99649

Господарське право конспект лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Основні правові засади господарської діяльності. Суб’єкти господарського права. Суб’єкти господарювання: організаційно правові форми, державна реєстрація. Майнова основа господарювання. Господарські зобов’язання і господарсько-правова відповідальність. Правові засади захисту економічної конкуренції

Украинкский

2016-10-04

662 KB

0 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО

ГОСПОДАРСТВА

І.І. Килимник,

Н.В. Івасішина

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни

«Господарське право»

(для студентів денної і заочної форм навчання всіх спеціальностей)

Харків – ХНАМГ – 2007

конспект лекцій з дисципліни «Господарське право» (для студентів денної і заочної форм навчання всіх спеціальностей) / Авт.: Килимник І.І., Івасішина Н.В. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 63 с.

Автори:  Килимник І.І.

  Івасішина Н.В.

6.050100 «Економіка і підприємництво», 6.050200 «Менеджмент організацій», 6.050100 «Облік і аудит»

Рецензент:  канд. екон. наук, доцент,

 зав. кафедри правового забезпечення

 господарської діяльності ХНАМГ    Кубах А.І.

Рекомендовано кафедрою правового забезпечення господарської діяльності,

протокол № 1 від 24 вересня 2007 р.

Тема 1.Основні правові засади господарської діяльності

  1. Поняття господарського права як галузі права, науки та навчального курсу.
  2. Предмет господарського права. Поняття та різновиди господарських правовідносин; господарське забезпечення діяльності не господарюючих суб’єктів.
  3. Методи правового регулювання господарських відносин.
  4. Господарське право як галузь законодавства. Нормативно-правове підґрунтя господарської діяльності.
  5. Поняття «підприємницької діяльності» та її кваліфікуючі ознаки.

Поняття господарського права як галузі права, науки та навчального курсу

Господарське право – це нова не до кінця сформована комплексна галузь права. Вона поєднує в собі різноманітні норми й інститути фундаментальних і спеціальних галузей права, що регулюють неоднорідні суспільні відносини. Господарське право являє собою систему норм, що регулює господарські відносини, тобто відносини між господарюючими суб’єктами (виробничі, організаційні), а також управлінські відносини щодо державного регулювання підприємницької діяльності.

Норми господарського права як загальні правила поведінки суб'єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі – формі нормативних актів. Саме у формі нормативних актів норми господарського права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто функціонують як загальні обов'язкові правила господарювання. Відповідним чином господарське законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які згідно із законом є інституційними джерелами господарського права Основним джерелом господарського права є саме закони та інші нормативні акти.

Отже господарське право, як і будь-яка інша юридична дисципліна, може бути визначене, насамперед, за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського права. З цієї точки зору господарське право є системою норм, які регулюють господарські відносини, тобто відносини, в які вступають організації, підприємці у процесі своєї господарської діяльності. Господарські відносини у сфері економіки України становлять предмет господарського права.

Як навчальна дисципліна «Господарське право» передбачає вивчення основних правових інститутів господарського права, спираючись на основні положення цивільного права та інших галузей права (податкове право, митне право, право власності та ін.).

Предмет господарського права

Система господарського законодавства загалом обумовлена предметом регулювання. Офіційно межі цього предмета визначені Господарським кодексом України, який набрав чинності з січня 2004 року.

Господарський кодекс України встановлює відповідно до вимог Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності, і має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі – підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості, затвердити суспільний господарський порядок в економічній системі нашої держави, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Як відомо, предмет і метод правового регулювання є вихідними критеріями поділу системи права на галузі й інститути. Предметом правового регулювання є те, що регулює право, тобто ті суспільні відносини, які регулюються ним.

Господарський Кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Сфера підприємницької діяльності характеризується наявністю неоднорідних відносин (відносини між суб’єктами господарювання з приводу створення спільної продукції, відносини з приводу використання суб’єктом господарю- вання найманої праці, відносини між суб’єктом господарювання та споживачем продукції з приводу придбання останнім певних результатів господарської діяльності). однак не всі з них є підприємницько-правовими.

Отже, сферу підприємницьких відносин становлять три групи відносин: господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими – є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Підорганізаційно-господарськимивідносинами у Господарському Кодексі України розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно – господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими – є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Сукупність зазначених відносин утворюють предмет підприємницько-правового регулювання.

Виникає питання, а яку правову природу мають відносини між суб’єктами господарювання (підприємцями) та громадянами як споживачами результатів господарської діяльності – товарів, робіт, послуг. Незважаючи на те, що ст. 2 Господарського кодексу України називає споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, такі відносини мають цивільно-правову природу, отже, регулюються цивільним правом.

Методи правового регулювання господарських відносин

З предметом господарського права тісно пов’язані методи господарського права.

Методи господарського права – це сукупність засобів та заходів впливу норм господарського права на господарські відносини з метою найбільш оптимального їх врегулювання та устаткування. Оскільки підприємницькі відносини є комплексними відносинами, їх регулюють не один, а декілька методів правового регулювання.

Індивідуальний метод регулюванняабометод автономних рішень суб’єктів господарських відносин полягає в тому, щосуб’єкти господарювання самостійно обирають вид діяльності, яким вони прагнуть займатися (за певними виключеннями, передбаченими чинним законодавством) та самостійно планують свою господарську діяльність, укладають господарські договори, за допомогою яких врегульовуються їх відносини з партнерами тощо.

Метод рекомендацій полягає в тому, що суб’єктам господарювання державою пропонуються зразкові форми окремих договорів (примірні договори) та методичні рекомендації щодо здійснення окремих видів господарської діяльності тощо. Суб’єкти господарювання можуть за власним розсудом використовувати такі типові проформи. Разом з тим, якщо типовий договір, затверджений Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, сторони не можуть відступити від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови (п. 4   ст. 179 Господарського Кодексу України). І тут, відповідно, вже мова йде про інший метод – метод власних приписів.

Метод власних приписів являє собою симбіоз зобов’язань,що покладаються на суб’єктів господарювання (наприклад, державне комерційне підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення) тазаборон, що встановлюються у зв’язку із її здійсненням (наприклад, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї може здійснюватися тільки державними підприємствами). Метод власних приписів полягає також у тому, що держава нормативно встановлює правила легалізації діяльностісуб’єктів господарювання (державна реєстрація, ліцензування, патентування) та правові форми її здійснення, а також відповідні заборони. На суб’єктів господарювання покладається обов’язок чітко дотримуватися вимог закону та вказівок компе- тентних органів при здійсненні господарської діяльності.

Принципи господарського права тісно пов’язані з предметом і методами регулювання господарських відносин. Вони мають визначальне значення при застосуванні господарсько-правових норм.

Загальними принципами господарювання в Україні, згідно зі статтею 6 ГК України, є:

  • забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;
  • свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом;
  • вільний рух капіталів, товарів та послуг територією України;
  • обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства й держави;
  • захист національного товаровиробника;
  • заборона незаконного втручання органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Господарське право як галузь законодавства

Погляди вчених на господарське право, як галузь законодавства, розподілились на:

  • галузь господарського законодавства окреслена лише господарськими відносинами і не включає всіх нормативних актів, які у тій чи іншій мірі регулюють окремі питання господарської діяльності;
  • галузь господарського законодавства включає всі нормативні акти, окремі норми яких мають відношення до народного господарства.

Нормативні акти, що регулюють господарську діяльність, можуть бути розподілені як за формальною (правовою силою нормативного акту), так і за змістовою ознаками (зміст відносин, які вони регулюють).

Нормативні акти, що регулюють господарську діяльність, представлені Конституцією України, Господарським кодексом України  та нормами інших кодексів України,законами України, постановами Верховної Ради, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, указами та розпорядженнями Президента України, нормативними актами міністерств, державних комітетів, комісій та інших центральних органів виконавчої влади (правила, накази, інструкції тощо), нормативні акти територіальної дії місцевих рад та держадміністрацій з господарських питань.

Увесь звід господарського законодавства за змістовою ознакою можна розподілити на два блоки: акти загального характеру, які поряд із іншими    сферами суспільного життя, регулюють також і окремі питання підприєм- ницької діяльності та законодавство спеціального характеру.

