 3) мова і культура – різні семіотичні системи.

Література

Основна:

  1. Актуальные проблемы современной лингвистики: уебное пособие М.: Флинта, Наука, 2011. – 412 с.
  2. Арутюнова Н.Д.  Язык и мир человека 2-е изд.,испр. М.: Языки русской культуры, 1999 . – 895 с.
    1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, - 322 с.
    2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
    3. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
    4. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики. – М.: Просвещение. 1977. – 135 с.
    5. Кодухов В.И. Общее языкознание . – М.: Просвещение, 1974 . – 450
    6. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
    7. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
    8. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
    9. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 322 с.

Додаткова:

  1. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М., 1996. – 416 с.
  2. Выгодский Л.С. Мышление и речь. – М.-Л.: Русь, 1964. –184 с.
  3. Колшанский Г.В. Паралингвистика. Серия: лингвистическое наследие ХХ века – М.: Едиториал УРСС, 2010.– 96 с.
  4. Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. – М., 2003.– 200 с.
  5. Мечковская Н.Б. Язык и религия. – М.: Флинта, 1998.– 180 с..
  6. Плотников Б.А. Общее языкознание. Семинарий. – Минск: Вышэйша школа, 1986.- 200 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Дайте визначення концептуальної й мовної картини світу і поясніть в чому полягає різниця цих картини світу?
    2. Від чого залежить національна специфіка фрагментів концептуальної системи? Як здійснюється пошук національної специфіки концептуальної системи?
    3. Поясніть наступне твердження: «Тому сприйняття мовного знаку актуалізує суб’єктивну образну, понятійну, емоціональну інформацію, яка міститься у концепті, і навпаки, будь який вид такої інформації може бути асоційованим зі знаком» [Павилѐнис Р.И. Понимание речи и философия языка // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХYII .: М.: Прогресс, 1986. – С. 380-388].
    4. Як пов’язані мова та культура за думкою В. фон Гумбольдта?
    5. Вчені визнають, що мова і культура – це дві різні семіотичні системи, але також визнається й те, що вони мають багато спільного. Назвіть відмінні і спільні риси мови та культури як соціальних явищ.
    6. Існує думка, що мова здатна відображати культурно-національну ментальність її носіїв (В. Маслов Лингвокультурология. Глава 3). Наведіть приклади мовних знаків з різних мов, яким притаманна така функція.
    7. Які головні положення гіпотези Сепіра-Уорфа?

Семінар 8.

Тема:Основні проблеми соціолінгвістики

План:

  1. Соціальна лінгвістика та її предмет і завдання.
  2. Історія соціолінгвістики як самостійного напрямку. Найбільш відомі школи соціолінгвістики.
  3. Соціальні форми існування мови.
  4. Мовні контакти. У.Вайнрайх про мовні контакти. Результати взаємодії і контактування мов.
  5. Мовна ситуація і мовна політика. Державна мова та її функції.
  6. Особливості національно-мовної політики в різних країнах світу. Мовна політика і проблема білінгвізму.
  7. Світові мови. Міжнародний статус англійської мови та її роль у сучасному світі

Методичні рекомендації для підготовки

Мова і суспільство – одна з центральних проблем сучасної лінгвістики, дана проблема виникає на базі більш часних:

  • суспільний характер виникнення, розвитку, функціонуванн мови;
  • природа її зв’язків з суспільством;
  • соціальна диференціація мови у співвідношенні з розділом суспільства на класи, прошарки, групи.;
  • соціальні відмінності у використанні мови у звязку з різними сферами його застосування;
  • взаємовідношення мов у дво- і багатомовних суспільствах;
  • умови надбання однією з мов функцій засобу міжнаціонального спілкування;
  • форми свідомого впливу суспільства на мову.

У розвитку мови перш за все віддзеркалюються такі кардинальні події у житті суспільства, як зміна і перетворення соціально-економічних формацій, рівень культури суспільства, теріторіальна, соціальна, професійна, а інколи вікова і гендерна, і інші види диференціації.

Поява перших людських мов обумовлена виникненням суспільств, де люди спільно працюють.

Темпи розвитку мови визначаються темпами розвитку суспільства, соціальними умовами для виникнення писемності, книгодрукуванням, розвитком науки, публіцистики, літератури.

Соціальна і професійна диференціація суспільства приводить до соціальної і професійної диференціації мови.Виникають соціальні діалекти, групові мови і жаргони. Такі різновиди загальнонаціональної мови зазвичай відрізняються вживанням слів і фразеологізмів, у меншій мірі вживанням граматичних варіантів.

Важливий момент у історії мови – появлення загальнонаціональної літературної мови, мови письменності і освіти. В основу такої мови зазвичай лягає той діалект чи та форма мовлення,  яка використовується у столиці држави чи в іншому культурному центрі країни. З моменти своєї появи ця мова починає впливати на теріторіальні і соціальні діалекти, підкорює їх собі к вища форма нищі.

У системі мови, на перший погляд, не видно впливу соціальних фактів. Структурна організаці мови ніяк не програмує функціонально-стилістичну диференціацію мови. Проте потреба у такій диференціації робить вплив на розвиток лексичної парадигматики і синтаксичних конструкцій. Варіанти, що існують у мові, стилістично диференціюються, утворюються терміни і термінологічні поєднання, встановлюються нові структурні відношення і ускладнюється лексична парадигма у системі мови.

Література

Основна:

  1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. – М.: Наука, 2005, - 322 с.
  2. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1977. – 180 с.
  3. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – М.: Флинта, 2003. – 150 с.
  4. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики. – М.: Просвещение. 1977. – 135 с.
  5. Гируцкий А.А. Общее языкознание. – Миск: Изд-во МинГУ, 2004. – 200 с.
  6. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  7. Звегинцев В.А. Очерки по общему языкознанию. М.: Наука, 1962. – 200 с.
  8. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 322 с.
  9. Мечковская  Н.Б. Общее языкознание.Структурная и социальная типология языков: учеб.пособ.для студ.вузов / Н. Б. Мечковская . – 8-е изд . – М. : Флинта : Наука, 2011 . – 312 с.
  10. Мечковская Н. Б. История языка и история коммуникации: от клинописи до Интернета: курс лекций по общему языкознанию / Н. Б. Мечковская. – М.: Флинта: Наука, 2009. – 582 с.

Додаткова:

  1. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М., 1996. – 416 с.
  2. Выготский Л.С. Мышление и речь. – М.-Л.: Русь, 1964.– 184 с.
  3. Колшанский Г.В. Паралингвистика. – М., 1974.– 204 с.
  4. Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. – М., 2003.- 200 с.
  5. Мечковская Н.Б. Язык и религия. – М.: Флинта, 1998. – 180 с.
  6. Пауль Г. Принципы истории языка.— М., 1960.- 240 с.
  7. Плотников Б.А. Общее языкознание. Семинарий. – Минск: Вышэйша школа, 1986.- 200 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Охарактеризуйте взаємозвязок мови і суспільства.
    2. У чому полягає складність проблеми форм існування мов?
    3. Який статус у системі диференціації мови займають просторіччя, суржик?
    4. Яке ставлення до проблеми білінгвізму виявляється в політиці європейських держав, США, Росії, Індії, африканських країн, азіатських країн.
    5. Охарактеризуйте таке явище у мові як «чергування лінгвістичних кодів» (les alternances codiques) наведіть приклади з відомих для Вас мов.
    6. Назвіть головні проблеми дослідження такої галузі мовознавства як політична лінгвістика.
    7. Дайте визначення таким поняттям:  «мовна політика», «мовна норма», «мовний союз», «мовна варіативність», «мовні контакти», «мультілінгвізм».

5.ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Тема 1:Мовознавство у Древній Індії

План:

  1. Історичні умови появи давньоіндійського мовознавства.
  2. Вплив індійського мовознавства на мовознавчі ідеї сусідніх древніх країн.
  3. Граматика Паніні і її головні положення.
  4. Проблематика давньоіндійського мовознавства: фонетика, граматика, лексикографія, етимологія (нірукта).
  5. «Нірукта Яскі» - перша лексикографічна праця давньоіндійського мовознавства, її значущість.
  6. Лінгвофілософські ідеї представника «граматичної школи» філософії Бхавртрихарі (5-6 ст. н.е.). Твори «Вакяпадія» («про слово і речення»)

Методичні рекомендації для підготовки

Мовознавство – древня наука. Витоки сучасного мовознавства сягають саме мовознавства Древньої Індії і Древньої Греції.

Давньоіндійська, класична, арабська і європейська (до ХІХ ст.) традиції у дослідженні мови посідають певне місце, тому що відзначені розробкою важливих мовознавчих проблем. До них відносяться: проблема природи і походження мови, встановлення частин мови і членів речення, взаємозв’язок слова і його значення.

Ідея про всемогутність Слова стала поштовхом до формування мовознавства в Давньої Індії, що вважається колискою сучасної мовознавчої науки. Давньоіндійська традиція налічує 3 тис. років. Вже тоді існували школи, а навчання у школі потребувало не тільки граматичних знань, але й загальних відомостей про мову. Ймовірно, що граматичні і інші відомості про мову накопичувались і вдосконалювалися, передавались у школах вчителем усно. Такий спосіб навчання існував у Давньої Індії. Про це говорить той факт, що відома граматика Паніні (ІV ст. до н.е.) була пристосована і до усної передачі граматичних знань і до усного засвоєння їх учнями.

