99672

Етика курс лекцій

Конспект

Этика и деонтология

Походження і значення термінів етика, мораль, моральність. Духовна і практична сторони моралі. Природа людини і походження моралі. Корпоративна мораль Середньовіччя. Етична думка в період Відродження. Буржуазна мораль. Проблема етичного прогресу. Значення життя людини задає система певних вищих цінностей...

Украинкский

2016-10-06

902 KB

0 чел.

ЕТИКА

Курс лекцій

(на основі книги: Етика (конспект лекцій).

Автор-упорядник Широкова И.Г.


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна

  1.  Малахов В.А. Етика. - К.: Либідь, 1997.
  2.  Левчук Л.Т.  Естетика:  Підручник / Л.Т.  Левчук,  В.І.  Панченко,
    О.І.Оніщенко. Д.Ю. Кучерук; За заг. ред. Л.Т. Левчук. - 2-е вид., допов. І перероб.
    - К.: Вища шк., 2005.
  3.  Вознюк Н.М. Практикум з етики. - К.: НАУ, 2003.
  4.  Малахов В. Етика. — К. Либідь, 2000.
  5.  Лозовий В.Етика: Навчальний посібник / В.О. Лозовой. М.І.  Панов, О.А. Стасевська та ін.; За ред. проф. В.О. Лозового. -К.: Юрінком Інтер, 2004.
  6.  Вознюк Н. Етика. - К.: ЦНЛ, 2007.
  7.  Левчук Л. Естетика.- К.: Либідь, 2000.
  8.  Лозовий В. Естетика. - К.: Вища освіта, 2003.
  9.  Киященко М. Естетика. - Москва - С-Петербург - Київ, 2006.

10. Тофтул М.Г. Етика: Навчальний посібник.-К: ВЦ “Академія ,2005.

Додаткова

Модуль 1. Етика

Аболіна Т.Г., Єфименко В.В., Лінчук О.М. Етика: Навчальний посібник для студентів гуманітарних вузів. - К.: Либідь, 1992.

Лрьес Ф. Человек перед лицом смерти. -М.: Мысль, 1992.

Бердяев Н.А. О назначений человека. - М.: Мысль. 1993.

Бердяев Н.А. О самоубийстве. -М.: Политиздат. 1992.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К., 1993.

Достоевский Ф.М. Дневник писателя: В ЗО т. - Л., 1981-1984. - Т.24.

Жизнь после смерти. - М., 1991.

Зеленкова И.Л., Беляева Е,В. Этика: Учебное пособие и практикум, -Минск, 1998.

Каган Л.Н. Зло. - Екатеринбург, 1992.

Карнеги Д. Як здобувати друзів і впливати на людей. - К., 1993.

Кониський Г. Етика або філософська мораль. - К.. 1997.

Кравченко С.М., Коетицький М.В. Екологічна етика і психологія людини, -Львів, 1992.

Левицька О.Л. Моральний розвиток особи. - К., 1990.

Лихачова С. Школа етикета: поучения на всякий случай. - СПб, 1999.

Лук М.І. Етичні ідеї у філософії України (19-поч. 20ст.). -К.. 1993.

Макаренко А.С. Про виховання. - К., 1979.

Мир и эрос: Онтология философских текстов о любви. - М., 1991.

Нечуй-Левицький І.С. Світогляд українського народу: ескіз української міфології. - К., 1992.

Ницше Ф. По ту сторону добра и зла : В 2 т. - СПб., 1990. - Т. 2.

Осовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. - М., 1987.

Платон. Закони : В З т. - М., 1972. - Т.З.

Руссо Ж.-Ж. Письма о морали: В 2 т. - М., 1981. - Т.2.

Сабиров Й.Ш. Два лика зла. - М., 1992.

Скрипник А.П. Моральное зло в истории этики и культури. - М., 1992.

Скуратівський В,Т. Етносоціальна культура як саморегулююча система. -К., 1993.

Соловьев В.С. Оправдание добра: В 2 т. - М., 1988. - Т. 1.

Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах. - К, 1998.

Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. -К., 1983.

Толстой Л.Н. Дневники: В 22 т. - М., 1985. - Т.21.

Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

Фрейд 3. Тотем и табу: Психология первобытной культури и религии. - М. -СШ., 1923.

Фромм 3. Анатомия человеческой деструктивности. - М., 1994.

Фромм 3, Психоанализ и этика. -М., 1993.

Хамитов Н.В. Философия одиночества: Одиночество женское и мужское. -К.,  1995.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. - М., 1992.

Шопенгауэр А. Афоризми и максимы. - Л., 1991.

Ягер Д. Деловой этикет: Как вижить и преуспеть в мире бизнеса. - М., 1997.

Модуль 2. Естетика

Азаров Ю. Мистецтво виховання. - К., 1985.

Афанасьев Ю.Л. Проблема прекрасного та науковий пошук Иогана Кеплера. -Рівне, 1992.

Бальзак О. Думки про мистецтво. - К., 1981.

Бергсон А. Сміх Нарис про значення комічного. - К.. 1994. - 166 с.

Борев Ю.Б. Эстетика. - М., 1988.

Віхи в історії античної естетики. - К., 1988.

Глюксман А. Одинадцята заповідь. - К.. 1994. - С. 181. - 270.

Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці. - К., 1970. - Т.2.

Ильин Й. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. - М., 1996.

Личковах В.А. Леверюонівська думка авангарду // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - №9. - С. 37 - 52.

Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. -М., 1978.

Сєдикова О. Постмодернізм: засвоєння відчуження //Дух і Літера. 1997, -№1-2.-377с.


Тема 1.  Предмет етики, її проблематика,

філософські підстави

План:

Питання 1. Походження і значення термінів "етика", "мораль", "моральність".  (1, 9).

Питання 2. Предмет етики.

Питання 3.  Структура етичного знання. Основні категорії.

Питання 4. Мораль й інші сфери суспільного життя.

Питання 5.  Духовна й практична сторони моралі.

Питання 1. Походження і значення термінів

"етика", "мораль", "моральність".  (1, 9).

1. Походження термінів

2. Значення термінів

1. Термін "етика " походить від давньогрецького слова "етос" - будинок, кубло. Пізніше воно стало означати характер явища, його природу.

Аристотель ввів термін "етичний" для позначення душевних якостей, властивостей характеру людини - етичних чеснот.

Етичні чесноти слід відрізняти від:

природних афектів - властивостей тіла (страх і т. п.);

діаноетічних чеснот - властивостей розуму (пам'ять і т. п.). Етикою Аристотель називав:

• сукупність етичних чеснот;

• особливу науку, область філософського знання.

Латинські аналоги грецьких термінів (переклад зробив Цицерон).

• moralis - моральний (етичний);

• moralitas - мораль (етика);

• моральна філософія (етика як область знання).

Найважливішим, умовою виживання людства є саморегуляція суспільства, яка полягає в:

• узгодженні інтересів людей, їх дій;

• визначенні обов'язків людей перед іншими членами суспільства;

• дотриманні певних норм поведінки і т.д.

В процесі історичного розвитку взаємні обов'язки членів суспільства осмислювалися людьми (розвивалася моральна свідомість) й отримувалося  теоретичне обґрунтування. Перша систематична робота -"Нікомахова етика" - була написана Аристотелем в IV в. до н.е.

Більшість етичних учень античної епохи існувала у вигляді практичних моральних повчань і філософських дискусій.

2. У загальнокультурній лексиці слова "етика", "мораль, "моральність" взаємозамінні. У етиці як області знання за ними закріплене наступне значення:

• етика - наука, область знання;

• мораль (моральність) - предмет, що вивчається етикою.

Найпоширенішими є наступні тлумачення категорій етики:

мораль - суб'єктивні оцінки індивідами своєї діяльності; норми буденної поведінки людей;

моральність - об'єктивні оцінки вчинків людей; високі принципи (наприклад, біблійні заповіді).

Проте донині не вироблено стійких, загальнозначущих визначень цих понять.

Не дивлячись на те, що етика - стійка система знань, вона передбачає вибір індивідуальної позиції по тій або іншій проблемі. Явища, осмислюванні етикою, надзвичайно складні й багатогранні. Більшість етичних проблем носить дискусійний характер.

Питання 2. Предмет етики

  1.  Мораль. Концепції її походження
  2.  Варіанти структури моралі

1. Етика - наука, предметом якої є мораль.

Основними умовами існування і розвитку людської спільноти є:

• гармонізація структури суспільства;

• узгодження інтересів членів суспільства, їх дій;

• визначення взаємних обов'язків членів суспільства і т.д.

В ході історичного розвитку суспільства норми поведінки людей, їх взаємні обов'язки прийняли стійкі форми, осмислювалися людьми, ставали предметом етичної свідомості, отримували теоретичне обґрунтування. Мораль - це:

• сукупність норм, правил поведінки людей (реалізується в їх вчинках);

• універсальна форма відносин людей в суспільстві. Виділяють три типи теорій походження моралі. Ідеалістичні, креационістські концепції моралі, які включають уявлення про:

• божественне походження моралі (релігійна мораль);

• "апріорну суть" моралі (ідеї І. Канта);

• "абсолютної ідеальної заданості моралі" (Платон) і ін.

Згідно даної концепції мораль має трансцендентальну заданість і не залежить від психічних або фізичних властивостей людей. Отже, етика не перетинається з науками, що вивчають людину.

Натуралістичні (гуманістичні) концепції затверджують:

• біологічну заданість етичних властивостей людей;

• еволюційне походження моралі (в процесі розвитку людини).

Натуралістична етика взаємозв'язана з психологією, антропологією й іншими науками, що вивчають людину. Прибічниками натуралістичних концепцій були Л. Фейербах (XIX ст.), Е. Фромм (XX ст.).

Соціально-історичні концепції моралі включають різні варіації:

• теорію антропосоциогенезу;

• діалектико-матеріалістичну теорію етики;

• теорії, засновані на принципі історизму в розвитку моралі.

2. Структура моралі. Існують різні підходи до розгляду структури моралі:

• нормативний (вивчення моралі як системи розпоряджень);

• філософський;

• особовий (вивчення моральної свідомості індивіда);

• біологічний (вивчення передумов моральності на природному рівні),

• соціологічний (вивчення ролі моралі в суспільстві);

• психологічний (вивчення психологічних механізмів моралі). Елементами структури моралі є:

• свідомість (переконання, наміру і ін.);

• діяльність (вчинки);

• взаємостосунки між свідомістю і діяльністю;

• етичні норми (проста форма тверджень, наприклад 7 біблійних заповідей і ін.);

• етичні якості людини (чесноти), які виявляються в його вчинках;

• етичні принципи, що становлять моральну орієнтацію людини (егоїзм, альтруїзм і т. п.);

• етичні ідеали (мета розвитку особи);

• вищі моральні цінності (Свобода, щастя і т. п.), загальнолюдські моральні орієнтири.

Етичні представлення людей історичні (залежать від життя суспільства, його культури зараз) і мінливі (міняються на кожному етапі історичного розвитку суспільства).

Питання 3.  Структура етичного знання. Основні категорії

1. Структура етики. Моральна свідомість і практика

2. Закони моралі

3. Категорії етики

  1.  Основні складові етики:

• зміст етики, загальна теорія моралі;

• теоретичне обґрунтування розвитку моралі, етичні вчення. Зміст загальної теорії моралі (її предмет):

• суть моральності;

• індивідуальна і суспільна заданість моральності;

• розвиток ціннісних орієнтирів.

Численні етичні вчення розрізняють по їх світоглядній основі й визначенню природи моралі.

Елементами структури етичного знання є сукупність моральних якостей особи, а також моральні норми суспільного життя. Ці елементи спостерігаються в таких поняттях, як:

• моральна свідомість;

• моральна практика;

• закони моральності;

• категорії етики.

Моральна свідомість людини соціальна (реалізується в системі суспільних відносин) і виражається в:

  •  теоретичному осмисленні етичних норм і правил;

• суб'єктивному обґрунтуванні моральності (розуміння людиною моральних норм, його моральні відчуття);

• оцінці явищ навколишньої дійсності;

• етичному співпереживанні і т.п.

Моральна свідомість людини нерозривно з його моральною практикою. Основною формою моральної практики є моральні відносини.

Моральні відносини реалізуються в моральних діях (вчинках), які складають етичну поведінку людей.

Моральні дії можуть бути свідомими і інтуїтивно-плотськими.

2. Важливим елементом структури етичного знання є закони моралі. Вони одночасно:

об'єктивні, універсальні, загальнозначущі, підпорядковують усі процеси життю суспільства;

суб'єктивні, є усвідомленим і добровільним вибором кожної людини.

3. Категорії етики визначають:

• цілі розвитку людини і суспільства;

• універсальні значення моральності і т.п. (поняття "добро", "справедливість", "щастя" і т. д.);

• зміст моральної свідомості індивідів (поняття "честь", "совість" і т. д.).

Інші категорії фіксують негативні етичні принципи (загальне поняття "зле").

Категорія "добро"  Системотворчий  початок етичних понять і етичного знання.

Категорія етичного боргу виражає індивідуальний прояв добра і мотив етичних вчинків.

Категорії "честь", "совість" і т.п. розкривають зміст моральної заданості людини.

Питання 4. Мораль і інші сфери суспільного життя

  1.  Зв'язок моралі з формами суспільної свідомості (економікою, політикою, правом, релігією і ін.)
  2.  Мораль і суспільні відносини. Функції моралі

1. Мораль одночасно є:

* характеристикою індивіда;

* сукупністю етичних представлень людей;

* формою суспільної свідомості.

На відміну від інших форм суспільної свідомості мораль;

• не має своїх інститутів;

• входить до складу всіх областей духовної діяльності людей;

• як категорія не має чітких визначень, їх значення тлумачаться суб'єктивно;

• у взаємодії з іншими формами суспільної свідомості мораль домінує.

Мораль тісно пов'язана з іншими формами суспільної свідомості. Зв'язок моралі з економікою:

- моральність - важлива умова розвитку продуктивних сил суспільства (ускладнення техніки, нові технології вимагають відповідальності працівників, творчого підходу до праці і ін.);

• власники засобів виробництва вимушені враховувати інтереси працівників;

• у виробництві і особливо в торгівлі важливі чесність, порядність і т.д.

Мораль і політика. Однією з форм впорядкування життя суспільства є влада. Політики і ідеологи оперують такими поняттями, як гуманізм, соціальна справедливість і ін.

В той же час значенням політичної діяльності є боротьба за здобуток і збереження влади. Моральна регуляція зводиться до мінімуму. На перший план виходять особисті або корпоративні інтереси, інтереси партій, класів (у тоталітарних державах). Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527) в трактаті "Государ" затверджував політичну доцільність несправедливості ("мета виправдовує засоби").

Політична свідомість членів суспільства (особливо в демократичних суспільствах) орієнтована на соціальну справедливість, борг перед суспільством і т.п.

Реакцією людей на владу також можуть бути:

- недовір'я, політична апатія;

• конформізм;

• опір, дисидентство, анархія.

Зв'язок моралі з правом. Право регулює всі області життя суспільства за допомогою правових норм, кодексів (кримінальних, цивільних і ін.). Правові норми в своїй основі містять розуміння справедливості, але можуть розходитися з уявленнями простих людей про справедливість (наприклад, незаконність, караність кровної помсти).

Право може враховувати моральні переживання людей при оцінці злочину (суд присяжних).

Зв'язок моралі з релігією. У основі всіх світових релігій лежать загальнолюдські етичні норми. Проте релігійність сама по собі не гарантує моральності людей (наприклад, релігійний фанатизм, нетерпимість). Як вірно і зворотне - невіруюча людина може бути етичною.

Мораль і мистецтво перетинаються. Мистецтво може бути:

• моральним, що проповідує високі етичні цінності;

• аморальним,

• що не зачіпає проблем моральності.

Мораль і наука (особливо гуманітарні галузі) взаємозв'язані. Найважливішою проблемою є визначення міри відповідальності ученого за своє відкриття (наприклад, розщеплювання урану).

2.  Мораль і суспільні відносини. Мораль - результат історичного розвитку суспільства: ускладнення його соціальної структури, зростання потреб людей, поділу і спеціалізації праці. Мораль є універсальним способом організації і розвитку як суспільства в цілому, так і окремих людей.

Функції моралі в суспільстві:

• етична орієнтація людей;

• регуляція суспільних відносин (за допомогою моральних кодексів, традицій, релігійних норм і т. п.);

• визначення перспектив і цілей історичного розвитку людини й суспільства.

Питання 5.  Духовна і практична сторони моралі

1. Моральна свідомість                 

2. Моральна практика     

3. Ознаки Моралі

1. Мораль одночасно є і сферою суспільних відносин, і способом регуляції суспільних відносин. Вона включає моральну свідомість (духовна сторона) і моральну практику. Моральна свідомість є:

• способом регуляції життя суспільства;

• способом соціальної спадкоємності;

- духовною стороною моралі (принципи, відчуття, переживання і ін.);

- сукупним досвідом людей.

Регуляція суспільного життя відбувається на двох рівнях: теоретико-раціональному (етика) і емоційному, плотському (моральна свідомість людини).

Моральна свідомість людини формується в процесі виховання і самовиховання і виявляється в поведінці людини.

Теоретичним обґрунтуванням моралі є етика: сукупність етичних знань і принципів; суб'єктивні моральні переконання.

Емоційно-плотський і раціонально-теоретичний рівні моральної свідомості:

- є суб'єктивною стороною моральності;

- тісно взаємозв'язані (це виявляється в нормативно-оцінних властивостях моральної свідомості);

- формуються історично;

- постійно розвиваються (іноді регресують).

.Моральна практика - діяльність людей, їх поведінка. Є складовою частиною всіх видів суспільних відносин (соціальних, політичних і т. д.).

Моральна практика складається з моральних вчинків (дія або відсутність дії) і сукупності вчинків (лінії поведінки). Дія вважається вчинком за наявності мотивів і мети дії.

3. Всі складові моралі містять:

- мету моральної діяльності;

- мотиви діяльності;

- орієнтацію на моральні цінності;

- засоби досягнення (етичні норми);

- оцінку результатів діяльності.

Мораль як система характеризується наступними ознаками:

гуманізмом (людина - вища цінність);

наявністю ідеалів, вищих цілей діяльності;

вибірковістю у виборі засобів досягнення мети;

нормативною регуляцією відносин між людьми;

добровільним вибором людьми орієнтації на добро.


Тема 2. Властивості і функції моралі

План:

Питання 1. Властивості моралі

Питання 2.  Функції моралі

Питання 3.  Моральна регуляція

Питання 4.  Суперечності в моралі

Питання 1. Властивості моралі

  1.  Імперативність моралі           

2. Нормативність моралі

3. Оціночність моралі          

1. Мораль є однією з форм суспільної свідомості. Мораль має суспільне походження, її зміст визначений конкретно-історичними умовами, духовними і матеріальними чинниками.

Мораль володіє властивостями, загальними для всіх форм суспільної свідомості (релігії, науки і ін.):

• соціально-економічна обумовленість змісту;

• дія на процеси, що протікають в суспільстві;

• взаємодія з іншими формами суспільної свідомості.

Специфічною властивістю моралі є імперативність (від лат. imperative - повелівати) - вимога певної поведінки, виконання розпоряджень моралі.

Імперативність:

• погоджує інтереси особи з інтересами суспільства;

• затверджує пріоритет суспільних інтересів;

- в той же час не обмежує свободу особи (за винятком її негативних проявів).

Еммануїл Кант (1724 - 1804) першим сформулював категоричний імператив - загальний моральний закон: "...Поступай лише згідно такій максимі, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом".

Максима - це суб'єктивний принцип волі індивіда, його емпіричний мотив поведінки. Категоричний імператив:

• є природженим знанням;

• його вимоги виконуються безумовно і добровільно;

• виявляється в максимі тільки тоді, коли мотивом вчинку є почуття обов'язку;

• виражає співвідношення між свободою волевиявлення і моральною необхідністю. ("...Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства... як до мети і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". І. Кант.)

2. Нормативність моралі. Регулятивна функція моралі здійснюється через норми (правил, заповідей і т. д.), за допомогою яких:

• спрямовує діяльність людей;

• відтворюються суспільні відносини на основі позитивних якостей (чесність, взаємодопомога і ін.);

• співвідносяться етичні якості індивіда з вимогами суспільства;

• спонуки ззовні перетворюються на внутрішню установку особи, частину її духовного світу;

• здійснюються етичні зв'язки поколінь людей.

Існує два типи моральних норм:

заборони, що вказують на  неприпустимі форми поведінки (не вкради, не убий і т. п.);

взірці - бажаний варіант поведінки (будь добрим, будь чесним).

3. Оціночна властивість моралі. Оціночність моралі полягає в самооцінці людини (оцінці своїх дій, печалей, переживань), в оцінці іншими людьми і суспільством поведінки людини, її мотивів, відповідності нормам моралі.

Форми оціночності:

• схвалення, згода;

• осуд, незгода.

Важливими проблемами етики є проблеми істинності моральних думок і моральних оцінок.

Об'єктивний критерій істинності в моралі - відповідність діяльності людини (або групи) інтересам суспільства.

Питання 2.  Функції моралі

1. Виховна          

2. Ціннісна

3. Комунікативна 

4. Пізнавальна      

5. Регулятивна              

6. Гуманізуюча   

1. До основних функцій моралі відноситься виховна функція, яка полягає в:

• формуванні в дитини етичних установок, звичок, навіюванні моральних заборон;

• самовихованні дорослої людини (упродовж всього життя), усвідомленому виборі етичних орієнтирів.

Виховні функції можуть виконувати не тільки люди, але і засоби масової інформації, література, мистецтво, взаємостосунки оточуючих людей.

2. Ціннісно-орієнтуюча функція. Мораль виконує найважливішу роль в розвитку особи, дає етичну орієнтацію особи ("установка на добро").

3. Комунікативна функція моралі полягає в:

• ритуалізаціі людського спілкування, створенні його нормативів (етикет і ін.);

• гуманізації спілкування, прагненні зробити спілкування максимально приємним для всіх сторін (орієнтація на добро в спілкуванні).

4. Пізнавальна функція моралі полягає у тому, що вона є засобом пізнання внутрішнього світу людини, дає людині етичні пізнання, що допомагають йому вирішувати моральні питання, управляти своєю поведінкою, відчуттями і т.д.

5. Регулятивна функція моралі (є найважливішою функцією) полягає в регуляції поведінки людей і суспільства в цілому за допомогою:

• обмеження негативних устремлінь людей;

• саморегуляції індивіда і соціального середовища;

• управління суспільними відносинами;

• втілення в життя гуманістичних норм моралі і т.д.

Регулятивна функція "високої моралі" є тенденцією, устремлінням. Реальну регуляцію здійснює синтез загальнолюдських етичних уявлень і соціально-конкретних уявлень.

Мораль регулює поведінку і взаємостосунки людей за допомогою схвалення або осуду з боку громадської думки і моральної самооцінки особи.

6. Гуманізуюча функція полягає в:

• прагненні моралі удосконалювати людину;

• обов'язковості етичних правил для всіх людей, їх рівності

Питання 3.  Моральна регуляція

1. Компоненти системи моральної регуляції

2. Моральна регуляція

1. Мораль - система, яка регулює свідомість й поведінку людей, їх взаємовідношення (відносини між індивідами, групами індивідів, людиною і суспільством і т. д.).

У систему моральної регуляції входять:

* норми - правила поведінки, об'єднані в кодекс. Вони, у свою чергу, поділяються на:

* загальноприйняті еталонні зразки (позитивні норми),

* заборони, абсолютні заборони (загальне значення яких - не "нашкодь"). На відміну від позитивних норм ("будь добрим" і ін.), абсолютні заборони не залишають свободи для тлумачень.

Норми моралі вказують межі дозволеного. Поведінка людини вважається аморальною якщо вона ігнорує норми, і позаморальною, якщо людина не знайома з нормами;

* цінності (добро, справедливість і т. п.), якими є:

* зміст моральних норм;

* зразки поведінки, мислення і переживання, визнані як моральні орієнтири.

Цінності на відміну від норм не змінюються впродовж століть. Етичні цінності складають ієрархію, в якій можна виділити вищі цінності і ідеали (вищі цілі розвитку особи);

* важливим компонентом моральної регуляції є питання про значення життя. Задаючись їм, люди хочуть зрозуміти своє призначення, місце в світі;

* наступним компонентом моральної регуляції є етичні принципи - універсальні формули поведінки (наприклад, принцип любові до ближнього). Принципи:

* чітко формулюються (у вигляді гасел і т. п.);

* бувають пов'язані з ідеологією, виражають інтереси якої-небудь соціальної групи.

* Жорстке слідування принципам високої моралі називається ригоризмом.

2. Моральна регуляція носить характер:

* оцінний (вчинки людей схвалюються або поріцаються);

імперативний, етичні правила підносяться (іноді нав'язуються) як взірці поведінки.

Мораль співвідносить реальну поведінку, свідомість і переживання людей з ідеалами, духовними і етичними орієнтирами ("як повинно бути").

Етична свідомість людини включає:

• звички (автоматично дотримувані моральні норми);

• рефлексію (роздуми);

• інтуїцію (інтуїтивні рішення в скрутних ситуаціях);

• моральні переживання.

Етична свідомість людини, його поведінка співвідносяться з моральними правилами суспільства, засадами минулих часів (звичаї, традиції).

Етичні переконання людини можуть не тільки не співпадати із загальноприйнятими, але навіть протиставлятися їм (у аморальному суспільстві, наприклад у фашистській державі). В цьому випадку людина сам контролює свої вчинки і мислення (совість), а етичні норми дотримуються добровільно, без контролю ззовні.

Моральній регуляції піддаються всі без виключення сфери життя суспільства і людини, де присутні взаємостосунки суб'єктів. Моральна регуляція спирається на громадську думку (оцінюючи поведінку людини, суспільство виконує функції совісті).

Мораль тісно пов'язана з правом:

• моральні норми закріплені законом;

• лібералізація моралі вабить лібералізацію права;

- взаємодія моралі і права (суд присяжних).

Дуже важлива моральна регуляція науки, особливо медицина, психології, генетики і т.п. (проблеми евтаназії, клонування і т. д.).

Етичне регулювання необхідне навіть у області техніки (загроза безробіття унаслідок автоматизації виробництва і т. п.).

Питання 4.  Суперечності в моралі

L Безособовість законів моралі. Свобода вали і загальність моралі

2. Універсальність моральних правил

3. Незацікавленість моральних мотивів

4. Моральна єдність людей '

5. Вільна причинність

1. Основними властивостями законів моралі є:

• об'єктивне значення (норм, правил і ін.);

• суб'єктивність сприйняття (мораль як особиста позиція людини);

безособовість законів моралі.

Суспільство вимагає від індивіда поведінки, відповідної його моральним нормам. Але воно може бути засноване на аморальних принципах (фашистські держави і т. п.). У останньому випадку моральна людина протистоїть аморальному суспільству, керуючись суб'єктивним сприйняттям дійсності, а також індивідуальною мораллю.

Моральні погляди:

• ніким не нав'язані, вибрані людиною добровільно;

• об'єктивні, не залежать від переваг індивіда (або групи);

• розповсюджуються на всіх людей і обов'язкові для всіх.

Характерна особливість моралі - єдність свободи етичної волі людини і загальності законів моралі.

Єдність цих взаємовиключних якостей можна пояснити "золотим правилом моральності": "І як хочете, щоб з вами поступали люди, так і ви поступайте з ними" (Євангеліє від Луки) або "Чого в інших не любиш, того і сам не роби".

2. Універсальність моральних правил. Етичні позиції людей можуть відображати:

• конкретно-історичні умови розвитку суспільства;

• умови життя людини в суспільстві;

• класові, групові інтереси і т.д.

Етичні позиції різних людей, соціальних груп і спільнот можуть бути діаметрально протилежними.

Етичні норми сформульовані як загальні вимоги. Вимоги моралі:

• загальнозначущі, містять основи, загальні для всіх етичних позицій;

• універсальні, виявляються по-різному залежно від ситуації і конкретно для кожної людини.

3. Незацікавленість моральних мотивів. Дотримання правил моралі гарантує комфортне співіснування людини з іншими членами суспільства. Проте:

• жорстке слідування нормам моралі може заважати досягненню мети (наприклад, педантичність заважає кар'єрному зростанню);

• вади можуть служити на благо суспільства ("жадання наживи" - двигун бізнесу);

добрий вчинок, досконалий ради вигоди, не можна вважати достовірно моральним. Моральним вчинок є тоді, коли він зроблений:

без розрахунку на винагороду, безкорисливо,

без прагматичної мети - "добро ради добра";

єдиною метою вчинку є самовдосконалення людини.

Незацікавленість мотивів моралі вступає у видиму суперечність із практичною доцільністю. Гуманістичною метою моралі є вдосконалення людей.

4. Єдність людей в моралі. Етичне виховання людини відбувається під впливом соціального середовища (соціального шару, групи і ін.), громадської думки. Іноді моральні норми середовища стають догматичними, святенницькими.

Людина може вступити в конфлікт зі своїм соціальним середовищем із загальнолюдських моральних позицій (як представник всього світу). Вступаючи в суперечність з груповими позиціями, мораль служить етичному єднанню всіх людей.

5. Вільна причинність (автономія особи). Причиною здійснення моральних вчинків може бути очікування схвалення з боку інших людей, суспільства в цілому. Проте людина може скоювати моральні вчинки всупереч:

• громадській думці;

• власному складу характеру;

 обставинам, що склалися.

Людина скоює етичні вчинки без видимих причин, по власному вибору, абсолютно вільно.


Тема 3. Природа людини і походження моралі

План:

Питання 1. Природа людини

Питання 2. Походження моралі

Питання 3. Моральна регуляція в родовому суспільстві

Питання 4. Мораль в рабовласницькому суспільстві

Питання 5. Індивідуалістично орієнтовані етичні вчення античної епохи

Питання 6. Суб'єктивно-ідеалістично орієнтовані етичні вчення античності

Питання 7. Етичний суб'єктивізм в епоху античності

Питання 1. Природа людини

1. Розумність поведінки людини

2. Доцільність поведінки людини

3. Специфічні властивості людини

1. Мораль є характеристикою особи (сукупність моральних якостей) і відносин між людьми (сукупність моральних норм). Вона показує ступінь панування розуму людини над афектами (пристрастями).

Мораль - характеристика душі людини. Душа - діяльно-вольовий початок, синтез розумної і безрозсудної частин (Аристотель):

розумний початок - раціональний, це здатність об'єктивно оцінювати навколишню дійсність;

безрозсудний початок - "природність" індивіда, суб'єктивна думка про світ. Безрозсудні процеси, що протікають на вегетативному рівні, не залежать від розуму, а  відбуваються на рівні афектів, емоцій можуть регулюватися розумом.

Етичні норми всіх народів, релігійні моральні норми проголошують стриманість, помірність, обмеження природних афектів, в деяких випадках - заборона природних бажань (відвага - протидія інстинкту страху і т. п.).

Аристотель в праці "Велика етика" писав, що якщо чеснота заснована на розумі, то відчуття опираються йому. Оптимальна умова етики - коли "вірно направлений розум... згоден з рухами відчуттів".

Поведінка людини є етичною тоді, коли її направлено на досягнення абсолютної мети, вищого блага.

2. Розумність поведінки має на увазі його доцільність. Людина ставить перед собою мету - очікуваний результат діяльності. Мета (слідство) виступає в ролі причини діяльності.

Цілі людської діяльності знаходяться в ієрархічному зв'язку: кожна мета може стати засобом по відношенню до іншої. На вершині ієрархії цілей - вища мета. вище благо, яке:

• абсолютно;

• додає свідомість діяльності людства;

• виражає позитивну спрямованість діяльності людей (прагнення до досконалості).