Перший блок представлено нормами Конституції України, Закону України «Про власність», а також низки кодексів України, цивільного, митного, торгівельного судноплавства тощо.

Другий блок починається з Господарського кодексу України, що пється на декількатематичних підгруп. Назвемо лише деякі з них:

Нормативно-правові акти, що регламентують правовий статус суб’єктів підприємницької діяльності: закони України «Про господарські товариства», «Про промислово-фінансові групи в Україні» тощо;

  • нормативно-правові акти, що регламентують діяльність владних структур та їх повноваження у сфері  господарської діяльності (органів як з загальним, так і спеціальним статусом): закони України «Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про національний банк України», «Про Антимонопольний комітет України» тощо;
  • нормативно-правові акти, що регламентують порядок легалізації суб’єктів господарської діяльності: (Положення Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності», Закони України «Про ліцензу- вання певних видів господарської діяльності», Закон «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» тощо);
  • нормативно-правові акти, що регламентують правові та організаційні засади якості продукції, що виробляється суб’єктами господарювання та технічні параметри виробництва (Декрет Кабінету міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію», Закони України «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності»);
  • нормативно-правові акти, що регламентують порядок укладення та виконання окремих господарських договорів (Закони України «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції» тощо);
  • нормативно-правові акти, що регламентують порядок здійснення окремих різновидів господарської діяльності (Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про страхування», «Про телебачення і радіомовлення», «Про банки і банківську діяльність», «Про залізничний транспорт», Закон України «Про зв’язок» тощо).

Поняття підприємницької діяльності та її кваліфікаційні  ознаки

Термін «підприємництво» був запозичений з Франції. Він був уведений в економічний лексикон на початку ХVІІІ ст. французьким економістом Рішаром Кантильйоном.

Класична економічна теорія при визначенні підприємництва концентрує увагу вирішення питань вилучення максимального прибутку з ресурсів і досягнення рівноваги.

Нетрадиційна економічна теорія пояснює сутність підприємництва з позицій економічної теорії динамічної нерівноваги. Так, основоположник цієї теорії Йозеф Шумпетер стверджував, що «нормою» здорової економіки є не рівновага або оптимізація, а спричинена діяльністю новатора-підприємця динамічна нерівновага, яка спрямована на створення нового споживчого попиту, на поліпшення чогось іншого, відмінного від попереднього, що повніше забезпечує потреби.

При визначенні теоретичної основи підприємництва чимало провідних економістів світу концентрують увагу на підприємництві як процесі, що відбувається постійно і цілеспрямовано має інноваційний характер;

Сьогодні підприємництво є не лише економічною, але й правовою категорією. Існує значна кількість наукових визначень цієї категорії. Наведемо декілька з них.

Підприємницька діяльність – це діяльність, що ставить за мету одержання прибутку за рахунок залучення власних коштів, або опосередкованої участі в такій діяльності шляхом вкладення у діло власного капіталу.

Під підприємництвом також розуміють діяльність, яка здійснюється приватними особами, підприємствами та організаціями щодо виробництва, надання послуг, придбання та продажу товарів в обмін на інші товари або гроші для взаємної вигоди зацікавлених осіб, підприємств та організацій.

Підприємництво – незаборонена законом ініціативна, систематична діяльність приватних осіб (підприємців) і юридичних осіб, що базується на приватній або будь-якій іншій формі власності, спрямовану на отримання прибутку від виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, здійснювану на власний ризик і під свою відповідальність.

Підприємницька діяльність – це сукупність правомірних вольових дій, які здійснюються професійно, систематично і на свій ризик особою, зареєстрова- ною як підприємець, з метою одержання прибутку.

Підприємництво – це реалізація фізичною або юридичною особою своєї правоздатності шляхом складання і виконання цивільно-правових договорів неспоживчого характеру з метою одержання прибутку. Фізичні та юридичні особи при цьому діють за власною ініціативою, на власний ризик та за власні кошти.

Легальне визначення підприємництва сьогодні містить ст. 42 Господарського Кодексу України. Так, підприємництво – є самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Ознаки підприємницької діяльності випливають з її визначення (нормативно закріплені ознаки): безпосередня, самостійна, систематична, ризикована; з метою одержання прибутку; здійснюється в порядку встановленому законом (легальна).

Перша ознака підприємницької діяльності – безпосередність і самостійність її здійснення. Вона вбачається в тому, що кожен підприємниць безпосередньо та самостійно вирішує всі питання діяльності свого підприємства, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон’юнктури. Саме тому, створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи, а також володіння корпоративними правами, за загальним правилом, не є підприємницькою діяльністю. В юридичній літературі, на думку одних учених, термін «самостійність» підкреслює той факт, що втручання в підприємницьку діяльність органів влади й управління можливе лише у встановлених законом межах. підприємець починає діяльність на свій розсуд, і здійснює її в своїх інтересах.

Друга ознака підприємницької діяльності – її систематичність. Вельми часто, при визначенні кількісних критеріїв систематичності підприємницької діяльності виходять з Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17.03.93 р., зі змісту якого начебто випливає висновок, що коли продаж товару здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року, то така діяльність вважається систематичною. Однак, положення Декрету прийнятні лише для мети оподаткування. Тому, слід погодитися із думкою тих вчених, які вважають перспективнішим «метод вилучення» – епізодична або одинична діяльність не може вважатися підприємницькою, в той час як регулярна, професійна, постійна діяльність є такою. У разі ж виникнення спору про систематичність – питання повинне вирішуватися з урахуванням конкретних обставин.

Третя ознака підприємницької діяльності – ризиковий характер. Вона полягає в тім, що на підприємця покладений тягар можливих несприятливих наслідків (збитків) підприємницької діяльності. Під ризиком слід розуміти можливість наступу певної події, яка викликає майновий збиток.

Четверта ознака – це  одержання прибутку як головна мета здійснення підприємницької діяльності. Мету одержання прибутку, як ознаку підприємницької діяльності, визнають як законодавець, так і вчені (майже одностайно). Тобто, та чи інша діяльність не може бути віднесена до підприємницької, якщо її метою не є одержання прибутку. Проте якщо прибуток не отриманий, незважаючи на цільове спрямування діяльності на її досягнення, то сам по собі цей факт не може служити підставою для вилучення її з числа підприємницької. Отже, визначальною є наявність саме мети одержання прибутку, а не досягнення її на будь-якому етапі цієї комплексної діяльності. Разом з тим, більшість вчених відмічають, що мета одержання прибутку є основною, але не єдиною метою. Так, поряд з основною метою одержання прибутку, підприємці можуть мати на меті й інше (наприклад, благодійність. задоволення потреб суспільства).

П’ята ознака – це здійснення підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством (легальність). Легальність підприємницької діяльності повинна розглядатись у двох аспектах:

1) особа повинна пройти всю процедуру легалізації для того, щоб займатися відповідним різновидом підприємницької діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патентування);

2) підприємці не повинні порушувати норми господарського законодавства, зокрема, антимонопольного тощо.

Відповідно до ст. 45 ГК України підприємництво здійснюється на основі:

  • вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
  • самостійного формування підприємцем програми діяльності; вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється; залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом; встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
  • вільного найму підприємцем працівників;
  • комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
  • вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
  • самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності; використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Тема 2.Суб’єкти господарського права. Суб’єкти господарювання: організаційно правові форми, державна реєстрація

  1. Суб’єкти господарювання: поняття, ознаки та класифікація.
  2. Правове регулювання реєстрації суб’єктів господарювання. Реєстрація юридичних та фізичних осіб: загальна характеристика.
  3. Поняття та види господарських товариств: акціонерне товариство; товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю; повне та командитне товариства.
  4. Поняття та різновиди державних та комунальних підприємств.
  5. Правова характеристика об’єднань підприємств.
  6. Публічно-правові засоби регулювання господарської діяльності.
  7. Правове регулювання банкрутства.

Суб’єкти господарської діяльності

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, що здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до чинного законодавства як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна, відповідно до визначення цієї компетенції у ЦК України та інших законах.

Суб'єкти господарювання – господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та ГК України.