У Давньій Індії особлива зацікавленість мовою була розбуджена завдяки незрозумілим місцям у священних книгах – Ведах (veda – основа, називний відмінок, однина;Vedas, «знання», слово того ж кореня, що і російське «ведать»). Веди – це збірники легенд, гімнів, релігійних пісень і т.д. Мову, на якій написані Веди, називають ведійська. Ведійська мова входить в оброблену давньоіндійську мову – санскрит. Це канонізована, нормативна літературна письмова мова брахманів, вчених, поетів. З метою канонізації санскриту була створена граматика як наука емпірична і описова.

Отже , індійське мовознавство виникло завдяки потребі у толкуванні Вед – священних книг Індуїзму (ведичне мовознавство). Найголовнішою функцією давньоведичних лінгвістів було відгородження священної мови Вед – санскриту від народної мови – пракриту.

За 1000 років до н.е. зявились перші словники, які містили списки незрозумілих слів, найдених у Ведах. До нас дійшли п’ять таких словників з коментарями, написаними відомим мовознавцемДавньої Індії Яскі (Vст. до н.е.) . Труди Яскі свідчать про те, що вже до нього існувала розроблена граматична традиція, результатом якої стала граматика класичного санскриту Паніні (IV ст. до н.е.). Вона складалась з 3996 віршованих правил (сутр), і називалась «Аштадхаьян» («вісім розділів граматичних правил») чи «Восьмикнижник».

Головна увага у граматиці Паніні приділялась морфологічному аналізу слова: «вьякаряна» – аналіз членування слова. Слова членувались на корені, основи з суфіксами й флексіями. Наводились правила, як з морфем будувати частини мови і форми слів.

У граматиці виокремлювалось 4 частини мови: імя, дієслово, прийменник, частка. Ім’я мало 7 відмінків.

Опис звуків існував на фізіологічному рівні – за місцем артикуляції і активному органу мовлення. За самостійні фонетичні елементи беруться голосні, тому що вони формують склад.

Стародавнііндійцізверталися ідо питаньфілософії мови,спочаткув міфологічнихпереказах ірелігійнихтекстах,а потім уфілософських іграматичнихпрацях.Вонивизнавалимовувищим божеством("Рігведа").Уведийскомупантеонівиділялисябоги,у віданніяких знаходитьсямовнадіяльність:богинямовиВач,богинясвященноїмовиБхараті,богиняістинноїмовиВаруна.

Мовознавство Древньої Індії вплинуло на мовознавство Древньої Греції, а у ХІ ст. – на арабське. Особливо плідним був вплив граматики Паніні на європейських вчених, яким вона стала відома з кінця XVIII ст., коли англійці ознайомились з санскритом. Санскрит виявляв близьку спорідненість з древніми грецькою і латинською мовами. Все це невідхильно наводило на думку про присутність загального джерела для зазначених мов – мови, яка вже не збереглася. Знайомство з санскритом стало стимулом для виникнення порівняльно-історичного мовознавства.

Отже, у Древній Індії мовознавство мало емпіричний і практичний характер.

Література

Основна:

  1. Андронов М. Индийское языкознание. – М.: Наука, 1978 г. – 232 с.
  2. Лыкова Н.Н. История языкознания в текстах и лицах.Учебное пособие.М.: Флинта: Наука, 2010. – 240 с.
  3. Михалев А.Б. «Общее языкознание. История языкознания: путеводитель по лингвистике. М.: Флинта: Наука, 2008 г – 240 с.

Додаткова:

  1. Вандриес Ж. Язык: Лингвистическое введение в историю. - 2004. 408 с.
  2. Общее и индоевропейское языкознание. Под ред. Звегинцева В. М.: Иностранная література, 1956. – 200 с.
  3. Пауль Г. Принципы истории языка.— М.:М.: Издательство иностранной литературы, 1960. – 501 с.
  4. Семереньи О. Введение в сравнительное языкознание,— М.:Едиториал УРСС, 1980. – 400 с. Електронна версія. Режим доступу:

href="http://razym.ru/naukaobraz/obrazov/183862-semereni-o-vvedenie-v-sravnitelnoe-yazykoznanie.html

  1. Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков. М.: Гос.изд-во, 1937 г. – 500 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Назвіть головні проблеми мовознавства як науки у Древній Індії.
    2. Яку роль для появи порівняльно-історичного методу мовознавства відіграла граматка Паніні?
    3. Якою була суть мови за визначенням древніх індійців? Що означає  поняття «Ригведа» ?
    4. Як пояснювали давньоіндійські мовознавці суть Слова? Чи існує зв'язок між Словом-суттю іБрахманом як вища реальність.
    5. Згідно давньоіндійській лінгвофілософії які стадії у своєму розвитку проходить слово?
    6. Чим відрізняється розуміння мови давньоіндійськими вченими від європейської традиції?
    7. Чим відрізняються сутри від вед? ЧомуБудда Гаутама / Шакьямуни (6ст.. до н.е.) запропонував замінити веди як матеріал дослідження мови на сутри ?
    8. Чим відрізняється ставлення представників класичної граматики і лінгвістів- семантиків до шляхів і способів дослідження мови?
    9. Яку мету переслідували коментатори праць Паніні у період Середньовіччя?
    10. У чому полягали головні принципи індійської лексикографії? Хто такийБуддист Амарасимха (5ст.)?

Тема 2: Арабське мовознавство

План:

  1. Історія ситуація виникнення арабського мовознавства:Арабський халіфат.
  2. Арабська мовознавча традиція: турбота про чистоту арабської мови.
  3. Арабська письменність. Перші записи Корану.
  4. Дослідження граматики арабської мови. ГраматикаАбу л-Асуад ад-Ду’али.
  5. Школи Басриі Куфи: полеміказ питань граматики арабської мови.
  6. Перша арабська граматка “Al-Kitab” басрійца Сібаваіхі.

Методичні рекомендації для підготовки

Формуваннюарабськогомовознавства тадосягненню нимза відноснокороткийчас високогорівня розвиткусприялиісторичніумови, що призвелидошвидкогопіднесенняарабського народу.У 632р.було засновановійськово-теократичну державу –Арабський халіфат,межі якоїнадзвичайно швидкорозширилисяв результатіпереможної ходиарабів,якізавоюваливеликі території наБлизькомуі СередньомуСході,включаючизначну частинуІндії,в Закавказзі,Північній Африці,Іспанії.

Одну з перших спроб скласти арабську граматику, за переказами, зробив Абу л-Асуад ад-ду'а, сучасник халіфа Алі. Він виділив три частини мови: ім'я, дієслово і частинки, ввів знаки для коротких голосних, торкався питань словозміни і таке інше. Його учнями були Яхія ібн Яа'мар, САнбаса ібн Ма'данал-Фіхрі і найвидатніший з них Абу САМРА Сиса ібн Сумар ас-Сакафі. Все найкраще і оригінальне створюється  в середньовічному арабському мовознавстві у 8 - 13 ст., тобто до монгольських завоювань. Є документальні свідчення, що активна діяльність арабських мовознавців тривала і пізніше, до завоювання турками Константинополя (1453).

Досконалість ічіткаметодологічнаспрямованістьствореноїарабамизакороткий чассистемимовознавчихзнаньпояснюються ітим,що арабизумілитворчоосвоїтивсенакопиченепротягом попередніхстоліть яквелліністичноїнауці,так ів індійськійнауці,і тим,що вони змоглиглибокопроникнутив структурусвоєї мови,серйознозбагатившинаукупро мовубагатьмаважливимиположеннями.Арабська наукапро мовуістотновплинулана розробкуграматик ісловниківріднихмов ізагальнолінгвістичноїтеоріїпідумусульманському світі,настановленняєврейськоїлінгвістичноїтрадиції,на становленняі розвиток вЄвропіарабістикиі,нарешті,на появутюркологіїв рамкахарабськоїтрадиціїдозавоювання туркамиКонстантинополя (1453).

Арабське мовознавство (особливо в особі мусульмансько-іспанської науки) виступило посередником між античної наукою і європейської схоластичною логікою. Під впливом арабської гуманітарної та природної науки в західноєвропейських університетах отримав поширення аверроїзм як арабська версія аристотелізму.

Найголовнішими з мовознавчих шкіл, що виникли на території нинішнього Іраку після його завоювання арабами, були Басрійськая – найраніше з усіх, Куфійськая і Багдадська. Між школами Басри і Куфи постійно велася гостра полеміка з питань граматики арабської мови. Басрійці виступали як аналогісти, носії пуристських тенденцій, строгі ревнителі класичних норм мови Корану і поезії. Куфійці ж були аналітиками, що допускали можливість цілого ряду відхилень, особливо в області синтаксису, орієнтувалися на розмовну мову і які вважали еталоном арабської орфоепії Хиджазський діалект. Басрійцями в якості вихідної одиниці для словотвору та формоутворення була обрана одиниця дії - Масдар, а куфійцями – дієслівна форма минулого часу. Першею дійшла до нас арабська граматика "Al-Kitab" бас рійця Сібаваіхі (помер в 794). Він піддав детальному науково-теоретичному описубагато явищ синтаксису, морфології, словотвору та фонетики, використовуючидосягнення численних попередників і сучасників. Це твір ставоб'єктом численних коментарів і забезпечив непорушністьавторитету Сібаваіхі до наших днів.