З. Всі живі істоти, включаючи людину, є конкретно-плотськими, емпіричними, зв'язаними в єдину систему, підлеглу загальним біологічним законам.

Але в житті людини біологічні закони - тільки основа. Від решти істот людину відрізняють наступні якості:

* самосвідомість - людина усвідомлює своє "я", відділяє себе від навколишнього світу, оцінює навколишню дійсність з своєї точки зору (він центр системи координат);

* відчуття окремості від світу вимагає компенсації, об'єднання з іншими людьми (соціокультурні співтовариства);

* незапрограмованість. На відміну від тварин людина:

* вільна від біологічно заданих стереотипів поведінки;

* має універсальну нагоду;

* прагне до звільнення від біологічних обмежень;

* прагне за межі плотського життя (до ідеалів, до Бога);

* свобода вибору - поведінка людини не підлегла жорстким біологічним нормам. Свобода може виявлятися в:

* безкорисливому милосерді (альтруїзм);

* у невиправданій жорстокості (садизм, тероризм).

Вибір типу поведінки належить людині. При бажанні вона здатна протистояти своїм природженим, генетично закладеним негативним схильностям;

* усвідомлення смерті, кінцівки свого існування. Страх смерті призводе до серйозних роздумів про значення життя (приклад - знаменитий монолог Гамлета). Питання про значення життя носить етичний характер. Від відповіді на нього залежать поведінка людини, його взаємовідношення з іншими людьми;

* культура. На відміну від інших живих істот людина не тільки пристосовується до навколишнього середовища, але і змінює природні умови відповідно своїм потребам. Культура - "штучна природа", рукотворні зміни в навколишньому середовищі. Вона породила:

* принципово нові, небіологічні відносини між людьми;

* нові способи дій, не закладені в інстинктах;

* нові регулятори, що обмежують афекти, егоїзм людей. Культура сформувала нову систему заборон.

* табу, священна заборона (якнайдавніша форма заборон);

  •  систему засобів, що регламентують поведінку людей, уявлення про етичну поведінку.

Питання 2. Походження моралі

1. Формування моралі в первісному суспільстві                 

2. Етичні відносини в класовому - суспільстві

1. Мораль сформувалася в процесі:

• виділення людини з світу тварин;

• утворення соціальних спільнот;

• виникнення суспільних відносин

Виживання первісних людей було можливе тільки в колективі - родовій общині. Колективна праця, спільне мешкання вимагали узгодженої поведінки, формування і дотримання правил гуртожитку.

Порядок в первісній общині підтримувався за допомогою системи табу - заборон (на певні види їжі, сексуальних відносин і ін.). Порушення табу строго каралося всією общиною. В ході історичного розвитку на основі табу склалися звичаї, традиції, які:

• спиралися на громадську думку;

• розповсюджувалися тільки на членів общини;

• деякі з них носили етичний характер (шанування старших і т. п.);

• регулювали найважливіші для людей процеси (народження, брак, праця, смерть, війни);

• лежали в основі ритуалів.

Людина первісного суспільства не мала індивідуальних етичних переконань, орієнтувалася на етичні представлення суспільства. Він засвоював норми поведінки, слідував іншим членам суспільства. Деякі норми поведінки регулювали взаємостосунки общин.

Справедливість ґрунтувалася на принципі подяки (нанесення рівноцінного збитку, мести) - таліоне.

2. Етичні відносини в суспільстві почали формуватися в процесі соціального розшарування суспільства:

• розподіл і спеціалізації праці, підвищення її продуктивності;

• майнового розшарування общини.

Одиницею (осередком) суспільства стає патріархальна сім'я, що складається з декількох поколінь, що живуть разом і самостійно ведуть спільне господарство. Залежність сім'ї від общини слабшала.

Автономність сім'ї викликала виникнення індивідуальної етичної орієнтації, самовизначення особи. Етичні норми общини стають гнучкішими, узагальненими. Виникає етична оцінка поведінки людей:

• порушення норм караються з урахуванням міри вини і намірів провинився;

• вчинки оцінюються з точки зору не тільки корисності, але і відповідності уявленням про добро.

З виникненням держави, що об'єднала розрізнені общини, з'явилася необхідність моральної рівності всіх шарів суспільства, вироблення універсальних правил поведінки, принципів справедливості. Мораль рабовласницького суспільства:

• спиралася на звичаї і традиції;

• регулювала класові конфлікти;

• забезпечувала соціальну спадкоємність;

- була ідеологічним інструментом правлячих класів;

• не враховувала індивідуальності людини.

Питання 3. Моральна регуляція в родовому суспільстві

1. Родоплемінної общини

2. Патріархальна община

1. Община (спочатку родоплемінна, потім патріархально-сімейна) мала загальний культ, була заснована на принципі самоврядування. Первісна людина родоплемінної общини ототожнювала свою особу з суспільством, підкорялася колективній моральності.

В ході історичного розвитку біологічні форми діяльності (поведінка, обумовлена інстинктами) почали підкорятися соціальним закономірностям і моральній регуляції. Від членів общини потрібні:

• об'єднання зусиль (колективна праця);

• взаєморозуміння і взаємодопомога (кругова порука і ін.);

• обмеження біологічних інстинктів, що заважають життю і праці общини (харчові, сексуальні і інші табу). Виконання табу було одночасно соціальною і моральною вимогою.

Вимоги моралі в первісному суспільстві:

• носили обов'язковий і загальний характер;

• були закріплені в звичаях, традиціях, правилах;

• виражали інтереси суспільства в цілому (не враховуючи інтересів окремих людей).

Були визначені такі поняття, як борг, сором, підпорядкування старшим і т.д. Етичні поняття і традиції передавалися подальшим

поколінням за допомогою колективної праці, спеціальних обрядів, ритуалів (ініціація і т. п.).

Етичні норми родових племен розповсюджувалися тільки на членів общини (наприклад, вбивство чужака не засуджувалося), розповсюджувалися на всіх членів общини в рівній мірі.

Людина первісного суспільства одухотворяла сили природи, рослин, тваринних і поширювала на них моральні вимоги.

Моральне регулювання суспільства здійснювалося за допомогою:

• табу;

- традицій, звичаїв, ритуалів;

• колективної трудової діяльності.

Особливості взаємостосунків в общині:

• моральна рівність всіх членів;

• тотожність особистих і колективних інтересів;

• община задає людям стереотипи поведінки (це створює комфорт в общині, зводить можливість порушення норм до мінімуму);

• громадська думка оцінює кожен вчинок кожного члена общини.

2. Територіальна община об'єднує безліч патріархальних сімей, які:

• самостійно обробляють свій земельний наділ;

• є співвласниками колективної власності (пасовищ, річкових заплав, доріг і т. п.);

• беруть участь в колективних обговореннях загальних проблем (зібрання, віче і ін.).

В ході розвитку суспільства формуються моральні заповіді, виконання яких не обов'язкове (у людини з'являється право вибору). Статтевовіковий розподіл праці створює основу для усвідомлення власного "я" людини, виділення індивіда з колективу. З'являються порушення норм моральності, пов'язані з соціальною нерівністю (викликаною підвищенням продуктивності праці).

Прості норми моральності, вироблені в общинах, об'єднуючих патріархальні сім'ї:

• шанування батька (голови сім'ї) і старших;

- протекційне відношення до молодших, слабкіших;

• патріотизм;

• культ предків, приналежності до роду;

• пошана до померлих;

• колективізм і т. д

Питання 4. Мораль в рабовласницькому суспільстві. Антична філософія

1. Мораль класового суспільства

2. Філософія античної епохи

1. У класовому суспільстві відбулася зміна колективної моралі на мораль класового суспільства. Етика формувалася шляхом:

• пристосування старих норм і принципів моралі до нових соціальних умов;

• створення норм і принципів, відповідних рабовласницькому суспільству.

Можна виділити мораль:

 • пануючого класу, вільних людей;

• рабів.

Єдина мораль, що відстоює інтереси гнобленого класу, не була сформована унаслідок роз'єднаності рабів, їх приналежності до різних національностей (мовний бар'єр і т. п.).

Раби прирівнювалися до робочих тварин. Вважалося, що рабам не властиві позитивні моральні якості.

Мораль пануючого класу була визнана головною (провідною) в суспільстві. Норми і цінності, що відображають інтереси рабовласників, підносилися як загальні.

2. На початку свого становлення етика була тісно пов'язана з філософією. Основою філософії була так звана передфілософія - єдність знання, міфології і буденної свідомості, осмислення етичних проблем.

Філософія виникла в 1-й половині I тис. до н.е. в Китаї, Індії і Греції як "світоглядне мислення", розповсюдження мислення на всесвіт. В коло питань філософії входили і питання моральності.

Особливості філософії Сходу і Заходу:

• філософія Індії була частиною міфологічного світогляду;

• філософія Китаю була тісно пов'язана з буденною, етичною свідомістю;

• філософія Стародавньої Греції була відокремлена від передфілософії.

Ці відмінності були обумовлені різним співвідношенням елементів предфілософії, національними особливостями, специфікою способів виробництва і ін.

 У філософії Стародавньої Греції:

• формулюються основні загальні поняття;

• долається синкретизм мислення (єдність переказів, символіки, образів-архетипів);

• починається відділення від міфологічних уявлень.

У античній філософії і етиці були поставлені найважливіші етичні проблеми (місце людини в світі, суперечність інтересів індивіда і суспільства і т. п.), намічені варіанти рішення цих проблем, виникли майже всі типи світогляду, які розвивалися в подальші епохи.

Характеристики античної етики:

• розуміння моральності (мислення, поведінки) як розумності;

• орієнтація етики на людину ("Людина є міра всіх речей". Протагор);

• проголошення етичної самоцінності і суверенності особи;

• прагнення до досягнення гармонії (у душі людини, в суспільстві).

Питання 5. Індивідуалістично орієнтовані етичні

вчення античної епохи

1. Софізм            

  1.  Абсолютизм  

3. Гедонізм 

4. Киникі.

1. Одним з вчень античної етики був софізм (V - IV ст. до н. э.). Софісти (Протагор, Горгий, Антифонт):

• заперечували безумовність і загальнозначущу моралі, її догматизм;

• проголошували цінність людини, її моральний релятивізм (наявність у кожного індивіда своїх моральних уявлень);

• вважали чеснотами всі достоїнства людини (розум, професіоналізм і т. п.);

• вважали справедливим все, що приносить користь (утилітаризм).

2. Супротивником софістів був Сократ (469 - 399 рр. до н. э.), що проголосив абсолютизм моралі (догматизм, ригоризм). Основні положення етики Сократа:

• єдність моралі і права ("...Що законне, те й справедливо", справедливе все те, що наказане державою);

• обмеженість моральних оцінок людей ("Людина знає те, що нічого не знає");

• головне в моралі - чесноти (мудрість, справедливість, помірність, мужність);

• мудрість є найважливішою чеснотою, з її допомогою досягається мета життя.

Сократ був основоположником евдемоністичної традиції. Він вважав, що:

• вище благо для людини - досягнення щастя;

• щастям є розумне моральне життя;

• задача етики - зробити людину моральною (тобто щасливою);

• основою моральності є знання (будь-яка чеснота - це вид знання);

• моральні цінності здійснюють регулятивні функції тільки тоді, коли осмислені людиною.

3. Арістін (435 - 355 рр. до н. э.), учень Сократа, заснував напрям етики, званий гедонізмом. Арістін заснував школу філософії в м. Кирене (Північна Африка), його послідовники називалися киренаїкамі.

Основні положення етики гедонізму:

• вищим благом є задоволення, зло - це страждання;

• вищою моральною цінністю є життя людини в її плотських проявах;

• фізичні задоволення важливіші духовних;

• мораль і розум другорядні (допомагають уникати страждань, досягати задоволень);

• значення життя людини - в насолоді кожною її миттю.

Послідовник гедонізму Гегесий закликав до самогубства людей, в чиєму житті більше страждань, ніж насолоди.

4. Супротивниками гедонізму були киники (циніки) Антісфен (435 - 375 рр. до н. э.) і Діоген Синопській (? - 300 р. до н. э.). Вони проголошували:

• аскетичний спосіб життя як мета діяльності людини;

• заперечення задоволень і елементарних зручностей;

• пріоритет духовних цінностей;

• духовну свободу як вище благо, презирство до цінностей суспільства ("свобода від суспільства");

• закони природи як закони суспільства і т.д.

Ідея етичної свободи була доведена до крайності. Позиція киників привела до заперечення елементарних моральних норм суспільства.

Питання 6. Суб'єктивно-ідеалістично орієнтовані

етичні вчення античності

  1.  Ідеалізм Платона

2. Етика Аристотеля

1. Учень Сократа Платон (427 - 347 рр. до н. э.) розвивав ідеї свого вчителя, систематизував етичні ідеї на об'єктивно-ідеалістичній основі. Згідно з Платоном світ є дуалістічним. Він включає:

• світ явищ (видимий світ);

• гармонійний світ вічних ідей - ейдосів (у ньому перебувають душі людей до народження у видимому світі). Ідеї є прообразами всього існуючого у видимому світі. Становлячі концепції Платона.

Індивідуальна етика - вчення про вдосконалення людини (етичному, інтелектуальному), гармонізації душі людини. Платон вважав, що значення життя людини полягає в наближенні до світу ідей шляхом самовдосконалення.

Мудрець повинен прагнути до виходу з недосконалого видимого світу і возз'єднанню з гармонійним світом ідей.

Чесноти засновані на сторонах душі людини:

* мудрість (розумна сторона);

* мужність (вольова сторона);

* помірність (афектна сторона).

Чесноти є природженими якостями, душа людини згадує те, що знала до народження.

Соціальна етика. У утопічному трактаті "Держава" Платон обґрунтовує моральну ієрархію, яка відповідає ієрархії соціальній. Кожна чеснота властива тому або іншому стану:

* мудрість - правителям;

* мужність - воїнам;

* помірність - селянам і ремісникам;

* справедливість є чеснотою держави (але не якістю особи), реалізується за допомогою жорсткої політичної ієрархії;

* раби позбавлені чеснот взагалі.

Платон затверджував пріоритет соціальної гармонії. Інтереси індивіда відходять на задній план. Моральність індивіда повинна бути соціально значущою. Людина згідно Платону стає етичною тоді, коли підпорядковує своє життя інтересам суспільства в цілому.

І праці "Закони" Платон стверджував, що чеснота народу є помилковою, "гендлярською". Філософська чеснота є істинною, вона властива правителям. Мудрець, філософ повинен прагнути до виходу за межі плотського світу, возз'єднанню зі світом вічних ідей.

2. Аристотель (384 - 322 рр. до н. э.) з міста Стагира:

• ввів термін "етика";

• класифікував етичні поняття;

• обґрунтував етику як систему наукового знання;

• написав перші етичні праці "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика";

• узагальнив етичні погляди попередників в синтетичну теорію моралі;

• сформулював основні проблеми етики і т.д.

Згідно Аристотелю етика - це прикладна наука, що вивчає моральність, чесноти, мета якої - зробити людину моральною (а значить, щасливою).

Етиці Аристотеля властивий евдемонізм: вища мета людини - блаженство, щастя, яке полягає в розумній діяльності (благо - не тільки результат моральної дії, але і сама дія), відчутті задоволення від моральної діяльності.

Аристотелю чужий ідеалізм Платона. Він вважав, що людина повинна знайти щастя в емпіричному, видимому світі. Тому задачами етики є: дати людині моральні знання, навчити його моральній поведінці.

Аристотель стверджував, що чесноти:

• є не природженими, а благоздобутими в процесі виховання якостями;

• у основі мають природні пристрасті (страх і т. п.), які морально нейтральні;

• виникають тоді, коли людина дає оцінку пристрастям.

Виховання, по Аристотелю, - боротьба з крайнощами в прояві пристрастей. Чеснота - це "золота середина" між крайнощами. Наприклад, чеснота - щедрість, крайнощі - скупість і марнотратство чеснотами не є.

Головна чеснота - справедливість. Аристотель виділяв справедливість:

• розподільчу (політичну): розділення благ відповідно гідності людей;

• зрівняльну (економічну).

"...Мірило достоїнства... громадяни демократії бачать... у свободі, олігархія - в багатстві, аристократія - в чесноті" (Аристотель).

Згідно Аристотелю людина здатна досягти щастя, тільки керуючись розумом.

Аристотель розподіляв чесноти на діаноетичні (інтелектуальні і етичні (вольові). Істинно етичною поведінка є тоді, коли розум узгоджений з відчуттями (єдність етичних і діаноетичних чеснот).

Вчинки можуть бути:

добровільними, навмисними - їх характеризують наявність мотиві свідомий вибір. Тільки добровільні вчинки можна оцінювати етично (схвалювати або засуджувати);    

недобровільними, які вчиняють без вільного волевиявлення (можуть викликати співчуття і т. п.).

Аристотель вважав, що гармонія у взаємостосунках людини і суспільства можлива при виконанні наступних умов:

• з боку індивіда - розумно обмежувати потреби, орієнтуватися на суспільне благо;

• з боку держави - захищати інтереси громадян, враховувати потреби людини.

Аристотель також розглядав проблеми, що мають велике значення для розвитку етики:

* спілкування (вчення про дружбу);

* єдність етики і політики;

* відповідальність в моралі і т.д.

Питання 7. Етичний суб'єктивізм в епоху античності

1. Епікурейство 

2. Евдемонізм Демокрита

3. Стоїцизм

1. Епікур (341 - 270 рр. до н. э.) створив філософську школу, яка проіснувала 600 років. Він був послідовником традиції евдемонізму. Згідно Епікуру щастя - це свобода від фізичних і душевних страждань, самодостатність індивіда, свобода від зовнішнього світу.

Умови, необхідні для щастя:

• атараксія - безтурботність, незворушність духу;

• правильне ставлення  до задоволень;

• позбавлення від страхів;

• байдужість до зовнішньої;

• дружба.

Епікурейці вважали, що людина повинна:

• віддавати перевагу духовним задоволенням;

• дотримувати міру в задоволеннях;

• уникати неприродних задоволень. Епікур виділяв задоволення:

• природні, необхідні (їжа, пиття, одяг і ін.);

• природні, не необхідні (смачна їжа і т. п.);

• неприродні, не необхідні (влада, слава, багатство).

Природні потреби (на відміну від неприродних) легко задовольняються, їх задоволення не зв'язано з небезпеками, порушенням душевної рівноваги.

Для щастя і спокою людині необхідні тільки природні задоволення. Епікур говорив: "Живи непомітно".

У ієрархії задоволень вищими є духовні задоволення, зокрема заняття філософією. Філософія допомагає людям позбавитися — від страхів:

• перед богами: боги, досягнувши вищого блаженства, замкнуті на собі не виявляють ніякої цікавості до світу людей, не втручаються в їх життя;

• страху смерті: смерть не зло, а перехід в небуття, відсутність всяких відчуттів (зокрема страждань). Щастя визначається якістю життя, а не її тривалістю;

• страху перед необхідністю, перед долею: людині надана  свобода вибору поведінки (і долі), ця свобода - прояв загальноприродної закономірності.

Досягненню щастя сприяє дружба. Це міжособове спілкування, що відбувається по добрій волі, взаємному бажанню і що  приносить учасникам спілкування задоволення.

Держава є благом, воно забезпечує безпеку і незалежність людей.

Людина, на думку Епікура, повинна дотримувати закони (що дозволило уникати страждань), не займатися політичною активністю, оскільки вона веде до бажання неприродних задоволень (власті і ін.).

Людина, що живе в суспільстві, може відхилитися від того, що всього негативного  приходить ззовні, сам стати джерелом моральних цінностей. Незалежність - одна з умов щастя.

2. Демокрит (460 - 370 рр. до н. э.) проголошував метою життя людина прагнення до  щастя. Основою щастя є:

• душевний спокій;

• мудрість (найважливіша чеснота);

• відчуття міри (розумне задоволення потреб, помірність). Пізнання добра і зла здійснюється в процесі виховання. Демокрит говорив: "Більше людей стають хорошими від вправи, ніж від природи". Вада є слідством неуцтва.

Демокрит вважав, що:

- слава, багатство і прагнення до них позбавляють людей душевного спокою;

• бідність також робить людину заздрісною, неспокійною;

• мудрість забезпечує душевний спокій, а значить, щастя чоло століття.

Стоїки: Зенон з Китіона (333 - 262 рр. до н. э.), Хрісипп (281 - 208 рр. до н. э) розвивали ригористичні ідеї киників. Основні положення етики стоїків:

людина повинна:

усвідомити необхідність, наскрізну причинність - вираз вищого, розумного початку;

свідомо підкорятися необхідності, покірливо приймати свою долю;

в процесі підпорядкування не втрачати відчуття гідності;

жити розумно, добродійно, в гармонії з природою;

люди повинні долати такі пристрасті, як бажання, насолоду, страх, скорботу.

Відчуженість від пристрастей - найважливіша умова внутрішньої свободи людини;

мудрець, що досяг повного спокою (апатія), володіє чеснотами:

мужністю, справедливістю, помірністю, розсудливістю;

мудрець повинен бути щирим, безпристрасним, діяльним, строгим, гордим, позбавленим жалості (перш за все до себе самого), ставити благо суспільства вище особистого, керуватися почуттям обов'язку;

стоїки не цінували:

зовнішні блага; людські прихильності; здоров'я і навіть життя, якщо воно не етична. ("Краще гідно померти, ніж негідно жити". Сенека.)

У етиці стоїків існують тільки чеснота і вада, нюанси не входять в рамки моральності. Людина має право  сама вирішувати, буде він добродійним або порочним.

Ідеї стоїцизму пройшли три періоди розвитку:

 Стародавня Стоя (III - II ст. до н. э.);

Середня Стоя(II - I ст. до н. э.);

Нова Стоя (I - II ст.) " римський період розвитку стоїцизму. Для Нової Стої характерні:

песимістична покірність долі;

посилення індивідуалізму, "відходу в себе";

релігійні переживання;

милосердя, співчуття.

Представники стоїцизму: Сенека (5 р. до н.е. - 65 р. н. э.), Епіктет (50 -140), Марк Аврелій Антонін (121 - 180).


Тема 4. Етика періоду Середніх століть

План:

Питання 1. Корпоративна мораль Середньовіччя

Питання 2. Філософсько-етична думка Середньовіччя (офіційна етична доктрина)

Питання 3. Філософсько-етична думка Середньовіччя (суб'єктивістські етичні вчення)

Питання 1. Корпоративна мораль Середньовіччя

1. Християнська мораль Середньовіччя

2. Сословіє-корпоратівний характер середньовічної моралі

1. Етика середньовічної Європи V - XI ст. (період феодалізму) складалася в жорстких рамках релігії. У основу етичної думки лягла ідея Бога як морального абсолюту. Бог - об'єктивне, безумовне, єдине джерело моралі.

Середньовічна етична думка заперечує античну моральну філософію, ґрунтується на вірі, а розуму і волі людини відводить другорядну роль. Для християнської етики Середньовіччя характерні:

• песимістичний погляд на земне життя людей;

• оптимістичне покладання надії на Царство Боже;

• затвердження ригоризму, аскетизму і повного підпорядкування волі Божій. Центром християнської етики є ідея любові до Бога. Ця ідея:

• додає моралі загальнолюдський статус;

• є універсальним принципом моралі;

• народжує нову чесноту - милосердя, етичне відношення ближньому.

Ідея любові до Господа і ближнього одержує вираз в "золотом правилі моралі": "У всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте і ви з ними..." (Євангеліє від Матвія).

Для феодального суспільства характерна єдність моральної свідомості з іншими формами суспільної свідомості (релігією, філософією наукою і ін.). Теологія Середньовіччя включає релігійну, філософську, етичну проблематику. Рішення цих проблем обмежене християнським догматизмом.

Релігія була пануючою ідеологією феодального суспільства. Верховенство релігійної ідеології закріплювалося інтересами правлячих класів, монополією церкви в духовній культурі суспільства.

Церква монополізувала і освіту:

• початкові школи існували при храмах і монастирях;

• богословський факультет був головним в університетах;

• духівництво було найосвіченішим станом. Освіта носила схоластичний характер.

Релігійні тексти не піддавалися раціональному осмисленню.

2. Феодальний лад - ієрархія, в основі якої лежать:

• корпоративні зв'язки (цехи ремісників, купецькі гільдії, селянські общини, рицарські ордени);

• соціальна залежність людей (закріплення селян землевласниками, васальна служба феодалів);

• громадська порука.

У феодальному суспільстві ідеали раннього християнства зазнали зміни: офіційна релігійна ідеологія переслідувала інакомислячих (єретиків), виправдовувала багатство, освячувала соціальну нерівність.

Людина знаходилася в моральній залежності від спільноти, до якої належав. Існувати поза системою взаємозалежностей люди не могли.

Була сформована корпоративна мораль, яка:

• включала уявлення про справедливість по становій ознаці;

• указувала людині місце в становій ієрархії, спосіб життя, розміри багатства, стиль поведінки і ін.;

• визначала цінність людини залежно від станової приналежності;

• встановлювала станову субординацію.

Осмислення сословно-корпоративної моралі проходило в рамках релігійного світогляду. Церква освячувала станову нерівність, проповідувала терпимість, покірність, непротивлення злу. Несправедливість, жорстокість суспільних відносин пояснювала гріховністю кожної людини.

Офіційна релігійна ідеологія оголошувала працю долею черні, обслуговуючої "благородні" стани, і одночасно засобом порятунку душі. Вона здійснювала позаекономічне примушення до підневільної праці.

У суспільній свідомості важливе місце займали традиції. Вони, як і релігія, закріплювали корпоративні зв'язки і соціальну нерівність.

Норми моралі були різні для різних станів і груп. Вони були оформлені у вигляді етичних кодексів (статути цехів і гільдій, кодекси рицарських орденів і ін.), які містили жорстко регламентовані права і обов'язки.

Всі стани об'єднувало християнство:

• кожна людина - раб Божий, що володіє безсмертною душею;

• вбивство будь-якої людини - смертний гріх.

Цінність людського життя виросла. На відміну від рабовласника феодал не міг безкарно убити кріпосного селянина. Це не відносилося до інакомислячих, єретикам. Вони були поза мораллю. Вбивство єретика не засуджувалося офіційною релігійною мораллю.

Питання 2. Філософсько-етична думка Середньовіччя

(офіційна етична доктрина)

L Августин Блаженний

2. Хома Аквінський

3. Ансельм Кентерберійській

1. Августин Аврелій Блаженний (345 - 430) був обернутий в християнство в 30-річному віці. Однієї з основних тем його філософії стало духовне переродження, прояснення людини під впливом благодаті Божої.

Августин Блаженний затверджував:

• людина гріховна і слабка;

• Господь всесильний, абсолютний, досконалий, самодостатній; Бог - це добро, благо;

• вищим благом є воля Господа;

• заповіді Божі не вимірюються людськими мірками, вони абсолютно досконалі;

• порятунок людини полягає в щирій вірі.

Августин Блаженний вважав, що все, створене Богом, не повинне братися під сумнів і є абсолютним благом.

Людина - вінець творіння, він знаходиться на вершині природної ієрархії. Тіло людини - не "судина гріху", воно прекрасне, оскільки створено Богом.

Августин Блаженний вважав, що:

• земні блага і плотські задоволення мають право на існування, але вони виконують другорядну роль, оскільки багатство, задоволення і інше відволікають від думок про Бога;

• інтелектуальні і естетичні блага допомагають людині осягнути Бога;

• мораль повинна бути звернена до Бога, коріння моралі - на Божественному початку;

• долі людей приречені, оскільки:

• людина створена здібною до безгрішного життя;

• людині дана свобода морального вибору;

• свобода людини спочатку спрямована на добро (заповіді Божі);

• зло не корениться в бутті, оскільки буття - творіння Боже, а є відмовою від добра, порушення волі Бога;

• людина зосередилася на вторинних земних благах, відступила від велінь Господа, впала в гординю, загордилася, що може бути як Бог.

Августин Блаженний намагався дати відповідь на питання про джерело зла (чи входило гріхопадіння людини в задум Божий?). У результаті Августин стверджував, що ця тема незбагненна для людського розуму.

Августин виправдовував соціальну нерівність у феодальному суспільстві. Він говорив: "Щонайперша і повсякденна влада... - це влада пана над рабом. Церква повинна піклуватися не про те, щоб зробити рабів вільними, а щоб зробити їх добрими".

2. Хома Аквінський (1225 - 1274) спробував подолати конфлікт між вірою і знанням, сумістити мораль і релігію. Хома Аквінський стверджував, що:

• предмети теології і філософії співпадають;

• у релігії присутні догмати, які можуть бути доведені теоретично;

• наукове обґрунтування догматів християнства укріплює віру;

• ряд християнських догматів недоступний розуму людей.

Бог є благо. Вищим благом для людини є єднання з Богом, інтелектуальне споглядання Бога. Блаженство єднання з Господом не пов'язано з емпіричним, плотським блаженством, а є результатом інтелектуальної діяльності.

Блаженство в емпіричному світі обмежене, оскільки пізнання Господа через його вираз в земних явищах спотворене плотським початком людини. Повним і вічним блаженство може бути тільки в замогильному житті.

Хома Аквінський вважав, що все, що створене Богом, є абсолютним благом, тому абсолютного зла не може існувати. Воно народжується в діяльності людини.

Причини зла:

• непокора людини правилам, законам;

• недосконалість волі людини;

• невірний моральний вибір.

Моральність реалізує чесноти. Добродійний вчинок - дія, що виражає свідомий вибір, волю індивіда. Чесноти Хома Аквінський підрозділяв на:

• розумові - інтелектуальні і практичні (розум і розсудливість);

• етичні, засновані на відчуттях і тісно пов'язані з розумовими чеснотами (справедливість і т. п.);

• богословські (віра, надія і найважливіша чеснота - любов). У свідомих, вільних вчинках людина керується не пристрастями, а розумом. Пристрасті людини:

• є властивостями нижчої, плотської природи;

• морально нейтральні;

• придбавають моральні характеристики тільки тоді, коли підлеглі (або не підлеглі) розуму.

На думку Хоми Аквінського, людський розум є нижчим ступенем вищої розумності і тісно пов'язаний з абсолютним Божественним розумом. Божественний розум керує людьми за допомогою:

• благодать (Божого промислу, участі в житті людей);

• закону, вказуючого вище благо, задаючого напрям діяльності людей. Хома Аквінський виділяв:

"вічний закон. Божественну премудрість". Він виражається в релігійних заповідях, в совісті людей;

"природний" закон - прагнення всього сущого до добра, бажання збігти зла;

• "людські" закони - закони держави.

3. Схоласт Ансельм Кентерберійській (1033 - 1109) вважав, що:

• через первородний гріх людина позбавлена права вільного морального вибору;

• людина не здатна здійснювати вільний вибір і в результаті при ходить до гріху;

• моральність людини, його порятунок можливі тільки за допомогою Божої милості.

Питання 3. Філософсько-етична думка Середньовіччя

(суб'єктивістські етичні навчання)

1. Іоанн Еріугена

2. Пьер Абеляри 

3. Сигер Брабантській      

4. Майстер Екхарт

1. Іоанн Еріугена (810 - 877) затверджував:

• нероздільність чесноти людей і їх порятунку;

• право вільного морального вибору людини.

2. Пьер Абеляр (1079 -1142) в своїх працях також відстоював свободу людини в рамках християнської релігії. Він затверджував:

• людина має право вільного морального вибору;

• людина несе відповідальність за свої вчинки;

• оцінювати вчинки людини можна тільки з урахуванням її намірів, ступеня їх усвідомлення і її совісті;

• свобода вибору, що дана людині, є свідоцтвом премудрості Творця.

Абеляр вважав також, що логічний доказ догматів християнства не суперечить вірі.