Суб'єкти господарювання – відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням анти- монопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Установчими документами суб'єкта господарювання є: рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, – статут (положення) суб'єкта господарювання.

В установчих документах повинні бути зазначені: найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання; мета і предмет господарської діяльності; склад і компетенція його органів управління; порядок прийняття  ними рішень; порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачене законом.

У засновницькому договорі ініціатори зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання; визначати порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна; порядок розподілу прибутків і збитків; управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити: відомості про його найменування і місцезнаходження; мету й предмет діяльності; розмір і порядок утворення статутного та інших фондів; порядок розподілу прибутків і збитків; про органи управління і контролю, їх компетенцію; про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання; а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до чинного законодавства.

Державна реєстрація суб'єкта господарювання

Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених ГК України.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконав- чому комітеті міської, (районної у місті) ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачене законом.

Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи:

  • рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним органу у випадках, передбачених законом;
  • установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;
  • рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;
  • документ, що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;
  • реєстраційна картка встановленого зразка;
  • документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина – платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється в строк не більше десяти календарних днів від дня подачі документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.

З 01.07.2004 р. почали діяти нові правила державної реєстрації (перереєстрації, зняття з реєстрації) суб’єктів підприємництва, тобто набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 р. за №755-ІV.

Що стосується Господарського та Цивільного кодексів України, то їх положення стосовно державної реєстрації слід застосовувати з урахуванням «Кінцевих положень» Закону за №755-ІV.

Таким чином, від 01.07.04 р. з «реєстраційних» питань слід керуватися безпосередньо Законом №755-ІV, нормативними актами, прийнятими з урахуванням цього Закону, Господарським та Цивільним кодексами України.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським Кодексом України, – за рішенням суду.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання, до кожного з них переходять (за роздільним актом (балансом) у відповідних частках) майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим від дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГК України.

Оголошення про реорганізацію чи  ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, що утворена власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом.

Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до чинного законодавства.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарю- вання, та які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, викорис- товується за вказівкою власника.

Поняття та види господарських товариств

Правовий статус господарських товариств регламентується главою 9 Господарського кодексу України, § 2 глави 8 Цивільного кодексу України та Законом України «Про господарські товариства» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 49, ст. 682.

Стаття 79 Господарського кодексу України визнає господарськими товариствами підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених Господарським кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Майже ідентичне визначення містить Закон України «Про господарські товариства». Стаття 1 згаданого вище Закону визнає під господарськими товариствами підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Відповідно до статті 113 Цивільного Кодексу України господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти господарю- вання, інші учасники господарських відносин, відповідно до чинного законо- давства, а також громадяни, які не є суб’єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб’єктів господарю- вання або інших осіб встановлюються чинним законодавством.

Господарські товариства є юридичними особами.

Суб’єкти господарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачене законом.

Види господарських товариств

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купівлі та продажу на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим від розміру, визначеного законом.

Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку, якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально.

Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли відповідно до установчого договору.

Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організовується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду і строком не менше двох років.

Порядок створення акціонерних товариств, в тому числі проведення установчих зборів, визначається законом.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите в порядку, передбаченому законом.

Товариством з обмеженою відповідальністю – є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю – є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством – є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством – є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

Об'єднанням підприємств – є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк, або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання – об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання – об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 Господарського Кодексу України. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Поняття банкрутства відповідно до чинного законодавства України

Провадження у справах про банкрутство регулюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.№ 2343-XII, Господарським процесуальним кодексом України та іншими законодавчими актами України.

Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задо- вольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

У свою чергу, неплатоспроможність – це неспроможність суб'єкта підприєм- ницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора.

У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобов'язаний одночасно подати план санації.

Заява кредитора може грунтуватися на об'єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов'язань перед цим кредитором.

Суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не пізніше ніж на п'ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство.

Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі всі кредитори незалежно від настання строку виконання зобов'язань мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника.

У випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспро- можності боржника або визнання його банкрутом», господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.

Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором в офіційних друкованих органах за рахунок банкрута в п'ятиденний строк від дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задово- лення вимог кредиторів, в наступному порядку:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, в тому числі – відшкодування кредиту, отриманого для цієї мети;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, – в розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господар- ському суді та роботою ліквідаційної комісії;

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги громадян – довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників);

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, в тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

5) у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури.

Тема 3.Майнова основа господарювання

  1. Правовий режим майна суб’єктів господарювання.
  2. Поняття та різновиди речових прав у сфері господарювання.
  3. Основні поняття права інтелектуальної власності.
  4. Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності.
  5. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.
  6. Цінні папери у господарській діяльності. Корпоративні права.

Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господа- рювання.

Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ЦК України.

Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати в спільній власності двох або більше власників.

Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються ГК України і законом.

Право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприєм- ництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб’єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Правом оперативного управління у ГК України визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, в межах, установлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповнова- жений ним орган і має право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Майном у ГК України визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших, передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесене законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні папери.

До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об’єктів права власності народів України, зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.

Управління об’єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб’єкти.

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об’єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб’єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

Майнові права та майнові обов’язки суб’єкта господарювання можуть виникати:

  • з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;
  • з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;
  • внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;
  • внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
  • внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;
  • з інших обставин, з якими закон пов’язує виникнення майнових прав та обов’язків суб’єктів господарювання.

Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Майнові права суб’єктів господарювання захищаються законом.

Вилучення державою у суб’єкта господарювання його майна лише як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

Збитки, завдані суб’єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

Використання в господарській й діяльності прав інтелектуальної власності

Відносини, пов’язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються ГК України та іншими законами.

До відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими законами.

Об’єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визна- ються:

  • винаходи та корисні моделі;
  • промислові зразки;
  • сорти рослин та породи тварин;
  • торговельні марки (знаки для товарів і послуг);
  • комерційне (фірмове) найменування;
  • географічне зазначення;
  • комерційна таємниця;
  • комп’ютерні програми;
  • інші об’єкти, передбачені законом.

Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок (відповідно до чинного законодавства України) засвідчується патентом.

Відносини суб’єкта господарювання, що є роботодавцем для винахідника (винахідників) або автора (авторів) об’єктів, зазначених у частині першій цієї статті, щодо прав на одержання патенту і права використання зазначених об’єктів інтелектуальної власності, регулюються Цивільним кодексом України та іншими законами.

Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:

  • виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;
  • застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропону- вання його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодексом України;
  • пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється згідно з чинним законодавством.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законодавством.

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг.

Свідоцтво надає право його власнику забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу.

Суб’єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні.

Суб’єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) викорис- товувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної марки.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб’єкта господарювання.

У разі банкрутства суб’єкта господарювання право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб’єкта.

Суб’єкт господарювання – юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я.

Відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне наймену- вання суб’єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у господарському обігу.

У разі, якщо комерційне найменування суб’єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.

Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов’язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки.

Право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

Використанням географічного зазначення суб’єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Суб’єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

Інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам.

Забороняється використання суб’єктами господарювання напису (клейма) «Виготовлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону.

Суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного викорис- тання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володар інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених у частині першій цієї статті умов.

Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб’єкту господарювання, зобов’язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

До відносин, пов’язаних з комерційною таємницею, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та інших законів.

Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності народів України. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самовряду- вання в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народів України відповідно до чинного законодавства.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України (2768-14) та інших законодавчих актів.

Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.

Природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

Використання природних ресурсів на праві власності

Суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копали-нами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам – для господарської діяльності.

Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Використання природних ресурсів на праві користування

Суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування (на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповнова- жених державою органів) земля та інші природні ресурси, в тому числі – за плату або на інших умовах.

Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Права суб’єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

  • експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;
  • використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;
  • одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів;
  • одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;
  • вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів.

Цінні папери у господарській діяльності

Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб’єктів господарювання.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа іншим особам.

В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, інші види цінних паперів, передбачені ГК України та іншими законами.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника.

Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (переда- вальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні папери на пред’явника обертаються вільно.

Суб’єкт господарювання – юридична особа в порядку і випадках, передбачених законом, має право випускати від свого імені акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам.

Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб’єкта господарювання від дня реєстрації цього випуску у відповідному органі державної влади.

Суб’єкту господарювання забороняється випуск акцій та облігацій підпри- ємства для покриття збитків, пов’язаних з його господарською діяльністю.

Суб’єкти господарювання, виключною діяльністю яких є діяльність, пов’язана з випуском та обігом цінних паперів, мають право випускати інвестиційні сертифікати.

Установи банків, що приймають на депонування кошти від юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які засвідчують право вкладників на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків з нього (ощадні сертифікати).

Суб’єкти господарювання мають право в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, випускати в обіг векселі – цінні папери, що засвідчують безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити визначену суму грошей власнику векселя.

Цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підпри- ємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України, та охороняються.

Тема 4.Господарські зобов’язання і господарсько-правова відповідальність

  1. Поняття господарського зобов’язання.
  2. Основні види господарських зобов’язань.
  3. Підстави виникнення господарських зобов’язань.
    1. Поняття відповідальності у господарському праві.
    2. Функції відповідальності.
    3. Види відповідальності: загальна характеристика.
    4. Поняття досудового порядку реалізації господарсько-правової відпові- дальності.
    5. Захист прав суб’єктів господарювання та споживачів. Порядок вирішення спорів:
      • Досудове врегулювання господарських спорів.
      • Підвідомчість справ господарським судам.
      • Вирішення спорів господарським судом.
      • Правове становище господарських судів.

Господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господа- рювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, в тому числі – боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, в тому числі – кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Основними видами господарських зобов’язань є майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов’язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Майново-господарські зобов’язання

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господар- ську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб’єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самовряду- вання, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами, зобов’язаною та управненою сторонами зобов’язання є відповідно боржник і кредитор.

Зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами госпо- дарювання та негосподарюючими суб’єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Організаційно-господарські зобов’язання

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

  • між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;
  • між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;
  • між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;
  • в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб’єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форму договору.

Суб’єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб’єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов’язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання

Суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Суб’єкти господарювання відповідно до частини четвертої статті 175 цього Кодексу можуть (незалежно від статутної мети своєї діяльності) брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів, їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Публічні зобов’язання суб’єктів господарювання

Суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов’язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Підстави виникнення господарських зобов’язань

Господарські зобов’язання можуть виникати:

  • безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;
  • з акту управління господарською діяльністю;
  • з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
  • внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
  • у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відпові- дальність за правопорушення в сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинне гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

  • потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
  • сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;
  • у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

  • відшкодування збитків;
  • штрафні санкції;
  • оперативно-господарські санкції.

Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Підстави господарсько-правової відповідальності

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі, якщо інше не передбачене законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відпові- дальність; якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідво- ротних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

За невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачене цим Кодексом та іншими законами.

Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб’єкта.

Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Боржник, який прострочив виконання господарського зобов’язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов’язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов’язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання перед кредитором.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.

У разі, якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині першій цієї статті, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії, чи звернення до суду.

У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа – учасник господар- ських відносин, чиї права або законні інтереси порушені, з метою безпосеред- нього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не передбачене законом.

У претензії зазначаються:

  • повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред’являється;
  • дата пред’явлення і номер претензії;
  • обставини, на підставі яких пред’явлено претензію;
  • докази, що підтверджують ці обставини;
  • вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;
  • сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;
  • платіжні реквізити заявника претензії;
  • перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку.

Претензія розглядається в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено цим Кодексом або іншими законодавчими актами. Обгрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов’язаний задовольнити.

При розгляді претензії сторони (у разі необхідності) повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вручається йому під розписку.

Строки реалізації господарсько-правової відповідальності

При реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України (435-15), якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

Строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання встановлюються ГК України.

Так, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Тема 5.Господарські договори

  1. Поняття господарських договірних правовідносин. Сторони господарського договору.
  2. Загальний порядок укладення господарських договорів.
  3. Порядок зміни та розірвання господарських  договорів.
  4. Поняття та правові особливості юридичних конструкцій публічного, попереднього договорів та договору приєднання.
  5. Істотні умови господарських договорів. Визнання господарських договорів неукладеними.
  6. Підстави визначення господарських договорів недійсними.
  7. Окремі різновиди господарських договорів:
    • Поняття та особливості укладення договорів за держаним замовленням.
    • Договір лізингу: поняття, правові особливості, нормативно-правова регламентація.
    • Договір концесії: поняття, правові особливості, нормативно-правова регламентація.
    • Договір комерційної концесії (франчайзинг): поняття, правові особливості, нормативно-правова регламентація.

Поняття господарських договірних правовідносин. Сторони господарського договору

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу Українигосподарсько-договірними зобов’язаннями названо майново-господарські зобов’язання, що виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів. Отже, із змісту даної статті випливає, що категорія «господарській договір» сформульовано виключно за суб’єктним складом, без використання інших критеріїв.

Відповідно до статті 55 нового Господарського кодексу України самостій- ним суб’єктом господарювання, нарівні з юридичними особами та громадянами, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, визнано також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій. У зв’язку із цим виникає питання, пов’язане з правосуб’єктністю структурних підрозділів як сторін господарських договорів. Як відомо, в числі обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними, є правоздатність сторін за угодою. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.99 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» визначає, що повноваження відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юри- дичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому, припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Порядок укладення господарських договорів

Нині порядок укладення договорів регулюється нормами Цивільного та Господарського кодексів України, Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладення господарських договорів. Відповідно до неї господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допуска- ється укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. У разі, якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами, оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору, сторона, що одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та в двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, що одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною  та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі, досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господар- ського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів

Порядок зміни та розірвання господарських договорів також регламентовано Господарським кодексом. Згідно зі статтею 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Поняття та правові особливості юридичних конструкцій попереднього договору

За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господар- ських договорів.

У разі, якщо сторона, що уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов’язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Істотні умови господарських договорів

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до чинного законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом, чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати наймену- вання (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визнача- ються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі можуть бути передбачені доплати до встанов- леної ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Підстави визначення господарських договорів недійсними

Господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнане судом недійсним повністю або частково.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

  • виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків;
  • допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;
  • вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Якщо господарське зобов’язання визнане недійсним як таке, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією – стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернене другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

У разі визнання недійсним зобов’язання з інших підстав кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобов’язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов’язання не передбачені законом.

Окремі різновиди господарських договорів

Поняття та особливості укладення договорів за державним замовленням

Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб’єктами господарювання – виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов’язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов’язаннями державних замовників.

Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених чинним законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

Ухилення від укладення договору за державним замовленням є пору- шенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами. Спори, пов’язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

Виконавець державного замовлення звільняється від обов’язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

Договір лізингу: поняття, правові особливості, нормативно-правова

регламентація

Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до чинного законодавства.

Не можуть бути об’єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Договір концесії: поняття, правові особливості, нормативно-правова

регламентація

Концесія – це надання з метою задоволення суспільних потреб уповно- важеним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

Сфери господарювання, в яких дозволяється концесійна діяльність, об’єкти права державної або комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі, визначаються законом.

Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:

  • поєднання державного регулювання концесійної діяльності та здійснення її на підставі концесійного договору;
  • вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;
  • комплексне та оплатне використання об’єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об’єктів концесії соціального призначення;
  • взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;
  • державне гарантування інвестицій концесіонерів;
  • стабільність умов концесійних договорів;
  • забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі – іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповно- важеним ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування.

Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п’ятдесяти років.

Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності.

Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії (997-14), іншими законами.

Припинення діяльності державного або комунального підприємства, майно якого передається в концесію, здійснюється шляхом ліквідації даного підприємства, з припиненням права господарського відання на майно, закріплене за цим державним або комунальним підприємством.

Умовами концесійного договору повинно передбачатися максимальне використання в концесійній діяльності праці громадян України, в тому числі – звільнених у зв’язку з ліквідацією державного або комунального підприємства, майно якого передано в концесію.