Література

Основна:

  1. Звегинцев В.А. История арабского языкознания: краткий очерк.- М.: КомКнига, 2007. – 80 с.
  2. Нелюбин Л.Л., Хухуни Г.Т. История науки о язіке / Учебник / М.:Флинта, Наука, 2008. – 376 с.
  3. Рыбалкин В.С. Классическое арабское язікознание. Мю: Стилос. – 206 с.
  4. Сусов И.П. История языкознания. М.: Восток-Запад, 2006.295 с.
  5. Амирова  Т.А.,  Ольховиков  Б.А.,  Рождественский  Ю.В. История языкознания. М.: Академия, 2005. – 672 с.

Додаткова:

  1. Гранде Бенцион Курс арабской грамматики в сравнительно-историческом освещении. М.: Восточная литература, 2001 г. – 585 с.
  2. Алпатов В.М. История лингвистических учений / Монография, лингвистика / М.: Языки славянской культуры,2005. – 368 с.
  3. Иванов Л. П. Курс лекций по общему языкознанию / Учебное пособие / К.: ОсвітаУкраїни, 2006 г. Електронний ресурс. Режим доступа [http://letitbit.net/download/167d72316419/.rar.html]
  4. Арабское языкознание в Средние века.Електронний ресурс. Режим доступа [http://www.durov.com/study/ILU-1386.zip].
  5. Звегинцев В.А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. М.: Просвещение, 1964 (Ч. 1). – 578 с.
  6. Звегинцев В.А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР 1960 (Ч. 2). – 490 с.

  • Контрольні запитання:
    1. У чому полягала особливість теорії структурно-семантичного аналізу речення у арабському мовознавстві.
    2. Теорія частин мови і особливості їх формоутворення на матеріалі арабської мови.
    3. Фонетичні дослідження: артикуляція звуків арабської мови і їх комбінаторні зміни.
    4. Головні напрямки дослідження лексики літературної арабської мови і її діалектів.
    5. Лексикографічні дослідження на матеріалі арабської мови: словникибн Манзура (умер в 1311) “Lisanal-‘arab”, двомовний “Словник тюркских мов” автора Махмуд ибн-ал-Хусейн ибн Мухаммед / Махмуд Кашгарский (11 в.).
    6. Як вирішувалась проблема походження мови у арабській лінгвістиці і мусульманській теології?

Тема 3:Загальне і порівняльно-історичне мовознавство у Європі і у Росії на початку 19 століття:

План:

  1. Діяльність О.Х. Востокова.
  2. Визначення мови В. фон Гумбольдтом.
  3. Головні положення роботи  В. фон Гумбольдта«О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода».
  4. Стаття  В. фон Гумбольдта «ОО сравнительном изучении языков применительно к различным эпохам их развития».
  5. Представники неогумбольдтіанства:Л.Вайсгербер,Й.Трир,X.Глінц,X.Хольц,Г.Іпсен,П.Хартманом,X.Гіпперта ін.

Методичні рекомендації для підготовки

Порівняльно-історичне мовознавство – це область загального мовознавства, об’єктом якої є споріднені, генетично пов’язані мови. Порівняльно-історичне мовознавство встановлює відповідності між цими мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно-історичне мовознавство користується порівняльно-історичним методом, основною метою якого є побудова моделі прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх поступового розвитку та поділу на самостійні мови, а також побудова порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов, що входять до тієї чи іншої генетичної спільноти.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом з таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей. Так, у 1770р. Гердер висуває факт історизму в мовознавстві. Згідно з ним природні закони (а не божа воля) визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Аделунг формулює критерії відмінності в ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами.

А. Х. Востоков (Востоков – псевдонім, справжнє прізвище – Остенек) – видатний славіст, історик мови, поет і дослідник російського віршування.З 1826 Востоков був членом Російської академії і членом-кореспондентом Академії наук, в 1841 р. був обраний академіком. Йому належать праці з порівняльної граматики слов'янських мов, лексикографії церковнослов'янської та російської мов, палеографії (в 1843 р. він здійснив перше наукове видання "Остромирова Євангелія" –  унікальної давньоруської рукописної пам'ятки).В"Міркуваннях про слав'янську мову" (1820) Востоков вперше описав існування носових голосних у старослов'янській мові, довів, що букви«і, ь» рукописах позначали голосні звуки.Вчений багато працював над складанням і редагуванням словників: йому належить "Словник церковнослов'янської мови" (1858-1861), під його редакцією вийшов "Досвід обласного великоросійського словника" (1852), а в 1831 р. була опублікована його "Російська граматика". Особливістю цього дослідження є те, що воно грунтується на вивченні та описі фактів живої розмовної мови і мови літературної, переважно язика Пушкіна.Завдяки Востокову він закріпився як норма, як зразок. Тільки в XIX в. ця граматика перевидавалася більше 12 разів, а всього до теперішнього часу витримала 28 видань.

Наукові інтереси В. фон Гумбольдта зосереджені переважно в галузі лінгвістики і філософії мови. У 1821 році Гумбольдт публікує працю «Дослідження історії ранніх жителів Іспанії за допомогою мови басків». Тут вже присутній головний принцип його філософського підходу – дивитися на світ, історію і культуру крізь призму мови. Він фактично відкрив для сучасників цей унікальний дар.

В. фон Гумбольдт, видатний представник і засновник порівняльного методу аналізу мови, визначає її як один з проявів людської єдності, представлений у всьому різноманітті її «організмів», найбільш доступна спостереженню і дослідженню маніфестація людського розуму і його творчої сили. Тут найбільш наочно постають різноманітність в єдності і гідності кожної індивідуальної сутності. У своїй статті «О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода» вчений зазначає, що створення мови зумовлено внутрішньою потребою людини. Вона не тільки зовнішній засіб спілкування людей у суспільстві, але закладена в природі самих людей і необхідна для розвитку їхніх духовних сил, освіти, світогляду, який людина тільки тоді може досягти, коли своє мислення ясно і чітко ставить в зв'язок з громадським мисленням. У цій роботі вчений найбільш повно викладає своє пояснення онтології мови, основні положення своєї антропологічної концепції, відповідно до якої рід людський розглядається як сукупність народів, які при всій їх відмінності виявляють фундаментальну єдність природи і різні шляхи сходження до загального ідеалу. На переконання Гумбольдта, «різність» і множинність форм прояву будь то в мові або культурі,запорука прогресу, чинник, що забезпечує взаємне збагачення і вдосконалення (у формі й змісті).

Одночасно зі структуралізмом виник інший мовознавчий напрям неогумбольдтіанство. Неогумбольдтіанство напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв. Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом. На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світобачення, яке відображає духовний світ народу носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім світом, і людина бачить світ таким, яким він зафіксований у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уявлень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою»[ ]. Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мова описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити  іншу мову. Перехід на іншу мову спричиняє зміну світобачення. На цих теоретичних засновках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство. Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське. Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відродити гумбольдтівські традиції в мовознавстві. Найяскравіший представник європейського неогумбольдтіанства — німецький учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також німецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін. Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мови». Уже самі назви засвідчують тенденційність учення мовознавця, необ'єктивне акцентування на національних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це неодноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.

Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських традицій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчутний відгомін ідей Гумбольдта. Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса (1858—1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного населення Північної Америки — ескімосів та індіанців. Його дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні погляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом. Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продовжив його учень Едуард Сепір (1884—1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етнології, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Найвідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», метою книжки було показати, що таке мова у його розумінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які її взаємозв'язки з іншими людськими інтересами, з проблемою мислення, з явищами історичного процесу, раси, культури, мистецтва». У книжці розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня, синхронічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура, мова й література, мовні контакти, типологія мов та інші, з кожної проблеми автор висловив свою оригінальну думку.

Література

Основна:

  1. Алпатов В.М. История лингвистических учений. М.: Языки славянской культуры, 2005. – 368 с.
  2. Амирова  Т.А.,  Ольховиков  Б.А.,  Рождественский  Ю.В.История языкознания. М.: Академия, 2005. – 672 с.
  3. Березин Ф.М.  Лингвистическая концепция В. Гумбольдта. // Историялингвистических учений.М.: Высшая школа, 2-е издание, 1975. – 319 с.
  4. Гумбольдт В фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Вильгельм фон Гумбольдт «Избранные труды по языкознанию». М., 1984. С. 37-297.
  5. Иванова Л.П. Курс лекций по общему зыкознанию. – К.: Освіта України. 2006. – 312 с.
  6. Звегинцев  В.А.  История  языкознания  19-20 вв. В очерках и

извлечениях. ч.1 М.,1964

Додаткова:

  1. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. – 400 с.
  2. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. М.: Прогресс, 1985. – 448 с.
  3. Баранов А. Н., Добровольский Д. О. Лео Вайсгербер в когнитивной перспективе. — Изв. АН СССР. Сер. литературы и языка, т. 49. 1990, № 5
  4. Кибрик А. Е. Сепир и современное языкознание: вступительная статья // Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. М.:«Прогресс», 1993.
  5. Звегинцев В. А. Теоретико-лингвистические предпосылки гипотезы Сепира-Уорфа // Новое в лингвистике. М 1960. Вып. 1.
  6. Гухман М. М., Лингвистическая теория Л. Вайсгербера // Вопросы теории языка в современной зарубежной лингвистике. М., 1961, с. 123-162.
  7. Чесноков П. В. Неогумбольдтианство // Философские основы зарубежных направлений в языкознании. М.: Наука, 1977. – 295 с.
  8. Подолян І. Е. Ідея лінгвальної відносності в сучасному науковому контексті // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. 2001. Т. 4. № 2.
    • Контрольні запитання:
      1. На матеріалі яких мов вів наукові дослідження О.Х. Востоков?
      2. Який внесок зробив у славянську філологію О.Х. Востоков
      3. В якому році було опубліковано статтю В. фон Гумбольдта «О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества» і за яких умов.
      4. Поясніть головний принцип філософського підходу В. фон Гумбольдта: дивитись на світ, історію і культуру крізь призму мови.
      5. Назвіть пять частин роботи В. фон Гумбольдта «О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества» і визначте головну мету даної наукової праці.
      6. Що означає мовознавчий напрям «неогумбольдтіанство»? За яких умов з’являється ця лінгвістична течія?
      7. Хто є найвідомішим представником європейського неогумбольдтіанства? Яку концепцію мови він відстоював?
      8. На базі яких мов будував свою теорію представник американського неогумбольдтіантсваФранц Боас?
      9. Як визначав сутність мови Е. Сепір, послідовник ідей Ф. Боаса? Прокоментуйте вислів Е. Сепіра з його праці «Мова»:«Мова служить керівництвом до сприйняття «соціальної дійсності».
      10. Який рівень мови, на думку Е. Сепіра пов'язаний і розвивається паралельно з культурою? Чому?

Тема 4:«Курс загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра:

План:

1. Мова і мовленнєва діяльність; синтагматика і парадигматика; синхронія і діахронія у розумінні Ф. де Соссюра.

2. Ф. де Соссюр як засновник лінгвосеміотики: визначення знака, види і основні ознаки знака, характер зв’язку між поз начальним і означальним;

3. Ф. де Соссюр – засновник структуралізму у мовознавстві.

Методичні рекомендації для підготовки

У першій чверті 20 століття молодограматизм продовжує безроздільно панувати в Німеччині, але і в Росії (Н.В. Крушевський, І. А. Бодуен де Куртене) і в США (У. Д. Уїтні, Ф. Боас) та Франції починають з'являтися нові й альтернативні течії в лінгвістиці.Особливо сильним цей процес був у Франції, де традиції граматики Пор-Рояль ніколи не зникали, вчені зберігали інтерес до вивчення загальних властивостей мови, до універсальних теорій. Тут і виник'' Курс загальної лінгвістики Ф. де Сосюра'', який став початком нового етапу в розвиткунауки про мову.

Фердинанд де Соссюр (1857-1913) - один з видатних мовознавців, якого можна порівняти з Ф. Боппом, В. Гумбольдтом, А. Шлейхером та І. А. Бодуен де Куртене. Вчений народився і виріс у Женеві. Вже в юності основним його інтересом була лінгвістика індоєвропейських мов. У 1876 р. в Лейпцігу він слухав лекції Остгофа, Лескина, Бругманатворців молодограматизму. У 1878-1880 р.р. Ф. де Соссюр стажується у Берліні, звідки він змушений поїхати конфлікт Остгофом і Бругманом, які не прийняли новаторських концепцій вченого. У 1880 р. він переїжджає до Парижа, де його учнями стають А. Мейе і М. Граммон. Там же він знайомиться з Бодуен де Куртене. У 1881 р. Соссюр повертається до Женеви, де до кінця життя був професором. Головний і єдиний виданий за життя працю -'' Трактат про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах'' - закінчений автором у віці 21 року.

КонцепціяСоссюра булапротимолодограматиків,у яких не булочіткого розумінняспецифікиісистемногохарактерумови,і які булиемпіриками,боялися загальнотеоретичнихпобудов.Сила цьоговченогобула укладена вновомупоглядіна вжепіднятілінгвістичніпроблеми.Й.Йорданписав,що''важкоуявити глибшогоібільш об'єктивногоспостерігачамовних фактів,ніжСоссюр.Тому йогопоясненнямайжечотки,майжематематичноточні ічастопереконують''.

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задовольняла не лише концепціямолодограматизму, аі уся порівняльно-історична парадигма. На їхнюдумку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, томуне могло вирішувати свої прикладні завдання.До цих мовознавців належитьФердинанд де Соссюр основоположниксоціологічного напряму.

Соссюр, Фердінанд (Saussure,Ferdinandde) (1857-1913), швейцарський

лінгвіст, один з основоположників сучасної лінгвістичної науки, а також структуралізму як наукової ідеології і методології.

Теоретичні праці Соссюра ознаменували поворот лінгвістики від історичного і порівняльного вивчення мов, тобто діахронії, до аналізу мовної синхронії, тобто структури конкретної мови у визначений момент часу.Соссюр першим послідовно розмежував синхронічний і діахронічний підходи до мови. Його звертання до синхронії зробило революцію в лінгвістиці. При всій значущості нових теорій, що з'явилися з тих пір, і методів сам тип запропонованих ним синхронних структурних описів відігравав визначальну роль у лінгвістичних дослідженнях протягом майже всього 20 ст. Філософською основою лінгвістичної теорії Соссюра є соціологічне вченняОгюста Конта й Еміля Дюркгейма. У «Курсі загальної лінгвістики»простежується вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термінсоціологія), викладених у його «Курсі позитивної філософії» (1830-1842):положення про необхідність опису розглядуваних явищ без проникнення в

їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, іположення про соціальну статику (стан суспільства) та соціальнудинаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу. Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюркгейма «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації багатьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).

«Курс загальної лінгвістики» починаться з визначення об'єктамовознавства. Ф. де Соссюр уводить три важливі для його концепціїтерміни langage«лінгвальна діяльність», langue «мова» і parole«мовлення». Лінгвальна діяльність це все, що стосується мовногофеномену. Мова це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішнійщодо індивіда. Це система взаємопов'язаних елементів, обов'язкова длявсіх членів певного колективу. Вонає соціальна, нелінійна, має психічнийхарактер. Мовленняцелінгвальна діяльність мінус мова. Воноіндивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'язане з акустичнимаспектом). Якщо мова є найважливішою (суттєвою) частиною лінгвальноїдіяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним йістинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й длясебе», підсумовує вчений.Новизна соссюрівського положення не в самих поняттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та іншихмовознавців), а в їх послідовному розмежуванні.

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найважливішою знаковоюсистемою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження ізміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а поняття йакустичний образ. Цей останній є [...] психічним відображеням звучання,уявленням, яке ми отримуємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначувальним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркушапаперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і позначуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним.

Діяльність великого швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра заклала основувідразу декількох напрямків сучасної лінгвістики. Його ідеї вплинули і фактично визначили весь розвиток мовознавства в XX столітті. Ф. де Соссюр стояв у джерел семіотики – ще однієї галузі знання, що дозволила людству в XX столітті зробити виняткових по своїй значимості і наслідкам відкриттів. Головна теза про системність мови, він порівнював її з іншими знаковими системами і висловив ідею про необхідність створити науку, "вивчаючу життя знаків усередині життя суспільства". Ця наука – семіотика, чи семіологія – містить у собі мовознавство як складову частину. ХХ століття – один з головних кроків повороту в мові: немає ніякої реальності, що не знайшла себе в мові.

Література

Основна:

  1. Алпатов В.М. История лингвистических учений. М.: Языки славянской культуры, 2005. – 368 с.
  2. Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М.: Просвещение, 1984. – 319 с.
  3. Звегинцев В.А. История языкознания X1X и XX веков в очерках и извлечениях. В 2-х томах.  Москва.: Учпедгиз Минпроса СССР, 1964. – 406 с.
  4. Ковалик І.І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія

лінгвістичної думки. К.: Вища школа, 1985. - 216 с.

  1. Кондрашов М.І. Історія лінгвістичних досліджень. – К., 1994.
  2. Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвистики.М.: Наука,1985. – 112 с.
  3. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень.К., 1980. С. 77130.

Додаткова:

  1. Зеленько А.С. Загальне мовознавство: Навч. посіб. 2-ге вид., стер.- К., 2011. 380 с.
  2. Соссюр Фердинанд де. Курс загальної лінгвістики. (Лінгвістичне спадщина XX століття).Пер. з французької А. М. Сухотина, під редакцією і з примітками Р. І. Шор. М.: Едіторіал УРСС, 2004. - 256 с.
  3. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних вчень. К.:Вища школа, 1980. - 216 с.
  4. Соссюр.  Ф. де Труды по языкознанию. Москва,: Прогресс, 1968. – 696 с.
  5. Соссюр Ф. де Заметки по общей лингвистике. М.: Прогресс, 2000, –280 с. Електронний ресурс. Режим доступу :litday.net/jazykoznanie-filologiche...