Офіційна церква засуджувала погляди Пьера Абеляра. Його твори ("Так і ні", "Етика" і ін.) були заборонені.

3. Сигер Бpaбантский (біля 1235 - 1282) був послідовником П. Абеляра. Навчання Сигера суперечило офіційній теології. Він обґрунтовував мораль тільки природою людини і вважав, що:

• світ не створений і вічний;

• душа людини складається з плотської, індивідуальної душі і розумної душі;

• людина смертей, разом з його тілом вмирає і індивідуальна душа;

• розумна душа безсмертна, здійснює свою діяльність в індивідах, що живуть;

• етична поведінка - це поведінка, відповідна здоровому розуму;

• здоровий розум відповідає благу людства;

- щоб дати моральну оцінку діяльності людини, необхідно вивчати її взаємостосунки з суспільством.

4. Майстер Екхарт (1260 - 1327) трактував етичні проблеми, спираючись на особистий містичний досвід. Основні положення навчання Майстера Екхарта.

* Абсолютне (Абсолют) має дві сторони:

* проявленна - Бог;

* непроявлена - Божество, безодня, Божественне Ніщо.

* Проявлений Бог:

* є нескінченним милосердям і любов'ю;

* єдиний з світом;

* робить світ цілісним.

* Божественні милосердя і любов лежать в основі миру.

* Людина є тим, що вона любить (любить Бога - є Бог).

* Блаженна людина:

* єдиний з Богом, тотожня з Богом;

* бажає того, чого бажає Бог;

* його душа - частинка Бога, "іскра Божа".

* Спіткати Бога можна за допомогою містичної інтуїції. Людина може зробити "поворот до божественного", проникнути в Божественне Ніщо, безодню. Для цього людина повинна:                        —

* нічого не знати (не думати, що пізнала істину);

* нічого не бажати (відмовитися від емпіричних пристрастей);

* нічого не мати (не бути прив'язаною ні до чого, навіть до Бога).

* Важлива чеснота, необхідна для злиття з Божеством, - цінність, тобто:

* відчуженість від світу;

* байдужість до всього, окрім Бога;

* прагнення стати нічим, злитися з Божественним.

* Найкоротший шлях до відчуженості лежить через страждання. Земні радощі відволікають від великої мети, прив'язують до світу.

  •  Чеснота досконала, якщо вона безкорислива і виявляється природно, без демонстрації.

Екхарт ввів поняття: * "зовнішня людина" - тілесна, схильна до пристрастей, егоцентрічна;

• "внутрішня людина" - заперечення земного, тілесного. Божественний початок.

Мейстер Екхарт затверджував пріоритет "внутрішньої" людини, іскри Божої. "Внутрішня" людина започаткована  в особі. Суперечність між "зовнішньою" і "внутрішньою" людиною долається шляхом свідомої, добровільної, вільної відмови від свого обмеженого "я". У своєму навчанні Екхарт проголошував етичну незалежність людини, значущість індивідуального етичного вибору, можливість дійти Бога без посередництва Церкви.


Тема 5. Етична думка в період Відродження. Буржуазна мораль.

План:

Питання 1. Філософсько-етична думка Відродження, італійські гуманісти.

Питання 2. Мораль буржуазного суспільства, її особливості.

Питання 1. Філософсько-етична думка епохи Відродження

(італійські гуманісти)

1. Етика і філософія Відродження

2. Лоренцо Валла

3. Піко делла Мірандола

4. Никола Макиавеллі

5. Джордано Бруно

1. Ренесанс, або Відродження (XIV - початок XVII ст.), характеризується:

• формуванням гуманістичного світогляду у всіх сферах духовного життя;

• розвитком наук, "оновленням" культури;

• секулярізаціей моралі, відділенням етики і філософії від богослів'я.

Виникає антропоцентрична етика. Її основні положення: людина - це частина природи, вища земна істота з високими духовними устремліннями; мораль - форма реалізації людини.

Основним напрямом філософії Відродження є гуманізм. Італійські гуманісти виступали проти релігійної схоластики, звернення тільки до Священного Писання, закликали використовувати досягнення античної культури.

2. Лоренца Валла (1407 - 1457) в трактаті "Про насолоду" стверджував, що людина повинна вдаватися до не тільки духовних, але і плотських задоволень. На думку Валла, насолода є головним законом життя, оскільки Господь створив всі земні блага і дав людині здібність до насолоди (5 відчуттів).

Принцип насолоди Валла  поширював і на загробний світ. Він описує рай, де люди мають удосконалення тіла.

Лоренцо Валла затверджував принцип індивідуалізму: егоїзм невикорінний, закладений в природі людини, породжений інстинктом самозбереження. Життя індивіда є щонайвищим благом для нього, життя ближнього, доля батьківщини - другорядні.

Чеснотою Валла вважав корисність. Корисність заснована на здоровому розрахунку. Принципу корисності, розрахунку підлеглі всі відносини в суспільстві.

3. Піко делла Мірандола (1463 - 1494) в праці "Мова про гідність людини" проголошує, що людина - це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту.

Мірандола стверджував, що Бог створив людину незавершеним, тим самим надавши йому свободу самоудосконалення, створення свого образу.

Мірандола відзначав як найважливішу гідність людини її здатність продовжувати справу Творця. Людина може досягти досконалості ангелів, подолавши свої низовинні пристрасті.

На думку Мірандоли, людина може досягти:

• вищого блага за допомогою Божественної благодаті;

• природного щастя шляхом пізнання природи і самого себе, збагнення таємниць всесвіту.

4. Никола Макиавеллі (1469 - 1527) вперше розмежував принципи моралі і політики. Він відійшов від релігійного догматизму. Бог в представленні Макіавеллі - Доля, Необхідність.

У трактаті "Государ" Макіавеллі досліджує відносини людей, в першу чергу політичні. На думку автора, вони є виразом низовинної природи людини.

Людська природа виражається в хаотичній зміні вдач, падінні і піднесенні держав.

Необхідність є передумовою дій людини, держави, релігії і моралі. Держава, релігія, мораль корисні людям, задовольняють їх потреби.

Макіавеллі виділяв чесноти, що допомагають людям протистояти долі: воля і енергія, прагнення вивчати об'єктивні обставини.

Макіавеллі вважав, що ідеали християнства не відповідають реальному життю. На його думку, релігія повинна бути політичним інструментом, тобто забезпечувати духовну єдність держави, виховувати сильних, активних людей (а не проповідувати непротивлення злу і ін.).

Макіавеллі стверджував, що:

благом є все, що йде на користь державі. Вище благо - це зміцнення національної держави, його цілісність;

політика є найважливішою сферою суспільного життя;

мораль підкоряється політичним цілям;

• для досягнення благої мети всі засоби дозволяються (обман, насильство і т. п.). Будь-яке зло може бути виправдане державною необхідністю.

На думку Макіавеллі, государ, охочий утриматися від влади, не повинен спеціально відхилятися від добра, а у разі потреби бути недобродійним.

5. Етична концепція Джордано Бруно (1548 - 1600). Її основні положення:

• подолання теологічного розуміння Бога;

• розгляд Бога як єдності природи;

• етичні цінності, чесноти - це властивості людини і її діяльності;

• людська діяльність підкорена меті (поза духовним початком);

• діяльність людей заснована на причинності соціального середовища;

• єдність людини і суспільства виражається в суспільно корисній діяльності людей. Особливості моральної особи:

• автономність, самодостатність;

• відповідальність за себе і своє оточення;

• володіння творчою енергією;

• осмислення моральних проблем;

• сприйняття загальнолюдських цінностей.

Невід'ємною якістю моральної особи є героїчна любов, яка відображає єдність фізичних, емоційних і інтелектуальних здібностей людини, позбавлена повсякденності, вище за егоїстичні інтереси людини. Метою моральної особи є служіння суспільству.

Питання 2. Мораль буржуазного суспільства, її особливості

Буржуазна мораль виникла в умовах капіталістичної суспільно-економічної системи. Становий розподіл феодального суспільства було зруйновано в результаті виникнення машинного виробництва підвищення продуктивності суспільної праці, виникнення ринку робочої сили і ін.

На відміну від людини Середньовіччя, член капіталістичного суспільства перестав належати до певного стану, позбувся корпоративного заступництва. Мораль приймає індивідуалістичний характер: економічна незалежність людей викликала їх моральну автономію.

У своїй діяльності люди керуються не тільки становим моральним кодексом, думкою громадськості, але і совістю, особистим боргом. У суспільстві виникає переконання, що етичні норми  цінності, чесноти мають загальнолюдський характер, обов'язкові і однакові для всіх.

В умовах конкуренції, що росте, цінуються такі якості, як:

• працьовитість;

• професіоналізм;

• прагнення до самовдосконалення і т.п.

Якщо середньовічна людина досягала багатства, положення в суспільстві завдяки сімейним і становим зв'язкам, то в буржуазному суспільстві зразком для наслідування є людина, яка "зробила ceбе сама".

Матеріальний достаток, гроші стають мірилом моральності, оскільки:

• вважалося, що багатій людині легше бути добродійним, бідність штовхає на відступи від норм моралі;

• багатство визначає авторитет людини, зокрема етичний;

• чесність, вірність слову сприяють комерційному успіху;

• нанесена моральна шкода одержує грошову компенсацію і т.д.

Моральність одержує раціональне осмислення. Люди переконані  в корисності моральності (наприклад, заповідь не "вкради" стоїть на варті накопичених багатств).

Чеснотами вважаються ощадливість (що іноді доходить до аскетизму), прагнення до накопичення.

З розвитком індустріальної цивілізації загострюються внутрішні суперечності капіталізму (зростання соціальних суперечностей і т. п.). Буржуазна мораль втрачає свій прогресивний зміст, оскільки не в змозі вирішити проблеми суспільства, і роздвоюється на справжню мораль, властиву індивіду, і офіційну, відчужену від людини.


Тема 6. Етика Нового часу

План:

Питання 1. Розвиток етичної думки Нового часу

Питання 2. Розвиток етичної думки Нового часу (представники англійської школи етики)

Питання 3. Етична думка Нового часу. Етичний раціоналізм Спінози

Питання 4. Етична мораль Нового часу. Французькі матеріалісти

Питання 5. Розвиток етичної думки Нового часу. Етична система І. Канта

Питання 6. Розвиток етичної думки Нового часу. Етична концепція Ф. Гегеля

Питання 7. Розвиток етичної думки Нового часу. Моральна

концепція Л. Фейербаха

Питання 8. Розвиток етичної думки Нового часу. Песимістична концепція А. Шопенгауера

Питання 9. Розвиток етичної думки Нового часу. Філософія Ф. Ніцше

Питання 10. Розвиток етичної думки Нового часу. Теорія утилітаризму Д. Мілля

Література:

Питання 1. Розвиток етичної думки Нового часу

1. Буржуазна етика

2. Етичні погляди. Монтеня 

1 В період XVI - XVIII ст. відбуваються затвердження капіталістичної суспільно-економічної системи, розвиток всіх сфер духовного життя суспільства. Одночасно загострюються соціальні проблеми, наростає класова боротьба, нескінченною чередою відбуваються кризи і війни. Що ж до буржуазної етики, то вона:

• долає вплив Середньовіччя і звертається до ідеалів античної етики (спирається на емпіризм, стоїцизм і ін.);

• виявляє натуралістичні підстави моралі;

• відстоює суверенність морального суб'єкта, його право на задоволення високих потреб;

• погоджує інтереси і ідеали індивіда із загальними інтересами і цінностями.

Моральність розглядається як громадський обов'язок, як сукупність мотивів діяльності людини (потреб, ідеалів і т. д.).

На початковому етапі розвитку етика Нового часу зберігала зв'язок з етичною думкою Середньовіччя. Способом затвердження нових етичних ідеалів є скептицизм.

2. Мішель Монтень (1533 - 1592) в своїх працях узагальнив моральний досвід різних епох. Його головною працею вважається книга "Досліди", написана в жанрі філософського есе.

Монтень стверджував, що людина - частинка мінливої дійсності і, як і інші живі істоти, підлеглий природним закономірностям, Свобода людини - у згоді із законами природи (природними законами). Душа і тіло людини єдині, тому:

• не можна піклуватися тільки про благо душі;

• необхідно цінувати земне життя і розлучитися з аскетизмом;

• потрібно приймати життя у всьому її різноманітті (радощі і страждання).                                     

Монтень вважав, що поведінка людини не повинна ґрунтуватися на релігійних поглядах, звичаях (вони дуже різноманітні і тому відносні). Справжні чесноти прямують природою і супроводжуються щастям, насолодою.

Монтень не зводив моральність до сукупності однозначних норм Він писав: "...я не можу визначити себе єдиним словом, без поєднання протилежностей".

Мішель Монтень відкидав релігійні догми і суспільні встановлення. Він вважав, що людина повинна керуватися особистим досвідом, постійно брати його під сумнів, критичній переробці і на основі свого досвіду будувати моральні думки.

Монтень виступав проти фальшивих чеснот, часто прикриваючих егоїстичні устремління людей ("личина благочестя"), і підпорядкування інтересів людини інтересам групи людей або держави.

Він затверджував пріоритет інтересів індивіда, самодостатність, самоцінність життя людини. Монтень писав: "Зосередимо на собі і на своєму власному блазі всі наші помисли і наміри".

Моральна людина, по Монтеню, це людина:

• мисляча і що сумнівається;

• що скептично відноситься до догм;

• що саморозвивається і самоудосконалюється.

Питання 2. Розвиток етичної думки Нового часу

(представники англійської школи етики)

L Томас Гоббс

2. Ф. Бекон, А. Сміт

1. Матеріаліст Томас Гоббс (1588 - 1679) в працях "Про свободу і необхідність", "Основи філософії" і ін. стверджував, що людина за своєю природою зла і егоїстична, прагне до панування над іншими людьми (Гоббс є автором тези "Людина людині вовк").

На думку Гоббса, тільки інстинкт самозбереження, потреба виживання примушують людей:

• організувати державу;

• обмежувати природжений егоїзм і агресію;

• дотримувати "золоте правило моралі".

Інтереси індивідів, що становлять суспільство, можуть бути діаметрально протилежними. У такому суспільстві неможливі гармонія і доброта; а ось насильство і пригноблення - нормальні явища. Держава пригнічує природжені агресивні устремління людей і насильно нав'язує більшості порядок. Це є єдино можливим, розумним шляхом збереження людства.

Гоббс стверджував, що мораль є засобом зв'язку егоїстичних індивідів в суспільстві і є системою взаємної корисності. Всі моральні прояви засновані на егоїзмі (зокрема громадський обов'язок, милосердя і ін.).

Етичні відносини в суспільстві будуються за принципом вартісних відносин:

• етичні властивості людини, його чесноти виражають цінність людини в очах інших членів суспільства;

• цінність якостей людини залежить від потреби інших людей (суспільства).

Згідно Гоббсу моральність заснована на прагненні людини до влади над іншими людьми:

• морально цінним є те, що викликає пошану;

• пошана - це покора, визнання влади;

• з владою пов'язані всі моральні властивості індивідів (любов, справедливість і т. п.).

Гоббс вважав, що "двигуном" діяльності людини є емоції, пристрасті, прагнення до вигоди, влади, багатства.

2. Ф. Бекон (1561 - 1626) також вважав, що людина за своєю природою зла і егоїстична, тому в ім'я збереження роду людського необхідний "суспільний договір", а процвітанню людства сприяє зв'язок "гордої вдачі самозвільнення  і науки".

Адам Сміт (1723 - 1790) стверджував, що справедливість в суспільстві повинна ґрунтуватися на взаємній симпатії членів суспільства, є соціальним імперативом і "може бути вимагатися насильницький".

Питання 3. Етична думка Нового часу.

Етичний раціоналізм Спінози

Нідерландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) в своїй філософії поєднував раціоналізм і пантеїстичний містицизм. Основні праці: "Бог, людина і його щастя", "Етика", "богословсько-політичний трактат".

Спіноза стверджував, що в основі світу лежить єдина субстанція, або Бог. який:

- вічний і нескінченний;

• безособовий;

• є сам причиною себе;

• злиться з природою.                                              

Мир - це самопізнання Бога, який є іманентною (внутрішньої) причиною всього сущого і складається з безлічі атрибутів. Бог пізнається людиною в двох його атрибутах, протяжності і мисленні;

Ці атрибути тотожні, тобто логічні зв'язки рівні матеріальним. Спіноза писав: "Порядок і зв'язок ідей те ж, що порядок і зв'язок речей".

Природа підлегла природній необхідності - причинно-наслідковим зв'язкам. Випадковості в такому світі неможливі.

Спіноза називав конкретні речі модусом субстанції, а свідомість індивіда - модусом мислення.

Людське мислення на нижчому, плотському ступені недосконало, схильно до пристрастей. Воно може (і повинно, на думку Спінози) піднестися до адекватного пізнання речей. Адекватне пізнання речей в їх божественній необхідності можливе тільки за допомогою розуму. Воно приводить до вищої чесноти - "інтелектуальної любові до Бога".

Щастя полягає в пізнанні, заспокоєнні душі, витікаючому із споглядання Бога.

Пізнання є основою свободи особи, етичного вдосконалення особи.

Спіноза писав, що людині тільки здається, що вона чинить вільно, людьми володіють пристрасті.

Стимулами діяльності людини є егоїстичні інтереси і афекти (основні афекти, що впливають на душу людини - бажання, радість, печаль). Пасивні афекти (пристрасті) викликані неадекватними ідеями плотсько-абстрактного пізнання.

Для правильного життя необхідні відмова від суб'єктивістського, плотського пізнання, єдність розуму і воля. За допомогою розуму людина може одержати владу над афектами, подолати егоїстичні прагнення, досягти пізнання субстанції (Бога), її атрибутів і модусів, світобудови.

Моральна досконалість є результатом вищого ступеня інтелектуального споглядання, злиття людини з субстанцією. Моральне вдосконалення людини сприяє піднесенню над суєтою, життєвими негодами, отриманню істинної свободи, споглядальної любові до Бога.

Питання 4. Етична мораль Нового часу. Французькі матеріалісти

  1.  Клод-Адріан Гельвеций        
  2.  Поль-Генріх-Дітріх Гольбах  
  3.  Жан-Жак Руссо     

1. Гельвеций Клод-Адріан (1715 - 1771)  - філософ-сенсуаліст, діяч Освіти, ідеолог буржуазної революції. Основні твори: "Про розум", "Про людину, її розумових здібностях і її вихованні".

На думку Гельвеция, діяльність людського розуму зводиться до відчуття, тобто порівнянню відчуттів. Людина народжується морально нейтральною (ні злим, ні добрим), здібною до фізичної чутливості. Чутливість є джерелом пристрастей і діяльності людини.

Прагнення на щастя є чеснотою.

Справедливість - це основа життя людини і суспільства, чеснота пов'язана із загальною користю.

Гельвеций вважав, що людина повинна стати "розумним егоїстом", суміщати егоїстичне прагнення до вигоди і благо суспільства.

Задача держави, закону і моралі - зв'язати інтереси індивіда і суспільства, затверджувати справедливість, викорінювати вади.

Політика, яка спрямована на досягнення щастя людства, співпадає з етикою і є основою моральності людини.

Гуманність, за словами Гельвеция, - це "згусток всіх інших чеснот" (справедливості, громадського обов'язку і ін.).

2. Філософ-матеріаліст Гольбах Поль-Генріх-Дітріх (1723 - 1789) в своїх працях "Основи загальної моралі, або Катехізис природи", "Соціальна система, або Природні принципи моралі і політики" і ін. розвивав ідеї Гельвеция. Він вважав:

• всі знання і ідеї людина одержує за допомогою відчуттів;

• матерія - це все, що діє на відчуття людини;

• суттю матерії є рух.

Гольбах стверджував, що метою кожної істоти є самозбереження, а двигуном діяльності людини є прагнення до благополуччя.

Нерівність людей в суспільстві створює можливість для співпраці і обміну результатами їх діяльності на основі взаємної користі.

Справедливість в суспільстві досягається за допомогою розумних законів подолання несправедливих умов в суспільстві, виховання і навчання людини.

Моральність заснована на солідарності інтересів особи і суспільства.

Основа моралі - інтереси людини, її зміст - позбавлення людини від страждань. Основні моральні якості особи: справедливість, помірність, розсудливість, суспільно корисна діяльність.

Мораль, орієнтована на благо суспільства, корисна індивіду, оскільки дозволяє йому реалізувати свої інтереси. Гольбах писав: "Чеснота... - користь людей, сполучених в суспільстві".

3. Жан-Жак Руссо (1712 - 1778) був ідеологом Великої французької революції. Основні праці: "Про суспільний договір", "Міркування про походження і підстави нерівності між людьми" і ін.

Егоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства, на думку філософа засновані на приватній власності, є джерелом вад несправедливості. Порядок і дисципліна в суспільстві підтримується:

• жорстким примушенням;

• вірою в Божу відплату;

• добровільною угодою громадян.

Основою моральності Руссо вважав природне прагнення людини до свободи і щастя, прихильність і співчуття. Мораль же відображає відносин людей, які виникли в результаті суспільного договору.

Руссо вважав, що:

• людина за своєю природою істота не розумна, а емоційна, тому що чутливість передує роздуму;

• етичні уявлення, що склалися під впливом культури є помилковими;

• цивілізація руйнує природну доброзичливість і милосердя людей.

Мислитель вважав моральним ідеалом "природний стан людини і надавав велике значення безпосередньому природному відчуттю людини. Ради збереження цього відчуття Руссо закликав до повернення до природи, простоти, "природного стану" людини.

Велике значення мислитель надавав вихованню:

• відчуттям і чеснотам можна навчити;

• до особи дитини необхідно відноситися з повагою, прагнути розвивати його природні здібності і інтереси;

• етичне виховання потрібне поєднувати з фізичним;

• егоїстичне себелюбство повинне бути замінене на любов до вітчизни.

Головною нагородою для людини є суспільне визнання чеснот, пошана.

Французькі Просвітителі стверджували, що в результаті морального вдосконалення людини можливі об'єднання егоїстичних інтересів в загальний інтерес, гармонія людини і суспільства.

Питання 5. Розвиток етичної думки Нового часу.

Етична система І. Канта

  1.  Емпіричний світ. Світ ноуменів     
  2.  Класифікація імперативів   
  3.  Формулювання категоричного імперативу

1. Німецький філософ Іммануїл Кант (1724 - 1804) є засновником критичної філософії, першим здійснив теоретичний аналіз моральності. Праці Канта, присвячені етичним проблемам: Основи метафізики моральності", "Релігія в межах тільки розуму", "Критика практичного розуму", "Метафізика вдач" і ін.

Кант визначив межі пізнання. У роботі "Критика практичного розуму" він встановив непізнаваність речей самих по собі, "річ собі" - ноуменів. Вони:

• знаходяться поза простором, часом, причинністю;

• не залежать від сприйняття людей;

• основною їх властивістю є свобода.

Людина нічого не може представити поза простором, часом, причинністю, які вона сприймає як свій плотський досвід. Ноумени, впливаючи на свідомість людей, породжують явища зовнішнього емпіричного світу - "речі для нас", феномени. Вони:

• доступні розумінню людей;                                  

• суб'єктивні, існують не самі по собі, а тільки в уяві людей.

Емпіричний світ феноменів заснований на законі необхідності, егоїстичний. У ньому людина повинна відстоювати свої інтереси і повністю підкорятися необхідності.

Кожна людина одночасно належить світу феноменів (як істота плотська) і світу ноуменів (як істота розумна).   

У надемпірічному світі людина:

• володіє свободою волі;

• підкоряється етичному закону;

• вірить в Бога і безсмертя душі.

Існування світу ноуменів - постулат, "точка зору, яку розум вимушений прийняти поза явищами для того, щоб мислити себе практичним" (І. Кант).

Людина має право вибору: підкорятися емпіричним прагненням або практичному розуму. І разом з тим вона повинна, на думку Канта, підкорятися імперативам (велінням) практичного розуму.

2. Кант виділяв імперативи:                                   

гіпотетичні - укази, що зв'язують практичні цілі індивідів з умовами їх досягнення ("якщо хочеш бути поважаним, будь чесним" і т. п.). Вони залежать від обставин і періодично міняються. Вчинки, досконалі по велінню гіпотетичних імперативів, Кант називав легальними. Вони можуть приносити людині користь, але не є моральними;                                            

категоричний (безумовний) імператив заснований на апріорному (переддосвідному) законі моралі. Цей закон:                            

• носить безумовний і загальний характер, не є конкретним розпорядженням, а тільки задає спрямованість свідомості і діяльності;

• не залежить від конкретних обставин і приватних емпіричних цілей, реалізується в будь-яких обставинах;

• є регулятивним принципом, диктує образ поведінки в будь-яких обставинах;

затверджує необхідність виконання обов'язку по відношенню до інших людей,

є самоцінним.

Кант дав декілька формулювань категоричного імперативу.

"Поступай згідно такій максимі, яка... сама може стати загальним законом" (максима - суб'єктивний принцип поведінки). Це означає, що людина повинна поводитися так, щоб її поведінка була:

схвалена всіма людьми;

відтворена всіма людьми.

На відміну від "золотого правила моралі" категоричний імператив не концентрує увагу на вигоді людини. Вищою метою моральної поведінки Кант вважав благо всього людства.

"Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". Кант стверджував, що будь-яка людина:

• володіє гідністю;

• абсолютно цінна;

• є метою сама по собі, а значить, не може бути засобом.

Кант закликав людей не втрачати гідності і не дозволяти іншим ущемляти її.

Всі якості людини, зовнішні блага набувають моральних характеристик тільки завдяки добрій волі. Вона безумовна, не схильна до впливу зовнішніх мотивів, є здатністю розумної істоти поступати згідно законам.

Кант надавав велике значення добрій волі людини, її прагненню утілити в життя категоричний імператив. Благий намір цінний сам по собі, навіть якщо результат не був досягнутий.

Кант сформулював принцип згідно якому воля кожної людини (розумної істоти) сама може встановлювати загальні закони.

Суб'єктивним принципом моральності є борг, який полягає в :

чистоті етичного мотиву (мотивом діяльності є етичний закон);

твердості етичних переконань.

Через борг затверджуються загальність морального закону і гідність особи.

У праці "Основоположення до метафізики вдач" Кант сформулював аксіому своєї етичної теорії:

• моральний закон заснований на абсолютній необхідності;

• етичні норми категоричні, безумовні, їх не можна порушувати нікому і ні за яких обставин. Вони задають межі, переступивши які, людина втрачає гідність.

Питання 6. Розвиток етичної думки Нового часу. Етична концепція

Ф. Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831) розвивав теорію діалектики, визначив значення етики в системі суспільних відносин. Свої етичні погляди філософ висловив в працях "Філософія права", "Феноменологія духу", "Енциклопедія філософських наук". Гегель розмежував поняття "мораль" і "моральність". Моральність - це об'єктивний аспект вчинків людини, те, якими вони є насправді. Моральність:

• співпадає з вдачами суспільства на даному етапі його розвитку, є суспільною природою людини;

• об'єднана з політичною свідомістю людей;

• не пов'язана з волею індивіда;

• це подолання людиною своєї природної природи, підпорядкування індивідуальності інтересам держави. Формами розвитку моральності є: сім'я, суспільство, держава.

Основними етичними цінностями Гегель вважав працю і силу духу, виражену в діяльності людини. Людина, зайнята творчою працею, є двигуном історичного прогресу. Гегель розвивав ідею Канта про моральність як подолання природної природи індивіда. Оскільки суспільний інтерес вищий за інтереси індивіда, то суспільна моральність вища індивідуальної моральності.

Гегель, полемізуючи з Кантом, стверджував, що не можна зводити переконання і совість індивіда в ранг закону. "Єдність суб'єктивності і об'єктивного в собі... є моральність". Зміст моральності - моральні закони, якими керуються члени суспільства.

Гегель вважав, що з переходом в кожну нову історичну епоху моральність підіймається на вищий ступінь розвитку.

Мораль - суб'єктивний аспект вчинків людини, якими вона їх бачить. Це сфера особових переконань, оцінок, переживань. Мораль є результатом сучасного класового суспільства, в якому люди роз'єднані, відчужені від держави. Вони повинні керуватися юридичними нормами і виконувати певні обов'язки. Поза юридичним примушенням можливі моральна свідомість (воля і борг) і моральний вибір.

Згідно Гегелю моральність - це форма співвідношення індивіда і суспільства, властива даному історичному періоду, ступінь розвитку суспільства. Гегель стверджував, що на якісно новому ступені розвитку будуть відроджені античні ідеали:

- вільний розвиток всіх шарів суспільства;

• подолання атомізації інтересів;

• злиття моральності із законом держави та ін.

Зло Гегель вважав рушійною силою історичного розвитку і розглядав як позитивний чинник.

Гегель розмежовує поняття "свобода" і "свавілля".

Свавілля - свобода дій, що суперечить моральності.

Свобода - це:

• з'єднання розуму і волі;

• пізнана необхідність;

• заміна егоїстичних інтересів загальними.

Питання 7. Розвиток етичної думки Нового часу.                                           Моральна концепція Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 - 1872) був одним з опонентів Гегеля. Він дотримувався традиції антропологічного матеріалізму. Етичні проблеми Фейєрбах розглядав в роботах "Думки про смерть і безсмертя", "Суть християнства", "Евдемонізм", "Основи філософії майбутнього".

Фейєрбах стверджував, що природа існувала раніше, ніж дух ("..Бог створив людину, а людина створила богів"), і не зводиться до механічних законів.

Релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і є ілюзорним баченням миру. А людина вклала в ідею Бога промінь з боку свого духу.

Фейєрбах стверджував, що людина повинна поклонятися тільки людині ("Людина людині Бог"). Людина - істота природна, психофізична, страждаюча і охоча.

Прагнення людини до щастя є:

• головним її прагненням;

• природним прагненням;

• моральним прагненням, основою моралі.

На думку Фейєрбаха, бажанням людини досягти щастя можна пояснити співчуття, аскетизм і навіть самогубство. Критикуючи навчання Канта, Фейєрбах відкидав борг як основну мету людини.

Фейєрбах вважав, що:

• людина завжди знаходиться у відносинах з іншими людьми;

• у основі співтовариства людей лежить зв'язок двох людей ("Я і Ти");

• основою соціального життя є міжособистісні відносини;

• борг людини - піклуватися про щастя людей, з якими вона знаходиться у відносинах, тобто щастя може бути тільки обопільним;

• кращою формою відносин між людьми є любов.

Фейєрбах вважав статеву любов прообразом, зразком будь-якої любові:

батьківської, братської і т.д. Любов (будь-яку) Фейєрбах вважав ознакою буття, виразом творчості людей, прагненням до самовдосконалення (любов, спрямована на себе).

Відчуття любові - це самовідчуття людства, єдність людей, загальний принцип філософії.

Головною задачею філософії Фейєрбах вважав допомогу людству в досягненні щастя.

Питання 8. Розвиток етичної думки Нового часу. Песимістична концепція А. Шопенгауера

1. "Світ як уявлення"

2. "Світ як воля"

3  Моральність

1. Артур Шопенгауер (1788 - 1860) - автор песимістичної концепції моралі. Етичні проблеми зачіпав в роботах "Світ як воля і уявлення", "Про волю в природі", "Дві основні проблеми етики" і ін.

"Світ як уявлення". Шопенгауер вважав:

• речі, дані у просторі та часі є простими явищами;

• простір і час - це суб'єктивні явища;

• мир, існуючий у просторі та часі, - те, що людині здається, "мозкова примара".

Істинна реальність (у Канта - "речі в собі"):

• існує як воля ("світ як воля");

• діє поза інтелектом людей;

• є прагненням, сліпою всепроникауючою силою.