Відносини, пов’язані з концесійною діяльністю, регулюються ГК України, законом про концесії (997-14), іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарювання.

Договір комерційної концесії (франчайзинг): поняття, правові особливості,

нормативно-правова регламентація

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволодар) зобов’язу- ється надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодару, а користувач зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в певному обсязі, із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.

Тема 6.Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

  1. Поняття, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності.
  2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.
  3. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
  4. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
  5. Зовнішньоекономічний договір (контракт): поняття, форма, істотні умови.
  6. Правові засади захисту національного товаровиробника у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
  7. Правове регулювання інноваційної та інвестиційної діяльностей:
    • Інвестиційна діяльність – як предмет правового регулювання.
    • Метод правового регулювання інвестиційної діяльності.
    • Джерела правового регулювання інвестиційної діяльності.
    • Види та форми інвестицій.
    • Правове регулювання інноваційної діяльності.

Поняття, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є господар- ська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 ГК України та/або робочою силою.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб’єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктами господарювання визначаються ГК України, законом про зовнішньо- економічну діяльність (959-12) та іншими нормативно-правовими актами.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

  • суб’єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої статті 55 ГК України, а саме:
  • учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законо- давством;
  • господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (435-15), державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
  • громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньо- економічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом.

Види зовнішньоекономічної діяльності, перелік зовнішньоекономічних операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх здійснення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, визначаються законом.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спрямовується на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції і обмеження монополізму суб’єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Перелік та повноваження органів державної влади, що здійснюють регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються цим Кодексом, законом про зовнішньо- економічну діяльність (959-12), іншими законами.

Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії.

Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначаються законом.

Режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом.

Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.

Зовнішньоекономічний договір

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України.

Форма зовнішньоекономічного договору (контракту)

визначається правом місця його укладення. Місце укладення договору (контракту) визначається відповідно до законів України.

Форма зовнішньоекономічних договорів (контрактів) щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.

Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність (959-12).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньо- економічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію.

Види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються законом про зовнішньоекономічну діяльність (959-12) та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього.

Виконання зобов’язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів (контрактів), не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне застосу- вання до суб’єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Держава здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється відповідно до Митного кодексу України (92-15), закону про зовнішньоекономічну діяльність (959-12), інших законів, Єдиного митного тарифу (2097-12) та чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Митний контроль на території спеціальних (вільних) економічних зон регулюється окремими законами та чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, що встановлюють спеціальний правовий режим зазначених зон відповідно до розділу VIII ГК України.

Оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності має здійсню- ватися за такими принципами:

  • встановлення рівня оподаткування, виходячи з необхідності досягнення та підтримання самоокупності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення бездефіцитності платіжного балансу України;
  • гарантування стабільності видів і розміру податків, встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів), а також статусу іноземних валют на території України виключно за законом;
  • рівності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності при встановленні ставок податків;
  • заохочення експорту продукції вітчизняного виробництва.

Податкові пільги надаються виключно відповідно до закону, як правило, суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, які стабільно експортують наукову, наукоємну продукцію, експорт яких перевищує імпорт за фінансовий рік і обсяг експорту яких становить не менше п’яти відсотків від обсягу реалізованих за фінансовий рік товарів.

Ставки податків встановлюються та скасовуються відповідно до законів про оподаткування.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в банківських установах, розташо- ваних на території інших держав.

Порядок відкриття валютних рахунків у банківських установах на території інших держав регулюється законодавством відповідної держави. У разі відкриття валютного рахунку в банківській установі за межами України суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності зобов’язаний повідомити про це Національний банк України не пізніш як у триденний строк. Порушення цієї вимоги тягне адміністративно-господарську відповідальність у порядку, встанов- леному законом.

Відкриття валютного рахунку в установі банку за межами України суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності, у статутному фонді якого є частка державного майна, здійснюється за погодженням з Фондом державного майна України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов’язані надавати відомості про використання своїх валютних рахунків податковим органам у порядку, встановленому законодавством.

Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті суб’єктами зовнішньо- економічної діяльності встановлюється законом.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності після сплати передбачених законом податків та зборів (обов’язкових платежів) самостійно розпоряджаються валютною виручкою від проведених ними операцій, крім випадків, визначених законом відповідно до цього Кодексу.

Законом може бути запроваджено режим обов’язкового розподілу виручки від зовнішньоекономічних операцій в іноземній валюті між суб’єктами зовнішньо- економічної діяльності та уповноваженими державними валютними фондами, а також порядок і розміри відрахувань іноземної валюти. Інформація про запро- вадження вказаного режиму має бути опублікована в офіційному друкованому органі Кабінету Міністрів України не пізніш як за два місяці до запровадження цього режиму.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть одержувати в іноземних фінансових установах валютні кредити на договірній основі. При цьому умови кредитного договору не можуть суперечити законодавству України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, у статутному фонді яких є частка державного майна, можуть укладати кредитні договори з іноземними фінансовими установами лише за згодою Фонду державного майна України.

Види майна, що не може бути предметом застави у разі одержання валютного кредиту в іноземній фінансовій установі, визначаються законом.

Держава здійснює захист прав та законних інтересів суб’єктів зовнішньо- економічної діяльності за межами України згідно з нормами міжнародного права. Такий захист здійснюється через дипломатичні та консульські установи, державні торговельні представництва, які представляють інтереси України, а також в інший спосіб, визначений законом.

Держава вживає необхідних заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії з боку інших держав, митних союзів або економічних угруповань, які обмежують права та законні інтереси суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

Законом може бути передбачено спеціальні заходи щодо захисту національного товаровиробника від демпінгового імпорту та спеціальні заходи щодо імпорту, який завдає або може завдати істотної шкоди національним товаровиробникам, а також визначено перелік видів товарів і послуг, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється.

У випадках недобросовісної конкуренції до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності або їх іноземних контрагентів застосовуються санкції відповідно до закону про зовнішньоекономічну діяльність (959-12) та інших законів.

Правове регулювання інноваційної та інвестиційної діяльності

Для того, щоб визначити поняття інвестиції й інвестування, варто звернутися, насамперед, до їхніх легальних формулювань. Згідно зі ст. 1 і 2 Закону України від 18.09.91р. «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових і матеріальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницького й іншого видів діяльності, у результаті чого створюється прибуток (доход) чи досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції, і інші цінні папери; рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди), устаткування й інші матеріальні цінності); майнові права, що випливають з авторського права, досвід й інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у виді технічної документації, навичок і вироб- ничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, будівлями, устаткуванням; інші матеріальні права і цінності.

У Господарському кодексі України від 16.01.2003 р. (далі – ГК) приво- диться поняття інвестиції в сфері господарювання: «довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей і майнових прав в об'єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) чи досягнення іншого соціального ефекту» (ст. 326). Під терміном «вкладення» тут розуміється не інвестиція як матеріальний предмет, а інвестування як дія, процес. Тому поняття «інвестиції», приведене в статті 326 ГК, не збігається з визначенням ч. 1 ст. 1 Закону від 18.09.91 р. «Про інвестиційну діяльність»: «Інвестиціями є всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприєм- ницького й іншого видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) чи досягається соціальний ефект». Інвестування як процес також визна- чається в Законі України від 18.09.91 р. іншим способом: «сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій» (ст. 2).

Слід зазначити, що законодавчі визначення інвестиції носять або неповний характер, або відображають фіскальні цілі. У всякому разі, для підприємницької інвестиції характерний, як правило, відкладений характер одержуваного доходу, по-друге, одержання доходу (результату) зв'язано з інвестиційним ризиком – право на отримання доходу виникає, звичайно, не в момент інвестиційного внеску, а залежить від результатів діяльності іншої особи або від результатів спільної діяльності інвестора з іншою особою. Нарешті, ще однією ознакою є те, що майно, яке інвестується, залишається у власності інвестора, право реципієнта на це майно виникає як вторинне, похідне право інвестиційної власності, оскільки в інвестора зберігається та чи інша правова можливість повернення інвестиційного внеску, у залежності від виду внеску (наприклад, внесок в акціонерне товариство може бути повернутий акціонеру тільки у випадку ліквідації товариства, а також у передбачених законом і установчими документами товариства випадках викупу акцій товариством).