  • Контрольні запитання:
    1. ЯквизначаєФ. деСоссюрматеріалі завданнялінгвістики?
    2. 2. Лінгвістика ісуміжні науки.ЯкФ. деСоссюрвирішує питання проспіввідношенні?
    3. У чомуполягаєскладність визначенняоб'єкталінгвістики?
    4. Якспіввідноситьсямовна діяльністьі мова?
    5. Охарактеризуйтемовуза сукупністюконститутивнихознак.
    6. Якіаспекти маєоб'єктлінгвістики?
    7. Охарактеризуйтенайважливішідихотомічніпротиставленнямови-мовлення,зовнішньої- внутрішньоїлінгвістики,синхронії-діахронії.
    8. Охарактеризуйтенайважливішіознакимовного знака, що виділяютьсяФ. деСоссюром.
    9. У чомупроблема виділеннямовних одиницьмовнихсутностей,згідно Ф.де Соссюру?
    10. У чому своєрідністьтотожностімовних знаків,згідно Ф.де Соссюру?
    11. Охарактеризуйтепоняттязначущостізнака.
    12. Яка рольвиділення даноготипувластивостейзнака вцілісної концепціїФ.де Сосюра?
    13. Якхарактеризуютьсяасоціативніісинтагматичні відношення?

Тема 5: Структуралізм у мовознавстві ХХ ст. Визначення структуралізму як напрямку.

ПЛАН:

1. Передумови виникнення структурної лінгвістики;

2. Постулати структурної лінгвістики про мову;

3. Класичні школи структурної лінгвістики:

3.1.Американський дескриптивізм Едуарда Сепіра і Леонарда Блумфільд

3.2. Датська глоссематика Луї Єльмслєва

3.3. Празький лінгвістичний гурток: М. С. Трубецький і Р. О. Якобсон.

Методичні рекомендації для підготовки.

Багато методологічних принципів мовознавства за своїм походженням, а іноді  й за змістом, мають філософське забарвлення.Залежність від філософських течій далася взнаки й при виникненні структуральної лінгвістики як нового наукового напрямку.Переважно всі фундаментальні дослідження, які лежать в основі сучасногоструктуралізму, були зроблені наприкінці XIX- початку XX ст.

Бурхливе зростання природознавчих наук (відкриття періодичної системи хімічних елементів Менделеєва, закон Менделя про розщеплення спадкоємних ознак батьків та їх нащадків, відкриття Ч.Дарвіна тощо) ввело в науку поняття дискретної структури матерії. Поняття фонеми й морфеми, введене в цей період, якраз і виражало стосовно мови те, що відображали атоми, молекули стосовно хімічних і фізичних явищ, неорганічної матерії.

Напрям в гуманітарних науках, що одержав в пізнішій класифікації позначення структуралізму, з’явилося на початкуXX ст. і було пов’язано насамперед з концепцією структурної лінгвістики швейцарського лінгвіста й філософаФердинанда де Сосюра (1857-1913).Ця концепція суттєво вплинула на антропологічні дослідження Клода Леви-Строса (1908-), єдиного, хто сам себе називав структуралістів,психолінгвістичну теорію Ж. Лакана (див. розділ «Психоаналіз») епістемологічних концепції знання Мішеля Фуко (1926-1984), літературну критикуРолана Барта (1915-1980) та багатьох інших !

З ім'ямФ.де Сосюраприйнято пов'язуватизародження і розвитокструктуралізму влінгвістиціХХстоліття -Празька,Датськата Американськалінгвістичнішколи,акцентувалирізні сторонийого вчення.

Після першої світової війни Структурна лінгвістика "розкололася" - так можна сказати лише умовно, тому що вона ніколи і не існувала як щось єдине - на три течії, які інтенсивно розвивалися в період між світовими війнами і склали класичне ядро Структурної лінгвстики

Американський дескриптивізм Едуарда Сепіра і Леонарда Блумфільд - народився внаслідок необхідності опису та систематизації численних мов індіанських племен, позбавлених писемності (що, в свою чергу, було обумовлено підвищеним інтересом ХХ століття до архаїчних культурах). У цьому сенсі дескриптивізм в лінгвістиці тісно пов'язаний з біхевіоризму, панівним напрямом американської психології, а також прагматизмом, найбільш популярною в США філософською доктриною. Найважливішим теоретичним відкриттям дескриптивістів було розроблене ними вчення про ієрархічність мовної структури - від нижчих рівнів до вищих (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, пропозиції та їх смисли). Надалі генеративна лінгвістика М. Хомського і його послідовників, зберігши ідею ієрархії, змінила послідовність на протилежну - згідно з вченням генератівістов, мова породжується від вищих рівнів до нижчих.

Датська глоссематика (від древнегр. Glossema -слово) була повною протилежністю американському дескриптивізму. Це була гранично абстрактна аксіоматична теорія мови, металінгвістична за своїм характером, тобто в принципі претендувала на опис будь-якої знакової системи (див. семіотика).

Автор глоссематикиЛуї Ельмслев в книзі "Пролегомени до теорії мови" зробив також ряд найважливіших відкриттів, що стосуються вивчення не тільки системи мови, але й будь-якої знакової системи. У першу чергу, це вчення про розмежування плану вираження (мовна форма) та плану змісту (мовна матерія). Потім це протиставлення двох протилежних механізмів, що діють у мові, - комутації та субституції - у плані вираження. Якщо зі зміною одного елемента мовної форми змінюється значення іншої форми (іншого елемента), то ці елементи перебувають у відношенні комутації (так, у реченні "Він прийшов" чоловічий рід займенника комутує з чоловічим родом дієслова). Якщо зі зміною одного елемента значення іншого елемента не змінюється, то ці елементи перебувають у відношенні субституції, вільної заміни. Можна сказати: "Він пришов", або "Коля прийшов", або "Кіт прийшов" (пор. вище з дією механізмів парадигматики та синтагматика у Соссюра) - значення дієслова від цього не змінюється.

Нарешті, Ельмслев розробив учення про три типи залежності між елементами плану вираження: 1) координація, або взаємна залежність (такою залежністю є, наприклад,  синтаксичне узгодження - він прийшов), 2) детермінація, одностороння залежність (наприклад, граматичне управління, коли певне дієслово в односторонньому порядку управляє певним відмінком іменника – у словосполученні "прийшов у школу" дієслово "прийти" управляє знахідним відмінком з прийменником, тобто детермінує появу цього відмінка), 3) констеляція, або взаємна незалежність (в синтаксисі це примикання; у словосполученні "біг швидко "плани вираження не залежать один від одного або перебувають у відношенні субституції випадки координації та детермінації здійснюють комутацію).

Глоссематіка Ельмслева була першою лінгвістичної теорією, яка мала безсумнівно філософське значення (типологічно вона тісно пов'язана з аналітичною філософією).

Третє класичний напрям структурної лінгвістики розвивавПразький лінгвістичний гурток, очолюваний російськими вченими М. С. Трубецьким і Р. О. Якобсоном. Основною тезою празького функціоналізму було твердження про те, що мова є засобом для досягнення певних цілей, а основним завданням - розробка вчення про функції мови. Головне досягнення празької лінгвістики – створення Н.С. Трубецьким докладного і цільного вчення про фонології. Важливим було відкриття, зроблене чеським вченим В. Матезиусом, що стосується так званого поверхнєвого синтаксису висловлювання, вчення про актуальне членування пропозиції. Філософією празького структуралізму була феноменологія.

Цікаво, що три напрямки структурної лінгвістики існували абсолютно незалежно один від одного (така ж доля була у основних напрямків філософії ХХ століття – аналітичної філософії, екзистенціалізму, феноменологічної герменевтики; зовсім по-іншому, наприклад, складалася ситуація в квантовій фізиці, де вчені різних напрямків і країн активно взаємодіяли один з одним ).

До середини ХХ століття класична структурна лінгвістика вичерпала себе, їй на зміну прийшла генеративна лінгвістика, яка більшою мірою відповідала оперативним завданням, які виникли після другої світової війни (машинний переклад, штучний інтелект, автоматизовані системи управління).

Література

Основна:

  1. Мартинович Г.А.Ф. де Соссюр и отечественная психолингвистика // Вестник СПбГУ. Сер 2. 2000. Вып. 1. –  С. 49 - 54.
  2. Апресян Ю.Д. Идеи и методы современной структурной лингвистики. – М., 1966. - С. 7-78.
  3. Брендаль В. Структурная лингвистика // В.А. Звегинцев. История языкознания ХІХ-ХХ веков в очерках и извлечениях.М., 1965.-4.2. – С. 94-101.
  4. Засорина Л.Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974. – С. 5-157.
  5. Матезиус В.Куда мы пришли в языкознании // Звегинцев В.А. История языкознания Х1Х-ХХ веков в очерках и извлечениях.М., 1965.С. 141-147.

Додаткова:

  1. Апресян Ю.Д. Современные методы изучения значения и некоторые проблемы структурной лингвистики // Проблемы структурной лингвистики. – М.: Наука, 1963. – С. 102-149.
  2. Михалев А.Б. Общее языкознание.История языкознания: путеводитель по лингвистике. М.: Флинта: Наука, 2008. – 240 с.
  3. Селіванова О.О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики (аналітичний огляд). – К.: Фітосоціоцентр, 1999.–148 с..
  4. Тезисы Пражского лингвистического кружка // Звегинцев В.А. История языкознания XIX- XX веков в очерках и извлечениях.М., 1965. С. 123-141.
  5. Трнка Б. и др. К дискуссии по вопросам структурализма // Звегинцев В.А. История языкознания Х1Х-ХХ веков в очерках и извлечениях. М., 1965. С. 155-167.
  6. Трубецкой Н.С Избранные труды по филологии [Text] : пер.с разных яз. / Сост.:В.А.Виноградов,В.П.Нерознака; Под общ.ред.Т.В.Гамкрелидзе и др. М.: Прогресс, 1987. – 559 с.
  7. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. М., Прогресс, 1988. – 656 с.
  8. Ельмслев Л. Пролегомены к теории языка // Новое в зарубежной лингвистике. М., 1962. – Вып. 2.