2. "Світ як воля". Відштовхуючись від ідей Канта, Шопенгауер стверджував, що:

• у основі всесвіту лежить воля;

• воля - ірраціональна сила, "річ в собі", незбагненна розуму людини (як кантівський ноумен).

Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, несвідомий інстинкт, "сліпу волю до життя", яке осягне внутрішнім сприйняттям людини.

Тим, що суть світу - воля - безрозсудна і сліпа, Шопенгауер пояснював недосконалість нашого світу (він стверджував, що це - гірший з світів). В світі відбувається "боротьба всіх проти всіх" - джерело всіх страждань на землі.

У житті людини насолода після того, як вона досягнута, залишає відчуття незадоволеності. Задоволення - це недовговічна відсутність страждань, реальним є тільки страждання.

Позбавлення від страждань можливе за допомогою подолання "волі до життя", переходу в тишу, небуття (аналог буддійської нірвани) -"квиєтива волі". "Квиєтиви волі" можна досягти за допомогою співчуття, філософського пізнання, естетичного споглядання.

3. Дії, мотивом яких є бажання особистого блага, Шопенгауер вважав егоїстичними, аморальними. Критерієм моральності Шопенгауер вважав відсутність егоїстичних мотивів.

Єдина форма моральності - взаємна симпатія людей. Чуже страждання повинне сприйматися як своє.

Співчуття Шопенгауер підрозділяв на дві норми поведінки:

• пасивне співчуття ("не шкодь");

• активне співчуття (''допомагай").

Шлях до припинення страждань лежить "через свідоме придушення волі аскетичним запереченням життя, відмовою від прагнення до продовження роду і тим самим - відмовою від постійного ланцюга мук" (А. Шопенгауер).

Питання 9. Розвиток етичної думки Нового часу.                                Філософія Ф. Ніцше

1. "Мораль рабів"

2. "Вторинне переживання"

3. Мораль "надлюдини"

4. Добро і зло, хороше і погане

1. Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844 - 1900) свої етичні думки висловив в працях: "Людське, дуже людське", "По той бік добра і зла", "До генеалогії моралі", "Так говорив Заратустра", "антихристиянин" і ін.

Ніцше знаходився під впливом ідей Шопенгауера. Він затверджував мораль через її радикальне заперечення, поставив питання про цінність моральних цінностей, зробив їх предметом філософського сумніву.

Згідно Ніцше задача етики полягає в критиці моральної свідомості. Ніцше стверджував, що існує багато моралей, які можна розділити на типи. Серед них - "мораль рабів". Вона панує в Європі, сформувалася під впливом античної і християнської етики і відображена в гуманістичних традиціях людства.

Основною характеристикою рабської моралі, відміченої Ніцше, є претензія на безумовність, абсолютність. Мораль ототожнюється з абсолютною, останньою істиною. Ніцше стверджував, що уявлення про недосяжний абсолют є помилковими, вигадкою, яка дозволяє людині примиритися з своєю нікчемністю, виправдати себе. ("Поставити ідеал... "святого Бога" - і перед лицем його... бути упевненим в своїй негідності".) Рабська мораль є стадною, знеособлюючою. Вона:

• відстоює інтереси спільноти (стада), а не особи;

• спрямовує солідарність, милосердя, співчуття на підтримку хворих, убогих і невдах;

• вимагає зречення від своїх інтересів, придушення свого "я" ради служіння інтересам більшості;

• через норми моралі зрівнює всіх індивідів.

Відчуженість моралі виражається в її самоцінності, нагородою чесноти є сама чеснота.

Лицемірство рабської моралі є слідством помилковості моралі по відношенню до реального життя. Мораль виступає від імені абсолюту, якого не існує, протистоїть природному егоїзму, властивому життю.

Найбрехливішою, на думку Ніцше, є мораль в чистому вигляді. Засуджуючи чужі вади, вона може прикривати і виправдовувати заздрість засуджуючого, бажання вдаватися до тих же вад, його невміння і обмеженість. Засудження самого себе також брехливі, а розкаяння совісті - різновид самовдоволення.

2. Феномен Ressentiment (фр. - вторинне переживання) був відкритий Ніцше в результаті психологічних досліджень. Цей складний психофізичний комплекс Ніцше вважав мотивом моралі. Складові цього мотиву:

первинні неприємні емоції (злість, сором, образа), викликані приниженням гідності людини. Це приниження є постійним і закономірним, витікає з положення людини по відношенню до інших людей;

вторинне переживання первинних емоцій (спогад), їх переосмислення, результатом якого є ненависть, відчуття мести і др.;

• усвідомлення неможливості мести, тобто нанесена образа є слідством вищого положення (або переваги) кривдника;

• відчуття безсилля і відчаю;

• спрага мести, не маючи нагоди утілитися в адекватні вчинки, трансформується.

Ressentiment одержує ідеальне втілення, безсилля перетворюється на силу (наприклад, людина вірить в розплату за свої образи на тому світі), відчуття відділяється від конкретних осіб, соціального положення.

Ніцше визначав Ressentiment як уявну помсту, помсту безсилого, як витиснену ненависть.

Ressentiment існує в двох формах.

стадна мораль - вона екстравертна (переносить відчуття вини назовні);

аскетичний ідеал - він інтровертен (переносить вину всередину).

Ніцше стверджував, що Ressentiment, що утілився в європейську мораль, є єдино доступною рабам формою опору. Він перешкоджає піднесенню людини і встановленню щирих відносин між людьми.

3. Мораль "надлюдини". Ніцше критикував мораль з позицій моралі:

вона орієнтована на корисність стада і не може містити любові до ближнього. Мораль принижує людину, співчуття (християнське або соціалістичне) безглузде, це співчуття того, хто сам страждає. Справжнім є співчуття сильних.

Ніцше виділяв етапи розвитку моралі:

Аморальний - вчинок оцінюється по його наслідках;

моральний - вчинок оцінюється по намірах;

позаморальний - наміри вчинків - лише їх "поверхня і оболонка".

У розвитку європейської моральності Ніцше виділяв два напрями, які розрізняються по цінностях, чеснотах, носіях моральності і ін.:

• аристократична (рицарська) моральність;

• міщанська моральність, яка в результаті синтезу християнської моралі і буржуазної практики стала очолюючою.

Ніцше вважав, що нова мораль повинна повернутися до аристократизму. Аристократизм - синонім всього благородного, високого. Частіше зустрічається в середовищі аристократів, але не є їх привілеєм.

Аристократичні чесноти (особливості моралі "надлюдини"), описані Ніцше:

• "готовність до величезної відповідальності";

• "відірваність від натовпу... її чеснот";

• "захист того, чого не розуміють і  що обмовляють";

• "шанування правдивості, безстрашності" і ін.

Також властивостями аристократизму є презирство:

• людини боязкої, малодушної;

• "думаючого про вузьку користь";

• "собачої породи людей, що виносять погане поводження";

• "лестивців і перш за все лестивцям".

Основні особливості "надлюдського" типу людей:

• усвідомлення себе не "функцією", а "значенням", мірилом цінностей;

• самодостатність в своїй величі;

• здібність і готовність до великої відповідальності;

• природжений аристократизм, що поєднується з природною потребою індивіда в самоствердженні.

Чесноти аристократа, філософа і ін. - природне слідство його натури, умов життя, його потреба, спосіб життя.

4. Ніцшеанська "надлюдина" знаходиться "по той бік добра і зла". Згідно Ніцше поняття "добро" і "зло" - результат протесту рабів. Поняття "зло" первинне, є персоніфікацією ворогів, всього того, що рабині не могли подолати. Поняття "добро" виникло як антипод зла, це трансформована заздрість, нездійснена помста.

Асоціації Ніцше: добро - ілюзія добра, слабкість, бездіяльність, убогість чоловіка; зло - розум, хитрість, руйнівна потужність.

Подолати рабську мораль - значить ставати "по той бік добра і зла", залишити під собою ілюзію морального засудження. ("Ця вимога витікає з пізнання, сформульованого вперше мною: що не існує зовсім ніяких моральних фактів". Ніцше.)

Ніцше розмежовував поняття "хороше" і "погане":

хороше - це високе, знатне;

погане - низовинне, на відміну від зла не є предметом роздумів, пояснень, а просто ігнорується. ("...Ворога не вважають поганим він здібний до відплати... Не той, хто заподіює нам шкоду, а той, хто порушує презирство, вважається поганим".)

Ніцше вважав, що позиція "надлюдини" не підриває мораль: "бути "по той бік добра і зла"... - це не значить "по той бік хорошого і поганого".

Питання 10. Розвиток етичної думки Нового часу.                             Теорія утилітаризму Д. Мілля

  1.  Принцип користі
  2.  Етичні санкції. Рівні моральності. Щастя

1. Англійський філософ Джон Стюарт Мілль (1806 - 1873) розвинув і методологічно обґрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (від лат. utilitas - користь) - переконання, що в основі моралі лежить прагнення до загального блага, користі - "найбільше щастя найбільшого числа людей"

(Д. Мілль).Мілль систематизував свої етичні погляди в працях "Утилітаризм", "Основи політекономії" і ін. Він розвивав ідеї свого вчителя

Бентама (1748 - 1832) - засновника утилітаристської етичної доктрини.

Мілль стверджував, що:

• всі люди прагнуть до задоволення своїх потреб і бажань;

• щастя людини полягає в безперервному задоволенні і відсутності страждань.

Критерієм моральної оцінки задоволення, вигоди (а також всіх явищ життя) в утилітаризмі є відповідність вищої мети - спільному щастю. Благо полягає не в задоволенні особистих інтересів.

Основою моралі Д. Мілль вважав принцип користі: "...Такі правила для керівництва людині в її вчинках, через дотримання яких доставляється всьому людству існування, найвільніша від страждань і можливо багата насолода"

(Д. Мілль).

Принцип користі імперативний, є обов'язком людей. Користь полягає в загальному щасті. Задача людини - сприяти щастю інших людей. В першу чергу люди повинні прагнути до зменшення і усунення нещастя. Мілль вважав, що щастю перешкоджають:

• себелюбство, егоїзм і песимізм людей (люди не приймають нічого, окрім задоволень і розваг, тому розчаровані реальним життям);

• недостатній розумовий розвиток людей, перешкоджаюче розумінню істинного щастя (це не тільки екстаз, але і спокій задоволення);

• свавілля держави заважає людині користуватися джерелами щастя.

Мілль вважав, що прогрес суспільства, розвиток наук допоможуть справитися з цими перешкодами.

Оцінюючи деякі чесноти в рамках своєї концепції, філософ робить наступні висновки:

• якщо "жертва особистим щастям може бути корисна для щастя інших", значить, життя людей недосконале;

• самопожертвування не є самоціллю;

• аскетизм має сенс, тільки якщо приносить благо людям;

• загальне благо пов'язане з "золотим правилом моралі" і з християнською заповіддю любові.

2. Мілль виділяв два види етичних санкцій (строгих ухвал, заходів дії), що спонукають людей до здійснення вчинків:

внутрішні: совість - безкорисливе відчуття, обумовлене моральним боргом;

зовнішні: любов до Бога, боязнь гніву Божого або немилості людей.

Етичні відчуття природні і органічні, вони є благопридбанними, розвиваються під впливом зовнішніх санкцій і вражень.

Мілль стверджував, що чеснота не самоцінна, а є засобом досягнення щастя. Людина, орієнтуючись на загальне благо, повинна досягти хоча б свого приватного блага. В процесі досягнення він повинен керуватися совістю.

Мілль виділяв в головному моральному принципі нижні рівні моральності (другорядні принципи). Вони:

• значущі і обов'язкові, як і головний принцип;

• ними керуються люди в конкретних вчинках (заповіді Декалога і т. п.).

Щастя в представленні утилітаристів - задоволення, відсутність страждань. Пріоритетними є піднесені задоволення, а плотські задоволення другорядні.

Людина може одержувати задоволення від того, що робить добро. Якщо людина вершить добро не ради задоволення, значить, мета її дії

- благо інших.

Маючи право морального вибору, людина вибирає піднесені задоволення, що відповідають її відчуттю гідності (це відчуття - одна з умов щастя людини).

Д. Мілль інтерпретував категоричний імператив Канта таким чином: "...Ми повинні керуватися в... вчинках за таким правилом, яке можуть визнати всі розумні істоти з користю для їх колективного інтересу".

Мілль визнавав, що "...значна частина хороших вчинків скоюється не з прагнення до загальної користі, а з прагнення до індивідуальної користі, з яких і складається загальне благо". (Загальне благо - це сума приватних благ.)

Справедливість задається поняттям права. Основні вимоги справедливості:

• "не шкодь";

• подяка ("добром за добро");

• відплата;

• безпристасність (подяка або відплата по заслугах, не дивлячись на особи).

Виробляючи моральну оцінку вчинкові, на думку Мілля, слід виходити з тих же вимог. Оцінка повинна бути неупередженою:

однакові вчинки оцінюються по одних критеріях, особисті якості, моральний вигляд людини не беруться до уваги, по окремому вчинку не оцінюється характер людини.


Тема 7. Етична думка XX століття

План:

Питання 1. Етика XX в. Марксистська етична теорія

Питання 2. Етична думка XX в. Альберт Швейцер

Питання 3. Російська етична думка XIX - XX ст. Етичні погляди

               Ф.М. Достоєвського

Питання 4. Російська етична думка XIX - XX ст. Л. Н. Толстой

Питання 5. Російська етична думка XIX - XX ст. Революційні демократи

Питання 6. Розвиток етичної думки Нового і Новітнього часу

Питання 7. Розвиток етичної думки Нового і Новітнього часу. Релігійні етичні вчення

Питання 1. Етика XX в. Марксистська етична теорія

1. Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса

2. Мораль соціалістичного суспільства

1. Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895) не створили спеціальної етичної теорії. Марксистська філософія визначила новий підхід до етичних проблем - соціально-історичний.У капіталістичному суспільстві панували товарно-грошові відносини, майнова залежність, експлуатація і ін. Ці явища зробили вплив на всі сфери життя суспільства. У суспільстві (буржуазному) наростають індивідуалізм і моральне відчуження людини. Основною цінністю стає багатство. Цінність людини в буржуазному суспільстві визначають послуги, які він може надати.

З часом індивідуалізм абсолютизується, стає антигуманним і перешкоджає розвитку особи. Духовний світ іншої людини сприймається як ворожий. Маркс стверджував, що виходом з цього положення для людини індустріальної цивілізації стали:

• відчуження від діючих в суспільстві моральних норм і цінностей;

• роздвоєння моральної особи людини на "несправжню" і "справжню" (у особистому житті, поза соціальною роллю людини);

• відчуження особи від духовного світу інших людей.

На думку Маркса і Енгельса, мораль соціально обумовлена і заснована на економічних відносинах в суспільстві. Основний елемент моралі - соціальний ідеал, що історично розвивається. Пролетаріат, будучи найпрогресивнішим класом буржуазного суспільства, повинен вважати своєю метою ліквідацію несправедливого ладу, Маркс і Енгельс стверджували, що пролетарська мораль:

• історично прогресивна;

• заснована на "матеріальній практиці";

• носить загальнолюдський характер;

• звільнена від релігійних догм.

Основоположники марксизму розвинули принцип історизму Гегеля, розробили соціально-історичний підхід до моралі:

• моральність визначена способом життя людини;

• спосіб життя визначений пануючим в суспільстві способом виробництва (не тільки в матеріальній сфері, але і всього суспільного життя).

2. Радянська етична теорія переосмислила установки марксизму, доповнила їх новими ідеями. Марксистсько-ленінська ідеологія СРСР включала вчення про мораль.

Мета навчання - побудова комуністичного суспільства. У комуністичному суспільстві передбачалися:

• розподіл благ по потребах членів суспільства;

• вільний розвиток кожної людини як умова вільного розвитку всіх людей;

• висока свідомість людей, подолання егоїстичних прагнень.

Основні положення марксистсько-ленінської етики. Ідеали комуністичного суспільства, на думку ідеологів, досягаються тільки революційним шляхом. Революція припускає насильство відносно інакомислячих. Пролиття крові не виключається. Насильство намагалися виправдати тим, що революція скоюється на користь трудящої більшості.

Пролетарська партія очолює революцію, є організатором нового суспільства.

В. Ленін стверджував, що єдиним критерієм моральності є вірність задачам пролетарської боротьби і партії.

Ідеологи марксизму проголосили:

• пріоритет інтересів класу над інтересами індивіда;

• підпорядкування людини колективу (трудовому, партійному);

- особисте, сімейне життя людини підконтрольні колективу і партії. Аморальними вважалися:

• прагнення до матеріального благополуччя;

• побутові блага, комфорт,

• проходження моді і т.д.

У соціалістичному суспільстві формально була проголошена свобода совісті. Проте єдино вірною вважалася безрелігійна мораль. Віруючі часто піддавалися переслідуванню.

Важливим принципом марксистсько-ленінської етики є інтернаціоналізм: братство гноблених класів різних країн, допомога у визвольній боротьбі пролетаріату інших країн.

Обов'язковою межею моральної людини соціалістичного суспільства є оптимізм, віра в світле майбутнє, перемогу комунізму і ін. Моральна рефлексія, песимізм, сумніви відкидалися як буржуазні, розкладаючі.

Практична мораль у сфері політики базувалася на принципах вироблених Макіавеллі. Основною метою (перемогою комунізму)  виправдовувалися жорстокість, репресії, переслідування інакомислячих і ін.

Соціалістична мораль в ідеалі означала:

• гуманізацію всіх сфер життя суспільства і людини;

• духовне зростання індивіда;

• особисту відповідальність кожної людини за життя суспільства;

• зростання солідарності членів суспільства, спілкування, засноване на духовних інтересах людей;

• пошана до праці;

• турбота суспільства про дітей, старих, хворих і т.д.

Передбачалося, що в комуністичному суспільстві етична регуляція замінить правову, тобто люди досягнуть високого рівня розвитку етичної свідомості.

В порівнянні з кризовою капіталістичною мораллю ідеали комуністичної моралі відрізнялися прогресивністю і гуманністю. Соціалістична мораль не була реалізована повною мірою.

Питання 2. Етична думка XX в. Альберт Швейцер

1. Егоїстичний і моральний періоди життя. Подвижництво

2. "Благоговіння перед життям". Етика

1. Альберт Швейцер (1875 - 1965) висловив своє етичне вчення в працях "Культура і етика", "Філософія релігії І. Канта" і ін. Швейцер виділяв в житті людини два періоди:

егоїстичний період самоствердження - присвячений задоволенню приватних прагнень;

моральний, християнський - період самозречення, служіння людям.

Чим  більше уваги людина приділяла собі в першій половині життя, тим краще вона розвинула свої здібності і тим більшь корисна людям в другій частині життя.

Цей висновок Швейцер зробив на основі свого життєвого досвіду: у віці 30 років він пожертвував благополучним життям і успішною кар'єрою ради місіонерської діяльності в Африці. Він побудував схему ухвалення морального рішення (переходу до другого періоду життя):

• загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів;

• конкретний намір, оцінка протистоячих сил, вибір засобів досягнення;

• ухвалення рішення.

На думку Швейцера, неприпустимими і аморальними є втручання у внутрішній світ людини, нав'язування своїх думок і оцінок. Людина повинна коїти тільки ті вчинки, за які може нести повну відповідальність.

Керівництвом до дії є відчуття вини за благополучне егоїстичне життя. Швейцер стверджував, що жителі багатих розвинених держав несуть відповідальність за страждання народів третього світу. Найяскравішою межею особи Швейцера було подвижництво - безпосереднє служіння людям. Ознаки подвижництва:

• допомога в будь-яких умовах і життєвих обставинах;

• подвижник повинен знаходитися в тих же умовах, що і ті, кому допомагає, терпіти ту ж потребу;

• діяльна допомога (вона переважніша від слів співчуття);

• здійснення очевидно гуманних дій;

• чистота мотивів допомоги (її не нав'язують).

Людина не повинна використовувати нещастя інших для самоствердження, милування собою.

Безкорисливе служіння людям є гарантією чесності.

2. Швейцер стверджував, що європейська культура знаходиться в глибокій кризі. Її ознаки: панування матеріального над духовним, підпорядкування індивіда цілям суспільства.

Головною причиною кризи культури є криза світогляду який виразився в:

• песимістичному мисленні;

• втраті зв'язку з етичними ідеалами;

• прагненні до зовнішніх успіхів і добробуту;

• неглибокому обґрунтуванні етичного ідеалу.

Швейцер вважав за необхідне відновити зв'язок оптимістичного світогляду європейських людей з етикою, обґрунтувати залежність світогляду від етики.

Швейцер писав: "...світо" і життєствердження співвіднесено з етикою це є світоглядом культури". " Альберт Благоговеніє перед життям" ідея, що містить разом міро- і жізнеутвержденіє і етику.

Світогляд етичного світо-, і життєутверждення і його ідеали культури обґрунтовані в мисленні. Людина, що думає про себе і своє місце у світі, затверджує себе як волю до життя серед інших.

У основі самоідентифікації лежить існування (а не думка). Існування виражене у волі до життя, затверджується як задоволення або страждання, є дійсним предметом думки людини.

Воля до життя виявляє ставлення людини до себе і навколишнього світу, приводить людину в діяльний стан.

Відношення людини до волі до життя може бути:

* негативним, протиприродним, необґрунтованим в логічному мисленні (може вилитися в самогубство);

* позитивним, природним (благоговіння перед життям). У особи мислячої, етичної:

* воля до життя позитивна;

* діяльність прямує благоговінням перед життям;

* затвердження волі до життя є етичною задачею.

Основним принципом етичного, на думку Швейцера, є "...спонукання виказувати рівне благоговіння перед життям як по відношенню до своєї волі до життя, так і по відношенню до будь-якої іншої".

Добром є все, що сприяє збереженню і розвитку життя. Зло - все, що знищує життя або перешкоджає його розвитку.

Швейцер вважав, що етика народилася з містики (залучення до вічного, неземного шляхом магічного акту або умогляду). Вона можлива не як знання, а як дія і індивідуальний вибір, який сполучає індивіда з іншими живими істотами. Практична етика співпадає з основним принципом етичного (благоговінням перед життям) і наказує тільки одне правило - благоговійне відношення до життя у всіх її формах і в будь-яких обставинах.

"Благоговіння" виражається в прагненні зберігати будь-яке життя, робити максимально можливе добро. "Світ є... драма роздвоєння волі до життя, оскільки одна істота затверджується (або існує) за рахунок іншої".

Швейцер стверджував, що зло є злом навіть тоді, коли воно неминуче або життєво необхідне. (Наприклад, вбивство тварин ради підтримки життя людини.) Тому чистій совісті у людини бути не може. Повністю зла уникнути неможливо, але людина здатна зменшити його.

Питання 3. Російська етична думка XIX - XX ст.                            Етичні погляди Ф.М. Достоєвського

Федір Михайлович Достоєвській (1821 - 1881) висловив свої етичні думки в творах "Записки з підпілля", "Злочин і кара", "Ідіот" і ін.

Достоєвській затверджував абсолютну цінність кожної людини. Найважливішою проблемою він рахував подвійність душі людини, поєднання світлого "божеського" початку і егоїзму, жорстокості, тягу до саморуйнування і т.п.

Душа людини розглядається їм як діалектика добра (Бога) і зла ("бісовий"). Людина постійно стоїть перед проблемою вибору між добром і злом. Люди підлеглі законам природи і суспільства, обтяжуються цією залежністю, намагаються довести можливість вільного вибору.

Відступ від норм моральності Достоєвській вважав не тільки слідством природних схильностей, але і явищем духовного світу людини.

Достоєвській заперечував раціоналізм свободи людини, стверджував, що свобода часто носить ірраціональний і деструктивний характер. Людина може керуватися свідомістю (розумом, совістю) і несвідомим (бажаннями, пристрастями).

Люди часто хочуть діяти "по своїй дурній волі". Така воля, сполучена з байдужим розумом, може привести до злочину і саморуйнування особи.

Іноді вибір вірної етичної позиції лежить через страждання і навіть злочин. Єдино вірною етичною позицією є християнство. Людина, на думку Достоєвського, не може жити без Бога в серці.

Будь-який вчинок людини повинен бути етично обґрунтований і виправданий. Навіть гармонійний світ "загального щастя" не повинен досягатися ціною страждань, "сльозинки дитини".

Достоєвській відкидав автономію особи, оскільки:

• індивід, замкнутий на собі, є носієм аморальності;

• люди об'єднані глибинним духовним зв'язком, загальним братством. Мораль заснована на відчутті Бога. Це відчуття виявляється в любові:

• що розповсюджується на весь світ, всі живі істоти;

• етичній;

• діяльній;

• постійній.

Тільки така любов, на думку Ф.М. Достоєвського, може врятувати людство від зла.

Питання 4. Російська етична думка XIX - XX ст. Л. Н. Толстой

  1.  Значення життя людини
  2.   Непротивлення злу насильством

1. Лев Миколайович Толстой (1828 - 1910) висловив свої етичні ідеї в публіцистичних і художніх творах: "Сповідь", "В чому моя віра", не "можу мовчати", "Батько Сергій" і ін. В результаті духовної роботи і вивчення християнства Толстой зробив висновок:

• церква спотворила вчення Христа;

• Ісус був не Богом, а реформатором суспільства;

• основою вчення Христа є заповідь непротивлення злу.

Толстой розглядав питання про значення життя, яке включає поняття Бога, свободи і добра.

Для вирішення цього питання необхідно визначити зміст життя, яке безсмертне, не скінчується разом з життям людини. Толстий стверджував, що значенням життя не може бути ні досягнення егоїстичних цілей, ні служіння всьому людству (оскільки все це кінцево).

Життя людини одержує значення тільки в поєднанні з Богом, який є:

• абсолютним, безсмертним початком (Богом);

• межею людського розуму (люди знають, що Він є, але не можуть пояснити, що Він є таке). Свобода людини є прагненням до Бога як до істини.

Формулою любові і добра Толстой вважав формулу відношення людини до Бога: "...не моя воля, але Твоя та буде". Любов до Господа є етичним імперативом і реалізується через:

• відношення людини до себе:

• усвідомлення своєї невідповідності божественному ідеалу;

• прагнення врятувати душу (божественний початок в людині);

• ставлення  до інших людей:

• братерські відносини;

• усвідомлення рівності всіх людей перед Творцем. Вчення Ісуса Христа є етикою любові.

2. Л.Н. Толстой стверджував, що найважливішою заповіддю у вченні Христа є не "опирайся злому", яка є:

• абсолютна заборона насильства;

• формула закону любові.

Толстой  визначав насильство таким чином:

• фізичне насильство (вбивство, загроза вбивства);

• дія ззовні;

• узурпація вільної волі людини.

Насильство є протилежністю любові і тотожне злу. Індивідуальна відмова від насильства є найважливішим етапом в боротьбі із злом і обов'язковим елементом самовдосконалення особи. Ненасильство дозволить досягти порятунку душі людини і єднання людей.

Непротивлення злу, в розумінні Товстого, означає непротивлення фізичною силою. Ненасильницький опір злу можливий через духовний вплив (переконання, дискусію, протест і т. п.). Метою ненасильства є досягнення миру в людському співтоваристві.

Толстой стверджував, що немає випадку насильства, яке можна етично виправдати. Не можна виправдати насильство навіть ради запобігання більшому насильству (страта злочинців і т. п.).

Властивістю насильства є його відтворення в ще більших масштабах: "Ви 1000 років намагалися знищити зло злом і не знищили його, а збільшили його" (Ісус Христос).

Толстой  вважав, що не існує права на вбивство. Воно суперечить:

• загальнолюдській моралі;

• християнським ідеалам, ідеї рівності людей перед Богом;

• законам розуму і логіки.

Питання 5. Російська етична думка XIX - XX ст.                                           Революційні демократи

1. Революційні демократи

2. Ідеалістична філософсько-етична думка (філософія "всеєдності" і екзистенціальна філософія)

1. Революційні демократи (В.Г. Бєлінський, А.И. Герцен, Н.Г. Чернишевський, Н.А. Добролюбов і ін.) не створили цілісної етичної концепції. Вони розвивали ідеї французьких матеріалістів XVIII в. і дотримувалися матеріалістичного розуміння моральності.

Свою етичну позицію революціонер-демократи називали "розумним егоїзмом". Вона полягала в добровільному, безкорисливому підпорядкуванні особистих інтересів загальній справі (звільнення селянства). Революційні демократи висунули ідеї:

• засудження всіх форм експлуатації людини людиною;

• затвердження значущості мотиву вчинку при його моральній оцінці;

• твердження довга як потреби людини і ін.

2. Ідеалістичний перебіг російської філософсько-етичної думки. Його напрями: філософія "всеєдності" і екзистенціальна філософія. Особливостями ідеалістичної філософії є:

ірраціоналізм (принцип вивчення моралі, заперечливий провідну роль розуму в її дослідженні);

панетизм (уявлення про всеосяжний характер моралі і першорядну значущість етики, яка повинна охоплювати весь світогляд).

В умовах кризи російського суспільства тих років виникли сумніви в можливості раціонального пізнання світу, унаслідок чого почався пошук ірраціональних способів пізнання буття. Він відбувався у формах.

• помірного ірраціоналізму ("всієдність");

• антираціоналізму;

• релігійно-містичного ірраціоналізму (затвердження безумовної значущості релігії).

Ідеалістичній філософії був властивий панетизм - затвердження пріоритету етичної проблематики у філософії. Він виник у зв'язку із спробами розв'язати економічні і соціальні проблеми Росії засобами ідеології (в першу чергу моральності). Філософи-ідеалісти вважали головною метою своєї діяльності етичне оновлення суспільства.

Володимир Сергійович Соловйов (1853 - 1900) - російський філософ і публіцист. Його праці: "Криза західної філософії проти позитивістів", "Читання про боголюдину" і ін.

Соловйов писав: "Побудова філософської етики як вищого судилища всіх людських прагнень і діянь є... найважливіша задача сучасної думки". Він намагався створити концепцію практичного ідеалізму, в рамках якої обґрунтував принцип "позитивної всеєдності".

На цьому принципі засноване цільне знання - синтез віри, інтуїції і творчості. Результатом реалізації цього знання є теософія. Головною  складовою теософії є етика. Предмет теософії - синтез абсолютного початку з людиною (суб'єктивна етика) і з людством (об'єктивна етика). Величезне значення Соловйов надавав дослідженню етичної діяльності, яка може розглядатися як із внутрішньої сторони (діяльність реалізується в боголюдині - досконалій особі), так і із зовнішньою (діяльність реалізується в боголюдстві - досконалому суспільстві).

Основним питанням етики є питання про значення життя людини. Соловйов виділяв три основи моралі: сором, жалість і благоговіння. Послідовники Соловйова головну увагу надавали релігійній детермінації моралі.

Екзистенціалізм. Микола Олександрович Бердяєв (1874 - 1948), філософ і публіцист, свої етичні думки висловив в роботах "Боротьба за ідеалізм", "Критика історичного матеріалізму", "Про нове російському ідеалізмі" і ін.

Він виділяв "філософію трагедії" (суть моралі, що відображає) і "філософію повсякденності" (поверхневий огляд життя людей). Бердяєв вважав, що предметом етики є зіставлення належного і сущого.

Бердяєв протиставляв моральність справжню і несправжню, соціальну; затверджував індивідуальні етичні цінності і заперечував загальнозначущу, загальнообов'язковість моралі. Н. Бердяєв писав: "Спіткати значення життя, відчути зв'язок з цим об'єктивним значенням є... єдина важлива справа".

Всі філософи-ідеалісти розділяли цю точку зору. Їм були властиві песимістичне відношення до дійсності і оптимізм, пов'язаний із затвердженням вищого ідеалу, який повинен подолати зло і додати значення життю.