Метод правового регулювання інвестиційної діяльності

У правового регулювання іноземних інвестицій немає свого методу, тобто застосовується, відповідно, метод правового регулювання тієї чи іншої галузі права, що існує в правовій системі приймаючого держави і держави інвестора. Симбіоз методу правового регулювання різних правових галузей не може формувати ні оригінального методу правового регулювання, ні окремої галузі права. З погляду концепції публічного і приватного права, регулювання інвестиційної діяльності торкається сфери як частки, так і публічного права, тут може застосовуватися приватноправовий і публічно-правовий методи.

У системі права України правове регулювання інвестиційної діяльності є галуззю національного законодавства, але не виступає як галузь права. У міжнародному праві існує доктрина міжнародного інвестиційного права. Якщо суб'єктом-інвестором виступає чи держава, міжнародна (міжурядова) організація, – відносини регулюються міжнародним публічним правом. В умовах України «горизонтальні» інвестиційні відносини регулюються цивільним правом, а на зовнішньому (зовнішньоекономічному) рівні – міжнародним публічним правом. Відносини, тісно зв'язані з інвестиційними, регулюються підприємницьким правом, а також адміністративним і фінансовим правом і їх підгалузями – митним, податковим і т. ін. В умовах закордонних країн з іншими правовими системами інвестиційні і тісно зв'язані з ними відносини регулюються відповідними галузями їхнього національного права.

У правовій науці України відносини з інвестування складають предмет різних галузевих правових наук: підприємницького і комерційного права, конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, міжнародного права.

У системі правових навчальних дисциплін правове регулювання інвестицій виступає як комплексна дисципліна, предметом якої є питання, що відносяться практично майже до всіх правових навчальних дисциплін.

Джерела правового регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиційне законодавство України представлено актами всілякого рівня. Серед законів тут виділяються спеціальні закони, присвячені в цілому чи в значній частині регулюванню інвестиційної діяльності, в тому числі – діяльності іноземних інвесторів. наприклад, Закон України: від 10.09.91 р. «Про захист іноземних інвестицій в Україні», від 18.09.91 р. «Про інвестиційну діяльність», від 19.03.96 р. «Про режим іноземного інвестування», від 19.09.97 р. «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні», від 16.07.99 р. «Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків», від 17.02.2000 р. «Про усунення дискримінації в оподатковуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна і коштів вітчизняного походження», від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», від 16.03.2004 р. «Про розвиток автомобільної промисловості України»). Крім того, є чимало законів, що містять окремі норми, що регулюють інвестиційну діяльність (наприклад, Закон України від 16.04.91 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність». Видано ряд указів Президента України і постанов Кабінету Міністрів України, присвячених інвестиційній діяльності (наприклад, Указ Президента України від 07.07.2003 р.  № 580/2003 «Про додаткові заходи по залученню іноземних інвестицій в економіку України», Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.97 р. № 112). Відповідні нормативно-правові акти видають державні органи, до функції яких входить регулювання інвестиційної діяльності (наприклад, Положення «Про порядок видачі дозволу на звертання чи акцій облігацій підприємств українських емітентів за межами України» затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України від 17.10.97 р. № 36). Варто враховувати і нетипові документи, наприклад, спільні заяви Кабінету Міністрів України і Національного банку України про політику обмінного курсу гривні, а також документи програмного характеру (наприклад, «Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. № 1801). Необхідно також керуватися офіційними роз'ясненнями Конституційного Суду України (наприклад, Рішення від 14.03.2002 р. № З-уп/2002 щодо тлумачення деяких інвестиційних законів), а також «керівні» роз'яснення вищих судових інстанцій (наприклад, що був Вищого арбітражного суду України, Вищого господарського суду України), відомчі роз'яснення (наприклад, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, Адміністрації Президента України і т. ін.). Не можна не враховувати наявності безлічі нормативних указівок, не закріплених документально, але, що виконуються в силу підпорядкованості і сформованої бюрократичної практики, а також рудиментів «телефонного права».

Міжнародні договори – найважливіше правове джерело. Насамперед, – це укладені Україною з багатьма країнами обопільні умови про заохочення і захист інвестицій. Це також обопільні умови про усунення подвійного оподатковування. Відносно невисокий тут питома вага багатобічних договорів за участю України. Варто мати на увазі, що ряд договорів, укладених Українською РСР і договорів, укладених СРСР, продовжують і нині діяти в силу правонаступництва України.

Певну роль в урегулюванні відіграють рекомендаційні акти міжнародних організацій, зокрема – економічних. Велику роль належить і так званому «м'якому праву» –міжнародні торговельні порядки й правила, що застосовуються в міжнародній торговій практиці, але не закріплені у вигляді зобов'язуючих норм. Ці норми, разом з тим, нерідко використовуються в міжнародної практиці, і тому, трансформуючи в судові чи арбітражні рішення, здобувають у конкретних випадках обов'язковий характер. Так, згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту, причому звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Облік у всіх випадках торговельних порядків при ухваленні рішення третейським судом передбачає ст.28 Закону від 24.02.94 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж». У відповідності зі ст.4 Господарські процесуальні кодекси України, у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торговельні порядки. Він застосовує ці звичаї і тоді, коли застосування правил, встанов-лених цими звичаями, передбачено угодою сторін.

Види та форми інвестицій

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України, будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав; інших цінностей (майна), які відповідно до закону визнаються іноземними інвестиціями.

Заборона або обмеження будь-яких видів іноземних інвестицій може здійснюватися виключно законом.

Форми здійснення інвестицій

Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види інвестицій, зазначені у статті 391 цього Кодексу, в таких формах:

  • участь у господарських організаціях, що створюються разом з вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;
  • створення іноземних підприємств на території України філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб, або придбання у власність діючих підприємств;
  • придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних паперів;
  • придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею та використання природних ресурсів на території України;
  • господарська діяльність на основі угод про розподіл продукції;
  • придбання інших майнових прав;
  • в інших формах, не заборонених законом.

Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише згідно з чинним законодавством.

Відносини, що виникають у зв’язку з придбанням іноземним інвестором майнових прав на землю та інші природні ресурси в Україні, регулюються відповідно земельним та іншим законодавством України.

Правове регулювання інноваційної діяльності

Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Інвестування інноваційної діяльності

Інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.

Формами інвестування інноваційної діяльності є:

  • державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів згідно з чинним законодавством;
  • комерційне інвестування, що здійснюється суб’єктами господарювання за рахунок власних або позикових коштів з метою розвитку бази підпри- ємництва;
  • соціальне інвестування, що вьілюється в об’єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;
  • іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
  • спільне інвестування, що здійснюється суб’єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.

Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом.

Види інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових досліджень і розробок, спрямованих на здійснення якісних змін у стані продуктивних сил і прогресивних міжгалузевих структурних зрушень, розробки і впровадження нових видів продукції і технологій.

Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:

  • проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;
  • розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
  • розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призна- чених для поліпшення соціального і екологічного становища;
  • технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні вкладення.

Державне регулювання інноваційної діяльності

Держава регулює інноваційну діяльність шляхом:

  • визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;
  • створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності;
  • створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

Держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб’єктів госпо- дарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об’єкти інноваційної діяльності, в яких обмежу- ється чи забороняється використання іноземних інвестицій.

Держава гарантує суб’єктам інноваційної діяльності:

  • підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави;
  • підтримку створення та розвитку суб’єктів інфраструктури інноваційної діяльності;
  • охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросо- вісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності;
  • вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених законом;
  • підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності.

Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів, а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов’язковій державній експертизі відповідно до законодавства. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок інших джерел, підлягають обов’язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог.

У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що має важливе народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.

Договір на створення і передачу науково-технічної продукції

За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов’язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі – НДДКР), а замовник зобов’язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція.

Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються суб’єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструк- торськими і технологічними установами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо).

Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування).

У разі, якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.

Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для державних потреб та за участі іноземних суб’єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України згідно з чинним законодавством.