  • Контрольні запитання:
    1. Що сприяло появі нової лінгвістичної думку на початку 20 століття і чому порівняльно-історичний метод дослідження втрачав свої позиції?
    2. Як вирішували члени Празького гуртку опозицію сьрукуралізма синхронія / діахронія? Погоджувались чи відхиляли? Чому?
    3. Що означає твердження членів Пражського гуртка про системний підхід до еволюції мови?
    4. Поясніть поняття «функціональна діалектологія».
    5. Чомукопенгагенці обирають особливий напрямок для своєї концепції – «глоссемантика» ?
    6. Йельська група американських структуралістів як засновник дистрибутивного аналізу.
    7. – Энн-Арборська група американських структуралістів і її науковий внесок.

Тема 5: Методи дослідження мови

План:

  1. Поняття про методологію, методи і методику наукових досліджень;
  2. Описовий метод.
  3. Порівняльно-історичний метод.
  4. Зіставний метод; співвідношення зіставного  (контрастивного) і типологічного мовознавства.
  5. Метод лінгвістичної географії.
  6. Структурний метод: дистрибутивний і трансформаційний аналіз, компонентний аналіз.
  7. Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи і прийоми аналізу.
  8. Математичний метод у лінгвістиці.

Методичні рекомендації для підготовки

У загальнофілософському розумінні методологія є (від гр. methodos – шлях дослідження і  logos – слово, вчення) є способом пізнання і осмислення дійсності та процесів формування й упорядкування досвіду людини. Методологія визначає світоглядну позицію дослідника та впливає на розуміння ним природи об’єкта своєї науки. За спостереженнями вітчизняної дослідниці О.О.Селіванової  мовознавство має своє вчення, або лінгвометодологію, яка спрямована на з’ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису і аналізу мови і її продуктів (О.О.Селіванової«Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми» с. 11).

Слідом за Ю. Степановим І. Арнольд пропонує розрізняти методологію, метод і методику: перша є «застосуванням до процесу пізнання принципів світогляду, тобто співвіднесення отриманих даних з іншими фундаментальними науками і в першу чергу з філософією», метод є підходом до матеріалу, його систематизацією та теоретичним осмисленням; методика розглядається як спосіб пошуку нового матеріалу, тобто сукупність прийомів спостереження, експерименту й опису (Арнольд И. В. Основы научных исследований в лингвистике, с. 8-9).

Дослідники виокремлюють чотири глобальних методології, які були використані як пізнавальне підгрунтя різних напрямів, течій, шкіл у процесі розвитку лінгвістики:

  1. феноменологічну, що грунтується на філософії Платона, Аристотеля, схоластиці Середньовіччя, теоріях духу народу І. Гердера і В. фон Гумбольдта, феноменології М. Гайдеггера, Г. Гадамера та марксистській  концепції історичного матеріалізму
  2. позитивістську, до якої тяжіють ті лінгвістичні школи й течії, що спираються на філософські вчення античних матеріалістів, середньовічних номіналістів, емпіриків (Д. Юма, О. Конта, Дж. Мілля), біхевіорістів тощо;
  3. раціоналістську, що виходить із теорії Р. Декарта, логіцизму, положень І. Канта, екзистенціалізму, естетизму Б. Кроче, аналітичної філософії логічного аналізу мови Р. Карнапа, Л. Вітгенштейна;
  4. функціоналізму, підгрунтям якої вважаються ідеї І Канта, погляди В. Джемса, Ф. Шіллера, Д. Льюі, Л. Виготського, М. Бахтіна та інших.

Наукова парадигма – панівна на кожному етапі історії лінгвістичних учень система поглядів на мову, яка визначає предмет і принципи лінгвістичного дослідження відповідно до культурно-історичного і філософського контексту епохи ( М. Алефіренко Современные проблемы науки о языке, с. 18).  Мовознавці постулюють історію лінгвістики як послідовну зміну чотирьох головних наукових парадигм: генетичної (порівняльно-історичної, еволюційної), таксономічної (системно-структурної), прагматичної (комунікативно-функціональної), когнітивної (когнітивно-дискурсивної).

Описовий метод – цесистема дослідницькихприйомів,застосовуванихдля характеристикиявищмови наданому етапіїїрозвитку;це методсинхронного аналізу.Методикаописовоговивчення мовиповинна,з одного боку,невипускатиз увагимову якструктурнеісоціальне ціле,а з іншогобоку,чітковизначити тіодиниціта явища,які єпредметом спеціальноговивчення.

Порівняльно-історичний метод: розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування.

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібностей і відмінностей. Для того використовують зіставний метод.Зіставний метод – сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою ви-явлення специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов – споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на ви-явлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Ідея зіставного методу була теоретично обґрунтована І. Бодеуном де Куртене, який вважав, що зіставне вивчення мов може базуватися на виявленні подібностей та відмінностей між мовами незалежно від їхніх історичних та генеалогічних зв’язків.

Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної типології та універсалій. Мовна типологія – порівняльне вив-чення структурних і фунціональних особливостей мов неза-лежно від їхньої генетичної природи.

Метод лінгвістичної географії: вивчення просторового розміщення мовних явищ,відтворення реальноїкартини поширенняіфункціонування мовних фактів різних рівнів на всій території існування мови.

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод. Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами. Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані певною системою лінгвальних відношень. Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансформаційний і компонентний аналіз.Структурний метод – спрямований на дослідження сучасного стану мови як системи із притаманними їй інваріантними елементами (фонема, морфема, лексема, грамема, речення) і відношеннями між елементами (синтагматичними, парадигматичними, епідигматичними).

Соціолінгвістичній метод  вивчення мови являє собою синтез методів, характерних як для соціологічних, так і для лінгвістичних досліджень, що використовуються стосовно завдань вивчення мови як соціального явища. Методи соціолінгвістики поділяються на методи польового дослідження та методи соціолінгвістичного аналізу мовного матеріалу і включають анкетування, інтерв'ювання, безпосереднє спостереження, в тому числі включене спостереження, аналіз письмових джерел, експеримент, прийоми математичної статистики, різновиди кореляційного аналізу тощо.

Психолінгвістичні методи:психолінгвістиказа предметомдослідженнянаближаєтьсядо лінгвістики,аза методамидослідженняближчедо психології.Психолінгвістика- це психологічнанаука,яка"успадкувала" методипсихологіїі в тойже часрозробилавласні методи.Цеекспериментальніметоди -організаціяцілеспрямованогоспостереження,колизапланомдослідникачастково змінюєтьсяситуація,в якій знаходятьсяучасники експерименту.

Математичний метод :Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кіль-кісні методи зводяться до простого підрахунку час-тоти вживання мовних одиниць. Статистичні ме-тоди передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мов-ленні, для виміру звязків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціону-ванні мови та для встановлення залежності між якіс-ними й кількісними характеристиками мови.

Література

Основна:

  1. Амирова Т. А. Из истории лингвистики ХХ века. Структурно-функциональное языкознание (истоки, направления, школы). – М.: Наука, 1999. –456  с.
  2. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 25. Контрастивная лингвистика. Нерознак В.П., Гак В.Г. (сост.) М.: Прогресс, 1989 г. – 440 с.
  3. Демьянков В.З. Доминирующие лингвистические теории в конце XX века // Язык и наука конца 20 века. М.: Институт языкознания РАН, 1995. С.239-320.
  4. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми. Підручник. Полтава: Довкілля-К, 2008. – 711 с.
  5. Степанов Ю.С. Методы и принципы современной лингвистики. – М.: Наука, 1975. –  313 с.
  6. Степанов Ю.С. Язык и метод. К современной философии языка. – М.: Языки русской культуры, 1998. –  784 с.
  7. Селиверстова О.Н. Контрастивная синтаксическая семантика: Опыт описания. – М.: Наука, 1990.
  8. Семереньи О. Введение в сравнительное языкознание / Пер. с нем. – М.:Эдиториал УРСС,2002.– 400 с.
  9. Соссюр Ф.д. Курс общей лингвистики. // Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию /Пер. с франц. – М.: Прогресс, 1977. С.31-273.
  10. Тезисы пражского лингвистического кружка // Кондрашов Н.А. ред. Пражский лингвистический кружок: Сборник статей. – М.: Прогресс, 1967. С.17-41.