Лев Жердин - письменник. Його роботи: "Апофеоз безгрунтовності. Досвід адогматичного мислення", "Достоєвській і Ніцше", "На вагах Іова" і ін.

Жердин відкидав всі загальнозначущі цінності: свобода, розум, мораль і ін.). Він затверджував: "Всім можна пожертвувати, щоб знайти Бога".

Євгеній Миколайович Трубецькой - письменник і політичний діяч. У роботі "Значення життя" він писав: "Бог як життєва повнота... і є те, ради чого варто жити і без чого життя не мало б ціни".

Значення життя - вища цінність, яка:

• може бути пізнана за допомогою містичної інтуїції;

• повинна бути вільно прийнята людиною і втілена в його діяльності.

Етичну свободу російські філософи розуміли як діяльність особи, етична установка якої - добровільна відмова від свавілля.

Питання 6. Розвиток етичної думки Нового і Новітнього часу

1. Прагматизм

2. Неопозитивізм

  1.  Екзистенціалізм       
  2.  Психоаналіз           

1. Розвиток етичної думки кінця XIX - початку XX ст. знаходився в залежності від розвитку індустріальної цивілізації.

З посиленням кризових явищ в суспільстві в буржуазній моралі відбувається відмова від принципів гуманізму і набувають поширення ідеї націоналізму. Етичні концепції кінця XIX - другої половини XX ст. засновані на принципах релятивізму, суб'єктивізму і волюнтаризму.

Прагматизм. Представники цього напряму - Д. Дьюї, Ч. Пірс і ін. - представляли етику як практичну науку, яка розглядає проблеми утиліт.

Основні положення прагматичного напряму:

• основою моралі є прагнення людей до досягнення вигоди;

• людина в своїх діях керується поточною моральною ситуацією і оцінкою найближчих перспектив;

• будь-який характер діяльності і засобу досягнення мети виправдані самою метою.

  1.  Неопозитивізм (суб'єктивно-ідеалістична теорія). Його представники - Би. Рассел, А. Айер, Р. Карнап, Д. Мур і ін. - заперечували об'єктивну підставу моралі. Вони стверджували, що індивід сам визначає зміст моральних цінностей і ідеалів, тому всі дії людини виправдані.
  2.  Моральні думки індивіда:

• довільні;

• засновані на його відчуттях;

• можуть бути випадковими;

• не пов'язані з життям.

Неопозитивісти затверджували, що категорії етики невизначні і  можуть розглядатися як наукові (оскільки все, що засноване на емоціях, недоказове). Вони залежать від свідомості суб'єкта і обставин.

Філософи-неопозитивісти заперечували можливість теоретичного осмислення моралі, здатність етики вирішувати моральні проблеми.

  1.  Екзистенціалізм. Представники цієї течії - Карл Ясперс (1883 – 1969) Альбер Камю (1913 - 1960), Жан-Поль Сартр (1905 - 1980) і ін. - вважали, що моральність ворожа людині, вона є засобом маніпулювання людьми.

Сартр стверджував, що людина:

• створена Богом незавершеною, тому вона сама створює свою суть (робить себе чесною, благородною або навпаки);

• у своєму внутрішньому світі не залежить від суспільства, моральних і релігійних норм і власного досвіду прожитого життя. Людина здійснює вибір вільно і неминуче (навіть якщо не хоче вибирати), "з нуля", без впливу ціннісних установок, обставин і ін. Вибір людини реалізується у вчинках. Тільки по них можна судити про її якості.

Людина сама створює моральні цінності, на які орієнтується

і несе повну відповідальність за свій вибір і дії перед самою  собою.

Основною чеснотою, на думку Сартра, є чесність. Людина не повинна шукати виправдання своїм вчинкам, перекладати вину на інших. Свої етичні ідеї

Ж.-П. Сартр висловив в роботі "Буття і ніщо".

А. Камю рахував деякі затвердження Сартра апологією вседозволеності. Він стверджував, що природа людини незмінна і їй властиві моральні цінності.

Як і всі філософи-екзистенціалісти, Камю вважав, що людина пізнає самого себе і світ за допомогою відчуттів, а не наукового пізнання. Відчуттям, що характеризує буття людини, є відчуття абсурдності, постійного конфлікту людини з абсурдним світом. Людина задається питанням: "А чи стоїть взагалі життя того, щоб бути прожитою?"

Абсурд, на думку Камю, подолати неможливо, і не варто упокорюватися йому. Людина повинна:

• затвердити саму себе;

• володіти максимальною ясністю розуму,

• розуміти випавшу йому долю і жити, не упокорюючись їй.

У роботі "Бунтуюча людина" Камю висловив ідею метафізичного і політичного бунту проти несправедливості долі людини. Бунт, відмова від рабської долі затверджують свободу, рівність, людську гідність кожної людини, людську солідарність.

4. Еріх Фромм (1900 - 1980) - представник психоаналітичного напряму. Його робота "Людина для самого себе" присвячена етичним проблемам.

Фромм вважав етику прикладною наукою ("мистецтвом жити"). Життя підлегле системі теоретично обґрунтованих норм.

Фромм затверджував також, що істинним критерієм моральності є розум, а задоволення не може бути таким, оскільки допускає патологічний характер.

Існування людини - це динамічний процес розкриття її здібностей і можливостей. Людині необхідно пізнати себе: свою природу, властивості, тип характеру і ін.

Залежно від переважаючих інстинктів Фромм виділяв наступні типи людини:

біофіл (переважає інстинкт життя), конструктивний тип людини-творця;

некрофіл (переважає інстинкт смерті) - деструктивний тип, людина-руйнівник, вбивця, маніяк і ін.

Фромм дав характеристики етичній орієнтації людей: вона може бути плідною і неплідною.

Неплідна орієнтація включає типи поведінки:

рецептивний (поведінка, що відчувається) тип: людина вважає, що речовий світ їй не належить, розчиняється у тому, що любить, важко переживає втрату улюблених речей і людей;

експлуататорський тип: людина відчуває світ у нестямі, активно прагне привласнити цінності зовнішнього світу, їй властиві заздрість, жадання володіння тим, що належить іншому;

накопичувательській тип: людина замкнута на собі, на своєму речовому світі, протистоїть впливу ззовні, не любить ризику;

ринковий тип людина, що живе за принципами "ти мені - я тобі", "все продається, все купується", здібний до активного навчання, може зробити зраду. Непродуктивна орієнтація є злом для людини.

Згідно Фромму позитивна особа - це людина з плідною етичною орієнтацією, творчою діяльністю. Продуктивність - це реалізація здібностей людини і її сил, активність розумового і емоційного потенціалу людини.

Продуктивними силами людини є:

• сила розуму (збагнення суті явищ);

• сила любові (сприяє об'єднанню людей);

• сила уяви (планування дій).

Негативною, непродуктивною силою Фромм вважав владу людини над людиною. Жадання влади над іншими людьми суперечить продуктивним силам, виключає їх.

Питання 7. Розвиток етичної думки

Нового і Новітнього часу. Релігійні етичні вченя

1. Неотомізм

2. Неопротестантизм

3. Християнська етика C.Л. Франка

4. Християнська етика К.С. Льюїса

5. Християнський модернізм

1. Неотомізм - офіційне вчення католицької церкви. Основні положення:

• джерелом моралі є божественний розум. Він вічний, володіє всією повнотою моральних можливостей, визначає моральні вимоги;

• земне життя людини нероздільне зі злом і не передбачає істинного блаженства;

• причини страждань людей, зла, гріхів: недотримання норм божественної моралі, свобода людини;

• людина може досягти щастя і порятунку душі, тільки підкоряючись законам Божим.

2. Неопротестантизм (стверджує, що моральність є тим, що божественним визначить.

Людина гріховна за своєю природою і не здатна виконувати божественні заповіді в своєму земному житті.

Моральність - це прагнення людини до Бога, любов, милосердя і т.д.

3. Філософ С.Л. Франк (1877 - 1950) в роботі "Значення життя" затверджував безглуздя:

• існування людини поза відносинами з Богом;

• спроб людей переробити недосконалий мир;

• упевненості людей в істинності їх уявлень про добро і справедливість.

Абсолютним і вічним благом є Бог. Людина повинна віддавати життя служінню Богу, усвідомлювати це служіння, свідомо знищити в собі тварне заради торжества Божественного початку.

Франк вважав, що істинне моральне діяння не виявляється в зовнішній активності, а полягає в духовній і душевній праці, накопиченні духовних багатств ("вирощення в собі добра").

Людські блага (любов, багатство і ін.) повинні бути поставлені на службу Богу, любові до ближніх і полегшення їх страждань.

На думку Франка, зло - пустота, яка повинна бути заповнена добром. Силою із злом боротися не можна, але необхідно захищати добро від його руйнуючої сили.

4. Філософ К.С. Льюіс (1898 - 1963) в роботах "Просте християнство", "Любов" і ін. дав характеристики чесноти християнської любові. Він стверджував, що істинно віруюча людина повинна пожертвувати земною любов'ю, прихильністю до рідних і близьких ради любові до Бога.

Бог дарував людині благодатну любов - милосердя. Воно безкорисливе, може бути обернуто на ворогів і лиходіїв, звернено до Бога.

Люіс охарактеризував також любов-потребу: людина потребує Бога, чия благодать робить цю залежність свободою; людина потребує любові і співчуття інших людей.

Оптимальним є поєднання природної любові людини (дружба, прихильність і ін.) і милосердя.

5. Християнський модернізм. Німецький пастор Д. Бонхеффер (1906 - 1945) - учасник антифашистського руху, був страчений. Головні праці: "Покірність і опір", "Етика" і ін.

Пастор стверджував, що Ісус Христос символізує собою єдність гріховного світу людей і Царства Божого.

Сучасна людина:

• несе відповідальність за порядок у світі;

• не потребує Бога як опори, компенсації людської слабкості;

• залишена Богом, щоб дістати можливість діяти самостійно.

Бог (Ісус Христос) утілився в світі людей (Ісус), є страждаючим і співчуваючим початком.

Єдиною сферою служіння Богу є служіння людям. Християнин, на думку Бонхеффера, повинен прагнути не до порятунку своєї душі, а боротися за щастя ближніх.


Тема 8. Вчителі людства

План:

Питання 1. Проблема етичного прогресу

Питання 2. Конфуцій

Питання 3. Будда

Питання 4. Мойсей

Питання 5. Ісус Христос

Питання 6. Мухаммед

Питання 1. Проблема етичного прогресу

L "Прогрессивістській " погляд на розвиток моралі

2. Скептичний погляд на розвиток моралі

1. Історія етичної думки є віддзеркаленням еволюції норм моралі. Цей процес включає як позитивні досягнення, так і негативні явища у області моралі. Мораль була сформована в процесі соціалізації людини:

• виділення людини з тваринного світу, подолання біологічних рефлексів;

• утворення соціальних спільнот;

• становлення відносин в колективі;

• виникнення правил гуртожитку.

Мораль еволюціонувала від внутрішньоплемінних правил до загальнолюдських моральних норм. Виникають вищі орієнтири етичної поведінки і свідомості людей (принципи "високої" моралі).

Зі встановленням панування християнської релігії чесноти минулих часів (справедливість, мужність і ін.) доповнилися християнськими чеснотами: милосердям, любов'ю (яка розповсюджується навіть на ворогів) і т.д. Релігійна мораль є об'єднуючим початком: вона звернена до всіх людей незалежно від соціальної приналежності, підлоги, національності, місця і країни проживання.

Поліпшення вдач суспільства пов'язане з піднесенням ролі розуму людини. Новини в моралі з'явилися результатом зростання самосвідомості людини, моральної творчості індивіда.

Ідеї моралі розповсюджуються на всі сфери суспільної свідомості:

політику - засудження аморальних політичних рішень і т. п.;

гуманістичні принципи моралі зафіксовані в міжнародних угодах;

економіку - дотримання договорів і ін.;

• гуманізацію сфери має рацію (рух за відміну смертної страти);

екологічний рух - захист навколишнього середовища і т.д.

Розширяється сфера застосування норм моралі. Явища, які в минулі століття були морально нейтральними, одержують моральні оцінки

(наприклад, сучасних людей обурюють випадки жорстокого поводження з тваринами).

Ускладнюється механізм дії моралі. У минулому основними регуляторами були примушення, страх і ін.

У сучасному суспільстві людина дістала можливість вільного морального вибору.

2. Багато моралістів дотримуються скептичних поглядів на процес моральності. Етичний прогрес пов'язаний з соціальними умовами. Падіння вдач відбувається в період переходу від одного суспільно-економічного ладу до іншого.

Цей процес супроводжується кризовими явищами у всіх сферах життя суспільства (економіці, соціальній і духовній сферах і ін.).

Пітирим Сорокін виділив наступні ознаки етичної кризи суспільства:

• утилітарний  підхід до оцінки соціальних явищ і діяльності людей;

• прагнення людей до багатства і плотської насолоди;

• моральна атомізація індивідів;

• моральна анархія.

Моральна анархія виражається в:

• встановленні кожною людиною власних моральних норм;

• мінливості вдач;

• відсутності відчуття моральної відповідальності;

• ірраціональності морального мислення;

• збільшенні ролі насильства в суспільстві і ін.

У XX в. в умовах розвиненої індустріальної цивілізації частота воєн перевищила середню частоту воєн минулих століть в 1,5 рази

(Серебрянникова В.В. Соціологія війни).

Озброєні конфлікти XX в. (військові, етнічні) включають різноманітні методи боротьби, які в основному направлені проти мирного населення: економічні (санкції, ембарго), інформаційні, ідеологічні, диверсійні, терористичні. Створювали концентраційні табори, гетто, застосовувалися масовані бомбардування, вдосконалена зброя масового ураження.

Озброєні конфлікти стають засобом наживи: війни можуть бути розв'язані через зіткнення економічних інтересів, на поставках зброї наживаються величезні капітали.

В умовах кризи індустріального суспільства виникає загроза етичного відчуження особи унаслідок опосередкованого характеру суспільних відносин, взаємостосунків людей (Інтернет і ін.), раціоналізації сприйняття зовнішнього світу, втрати природного, емоційного сприйняття.

Цьому сприяють засоби масової інформації практикуючі:

• маніпулювання свідомістю людей, громадською думкою;

- фальсифікацію духовних явищ;

• пропаганду естетики насильства і жорстокості і т.п.

Проте у всі епохи моралісти констатували падіння вдач. Моральність, що послідовно погіршується, повинна була в результаті звестися до нуля, але цього не трапилося, як не було в історії людства і "золотого століття" моралі.

Питання 2. Конфуцій

  1.  Людинолюбство 
  2.  Ритуал
  3.  Синова шанобливість 

4. Виправлення імен 

5. Вихованість  

6. Благородна людина

1. Деякі філософсько-етичні вчення закріплені в історичному досвіді людей. Вони є зразками етичного мислення і поведінки на особистому прикладі творців вчень і служать етичною основою світових релігій, цивілізацій. Ці вчення обновлюють раніше існуючі в суспільстві моральні засади, відрізняються глибиною і масштабом дії на мораль суспільства.

Духовний вчитель китайської нації Конфуцій, або Кун-цзи (551 478 рр. до н. э.), запропонував програму добродійного життя. Він відкрив школу, в якій вивчалися мораль, ритуали, стародавня література

Основні категорії вчення Конфуція.

"Жень" (людинолюбство, милосердя, гуманність) як якість індивіда, людський початок, програма життя, борг.

Жень реалізується у відносинах людей. Відносини між людьми є гармонійними і етичними у випадку, якщо вони взаємні

Взаємність, рівність у відносинах є загальним принципом поведінки.

Конфуцій сформулював "золоте правило моральності". На питання: "Чи можна все життя керуватися одним словом?" - Конфуцій відповів: "Це слово - взаємність, не роби іншим того, чого не бажаєш собі".

2. "Лі" (ритуал, обряд, етикет, церемонія) утілює принцип взаємності. "Стримувати себе, щоб у всьому відповідати вимогам ритуалу, - це і є людинолюбство" (Конфуцій).

Ритуал - норми, зразки гідної поведінки. Він одночасно об'єднує людей, дозволяє зберегти дистанцію, необхідну для комфортного спілкування і реалізує принцип рівності в спілкуванні людей, нерівних по соціальному положенню або особистим якостям.

Суспільство побудоване за принципом "лі". Соціальний етикет регулює відносини в сім'ї, в дружніх зв'язках, між государем і підданими і т.д.

Згідно Конфуцію людина - унікальна істота, що володіє гідністю. Гідність людини походить "чи" від і утілюється "чи" в. Засвоєний звичай, ритуал відрізняє людину від тварини.

Моральна освіта полягає, в засвоєнні правил "лі" (ритуалу), вивченні літератури, музики і інших мистецтв.

Конфуцій говорив: "Знайти жень - означає підкорятися "лі".

Ритуал заснований на "сяо" - синової шанобливості і "чжен мін" -виправленні імен.

3. Синова шанобливість, відданість батькам - це турбота про старших і підтримка їх життя, найважливіша складова людинолюбства. Шанування до батьків в Китаї було закріплене юридично. Батько для дітей був останньою і абсолютною інстанцією.

Синова шанобливість, культ предків, пошану до старовини забезпечують:

• стабільність суспільства;

• спадкоємність поколінь;

• відсутність конфліктів між поколіннями.

Конфуцій проповідував "постійне відродження старого як шлях пізнання нового". Зміни порядків, заведених батьками, можливі тільки з їх згоди. У разі смерті батька зміни в будинку проводилися тільки після трирічного трауру.

Конфуцій вважав, що:

• зміни в суспільстві не повинні суперечити культу предків;

• етичні ідеали потрібно черпати у минулому;

• патріархальний спокій переважніший за конфлікти і смути, пов'язаних із прогресом. Конфуцій говорив: "Я вірю в старовину і люблю її щиросердо".

4. Концепція виправлення імен. Члени суспільства розрізняються по:

• соціальному статусу (стану);

• положенню в системі розподілу суспільної праці (функції).

Необхідною умовою для гідних відносин між людьми різних станів і функцій є відповідність людини своєму суспільному призначенню. "Государ повинен бути государем, сановник сановником, батько - батьком, син - сином" (Конфуцій).

Взаємність відносин в класовому суспільстві реалізується через обмін діяльності. Це вимагає виконання кожним членом суспільства свого професійного і громадського обов'язку.

5. "Вень" - вихованість, культурне значення життя людини. Чим вище положення людини в суспільстві, тим вище його етична відповідальність. Етичні обов'язки виробляються в процесі виховання, утворення і виявляються в ритуалі.

Вень, виховання - це синтез:

• природних, природжених якостей людини;

• якостей, придбаних в процесі виховання, освіти.

Конфуцій учив: якщо "...вихованість і природність в людині зрівноважать один одного, вона стає благородною людиною".

6. Благородна людина (цзюнь-цзи) означає:

• благородство походження, аристократизм;

• людська досконалість.

     Людська досконалість:

• не гарантується благородним походженням;

• досягається в процесі духовного самовдосконалення;

• досяжна для простолюдинів.

Для представників аристократичних станів людська досконалість є обов'язком. Благородна людина - ідеальна людина. Вона:

• прагне пізнати дао (правильний шлях);

• завжди слідує ритуалу;

• гуманна;

• щира, чесна;

• шаноблива;

• постійно вчиться, наполегливою працею досягає досконалості;

• стримана в словах, слова її не розходяться із справою.

Благородна людина, по навчанню Конфуція, відноситься до всіх однаково, не судить інших (тільки себе), запозичує у інших тільки хороше. Рід занять, найбільш відповідний для благородного чоловіка, - сановна діяльність, політика.

Благородному чоловіку протиставлялася низька людина (сяо жень), яка прагне до вигоди, нехтує ритуалом, має грубі манери, судить інших людей, вступає в конфлікти. Низький соціальний статус сприяє формуванню "сяо жень". Проте не всякий простолюдин є низькою людиною.

Конфуцій відзначав, що стати благородним чоловіком дуже важко. Себе він таким не вважав.

Питання 3. Будда

  1.  Шлях до прояснення
  2.  "Серединна дорога", "Благородні істини"

1. Принц Сиддхартхи Гаутама (Шаколмуні) народився у середині VI ст. до н.е. в Індії. Він ріс ізольований від світу, батько намагався уберегти його від негативних сторін життя.

Випадково Гаутама побачив хворого, старого, небіжчика і дізнався про існування хвороб, страждань, старості і смерті.

Після зустрічі з мандруючим аскетом принц вирішив, що знайти шлях до порятунку і позбавлення від страждань можна тільки через аскетизм. У віці 29 років принц покинув палац. Після декількох років суворої аскези і вивчення школи йоги Сиддхартхи Гаутама дійшов висновку, що самокатування не веде до порятунку.

Одного разу принцу Сиддхартхи відкрилася істина: порятунок - в звільненні від бажань, "розуречівленні". Це дозволяє:

• уникнути багатократних народжень і пов'язаних з ними страждань;

• стати всезнаючим;

• знайти безсмертя.

У віці 35 років принц став називатися Буддою (від Buddha - просвітлений, пробужденний).

Основні положення вченняБудди.

* Сансара (круговорот) - це череда народжень, перехід з одного існування в інше. Цей процес зв'язаний із стражданнями, хворобами, смертями.

* Блаженство, щастя Будда і його послідовники розуміли як:

* завершеність, внутрішню гармонію людини;

* стан повного щастя, коли більше нічого бажати;

* позбавлення від ланцюга перероджень. До блаженства не ведуть:

* гедонізм ("схильність до всякої хоті");

* аскетизм ("схильність себе виснажувати");

* комбінація гедонізму і аскетизму (принцип міри).

2. Будда відкрив "вірну серединну дорогу", яка веде "до умиротворення, i збагнення, до пробудження, до заспокоєння веде".

У момент прояснення Будді відкрилися чотири благородні істини. Вони лягли в основу буддійського життєвчення . Їх необхідно знати, щоб досягти етичної чистоти.

* Істина про страждання, тяготи. Стражданням є:

* все життя у всіх її проявах;

* насолода;

* людські прихильності, багатство, слава - це ланцюги, що прив'язують людину до життя

* Істина про джерело страждань: ним є бажання життя.

* Істина про припинення страждань. Нірвана (від санскриту, nirvana - загасання, охолодження) - це відсутність страждань, "безпристрасне припинення, відхід, покидання, свобода...". Чіткого визначення нірвани Будда

не давав. Її можна трактувати як:

* повне щастя, самодостатність;

* відсутність бажань, пристрастей, прив’язаностей;

* відхід від світу;

* спокій і т.п.

* Істина про вірну серединну дорогу. Програма етичного вдосконалення особи містить 8 ступенів духовного піднесення:

* істинне переконання (праведна віра) - засвоєння чотирьох істин Будди

* істинний намір - ухвалення благородних істин і неприв'язаність

до світу;

* істинна мова - стриманість від брехні і мов, що не відносяться до звільнення від світу;

* істинні вчинки - ненасильство, ненанесення шкоди будь-якій живій істоті;

* істинний спосіб життя, істинна поведінка;

* істинне зусилля - пильність, припинення поганих думок;

* істинне пам'ятування  (праведна думка) про те, що все скороминуще;

* істинне зосередження - духовне самозаглиблення.

Етичне самовдосконалення - це перехід від індивідуальної визначеності (всього, що виділяє людину з числа інших людей) до безособового початку.

Людина, що подолала плотську прихильність до світу, переживає почуття любові (відсутність ворожнечі) до всього живого на Землі в рівній мірі.

Питання 4. Мойсей

Декадог. Його особливості  

Мойсей (народ., ймовірно, в XIV - XIII ст. до н. э.) є:

• духовним батьком єврейської нації;

• засновником світової релігії іудаїзму;

• творцем одного з якнайдавніших кодексів моральності.

Мойсей не тільки виражав інтереси і волю своїх одноплемінників, але і створював єврейський народ, сприяючи його переходу з дикого, природного стану в історичний, державний, вів його до усвідомлення духовної спільності.

Крім кровних зв'язків людям були необхідні загальна віра, ідея єдиного Бога, а також загальні етичні принципи.

Суспільна свідомість того часу відрізнялася синкретизмом (єдністю релігії, моралі, має рацію).

Мойсей розробив зведення правил, які:

• регулювали всі сфери життя людини;

• носили законодавчий характер.

У основу зведення лягли 10 заповідей, одержаних Мойсеєм від Бога Яхве на кам'яних скрижалях.

10 заповідей (десятисловіє, Декалог):

1. Я, Господь, Бог твій... та не буде у тебе інших богів.

2. Не створи собі кумирів... не поклоняйся їм...

3. Не вимовляй імені Господа Бога твого всує.

4. Пам'ятай день суботній.

5. Почитай батька твого і матерь твою.

6. Не вбий.

7. Не прелюбствуй.

8. Не вкради.

9. Не лжесвідчи.

10. Не побажай нічого... що є у ближнього твого.

Заповіді 1 – 3:

• відносяться до сфери сакрального права;

• застерігають народ від варварства (многобожжя, чаклунства, людських жертвопринесень);

• затверджують віру в єдиного Бога.

4-а заповідь затверджує:

• зв'язок народу і Бога (субота - день духовного зосередження, думок про Бога);

• духовна єдність народу (день отдохновєнія обов'язковий для всіх шарів суспільства, включаючи рабів).

5-а заповідь - якнайдавніший закон шанування батьків, що увійшов до кодексу Мойсея.

6-а - 10-а заповіді:

• є нормами ставлення до ближніх;

• розповсюджуються тільки на представників свого народу ("...не лютуй на сина свого народу...");

• задають міру справедливості.

Змістом справедливості є рівна відплата, стародавній принцип таліона ("око за око").

Під впливом вчення Мойсея в рамках єдиного духовного простору споріднені племена сформувалися в націю. Народ усвідомив своє особливе призначення в світі ("...хто той великий народ, у якого закони... праведні так, як все це Вчення, яке я даю вам.?."), його сформували загальні етичні принципи.

Мойсей заклав основи життя народу:

• релігійні (єдинобожність);

• етичні (любов до свого народу);

• законодавчі (справедливість).

Заповіді Мойсея - один з якнайдавніших і значущіших етичних кодексів. Його ознаки:

безумовність: мораль, етичні вимоги абсолютні, виступають як воля Бога;

категоричність: вимоги не обговорюються, не допускають відхилень, оскільки дані Богом;

загальність: етичні вимоги Декалога:

• стали основою загальнолюдської моральності;

• ввійшли до складу морально-релігійних вчень християнства і ісламу. Особливості Декалога. Його норми:

• регулюють тільки дії людей, але не їх моральне мислення;

• не встановлюють індивідуальної етичної відповідальності - покарання і нагороди розповсюджуються на нащадків (наприклад, прокляття до 7 коліна);

• є примусовими законами - Мойсей не прагнув закріпити їх в моральній свідомості людей;

• не містять ідеї замогильної подяки за земне життя.

Милосердя в навчанні Мойсея не має самоцінного значення. Воно виступає тільки як форма справедливості і часто співпадає з формою справедливості - відплатою ("...вдову і сироту не пригноблюй... якщо пригноблюватимеш... будуть ваші дружини вдовами і ваші сини сиротами"). Милосердя виражається не в прощенні, а в м'якшій формі покарання.

Питання 5. Ісус Христос

1. Боголюдина 

2. Основні положення християнства.

 Заповіді Божі                    

3. Найважливіші християнські чесноти

1. З моменту народження Ісуса Христа ведеться відлік нашої ери. Описи життя і вчення Христа (Євангелія) склали його учні і послідовники. Канонічними вважаються Євангелія від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна.

Христос був посланий в світ людей Богом-Батьком для того, щоб мученицькою смертю спокутувати гріхи людства і вказати людям шлях до порятунку.

Ісус Христос був одночасно:

• Богом, сином Божим, що після смерті піднісся на небеса;

• людиною, що народилася від земної жінки, жила життям людини і випробувала смертні муки. (Це виражає єдність Бога-Творця і людини.)

А.А. Гусейнов в роботі "Великі моралісти" пише, що про Христа "...можно говорити і на мові теології, і на мові науки, він може бути і предметом віри, і предметом раціональної критики".

Ще в ранньому дитинстві Ісус Христос виявив цікавість до духовних проблем. У 30-річному віці він виступив з власним вченням. Про свою місію Христос говорив: "Благовістити я повинен Царство Боже, бо на те я посланий".

2. Основні положення навчання Ісуса Христа. Християнська релігія заснована на уявленні у тому, що Бог.

• є творцем всього сущого, "видимого і невидимого" (емпіричного і ідеального миру);

• єдиний в трьох особах - Батько, син і Дух Святий;

• є метою і значенням світу;

• є моральним абсолютом;

• є любов. Людина:

• створена Богом за образом і подобою Божою;

• наділений духом, душею і волею;

• гріховний первородним гріхом, успадковуваним від прародителів Адама і Єви, що прогнівили Господа;

• може знайти порятунок тільки завдяки Богу і церкві, яка представляє Творця на землі.

Головною метою християнина є:

• спокутування гріхів, покаяння;

• возз'єднання з Господом;

• отримання Царства Божого після смерті.

Емпіричний світ не цінний. Людина, що загрузнула в земних інтересах

приречений пекельному полум'ю.

Царство Боже. Царство небесне розуміється як:

• апокаліпсис, кінець світу, друге пришестя Месії;

• царство духу: "Царство Боже усередині вас". Воно призначене, за словами Христа, для:

• дітей і людей, схожих на дітей своїми душевними властивостями ("Блаженні жебраки духом... Блаженні чисті серцем..." і т. д.);

• скривджених, жертв соціальної несправедливості ("Блаженні ті, що плачуть, бо тішитимуться...");

• покірливих людей ("Блаженні покірливі...").

Напередодні Царства Божого людина зобов'язана зробити остаточний вибір між Богом, добром, вічним життям і Дияволом, злом, смертю: "...Покайтесь, бо наблизилося Царство небесне" (Євангеліє від Матвія).

Етична людина повинна дотримувати заповіді Христа, не зосереджуватися на земних благах і плотських задоволеннях.

Причиною страждань людей є турбота про матеріальні блага ("хлібі насущному"), Ісус говорив: "Шукайте раніше всього Царства Божого і правди Його, і це все прикладеться вам".

Вчення Ісуса Христа звернене до всіх людей без виключення, і в першу чергу до грішників: "Я прийшов призвати не праведників, а грішників до покаяння" (Євангеліє від Матвія).

Ісус Христос в Нагірній проповіді додав заповідям Мойсея характер гуманізму, пояснив істинне значення заповідей.

"Не вбий". Не можна не тільки вбивати, але навіть:

"гніватися на брата свого марно", сваритися з ним;

виражати неповагу до іншої людини;

заперечувати наявність розуму і розуму у іншої людини.

"Не прелюбствуй". Христос говорив: "...Всякий, хто дивиться на жінку з жаданням, вже перелюбствував з нею в серці своєму". (Гріхом є не тільки дія, але і думка.)

"Не переступай клятву". "...А я говорю вам: не присягайтеся зовсім" (Христос).

Людина не має права присягатися нічим, оскільки все в світі у владі Божої.

Закону помсти Ісус Христос протиставив заповідь милосердної любові:

"не опирайся злому" (терпляче перенось образи і зло);

"хто ударить тебе в праву щоку твою, оберни до нього і іншу";

"просячому у тебе дай";

"любіть ворогів ваших, благословляйте клянучих вас, добро творите ненавидячим вас, молитеся за тих, що кривдять вас і женуть вас".

Христос пояснював: "Якщо ви любитимете тільки люблячих вас... не чи то роблять і всі грішники?"