Тема 7.Правові засади захисту економічної конкуренції

  1. Типи ринків, які функціонують в умовах ринкової конкуренції.
  2. Конкурентна політика та її роль у ринковій економіці України. Правові засади здійснення захисту економічної конкуренції.
  3. Поняття та різновиди антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання
  4. Поняття та різновиди антиконкурентних дій органів влади та місцевого самоврядування.
  5. Монопольне (домінуюче) становище суб’єктів господарювання та зловживання ним.
  6. Загальна характеристика форм прояву недобросовісної конкуренції; відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
  7. Державне регулювання діяльності природних монополій та суміжних ринків.
  8. Система органів, що здійснюють захист економічної конкуренції.

Ринкова економіка визнає наступні типи ринків відносно можливостей розвитку конкуренції:

1) досконалий конкурентний ринок (ринок заснований на принципах вільної конкуренції);

2) недосконалий конкурентний ринок.

У теорії мікроекономіки досить детально розроблене поняття досконалого конкурентного ринку. Він має такі основні риси:

1) кожний підприємець є малим відносно ринку в цілому;

2) продукція, що реалізується на ринку, є однорідною;

3) покупці інформовані про ціни;

4) продавці діють незалежно один від одного;

5) вступ та вихід з ринків вільний.

Підтримка та захист конкуренціїє обов’язковою складовою державної економічної політики. Це зумовлено тим, що конкуренція виконує в економіці важливі функції:

  • створення дійових стимулів для розвитку народного господарства;
  • формування механізму «природного» відбору найбільш ефективних суб’єктів господарювання;
  • надання можливості вільного вибору для всіх учасників господарських відносин (як самих суб’єктів господарювання, так і для споживачів).

Законодавство про захист економічної конкуренції та обмеження монополізму в економіці України (антимонопольне законодавство грунтується на нормах, установлених Конституцією України (стаття 42 Конституції України містить пряму заборону щодо зловживання монопольним становищем на ринку та обмеження конкуренції), складається із глави 3 Господарського кодексу України, Закону України «Про захист економічної конкуренції» (Від. Верх. Ради України, 2001, № 12, ст. 64 ), законів України «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції» (Від. Верх. Ради України, 1996, 36, ст. 164), інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів).

Термін «конкуренція», так як і більшість термінів, що вживаються у господарсько-правовому обігу, має економіко-правову природу. Легальне визна- чення конкуренції отримало своє закріплення в Законі України «Про захист економічної конкуренції»: економічна конкуренція (конкуренція) – змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Конкуренція, як змагання між суб’єктами господарювання, здійснюється не завжди за допомогою добросовісних та законних засобів та методів досягнення переваг над іншими суб’єктами господарювання. Однак підприємці з метою витиснення своїх конкурентів з відповідних ринків товарів (робіт, послуг) не завжди використовують їх. Крім того, самі органи влади та місцевого самоврядування не завжди підтримують конкуренцію, неправомірно створюючи певні перешкоди окремим підприємцям.

Чинним законодавством (стаття 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції») передбачено 20 різновидів порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Найбільш поширеними правопорушеннями у сфері конкуренції є:

  1. недобросовісна конкуренція;
  2. антиконкурентні дії (обмеження конкуренції):

- антиконкурентні узгоджені суб’єктів господарювання,

- антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (дискримінація суб’єктів господарювання);

3) зловживання монопольним становищем.

Звернимося до еволюції українського законодавства відносно спроби визначити категорію «недобросовісна конкуренція». Уперше зазначена категорія з’явилася в Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»(сьогодні втратив чинність),який не надав загального визначення цієї дефініції, а лише перелічив можливі форми здійснення недобросовісної конкуренції. З прийняттям Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» нарешті з’явилося загальне визначення недобросовісної конкуренції. Стаття 1 названого Закону означає піднедобросовісною конкуренцією будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Стаття 32 Господарського кодексу України надала аналогічне визначення недобросовісної конкуренції.

Можливі форми здійснення недобросовісної конкуренції передбачені як статтями вищезазначеного Закону, так і статтями Господарського кодексу. Законодавчо передбачено наступні форми здійснення недобросовісної конкуренції: неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання, створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції, досяг- нення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. Зупинимося на кожній із зазначених форм.

Неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта господарювання визнаються:

1) Неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; порівняльна реклама.

2) Створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції. Перешкодами у процесі конкуренції вважаються: дискредитація суб’єкта господарювання, нав’язування споживачам примусового асортименту товарів (робіт, послуг), схиляння до бойкоту суб’єкта господарювання або дискримінації покупця (замовника), або до розірвання договору з конкурентом, підкуп працівника постачальника або покупця (замовника).

3) Досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання певних переваг стосовно іншого суб'єкта господарювання шляхом порушення законодавства, яке підтверджене рішенням відповідного органу державної влади. Наприклад, неправомірне отримання за рахунок державних ресурсів дотацій, компенсацій та інших пільг.

4) Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею. Відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту, визначаються суб’єктом господарювання відповідно до чинного законодавства.

Антиконкурентні дії (обмеження конкуренції)

В зазначену групу правопорушень, в залежності від самого суб’єкта правопорушень, входять правопорушення двох видів: антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання та антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (дискримінація).

Для з’ясування форм виявлення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання необхідно пояснити категорію «узгоджені дії». Згідно з чинним законодавствомузгодженими діями суб’єктів господарювання відповідно до чинного законодавства(розділ 3 Закону України «Про захист економічної конкуренції»)є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання.

Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування,

органів адміністративно-господарського управління та

контролю (дискримінація суб’єктів господарювання)

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміні- стративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Монопольне (домінуюче) положення на ринку. Зловживання монопольним

становищем на ринку

Монополія це ринок, на якому працює єдиний продавець товару, який, використовуючи своє становище, має монопольну владу на ринку і може одноосібне диктувати рівень цін та обсяги випуску.

Головні риси монопольного ринку:

1) один продавець займає весь ринок;

2) продукція продавця є унікальною, тобто не існує подібних товарів на які могли б перейти споживачі;

3) існують значні бар’єри, що перешкоджають появі інших фірм і ринку, а вихід з ринку також ускладнений.

Вищезазначена типізація недосконалих конкурентних ринків використовується в економічному обігу.для правового обігу має значення її останній різновид – монополія.

На нормативному рівні не надане загальне визначення монополії (економічної), а перелічені випадки, за яких вважається, що суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку. Так, відповідно достатті 27 Господарського кодексу України монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним є становище суб'єкта господа-рювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.

Стаття 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначає, що суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку

товару, якщо:

- на цьому ринку в нього немає жодного конкурента;

- не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарю- вання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарю- вання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених вище.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

  • сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки що, перевищують 50 відсотків;
  • сукупна частка не більше ніж п'яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків, і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті.

Монопольним може бути визнано також становище суб’єктів господа- рювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

Монопольне (домінуюче) положення суб’єкта господарювання само по собі не є правопорушенням у сфері конкуренції, у якості останнього виступає зловживання таким положенням.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції»зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.

Правовий статус Антимонопольного комітету України та його компетенція

Правовий статус Антимонопольного комітету України регулюється Законом України «Про Антимонопольний комітет України». Відповідно до нього Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Антимонопольний комітет України щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність.

Компетенція Антимонопольного комітету України:

Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього завдань:

1) контролює дотримання антимонопольного законодавства в процесі економічної концентрації, зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації суб'єктів господа- рювання, створенні об’єднань підприємств, вступі одного або кількох суб'єктів господарювання в об’єднання, при перетворенні органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об’єднання суб’єктів господарювання, придбанні чи набутті будь-яким іншим способом у власність, одержанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб’єктів господарювання або їх структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб’єктів господарювання або їх структурних підрозділів, набутті будь-яким іншим способом контролю господарської діяльності;

2) контролює дотримання антимонопольного законодавства при здійсненні господарської діяльності суб’єктами господарювання та при реалізації повноважень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб’єктів господарювання;

3) розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

4) звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням антимонопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;

5) дає рекомендації та вносить пропозиції органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб’єктам господарювання та їх об’єднанням щодо проведення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням антимонопольного законодавства;

6) дає рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб’єктам господа- рювання щодо припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень антимонопольного законодавства, усунення причин цих порушень і умов, що їм сприяють, а після припинення порушення – про вжиття заходів щодо усунення наслідків цих порушень у визначені Комітетом строки;

7) бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки;

8) бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжна- родних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України;

9) узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення;

10) затверджує кошторис доходів і видатків Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень;

11) розробляє і організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства;

12) систематично інформує населення України про свою діяльність;

13) здійснює інші дії щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства в межах його повноважень.