Додаткова:

  1. Апухтин В. Б. Психолингвистический метод анализа смысловой структуры текста: Автореф. дис. . канд. филол. наук. – М. , 1977. – 29 с.
  2. Гринберг Дж. Квантитативный подход к морфологической типологии языков /Пер. с англ. // Новое в лингвистике. – М.: Прогресс, 1963. Вып.3. С.60-94.
  3. Гринберг Дж. Некоторые грамматические универсалии, преимущественно касающиеся порядка значимых элементов // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1970. Вып.5. С.114-162.
  4. Гринберг Дж., Осгуд Ч., Дженкинс Дж. Меморандум о языковых универсалиях // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1970. Вып.5. С.31-44.
  5. Гумбольдт В.ф. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Гумбольдт В.ф. Избр. труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. С.34-298.
  6. Дыбо В.А. Книга Хенрика Бирнбаума и современные проблемы праязыковой реконструкции // Бирнбаум Х. Правлавянский язык: Достижения и проблемы в его реконструкции.М.: Прогресс, 1987. С.15-16.
  7. Кацнельсон С.Д. Общее и типологическое языкознание. Л.: Наука,2010, 346 с.
  8. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К.: Академія, 2006. – 463 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Співвідношення між методом, методикою і прийомом.
    2. Описовий метод: сутність, цілі, завдання та структура.Дослідницькі можливості описового методу.
    3. Методики таксономічного методу: компонентний аналіз, комутаційна перевірка, дистрибутивний і валентностних аналіз. Подібність і відмінність історичного та порівняльного методів.
    4. Лінгвістичні основи порівняльно-історичного методу.
    5. Принципи типологічного аналізу (виявлення ізоморфізму і алломорфізма мов світу, розподіл мов за класами з ура ¬ том їх подібностей і відмінностей).
    6. Основні напрямки типологічних досліджень (класифікаційний, характерологический та ін.)
    7. Типологічн класифікація мов.
    8. Математика як мова сучасної науки. Застосування математичних методів у мовознавстві. Статистичний підхід до мови і частотні словники.
    9. Методика лінгвістичної географії.

Тема6: Рівні мовної системи і їх устрій

План:

  1. Фонологічний рівень.
  2. Словотворчийрівень.
  3. Морфологічнийрівень.
  4. Лексико-фразеологічнийрівень.
  5. Синтаксичний рівень.
  6. Рівень зв’язного тексту і дискурсу.

Методичні рекомендації для підготовки.

Одне з основних завданьмовознавства -виявити закономірностівнутрішньогоустрою мови.Глибоке іпослідовне вивченнявнутрішньої організаціїмовипочалосяв 19-мустолітті ісформувалося яксамостійнатеоріядо середини20-гостоліття завдякиутвердженню внауцісистемногопідходу.

Думка про те, що мова являє собою впорядковану єдність, що її елементи взаємопов'язані і зумовлені, присутня у давньогрецькій граматиці «Панії», в концепції мови А. Шлейхера, в роботах Б. де Куртоне, Ф. де Соссюра

Перехід від спрощених уявлень про світ у системно-структурне розуміння намічається у фізиці, хімії, лінгвістиці.Освоєння ідеї системності рядом наук призвело до того, що в 30-ті роки 20 ст. виникла нова науказагальна теорія системи. Терміни «система» і «структура» вживалися як синоніми. Але потімнауковці почалиїхрозрізняти. Системапозначення загального як цілого. Структурасукупність зв'язку і відносин. Структурає атрибутом системи. Системапоняття синтетичне, структура –аналітичне.

Системнийпідхідв мовознавствіотримавдіаметральнопротилежніоцінки:повну підтримку іповне заперечення.Першепородилолінгвістичнийструктуралізм, друге- прагненняприхильниківтакзваноготрадиційногомовознавствавідстоятипріоритетиісторичного методу,який,на їх думку,несумісний зсистемним.Таканепримиренністьвідбувається,головнимчином,з різногорозуміннятого,що таке «система».

Єдиного визначення поніяття системи неіснує. Система –це впорядковане, ієрархічне ціле, що володіє структурою і призначена для виконання певної мети. Важливаознака системи – незведеність її властивостей до простої суми властивостей складових її елемнтів. Мовна система володіє декількома типами одиниць,серед яких найбільш загальноприйнятимиє фонема, морфема, лексема. Мова відноситься до розряду складних систем, оскільки об'єднує неоднорідні елементи (фонеми, морфеми, слова і т.д.) Дискусійним залишається питання про сферу локалізації (або існування) мови. Думка про те, що вона існує у вигляді мовної пам'яті, небезпідставно, але тим не менше цене єдина умоваїї існування. Другою умовоюїї існування є матеріальне втіленняїї ідеальної сторони в мовних комплексах.

Всі відносини між елементами мовної системи зводяться до трьох типів: парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні.

Парадигматичні відношення – це відношення асоціацій, вибору, засновані на протиставленні елементів, на подібності і відмінності; парадигма – словотвірний ряд, відмінювання, морфи однієї морфеми. Система –це клас однотипних явищ.

Синтагматичні відношення – цевідношення одиниць, розташованих лінійно, тобто в потоцімовлення. Синтагматичні відношення –це здатність елементів поєднуватися один з одним:фонемив морфеми, у лексеми,в синтаксеми.Якщо у мові синтагматика – це здатність поєднуватися один з одним,тов мовленні це реалізація цієї мовної потенції. Ієрархічні відношення – це відношення більш простої мовної одиниці з більш складною

Протиставлення цих відносин відбиває різнорівневий характер мови. Мовна система неє однорідною, аскладається з систем-рівнів, ярусів. Рівеньнабір однорідних одиниць одинакового ступеня складності.

Мовні рівнірозташовуються повідношенню один до одногоза принципомвисхідноїабонизхідноїскладностіодиниць мови.Сутність цьогоявищаполягає в збереженнівластивостейі ознакодиницьнижчогорівня всистемівищого рівня,але вже в більшдосконалій формі.Такимчином,відношенняміж рівнямимовної системине зводятьсядо простоїієрархії -підпорядкуванняабовходження.Томусистему мовисправедливоназиватисистемоюсистем

Виокремленняодиницьмовиздійснюєтьсяз точкизорусегментаціїмовного потоку. Початком сегментації мовного потоку є виділення в ньому комунікативних одиниць –висловлювань, або фраз. У системі мови йому відповідаєсинтаксема або синтаксична модель, що представляєсинтаксичний рівень мови. Наступним етапом сегментації є членування висловлювань насловоформи, в яких поєднуються кілька неоднорідних функцій (номінативна, дериваційна і релятивна), тому операція ототожнення здійснюється окремо по кожному напрямку. Клас словоформ, що характеризується однаковими за значенням кореневими і афіксальними морфемами, ототожнюється в основну одиницю мови –слово, або лексему.Словниковийсклад тієїчи іншої мовиутворюєлексичнийрівень.Классловоформ,що володієоднаковимсловотворчимзначенням,становитьсловотвірний типдеривати.Классловоформз тотожнимиформоутворюючимиафіксамиототожнюєтьсявграматичнуформу –грамему.

Наступний етапсегментаціїмовного потокуполягає у виділеннінайменшихзначущиходиниць –морфів.Морфиз тотожнимилексичними(коріння) іграматичними(службові таафіксальні)значеннямиоб'єднуютьсяв одну одиницюмовиморфему.Всясукупністьморфемданої мовиутворюєу системі мовиморфемнийрівень.Завершуєсегментаціюмовного потокувиділення вморфахмінімальнихмовних відрізківзвуків.Різні засвоїми фізичними властивостямизвуки,абофони,можутьвиконувати однуі ту жсмислорозрізнювальнуфункцію.На цій підставізвукиототожнюютьсяв однумовну одиницю-фонему.Фонемамінімальнаодиниця мови.Системафонемутворюєфонологическийрівень мови.

Таким чином, виділення рівня або підсистеми мови допускається в тому випадку, коли підсистема має основні властивості мовної системи в цілому. Підсистема відповідає вимозі конструктивності, тобто одиниці підсистеми слугують конструюванню одиниць підсистеми більш високої організації і виокремлюються з них. Властивості підсистеми якісно відрізняються від властивостей одиниць нижчої підсистеми, що конструює вищу. Підсистему визначає одиниця мови, яка якісно відрізняється від одиниць суміжних підсистем. Своєрідністю рівневої моделі мовної системи є прагнення представити мову як симетричну і ідеально впорядковану схему. Ця ідея, сама по собі досить приваблива, проте не є цілком адекватною, оскільки мова не представляє собою абсолютно гармонійної, симетричної і ідеально впорядкованої системи. Тому все більшої популярності набуває польова модель мовної системи.

Такимчином,вихіднимикритеріямимовної системиє: а)її цілісність, б)відноснанеподільністьелементівсистеми;в)ієрархічнаорганізація;г)структурність.

Формау мові -це зовнішня,сприйнята органамипочуттів,спостережуванасторонамови;спосібчленуванняекстралінгвістичнійдійсності;видозміна,різновидмовного знака.Інакшекажучи,формав мові- це іспостережувана,іяка надається,імодифікуєтьсяіпостасьмовних явищ,що володіютьзмістом.Зміст умові – цеєдністьвсіх основних елементівцілого,його властивостей ізв'язків, щоіснуєі виражаєтьсяу формі іневіддільневід неї.Змістчастоототожнюєтьсязі значенням.Тим часомспіввідношеннязмісту ізначеннязалишаєтьсяпроблемним.Змістрозглядається якродове поняття,а значення– яквидове.Змістохоплюєіозначальнемовного знакіпозначальне,а значеннятількиозначальне.