Ісус Христос застерігав віруючих від лицемірства:

"...не творіть милостині... перед людьми і з тим, щоб вони бачили вас...";

"коли молишся, не будь як лицеміри, які люблять... молитися, щоб показатися перед людьми";

"коли поститеся, не будьте сумовиті, як лицеміри...".

Також Ісус заповідав:

"...прощати людям гріхи їх...";

"...не збирати собі скарбів на землі...";

"...не судіть інших...";

"...оберігайтесь лжепророків...".

У Нагірній проповіді було сформульоване "золоте правило моралі". "І так у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте і ви з ними".

3. Основними християнськими чеснотами є;

* упокорювання. Істинний християнин повинен:

* підкорятися волі Божій, покірливо приймати послані йому біди і випробування;

* приймати те місце в світі, яке дане йому Богом (миритися з бідністю, низьким соціальним положенням);

* не умножати кількість зла в світі, бути покірливим, негнівливим;

* упокорювати свої пристрасті і амбіції;

* віра: істинні лагідність, доброта, упокорювання можуть бути засновані тільки на істинній вірі в Бога;

* надія. Вона полягає в:

* покладанні надії на милість Божу, його милосердя і справедливість. Смуток - невіра в милосердя Божа. Є смертним гріхом, що веде загибелі душі;

* вірі в утіху після смерті, отримання вічного життя в Царстві Божому;

* любов. Властивості християнської любові:

* безкорисливість;

* діяльність;

* милосердя;

* рівне відношення до всіх людей.

Християнська любов і милосердя вищі за об'єктивну оцінку особистих якостей людей.

Ісус Христос говорив: "...будьте синами Батька вашого небесного, який повеліває сонцю Своєму сходити над злими і добрими..."

Питання 6. Мухаммед

1. Виникнення ісламу

2. Засади мусульманського віровчення

3. Особливості етики Корану

1. Мухаммед народився в 570 р. в м. Мецці. Він належав до племені курай-шитов. Араби того часу сповідали многобожжя, що забезпечувало рівновагу між численними племенами.

У арабському суспільстві було багато людей, званих ханіфами (відпалими). Вони сповідали єдинобожність і пам'ятали, що родоначальником арабів був Ізмаїл, син Аврама.

У торгових поїздках Мухаммед познайомився з вченнями іудаїзму і християнства. Він випробував вплив монотеїзму, згодом називав себе ханіфом.

У 610 р. Мухаммеду з'явився Архангел Гавриил і показав священну книгу (Коран), а голос з неба сповістив: "О, Мухаммед, ти - посланник Аллаха...". Після вказівки зверху "Встань і перестерігай! І Господа твого звеличуй!" Мухаммед почав проповідувати нову віру.

Новій общині мусульман Мухаммед дав статут, який свідчив:

• члени общини складають єдиний народ, племінні відмінності подолані;

• люди діляться тільки на вірних (мусульман) і невірних (немусульман);

• кровна помста відміняється, віруючі об'єднуються проти загального ворога (невірних);

• вищою інстанцією є Аллах;

• Мухаммед - останній у ряді пророків єдиного Бога (після Аврама, Мойсея, Ісуса);

• Коран є останньою книгою одкровень.

З часом Мухаммед вирішив, що метод проповіді вичерпав себе і необхідно поширювати іслам за допомогою сили. Він сформулював ідею священної війни (джихаду).

• війна за істинну віру священна;

• чеснота віри вища за ваду вбивства;

• смерть за віру відкриває шлях в рай.

Разом з тим важливу роль в священних війнах виконували жадання наживи і помста.

Завдяки вченню про єдиного Бога і призначення арабського народу Мухаммед згуртував розрізнені ворожі племена, створив арабську державу, встановив єдину віру.

Основні положення ісламу:

• Світом править Бог;

• Бог абсолютний, досконалий, вічний;

• Аллах є Богом істини, милосердя, справедливості;

• Бог один, "нікого не можна давати йому в співтовариші";

• людству належить страшний суд і потім друге творіння.

У судний день грішники будуть відокремлені від праведників (і відправлені відповідно до пекла і раю), добро буде відокремлене від зла навіки, злі більше не зможуть уникнути покарання (як в перше творіння). На відміну від раю християн мусульманський рай обіцяє всю плотську насолоду, яку цінують люди.

2. Засада ісламу.

• Найважливішою засадою ісламу є твердження: "Аллах єдиний, а Мухаммед його посланник".

Обов'язкова молитва (цикл з 5 молитов). Молитви скоюються добровільно, без контролю ззовні. Дотримання щоденної молитви є показником щирості віри.

Обов'язковий пост в місяць рамадан. Полягає в повній відмові в світлий час доби від всього, що відволікає від благочестивих думок (їжа і ін.). Під час поста обов'язкові лагідність і милосердя. Пост є показником правильного відношення до природи людини і її духовному світу.

Обов'язкова милостиня, посильний внесок в общину. Носить благодійний характер (допомога бідним). Є не добровільним, а обов'язковим внеском. Свідчить про правильне відношення до ближніх.

Обов'язкове паломництво (хадж) до Мекки до Кааби - святилищу Аврама. Під час хаджу здійснюються посилені молитви і пожертвування .Думки віруючих концентруються на суті ісламу – єдинобожності.

3. Особливості етики Корану. Мухаммед не створив мусульманську етику як сферу знання і культури. Етика Корану є догмою і керівництвом до дії, моральною програмою.

Вчення Мухаммеда не систематизоване у вигляді кодексу і не містить загальних принципів. Воно включає конкретні норми моральності.

Етичні норми Корану нероздільні з формами регуляції людських відносин: релігією, звичаями, правом. Норми мусульманської етики не категоричні - в певних випадках допускаються порушення заборон (наприклад, необов'язковість поста для вагітних жінок).

Мусульманська етика реалістична. Вона враховує обмеженість можливостей людини, заперечує богоподібність  людини.


Тема 9. Категорії етики

План:

Питання 1. Цінності

Питання 2. Ідеал

Питання 3. Ідеал єдності. Конфлікт поколінь

Питання 4. Добро і зло. Добро

Питання 5. Добро і зло. Зло

Питання 6. Добро і зло. Суперечності в розумінні добра і зла

Питання 7. Добро і зло. Проблема конструктивності зла

Питання 8. Моральний борг

Питання 9. Совість

Вопрос10. Сором. Провина

Питання 11. Свобода 

Питання 12. Моральна відповідальність 

Питання 13. Чеснота і вада 

Питання 14. Щастя. Уявлення людей про нього 

Питання 15. Щастя. Значення життя

Питання 1. Цінності

  1.  Цінності, Вище благо  
  2.  Різні підходи до розуміння ієрархії цінностей

1. Людина існує в світі цінностей, які є:

• значущі для людини об'єкти (матеріальні і ідеальні);

• стійкі, узагальнені уявлення про щось як про благо, що відповідає потребам, інтересам людини (суспільства).

Людина орієнтується на цінності в своїх думках, діяльності, моральному виборі.

Цінності об'єднані в систему ціннісних орієнтації, яка є потребою людини.

Цінності розрізняють по їх:

змісту (користь, добро, влада і ін.);

знаку - позитивні і негативні, відповідають і не відповідають інтересам людини (користь - шкода і т. п.).

Виділяють також цінності практичні і духовні, вищі і низовинні.

Деякі цінності є загальними для всіх людей незалежно від відмінностей (соціальних, національних, статевих, вікових і ін.) і збігу обставин.

Все, що цінне для людини взагалі, називається вищим благом. Воно безумовне, абсолютно, універсальне (повинно бути прийнято кожною людиною).

2. Аристотель стверджував, що вищим благом для людини є розумна діяльність душі. Вся решта цінностей співвідноситься з вищим благом.

Підхід до розуміння цінностей, запропонований Е. Фроммом (психоаналітична психологія). Він стверджував, що людина:

• володіє розумом;

• знаходиться поза природою, відділяє себе від інших живих істот;

• усвідомлює межі свого існування, його кінцівку;

• здатна виходити за межі свого "я".

Кожна людина в дитинстві знаходиться в природній гармонійній єдності з матір'ю. Дорослішання є процесом:

• розриву зв'язку з матір'ю, сім'єю;

• усвідомлення відмінності між собою і іншою людиною;

• отримання свідомості;

• розвитку особи.

Автономія людини супроводжується відособленістю, відчуженістю. У відособленої людини виникає потреба в:

• ідентифікації;

• єднанні з іншими людьми;

• стабільності спілкування з людьми.

Фромм стверджував, що ці потреби є базовими, але в реальному житті рідко здійснюються, і їх задоволення людина сприймає як вище благо, ідеал.

Релігійний підхід до ієрархії цінностей. Бог - це абсолют. Божі заповіді містять основні етичні цінності і етичні вимоги. Основним призначенням людини є вдосконалення, порятунок душі, залучення до Бога.

Вищими є цінності, за допомогою яких людина:

• залучається до Бога;

• підноситься над своїм плотським існуванням.

Орієнтуючись на нижчі цінності, людина стає рабом пристрастей, грузне в повсякденності і т.п.

Соціологізаторський підхід до ієрархії цінностей:

• інтереси людини повинні бути підлеглі інтересам суспільства (групи, колективу);

• мораль є засобом підпорядкування особистих інтересів;

вищі цінності - цінності, орієнтуючі людину на досягнення суспільного блага.

Питання 2. Ідеал

1. Визначення ідеалу, дані І. Кантом, В.Ф. Гегелем і ін. 

  1.  Ідеал з погляду сучасної етики

3. Особистий ідеал. Функції ідеалу. Соціальний ідеал          

1. Поняття ідеалу вперше виникло в християнській моралі в результаті усвідомлення невідповідності між належним і сущим:

• гідністю людини і реальними умовами життя;

• виглядом земної людини і образом Ісуса Христа.

Християнська мораль як ідеал затверджувала образ мученика, аскета.

І. Кант писав: "Ідеал є те, до чого треба прагнути і чого ніколи не досягнеш", це "необхідне керівництво людському розуму". Ідеал, на думку Канта, незмінний для всіх часів, відірваний від реального життя. Ідеалом свободи є свобода духу.

В.Ф. Гегель стверджував, що ідеал:

• є протилежністю (?) дійсності;

• розвивається через цю суперечність;

• реалізується в плодах діяльності світового розуму.

А. Фейербах вважав, що ідеалом є "цільна, всестороння, досконала, утворена людина".

Соціалісти-утопісти, вважали ідеалом право людини на вільний розвиток, який можливий тільки в результаті ліквідації класової нерівності.

К. Маркс і Ф. Енгельс визначали моральний ідеал як складову суспільного ідеалу  звільнення пригноблюваного класу революційним шляхом. Засновники марксизму вважали, що ідеал відображає дійсність, що розвивається: "Історія не може одержати остаточного завершення в якомусь ідеальному стані... це... рух... з яким повинна погоджуватися дійсність".

2 Ідеал є ціннісним і імперативним уявленням (затверджує безумовний, позитивний зміст вчинків), що визначає зміст добра і зла, належного і т.д.

Сучасна етика розглядає ідеал з позицій антропоцентризму. Моральний ідеал - це:

• універсальне, абсолютне, етичне уявлення про благо, належне;

• образ досконалих відносин між людьми;

• пристрій суспільства, що забезпечує досконалі взаємостосунки людей (суспільний ідеал);

• вищий зразок етичної особи.

3. Особистий моральний ідеал людини - це прагнення до щастя, задоволеності життям. Він повинен мати соціальну значущість. Аспекти особистого ідеалу:

• плотсько-емоційний (уявлення про особисте щастя);

• розуміння мети і значення життя;

• мотиви діяльності;

• ставлення до інших людей.

Зміст ідеалу визначений соціальним середовищем. Формування ідеалу - це процес перетворення навколишнього середовища у внутрішній світ індивіда. У основі ідеалу можуть лежати індивідуальна етична програма, позитивний приклад і т.д. Основні функції ідеалу:

• визначення мети етичної діяльності людини;

• спонука людини до етичних вчинків;

• об'єднання належного і сущого;

• визначення морального вигляду людини.

Моральний ідеал може бути заснований на соціальному ідеалі. Соціальний ідеал:

• визначає спосіб життя і діяльності суспільства;

• включає моральні установки;

• етично орієнтує суспільство

Питання 3. Ідеал єдності. Конфлікт поколінь

1. Ідеал єдності

2. Ідеалізм

3. Зміна ідеалів. Етичний конфлікт поколінь

1. Ідеал єдності лежить в основі культури Європи. Вчення натурфілософів про всесвіт, єдиний  початок Космосу було сприйнято християнською філософією.

Християнські мислителі стверджували, що в умовах автономного існування людини реалізація ідеалу можлива тільки як самовдосконалення людини, духовне єднання людей. Етичний борг людини обумовлений ідеалом єдності. "Полюби ближнього, як самого себе". Богослови стверджували, що:

• вищий ідеал (Царство Боже) затверджується в дусі;

• духовне єднання досягається раніше іншого.

Ідея єдності лежить в основі всіх світових релігій, проголошується вищим етичним ідеалом.

Соціологізаторський підхід до інтерпретації єдності: ідеал єдності є вимогою зміцнення суспільства.

Утопічний підхід: ідеал єдності здійснюється тільки в розумній реорганізації життя суспільства. Мислителі цього напряму бачили передумови єдності в розподілі праці і виробничої кооперації, у встановленні справедливих форм власності і ін.

Гармонійність людських відносин є однією з умов етичного прогресу.

2. Етичний ідеалізм - віра людини в існування:

• принципів і норм поведінки, дотримання яких дозволяє зберегти відчуття власної гідності;

• святого, значущого для всіх людей;

• високої мети (батьківщина, культура і ін.), якій повинна служити людина.

Ідеалізмом є:

• надія на повну реалізацію ідеалу в реальному житті;

• відірваність від реального життя, нерозуміння її.

Ідеалізму протиставляється реалізм/меркантилізм (переконаність у тому, що все є підлеглим інтересам людей і їх прагненню до вигоди).

Етичний ідеалізм може вилитися в неприйняття реального життя, "відхід в себе" (ескапізм), моральний нігілізм, ригористичні вимоги, що пред'являються до інших людей.

3. Зміна ідеалів. Ідеал визначає етичні вимоги до досконалої особи, але міняє свій зміст в ході змін умов життя людей. В процесі зміни історичних епох і поколінь людей відбуваються:

• коректування ідеалу;

• включення в нього нових установок.

Зміст ідеалу (уявлення про якості людини) міняється залежно від об'єктивних умов і суб'єктивних переваг людей. Зміна ідеалів відбувається в умовах загострення суперечностей, конфліктів між суспільством і особою.

Зміна ідеалів у всі епохи супроводжувалася моральним конфліктом поколінь ("батьків і дітей"). Цей конфлікт - вид соціальних суперечностей, свідоцтво несхожості цілей, моральних оцінок, мотив діяльності і т.д.

Етичні конфлікти є показниками відсутності:

• загальнонаціональної мети;

• виховної політики у  відношенні молоді;

• спроб рішення проблем на основі соціальної справедливості. Можна виділити міжособистісний і внутрішньо особистісний конфлікти. Ознаки конфліктів:

особовий характер;

• можливість вибору поведінки;

• можливість вибору засобів і шляхів рішення.

Рішення конфлікту можливе за допомогою діалогу і компромісу. Компроміс дозволяє уникнути насильства, врахувати інтереси всіх учасників

конфлікту. Компроміс повинен спиратися на принципи моральності.

Рішення конфлікту залежить від моральних властивостей особи, її виховання (і самовиховання).

Моральне виховання молоді необхідне для зміцнення духовного зв'язку поколінь, відтворення системи суспільних відносин.

Питання 4. Добро і зло. Добро.

  1.  Поняття добра. Доброта. Чеснота. Релятивізм
  2.  Користь

1. Добро і зло - основні категорії етики і моральної свідомості людини. На поняттях добра і зла засновані всі етичні уявлення. Поняття добра і зла:

• є узагальненими;

• позначають діаметрально протилежні характеристики;

• виражають найважливіші установки моральної свідомості.

Узагальнене визначення добра - позитивне, значуще для людини (співтовариства людей), необхідна умова життя людини і суспільства. Добро асоціюється з гармонією, благополуччям і т.п.

Поняття "добро" і "благо" часто вживають як синоніми. Вони застосовуються до етичної поведінки, матеріальних цінностей. Позитивна оцінка явищ і речей заснована на розумінні добра (блага) як того, що цінне, значуще для людей.

Смислові відмінності у вживанні слова "добро".

Відносне значення: хороше, корисне для даної людини в даних обставинах.

Абсолютне значення: добро в абсолютному значенні - це:

• вираз самоцінного добра (досягнення мети, що не є засобом);

• вираз позитивного значення явища щодо вищої цінності (ідеалу).

Добро в абсолютному значенні є етичним поняттям.

• У буденній свідомості добро (благо) є результатом суб'єктивної оцінки людини.

• У релігійній свідомості добро, благо:

• є характеристикою миру;

• задано Богом, існує об'єктивно;

• є самим Богом (високим благом).

Зло є протилежністю добра.

Формування понять добра і зла йшло у процесі становлення моралі. Відбувалося усвідомлення добра і зла як цінностей, не пов'язаних з

природними явищами (які можуть бути корисними і шкідливі), але знаходяться поза категорією моралі).

Добро і зло є характеристиками вчинків, тобто дій, досконалих навмисно, вільно, співвіднесених з ідеалом.

Зміст добра і зла обумовлений ідеалом моральності:

• добро - те, що прагне до ідеалу;

• зло - те, що віддаляється від ідеалу.

Доброта. Добрим можна назвати людину, що творить добро. Доброта:

• виражається в житті, практичній діяльності людей;

• властива цілісній особі (добра людина добра і в поведена і в думках);

• неегоїстична: добра людина жертвує приватними інтересами ради блага інших.

Чеснота етично позитивні якості людини. Чесноти:

• відображають різні сторони добра;

• виховуються в людях.

Різним історичним епохам, культурам, моральним системам були властиві різні чесноти. Чеснота однієї системи могла бути вадою в іншій (стоїчна безпристрасність з погляду християнства є вадою).

Релятивізм. Поняття про добро і зло, моральні думки відносні. У кожної людини є свої схильності (тяга до задоволень і аскетизму і ін.). Релятивізм моральних думок може вилитися моральний волюнтаризм, аморальність.

Всі цінності одержують моральні оцінки залежно від того, як людина переживає їх в своїм досвіді. Моральні поняття добра і зла виявляються через моральний досвід людей. Затвердження добра в боротьбі із злом відбувається в духовному світі людини.

2. Користь. У багатьох етичних вченнях (утилітаризм, прагматизм) добром рахують все, що корисне, моральною називають систему взаємної корисності людей. Людина згідно цим теоріям піклується перш за все про свою користь (матеріальних, соціальних і інших благах).

Зведення добра до користі розмиває грань між добром і злом. Для досягнення особистої мети може бути корисно зробити аморальний вчинок. Крім того, потреби людини можуть бути збоченими, небезпечними для інших людей.

Користь є засобом досягнення добра. У різних моральних системах добром, яке не можна звести до корисності, є вищі цінності. Вони самоцінні, не утилітарні. Вищі цінності не приносять конкретної вигоди людям, іноді навіть вимагають жертвування своїми інтересами. Вищими цінностями є: гуманність, справедливість, любов і ін., а в релігійній етиці - любов до Бога, порятунок душі, милосердя і ін.

Добро обов'язково безкорисливе, тому відносини взаємної корисності не можуть вважатися добром, оскільки засновані на егоїстичних інтересах. Добро засноване на потребі людини дарувати добро іншим людям.

Питання 5. Добро і зло. Зло

  1.  Зло. Види зла           
  2.  Релігійні теорії походження зла ... -

1. Зло асоціюється з руйнуванням, загибеллю. Можна виділити наступні види зла:

* природне, природне зло (стихійні сили, хвороби і ін.) не залежить від волі і діяльності людини;

* соціальне зло:

* є частиною історичного процесу,

* народжується під впливом діяльності людей;

* не може контролюватися людиною.

Наприклад, бунти, революції, війни є результатом зіткнення інтересів і волі безлічі людей, є стихійною силою, не підвладній волі індивіда;

-  етичне зло, яке твориться під впливом :

* свідомості людини;

* волі людини,

* морального вибору людини.

Види морального зла, виражені в людських вадах (етично негативних якостях):

* ворожість - активне зло, направлене на інших людей, їх життя і благополуччя; свідомо заподіювана шкода (насильство і т. п.), що не є засобом оборони;

* розбещеність - зло, направлене на себе, вади людини (лінь, обжерливість і т. д.). Розбещена людина:

* стає рабом своїх пристрастей і тяги до задоволень;

* порушує соціокультурні заборони,

* не здібна до діяльної любові до ближнього.

Багато мислителів намагалися пояснити вкоріненість морального зла в природу людини, тобто людина від природи зла і егоїстична, знаходиться в стані конкурентної боротьби з іншими людьми. 3. Фрейд, наприклад, стверджував, що ворожість, агресія - це властивий людині інстинкт смерті.

Теорія "фрустраії - агресії". Агресія виникає у відповідь на перешкоди в досягненні мети або образи, може бути направлена не за адресою і т.д.

Держава і мораль створені для регуляції "боротьби всіх проти всіх" і збереження людей від взаємного винищування. (Цих поглядів дотримувалися І. Кант, Т. Гоббс і ін.)

Ф. Ніцше стверджував, що зло:

* вкорінене в природі людини;

* є проявом волі до влади, властивої всьому живому;

* морально виправдано (бути злим - значить затверджуватися).

У марксистському вченні зло вважалося породженням приватної власності.

2. Релігійні концепції походження зла. Вчення пророка Заратустри (зороастризм) відстоювало версію про моральну подвійність, що лежить в основі всесвіту:

добрий могутній дух створив все розумне, добре, чисте і підтримує життя на землі;

злий могутній дух створив все зле, нечисте, безрозсудне (смерть, безплідні землі і т. д.).

Єретична християнська секта маніхейців підтримувала ідею морального дуалізму світу і сполучала навчання Нового Заповіту із зороастризмом.

Християнство бачило в підставі миру добро:

• мир створений триєдиним Богом;

• Бог є абсолютне Благо і Любов;

• Бог всемогутній і усюдисущий, нічого на землі не відбувається без його відома;

• у творінні Божому не може бути закладене зло.

Присутність зла в світі теологи пояснювали падінням ангела Люцифера, який:

* спожив в зло дану йому Богом свободу;

* впав в гріх гордині, побажав стати рівним Творцю, зайняти його місце;

* спокусив сонм ангелів, які перетворилися на бісів, посібників зла. Люцифер став символом заздрості до творчого генія, егоїстичного жадання самоствердження. Люцифер, уособлення зла, вторинний, є твар’ю Божою і, зрештою, підлеглий Богу.

Людина створена Богом по своєму образу і подібності. Вона наділена свободою морального вибору: слідувати Божим заповітам або йти шляхом гріху, тому несе відповідальність за свій вибір.

Розповсюдження зла в світі людей відбулося в результаті гріхопадіння Адама і Єви, що впали в гріх гордині і побажали уподібнитися Богу і взнати, що є добро і зло.

Ведична  версія походження зла:

• зло в світі відсутнє;

• недосконалість миру є:

*лише удаваним, оскільки людина дивиться на світ з своєї нікчемної, обмеженої позиції;

* є невід'ємною складовою всесвіту, що гармонійно поєднується з іншими його елементами;

• дійсність в її істинному вигляді можна зрозуміти і правильно оцінити, тільки піднісшись над людською нікчемною точкою зору, вийшовши за рамки емпіричного.

Сучасні "холічні" уявлення про світ:

- світ - досконала, гармонійна єдність протилежностей (чорне - біле, чоловіче - жіноче і ін.);

• складові всесвіту є необхідними умовами існування один одного;

• суперечність дійсності не є ні добром, ні злом. Зло є результатом відношення людей до чого-небудь як до зла.

Питання 6. Добро і зло. Суперечності в розумінні добра і зла

  1.  Взаємовизначеність добра і зла
  2.  Суперечності в розумінні добра і зла

1. Добро і зло розуміються  тільки в єдності (добро через зло і навпаки). Для того, щоб бути діяльно доброю, людина повинна взнати зло. Недостатньо вивчати зло, щоб осягнути добро, злу необхідно чинити опір.

Добро одержує значущість у протилежність злу, затверджується протистоянні злу.

2. Уявлення людей про добро і зло є неоднозначними, можуть  міняти полюси.

У різних культурах різні етичні оцінки одних і тих же явищ, вчинків. Наприклад,

у західних країнах похвальними якостями вважаються:

• прагнення до самовираження, виділення із спільності;

• діяльне, завойовне відношення до зовнішнього світу, суб'єктивне втручання в природу і ін.

У країнах Сходу етична людина:

• повинен бути гармонійною частиною спільності, не вип'ячувати свою індивідуальність;

• сповідати даоський принцип недіяння, не втручатися в хід речей, пливти за течією.

Етичні уявлення міняються в процесі зміни історичних епох.

Традиційному, патріархальному суспільству були властиві:

• відтворення способу життя предків (відступ від традицій засуджувався);

- беззаперечне підпорядкування старшим;

• нетерпимість до інородців, іновірців, інакомислячих і т.д.

У сучасному суспільстві багато чеснот минулого вважаються аморальними. Добром, цінністю стали:

• становлення нових ідеалів, відмова від деяких традицій;

• самостійність, свобода творчості, розвиток індивідуальний людини;

• терпимість, пошана до індивідуальності і т.д.

Добро, благо для однієї людини (групи людей) може бути злом для інших. Будь-яка конкуренція має на увазі досягнення вигоди, блага одних людей ціною чиїхось втрат, страждань. Найяскравіше це виявляється в конкурентній боротьбі в ринковій економіці, в озброєних конфліктах (для переможця фінал війни - благо).

У певних обставинах зло може оцінюватися як благо. Наприклад, насильство - безумовний гріх, оскільки життя і свобода людини - найбільша цінність. Проте вбивство може бути морально виправдане і навіть визнане благим діянням у випадках:

• вбивства ворога на полі бою (особливо в справедливій, визвольній війні);

• вбивства в порядку самооборони;

- страти жорстокого злочинця.

Веління високої моралі - категорична заборона не "вбий" - перетворюється на правило не "вбивай без крайньої необхідності".

Вбивство, навіть досконале через необхідність, не перестає вважатися злом.

Одне і те ж явище може одночасно виступати як благо і як зло. Наприклад, науково-технічний прогрес є безперечним благом для людства.

В той же час плодами прогресу є екологічні і техногенні катастрофи, ядерна і бактеріологічна зброя і багато що інше. З цієї точки зору науково-технічний прогрес може розглядатися як зло.

Можливий перехід добра в зло (і навпаки) у разі, коли порушується міра. Непомірність перетворює чесноту на ваду (щедрість перетворюється на марнотратство, гордість - в гординю і т. д.). Зниження інтенсивності моральної якості також веде до переходу добра в зло: ощадливості - в жадність і т.д.

Питання 7. Добро і зло. Проблема конструктивності зла

1. Вибір між добром м мам 

2. Конструктивність зла

1. В умовах морального конфлікту головною задачею людини є правильний моральний вибір.

Перший етап морального вибору полягає у виборі образу думки і

дії, відмові від зла, вади.

Іноді рішення проблеми знаходиться поза протистоянням добра і зла.

Людині необхідно зробити вибір між позитивними цінностями

(здоровий глузд, щастя, користь і т. д.) і образом дії і думки. На

приклад, людині доводиться робити вибір між сімейним щастям і

професійною кар'єрою.

Найскладнішим є моральний вибір "меншого з двох зол".

Такий вибір:

• сприймається людиною як трагічний;

• вимагає житейської мудрості і відповідальності;

• має непередбачувані наслідки;

- його результатом у будь-якому випадку є зло.

У моральній свідомості добро і зло мають різні підстави для оцінки

дій людини. Наприклад, сприяння добру морально нейтральне

саме собою розуміє; сприяння ж злу прирівнюється до творіння

зла.

Боротьба із злом часто оцінюється вище, ніж благі діяння.

2. Багато мислителів в своїх філософсько-етичних працях виказували ідею конструктивності зла, його позитивної ролі в системі всесвіту. Наприклад,

Н. Макіавеллі в трактаті "Государ" писав про доцільність зла в політиці. Обман, насильство, несправедливість можуть служити інтересам держави ("мета виправдовує засоби").

ф. Ніцше стверджував, що зло - це такі якості, як:

• розум, хитрість;

• діяльність;

• цілеспрямованість, сила волі;

• аристократичність.

Бути злим, на думку Ніцше, - значить самоутверджуватися. У своїх працях він висловлював думку про неспроможність і лицемірність того, що більшість вважає добром.

До розряду зла можна віднести такі явища, які руйнують встановлений порядок: нестандартність, новаторство, нонконформізм (неприйняття думок, стандартів оточуючих), творчість. Соціальний і технічний прогрес досягається ціною загибелі мільйонів людей у війнах, революціях і т.д.

Деякі філософи виказували думку, що зло проявляє свою конструктивність, творчу силу через діалектику добра і зла (Маркс, Гегель). Благо, добро здійснюються тільки через зло. Чеснота виявляється порівняно з вадою.

Проте не можна стверджувати, що люди вершать зло свідомо, ради досягнення прогресу. У основі діяльності людини лежать, перш за все, егоїстичні мотиви.

Питання 8. Моральний борг

1. Імперативність моралі

2. Моральний борг

1. Цінність, яка усвідомлена як етична, сприймається людиною як обов'язкова до виконання. Етичні цінності:

• імперативні (обов'язкові);

• безумовні (їм необхідно слідувати завжди і у всьому);

• надситуативні;

• універсальні (безособові).

2. Моральний борг - це:

• форма контролю суспільства за поведінкою індивіда;

• віддзеркалення взаємодій між людьми.

Існує два підходи до питання співвідношення цінності і імперативності блага і боргу:

евдемоністичний підхід:

* людині відомо, в чому його благо;

* задача людини - не ухилятися від блага;

* боргом людини є прагнення до свого блага і сприяння благу інших людей;

* деонтологічний підхід:

* людина недосконала від природи;

* суспільство є зосередженням зла;

* мораль дана людині, щоб приборкати зло;

* слідуючи боргу, людина досягає блага.

Моральні вимоги загальні. Загальність розуміється як;

* загальні уявлення всіх людей про правильний, добродійний;

* прості норми, загальнолюдські цінності, які визнають все;

* загальнопоширені моральні вимоги і цінності.

Універсальність норм, думок - це:

* безвідносна до конкретних ситуацій і людей;

* безсторонність (рівне відношення до всіх в рівній ситуації);

* рівне відношення до людини в різних обставинах (надситуатівність);

* універсалізуємість - людина повинна ухвалювати рішення відносно інших людей виходячи з того, що подібне рішення в подібній ситуації може бути ухвалене відносно нього.

Для того, щоб сприяти благу інших, людина повинна дотримувати права інших людей і виконувати свої обов'язки.

Борг - усвідомлення людиною необхідності виконання того, що наказує моральним ідеалом. Борг людини полягає в:

* добродіяння;

* протистоянні злу;

* сприянні благу інших людей і т.п.

Борг усвідомлюється людиною як внутрішня спонука. Деякі мислителі (Ніцше і ін.) розглядали усвідомлення боргу як результат виховання особи, дії ідеології.

Борг можна розуміти як тиск на особу, примушення з боку загальноприйнятих норм, соціальної дисципліни.

Моральні вимоги пред'являються у формі рекомендацій, формулювань бажаного (належного).

Санкції моралі (на відміну від права) носять ідеальний характер, звернені до свідомої, вільної особи.

Борг вимагає самопримушення. Свідомість боргу полягає в:

* усвідомленні людиною неприйнятності якої-небудь своєї якості;

* опорі цій якості;

* примушенні себе у разі потреби до здійснення того, що суперечить бажанням людини.