Антимонопольний комітет України публікує в засобах масової інформації повідомлення про прийняті рішення та свою діяльність.

Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства України

Відповідальність за правопорушення у сфері конкуренції передбачено у розділі 8 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та главі 5 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Накладення штрафів

Вчинення дій, визначених законодавством як правопорушення у сфері конкуренції, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (статті 21, 22) Законом України «Про захист економічної конкуренції» (стаття 52), а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

Накладення адміністративного стягнення

Вчинення дій, визначених цим законодавством як недобросовісна конкуренція, громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, тягне за собою накладення адміністративного стягнення згідно із законодавством.

Вчинення в інтересах третіх осіб дій, визначених законодавством як недобросовісна конкуренція, громадянами, що не є підприємцями, тягне за собою накладення адміністративного стягнення згідно із законодавством.

За правопорушення, передбачені пунктами 13-16 статті 50 Закону «Про захист економічної конкуренції», посадові особи та інші працівники суб’єктів господарювання, працівники органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність згідно з законом.

Відшкодування збитків

Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених законодавством як недобросовісна конкуренція та внаслідок інших порушень законодавства про захист економічної конкуренції, підлягають відшкодуваннюза позовами заінтере- сованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.

Особи, яким заподіяно шкоду можуть звернутися до суду, арбітражного суду із заявою про її відшкодування.

Вилучення товарів

У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, або факту копіювання виробів, заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) як у виробника, так і у продавця.

Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом

Міністрів України.

Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (підприємця) застосовується у разі, коли можливість змішування з діяльністю іншого господарюючого суб’єкта (підприємця) не може бути усунена іншим шляхом.

Офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей

У разі встановлення факту дискредитації господарюючого суб'єкта (підприємця) Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням.

Примусовий поділ суб’єкта господарювання

Якщо суб’єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище. Примусовий поділ не застосовується у разі:

  • неможливості організаційного або територіального відокремлення підпри- ємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;
  • наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних підроз- ділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб’єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підпри- ємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Реорганізація суб’єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб’єкта господарювання на ринку.

Рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов’язковими до виконання.

Поняття природних монополій. Суб’єкти природних монополій та суміжні ринки.

Економічна політика держав з ринковим типом економіки завжди спрямована на демонополізацію, разом з тим, існують ринки для ефективності функціонування яких, необхідна державна підтримка монополії. Мова йде про природні монополії.

Визначення природної монополії міститься у статті 1 Закону України «Про природні монополії» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, № 30, ст.238) і статті 28 Господарського кодексу України. Так, природною монополією є стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів вироб- ництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари (послуги), – вважається природною монополією.

Суб’єктами природної монополії можуть бути суб’єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Сфери діяльності суб'єктів природних монополій:

- транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;

- транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;

- транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

- передачі та розподілу електричної енергії;

- користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

- управління повітряним рухом;

- зв'язку загального користування;

- централізованого водопостачання та водовідведення;

- централізованого постачання теплової енергії;

- спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Перелік суб’єктів природних монополій складається та ведеться Анти- монопольним комітетом України.

З діяльністю суб’єктів природних монополій безпосередньо пов’язана діяльність суміжних ринків.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про природні монополії» Суміжним ринком є товарний ринок, що не перебуває у стані природної монополії, для суб’єктів якого реалізація вироблених товарів, або використання товарів інших суб’єктів господарювання неможливе без безпосереднього використання товарів, що виробляються суб’єктами природних монополій.

До суміжних ринків, що регулюються відповідно до Закону України «Про природні монополії» належать:

- постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом;

- зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності із зберігання природного газу (ліцензійними умовами);

- внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом;

- виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами);

- постачання електричної енергії;

- виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприєм- ницької діяльності з виробництва теплової енергії (ліцензійними умовами);

- надання послуг міжміського та міжнародного телефонного зв’язку.

Діяльність суб’єктів природних монополій у вищезазначених сферах, а також діяльність суб’єктів господарювання на суміжних ринках, підлягає ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.

ЗМІСТ

стор.

Тема 1

Основні правові засади господарської діяльності . . . . .. . . .

3

Тема 2

Суб’єкти господарського права. Суб’єкти господарювання: організаційно правові форми, державна реєстрація.. . . . . .

10

Тема 3

Майнова основа господарювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

19

Тема 4

Господарські зобов’язання і господарсько-правова відповідальність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

27

Тема 5

Господарські договори . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

33

Тема 6

Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності . . .

41

Тема 7

Правові засади захисту економічної конкуренції . . . . . . . . .

52

Навчальне видання

(для студентів 2,4 курсів Менеджмент організацій», 6.050100 «Облікконспект лекцій з дисципліни «Господарське право» (для студентів денної і заочної форм навчання всіх спеціальностей).

Автори:  Килимник Інна Ігорівна,

Івасішина Наталія Володимирівна

Відповідальний за випуск  Кубах А.І.

Редактор  Аляб’єв М.З.

План 2007 р., поз. 135 Л

Підп. до друку 15.10.07

Формат  60х84 1/16

Папір офісний

Друк на ризографі.

Умовно-друк. арк. 3,7

Обл.-вид. арк. 4,2

Тираж 200 прим.

Замовл. № _________

61002, м. Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12

Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХНАМГ

61002, м. Харків, вул. Революції, 12


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

8476. Паблик рилейшенз. Конспект лекций 613 KB
  Настоящий конспкет лекций представляет собой одно из первых, подготволенных в полном соответствии с учебной программой пособий по такой важнейшей для экономистов, маркетологов, менеджеров и др. студентов, обучающихся по экономическим, переводческим ...
8477. Охорона праці. Конспект лекцій 871.5 KB
  Конспект лекцій дисципліни Охорона праці спрямований на поглиблене вивчення студентами питань, які стосуються створення, підтримання і контролю безпечних умов праці на поліграфічному виробництві, на підвищення рівня їх компетентності в майбутн...
8479. Нафтогазова механіка. Конспект лекцій 790.76 KB
  У роботі подані загальні положення, що вивчаються даною дисципліною, та її звязок з іншими дисциплінами, стан нафтогазовидобувної галузі та проблеми нафтогазовидобутку..
8480. Правовые основы бухгалтерской деятельности 132.12 KB
  Правовые основы бухгалтерской деятельности Тема. Правовые основы бухгалтерского и налогового учета План Понятие и правовое значение бухгалтерского учета. Реформирование бухгалтерского учета в РФ. Правовое регулирование бухгалтерс...
8481. Проблемное поле и задачи философии техники 27.83 KB
  Проблемное поле и задачи философии техники Научно-технические революции, создавшие в XX в. единое представление о научно-техническом прогрессе, актуализировали исследование в философии такого явления, как техника. Философия техники - одно из значимы...
8482. Социальные последствия научно-технического прогресса 23.4 KB
  Социальные последствия научно-технического прогресса Развитие техники, начиная с эпохи Возрождения, тесно связано со становлением науки. Слившись воедино, две интеллектуальные и творческие силы образовали достаточно устойчивый социальный процесс, ко...
8483. Философия техники 28.75 KB
  Философия техники О становлении философии техники Область философских интересов человека изменяется от одной эпохи к другой, с ростом значения той или иной области деятельности человека она становится все более самостоятельной, начиная привлекать к ...
8484. Философия и техника 185 KB
  Философия и техника Техника как область человеческой деятельности с давних пор привлекает к себе внимание философов. Мыслители Древней Греции и Рима, эпохи Возрождения, нового времени обращались к рассмотрению теоретических и философских проблем тех...