Отже, найважливіший стратегічнийпринциплінгвістичногопізнання:виявившиіописавшиформальну структурумовного явища,виявити,яким способом іза допомогоюяких засобіввона виражаєйого зміст.Наявністьасиметріїміж формою і змістом– головна умоварозвитку і вдосконаленнямовної системи.

Такимчином,системністьмови в ціломута окремихїїскладовиххарактеризується:певноюбезліччюфункціонально-значущих елементів,що єсубстанцієюмовної системи;закономірнимиівпорядкованимизв'язкамиі відносинамиміжелементами,їхфункціональноювзаємодієюта координацією,що утворюютьу своїй цілісностіструктурумовної системи;взаємообумовленістювластивостейцілого івластивостеййого окремихчастин,ціліснимпризначеннямелементів усистемі мови,їхфункціональнуєдністю.

Література

Основна:

1. Алефиренко Н.Ф.Теория языка. Вводный курс. (4-е изд., стер.) учебноепособие. М.: Академия, 2010. – 384 с.

2.Земская Е.А. О принципах выделения языковых уровней // Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие – М.: Наука, 1969. - С. 279-281.

3. Общее языкознание: Внутренняя структура язика: Главы 1 и 2. Под редакцией:   Серебренников Б. А. М.: Наука, 1972. - 564 с.

3. Плотников Б.А. О форме и содержании в языке. Минск Вышэйш. шк. 1989. – 252 с.

4. Солнцев В.М. Язык как системно-структурное образование. М.: Наука 1977, 274 с.

5. Кацнельсон С. Д.. О понятии “уровня” в современном языкознании, “Тезисы докладов на дискуссии о проблеме системности в языке”, М., 1962, С. 5- 78.

6. Кацнельсон С. Д. О теории лингвистических уровней / сб.“Вопросы общего языкознания”, М., 1964. – С. 134-190.

9.Кодухов В.И. Общее языкознание. М.: Наука, 1979. – 344 с.

10. Березин Ф.М., Головин Б.Н. Общее языкознание. М.: Наука, 1979. – 365 с

11. Рождественский Ю.В. Лекции по общему языкознанию. М.: Наука, 1990. 389 с.

Додаткова

  1. Степанов Ю.С. Основы общего языкознания. М.: Просвещение, 1975.405 с..
  2. Степанов Ю.С. Методы и принципы современной лингвистики. М.: Наука, 2003. – 390 с.

  • Контрольні запитання:
    1. Щоозначаєсистемно-структурневивчення мови,які аспектимовипри цьомупізнаютьсяособливо глибокоі ефективно?
    2. В чому полягає специфіка фонетико-фонологічного рівня.? Фонема і звук
    3. В чому полягає специфіка морфологічного рівня? Морфема і морф.
    4. В чому полягає специфіка синтаксичного рівня? Речення і синтаксема.
    5. Проміжні яруси мовної системи і статус деяких одиниць мови:фразеологічні одиниці, вільні словосполучення.
    6. Головні підходи до вивчення мови: системоцентричний антропоцентричний, синхронічний, діахронічний.

6. ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

Підготовити два реферати, вибрати теми із запропонованого списку:

Історія лінгвістики

  1. Давньоіндійське мовознавство.
  2. Граматика Паніні і її значення
  3. Мовознавство у Стародавній Греції і Римі.
  4. Філософські проблеми давньогрецької філології.
  5. Латинська граматика Варрона і її роль у європейській лінгвістиці.
  6. Визначення порівняльно-історичного методу і періодизація порівняльно-історичного мовознавства.
  7. Філософські засади лінгвістичної концепції В. фон Гумбольдта.
  8. Московська лінгвістична школа. Філософська концепція Ф.Ф. Фортунатова.
  9. Казанська лінгвістична школа.

Теорія мовознавства

  1. Соціолінгвістичні погляди І.А. Бодуена де Куртоне.
  2. Синтагматика і парадигматика у працях М.М. Крушевського.
  3. Лінгвістичний структуралізм у мовознавстві ХХ ст..
  4. Основні проблеми вітчизняної і зарубіжної лінгвістики ХХ і ХХІ століть.
  5. Лінгвокультурологія і міжкультурна комунікація у сучасній лінгвістиці.
  6. Лінгвістичні аспекти проблеми штучного інтелекту.

Методи дослідження мови

  1. Лінгвометодологія: предмет, об’єкт і головні завдання.
  2. Головні наукові парадигми лінгвістики: порівняльно-методична, структуралістка, комунікативно-функціональна, когнітивна.
  3. Описовий метод аналізу мовних фактів.
  4. Зіставний лінгвістичний метод.
  5. Структурний метод аналізу мови.

Навчальне видання

Манакін Володимир Миколаєвим

Стуліна Євгенія Володимирівна

«ТЕОРІЯ МОВОЗНАВСТВА І ІСТОРІЯ ЛІНГВІСТИКИ»

Навчальний посібник для студентів

освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»

спеціальності мова і література (англ.), мова і література (нім.), мова і література (фр.), мова і література (ісп.).

Рецензент: д.ф.н. зав.кафедри англійської мови С. М. Єнікєєва

Відповідальний за випуск:

Коректор:


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28214. Операциональная природа мышления как процесса отражения связей и отношений. Виды мыслительных операций 45.5 KB
  Операциональная природа мышления как процесса отражения связей и отношений. Виды мышления =стадии развития: 1Нагляднодейственное элементарная форма практического мышления направленного на разрешение элементарных практических задач. Виды мышления: А. Типологические классификации мышления: При построении типологий виды мышления обычно различаются попарно как противостоящие друг другу по тем или иным конкретным характеристикам.
28215. Развитие мышления в онтогенезе: сравнительный анализ эмпирических характеристик допонятийного и понятийного мышления 43.5 KB
  Мышление – высший психический процесс обобщенного и опосредованного отражения действительности в ходе ее анализа и синтеза при обязательном участии языка речи. В онтогенезе мышление развивается по пути все большей генерализации признаков и объединения их в более крупные классы.Допонятийное мышление нагляднодейственное через практическое действие с объектом нагляднообразное с помощью образных представлений 2.Понятийное мышление словеснологическое с помощью логических понятий и знаков Допонятийное мышление – мышление при...
28216. Понятия «эгоцентризм» и «децентрация» в стадиальной концепции интеллекта Жана Пиаже 36.5 KB
  Пиаже показал что ребенок на определенной ступени развития в большинстве случаев рассматривает предметы такими какими их дает непосредственное восприятие то есть он не видит вещи в их внутренних отношениях. Ребенок думает например что луна следует за ним во время его прогулок останавливается когда он останавливается бежит за ним когда он убегает. Свое мгновенное восприятие ребенок считает абсолютно истинным. Вербальный эгоцентризм ребенка определяется тем что ребенок говорит не пытаясь воздействовать на собеседника и не осознает...
28217. Стадии формирования понятия (по Выготскому). Методы исследования и диагностики понятийного мышления 42 KB
  Методы исследования и диагностики понятийного мышления. Понятийное мышление – ведущий вид мышления характеризуется использованием понятий логических конструкций которые существуют на базе языка и языковых средств. Понятийное мышление – осознанное вербальное мышление. С ее помощью было установлено что формирование понятий у детей проходит через 3 основные ступени: Образование неоформленного неупорядоченного множества отдельных предметов их синкретического сцепления обозначаемого одним словом.
28218. Отношение мышления и речи. Роль внутренней речи в процессе мышления (по А.Н.Соколову). Методы исследования внутренней речи 37 KB
  Отношение мышления и речи. Роль внутренней речи в процессе мышления по А. Методы исследования внутренней речи. Внутренняя речь – производная форма внешней звуковой речи специально приспособленная к выполнению мыслительных операций в уме.
28219. Язык и речь: виды речи и ее функции 38.5 KB
  Язык и речь: виды речи и ее функции. Речь – конкретный продукт использования носителем языка системы вербальных знаков проявляющийся в различных процессах речи. Речь форма общения опосредствованная языком. Речь процесс использования языка.
28220. Память как сквозной психический процесс: ее функции, виды и процессы 48.5 KB
  При выделении процессов памяти в качестве основания рассматривают различные функции выполняемые памятью в жизни и деятельности. Основные процессы памяти: запоминание сохранение воспроизведение Есть еще один процесс памяти забывание. Деятельность памяти начинается с запоминания т. Таким образом запоминание можно определить как процесс памяти в результате которого происходит закрепление нового путем связывания его с приобретенным ранее.
28221. Основные характеристики памяти и методы их исследования 37 KB
  У нормального человека в процессе запоминания впечатления внешнего мира подвергаются классификации отбору переработке. Опосредствованный осмысленный характер запоминания. Отбирая нужное существенное подлежащее сохранению человек пользуется для лучшего удержания этого материала какимлибо обозначением чаще всего словом Опосредствованное запоминание осмысленного материала это высший уровень запоминания. Если в раннем детстве ребенок многое запоминает механически то впоследствии он все более широко пользуется опосредствованными...
28222. Факторы и способы повышения эффективности запоминания 38 KB
  Факторы влияющие на извлечение информации из памяти: Осмысленность информации. Неожиданностъ информации. В задаче запоминания и последующего воспроизведения уход из сознания неожиданных знаков будет осуществляться медленнее все мнемотехники стараются использовать самые невероятные и странные комбинации предметов Близостъ информации по смыслу или по форме. Время между предъявлением информации и извлечением ее из памяти.