Вимоги довга самоцінні: людина виконує обов'язок безкорисливо незалежно від зовнішніх норм, затверджуючи його пріоритет по відношенню до своїх пристрастей, користі і т.п.

Автономія особи виявляється у виконанні морального боргу. Людина:

* виконує його вимоги без примушення ззовні;

* відноситься до них так, як ніби встановив їх сам;

  •  діє, будучи упевнений в своїй правоті.

Питання 9. Совість

1. Поняття совісті

2. Формування совісті

3. "Чиста совість"

1. Совість - це:

• критична оцінка людиною своїх вчинків, мислення;

• усвідомлення своєї невідповідності ідеалу і невиконання морального боргу.

Совість людини:

• не залежить від думки інших людей;

• співвідноситься тільки з боргом;

• діє і у тому випадку, коли контроль ззовні відсутній

Совість часто сприймається як незалежна від власної "я" людини, як голос "другого я", носія вищих цінностей. Існують різні точки зору про природу совісті.

Релігійний підхід- совість є голосом Бога.

Другий підхід: совість – це:

• специфічна форма сорому;

• узагальнені, перенесені у внутрішній світ людини думки значущих для нього людей;

• зміст совісті культурно і історично мінливий.

2 Совість формується в процесі виховання людини, її соціалізації.

Авторитарна совість. На ранній стадії формування совість орієнтована на думки авторитетного для людини оточення, пов'язана з боязню несхвалення, покарання. Звернення вихователя до совісті людини має форму вимоги відповідності правилам.

Гуманістична совість. Зріла совість є голосом "другого "я"", кращого початку в людині, відповідальністю людини перед самим собою.

Совість є емоційним феноменом. Вона виявляється як "муки, розкаяння" - це негативні переживання, докори людини самому собі, заклопотаність з приводу моральності своєї поведінки.

В той же час совість заснована і на розумі:

• розкаяння совісті з приводу відступу від норм моральності можливі тільки тоді, коли людина осмислила ці норми, прийняла  їх як належні;

• людина знаходить аргументи, реабілітуючи відступ від норм (заспокоює совість);

• людина повинна бути переконаною в істинності установок своєї совісті (проблема ієрархії цінностей).

3. Вираз "чиста, спокійна совість "можна зрозуміти як:

• усвідомлення виконання всіх моральних обов'язків, реалізації все своїх можливостей;

• претензію людини на духовну гармонійність, досконалість. Людина, що володіє совістю, удосконалюючись, пред'являє до себе все більш високі вимоги Спокійна совість може свідчити про лицемірство або самообман, духовну незрілість. (А. Швейцер називав чисту совість "вигадкою диявола".) Совість вимагає від людини виконання боргу. Борг людини перед самим собою – самовдосконалення.

Людина повинна культивувати свою совість, "все більше прислухатися до голосу внутрішнього судді і використовувати для цього всі засоби" (І. Кант). Свобода совісті може розумітися як право людини на:

• самостійне формування переконань;

• незалежність духовного життя

Питання 10. Сором. Вина

1. Сором         

2. Провина

1. Сором:

• виражає відчуття вини, усвідомлення людиною невідповідності вимогам навколишніх людей;

• орієнтований на думку інших людей;

• може відчуватися людиною навіть в тому випадку, якщо сама вона вважає свої дії етичними.

Людина, що проявляє негативні якості (агресію, брехливість і ін.) піддається насмішкам, презирству з боку оточуючих, сердиться на самого себе. К. Маркс називав сором гнівом, обернутим всередину.

Гнів людини викликаний усвідомленням своєї невідповідності загальноприйнятим нормам, своїй відчуженості.

Сором свідчить про глибокий зв'язок людини з іншими людьми, нестерпності для людини суспільного невизнання, осуду.

Людина боїться втратити суспільну значущість, цінність в очах іншої людини.

Сором перед самим собою є слідством віддзеркалення поглядів інших людей у внутрішньому світі людини.

Думка інших людей очолює в соромі навіть у разі, коли аморальний вчинок людини не має свідків. Боязнь засудження з боку значущих людей може утримати людину від здійснення аморальних вчинків.

Значущі особи можуть бути віддалені від людини в просторі і навіть в часі. Вони представляються як більш високо розвинуті особи. У деяких культурах сором є формою:

• суспільної дії;

• регуляції поведінки людей;

• доповнення до тілесних покарань ("ганебний стовп" і ін.). У середньовічній Європі, країнах Сходу публічна ганьба по силі дії на людину не поступалася тілесним покаранням.

Людина випробовує сором у випадках:

• усвідомлення своєї невідповідності загальноприйнятим нормам і цінностям, як моральним, так і матеріальним (відсутність високого соціального статусу, достатку і т. п.);

• нездатності відтворити загальноприйняті стандарти (слідувати пануючим звичаям, моді і ін.);

• невідповідності високим моральним орієнтирам (наявність у людини вад);

• нездатності проявити якості, необхідні в конкретній ситуації (боязкість у момент небезпеки і т. п.).

Християнській культурі було властиве відчуття сорому, пов'язане з тілом людини, плотським початком (моральна заборона на прояви сексуальності).

Людина може випробовувати сором у разі втручання інших людей в її внутрішній світ, приватне життя.

Люди здатні випробовувати сором за іншу людину в результаті ідентифікації з ним, переживати його провину як свої власні (наприклад, сором за дії уряду країни).

Помилковий сором - відчуття невідповідності помилковим, аморальним вимогам (наприклад, коли людина соромиться своєї "м'якості", невміння проявити агресію).

  1.  Провина - це переживання людиною невідповідності нормам, невиконання боргу перед самою собою, своїм внутрішнім світом, перед Богом.
  2.   Відчуття вини не залежить від думки інших людей і виникає у разі, коли людина несе особисту відповідальність за те, що відбувається.

Джерелом відчуття вини можуть бути:

• зовнішні явища (наприклад, страждання інших людей);

• внутрішні явища, стан душі людини (наприклад, провина за грішні думки).

Відчуття провини обтяжує людину, чинить тиск на її психіку. Воно може бути нейтралізоване, зняте прощенням, даним потерпілим своєму кривднику.

Прощення:    

• є актом великодушності;

- відбувається по добрій волі скривдженого;

• відновлює позитивні відносини між кривдником і потерпілим.

Західній цивілізації властива морально-психологічна парадигма провини, успадкована від християнства. За релігійними уявленнями, кожна людина:

• спочатку гріховний первородним гріхом;

• схильний до пристрастей, плотських бажань;

• грішні думки властиві навіть самим піднесеним і богобоязливим людям.

З. Фрейд в теорії психоаналізу дав своє пояснення походження відчуття провини:

• людина в дитинстві відчуває страх перед зовнішнім авторитетом (батьками), який накладає заборону на деякі бажання людини;

• з дорослішанням людини зовнішній авторитет перетворюється на частину внутрішнього світу людини, вищу інстанцію (Над-Я);

• в результаті цього переходу виникає совість, що виробляє почуття провини;

• під впливом "Над -Я" людина переживає почуття провини не тільки за провину, але навіть за намір;

• чим частіше людина відмовляється від ваблень, тим більше її відчуття провини;

• нереалізовані ваблення направлені проти людини (наприклад, придушення агресії веде до саморуйнування). Відчуття вини може прийняти форму неврозу.

Крім прощення для подолання відчуття вини необхідне розкаяннярелігії - покаяння):

• жаль про те, що трапилося;

• ухвалення етичного рішення (не повторювати подібного);

• зміна своїх оцінок і поведінки.

Питання 11. Свобода

1. Моральна свобода і необхідність

2. Моральні дії

3. Вільний вибір

4. Воля

1. Моральна свобода людини - це можливість визначення (етичного самовизначення) і реалізації етичної позиції.

Свобода виявляється у виборі напряму і способів діяльності. У свободі вибору людина проявляє себе як особа - самостійна і творча. У різних етичних вченнях даються свої визначення свободи:

• можливість досягнення насущної вигоди (прагматизм);

• абсолютна свобода діяльності, реалізація егоїстичних інтересів (екзистенціалізм);

• збагнення Бога, дотримання законів божественної моралі (релігійна етика);

• визначення людиною мети діяльності і задоволеність її результатами (антропоцентризм).

Моральна діяльність відображає поєднання об'єктивних умов і суб'єктивних складових етичної свідомості. Людина обмежена безліччю необхідностей. Вона підлегла законам: природним, соціальним, юридичним, правилам, стереотипам поведінки і т.п.

Всі умови, в яких живе і діє людина, закони, яким вона підкоряється, - даність, необхідність, перед задана людині. Людині необхідно:

• усвідомити зовнішню необхідність як єдино можливу;

• підкорятися їй;

• прийняти необхідність як свою внутрішню спонуку;

• усвідомити своє місце в єдиному процесі необхідності.

Свобода людини полягає в усвідомленні об'єктивних меж діяльності, спробі їх розширення. ("Свобода є пізнана необхідність". Гегель.)

Автономія, негативна свобода виражається в:

• свободі від опіки, диктату ззовні;

• діях, заснованих на нормах і принципах, які відповідають особистим уявленням людини про благо;

• можливості дії на формування норм і принципів.

Пізнання законів природи, наукові відкриття дозволили людині подолати свою природну обмеженість. Свобода розглядається як мимовільне відхилення від перед заданості.

2. Свобода характеризує дію, яка зроблена:

• з урахуванням об'єктивних обмежень;

• не з примусу;

• в умовах вибору можливостей.

Аристотель виділяв довільні і мимовільні дії людини. Мимовільні дії скоюються підневільно, з примусу, по невіданню.

Довільні дії можуть бути недобровільними (змішані дії) - вони довільні (оскільки людина сама є джерелом дії), але недобровільні (недовільні унаслідок того, що людина не зробила б цю дію за власним бажанням).  До довільних вчинків Аристотель відносив дії, досконалі по незнанню того, в чому полягає користь, в стані люті т.п.

Довільні вчинки можуть бути навмисними (досконалими свідомо, по своєму вибору).

  1.  Можливість вибору є суттю свободи. Вибір можливий за наявності альтернатив і доступності можливих варіантів.

Умови, необхідні для вільного морального вибору:

• відсутність зовнішнього примушення, заборони;

• свідомість, розуміння можливих варіантів і вибір одного їх;

• дію не повинно бути зроблено під впливом моральних установок, звичок - заборон, що стали частиною підсвідомості людини. Автоматизм моральної дії, вплив знеособлених сил є ознакою скованої дії, не завжди дозволяють досягти добра;

• наявність орієнтирів (цінностей, ідеалів) вільної волі. У випадку, якщо людина не має позитивних орієнтирів, вона не завжди в змозі скористатися свободою в благо.

Вільно довершений вчинок повинен включати елементи:

* початкові емоційно-етичні орієнтири, які можуть задаватися в процесі виховання; людина може розвиватися в заданому напрямі або вибрати інші життєві орієнтири;

* знання об'єкту діяльності і об'єктивних умов, визначення людиною свого відношення до об'єкту;

* визначення конкретної мети (цілі не носять моральний характер, але можуть включати моральний аспект);

* вибір засобів досягнення мети - засоби повинні бути благородними і адекватними, тобто не такими, що спотворюють вибрану мету;

* передбачення можливих наслідків вчинку;

* реалізація наміру.

Найважливішою якістю моральної свободи є визнання іншої людини, її свободи вищою цінністю, метою, але не засобом досягнення особистих цілей.

4. Слово воля іноді уживається як синонім слова "свобода". Волю можна розуміти як:

* відсутність примушення, рабства;

* можливість жити по своїй волі, не обмежуючись соціальними рамками;

* свободу вчинків і т.д.

Р.Г. Апресян виділяв свавілля, що є:

* свободою бажань;

* розгнузданістю самостійної волі;

* відсутністю пошани до чужої свободи.

Особиста воля повинна бути співвіднесена з боргом, підкорятися загальній волі, яка виражена в соціальній дисципліні, законодавстві. Вільною воля стає тільки через приборкання свавілля.

Свобода однієї людини обмежена свободою іншої людини.

Людина, прагнучи до реалізації приватних цілей, повинна залишатися у межах прийнятих норм, не допускати свавілля.

Питання 12. Моральна відповідальність

1. Поняття відповідальності   

2. Умови моральної відповідальності

3. Перед ким людина відповідальна?

  1.  Свобода є двигуном моралі. Мораль за допомогою свободи вибору стає джерелом історичної активності людини і суспільства. Моральні цінності стають стимулом діяльності людини і реалізуються в її практичній діяльності. Свобода має на увазі необхідність відповідальності людини за результат її діяльності. Відповідальність - це усвідомлення відповідності (або невідповідності) моральним нормам дій людини результатів, наслідків його вчинків. Людина повинна передбачати наслідки своїх дій, прагнути запобігти негативним результатам вчинку.

Відповідальність можна розглядати на рівні:

особи: виконання людиною норм, встановлених суспільством;

суспільства: відповідність вимогам моралі дій соціальних груп. Ступінь відповідальності людини (або групи) необхідно розглядати з урахуванням можливостей і конкретних умов.

Моральна відповідальність людини залежить від:

• її дієздатності;

• здібності до розуміння і вірного тлумачення вимог;

• впливи зовнішніх обставин на результат дій.

Особиста відповідальність людини прямо пропорційна рівню її можливостей в моральному виборі і мірі свободи.

Проблема особистої відповідальності пов'язана з проблемою провини людини за негативні наслідки її вчинків.

Моральна відповідальність також означає відповідальну поведінку по відношенню до інших людей: пошана до особи іншої людини, допомога людям і т.д.

Відчуття відповідальності існує в двох формах.

• позитивної - відчуття значущості, впливу на те, що відбувається;

• негативної - невпевненість в можливості досягти позитивних результатів.

Безвідповідальна поведінка - дії, скоювані без урахування їх наслідків. Воно пов'язане з неадекватною самооцінкою, байдужістю і ін.

Вираз "нести відповідальність" означає добровільне ухвалення відповідальності на себе.

2. Важливі умови моральної відповідальності:

• свобода скоюваної дії (вчинок, досконалий не з власної волі людини, не має на увазі відповідальності за нього);

• навмисність вчинку (ненавмисність вчинку тільки пом'якшує відповідальність, але не знімає її повністю);

• осудність людини, усвідомлення відбувається, можливість по своїй волі присікти дію, яка матиме негативні наслідки. Неосудними признаються психічно хворі. З юридичної точки зору штучно викликане божевілля (алкогольне, наркотичне) посилює вину.

В ході історичного розвитку людського співтовариства підвищується рівень особистої свободи людини, її моральної відповідальності за себе і свою сім'ю.

Філософ Е. Фромм стверджував, що багато людей обтяжуються цією відповідальністю і намагаються відхилитися від неї (іноді несвідомо). Фромм виділив механізми, що дозволяють на соціальному рівні скласти людині з себе свободу і відповідальність:

• тоталітарний режим, очолюваний "сильною особою", вождем, що узяв на себе всю відповідальність за життя суспільства і його членів;

• "автоматизуючий конформізм" - некритичне ухвалення чужих думок (ЗМІ і ін.), перетворення думки суспільства в своє власне.

3. Існують різні точки зору на те, перед ким відповідальна людина. Людина несе відповідальність перед іншими людьми тому, що знаходиться в залежності від них:

• свобода людини в суспільстві не абсолютна, вона обмежена свободою інших людей;

• людина знаходиться в природній залежності від інших людей (комунікативної, соціокультурної, психологічної);

  •  людина знаходить етичні орієнтири в суспільстві.

Релігійна точка зору:

Бог є вищим суддею, моральним законодавцем;

• людина несе відповідальність, перш за все перед Богом і в другу чергу - перед людьми, суспільством.

Індивідуалістичні концепції містять твердження, що людина відповідальна в першу чергу перед самою собою. Вона унікальна, відчужена від інших членів суспільства, вільна від впливу ззовні.

Вчення, що сполучають принципи індивідуалізму і орієнтації на інших

людей (Е. Фромм і ін.):

* людина не підлегла диктату ззовні, відповідальна перед своєю совістю;

* совість людини орієнтована на благо своє і інших людей;

  •  захист інтересів інших людей є природним прагненням людини, проявом вищого початку в її душі. Думки і відчуття людини визначають її  поведінку. Людина несе відповідальність за єдність духовної і поведінкової сторін своєї особи.

Питання 13. Чеснота і вада

  1.  Поняття чесноти і вади  
  2.  Вчення Аристотеля про чесноти 
  3.  Християнська етична концепція. Внутрішній конфлікт    
  4.  Класифікація чеснот    
  5.  Вчення В.С. Соловйова про чесноти 

1. Чеснота і вада можуть позначати:

  •  форми прояву моралі на рівні особи (моральні якості  особи);

* узагальнений показник характеру людини.

Кількість чеснот відповідає кількості видів діяльності людини. Людина і добродійна, і порочена. Вона недосконала. Навіть моральна людина  не складається тільки з чеснот.

Чесноти і вади є характеристиками особи, що служать для її оцінки іншими людьми. Вони означають намір людини діяти, ґрунтуючись (або не ґрунтуючись) на принципах моралі.

Орієнтація на чесноту припускає наявність відчуття власної гідності, бажання зберегти його. (Людина не здатна зробити ті або інші вчинки з гордості, пошани до себе.) Установка на чесноту заснована на цілісності внутрішнього світу людини, усвідомленні само адекватності.

Чесноти вказують, якою повинна бути людина, щоб правильно поводитися, виконати свій борг.

  1.  Аристотель в своєму вченні про чесноти стверджував, що чеснота є:

• "здатністю поступати найкращим чином у всьому, що стосується задоволень і страждань";

• "золотою серединою" між крайнощами (недоліком і надлишком).

Порочність - протилежність чесноти. Кожній чесноті відповідають дві вади (наприклад, чеснота - щедрість, вади - скупість і марнотратство).

Аристотель виділяв чесноти:

• розуму (розумні) - вони розвиваються в процесі навчання (мудрість, розсудливість і ін.);

• характеру - етичні чесноти. Вони:

• є результатом дій, досвіду (поступаючи справедливо, людина знаходить чесноту справедливості);

• характеризуються свідомістю, довільністю, навмисністю.

Чеснота - внутрішній порядок, склад душі. Досягається в процесі свідомого і цілеспрямованого зусилля.

Аристотель затверджував: людина, що володіє знанням про те, що таке чеснота, не проводитиметься протилежним чином. Згідно Аристотелю знати - значить володіти знанням, застосовувати його на практиці. (Проте знати, що таке чеснота - не значить сприймати її як імператив.)

3. Згідно християнської етичної концепції чеснота:

• є силою душі;

• дана кожній людині через благодать (Божественне одкровення);

• як знання дана через закон.

Через закон дається і знання гріху (людина дізнається про гріховність свого прагнення).

Подвійність людини виявляється в протидії знання чесноти гріховності бажань. ("Доброго, яке хочу, не роблю, а зло, яке не хочу, роблю". Апостол Павло).

Сократ і Аристотель пояснювали цю суперечність тим, що людина володіє не знанням, а думкою. Вона повинна досягти істинного знання і уміти застосувати знання з практики.

Апостол Павло говорив, що людина гріховна, якщо знає одне, а робить по-іншому. В цьому випадку вона  повинна прагнути від гріховного тіла, земної практичності.

В результаті вирішення внутрішнього конфлікту (подвійності) людина знаходить чесноту у формі розумності і праведності.

  1.  У моральній філософії прийнято виділяти наступні види чеснот:

 кардинальні (чесноти античної Греції):

* помірність;

* мужність;

* мудрість;

* справедливість.

Ці чесноти відображають античний інтелектуалізм, увагу до раціональних здібностей людини;

теологічні (християнські) чесноти:

• віра;

• надія;

• любов (милосердя).

У теологічних чеснотах основна увага надається волі. Вольову сторону душі людини характеризують віра в Бога, надія на порятунок душі, милосердя.

Християнський мислитель Хома Аквінський, ґрунтуючись на розділенні душі на розум і схильності, виділяв види чесноти:

інтелектуальні (мудрість, наука, мистецтво);

моральні (справедливість, розсудливість, помірність);

• у філософсько-етичній думці Європи Нового часу основна увага надається категоріям блага, свободи волі. довга.

5. B.C. Соловйов в своїй етичній філософії основне значення надавав трьом здібностям людини, які визначають сторони її морального досвіду:

сором - відображає відношення людини до матеріальної природи, до своїх природних прагнень. Людина соромиться панування природи над собою;

жалість - показує ставлення людини до всіх живих істот тому числі до інших людей);

благоговіння відображає відношення людини до вищого, преклоніння перед ним.

Ці здібності можна розглядати як:

• відчуття, правила дії, чесноти;

• чесноти (сором: соромливість - безстидство; жалість: жалісливість - жорстокість; благоговіння: благочестя - нечестиве).

Соловйов затверджував, що чесноти не є безумовними самі по собі. Вони знаходять значення чеснот залежно від предмету доповнення, в співвіднесеній з основами моральності. (Наприклад, мудрість, що проявляється в досягненні непристойних цілей, не є чеснотою.)

Віра повинна бути обернута на гідне, високе, мати гідний прояв (радість).

Надія повинна ґрунтуватися на благоговінні (сподіватися, наприклад, на отримання вигоди аморально).

Любов є чеснотою тільки в поєднанні з милосердям.

Питання 14. Щастя. Уявлення людей про нього

  1.  Щастя. Уявлення людей про щастя
  2.  Евдемонічний напрям етики. Характер етичної категорії щастя

3. Щастя і страждання   

1. Щастя - це:

* одна з глобальних етичних цінностей;

* регулятор етичної діяльності людей;

* відчуття глибокої задоволеності від досягнення мети, отримання предмету бажань;

* комплекс переживань, пов'язаний з позитивною оцінкою людиною свого життя, і т.п.

Єдиного, загальновизнаного визначення щастя в етиці не існує. Бажання, цілі людей різні, кожна людина має своє уявлення про щастя.

Узагальнений погляд на щастя: це стійке, довготривале володіння благами (або вищим благом).

Люди асоціюють щастя з:

* матеріальним достатком;

* фізичним здоров'ям;

* високим соціальним статусом;

* пошаною з боку інших людей;

* успішним самовираженням в праці, творчості;

* благодаттю Божою (для віруючих людей).

Щаслива людина позитивно оцінює себе, інших людей, дійсність. Вона переживає емоційний підйом, задоволеність.

Для досягнення щастя важливе уміння людини задовольнятися тим, чого вона досягла  на даний момент.

Перешкодою до досягнення щастя є занижена самооцінка людини, нездатність до самореалізації, з одного боку, і завищена самооцінка, непомірні амбіції, що викликають незадоволеність дійсністю, - з іншою.

Щастя не статичне, воно включає моменти боротьби за нього. Відсутність проблем викликає нудьгу, пересиченість.

Щастя можна розуміти як вдалий збіг обставин. У випадку якщо на шляху до досягнення мети не виникло непереборних перешкод, знайдена мета приносить задоволення. Можна припустити, що вдалий збіг обставин свідчить про вірно вибраних меті діяльності і засобах її досягнення.

Відчуття щастя - відчуття, супроводжуюче прагнення до значущої мети.

Щастя як глибокі позитивні емоції є:

• станом радості;

- відсутністю тривоги, заклопотаності;

• відчуттям наповненості, гармонійності життя.

Подібне щастя людина переживає в моменти творчого надихання, любові, піднесеної дружби і т.п.

2. Представники евдемонічного напряму етики стверджували, що щастя є вище благо, і з цієї точки зору вирішували найважливіші реальні проблеми.

Евдемонія - уявлення про єдність щастя і правильного відношення до життя. Евдемоністи вважали, що обов'язковими умовами щастя є:

* чеснота;

* керівна роль розуму в діяльності людини;

* пріоритет духовного чинника;

* помірність.

Як етична категорія щастя носить характер:

оцінний - виражає позитивну оцінку життя, відображає життя, вторинне по відношенню до неї;

мотивуючий - щастя є мотивом діяльності, програмує її (первинно по відношенню до неї);

імперативний прагнення до щастя природне, визначене природою людини.

Щастя є гармонійною взаємодією об'єктивного (суспільного) і суб'єктивного (особистого). Суспільство робить вплив на систему ціннісних орієнтації особи, її уявлення про щастя і практичну реалізацію цих уявлень.

Соціальна (об'єктивна) детермінація не зумовлює долю і щастя людини. Активна, діяльна людина може подолати несприятливий збіг обставин.

Щастя людини припускає її соціальну значущість, твердження в суспільстві, подолання людиною негативних особливостей особи.

Егоцентрична орієнтація діяльності людини шкодить не тільки іншим, але і самій людині, перешкоджає досягненню щастя. Разом з тим орієнтація на інших людей може перешкоджати розвитку особи людини, збереженню її індивідуальності, тому не повинна ставати самоціллю.

3. Досягненню щастя можуть перешкоджати негативні особливості особи, несприятливі соціальні умови життя. Щастя є емоційним переживанням, засновано на позитивній оцінці людиною свого життя і включає різні емоційні стани (у тому числі і негативні).

Різноманітність емоційного сприйняття життя людини засновано на її складності, суперечності. Уявлення про щастя як безперервну насолоду спотворює ціннісну систему людини, може вилитися в пересичення, розчарована життям.

Прагнення до щастя повинне включати готовність до можливих страждань, правильне ставлення до них. Страждання можуть бути:

конструктивними, що збагатять емоційні переживання щастя;

деструктивними, руйнуючими ціннісну систему людини, занижуючими оцінку життя.

Індивідуальні особливості людини визначають міру і вид страждань. Філософи старовини відзначали:

* надлишок задоволень приводить до страждань;

* тривала відсутність задоволень, стриманість дозволяють досягти вищого ступеня задоволення;

  •  очікування задоволення здатне полегшити страждання.

Питання 15. Щастя. Значення життя

1. Умови досягнення щастя          

2. Щастя і значення життя       

3. Система цінностей, що задають значення життя

1. Умови досягнення щастя визначаються об'єктивними умови індивідуальними особливостями особи. Можна виділити умови щастя сутнісні, вічні, і індивідуальні (у ціннісній орієнтації індивіда), які схильні до змін з часом.

Умова щастя, значуще для більшості людей, - задоволення матеріальних потреб. Для людей значущі матеріальне благополуччя і комфортність життя. Ці умови є передумовами позитивної (в цілому) оцінки людиною свого життя.

У історії етичної думки існувало протилежне відношення до матеріального благополуччя - принцип аскетизму, який наказує зречення від зовнішніх благ, придушення плотських бажань і ін.

Принцип аскетизму проголошує пріоритет духовних цінностей, абсолютизацію духовного за рахунок відмови від матеріальної (і фізичного). Задоволення матеріальних і фізичних потреб повинне бути не самоціллю, а підлеглим вищим цінностям.

Самореалізація особи, розкриття духовного потенціалу людини є однією з умов щастя. Позитивною цінністю, важливою для самореалізації особи, є спілкування з людьми, дружба.

Спілкування є засобом:

* етичного і інтелектуального розвитку людини;

* розширення можливостей реалізації людини;

* залучення до ціннісних орієнтирів інших людей.

Спілкування повинне бути кількісно обмежене. Його встановлює людина. Дуже велика кількість контактів додає спілкуванню поверхневий, необов'язковий характер, спотворює моральний зміст спілкування. В цьому випадку спілкування виступає як заперечувач цінністі.

Спотворення морального змісту спілкування відбувається і у разі, коли воно нав'язане людині.

Спілкування повинне бути виборче, засноване на взаєморозумінні людей, їх духовній і емоційній спільності.

Умовою позитивного, продуктивного спілкування є розвиток індивідуальності людини. Воно сприяє підвищенню інтересу до людини, зацікавленості людей в спілкуванні з ним. Позитивне спілкування має на увазі безкорисливе відношення людей один до одного.

У безкорисливому спілкуванні затверджується етична цінність кожного учасника спілкування. Використовування іншої людини як засобу досягнення егоїстичних цілей перекручує спілкування, додає йому негативний характер.

На характер спілкування великий вплив роблять особливості особи - психологічні і етичні. Самовдосконалення, моральна творчість людини підвищують якість спілкування, сприяють досягненню щастя.

2. Щастя і значення життя. Людина не може випробовувати щастя, якщо рахує своє життя позбавленим значення. Проблема втрати людиною значення життя була розглянута в багатьох філософських і психологічних навчаннях.

В. Франк(л)? у роботі "Людина у пошуках значення" стверджував, що втрата значення життя не залежить від матеріального і соціального положення людини, супроводжується депресією. У благополучному суспільстві задоволення матеріальних потреб не приносить людині відчуття отримання значення життя.

В. Франк трактував значення життя як "духовний об'єкт", до якого прагне душа людини. Це прагнення є життєво важливою цінністю і пов'язане із значущою метою і цінностями.

У несприятливих умовах (втрати, хвороби і т. п.) усвідомлення значення життя допомагає людині вижити, знайти психологічну рівновагу. "У кого є "навіщо жити", може витримати майже будь-яке "як" (Ф. Ніцше).

Значення життя може бути знайдено в будь-якому віці людини і в будь-якій життєвій ситуації.

Людина повинна сама додати значення своєму існуванню. Допомога ззовні неможлива (даремна). Значення життя не створюється, а знаходиться. Людина:

* пов'язана з іншими людьми, здатна сприймати багатоманітні значення, циркулюючі в культурі;

* знаходить значення вільним волевиявленням, особистим вибором;

* несе відповідальність за вибране значення і практичну діяльність, витікаючу з нього.

Пошук значення життя є природною властивістю людини як розумної істоти. Значення життя і щастя взаємозв'язані, але:

* значення життя є обов'язковою умовою щастя;

• значення життя може бути присутнім в житті людини навіть в сам несприятливих обставинах (за відсутності щастя).

3. Значення життя людини задає система певних вищих цінностей:

* трансцендентні цінності - уявлення про:

* Богу;

* абсолютних принципах, що лежать в основі всесвіту;

* системі моральних абсолютів.

Ці цінності дозволяють людині осмислити смерть, додати їй значення. Вони об'єднують суспільство, складають ідеологічну систему, впливають на емоції людей, пов'язані з релігією (у СРСР трансцендентні цінності були замінені вірою в перемогу комунізму);

* соціально-культурні цінності:

* політичні ідеали;

* історія країни;

* культура країни;

* державні кордони;

* традиції, мова і ін.

Людина може бачити значення життя в служінні батьківщині, справі демократії і т. п.;

* цінності особистого життя людини - містять уявлення про здоров'я, успіх, любов і ін. Вони історично мінливі.

У ієрархічному або тоталітарному суспільстві вищі цінності наказують індивіду, міцно засвоюються людьми, сприймаються ними як власні.

У демократичному суспільстві існує свобода вибору особистих цінностей, але втрачаються цінності, об'єднуючі людей. Наявність значення життя - позитивний емоційний стан, який супроводжується:

цілеспрямованістю (наявністю цілей);

* свідомістю своєї значущості у відносинах з іншими людьми;

* інтересом до інших людей, відчуттям єднання з ними;

* ухваленням існуючого світопорядку, визнанням його як благ;

  •  усвідомленням свого місця в світі, свого покликання.
    Тема 10. Етичний досвід

План:

Питання 1. Етичний досвід. Правда і брехня

Питання 2. Поняття справедливості

Питання 3. Справедливість у відносинах людей

Питання 4. Етичні принципи спілкування

Питання 5. Милосердя

Питання 6. Особисті відносини: любов, сім'я, дружба

Питання 7. Задоволення — Користь

Питання 8. Вдосконалення

Питання 1. Етичний досвід. Правда і брехня

1. Поняття правди, істини

2. Обман, хитрість, наклеп, святенництво

3. Чесність, довіра

1. Правда - вища етична цінність. Правду можна розуміти як:

* зразок життя і відносин людей, якому необхідно слідувати ради досягнення гармонії в суспільстві;

* вищу інстанцію, справедливість (вища правда).

Вища правда надемпірічна, протиставляється правді життя (сума негативних прикладів з життя). "Жити по правді" - означає керуватися етичним законом, совістю. Божими заповідями. У міжлюдському спілкуванні правда виражається в:

* відвертості, чесності, довірі;

* чуйності, взаємодопомоги і т. п.;

* безкорисливості, відсутності експлуатації.

Правду можна визначити як адекватну характеристику ситуації, відповідність об'єктивного положення справ і представлень людини про нього.

Правдива людина та, хто слідує правді, освітлює факти зовнішні і внутрішні без спотворень.

Правдивість лежить в основі будь-якої чесноти (Монтень), морального відношення до інших людей. Вона протистоїть брехні.

Правда пов'язана з гідністю людини. Людина, що поважає самого себе, соромиться брехати.

Істина - це поняття, що частіше вживається в теоретичному знанні. Воно є загальним для всіх людей і виражає стале уявлення про закони, характерні для різних сфер дійсності (науки і т. д.).

Істині протистоять помилка (ненавмисне спотворення істини) і нові істини (гіпотези).

На відміну від істини у кожного є своя правда - приватна позиція людини, що відображає особисту точку зору. Правда - індивідуально-особистісна (особиста), заснована на практичному інтересі, потребах людини, має емоційний характер.

Приватній правді людини протистоїть правда інших людей, яка може бути діаметрально протилежною і розумітися як несправедливість, брехня, агресія.

"Загальна правда" досягається шляхом:

* визнання цінності інших людей, їх прав, гідності, думок;

* згоди, розуміння, взаємної готовності до компромісу;

* правдивості.

Затвердження правди не повинне принижувати гідність іншої людини, затверджувати перевагу одного із співбесідників.

2. Брехня, обман використовуються людьми для досягнення:

* практичної вигоди, благ;

* професійного успіху;

  •  соціального положення і ін.

Обман - це що має намір:

* спотворення дійсності, видаване за правду;

  •  обіцянка благ і ін., які не будуть виконані.

Хитрість - якість, яка може виступати як:

* негативне (реалізація своїх інтересів в обхід заборон - шахрайство і ін.);                                                \

  •  позитивне (хитрість, що дозволяє досягти благих цілей).
  •  Наклеп - це:

* розгляд іншої людини як перешкоди на шляху досягнення благ і спроба усунути її;

* приписування іншій людині негативних якостей, якими він не володіє.

Святенництво, лицемірство - показна строгість вдач, доброзичливість, милосердя, маскування власних вад.

Важливою етичною проблемою є "добродійна брехня" – брехня в порятунок. Часто виникають ситуації, в яких обман є єдино можливим виходом:

* дезинформація в контррозвідці держави;

* збереження в таємниці інформації (у сфері політики, бізнесу, медицина, права і ін.);

* заховання інформації, здатної завдати шкоди людині (неповідомлення діагнозу тяжкохворому) і т.д.

3. Чесність - практична чеснота, що має на увазі:

* правдивість;

* сумлінність;

* сумлінність і вірність;

* відвертість відчуттів і намірів для іншої людини.

Слово "чесність" може уживатися як синонім справедливості:

відсутність свавілля, суб'єктивізму і т.д.

Чесна людина володіє гідністю - правдивістю перед самою собою (адекватність розуміння себе і самовираження, усвідомлення своїх негативних і позитивних схильностей).

Довіра:

* здібність до щирих, відкритих відносин між людьми;

* відносини, засновані на рівноправності, відсутності експлуатації іншої людини ради досягнення егоїстичних цілей.

Питання 2. Поняття справедливості

  1.  Поняття справедливості. Справедливість розподільна і зрівняльна
  2.  Розвиток уявлень про справедливість

1. Справедливість є:

• характеристикою людських відносин;

• принципом, регулюючим взаємостосунки людей, розподіл соціальних цінностей (свободи, багатства, пошани і т. д.);

• головною соціальною чеснотою, сприяючою загальному благу. Можна виділити справедливість:

розподільну (віддаючу) — вона пов'язана з розподілом матеріальних благ, почестей і ін. і має на увазі розподіл по гідності (відповідно до заслуг);

зрівнюючу (комунікативну) - пов'язана з обміном, взаємодією (операції і т. п.). Покликана захистити інтереси всіх беруть участь в обміні, зрівняти сторони.

Справедливість не залежить від добробуту, соціального статусу, особистих симпатій людей і ін. Її конкретне розуміння залежить від правил, звичок, звичаїв, властивих даному суспільству. (Порушення встановлених правил, хай навіть несправедливих, може сприйматися як несправедливість.)

2. Перше відоме формулювання правила справедливості - правило таліона. Воно відображає зв'язок справедливості і рівності, фіксує відносини взаємної подяки (кровна помста). Правило таліона вимагає обов'язкової відплати, рівної завданого збитку ("життя за життя, око за око"), але не відновлює справедливості повною мірою.

Зрівняльна справедливість існувала в первісних суспільствах. Вона передбачала заохочення дій, корисних племені, і покарання за порушення табу, звичаїв.

У класовому суспільстві панувала розподільна справедливий розподіл благ згідно станової, кастової приналежності.

З появою додаткового продукту суспільство розділяється на бідних і багатих, виникає соціальна несправедливість. Кожен клас відстоює свої інтереси, виражені в уявленнях про справедливість.

З виникненням держави закони, право закріплюють положення, що склалося в суспільстві, і претендують на вираз справедливості. Вони вступають в конфлікт з традиціями суспільства, визначаючими колишнє розуміння справедливості. Місце таліона замінює етично-правову свідомість.

• виникає заборона на індивідуальну помсту;

• проголошується "золоте правило моралі" і ін.

Платон першим створив концепцію справедливості як соціального явища (трактат "Держава"), де визначав справедливість як середину між крайнощами (несправедливостями). Платон вказав, що в основі справедливості лежить принцип нерівності, ввів поняття зрівняльної і розподільної справедливості.

У Середні століття християнські мислителі затверджували:

• Господь справедливий, віддає кожному по заслугах;

• людина не здатна осмислити промисел Божий, тому повинна змиритися з своєю долею і соціальною роллю.

У Новий час пануючої стає ідея правової рівності

• економічна і статусна нерівність зберігається;

• проголошується рівність соціальних обов'язків, дотримання укладених угод;

• рівність має рацію;

• справедливе покарання за злочин проти людини і суспільства;

• недоторканність приватної власності;

• формальна рівність можливостей.

У СРСР, країнах Східної Європи і інших країнах соціалістичної орієнтації були зроблені спроби встановити справедливість на принципі суспільної власності. Проте відміна приватної власності, планова економіка не забезпечили рівності можливостей членам соціалістичного суспільства. У сучасному суспільстві:

• справедливість включає зрівняльний і віддаючий елементи;

• рівність є найважливішою умовою життя людини і розвитку його особи;

• рівні права всіх людей закріплені законом, зафіксовані в Загальній декларації прав людини;

• справедливість включає матеріальну і організаційну подяку (розподіл благ, покарання за злочин);

• соціально-правові встановлення держави виражають переважно інтереси правлячих груп, які не завжди співпадають з етичними уявленнями про справедливість;

• правлячі круги за допомогою ЗМІ нав'язують громадянам своє уявлення про справедливість.

Питання 3. Справедливість у відносинах людей

  1.  Принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом
  2.   Справедливість у відносинах людей

1. Дж. Ролз (рід. у 1917 р.) - американський моральний і політичний філософ. Розглядав справедливість як принципи соціальної організації:

• кожна людина повинна володіти рівним правом відносно системи основних свобод;

• соціальна і економічна нерівність повинна бути організована так, щоб всі люди могли проявити свої переваги, і мали вільний доступ до будь-яких посад і соціальних статусів.

Таким чином, згідно Ролзу:

справедливість є мірою рівності і нерівності між людьми;

• люди повинні бути рівні в правах і при розподілі соціальних цінностей;

справедливою є і нерівність - нерівний розподіл, що дає перевагу кожному.

Соціально-економічна рівність не вважається благом, якщо вона досягається ціною низького рівня життя більшості людей, обмеження їх економічної активності.

Нерівність може бути благом, справедливістю: наприклад, компенсуючі переваги для кожної людини за рахунок прогресивної податку:

• збір податків пропорційно доходам;

• забезпечення соціального мінімуму неімущим.

У випадку, якщо розподіл переваг не стимулює соціально економічну активність неімущих, ця нерівність є несправедливістю по відношенню до багатих.

2. Справедливість регулює взаємостосунки людей. Вона:

• обмежує егоїстичні прагнення людини, свавілля індивіда;

• утримує людей від спричинення шкоди один одному (фізичної і етичної).

Принцип справедливості можна виразити вимогами:

• не шкодь іншій людині;

• не кривдь іншу людину, поважай її гідність;

не порушуй прав іншої людини.

Ці вимоги конкретизовані в правилах спілкування між людьми.

Справедливість вимагає від людини виконання своїх обов'язків. Можна виділити обов'язки:

• обумовлені конституцією і законами;

• обумовлені загальними етичними уявленнями;

• зобов'язання, що приймаються при укладенні договору.

Єдність прав і обов'язків людини: людина, що володіє правами має обов'язки. Справедливість має на увазі:

• відносно інших - виконання своїх обов'язків;

• відносно себе - захист своїх прав.

Поняття справедливості включає "ідею особистого права, на підставі якого особа або особи можуть пред'являти відомі вимоги по відношенню до інших осіб" (Д. Мілль). Допускаючи несправедливість відносно себе самого, людина побічно сприяє злу.

Людина повинна зберігати відчуття власної гідності навіть у разі, коли не може протистояти злу.

Питання 4. Етичні принципи спілкування

1.Етичний принципи спілкування. Культура спілкування

2. Виховання етичної культури спілкування

1. Можна виділити наступні принципи спілкування.

  •  Універсальні принципи. Вони:

* нескороминущі, історично незмінні і є загальними для всієї системи духовних відносин;

* визначають зміст спілкування;

* виявляються в конкретних формах суспільної свідомості (право, релігія, політика і т. д.), в моральних нормах;

* виражають інтереси різних соціальних груп;

* можуть бути різними (або протилежними) по значущості.

* Етичні принципи (принципи морального спілкування). До них можна віднести:

* добродіяння (спілкування з людьми з позицій добра);

* егоїзм (пріоритет особистих інтересів в спілкуванні);

* утилітаризм ("споживацьке" спілкування);

* альтруїзм (безкорисливість, пожертвування особистими інтересами ради інтересів іншої людини) і т.д.

У різні епохи різні етичні навчання ґрунтувалися на певних етичних принципах. Наприклад, релігійна мораль орієнтована на принципи аскетизму (зречення від насолоди ради високої мети) і квієтизму (споглядального відношення до дійсності) і т.п.

У сімейних відносинах принципи людського спілкування реалізуються в таких нормах, як любов, взаємна пошана, самовідданість і ін.

У сфері праці необхідні такі якості, як почуття обов'язку, відповідальність, уміння погоджувати особисті інтереси з інтересами колективу.

Реалізовуючи принципи міжособистісного спілкування, людина дістає можливість самореалізації.

Культура міжнаціонального спілкування має на увазі:

* пошана національної гідності кожного етносу;

* взаємодопомогу, дружбу;

* подолання націоналізму, шовінізму і др.;

* терпимість.

Культура політичного спілкування. 

Тут необхідними якостями є:

* патріотизм;

* почуття обов'язку;

* державний рівень мислення;

* політична терпимість і ін.

Якщо дії суб'єкта людських відносин суперечать вимогам культури спілкування, то дії є аморальними, позаморальними.

Культура спілкування виключає:

* спричинення шкоди іншій людині (народу, державі);

* нав'язування своєї думки іншим, спроби маніпулювання свідомістю інших людей, думкою суспільства;

* керівництво своїми егоїстичними інтересами, емоціями;

* створення конфліктних ситуацій, небажання досягти компромісу.

  1.  Норми, принципи моралі формуються в процесі спілкування людей, діяльності держави і суспільства (морального виховання в суспільстві).

Основні напрями діяльності держави і суспільства у області моралі:

* теоретичне:

* обґрунтування ідеалів, вчень про добро, зло, справедливість і т. д.;

* розробка норм поведінки;

* затвердження пріоритету суспільних інтересів;

* розповсюдження моральних знань:

* навчання;

* виховання;

* підтримка традицій, звичаїв;

* відтворення моральних цінностей за допомогою:

* громадської думки;

* ідеалів;

* ціннісних орієнтації і ін.

У суспільстві може існувати декілька типів моралі (і відповідно систем морального виховання): світська мораль, релігійна мораль, професійна етика і ін.

Разом із специфічними особливостями в їх основі лежать загальноприйняті норми моралі.

Моральна свідомість людини формується:

• на плотському рівні - під впливом прикладів інших людей, традицій, звичаїв і др.;

• на раціональному рівні - за допомогою вивчення і осмислення концепцій моралі, етичних норм.

Етична культура спілкування є необхідною умовою нормального життя, як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Формування культури спілкування є процесом засвоєння і перетворення у внутрішній світ людини:

• об'єктивних законів людського гуртожитку;

• моральних знань, норм, правив;

• звичаїв і правил, вироблених попередніми поколіннями.

Об'єктивний зміст норм моралі є законом життя суспільства. Людина, що не виконує вимог норм моралі, повинна піддаватися моральній дії (аж до примушення).

Моральне виховання повинне бути тісно пов'язане з моральною практикою. Воно вимагає обов'язковості, відповідальності у виконанні своїх обов'язків і повинно бути орієнтовано на вимогу здорового глузду.

Важливе місце в системі морального виховання займає самовиховання, тобто:

• вибір людиною етичних установок, орієнтирів;

• самоконтроль моральної діяльності, спілкування з іншими людьми;

• відповідальність за свою діяльність, наслідки вчинків.

Питання 5. Милосердя

1.  Поняття милосердя. Заповідь милосердної любові

2. Любов і борг

3. Любов, милосердя і справедливість

4. Самовдосконалення

1. Милосердя - це:

• доброзичливе, жалісливе відношення до іншої людини;

• співчуття, жалість, співчуття, любов; добродійність.

У християнській етиці заповідь милосердної любові є головним принципом, вищим законом життя людей. "Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю... Полюби ближнього твого як самого себе" (Ісус Христос).

Заповідь милосердної любові служить порятункові душі людини, єднанню людей. Вона вимагає рівного відношення до всіх людей, включаючи

ворогів.

Любов до людей заснована на ідеалі любові Бога до людей. Ця любов

милосердна, ініціативна.

Ф. Ніцше в своїй критиці християнської етики стверджував, що милосердна любов є засобом маскування себелюбства, заздрості, спотворювання слабостей людини. На думку Ніцше, людина повинна любити не ближнього (буденне), а "дальнє", майбутнє (вище, досконаліше).

1. Любов - це відчуття, суб'єктивне явище, яке не піддається регуляції і не може бути універсальним принципом етичного вибору. І. Кант стверджував, що:

• мотивом етичної діяльності є не любов, а борг;

• любов не завжди може бути узгоджена з боргом, зобов'язаннями;

• любов не може бути принципом, оскільки він імперативний, а любити можна тільки по схильності.

"Безкорисливе благовоління" (яке і називають любов'ю) могло б бути підлеглим боргу, є боргом людини (вона зобов'язаний робити добро іншому незалежно від ставлення до неї).

Категоричний імператив І. Канта за змістом тотожний заповіді любові: "Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього... як до засобу".

Питання про співвідношення любові і боргу розглядав і Ф.М. Достоєвській. Він затверджував: любов - це:

• метафізична основа моральності;

• форма діяльного, дбайливого відношення до людей;

• відчуття, в якому самореалізується людина в даній ситуації (сентиментальний прояв любові).

Якщо людина в милосерді сконцентрована на своїх емоціях, забуває про об'єкт милосердя, така любов є проявом себелюбства.

Заповідь любові може бути реалізована на основі боргу, схильності і співчуття.

3. Заповідь любові є універсальною вимогою, що містить всі вимоги Декалога. Вона вимагає праведності, заснованої на русі серця (а не дотриманні формальних норм).

Гоббс тлумачив заповідь милосердної любові як стандарт загальнолюдських відносин, оскільки вона не обмежує людей і вимагає від людини дозволяти іншому те, що сама людина хоче, що б було дозволене йому.

Гегель стверджував, що закон справедливості Мойсея (Декалог) є загальним законом, необхідним через відособленість людей.

У. С. Соловйов співвідносив справедливість з негативним формулюванням "золотого правила моралі" ("Не роби іншому того, чого не хочеш від інших"), а милосердя - з позитивним формулюванням. На думку Соловйова, єдність цих правил обумовлена цілісністю духовного досвіду людини.

Соловйов рахував справедливість і милосердя основними етичними чеснотами, оскільки перша протистоїть егоїзму, а друга – ненависті.

Чуже страждання впливає на мотиви діяльності людини. Воно протистоїть егоїзму, утримує від спричинення страждань іншій людині, викликає співчуття, спонукає до діяльної допомоги.

Этично-філософська думка Європи Нового часу стверджувала, що милосердя і справедливість є фундаментальними чеснотами. Вони відповідають різним сферам етичного досвіду (двом основним рівням моралі).

Вимоги справедливості знімають суперечності між конкуруючими інтересами людей.

Заповіді любові задають вищий рівень моральності, закликають людину жертвувати своїми інтересами ради блага інших. Милосердя, заповідь любові:

* є боргом людини;

* не є обов'язком людини (рекомендована вимога);

* засновано на людських відносинах, в яких співучасть, співчуття є ініціативою самої людини.

4. Милосердя має на увазі співчутливе, жалісливе відношення до людей, за допомогою якого людина утілює свій ідеал. Воно не вичерпується милосердним відношенням, а повинно бути реалізовано в діях.

Ці дії повинні бути направлені на задоволення інтересів інших людей, і ґрунтуватися на прагненні іншої людини до досконалості. Милосердя є засобом і змістом самовдосконалення людини.

Л. Н. Толстой запропонував модель підготовки до досвіду діяльної любові:

• не дозволяти собі думати погане ні про кого;

• не говорити погане ні про кого;

• не робити іншому того, чого собі не хочеш.

Толстой стверджував, що милосердя повинне починатися з розкаяння, готовності до самозміни і вдосконалення.

Питання 6. Особисті відносини: любов, сім'я, дружба

1. Особисті відносини

2. Любов

3. Сім'я     

4. Дружба. Товариські і приятельські відносини

1. Особисті відносини є слідством основних потреб людини в:

• єднанні з іншими людьми;

• безпеки;

* емоційно-позитивних відносинах;

* самореалізації і ін.

Особливості особистих відносин: значущість людей один для одного, пріоритет цінності спілкування над метою спілкування.

Встановленню особистих відносин сприяють:

* близькість людей;

* зовнішня привабливість;

* схожість переконань, інтересів;

* взаємна симпатія.

Форми особистих відносин; любов, сім'я, дружба, знайомство і ін.

2. Любов - це відчуття прихильності до об'єкту любові, потреба в з'єднанні і в постійних контактах з ним.

Любов може мати різну етичну цінність залежно від об'єкту, на який вона направлена. Можна виділити:

* любов до всього світу, любов до Бога, всіх людей, здібність до милосердя (прославляюча любов);

* любов до вітчизни, народу і ін. (лежить в основі світогляду);

* любов до батьків, дітей, жінки або чоловіка (може бути складовою значення життя людини);

- любов до предметів, занять (конкретної етичної цінності не має).

Любов між чоловіком і жінкою як етичне відчуття:

* заснована на біологічному вабленні, але не зводиться до нього;

* затверджує іншу людину як унікальну істоту;

* означає ухвалення коханого таким, яким  він є, як абсолютну цінність;

* відкриває особу іншого (його кращі, ще не реалізовані можливості).

Можна виділити любов-турботу (батьківська, братська і т. п.). Її компонентами є:

* турбота про об'єкт любові (старання уберегти його від небезпек, проблем, праця для його блага і ін.);

* відповідальність (відчуття тісного зв'язку з предметом любові, виконання обов'язку);

* пошана, відношення до об'єкту любові як до самоцінної особи.

3. Сім'я - первинна група суспільства. Вона заснована на кровноспоріднених, духовних, економічних і юридичних (правда, сім'я не завжди оформлена юридично) зв'язках людей.

У сім'ї людина знаходить:

* відчуття безпеки, комфортності, підтримки;

* умови для самовдосконалення;

* полегшення житейських турбот;

* етична свідомість, уявлення про добро і зло, відносини людей і ін. (для дітей). Сімейні відносини мають на увазі:

* почуття обов'язку;

* відповідальність за членів своєї сім'ї;

* самообмеження, підпорядкування егоїстичних прагнень, пристрастей інтересам сім'ї.

Сімейні відносини регулюють різні вимоги: дотримання взаємних зобов'язань подружжям, турбота про дітей, людей похилого віку і т.д.

4. Дружба - це:

* міжособистісні відносини, що мають етичну цінність;

* відношення взаєморозуміння, довіри і підтримки, які носять індивідуальний, виборчий характер;

* заснована на взаємній прихильності і спільності інтересів і переконань;

Дружні відносини можуть реалізовуватися у формах:

* емоційної прихильності;

* ділової спільності;

* духовної спільності;

* компліментарності (взаємодоповнюваної) і ін.

Дружба як етичне відчуття заснована на безкорисливості, чесності і щирості, самовідданості. Вона виключає утилітаризм, егоїстичні устремління, вимірювання і т.п.

Домінуючі в дружбі етичні цінності: діяльна підтримка і взаємовиручка (більш властива дружбі між чоловіками), психологічна підтримка, взаєморозуміння. Підтримка в дружбі є безумовною.

Товариство - відносини:

* що мають етичну цінність;

* виявляються в основному в групових відносинах;

* є оцінкою відносин в групі людей (колективі і ін.);

* засновані на рівності і взаємній пошані;

* нівелюють відмінності соціальні, економічні і др.;

  •  засновані на інтересах загальної діяльності.

 Приятельські відносини:

* не мають високої етичної цінності;

* є стійкими відносинами;

* мають на увазі комфортність спілкування;

* не включають повне взаєморозуміння, довірчість і взаємовиручку;

* не припускають додаткових зобов'язань, окрім звичних норм.

Знайомство - це взаємна симпатія, що виникла на основі поверхневого сприйняття один одного. Відносини знайомства не мають етичної цінності і не накладають додаткових етичних зобов'язань.

Питання 7. Задоволення — Користь

1. Поняття задоволення. Гедонізм

2. Користь. Успіх. Ефективність. Прагматизм

1. Задоволення, користь - позитивні цінності, що відповідають потребам, інтересам людини в його емпіричному існуванні.

Задоволення (насолода) - відчуття, яке супроводжує задоволення потреби людини. Воно веде до згасання фізичної і психічної напруги, з одного боку, і стимулює активність людини, його прагнення, життєві функції організму - з іншою Задоволення означає індивідуально значущу самореалізацію (творчу і ін.).

Задоволення може:

* представляти для людини цінність;

* визначати мотиви діяльності людини;

* визначати ієрархію цінностей і спосіб життя людини;

* бути для людини значенням життя

Обмеження природної установки на задоволення відбувається в процесі соціалізації людини, яка вимушена:

* підкорятися пануючим в суспільстві нормам моралі;

* обмежувати, контролювати своє прагнення до задоволення;

* орієнтуватися на подібні прагнення інших людей.

Принцип орієнтації на задоволення лежить в основі особистої незалежності. У прагненні до задоволення людина протистоїть суспільним нормам моралі, проявляє індивідуальну волю.

У випадку, якщо задоволення є метою, все інше людина сприймає як засоби її досягнення.

Можна виділити три філософські підходи до оцінки категорії задоволення:

етичний гедонізм (Кіренаїки і ін.): насолода (задоволення) може бути універсальним моральним принципом (людина орієнтується не на добро, а на досягнення задоволення);

універсалісти (Кант і ін.) - релігійні мислителі - стверджували, що насолода не може бути універсальним моральним принципом;

евдемоністи (Епікур і ін.) і утилітаристи відкидали безумовне плотських задоволень. Вони вважали, що справжніми, здатними виступити як універсальний моральний принцип є тільки піднесена насолода.

Концепція гедонізму заснована на уявленні про те, що:

• метою діяльності людини, умовою її щастя є досягнення задоволення (відсутність страждань);

• задоволення є природним регулятором душевної діяльності людини;

• установка на досягнення задоволення є природженою, природною для людини.

Гедонізм в крайньому прояві виражається у тому, що людина:

*  сприймає інших людей тільки як засіб досягнення задоволення;

*  може досягати щастя, задоволення за рахунок інших людей (навіть ціною їх нещастя, страждань);

*  її прагнення до насолоди може вилитися в жорстокість, садизм або психологічну жорстокість, придушення особи іншого,

*  може розглядати заборони і розпорядження моралі як обмеження особистої незалежності і природи людини.

Прагнення до насолоди повинне бути обмежене моральністю. Прагнучи до здійснення своїх бажань, людина повинна поважати право інших людей на реалізацію своїх бажань.

Людина може вільно і конструктивно виразити себе в творчості якому властиві переживання, схожі з насолодою.

2. Користь. Корисним людина рахує те, що:

• відповідає його інтересам;

• гарантує досягнення поставленої цілі;

• дозволяє досягти результатів, близьких до поставленої мети (успіх),

• дозволяє досягти результатів з якнайменшими витратами (ефективність).

Інтереси людини виражаються в цілях її діяльності. Корисне те, що сприяє досягненню цілей.

На відміну від вищих цінностей (добро, справедливість і ін.) користь є відносною цінністю.

Поняття користі, прагнення до досягнення користі самі по собі морально нейтральні. Вона може мати як позитивні прояви (заповзятливість, ініціативність), так і негативні (користолюбство, споживач).

Користь, успіх, ефективність відображають цінності, норми, властиві відносинам атомізованих, відособлених індивідів, що використовують один одного.

Прагматизм (принцип корисності) полягає в:

• прагненні людини до користі, успіху, ефективності;

• орієнтації на реальність, наявний порядок речей;

• прагненні тільки до досяжних цілей;

• програмуванні мети і дій по її досягненню;

• відсутності орієнтації на ідеали.

Корисність не може бути винятковим критерієм вчинків людини. Проходження тільки принципу корисності може вилитися в меркантилізм, конформізм і зіткнення інтересів людей. Орієнтація на корисність стала пріоритетною в буржуазному суспільстві, в умовах роз'єднаності людей. Вона закріплює роз'єднаність, атомізацію людей, їх інтересів.

Пріоритет групового (загального) інтересу ціною обмеження приватних, індивідуальних інтересів може бути доцільний тільки в умовах загрози для суспільства (війна і ін.).

Згідно доктрині розумного егоїзму (мислителі Освіти) загальний інтерес складається з різноманітних приватних інтересів. Людина, прагнучи до власної користі, сприяє благу суспільства. (З розвитком розподілу праці і товарно-грошових відносин підприємницька діяльність кожної людини може бути суспільно корисною.)

Користь не повинна замінювати чесноту. Необхідне етичне обмеження принципу корисності.

Питання 8. Вдосконалення

1.  Поняття досконалості. Перфекционістські етичні погляди          

2. Духовність. Шлях вдосконалення

1, Досконалість можна розуміти як:

* гармонійність;

* відповідність результатів діяльності і розвитку людини вищої мети, стандарту;

* впорядкованість, натхненність схильностей і прагнень людини;

* духовне піднесення особи,

Перфекционістські (орієнтовані на досконалість) етичні погляди пов'язують вдосконалення з ідеалом і процесом його досягнення, з помірністю, духовним розумінням міри в потребах, бажаннях.

Узагальнені уявлення про самовдосконалення. Воно полягає в:

* самообмеженні;

* підпорядкуванні вибраній меті, виконанні боргу;

* свободі духу (внутрішній свободі);

* практичної реалізації ідеалу.

Аристотель стверджував, що досконалою є особа добродійна і діяльна, якій властиві самообмеження, підпорядкування своєї діяльності розумній меті. Вона орієнтується на вище благо, ідеал і його реалізацію на практиці.

І. Кант вважав, що:

* досконалість полягає в моральності;

* самовдосконалення - це розвиток як етичний суб'єкт;

* головна задача життя людини - виконання довга в процесі вдосконалення;

* досконалість не є боргом людини;

* етичне вдосконалення починається з вдосконалення природних або життєвих даних (фізичних, соціальних і ін.) відповідно до вимог боргу.

У деяких етичних доктринах (стоїцизм, буддійська етика і ін.) досконалість розумілася як самодостатність, незалежність людини від обставин, пристрастей (внутрішня свобода). Відчуженість від світу і всього тілесного досягається за допомогою аскези.

У християнській етиці етична досконалість пов'язана з:

• порятунком душі (мета життя і діяльності людини), звільненням від влади пристрастей;

• практичною діяльністю, що перетворює світ згідно заповідям Божим;

• діяльною любов'ю, в ім'я і в процесі якої відбувається вдосконалення

Для порятунку душі і вдосконалення людині необхідно, за словами

B.C. Соловйова, мати в собі Бога - ставитися до всього По-Божому.

2. Духовність - це:

• орієнтація людини на вищі цінності, ідеал;

• свідоме прагнення до вдосконалення, натхненності;

• протистояння природним, соціальним, матеріальним і іншим залежностям, піднесення над повсякденністю. (Піднесення над природним, буденним, приймаюче форму ескапізму (відходу від дійсності), духовним не є.)

Духовне піднесення людини, її творча реалізація повинні індивідуалізуватися, оскільки просте наслідування до духовності не веде.

Культура не у всіх своїх формах є духовною. Залучення до масової культури  не веде до  одухотворення.

Найважливішою характеристикою духовності є свобода (незалежність, воля). Натхненність, сила духу гарантують внутрішню свободу, духовне розкріпачення. Свобода повинна бути конструктивною. Самовираження особи в творчості може бути духовним і вільним.

Етапи внутрішнього етичного досвіду, які необхідно пережити людині для вдосконалення:

• осмислення свого відношення до вищих цінностей і ступеня відповідності ним, усвідомлення своєї недосконалості;

• упокорювання, відсутність самовдоволення, гордині, спроб створити ідеал самому;

• покаяння, засудження своєї недосконалості, жаль про непристойні діяння;

• рішучість не скоювати подібних вчинків в майбутньому;

• постановка вищої мети.


Тема 11.
 Професійна і прикладна етика

План:

Питання 1. Професійна етика

Питання 2. Прикладна етика. Розумний егоїзм

Питання 3. Прикладна етика. Держава і насильство.

Питання 1. Професійна етика

  1.  Поняття професійної етики. Зміст і предмет

професійної етики

  1.  Економічна етика

1. Професійна етика - це етичні норми, які регулюють:

• ставлення людини до своїх професійних обов'язків, боргу;

• взаємостосунки людей в трудовій діяльності.

Трудова діяльність (виробнича, економічна, культурна і ін.) є основною сферою суспільного життя. Від етичних цілей і змісту трудової діяльності залежить благополуччя суспільства і людини.

У професійній діяльності існують специфічні відносини людей один до одного і суспільства і специфічні етичні норми, які регулюють ці взаємостосунки.

Зміст професійної етики:

• норми поведінки, що  приписують певний тип етичних відносин між людьми, необхідний для виконання свого професійного обов'язку;

• обґрунтування, тлумачення кодексів, задач і цілей професії.

Людям однієї професії пред'являються схожі вимоги (журналістська, лікарська етика і ін.).

Професійна етика вивчає:

• якості особи фахівця, необхідні для виконання професійного обов'язку;

• етичні взаємостосу